Микола Вегеш: «Я ніколи б не склав конкуренцію..." (/)
03/05/2005 | otar
Микола Вегеш: «Я ніколи б не склав конкуренцію Володимиру Сливці, як склав її Русину...»
/25.02.2005/19:16/
— Скажіть відверто, ви були готові до такого, хай поки тимчасового, призначення?
— Скажу так, як воно є: коли я давав згоду бути довіреною особою Віктора Ющенка, то не вимагав для себе ніяких дивідендів і не розраховував на посаду ректора. Та після тих подій, що вже відбувалися, після тої великої підтримки студентів та викладачів багатьох факультетів я не дуже сумнівався, що стану виконуючим обов’язки ректора університету. Хочу зазначити, що поки жив Володимир Сливка, у нас ніколи не було йому альтернативи. Це однозначно. Тому він і виграв свого часу втретє вибори і ми добре знали, що сім років керувати вузом буде Володимир Юлійович. Та після смерті Сливки все буквально стало ламатися — заміна проректорів відбувалася одна за одною. Зараз ми це все хочемо налагодити і владнати.
— Під час помаранчевої революції ви разом зі студентами брали активну участь у мітингах. Що вас штовхало на барикади?
— Тут нема нічого дивного. Я з 1990 року був у партії, опозиційній до діючої тоді КПРС. Це була перша політична партія, зареєстрована в Україні — Українська республіканська партія. Через приналежність до цієї партії мене не хотіли приймати в аспірантуру. Тож фактично 13 років я перебував у опозиції. І коли мені запропонували стати довіреною особою Віктора Ющенка, то погодився одразу, бо знав його особисто і знав, що більше ніде бути не можу. Я ніколи не мав стосунку до провладних сил, за винятком одного моменту — коли був радником колишнього голови ОДА Геннадія Москаля з питань науки та освіти. Для мене ті посади, які я займав, не були самоціллю: чи я був аспірантом, чи був деканом — підтримував «Нашу Україну» і разом з тим балотувався в обласну раду від «Нашої України». Так що в мене позиція чітка і ніколи не було сумнівів з того, кого і що підтримувати.
— Не виникало побоювання, що у разі перемоги іншого кандидата втратите місце роботи — адже мали хорошу посаду декана істфаку, наукові звання? Здається, такий варіант не був виключений?
— Мої друзі з Львівського університету після першого туру, знаючи, яка ситуація склалася на Закарпатті, запропонували мені у разі поразки, якщо таке станеться, місце на кафедрі свого університету.
— Тож тили у вас були?
— Так, крім того, я закінчив Івано-Франківський педінститут, де мій учитель очолює кафедру історії України, і він теж запропонував мені місце роботи. Навіть якби переміг той режим, то на Галичині ситуація була іншою, так що в принципі я мав куди йти. Я був готовий до всього.
— На вашу думку, Василь Русин як фахівець годився на посаду ректора?
— Якби я зараз сказав, що всі проблеми, що дісталися мені в спадок, це проблеми Василя Русина, то було б нещиро і неправдиво. Але я завжди казав і казав це офіційно, що практикуючому хірургові досить важко займатися такою адміністративною роботою. (Займаючи посаду ректора, Василь Русин продовжував працювати хірургом у обласній лікарні. — Авт.). Він з’являвся у ректораті лише у другій половині дня, тож на вирішення проблем вузу мав небагато часу. Це було для нього велике навантаження, хоча дещо він все ж зробив. Єдине, що всі справи, які він починав, не були завершені до кінця. Як-от питання перенесення бібліотеки. Зараз я маю це доводити до кінця.
— То проблема з університетською бібліотекою нарешті вирішилася?
— Поки що важко говорити про якесь рішення, та наразі я домігся від міської влади передачі під бібліотеку п’ятиповерхової будівлі аптечного складу. Я дав доручення проректорам з’ясувати у відділі капітального будівництва, наскільки ця будівля є міцною, щоб ми могли на другому і третьому поверхах розмістити книги, тобто чи може вона бути придатною для бібліотеки. З усіх існуючих варіантів цей поки є найкращим. Хоча склад знаходиться не в центрі, та, думаю, з допомогою міської влади можна було б вирішити й проблему з транспортом. Звичайно, ми могли б нікуди не йти і чекати, поки держава не надасть для бібліотеки приміщення. Та Василь Русин цей процес уже почав і потрібно його завершити.
