Перед Европою: чи можлива реформа в науці та освіті?
02/14/2005 | Olha_K
Григорій Грабович: Перед Европою: чи можлива реформа в науці та освіті?
Ця стаття пишеться вже дуже віддавна. Її першу іпостась, що мала назву «Наука і незалежність» і була просякнута дещо оптимістичним, коли вже не зовсім наївним духом, писано в останніх днях 1991 року. (Саме коли американське телебачення, опановане якоюсь дивною, щемливою жалобою, показувало, як назавжди знімають совєтський прапор із кремлівської вежі. Імперії теж люди: жаль було ховати молодшу посестру.) Потім, 1992 року, статтю надрукували ще двічі: навесні в журналі «Всесвіт» і влітку – такі чудеса тоді коїлися – в газеті «Голос України». Ефекту з того, одначе, не було жодного. І зрозуміло: хто б це переймався реформою науки в той час, коли в незалежній Україні забуяла прихватизація?
То нащо тепер іще раз силкуватися вступити в ту саму річку, чи пак наступити на ті самі граблі? Може, тому, що, як твердить Юрій Андрухович (у цьому числі «Критики»), оптимізм знову на часі? Так. А ще тому, що такою є логіка історії. І тому, що в доброму товаристві (себто з колеіами, що виступають тут на сусідніх шпальтах) можна на якусь мить забути про закони фізики (оті граблі).
Вступне й елементарне
Якби цю статтю треба було писати як меморандум для Ющенкової команди, годилося б розпочати так: Наука й освіта – базисні для кожного суспільства. Вони забезпечують його цінності та життєздатність, встановлюють колективну якість, конкурентоспроможність і перспективність. Це особливо стосується України, яка тільки 14 років тому здобула незалежність і вийшла із довготривалої квазиколоніяльної неповноцінности, а щойно з перемогою Помаранчевої революції встановила можливості свободи та демократичного розвитку. Без якісної науки й освіти ці здобутки не набудуть завершення. А коли зважити на масову підтримку, яку надали революції молодь і студенти, бездіяльність у цій сфері буде зрадою їхніх – і водночас загальнонаціональних – інтересів.
Від здобуття формальної незалежности до сьогодні (президентство Кравчука та Кучми) питання про реформи в науці й освіті порушувано лише спорадично, і ніколи не було можливости фундаментально осмислити їх, не те що розв’язати. Причина очевидна, і написано про неї багато: істеблішмент у цій царині цілісно та плавно перейшов від попередньої совєтської («радянської») до нової постсовєтської номенклатури (в якій совковости було ніяк не менше) і не був зацікавлений у реформах, які, за логікою історичного розвитку та критеріями якости, мусили би його якщо не «викинути на смітник історії» (застосовуючи звичну для всіх цих панів парадигму), то бодай відправити у відставку. Здебільшого (хоч і були поодинокі винятки, як-от деякі новостворені інституції тощо) він волів удаватися до «реформ» косметичних: передусім перейменувань, маскувань і мімікрії. Фундаментальних змін, зокрема запровадження сучасних інструментаріїв, у системі (стилі) праці й передусім у кадрах, не відбулося. Найперше це, мабуть, стосується гуманітаристики, хоч подекуди слушно й щодо суспільних і природничих наук. Питання потребує фундаментального вивчення – якого не було і не могло бути (про це далі). І хоча не можна заперечити того, що за роки незалежности постали різні напівнезалежні, а то й таки переважно незалежні (здебільшого малі) інститути, котрі якраз і запроваджують нові інструментарій і стиль праці, і сформовані вони з нових, переважно молодих кадрів, радість від цього факту притлумлено тим, що це таки виїмки, які увиразнюють загальну невтішну закономірність. На тлі української науки, її загальних потреб, два чи три такі інститути в Києві, два у Львові, один у Харкові тощо – не роблять іще погоди. Такого становища не міняє й нагадування про те, що, мовляв, справжні наукові переломи завжди роблять одиниці. Це так, але для самої можливости наукового існування та діяльности (повноцінного існування та діяльности, тобто не однією ногою тут, а другою – в Пало Альто, Будапешті чи Кембриджі) такі одиниці потребують контексту і критичної маси.
Одне слово, в загальній системі цінностей кравчуківського і тим більше кучмівського режимів наука й освіта ніколи не мали центрального і стратегічного значення; визначальними щодо них, як і щодо культури взагалі, були не концепції розвитку й удосконалення, а поняття laissez faire і прагматика (чи радше цинізм) «офіційного патріотизму». Передусім панувала система квазифеодального корпоратизму: князьки (і ректори) на місцях мали повну владу – за умови цілковитої лояльности до центральної влади. Майже не було системної перевірки та прилюдности; певні забюрократизовані заходи були спрямовані не на зміни, а на вибілювання. В системі міністерств – цього ніхто навіть і не приховував – освіта та наука вкупі з культурою посідали найнижчі щаблі. Найважливіше, отже, це те, що в інституційному, відомчому й адміністративному планах – без яких не можна обійтися, адже мова тепер про суспільно-інституційний розріз – наука й освіта були (і не могли не бути) частиною загальної системи постсовєтського кравчуківсько-кучмівського правління і не могли не віддзеркалювати всіх її пороків. І ще таке уточнення. Обговорюючи реформи взагалі й у цій галузі зокрема, треба розмежовувати аспекти тактичні (технічні, адміністративні, бюджетні тощо) та стратегічні: перспективні, системні й не останньою чергою духовні. На жаль, у дотеперішньому дискурсі увагу було зосереджено переважно на бюджеті, статистиці (яка подеколи тільки створювала димову завісу), а врешті-решт ішлося про комітети і портфельчики (адже державні й інші «експерти» від реформ також мусять десь улаштуватися). Тут ітиметься про стратегію. Хоча не випускатимемо з уваги й технічних та інструментальних моментів: без них справа так і залишиться на папері.
Основне – і таки видиме
Основною проблемою науки та вищої освіти є корупція, яка в обох галузях виявляється по-різному, але споріднених елементів теж досить. Враховуючи момент системности, інакше й не могло бути: якщо корупцією уражено державне правління (проти чого й був спрямований патос виборчої кампанії Віктора Ющенка, і події в її фіналі – фальшування тощо – вповні підтвердили такий діягноз), то так само вражає вона й будь-які інші ділянки суспільного життя: медицину чи вищу освіту. І всяке міркування про розв’язки та реформи треба починати від цього елементарного факту – наприклад, від неформального спостереження, що в абсолютній більшості державних закладів вищої освіти вступ і оцінки часто або переважно, а в деяких інституціях неодмінно, дістаються за хабарі. Засяг і пропорції цих надуживань важко встановити, але феномен існує, і дещо про нього пишуть – зокрема в інтернеті . Взагалі веб-пошук слів corruption, education, Ukraine (і не тільки щодо Ukraine, а й щодо інших країн) дає чимало цікавої інформації; існують цілі антикорупційні інститути, конференції, сайти – в Україні, на жаль, про них знають мало.
Виїмки, як-от НаУКМА і Український Католицький Університет (можливо, ще також деякі приватні інституції), тільки підтверджують загальну закономірність: оскільки освіта й наука переважно зосереджені в державних інституціях, це кидає тінь на всі подальші прояви вищоосвітянського та наукового життя, плекає культуру цинізму, безвідповідальности й фальшування. Дуже важливо правильно осмислити співвідношення між розмірами корупції/хабарництва та низьким рівнем економічної захищености освіти (і науки також). Незахищення, тобто цинічне нехтування цих секторів, яке досі було звичною практикою дотеперішньої влади, безперечно стимулює корупцію, але в її підірунті лежить не тільки економічний чинник: набагато більше значать брак важелів громадянського суспільства, низька культура чесности, рецидиви совєтського мислення тощо. І сподіватися тільки економічного (фінансового) способу розв’язання не можна: проблема набагато ширша. Проте впорядкування економічного аспекту – підвищення захищености – неодмінно мусить бути складником розв’язку.
Не меншою загрозою для вищої освіти й науки є відсутність важелів і традиції чесної самооцінки та – як за совєтських часів – заперечення проблеми взагалі або дуже притуплене усвідомлення того, що вона існує. Надто часто спрацьовує звичайна кругова запорука та бюрократичне вибілювання, видавання бажаного за реальне. Звісно, щоб описати явище не-бачення проблеми, потрібне дослідження монографічних розмірів. Тут можна подати два дещо відмінні приклади.
