08/07/2009 | MV

Демократія без берегів

Ігор ЛОСЄВ

Хороша річ свобода. Як висловлюється президент однієї сусідньої держави: «Свобода краще, ніж несвобода». Щоправда, як ми знаємо, немає такого хорошого предмета, яким не можна було б зловжити. Наприклад, такий чудовий феномен, що називається демократією. Демократія повинна надавати рівні можливості всім членам суспільства виражати себе. А якщо це так, то й тим громадянам, які мріють цю саму демократію знищити. Зазвичай у таких випадках наводять класичний приклад Німеччини 1933 року, коли Адольф Гітлер прийшов до влади (на відміну від путчиста Володимира Леніна) в рамках демократичних процедур. Така була воля (хоч і дещо спотворена інтригами політичних партій і Комінтерну) німецького народу. Чи варто бурхливо радіти щодо подібного торжества демократії? Буває дуже смішно слухати «пастирські напучення» західних магістрів демократії, які кажуть: «вибирайте кого завгодно (хоч людоїда? — Авт.), лише б усе було вільно і демократично». Проте навчений історичним досвідом Захід любить демократичну формальність до ідіотизму вже не включно, а виключно.
І коли кілька років тому канцлером Австрії був абсолютно демократично обраний пан Хайдер, вождь правої партії з помітним коричневим відтінком, Європейський Союз знайшов спосіб «поглумитися» над вільним вибором австрійського народу і прибрати з влади «улюбленця мас» пана Хайдера. Тобто на Заході прийшли до природного й розумного висновку про те, що демократія — це не лише форма, але ще й зміст. Між іншим, тиранічна влада — це влада, що спирається на підтримку більшості народу і дає тирану право та можливість творити беззаконня. У нас же в Україні слова про демократію та свободу слова давно перетворилася в ширму для всіляких непристойних потреб. Немає такої мерзенності, яку б не прикривали криками на цю тему. Чому в Україні безперешкодно діють підривні структури іноземних держав? А в нас демократія! Чому на голови українців багато років з ранку до вечора виливаються потоки антиукраїнської пропаганди? А в нас свобода слова! Тим часом при близькому розгляді виявляється, що «свобода» ця якась дуже вибіркова, далеко не для всіх. Тобто свобода говорити одні речі є, а протилежні їм — немає.
Це як зі свободою вибору мови навчання для дітей (істеричні крики московських клієнтів на південному сході!), коли на все місто немає жодної української школи. Ось і вибирай з того, що є.
У цьому контексті з цікавістю і подивом спостерігаю ось уже місяць діяльність державної (!!!) телерадіокомпанії «Крим», що мовить з центру Автономної Республіки, міста Сімферополя. Щотижня впродовж години в режимі монологу кримчан «духовно отруює» політолог Олександр Форманчук. Репертуар його відрізняється разючою постійністю: Україна — це якась дивна, нетямуща, нікчемна держава. Усе, що Україна робить, є бездарним, шкідливим і безперспективним. Узагалі незрозуміло, навіщо ця держава існує... Проте коли мова заходить про Російську Федерацію, немає межі компліментам, похвалам і найвищим ступеням порівняння. Багато кримчан, слухаючи товариша Форманчука, повинні, мабуть, відчути величезне горе у зв’язку зі своєю приналежністю до громадянства України і мрійно уявити собі своє «процвітання» в ідеальній, райській, бездоганній Росії. Іноді як експертів товариш Форманчук запрошує у свою програму місцевих істориків, але лише тих, хто розділяє його власний погляд. А він досить екзотичний. Наприклад, політолог оповів Криму та світу, що Київська Русь — це основа російської державності, а Україна якщо й має до Київської Русі якесь відношення, то абсолютно непряме, «ліве»,— такий, мовляв, «ублюдковий відросток» на правильному «древі» історичній Росії.
Це досить грубе відродження, штучна гальванізація давно збанкрутілої концепції російського історика Погодіна, який стверджував, що Київ — споконвічне російське етнічне поселення, звідки росіяни втекли, рятуючись від степових кочовиків, а на місце, що звільнилося, з Карпат та Волині пришли українці.
Анекдотичні одкровення товариша Форманчука змусили пригадати недавні події у нашій столиці, де на Володимирській гірці одна з російських паломниць, яка супроводжувала патріарха Кирила, кричала киянам: «Бандерівці! Забирайтеся з російської землі!» Дивлячись в екран телевізора на це тупе і злобне обличчя, зі смутком думав про те, у що перетворився «пастирський» візит, і як швидко оголосили Київ «російською землею», звідки українцям потрібно забиратися геть...