— Деканом історичного факультету ви стали за ректора Сливки. Ким для вас, окрім того що начальством, був Володимир Сливка?
— Так, деканом я став буквально за місяць до загибелі Володимира Сливки. Загалом з Володимиром Юлійовичем я знався з 1990 року, коли мене не хотіли приймати в аспірантуру, бо я з іншої партії. Тоді він заступився за мене, сказав, що не треба чинити тиск і так мене прийняли. Після того ми близько не спілкувалися — я аспірант, він доцент, це не той рівень. А коли вже я очолив кафедру політології, потім став директором Інституту карпатознавства, то ми вже вимушені були частіше спілкуватися і разом вирішувати питання. Тож можу сказати, що останні п’ять років у нас були досить тісні стосунки. І той факт, що я був його довіреною особою на виборах ректора, свідчить про те, що він мені вірив.
Ну, ким він для мене був? Я його дуже поважав, ніколи б не склав йому конкуренцію, як склав її Василеві Русину. Ніколи в житті.
— Ваша особиста думка щодо того, чи чинився на Сливку тиск...
— Однозначно, тиск був. Зараз ця справа, як відомо, розглядається заново, багатьох викладачів, у тому числі й мене, викликали в прокуратуру, і я дав показання, що на нього чинився тиск. І фактично цей тиск почався з археологічної лабораторії, підпорядкованої Інституту карпатології, моєму інституту. Річ у тім, що у нас є археологічний музей, який, проте, не має окремого приміщення, а експонати розміщені у центральному корпусі університету, в підвалі. І ось десь за рік до смерті ректора почали з’являтися інформації, що там є багато цінного, а університет не віддає його державі. Хоча насправді з дуже цінного там кілька монет, все інше таке, що його ніхто би у нас і не брав. Було зрозуміло, що почалася якась акція проти лабораторії, але в кінцевому рахунку спрямована проти Сливки. Працівників Інституту стали викликати у Службу безпеки, я туди теж ходив. Потім додалися інші проблеми — неоднозначні ситуації на філологічному факультеті, романо-германської філології й таке інше. Все це мусувалося і дуже на нього (Сливку) давило. Незадовго до смерті він мені часто говорив, що то все йому набридло і він все залишить. До речі, у своєму кабінеті, як тепер відомо, напханому «жучками», Володимир Юлійович говорити не хотів: ми виходили на балкон чи у скверик. Та загалом Сливка носив все у собі, не любив жалітися.
— Як реагували на затримання екс-губернатора Івана Різака за підозрою у доведенні до самогубства В. Сливки?
— Коли йде мова про доведення до самогубства, то відомо, що до цього причетні й різні силові структури, але очевидно, що це не могло обійтися без голови обласної держадміністрації. Я вважаю, він просто мав дати показання по цій справі. Можливо, він цього уникав, тож його в такий спосіб примусили це зробити. Все ж, гадаю, Різак має причетність до смерті Сливки. Хіба це нормально, коли начальники СБУ і силових структур приходили на планірку до голови ОДА? Це мають бути незалежні структури, а вони виконували всі вказівки голови держадміністрації.
— Що думаєте найпершим змінити в УжНУ?
— Найголовніше зараз, крім вирішення проблеми з бібліотекою, знайти приміщення для забезпечення нормального навчального процесу. Відкриваються все нові й нові спеціальності, а приміщення є лише ті, що й були раніше. Зараз пари проходять навіть на кафедрах, а деякі факультети вчаться у дві зміни. Це погано і для викладачів, і для студентів. Багато проблем є і з навчальним процесом.
— Реформа у сфері освіти передбачає «очищення» від сумнівних вузів, яких на сьогодні наплодилося чимало. Ваша думка стосовно цього...