1. В англомовному виданні Міністерства освіти і науки України «Reform Strategy for Education in Ukraine: Educational Policy Recommendations» («Стратегія реформ для освіти України: Рекомендації щодо змін», 2003) поняття «корупція» в тексті не згадувано; слово «хабар» (bribe) з’являється один раз [с. 50], коли йдеться про відповіді респондентів на запитання щодо проблем, із якими люди стикаються. Саму проблему хабарів та хабарництва не обговорювано.
2. Журнал «Національна безпека і оборона» (2002, №4), що його видає центр Розумкова, присвятив освітнім проблемам ціле число. В огляді «Система освіти в Україні: стан та перспективи розвитку» цей же стан і перспективи потрактовано доволі критично. На самому початку зазначено, що ніякої реформи не відбувається, що «суттєве скорочення обсягів її фінансування призвели до стрімкого погіршення стану матеріяльно-технічного забезпечення навчального процесу, зниження загального освітнього рівня населення, неприпустимого приниження соціяльного статусу вчителя», що обмеження права на доступ до освіти «спричиняє соціяльну нестабільність українського суспільства» [с. 2]. Далі ці тези підкріплено фактами та статистикою. І користь у цьому є – бодай щодо розвінчання офіційної бутафорії навколо «Національної доктрини розвитку освіти» . Проте підставових проблем майже не заторкнуто; проблему корупції у висновках згадано тільки побіжно: Кабінетові міністрів запропоновано «з метою подолання корупційних явищ в системі освіти: (а) забезпечити відкритість та прозорість роботи приймальних комісій вузів; (б) впровадити практику авдіо- та відеозапису вступних іспитів, забезпечивши доступність цих матеріялів для громадськости; (в) провести спільно з Міністерством внутрішніх справ України цільову перевірку вузів щодо надання ними запрошень на навчання іноземців» [с. 35]. І це все – без дальшого обговорення, без додаткових роз’яснень, без статистичного баіажу (про це, видно, нікого не опитували). Чи є адекватними наміри забезпечувати «прозорість» відеозаписами? Нібито комісії не мають досвіду з камуфляжем, немовби не існує вже давно відпрацьованої системи, що іарантує бажану оцінку – п’ятірку чи трійку. (Втім, останній із перелічених пунктів цікавий – щось у ньому, мабуть, таки є.)
Цікаво, однак, подивитися, як визначні (на думку редакторів часопису) діячі у сфері української науки й освіти розцінюють це питання (пор. розлогий розділ-опитування «Проблеми освіти очима фахівців»: с. 23–29). Там найавторитетніших «фахівців» запитують: «У чому полягають головні проблеми української системи освіти?», «Яких першочергових заходів слід вжити для вирішення цих проблем? Чи сприятиме їх вирішенню Національна доктрина розвитку освіти?» і «Який зарубіжний досвід в освітній галузі був би корисним і прийнятним для України?». Відповіді вельми промовисті. Для академіка Миколи Жулинського найповажніші проблеми – «вже традиційне недофінансування системи освіти» й «відставання в масовому застосуванні комп’ютерних, інформаційних технологій» [с. 23]; подібно це бачить міністр освіти і науки України Василь Кремінь [с. 27].
Президент НАНУ Борис Патон (присутній лише в англомовному варіянті цього числа) також наголошує фінансування та комп’ютери і ще клопочеться посиленням математично-фізичного навантаження [с. 24]; академік Ігор Юхновський апелює до «створення єдиних державних стандартів змісту освіти» і формування освіти «на основі державної (української) мови», а також «повсемісне засвоєння англійської мови» [с. 25]; академік Костянтин Ситник також говорить про «зміст» науки, «якість підготовки» та «фінансове забезпечення». Oдне слово, якась особлива одностайність бачення: немовби всі співають з однієї партитури. (Два опитані церковні діячі – апостольський нунцій в Україні архієпископ Нікола Етерович та архієпископ харківський і полтавський, ректор Колеіії Патріярха Мстислава Ігор Ісіченко – трактують питання переважно в ключі богословської освіти [с. 28]). І тільки один із-поміж опитуваних, директор головної астрономічної обсерваторії НАН України академік Ярослав Яцків, влучає в десятку. Основні проблеми, як на нього, це: – зростаючий формалізм і корумпованість освіти, гонитва за зовнішнім іміджем і кількісними показниками (хвиля заснування коледжів, ліцеїв, університетів вивела нас на перше місце в Европі за цим показником, а рівень освіти постійно знижується); – втрата високих ідеалів вчительства та школи, де панують дух і мораль (про які ідеали можна говорити, якщо вчитель бере хабарі на іспитах); – зниження змістовних (якісних) характеристик освіти та іінорування світоглядних аспектів навчання; дуже повільно відбувається відхід від «радянської» доктрини освіти: з одного боку, формування атеїста, інтернаціоналіста, носія класової моралі, а з іншого – грамотного спеціяліста, здатного вирішувати науково-технічні завдання військово-промислового комплексу [с. 25].
Впадають в око ще два моменти. По-перше, інші респонденти цього опитування корупцію все-таки бачать – хоч і не так чітко. Наприклад, Станіслав Ніколаєнко, перший заступник голови фракції СПУ у Верховній Раді України, згадує на передостаннім місці свого переліку: «Різкий ріст комерційної форми навчання в вузах, низька платня науково-педагогічних кадрів призвели до суттєвих деформацій навчально-виховного процесу; правилом у ряді вузів стали хабарі, побори» [с. 24]. Олексій Шуба, заступник завідувача відділу з гуманітарних питань апарату Верховної Ради України, також натякає на хабарництво: «У деяких ліцеях і вузах плата батьків за навчання дітей стягується під приводом "добровільних" благодійних внесків...» [с. 24]. Тут виникає наступне питання: а чому все це не становить для згаданих фахівців-академіків центральної проблеми? Що може бути нищівнішим для освіти-науки за корупцію та хабарі? Як можна ставити недофінансування і недокомп’ютеризацію вище від сутнісного пороку?
Також, зрозуміло, варто запитати, чому весь аналітичний апарат «Національної безпеки і оборони» та центру, що за ним стоїть – враховуючи всі можливості опитування, статистичного осмислення тощо – це питання не наголосили, не поставили ближче до центру уваги? Адже не тільки згадані «фахівці», а й батьки, які мусять платити хабарі (і про яких бодай опосередковано згадує ота праця міністерства освіти), певно, мають свою думку про те, що є, а що не є центральною проблемою в освіті.
***
Поза контекстом педагогіки з її проблемою хабарів, іспитів, оцінок тощо корупція в сфері гуманітарної та суспільної науки також виявляє себе низкою інших проблем. Особливо гостро стоїть поширеність і de facto толерування плаііяту. Безпосередньо причетних до цього людей не усувають від виконання їхніх функцій, іноді вони навіть дістають посадове підвищення, і така безкарність глибоко деморалізує ціле науково-освітянське середовище. «Критика» в торішньому квітневому числі зверталася до цієї теми – зокрема до ситуації з плаііятизованим «Наратологічним словником», що вийшов у Тернополі. Наскільки я знаю, ні вчена рада Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка, яка рекомендувала його до друку, ні університетська адміністрація не зайняли жодної позиції щодо виявленого плаііяту; як уможливлюється або унеможливлюється подальше розслідування цього казусу, можна судити з того, що авторового батька, Миколу Ткачука (важить тут, річ ясна, не сам факт родинних зв’язків, а можлива причетність до цієї публікації) підвищено в чинах від завідувача катедри до декана філологічного факультету. На загальноосвітянському рівні проблема плаііяту немовби не викликає ні здивування, ні обурення і формально леіітимізується широко розповсюдженим продукуванням паранаукових посібників, «шпаргалок» тощо, які відверто заохочують до списування та плаііяту.
Доволі поширеним явищем – хоча достеменні статистичні дані поки що не доступні – є проблема прямого шахраювання на іспитах . Чи не важливішим від наявности самого явища є факт, що воно, в суті речей, толерується. Немає відомостей і про те, щоб шахраювання та плаііят були об’єктом досліджування, а тим паче тривоги, з боку інституцій і чиновників, покликаних осмислювати освіту та її реформування. Принаймні в жодному зі згаданих досліджень стану української освіти (від міністерства освіти й центру Разумкова) про це не йдеться.