До речі, ніде в інтернеті я не знайшов якихсь докладних даних про політолога Форманчука, проте, в книзі Мирослава Мамчака «Україна: шлях до моря» — (Снятин, 2007) на сторінці 299-й знайшов наступну інформацію про нашого героя часів боротьби за створення ВМС України та збереження Криму і Севастополя в складі нашої держави: «Механізм ідеологічного протиборства з ВМС України як головною перепоною на шляху відриву Кримського півострова від України планувався заздалегідь і ретельно, щедро фінансувався. За повідомленням незалежної газети «Южный курьер» від 22.05.1992 року, на розкол Криму за національною ознакою і провокування на півострові карабахського варіанту активно працювали кадри і гроші кримського рескому КПРС, перекачані після розвалу СРСР у фірму колишнього секретаря обкому Форманчука». Ось чому я називаю О. Форманчука — товаришем... Дивлюся я ТРК «Крим» і приходжу до висновку, що на півострові інших політологів просто немає. Адже за цілий місяць, крім нашого героя і його однодумців ,на екрані ТРК «Крим» ніхто не з’явився. Чи має право товариш Форманчук із його ідеями регулярно бути присутнім в ефірі державної (!!!) телерадіокомпанії? Не беруся судити. Якщо виходити з принципів «демократії без берегів», то, можливо, має... Але виникає інше запитання. Чому ця безбережна кримська свобода слова не розповсюджується на інших політологів, які є носіями думок, що з думкою товариша О. Форманчука не співпадають? Чому їм закритий шлях на ТРК «Крим»? Чому монопольно панує лише одна ідеологія? Адже є й інші погляди в Криму. Але при повній байдужості офіційного Києва на півострові старанно вибудовується система всегнітючої ідеологічної диктатури, що органічно не сприймає ніякого інакомислення, що відкидає будь-яку незгоду з тим переконанням, яке дехто вирішив зробити пануючим у цьому стратегічно важливому та вразливому регіоні України. А потім київські високі чиновники робитимуть «великі очі» і сумно розповідатимуть про поширеність у Криму небажаних для єдності держави настроїв. Але ці настрої виникли не тисячу років тому, вони формуються сьогодні, тут і зараз, формуються в тому числі й державними ЗМІ (!!!), за які київське керівництво несе відповідальність. А тим часом на державній (!!!) ТРК «Крим», наскільки я можу судити з позицій місячного стажу її телеглядача, вхід людям із проукраїнськими поглядами де-факто заборонений. Тобто йдеться про якийсь різновид цензури, про відсутність конкуренції ідей, позицій, платформ. Крим штучно перетворюють у герметично закрите інформаційне гетто, де про свободу слова та демократії згадують лише тоді, коли необхідно «прикрити», відвести від відповідальності тих, хто дуже захопився антидержавною пропагандою. Є свобода обливати Україну брудом, але немає свободи сказати про неї добре слово. З тим специфічним інформаційним простором, який нині сформований у Криму, українська держава ніколи не позбудеться болючих проблем у цьому регіоні. І насамперед порядок потрібно навести в тих ЗМІ, що належать державі, адже гудити Україну можна і не за рахунок платників податків. «Вільних трибун» для цього більш, ніж достатньо. А Київ має для наведення порядку всі необхідні важелі, передусім, кадрові та фінансові. Але чомусь не поспішає ними скористатися. Але так можна дочекатися ситуації, коли зникне сама можливість цими важелями користуватися. Держава не повинна дозволяти перетворювати свої ЗМІ в знаряддя боротьби проти держави, народу, країни.
Дуже неприємне враження залишили російські офіціозні телеканали, передусім «Вести» і РТР, що коментували візит голови російської державної церкви Кирила (в миру Володимира Гундяєва) до України. Російське ТБ навперебій ображало мільйони українців, ставлячи на них клеймо «розкольників».
Навіть враховуючи, що образа і приниження українців — це древня російська традиція, в цьому випадку російське ТБ перевершило саме себе. Огидно було дивитися на зухвалих московських тележурналісток, які тикали пальцем в українські церкви і оповіщали: «Цей храм належить «розкольникам», і цей...»
Можна ще зрозуміти (хоч і не виправдати) епітет «розкольники» у вустах кліру РПЦ, але коли подібну лексику використовує Російська держава, то це звучить як оголошення війни мільйонам громадян сусідньої країни. Середньовічна московська нетерпимість до інакомислячих не внесе в духовний світ України нічого доброго, лише загострюючи і посилюючи наявні розколи і розділення, яке вже там «вилікування»... Проте складається враження, що все саме так і було задумано: сприяти подальшій керованій дестабілізації України.
Ну, а тепер про веселе Перший російський канал на славу відзначив день національних повітрянодесантних військ. Із особливою помпою подавався марш-кидок ПДВ у Косовому на аеродром Слатіна в пику НАТО. Військовий та політичний результат цієї витівки був нульовим і нічого не дав ні Росії, ні Сербії, але чомусь акція підноситься в Москві до небес. А ведучий передачі, вочевидь, втративши будь-який здоровий глузд, процитував якогось американського генерала, який нібито сказав: «Якби в мене була рота російських десантників, я б поставив на коліна весь світ». Ну, ми знаємо, хто, на відміну від американців, мріє поставити на коліна весь світ, починаючи з найближчих сусідів. І ще пам’ятаємо (хоч пам’ятати було б корисно саме росіянам), як міністр оборони цієї країни Павло Грачов обіцяв з одним десантним полком за два дні навести порядок у Чечні. Порядок там наводять й досі та з вельми туманними перспективами...

№137, п'ятниця, 7 серпня 2009
http://www.day.kiev.ua/278163/