— Коли я був на прийомі у нового міністра науки й освіти, то порушив питання філій. І він сказав, що буде проведено велику ревізію всіх тих філій, що відкриваються ледь не в кожному райцентрі. На Закарпатті, наприклад, є кілька вузів, що себе добре зарекомендували: крім нашого вузу, це Закарпатський державний університет (колишній
УжДІІЕП — Авт.) та Мукачівський технологічний інститут. До всіх інших дрібних я ставлюся негативно, тому що не знаю, як можна було видати ліцензії на їхню діяльність, як можна було це організувати, не маючи ні кандидатів, ні докторів наук. Всі ж знають, що аби пройти ліцензування, наприклад, на магістра, кафедру має очолювати доктор наук. Значить, були просто якісь домовлення. І зараз необхідно провести «чистку» всіх оцих філіалів.
— Як, на вашу думку, можна найефективніше подолати корупцію у вищій освіті?
— Корупція є, і так легко вона не відійде. Нереально вести боротьбу з корупцією, коли старший викладач має зарплату 400-500 гривень. Не брати хабарі може лише високо моральна людина.
— Особисто себе такою вважаєте?
— Всі знають, що я, будучи і завідувачем кафедри, і директором Інституту, і деканом, ніяких дивідендів з цього не мав. Як жив у п’ятому гуртожитку, маючи дві кімнати, так живу і тепер, виконуючи обов’язки ректора. Якби я хотів поліпшити свої житлові умови, може, мені б надали щось краще, але я цього не роблю, бо вважаю, що живу не найгірше в університеті.
А щоб подолати корупцію, треба, в першу чергу, підвищити зарплати викладачам, а не лише видавати укази про боротьбу з нею. Так зразу викорінити корупцію неможливо, на це потрібен час і поєднання кількох факторів: моралі людини і гідної оплати її роботи. Та проблема не лише у викладачах, а й у студентах. На жаль, на платних відділеннях є чимало зовсім слабих студентів. За гроші вони вступили, а настає перша сесія — і 20 — 30 % студентів можна б відчислити. Тоді йдуть «просити» викладача... Це велика проблема.
— Зараз чимало розмов точиться навколо обстановки, яка склалася на факультеті романо-германської філології. Що можете сказати з цього приводу?
— Це одна з головних проблем університету, справа дійшла навіть до суду. Буквально днями я отримав рішення суду, де значиться, що звільнений Русином декан факультету Степан Бобинець виграв суд. Я вже дав вказівку поновити його на посаді. Але чи вирішить це проблему, сказати не можу. На факультеті нема єдності. Все робиться кулуарно, є різні угруповання, які одне проти одного ведуть боротьбу. І найгірше, що страждають від цього студенти. Найбільше з тих, хто звертаються за дозволом на перескладання іспитів — студенти РГФ, що свідчить про нездорову обстановку на факультеті. А загалом я за те, щоб факультетські проблеми вирішувалися на самому факультеті, ректор не повинен бути третейським суддею.
— Чи відчуваєте у собі достатньо сил, щоб подолати всі ці негативні явища у вузі?
— Я почав зміни з найближчої ланки — з проректорів, хоча, до речі, ніколи не казав, щоб вони всі «йшли пакетом». Роботи багато і всі п’ять днів я працюю буквально на знос. У мене є однодумці, люди, на яких я можу покластися. Одна людина нічого зробити не може. Тим паче в університеті, де є 14 факультетів, сотні кафедр, спеціальностей. На кожному факультеті у мене є люди, які мене підтримують і поділяють мої погляди.
— Як ви сприйняли призначення на голову ОДА Віктора Балоги?
— Так сталося, що під час виборчої кампанії ми з Віктором Балогою були разом. Я завжди поважав всіх харизматичних лідерів на Закарпатті. Вважаю, влада повинна мінятися системно і від окремої людини нічого не залежить. У мене з Балогою нормальні робочі стосунки, та не настільки близькі, щоб ректор Ващук мав підставу заявляти, що Балога підтримує лише УжНУ. Я не хочу підминати університет під адміністрацію, і все зроблю, щоб університетські професори ніколи в житті не підписували ніякі звернення на підтримку тієї чи іншої політичної сили. Кожен може займатися політикою, бути членом будь-якої партії, але люди, що займають керівні посади, під час агітаційного процесу мають піти у відпустку. Згідно зі статутом, університет не може бути у політиці. Хоча я би підтримував те, щоб викладачі йшли у партії, балотувалися в обласну, міську раду. Це необхідно, щоб відстояти інтереси вузу.