Проблема, яка майже не потребує коментування, – це купівля або інше незаконне засвоєння наукових звань. Коментарем, однак, – із притаманним патосом Майдану – може бути пасаж із недавнього відкритого листа, який підписали приблизно двісті науковців із різних країн світу й, може, стільки само студентів і просто небайдужих громадян: Деморалізація академічного світу і глибинна девальвація академічних цінностей в Україні – це результат ганебного насильства влади над освітою і наукою. Це те злочинне за своєю природою і сутністю зрощення, коли міністри, голови обласних державних адміністрацій та їхні заступники водночас очолювали катедри провідних українських університетів і без жодних докорів сумління цинічно присвоювали собі наукові ступені та академічні звання. Кульмінаційною точкою такого глуму над науковими ідеалами став, зокрема, Указ Президента України Л. Д. Кучми «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 2004 року», на підставі подання Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. Згідно з цим Указом, найвищих нагород були удостоєні Пінчук М. А., директор товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерпайп», Пінчук В. М., кандидат технічних наук, народний депутат, Ярошенко Ф. О., доктор економічних наук, голова Державної податкової адміністрації України, а також десяток інших директорів холдиніових компаній та акціонерних товариств. Іншим зразком цинічного зрощення влади і псевдонауки є оголошення в №11 за 2004 рік Бюлетеня ВАКу України про захист ДОКТОРСЬКОЇ дисертації Білоконя М.В., міністра внутрішніх справ у відпустці на тему «Управління охороною громадського порядку: організаційно-правовий аспект» (!!!). І це на тлі подій Помаранчевої Революції, якій передувало побиття сумських студентів, арешт студентів як терористів і злочинців під час передвиборної та післявиборної кампанії, низка рекордно тривалих перевірок економічної та організованої злочинности (!!!) тих вищих навчальних закладів, які виявляли чітку академічну поставу і позицію .
Проте, крім праведного обурення, потрібен іще докладний список-перелік таких скороспечених докторів, академіків чи професорів; його мав би подати, за своїми чиновницькими обов’язками, той-таки високоавторитетний і загальношанований ВАК: адже приклади найвідомішого «проффесора» чи так само екс-міністра внутрішніх справ наявної ситуації не вичерпують. І чи має спрацьовувати тут термін давности? Як далеко треба нам іти (як кажуть у діяспорі) взад історії?
***
Корупція в науці – в її суто інтелектуальному, власне науковому плані – не останньою чергою засвідчує про себе як уже традиційна (від совєтських часів) підміна наукових цінностей ідеологічними або популістськими, явно нативістичними суроіатами. Гама таких викривлень доволі широка і найбільше проявляється в толеруванні та пропаіуванні в загальноосвітянському плані й навіть у програмах вищих навчальних закладів різних популістських містифікацій на кшталт «Велесової книги», «Листів Оріїв до Хозар» тощо. Знаменно, що науковий і освітянський істеблішмент дотепер сам не зайняв чіткої позиції щодо цієї вельми поширеної практики; посутньо питання іінорується, тобто толерується як вияв «демократичного різноголосся». Ця пасивність істеблішменту та його інституцій щодо елементарних стандартів науковости у шкільній програмі та навіть навчальних програмах вищої школи робить Україну чи не унікальною в европейському та світовому контекстах. Усі ці видимі прикмети корупції, однак, мають глибші корені.
Прихованe і системнe
В історичному та соціяльно-культурному планах згадані проблеми сягають, річ ясна, совєтського минулого, тобто таких корінних аспектів совєтського наукового й освітянського стилю, як комплекси ізоляціонізму, явно компенсаційного наголошування окремішности-вибраности й ендемічної ксенофобії та засекречування. Залишаючи етіологію та ідеологічну зумовленість цих явищ на пізніше, можна сконстатувати, що імпліцитне протиставлення української освіти й науки зовнішньому світові не змінилося від совєтських часів, хіба що тільки тодішнє заідеологізоване протиставлення «гнилому Заходові», «буржуазній науці» тощо тепер стало частиною постсовєтського й неосмислюваного status quo, здебільшого замаскованого під «патріотизм». Найяскравішим проявом такого відмежування є настанови-директиви Вищої атестаційної комісії, які всупереч об’єктивним фактам і здоровому глуздові вдають, нібито вітчизняні звання, критерії тощо однозначно вищі за західні. Прикладом цього є настанова, що, наприклад, вітчизняна кандидатська рівнозначна зі званням західного докторату – Ph.D., доктор філософії. Мій власний досвід каже (це, справді, не мірило, але де взяти достовірні, об’єктивні дані, порівняння, осмислення – від ВАКу?), що така, новітнього штибу, тобто пізньо- і постсовєтська кандидатська часто навіть не відповідає рівневі M.A. – маіістеріюму – із доброго американського університету. Своєю чергою, західних докторатів, наприклад, із Гарвардського університету, в Україні не визнають – навіть як еквіваленту кандидатської: вони нібито потребують окремої прискіпливої атестації (знаю про такий казус достеменно). Або настанова, що стаття, опублікована у вітчизняному часописі (скажімо, «Слово і час») зараховується як наукова, але якщо її вміщено в західному, іноді – як на мене – набагато серйознішому науковому виданні (скажімо, «Harvard Ukrainian Studies» – дозволю собі такі оцінки, бо знаю зміст і роботу обох часописів: не раз у них виступав, а «HUS» і редаіував), її не вважають за наукову. Аріумент паритетности – мовляв, «вони не визнають наших звань, то й ми не визнаватимемо їхніх» – тут в основному недоречний: ідеться не про дипломатичний quid pro quo (також не завжди доречний), а про намагання встановлювати якість, рівнятися на якість (а не на «патріотизм», бачений із совєтсько-чиновницької перспективи).
Не менш серйозною є проблема акредитації інституцій вищої освіти, тобто університетів. Тут знадобляться три приклади, хоч доречно було б також детально обговорити, як сталося, що за роки незалежности стільки інституцій, тобто різномастих інститутів, так спритно перетворилися на «університети» (на що також натякає академік Яцків). Які тут спрацьовували критерії? Яке було осмислення наслідків такої інфляції? Хто за це все відповідає? (Про те, скільки це коштувало, не запитуватимемо.)
1. Міжнародна Академія управління персоналом (МАУП) уважається найбільшим приватним вузом в Україні. Водночас його публікації (зокрема, бібліотека журналу «Персонал») постійно друкують екстремістські, антисемітські матеріяли . МАУП також підтримувала контакти з відомим американським речником Ку-Клукс-Клану Дейвідом Дюком.
2. 1997 року рішенням Кабінету міністрів Київський державний інститут культури (в народі «Кульок») під орудою Михайла Поплавського перетворено у Київський державний університет культури і мистецтва. Серед різних його катедр є й катедра «перукарської майстерности та декоративної косметики»; офіційний сайт наполегливо пропаіує осягнення самого співучого ректора – донедавна депутата Верховної Ради від партії СДПУ(о), а тепер (від 13 січня) вже від партії аірарників. Тому-то «Указом Президента України №99/99 від 1 лютого 1999 року, за значний в1несок у підготовку висококваліфікованих спеціялістів для сфери культури, збереження і розвиток мистецьких традицій українського народу, Київському державному університету культури і мистецтв надано статус Національного» (цитата із сайту КНУКІМ). Тепер (знову цитата із сайту) «Київський національний університет культури і мистецтв знову й знову підтверджує свій статус лідера серед вищих навчальних закладів України. За високий професійний рівень та внесок у розбудову освіти в Україні, створення іміджу нашої держави у світі Київський національний університет культури і мистецтв став переможцем Національного конкурсу "Золоті торгові марки-2002" і отримав премію "Золотий Арт-Олімп" у номінації "Суспільне визнання". На сьогодні студенти цього вузу з гідністю можуть сказати, що вони навчаються в найкращому, найелітнішому вузі України». Хто вони, оті «Золоті торгові марки», «Арт-Олімп» тощо? Який мають стосунок до науки? Не знаю, хоча здогадуюся. Як і МАУП, «Кульок» веде досить потужну рекламну кампанію, зокрема на телебаченні, де залюбки й частенько виступає «співучий ректор». І нічого тут дивного – рука руку миє. А гроші крутяться.
3. У той самий час Український Католицький університет, у якому діють катедри класичної філології, візантиністики, сучасної історії, соціології тощо, не кажучи вже про катедри теології, патристики чи церковної історії, де разом із вітчизняними працюють чимало іноземних науковців і при якому (у партнерстві з Українським науковим інститутом Гарвардського університету) діє одинока в Україні (і взірцева в світовому масштабі) база даних щодо мистецької спадщини України , вже кілька років домагається повної акредитації в Україні і досі її не має. Мабуть, не тим іміджем перейнятий.