— Днями ви мали зустріч з губернатором. Про що йшла мова?
— Ну що може ректор просити від губернатора? Правильно, гроші, які зараз необхідні для ремонту приміщень.
— Обіцяв дати?
— Обіцяти обіцяв...
— Чи боляче буде для вас, якщо на посаду ректора виберуть іншого?
— Навіть якщо програю, проблему з того робити не буду. Я навіть не повернуся на посаду декана, а буду просто завідувачем кафедри політології.
Своєму ж наступнику щиро потисну руку, лише бажаю, щоб це була дійсно гідна такої посади людина.
— Як історик за фахом як би ви означили те, що зараз відбувається в Україні й чого очікуєте від нової влади?
— Ті зміни, що настали в країні, давно вже були необхідні. Та найбільше я боюся розчарування, особливо молоді. Це дуже боляче б вдарило і по самому Ющенкові, і по його команді. Хай би вже скоріше закінчилося роздавання портфелів, у тому числі й у області, і почалася нормальна робота. Хочу зазначити, що не всі революціонери можуть бути хорошими господарниками. Щоб робота була результативною, мало бути революціонером — треба бути професіоналом.
Інтерв’ю провела
Єва Деметер
***
Микола Миколайович Вегеш народився 28 листопада 1962 року в смт Міжгір’я в сім’ї службовців. Навчався на історико-педагогічному факультеті Івано-Франківського державного інституту та в аспірантурі УжНУ. 1994 — 1996 рр. — доцент кафедри історії України, з 2000 р. — професор кафедри політології УжДУ. З 2004 р. — декан історичного ф-ту. Протягом 2000 — 2004 рр. очолював Науково-дослідний інститут карпатознавства УжНУ. Віднедавна в. о. ректора УжНУ.
М. М. Вегеш — один з провідних вчених–істориків Закарпаття, автор і співавтор численних монографій. За характером врівноважений, спокійний, толерантний. Користується великою повагою та авторитетом серед професорсько-викладацького складу і студентів університету.
/25.02.2005/19:16/
— Скажіть відверто, ви були готові до такого, хай поки тимчасового, призначення?
— Скажу так, як воно є: коли я давав згоду бути довіреною особою Віктора Ющенка, то не вимагав для себе ніяких дивідендів і не розраховував на посаду ректора. Та після тих подій, що вже відбувалися, після тої великої підтримки студентів та викладачів багатьох факультетів я не дуже сумнівався, що стану виконуючим обов’язки ректора університету. Хочу зазначити, що поки жив Володимир Сливка, у нас ніколи не було йому альтернативи. Це однозначно. Тому він і виграв свого часу втретє вибори і ми добре знали, що сім років керувати вузом буде Володимир Юлійович. Та після смерті Сливки все буквально стало ламатися — заміна проректорів відбувалася одна за одною. Зараз ми це все хочемо налагодити і владнати.
— Під час помаранчевої революції ви разом зі студентами брали активну участь у мітингах. Що вас штовхало на барикади?
— Тут нема нічого дивного. Я з 1990 року був у партії, опозиційній до діючої тоді КПРС. Це була перша політична партія, зареєстрована в Україні — Українська республіканська партія. Через приналежність до цієї партії мене не хотіли приймати в аспірантуру. Тож фактично 13 років я перебував у опозиції. І коли мені запропонували стати довіреною особою Віктора Ющенка, то погодився одразу, бо знав його особисто і знав, що більше ніде бути не можу. Я ніколи не мав стосунку до провладних сил, за винятком одного моменту — коли був радником колишнього голови ОДА Геннадія Москаля з питань науки та освіти. Для мене ті посади, які я займав, не були самоціллю: чи я був аспірантом, чи був деканом — підтримував «Нашу Україну» і разом з тим балотувався в обласну раду від «Нашої України». Так що в мене позиція чітка і ніколи не було сумнівів з того, кого і що підтримувати.