***
Кардинальною проблемою є відсутність – знову-таки передусім у гуманітарному секторі, але в суспільних науках також – вищого щабля вищої освіти, того, що в англомовному світі називається graduate studies, тобто планомірного, структурованого кшталтування маіістрів і передусім докторів. Усі доступні дані показують, що традиційна аспірантура є заледве наближенням до нормального вишколу майбутніх науковців. Проблему усвідомлюють (кажу з власного досвіду) всі науковці, українські й неукраїнські, які з цим мали до діла; це питання відверто обговорювали на Коніресі МАУ в Чернівцях 2002 року. Показово, що багато хто з тих, що бажають стати науковцями, вповні це усвідомлюють і намагаються записатися на програми graduate studies – в основному заради нормального докторату (Ph.D.) – до західних університетів; самому не раз траплялося працювати з такими докторантами. Проте в науковому істеблішменті цю проблему відкрито не обговорюють. Видно, й далі панує переконаність, що якось-то воно буде, а тим часом естафета нормального передавання наукових знань розсипається й деірадує.
***
Всі людські дії робляться людськими руками, тож ці проблеми виростають із кадрів, які тут і справді «вирішують усе»: брати хабарі чи не брати, відкривати себе світові й допускати світ в українську науку, а чи не робити цього. Сутність дотеперішньої кадрової політики гранично зрозуміла з її найостаннішого вияву: призначення на нову посаду Сергія Ківалова. Верховний Суд України за кілька днів перед тим опосередковано звинуватив колишнього голову ЦВК у фальшуванні другого туру президентських виборів 21 листопада, тож на нового ректора Одеської юридичної академії, вірогідно, чекає судова справа, але це, як видно, ніяк не вплинуло на кадрове рішення. Адміністрація президента Кучми призначала й звільняла ректорів, керуючися своїми політичними міркуваннями. Тому не дивно, що з ректорів усіх українських вищих навчальних закладів за демократичні цінності й проти злочинних зловживань на останніх виборах однозначно виступили тільки троє: В’ячеслав Брюховецький із НаУКМА, Іван Вакарчук із Львівського національного університету й о. Борис ўудзяк із Українського Католицького Університету. На кожного з них напевно припадає кілька десятків приручених або звільнених.
Утім, проблема кадрів набагато глибша, ніж ця специфічна деформація: вона сягає совєтських часів, коли наукову кадрову політику визначали ненаукові чи й відверто антинаукові критерії, адже йшлося не про науку й навіть не про ідеологію, а про владу й основні імперські цінності тієї влади. Систематичного та прилюдного осудження цієї практики, ревізії самих процедур і зокрема усунення не- і антинаукових кадрів від совєтських часів так і не було. І чи не важливішим від самого гаданого рішення про таку фундаментальну ревізію стандартів, колонаукових і суто наукових, є питання: хто ці рішення здійснюватиме? Хто оцінюватиме й відсіватиме? Якщо ті, що завжди, – все повернеться на свої кола.
Прилаштування до Европи
Про це можна сказати найкоротше, випускаючи деталі, хоча кілька подій таки варто згадати. 19 червня 1999 року 30 европейських держав (до яких потім долучилися Росія і ще дев’ять країн) підписали в Болоньї угоду (підготовану в Сорбоні 1998 року) про створення до 2010 року спільного наукового простору зі спільною двоетапною системою вищої освіти (undergraduate і graduate studies), спільними стандартами щодо звань і оцінок, їх узаємовизнанням, можливістю вільного пересування студентів, кадрів, дослідників тощо.
В 2000 році в Лісабоні голови держав-членів цієї конвенції висловили бажання створити в Европі найконкурентнішу у світі економіку, базовану саме на досягненнях науки. У Празі 2002 року обговорювано потребу звіряти якість науки в кожній країні – задля загальної довіри й спільних стандартів. Торік 6 і 17 вересня в Берліні проведено конфренцію міністрів освіти для обговорення досягнень і нових пріоритетів. Наступна конференція міністрів освіти на продовження цього процесу має відбутися в норвезькому Беріені 19–20 травня цього року . Україна нібито зацікавлена й питання нібито вивчає . Але які перспективи вступу України до спільного европейського наукового простору? На теперішньому етапі, мабуть, ніяких. Знаючи традиційний підхід, можна вірогідно уявити наську тактику: гібридизм і блеф. Тобто, формально прийнявши болонську угоду, законсервувати чинне становище: може, не помітять. Як каже народна мудрість, і Богові свічка, і чортові кочерга.
Проте є два «але». По-перше, навряд чи Оксфорд і Сорбону вдовольнять спільні стандарти, які їм можуть запропонувати МАУП і «Кульок»; а по-друге – надворі вже нібито інша погода.
Люстрація в науці й освіті: кілька скромних пропозицій
Люстрація, про яку тепер щораз більше говорять, напевно потрібна у сфері науки й освіти так само, як у політиці. Адже чи можна серйозно стверджувати, що наші стандарти відповідають европейським? Або що всі наші доктори й ректори насправді чистоплотні? Чи можна сподіватися, що ми долучимося до европейських процесів – того ж таки болонського – з нашим кравчуківським «маємо те, що маємо»? То, може, варто постулювати кілька пропозицій для радикального оновлення. Справжню науку, справжніх науковців вони не мали би лякати – адже це звільнення від намулу; втім, голоси про потребу дерадикалізації певно що прозвучать.
Отже, гадаю, потрібно: 1. Розробити програму та графік входження української науки й освіти в европейський простір. Із цього неминуче випливає встановлення критеріїв для переатестації та переакредитації всієї системи навчальних і наукових закладів за участи вітчизняних та іноземних спеціялістів. (Без іноземних не обійдеться: годі сподіватися, що вражений корупцією вітчизняний істеблішмент сам себе добровільно перевірятиме/переатестовуватиме.)
2. Провести переатестацію/люстрацію всіх адміністраторів вищої освіти (ректорів, деканів, завідувачів катедр тощо); усунути від подальшої адміністративної праці людей, причетних до зловживань часів СССР, Кравчука та Кучми.
3. Провести переатестацію всіх викладачів, професорів, штатних науковців щодо академічних кваліфікацій (знання мов, елементарної наукової компетентности, продуктивности тощо).
4. Провести переакредитацію всіх вищих навчальних закладів.
5. Провести, згідно з новими критеріями, дострокові перевибори завідувачів/директорів установ Національної Академії наук України та інших державних наукових інституцій.
6. По змозі максимально скоротити кількість працівників в інститутах НАНУ (зокрема гуманітарних) і заповнити посади новими кадрами на конкурсній засаді; пропорційно підвищити зарплати із заощаджених у такий спосіб коштів.
7. Надалі здійснювати бюджетування державних інституцій тільки за умови таких реатестацій/реакредитацій/люстрацій.
8. Створити інститут – бажано не державний, але з виходом на державні структури – для вироблення методики евроінтеірації, провадження акредитацій/люстрації та загальної боротьби з корупцією, не лише в науці й освіті.
9. Виробити посилену програму міжнародних обмінів, зв’язків, стипендій, стажувань.
10. Задля зміцнення суспільної пам’яті виробити посилену програму досліджування періоду совєтського тоталітаризму та совєтського нищення науки (зокрема гуманітарної).
Забезпечувати системне вивчення явища корупції в науці як за совєтських, так і за постсовєтських кравчуківсько-кучмівських часів і публікування відповідних досліджень. Виробити посилену програму вивчення і видання об’єктивних історій різних інституцій (НАНУ, вузів тощо), маючи на меті висвітлення періодів тоталітаризму та злочинної корупції (кучмізму). Провадити наукове досліджування самого макроконтексту – як совєтизму, так і кучмізму. Оприявнити перелік куплених і незаконно присвоєних звань і титулів (з урахуванням того, що деякі інституції, наприклад, НаУКМА та Львівський університет уже відкликали свої почесні докторати, присвоєні президентам Кравчукові та Кучмі). Здійснити люстрацію факту бездіяльности різних наукових інститутів; тут важливо осмислити змарнований, як казав Драгоманов, «пропащий» час та довголітній процес «патонізації» Академії наук УССР (і потім НАНУ), яка, за добрим старим сталінським звичаєм, постійно марііналізувала гуманітарні науки й вивищувала прикладні, як-от зварювання.
***
Уся ця програма-максимум, повторюю, не повинна лякати. Весь дотеперішній досвід промовляє, що буде виконано програму-мінімум: щось там побалакають, однак жодних субстантивних змін не станеться. Спрацює оте традиційне «якось воно буде», бо питання кадрів завжди розв’язує саме себе: люди не вічні.
А втім, хто знає? Недарма ж ми кажемо про іншу погоду надворі. Хто з нас – покладімо руку на серце – рік тому насправді вірив, що Ющенко буде президентом?
http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s10_1-2_2005.html
Ця стаття пишеться вже дуже віддавна. Її першу іпостась, що мала назву «Наука і незалежність» і була просякнута дещо оптимістичним, коли вже не зовсім наївним духом, писано в останніх днях 1991 року. (Саме коли американське телебачення, опановане якоюсь дивною, щемливою жалобою, показувало, як назавжди знімають совєтський прапор із кремлівської вежі. Імперії теж люди: жаль було ховати молодшу посестру.) Потім, 1992 року, статтю надрукували ще двічі: навесні в журналі «Всесвіт» і влітку – такі чудеса тоді коїлися – в газеті «Голос України». Ефекту з того, одначе, не було жодного. І зрозуміло: хто б це переймався реформою науки в той час, коли в незалежній Україні забуяла прихватизація?
То нащо тепер іще раз силкуватися вступити в ту саму річку, чи пак наступити на ті самі граблі? Може, тому, що, як твердить Юрій Андрухович (у цьому числі «Критики»), оптимізм знову на часі? Так. А ще тому, що такою є логіка історії. І тому, що в доброму товаристві (себто з колеіами, що виступають тут на сусідніх шпальтах) можна на якусь мить забути про закони фізики (оті граблі).
Вступне й елементарне
Якби цю статтю треба було писати як меморандум для Ющенкової команди, годилося б розпочати так: Наука й освіта – базисні для кожного суспільства. Вони забезпечують його цінності та життєздатність, встановлюють колективну якість, конкурентоспроможність і перспективність. Це особливо стосується України, яка тільки 14 років тому здобула незалежність і вийшла із довготривалої квазиколоніяльної неповноцінности, а щойно з перемогою Помаранчевої революції встановила можливості свободи та демократичного розвитку. Без якісної науки й освіти ці здобутки не набудуть завершення. А коли зважити на масову підтримку, яку надали революції молодь і студенти, бездіяльність у цій сфері буде зрадою їхніх – і водночас загальнонаціональних – інтересів.
Від здобуття формальної незалежности до сьогодні (президентство Кравчука та Кучми) питання про реформи в науці й освіті порушувано лише спорадично, і ніколи не було можливости фундаментально осмислити їх, не те що розв’язати. Причина очевидна, і написано про неї багато: істеблішмент у цій царині цілісно та плавно перейшов від попередньої совєтської («радянської») до нової постсовєтської номенклатури (в якій совковости було ніяк не менше) і не був зацікавлений у реформах, які, за логікою історичного розвитку та критеріями якости, мусили би його якщо не «викинути на смітник історії» (застосовуючи звичну для всіх цих панів парадигму), то бодай відправити у відставку. Здебільшого (хоч і були поодинокі винятки, як-от деякі новостворені інституції тощо) він волів удаватися до «реформ» косметичних: передусім перейменувань, маскувань і мімікрії. Фундаментальних змін, зокрема запровадження сучасних інструментаріїв, у системі (стилі) праці й передусім у кадрах, не відбулося. Найперше це, мабуть, стосується гуманітаристики, хоч подекуди слушно й щодо суспільних і природничих наук. Питання потребує фундаментального вивчення – якого не було і не могло бути (про це далі). І хоча не можна заперечити того, що за роки незалежности постали різні напівнезалежні, а то й таки переважно незалежні (здебільшого малі) інститути, котрі якраз і запроваджують нові інструментарій і стиль праці, і сформовані вони з нових, переважно молодих кадрів, радість від цього факту притлумлено тим, що це таки виїмки, які увиразнюють загальну невтішну закономірність. На тлі української науки, її загальних потреб, два чи три такі інститути в Києві, два у Львові, один у Харкові тощо – не роблять іще погоди. Такого становища не міняє й нагадування про те, що, мовляв, справжні наукові переломи завжди роблять одиниці. Це так, але для самої можливости наукового існування та діяльности (повноцінного існування та діяльности, тобто не однією ногою тут, а другою – в Пало Альто, Будапешті чи Кембриджі) такі одиниці потребують контексту і критичної маси.
Одне слово, в загальній системі цінностей кравчуківського і тим більше кучмівського режимів наука й освіта ніколи не мали центрального і стратегічного значення; визначальними щодо них, як і щодо культури взагалі, були не концепції розвитку й удосконалення, а поняття laissez faire і прагматика (чи радше цинізм) «офіційного патріотизму». Передусім панувала система квазифеодального корпоратизму: князьки (і ректори) на місцях мали повну владу – за умови цілковитої лояльности до центральної влади. Майже не було системної перевірки та прилюдности; певні забюрократизовані заходи були спрямовані не на зміни, а на вибілювання. В системі міністерств – цього ніхто навіть і не приховував – освіта та наука вкупі з культурою посідали найнижчі щаблі. Найважливіше, отже, це те, що в інституційному, відомчому й адміністративному планах – без яких не можна обійтися, адже мова тепер про суспільно-інституційний розріз – наука й освіта були (і не могли не бути) частиною загальної системи постсовєтського кравчуківсько-кучмівського правління і не могли не віддзеркалювати всіх її пороків. І ще таке уточнення. Обговорюючи реформи взагалі й у цій галузі зокрема, треба розмежовувати аспекти тактичні (технічні, адміністративні, бюджетні тощо) та стратегічні: перспективні, системні й не останньою чергою духовні. На жаль, у дотеперішньому дискурсі увагу було зосереджено переважно на бюджеті, статистиці (яка подеколи тільки створювала димову завісу), а врешті-решт ішлося про комітети і портфельчики (адже державні й інші «експерти» від реформ також мусять десь улаштуватися). Тут ітиметься про стратегію. Хоча не випускатимемо з уваги й технічних та інструментальних моментів: без них справа так і залишиться на папері.
Основне – і таки видиме
Основною проблемою науки та вищої освіти є корупція, яка в обох галузях виявляється по-різному, але споріднених елементів теж досить. Враховуючи момент системности, інакше й не могло бути: якщо корупцією уражено державне правління (проти чого й був спрямований патос виборчої кампанії Віктора Ющенка, і події в її фіналі – фальшування тощо – вповні підтвердили такий діягноз), то так само вражає вона й будь-які інші ділянки суспільного життя: медицину чи вищу освіту. І всяке міркування про розв’язки та реформи треба починати від цього елементарного факту – наприклад, від неформального спостереження, що в абсолютній більшості державних закладів вищої освіти вступ і оцінки часто або переважно, а в деяких інституціях неодмінно, дістаються за хабарі. Засяг і пропорції цих надуживань важко встановити, але феномен існує, і дещо про нього пишуть – зокрема в інтернеті . Взагалі веб-пошук слів corruption, education, Ukraine (і не тільки щодо Ukraine, а й щодо інших країн) дає чимало цікавої інформації; існують цілі антикорупційні інститути, конференції, сайти – в Україні, на жаль, про них знають мало.
Виїмки, як-от НаУКМА і Український Католицький Університет (можливо, ще також деякі приватні інституції), тільки підтверджують загальну закономірність: оскільки освіта й наука переважно зосереджені в державних інституціях, це кидає тінь на всі подальші прояви вищоосвітянського та наукового життя, плекає культуру цинізму, безвідповідальности й фальшування. Дуже важливо правильно осмислити співвідношення між розмірами корупції/хабарництва та низьким рівнем економічної захищености освіти (і науки також). Незахищення, тобто цинічне нехтування цих секторів, яке досі було звичною практикою дотеперішньої влади, безперечно стимулює корупцію, але в її підірунті лежить не тільки економічний чинник: набагато більше значать брак важелів громадянського суспільства, низька культура чесности, рецидиви совєтського мислення тощо. І сподіватися тільки економічного (фінансового) способу розв’язання не можна: проблема набагато ширша. Проте впорядкування економічного аспекту – підвищення захищености – неодмінно мусить бути складником розв’язку.
Не меншою загрозою для вищої освіти й науки є відсутність важелів і традиції чесної самооцінки та – як за совєтських часів – заперечення проблеми взагалі або дуже притуплене усвідомлення того, що вона існує. Надто часто спрацьовує звичайна кругова запорука та бюрократичне вибілювання, видавання бажаного за реальне. Звісно, щоб описати явище не-бачення проблеми, потрібне дослідження монографічних розмірів. Тут можна подати два дещо відмінні приклади.