— Не виникало побоювання, що у разі перемоги іншого кандидата втратите місце роботи — адже мали хорошу посаду декана істфаку, наукові звання? Здається, такий варіант не був виключений?
— Мої друзі з Львівського університету після першого туру, знаючи, яка ситуація склалася на Закарпатті, запропонували мені у разі поразки, якщо таке станеться, місце на кафедрі свого університету.
— Тож тили у вас були?
— Так, крім того, я закінчив Івано-Франківський педінститут, де мій учитель очолює кафедру історії України, і він теж запропонував мені місце роботи. Навіть якби переміг той режим, то на Галичині ситуація була іншою, так що в принципі я мав куди йти. Я був готовий до всього.
— На вашу думку, Василь Русин як фахівець годився на посаду ректора?
— Якби я зараз сказав, що всі проблеми, що дісталися мені в спадок, це проблеми Василя Русина, то було б нещиро і неправдиво. Але я завжди казав і казав це офіційно, що практикуючому хірургові досить важко займатися такою адміністративною роботою. (Займаючи посаду ректора, Василь Русин продовжував працювати хірургом у обласній лікарні. — Авт.). Він з’являвся у ректораті лише у другій половині дня, тож на вирішення проблем вузу мав небагато часу. Це було для нього велике навантаження, хоча дещо він все ж зробив. Єдине, що всі справи, які він починав, не були завершені до кінця. Як-от питання перенесення бібліотеки. Зараз я маю це доводити до кінця.
— То проблема з університетською бібліотекою нарешті вирішилася?
— Поки що важко говорити про якесь рішення, та наразі я домігся від міської влади передачі під бібліотеку п’ятиповерхової будівлі аптечного складу. Я дав доручення проректорам з’ясувати у відділі капітального будівництва, наскільки ця будівля є міцною, щоб ми могли на другому і третьому поверхах розмістити книги, тобто чи може вона бути придатною для бібліотеки. З усіх існуючих варіантів цей поки є найкращим. Хоча склад знаходиться не в центрі, та, думаю, з допомогою міської влади можна було б вирішити й проблему з транспортом. Звичайно, ми могли б нікуди не йти і чекати, поки держава не надасть для бібліотеки приміщення. Та Василь Русин цей процес уже почав і потрібно його завершити.
— Деканом історичного факультету ви стали за ректора Сливки. Ким для вас, окрім того що начальством, був Володимир Сливка?
— Так, деканом я став буквально за місяць до загибелі Володимира Сливки. Загалом з Володимиром Юлійовичем я знався з 1990 року, коли мене не хотіли приймати в аспірантуру, бо я з іншої партії. Тоді він заступився за мене, сказав, що не треба чинити тиск і так мене прийняли. Після того ми близько не спілкувалися — я аспірант, він доцент, це не той рівень. А коли вже я очолив кафедру політології, потім став директором Інституту карпатознавства, то ми вже вимушені були частіше спілкуватися і разом вирішувати питання. Тож можу сказати, що останні п’ять років у нас були досить тісні стосунки. І той факт, що я був його довіреною особою на виборах ректора, свідчить про те, що він мені вірив.
Ну, ким він для мене був? Я його дуже поважав, ніколи б не склав йому конкуренцію, як склав її Василеві Русину. Ніколи в житті.
— Ваша особиста думка щодо того, чи чинився на Сливку тиск...
— Однозначно, тиск був. Зараз ця справа, як відомо, розглядається заново, багатьох викладачів, у тому числі й мене, викликали в прокуратуру, і я дав показання, що на нього чинився тиск. І фактично цей тиск почався з археологічної лабораторії, підпорядкованої Інституту карпатології, моєму інституту. Річ у тім, що у нас є археологічний музей, який, проте, не має окремого приміщення, а експонати розміщені у центральному корпусі університету, в підвалі. І ось десь за рік до смерті ректора почали з’являтися інформації, що там є багато цінного, а університет не віддає його державі. Хоча насправді з дуже цінного там кілька монет, все інше таке, що його ніхто би у нас і не брав. Було зрозуміло, що почалася якась акція проти лабораторії, але в кінцевому рахунку спрямована проти Сливки. Працівників Інституту стали викликати у Службу безпеки, я туди теж ходив. Потім додалися інші проблеми — неоднозначні ситуації на філологічному факультеті, романо-германської філології й таке інше. Все це мусувалося і дуже на нього (Сливку) давило. Незадовго до смерті він мені часто говорив, що то все йому набридло і він все залишить. До речі, у своєму кабінеті, як тепер відомо, напханому «жучками», Володимир Юлійович говорити не хотів: ми виходили на балкон чи у скверик. Та загалом Сливка носив все у собі, не любив жалітися.