1. В англомовному виданні Міністерства освіти і науки України «Reform Strategy for Education in Ukraine: Educational Policy Recommendations» («Стратегія реформ для освіти України: Рекомендації щодо змін», 2003) поняття «корупція» в тексті не згадувано; слово «хабар» (bribe) з’являється один раз [с. 50], коли йдеться про відповіді респондентів на запитання щодо проблем, із якими люди стикаються. Саму проблему хабарів та хабарництва не обговорювано.
2. Журнал «Національна безпека і оборона» (2002, №4), що його видає центр Розумкова, присвятив освітнім проблемам ціле число. В огляді «Система освіти в Україні: стан та перспективи розвитку» цей же стан і перспективи потрактовано доволі критично. На самому початку зазначено, що ніякої реформи не відбувається, що «суттєве скорочення обсягів її фінансування призвели до стрімкого погіршення стану матеріяльно-технічного забезпечення навчального процесу, зниження загального освітнього рівня населення, неприпустимого приниження соціяльного статусу вчителя», що обмеження права на доступ до освіти «спричиняє соціяльну нестабільність українського суспільства» [с. 2]. Далі ці тези підкріплено фактами та статистикою. І користь у цьому є – бодай щодо розвінчання офіційної бутафорії навколо «Національної доктрини розвитку освіти» . Проте підставових проблем майже не заторкнуто; проблему корупції у висновках згадано тільки побіжно: Кабінетові міністрів запропоновано «з метою подолання корупційних явищ в системі освіти: (а) забезпечити відкритість та прозорість роботи приймальних комісій вузів; (б) впровадити практику авдіо- та відеозапису вступних іспитів, забезпечивши доступність цих матеріялів для громадськости; (в) провести спільно з Міністерством внутрішніх справ України цільову перевірку вузів щодо надання ними запрошень на навчання іноземців» [с. 35]. І це все – без дальшого обговорення, без додаткових роз’яснень, без статистичного баіажу (про це, видно, нікого не опитували). Чи є адекватними наміри забезпечувати «прозорість» відеозаписами? Нібито комісії не мають досвіду з камуфляжем, немовби не існує вже давно відпрацьованої системи, що іарантує бажану оцінку – п’ятірку чи трійку. (Втім, останній із перелічених пунктів цікавий – щось у ньому, мабуть, таки є.)
Цікаво, однак, подивитися, як визначні (на думку редакторів часопису) діячі у сфері української науки й освіти розцінюють це питання (пор. розлогий розділ-опитування «Проблеми освіти очима фахівців»: с. 23–29). Там найавторитетніших «фахівців» запитують: «У чому полягають головні проблеми української системи освіти?», «Яких першочергових заходів слід вжити для вирішення цих проблем? Чи сприятиме їх вирішенню Національна доктрина розвитку освіти?» і «Який зарубіжний досвід в освітній галузі був би корисним і прийнятним для України?». Відповіді вельми промовисті. Для академіка Миколи Жулинського найповажніші проблеми – «вже традиційне недофінансування системи освіти» й «відставання в масовому застосуванні комп’ютерних, інформаційних технологій» [с. 23]; подібно це бачить міністр освіти і науки України Василь Кремінь [с. 27].
Президент НАНУ Борис Патон (присутній лише в англомовному варіянті цього числа) також наголошує фінансування та комп’ютери і ще клопочеться посиленням математично-фізичного навантаження [с. 24]; академік Ігор Юхновський апелює до «створення єдиних державних стандартів змісту освіти» і формування освіти «на основі державної (української) мови», а також «повсемісне засвоєння англійської мови» [с. 25]; академік Костянтин Ситник також говорить про «зміст» науки, «якість підготовки» та «фінансове забезпечення». Oдне слово, якась особлива одностайність бачення: немовби всі співають з однієї партитури. (Два опитані церковні діячі – апостольський нунцій в Україні архієпископ Нікола Етерович та архієпископ харківський і полтавський, ректор Колеіії Патріярха Мстислава Ігор Ісіченко – трактують питання переважно в ключі богословської освіти [с. 28]). І тільки один із-поміж опитуваних, директор головної астрономічної обсерваторії НАН України академік Ярослав Яцків, влучає в десятку. Основні проблеми, як на нього, це: – зростаючий формалізм і корумпованість освіти, гонитва за зовнішнім іміджем і кількісними показниками (хвиля заснування коледжів, ліцеїв, університетів вивела нас на перше місце в Европі за цим показником, а рівень освіти постійно знижується); – втрата високих ідеалів вчительства та школи, де панують дух і мораль (про які ідеали можна говорити, якщо вчитель бере хабарі на іспитах); – зниження змістовних (якісних) характеристик освіти та іінорування світоглядних аспектів навчання; дуже повільно відбувається відхід від «радянської» доктрини освіти: з одного боку, формування атеїста, інтернаціоналіста, носія класової моралі, а з іншого – грамотного спеціяліста, здатного вирішувати науково-технічні завдання військово-промислового комплексу [с. 25].
Впадають в око ще два моменти. По-перше, інші респонденти цього опитування корупцію все-таки бачать – хоч і не так чітко. Наприклад, Станіслав Ніколаєнко, перший заступник голови фракції СПУ у Верховній Раді України, згадує на передостаннім місці свого переліку: «Різкий ріст комерційної форми навчання в вузах, низька платня науково-педагогічних кадрів призвели до суттєвих деформацій навчально-виховного процесу; правилом у ряді вузів стали хабарі, побори» [с. 24]. Олексій Шуба, заступник завідувача відділу з гуманітарних питань апарату Верховної Ради України, також натякає на хабарництво: «У деяких ліцеях і вузах плата батьків за навчання дітей стягується під приводом "добровільних" благодійних внесків...» [с. 24]. Тут виникає наступне питання: а чому все це не становить для згаданих фахівців-академіків центральної проблеми? Що може бути нищівнішим для освіти-науки за корупцію та хабарі? Як можна ставити недофінансування і недокомп’ютеризацію вище від сутнісного пороку?
Також, зрозуміло, варто запитати, чому весь аналітичний апарат «Національної безпеки і оборони» та центру, що за ним стоїть – враховуючи всі можливості опитування, статистичного осмислення тощо – це питання не наголосили, не поставили ближче до центру уваги? Адже не тільки згадані «фахівці», а й батьки, які мусять платити хабарі (і про яких бодай опосередковано згадує ота праця міністерства освіти), певно, мають свою думку про те, що є, а що не є центральною проблемою в освіті.
***
Поза контекстом педагогіки з її проблемою хабарів, іспитів, оцінок тощо корупція в сфері гуманітарної та суспільної науки також виявляє себе низкою інших проблем. Особливо гостро стоїть поширеність і de facto толерування плаііяту. Безпосередньо причетних до цього людей не усувають від виконання їхніх функцій, іноді вони навіть дістають посадове підвищення, і така безкарність глибоко деморалізує ціле науково-освітянське середовище. «Критика» в торішньому квітневому числі зверталася до цієї теми – зокрема до ситуації з плаііятизованим «Наратологічним словником», що вийшов у Тернополі. Наскільки я знаю, ні вчена рада Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка, яка рекомендувала його до друку, ні університетська адміністрація не зайняли жодної позиції щодо виявленого плаііяту; як уможливлюється або унеможливлюється подальше розслідування цього казусу, можна судити з того, що авторового батька, Миколу Ткачука (важить тут, річ ясна, не сам факт родинних зв’язків, а можлива причетність до цієї публікації) підвищено в чинах від завідувача катедри до декана філологічного факультету. На загальноосвітянському рівні проблема плаііяту немовби не викликає ні здивування, ні обурення і формально леіітимізується широко розповсюдженим продукуванням паранаукових посібників, «шпаргалок» тощо, які відверто заохочують до списування та плаііяту.
Доволі поширеним явищем – хоча достеменні статистичні дані поки що не доступні – є проблема прямого шахраювання на іспитах . Чи не важливішим від наявности самого явища є факт, що воно, в суті речей, толерується. Немає відомостей і про те, щоб шахраювання та плаііят були об’єктом досліджування, а тим паче тривоги, з боку інституцій і чиновників, покликаних осмислювати освіту та її реформування. Принаймні в жодному зі згаданих досліджень стану української освіти (від міністерства освіти й центру Разумкова) про це не йдеться.