— Як реагували на затримання екс-губернатора Івана Різака за підозрою у доведенні до самогубства В. Сливки?
— Коли йде мова про доведення до самогубства, то відомо, що до цього причетні й різні силові структури, але очевидно, що це не могло обійтися без голови обласної держадміністрації. Я вважаю, він просто мав дати показання по цій справі. Можливо, він цього уникав, тож його в такий спосіб примусили це зробити. Все ж, гадаю, Різак має причетність до смерті Сливки. Хіба це нормально, коли начальники СБУ і силових структур приходили на планірку до голови ОДА? Це мають бути незалежні структури, а вони виконували всі вказівки голови держадміністрації.
— Що думаєте найпершим змінити в УжНУ?
— Найголовніше зараз, крім вирішення проблеми з бібліотекою, знайти приміщення для забезпечення нормального навчального процесу. Відкриваються все нові й нові спеціальності, а приміщення є лише ті, що й були раніше. Зараз пари проходять навіть на кафедрах, а деякі факультети вчаться у дві зміни. Це погано і для викладачів, і для студентів. Багато проблем є і з навчальним процесом.
— Реформа у сфері освіти передбачає «очищення» від сумнівних вузів, яких на сьогодні наплодилося чимало. Ваша думка стосовно цього...
— Коли я був на прийомі у нового міністра науки й освіти, то порушив питання філій. І він сказав, що буде проведено велику ревізію всіх тих філій, що відкриваються ледь не в кожному райцентрі. На Закарпатті, наприклад, є кілька вузів, що себе добре зарекомендували: крім нашого вузу, це Закарпатський державний університет (колишній
УжДІІЕП — Авт.) та Мукачівський технологічний інститут. До всіх інших дрібних я ставлюся негативно, тому що не знаю, як можна було видати ліцензії на їхню діяльність, як можна було це організувати, не маючи ні кандидатів, ні докторів наук. Всі ж знають, що аби пройти ліцензування, наприклад, на магістра, кафедру має очолювати доктор наук. Значить, були просто якісь домовлення. І зараз необхідно провести «чистку» всіх оцих філіалів.
— Як, на вашу думку, можна найефективніше подолати корупцію у вищій освіті?
— Корупція є, і так легко вона не відійде. Нереально вести боротьбу з корупцією, коли старший викладач має зарплату 400-500 гривень. Не брати хабарі може лише високо моральна людина.
— Особисто себе такою вважаєте?
— Всі знають, що я, будучи і завідувачем кафедри, і директором Інституту, і деканом, ніяких дивідендів з цього не мав. Як жив у п’ятому гуртожитку, маючи дві кімнати, так живу і тепер, виконуючи обов’язки ректора. Якби я хотів поліпшити свої житлові умови, може, мені б надали щось краще, але я цього не роблю, бо вважаю, що живу не найгірше в університеті.
А щоб подолати корупцію, треба, в першу чергу, підвищити зарплати викладачам, а не лише видавати укази про боротьбу з нею. Так зразу викорінити корупцію неможливо, на це потрібен час і поєднання кількох факторів: моралі людини і гідної оплати її роботи. Та проблема не лише у викладачах, а й у студентах. На жаль, на платних відділеннях є чимало зовсім слабих студентів. За гроші вони вступили, а настає перша сесія — і 20 — 30 % студентів можна б відчислити. Тоді йдуть «просити» викладача... Це велика проблема.
— Зараз чимало розмов точиться навколо обстановки, яка склалася на факультеті романо-германської філології. Що можете сказати з цього приводу?
— Це одна з головних проблем університету, справа дійшла навіть до суду. Буквально днями я отримав рішення суду, де значиться, що звільнений Русином декан факультету Степан Бобинець виграв суд. Я вже дав вказівку поновити його на посаді. Але чи вирішить це проблему, сказати не можу. На факультеті нема єдності. Все робиться кулуарно, є різні угруповання, які одне проти одного ведуть боротьбу. І найгірше, що страждають від цього студенти. Найбільше з тих, хто звертаються за дозволом на перескладання іспитів — студенти РГФ, що свідчить про нездорову обстановку на факультеті. А загалом я за те, щоб факультетські проблеми вирішувалися на самому факультеті, ректор не повинен бути третейським суддею.
— Чи відчуваєте у собі достатньо сил, щоб подолати всі ці негативні явища у вузі?
— Я почав зміни з найближчої ланки — з проректорів, хоча, до речі, ніколи не казав, щоб вони всі «йшли пакетом». Роботи багато і всі п’ять днів я працюю буквально на знос. У мене є однодумці, люди, на яких я можу покластися. Одна людина нічого зробити не може. Тим паче в університеті, де є 14 факультетів, сотні кафедр, спеціальностей. На кожному факультеті у мене є люди, які мене підтримують і поділяють мої погляди.
— Як ви сприйняли призначення на голову ОДА Віктора Балоги?
— Так сталося, що під час виборчої кампанії ми з Віктором Балогою були разом. Я завжди поважав всіх харизматичних лідерів на Закарпатті. Вважаю, влада повинна мінятися системно і від окремої людини нічого не залежить. У мене з Балогою нормальні робочі стосунки, та не настільки близькі, щоб ректор Ващук мав підставу заявляти, що Балога підтримує лише УжНУ. Я не хочу підминати університет під адміністрацію, і все зроблю, щоб університетські професори ніколи в житті не підписували ніякі звернення на підтримку тієї чи іншої політичної сили. Кожен може займатися політикою, бути членом будь-якої партії, але люди, що займають керівні посади, під час агітаційного процесу мають піти у відпустку. Згідно зі статутом, університет не може бути у політиці. Хоча я би підтримував те, щоб викладачі йшли у партії, балотувалися в обласну, міську раду. Це необхідно, щоб відстояти інтереси вузу.
— Днями ви мали зустріч з губернатором. Про що йшла мова?
— Ну що може ректор просити від губернатора? Правильно, гроші, які зараз необхідні для ремонту приміщень.
— Обіцяв дати?
— Обіцяти обіцяв...
— Чи боляче буде для вас, якщо на посаду ректора виберуть іншого?
— Навіть якщо програю, проблему з того робити не буду. Я навіть не повернуся на посаду декана, а буду просто завідувачем кафедри політології.
Своєму ж наступнику щиро потисну руку, лише бажаю, щоб це була дійсно гідна такої посади людина.
— Як історик за фахом як би ви означили те, що зараз відбувається в Україні й чого очікуєте від нової влади?
— Ті зміни, що настали в країні, давно вже були необхідні. Та найбільше я боюся розчарування, особливо молоді. Це дуже боляче б вдарило і по самому Ющенкові, і по його команді. Хай би вже скоріше закінчилося роздавання портфелів, у тому числі й у області, і почалася нормальна робота. Хочу зазначити, що не всі революціонери можуть бути хорошими господарниками. Щоб робота була результативною, мало бути революціонером — треба бути професіоналом.
Інтерв’ю провела
Єва Деметер
***
Микола Миколайович Вегеш народився 28 листопада 1962 року в смт Міжгір’я в сім’ї службовців. Навчався на історико-педагогічному факультеті Івано-Франківського державного інституту та в аспірантурі УжНУ. 1994 — 1996 рр. — доцент кафедри історії України, з 2000 р. — професор кафедри політології УжДУ. З 2004 р. — декан історичного ф-ту. Протягом 2000 — 2004 рр. очолював Науково-дослідний інститут карпатознавства УжНУ. Віднедавна в. о. ректора УжНУ.
М. М. Вегеш — один з провідних вчених–істориків Закарпаття, автор і співавтор численних монографій. За характером врівноважений, спокійний, толерантний. Користується великою повагою та авторитетом серед професорсько-викладацького складу і студентів університету.