Проблема, яка майже не потребує коментування, – це купівля або інше незаконне засвоєння наукових звань. Коментарем, однак, – із притаманним патосом Майдану – може бути пасаж із недавнього відкритого листа, який підписали приблизно двісті науковців із різних країн світу й, може, стільки само студентів і просто небайдужих громадян: Деморалізація академічного світу і глибинна девальвація академічних цінностей в Україні – це результат ганебного насильства влади над освітою і наукою. Це те злочинне за своєю природою і сутністю зрощення, коли міністри, голови обласних державних адміністрацій та їхні заступники водночас очолювали катедри провідних українських університетів і без жодних докорів сумління цинічно присвоювали собі наукові ступені та академічні звання. Кульмінаційною точкою такого глуму над науковими ідеалами став, зокрема, Указ Президента України Л. Д. Кучми «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 2004 року», на підставі подання Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. Згідно з цим Указом, найвищих нагород були удостоєні Пінчук М. А., директор товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерпайп», Пінчук В. М., кандидат технічних наук, народний депутат, Ярошенко Ф. О., доктор економічних наук, голова Державної податкової адміністрації України, а також десяток інших директорів холдиніових компаній та акціонерних товариств. Іншим зразком цинічного зрощення влади і псевдонауки є оголошення в №11 за 2004 рік Бюлетеня ВАКу України про захист ДОКТОРСЬКОЇ дисертації Білоконя М.В., міністра внутрішніх справ у відпустці на тему «Управління охороною громадського порядку: організаційно-правовий аспект» (!!!). І це на тлі подій Помаранчевої Революції, якій передувало побиття сумських студентів, арешт студентів як терористів і злочинців під час передвиборної та післявиборної кампанії, низка рекордно тривалих перевірок економічної та організованої злочинности (!!!) тих вищих навчальних закладів, які виявляли чітку академічну поставу і позицію .
Проте, крім праведного обурення, потрібен іще докладний список-перелік таких скороспечених докторів, академіків чи професорів; його мав би подати, за своїми чиновницькими обов’язками, той-таки високоавторитетний і загальношанований ВАК: адже приклади найвідомішого «проффесора» чи так само екс-міністра внутрішніх справ наявної ситуації не вичерпують. І чи має спрацьовувати тут термін давности? Як далеко треба нам іти (як кажуть у діяспорі) взад історії?
***
Корупція в науці – в її суто інтелектуальному, власне науковому плані – не останньою чергою засвідчує про себе як уже традиційна (від совєтських часів) підміна наукових цінностей ідеологічними або популістськими, явно нативістичними суроіатами. Гама таких викривлень доволі широка і найбільше проявляється в толеруванні та пропаіуванні в загальноосвітянському плані й навіть у програмах вищих навчальних закладів різних популістських містифікацій на кшталт «Велесової книги», «Листів Оріїв до Хозар» тощо. Знаменно, що науковий і освітянський істеблішмент дотепер сам не зайняв чіткої позиції щодо цієї вельми поширеної практики; посутньо питання іінорується, тобто толерується як вияв «демократичного різноголосся». Ця пасивність істеблішменту та його інституцій щодо елементарних стандартів науковости у шкільній програмі та навіть навчальних програмах вищої школи робить Україну чи не унікальною в европейському та світовому контекстах. Усі ці видимі прикмети корупції, однак, мають глибші корені.
Прихованe і системнe
В історичному та соціяльно-культурному планах згадані проблеми сягають, річ ясна, совєтського минулого, тобто таких корінних аспектів совєтського наукового й освітянського стилю, як комплекси ізоляціонізму, явно компенсаційного наголошування окремішности-вибраности й ендемічної ксенофобії та засекречування. Залишаючи етіологію та ідеологічну зумовленість цих явищ на пізніше, можна сконстатувати, що імпліцитне протиставлення української освіти й науки зовнішньому світові не змінилося від совєтських часів, хіба що тільки тодішнє заідеологізоване протиставлення «гнилому Заходові», «буржуазній науці» тощо тепер стало частиною постсовєтського й неосмислюваного status quo, здебільшого замаскованого під «патріотизм». Найяскравішим проявом такого відмежування є настанови-директиви Вищої атестаційної комісії, які всупереч об’єктивним фактам і здоровому глуздові вдають, нібито вітчизняні звання, критерії тощо однозначно вищі за західні. Прикладом цього є настанова, що, наприклад, вітчизняна кандидатська рівнозначна зі званням західного докторату – Ph.D., доктор філософії. Мій власний досвід каже (це, справді, не мірило, але де взяти достовірні, об’єктивні дані, порівняння, осмислення – від ВАКу?), що така, новітнього штибу, тобто пізньо- і постсовєтська кандидатська часто навіть не відповідає рівневі M.A. – маіістеріюму – із доброго американського університету. Своєю чергою, західних докторатів, наприклад, із Гарвардського університету, в Україні не визнають – навіть як еквіваленту кандидатської: вони нібито потребують окремої прискіпливої атестації (знаю про такий казус достеменно). Або настанова, що стаття, опублікована у вітчизняному часописі (скажімо, «Слово і час») зараховується як наукова, але якщо її вміщено в західному, іноді – як на мене – набагато серйознішому науковому виданні (скажімо, «Harvard Ukrainian Studies» – дозволю собі такі оцінки, бо знаю зміст і роботу обох часописів: не раз у них виступав, а «HUS» і редаіував), її не вважають за наукову. Аріумент паритетности – мовляв, «вони не визнають наших звань, то й ми не визнаватимемо їхніх» – тут в основному недоречний: ідеться не про дипломатичний quid pro quo (також не завжди доречний), а про намагання встановлювати якість, рівнятися на якість (а не на «патріотизм», бачений із совєтсько-чиновницької перспективи).
Не менш серйозною є проблема акредитації інституцій вищої освіти, тобто університетів. Тут знадобляться три приклади, хоч доречно було б також детально обговорити, як сталося, що за роки незалежности стільки інституцій, тобто різномастих інститутів, так спритно перетворилися на «університети» (на що також натякає академік Яцків). Які тут спрацьовували критерії? Яке було осмислення наслідків такої інфляції? Хто за це все відповідає? (Про те, скільки це коштувало, не запитуватимемо.)
1. Міжнародна Академія управління персоналом (МАУП) уважається найбільшим приватним вузом в Україні. Водночас його публікації (зокрема, бібліотека журналу «Персонал») постійно друкують екстремістські, антисемітські матеріяли . МАУП також підтримувала контакти з відомим американським речником Ку-Клукс-Клану Дейвідом Дюком.
2. 1997 року рішенням Кабінету міністрів Київський державний інститут культури (в народі «Кульок») під орудою Михайла Поплавського перетворено у Київський державний університет культури і мистецтва. Серед різних його катедр є й катедра «перукарської майстерности та декоративної косметики»; офіційний сайт наполегливо пропаіує осягнення самого співучого ректора – донедавна депутата Верховної Ради від партії СДПУ(о), а тепер (від 13 січня) вже від партії аірарників. Тому-то «Указом Президента України №99/99 від 1 лютого 1999 року, за значний в1несок у підготовку висококваліфікованих спеціялістів для сфери культури, збереження і розвиток мистецьких традицій українського народу, Київському державному університету культури і мистецтв надано статус Національного» (цитата із сайту КНУКІМ). Тепер (знову цитата із сайту) «Київський національний університет культури і мистецтв знову й знову підтверджує свій статус лідера серед вищих навчальних закладів України. За високий професійний рівень та внесок у розбудову освіти в Україні, створення іміджу нашої держави у світі Київський національний університет культури і мистецтв став переможцем Національного конкурсу "Золоті торгові марки-2002" і отримав премію "Золотий Арт-Олімп" у номінації "Суспільне визнання". На сьогодні студенти цього вузу з гідністю можуть сказати, що вони навчаються в найкращому, найелітнішому вузі України». Хто вони, оті «Золоті торгові марки», «Арт-Олімп» тощо? Який мають стосунок до науки? Не знаю, хоча здогадуюся. Як і МАУП, «Кульок» веде досить потужну рекламну кампанію, зокрема на телебаченні, де залюбки й частенько виступає «співучий ректор». І нічого тут дивного – рука руку миє. А гроші крутяться.
3. У той самий час Український Католицький університет, у якому діють катедри класичної філології, візантиністики, сучасної історії, соціології тощо, не кажучи вже про катедри теології, патристики чи церковної історії, де разом із вітчизняними працюють чимало іноземних науковців і при якому (у партнерстві з Українським науковим інститутом Гарвардського університету) діє одинока в Україні (і взірцева в світовому масштабі) база даних щодо мистецької спадщини України , вже кілька років домагається повної акредитації в Україні і досі її не має. Мабуть, не тим іміджем перейнятий.
***
Кардинальною проблемою є відсутність – знову-таки передусім у гуманітарному секторі, але в суспільних науках також – вищого щабля вищої освіти, того, що в англомовному світі називається graduate studies, тобто планомірного, структурованого кшталтування маіістрів і передусім докторів. Усі доступні дані показують, що традиційна аспірантура є заледве наближенням до нормального вишколу майбутніх науковців. Проблему усвідомлюють (кажу з власного досвіду) всі науковці, українські й неукраїнські, які з цим мали до діла; це питання відверто обговорювали на Коніресі МАУ в Чернівцях 2002 року. Показово, що багато хто з тих, що бажають стати науковцями, вповні це усвідомлюють і намагаються записатися на програми graduate studies – в основному заради нормального докторату (Ph.D.) – до західних університетів; самому не раз траплялося працювати з такими докторантами. Проте в науковому істеблішменті цю проблему відкрито не обговорюють. Видно, й далі панує переконаність, що якось-то воно буде, а тим часом естафета нормального передавання наукових знань розсипається й деірадує.
***
Всі людські дії робляться людськими руками, тож ці проблеми виростають із кадрів, які тут і справді «вирішують усе»: брати хабарі чи не брати, відкривати себе світові й допускати світ в українську науку, а чи не робити цього. Сутність дотеперішньої кадрової політики гранично зрозуміла з її найостаннішого вияву: призначення на нову посаду Сергія Ківалова. Верховний Суд України за кілька днів перед тим опосередковано звинуватив колишнього голову ЦВК у фальшуванні другого туру президентських виборів 21 листопада, тож на нового ректора Одеської юридичної академії, вірогідно, чекає судова справа, але це, як видно, ніяк не вплинуло на кадрове рішення. Адміністрація президента Кучми призначала й звільняла ректорів, керуючися своїми політичними міркуваннями. Тому не дивно, що з ректорів усіх українських вищих навчальних закладів за демократичні цінності й проти злочинних зловживань на останніх виборах однозначно виступили тільки троє: В’ячеслав Брюховецький із НаУКМА, Іван Вакарчук із Львівського національного університету й о. Борис ўудзяк із Українського Католицького Університету. На кожного з них напевно припадає кілька десятків приручених або звільнених.
Утім, проблема кадрів набагато глибша, ніж ця специфічна деформація: вона сягає совєтських часів, коли наукову кадрову політику визначали ненаукові чи й відверто антинаукові критерії, адже йшлося не про науку й навіть не про ідеологію, а про владу й основні імперські цінності тієї влади. Систематичного та прилюдного осудження цієї практики, ревізії самих процедур і зокрема усунення не- і антинаукових кадрів від совєтських часів так і не було. І чи не важливішим від самого гаданого рішення про таку фундаментальну ревізію стандартів, колонаукових і суто наукових, є питання: хто ці рішення здійснюватиме? Хто оцінюватиме й відсіватиме? Якщо ті, що завжди, – все повернеться на свої кола.
Прилаштування до Европи
Про це можна сказати найкоротше, випускаючи деталі, хоча кілька подій таки варто згадати. 19 червня 1999 року 30 европейських держав (до яких потім долучилися Росія і ще дев’ять країн) підписали в Болоньї угоду (підготовану в Сорбоні 1998 року) про створення до 2010 року спільного наукового простору зі спільною двоетапною системою вищої освіти (undergraduate і graduate studies), спільними стандартами щодо звань і оцінок, їх узаємовизнанням, можливістю вільного пересування студентів, кадрів, дослідників тощо.
В 2000 році в Лісабоні голови держав-членів цієї конвенції висловили бажання створити в Европі найконкурентнішу у світі економіку, базовану саме на досягненнях науки. У Празі 2002 року обговорювано потребу звіряти якість науки в кожній країні – задля загальної довіри й спільних стандартів. Торік 6 і 17 вересня в Берліні проведено конфренцію міністрів освіти для обговорення досягнень і нових пріоритетів. Наступна конференція міністрів освіти на продовження цього процесу має відбутися в норвезькому Беріені 19–20 травня цього року . Україна нібито зацікавлена й питання нібито вивчає . Але які перспективи вступу України до спільного европейського наукового простору? На теперішньому етапі, мабуть, ніяких. Знаючи традиційний підхід, можна вірогідно уявити наську тактику: гібридизм і блеф. Тобто, формально прийнявши болонську угоду, законсервувати чинне становище: може, не помітять. Як каже народна мудрість, і Богові свічка, і чортові кочерга.
Проте є два «але». По-перше, навряд чи Оксфорд і Сорбону вдовольнять спільні стандарти, які їм можуть запропонувати МАУП і «Кульок»; а по-друге – надворі вже нібито інша погода.
Люстрація в науці й освіті: кілька скромних пропозицій
Люстрація, про яку тепер щораз більше говорять, напевно потрібна у сфері науки й освіти так само, як у політиці. Адже чи можна серйозно стверджувати, що наші стандарти відповідають европейським? Або що всі наші доктори й ректори насправді чистоплотні? Чи можна сподіватися, що ми долучимося до европейських процесів – того ж таки болонського – з нашим кравчуківським «маємо те, що маємо»? То, може, варто постулювати кілька пропозицій для радикального оновлення. Справжню науку, справжніх науковців вони не мали би лякати – адже це звільнення від намулу; втім, голоси про потребу дерадикалізації певно що прозвучать.
Отже, гадаю, потрібно: 1. Розробити програму та графік входження української науки й освіти в европейський простір. Із цього неминуче випливає встановлення критеріїв для переатестації та переакредитації всієї системи навчальних і наукових закладів за участи вітчизняних та іноземних спеціялістів. (Без іноземних не обійдеться: годі сподіватися, що вражений корупцією вітчизняний істеблішмент сам себе добровільно перевірятиме/переатестовуватиме.)
2. Провести переатестацію/люстрацію всіх адміністраторів вищої освіти (ректорів, деканів, завідувачів катедр тощо); усунути від подальшої адміністративної праці людей, причетних до зловживань часів СССР, Кравчука та Кучми.
3. Провести переатестацію всіх викладачів, професорів, штатних науковців щодо академічних кваліфікацій (знання мов, елементарної наукової компетентности, продуктивности тощо).
4. Провести переакредитацію всіх вищих навчальних закладів.
5. Провести, згідно з новими критеріями, дострокові перевибори завідувачів/директорів установ Національної Академії наук України та інших державних наукових інституцій.
6. По змозі максимально скоротити кількість працівників в інститутах НАНУ (зокрема гуманітарних) і заповнити посади новими кадрами на конкурсній засаді; пропорційно підвищити зарплати із заощаджених у такий спосіб коштів.
7. Надалі здійснювати бюджетування державних інституцій тільки за умови таких реатестацій/реакредитацій/люстрацій.
8. Створити інститут – бажано не державний, але з виходом на державні структури – для вироблення методики евроінтеірації, провадження акредитацій/люстрації та загальної боротьби з корупцією, не лише в науці й освіті.
9. Виробити посилену програму міжнародних обмінів, зв’язків, стипендій, стажувань.
10. Задля зміцнення суспільної пам’яті виробити посилену програму досліджування періоду совєтського тоталітаризму та совєтського нищення науки (зокрема гуманітарної).
Забезпечувати системне вивчення явища корупції в науці як за совєтських, так і за постсовєтських кравчуківсько-кучмівських часів і публікування відповідних досліджень. Виробити посилену програму вивчення і видання об’єктивних історій різних інституцій (НАНУ, вузів тощо), маючи на меті висвітлення періодів тоталітаризму та злочинної корупції (кучмізму). Провадити наукове досліджування самого макроконтексту – як совєтизму, так і кучмізму. Оприявнити перелік куплених і незаконно присвоєних звань і титулів (з урахуванням того, що деякі інституції, наприклад, НаУКМА та Львівський університет уже відкликали свої почесні докторати, присвоєні президентам Кравчукові та Кучмі). Здійснити люстрацію факту бездіяльности різних наукових інститутів; тут важливо осмислити змарнований, як казав Драгоманов, «пропащий» час та довголітній процес «патонізації» Академії наук УССР (і потім НАНУ), яка, за добрим старим сталінським звичаєм, постійно марііналізувала гуманітарні науки й вивищувала прикладні, як-от зварювання.
***
Уся ця програма-максимум, повторюю, не повинна лякати. Весь дотеперішній досвід промовляє, що буде виконано програму-мінімум: щось там побалакають, однак жодних субстантивних змін не станеться. Спрацює оте традиційне «якось воно буде», бо питання кадрів завжди розв’язує саме себе: люди не вічні.
А втім, хто знає? Недарма ж ми кажемо про іншу погоду надворі. Хто з нас – покладімо руку на серце – рік тому насправді вірив, що Ющенко буде президентом?
http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s10_1-2_2005.html