Про фундаментальну науку - інший погляд
03/23/2005 | Резонер
Діаґноз хвороби – наукофобія.
На освітньому форумі “Майдану” з’явився лист 9-ох “Про стан
фундаментальної науки в Україні”, раніше оприлюднений в газеті “День”.
Трохи пізніше “День надрукував мій коментар сприводу цього листа.
Подаю нижче свою відповідь, дещо розширену в порівнянні із газетною
публікацією.
Долучаючись до дискусії про науку, хочу почати із зауваження. “День” дав
поганий заголовок до публікації вчених: “Симптоми тяжкої хвороби”. Тяжко
хворою в нас є не наука, а держава. Діагноз цієї хвороби – наукофобія.
Безліч людей, які мають досить туманне уявлення про науку, як-от
віце-прем’єр з гуманітарної політики п. М.Томенко, дозволяють собі
категоричні твердження і непродумані рекомендації. Вони, нічого не знаючи
про науку достеменно, вважають її чимось зайвим, а працю науковця –
синекурою, де нічого не роблять, а отримують гроші. Всупереч фактам
обиватель переконаний, що величезні гроші.
Замість того, щоб навчитися використовувати науку, частина нашого
суспільства переймається проблемою, як цієї науки позбутися. Як сказав мені
один студент: “Навіщо вивчати математику, коли є комп’ютери?”
Високопосадовці йдуть ще далі: “Навіщо утримувати науку, коли за
будь-якою інформацією можна звернутися до закордонних консультантів, а
будь-який наукомістський товар (автомобіль, телевізор, комп’ютер, мобільний
телефон, медичний препарат тощо) можна імпортувати?”. Такі міркування –
один із проявів наукофобії. Результат наукофобії жахливий. У проекті
скоректованого бюджету на 2005 рік уряд пропонує скоротити фінансування
Академії наук на 144 млн. грн. Тобто скасувати не тільки виділені урядом
Януковича 70 млн. на обладнання, але й зменшити фонд оплати праці, що
призведе до скорочення 1/4 науковців.
Автори листа, який я прокоментую, мають власний досвід наукової і
педагогичної праці. Я теж маю такий досвід. Майже все життя працюю в
академічному інституті, з 1962 р. викладаю у різних університетах, керую
дипломними роботами студентів та дисертаційними роботами аспірантів. Маю
досвід і праці за кордоном і участі у багатьох міжнародних наукових
конференціях.
З багатьма тезами листа дев’ятьох я згоден. Проте, не можу схвалити
традиційного для України провінціалізму. Я не сумую за відсутністю українців
серед нобелівських лауреатів. Бо мені відомо чимало імен видатних вчених,
які не стали Нобелівськими лауреатами. Просто тому, що їх імена не
потрапили в поле зору Нобелівського комітету Шведської королівської
академії. Відомі й протилежні випадки, коли радянським вченим давали
Нобелівську премію, керуючись політичними міркуваннями, скажімо
необхідністю продемонструвати розрядку міжнародної напруженості. Відомий
широкому загалу приклад не стосується науки, проте демонструє політичний
мотив нагороди. Нобелівську премію з літератури дали Шолохову, щоб якось
вгамувати радянську кампанію шельмування Пастернака за Нобелівську премію
за роман «Доктор Живаго». Отже відсутність нобелевських лауреатів нічого не
доводить. Це все одно, що заперечувати західну науку через відсутність там
лауреатів Сталінської премії. Ні, не визнаю шведський нобелівський комітет
верховним судом наукових рейтинґів.
Серед тверджень листа знаходимо дуже небезпечні. Наприклад, автори
твердять: «Україна не має й не матиме в майбутньому достатніх матеріальних
та інтелектуальних ресурсів для розвитку всього спектру фундаментальних
досліджень. Тому постає запитання, на засаді яких принципів та критеріїв
держава має вирішувати, які напрямки заслуговують на її підтримку.» Про що
йдеться? Про те, що вчені не знають, що їм робити. Тому держава (в особі
кого?) повинна дати вказівку.
Це – войовниче невизнання творчого характеру наукової праці. Держава
безграмотна. Жодний чиновник не знає, де проходить передній край науки, і
не має морального права керувати науковцями. Насправді, науковці у
фундаментальних науках повинні мати право і можливість працювати над
реалізацією власних творчих задумів, які незрозумілі чиновникам.
Адміністративних вказівок нам не треба. Саме так я працюю все своє життя.
Ідея – розробка її – публікація результатів. Такий цикл нормальної роботи у
фундаментальних науках.
Автори листа фактично пропонують інше: вказівка згори, де сформульване
завдання – призначення керівника програми – розподіл обов’язків та фінансів
між виконавцями – випуск спільного звіту та публікацій. Саме так організовуються державні науково-технічні програми у прикладних науках
Я вважаю, що організація ця помилкова, хоч і типова для України. Вона була б правильною виключно для прикладних наук, якби до неї додати ще три ланки: інженерну підготовку виробництва – виробництво – маркетинґ із захопленням частки ринку. Насправді безграмотний чиновник не може грамотно сформулювати вказівку, тому є позалаштункова діяльність ґенералів від науки, які вкладають у вуста чиновників формулювання своєї проблематики. Це – мафіозна організація науки. Звичайно, шкідлива і неприйнятна.
Поруч із цим уклоном в бік бюрократії читаємо в листі правильну тезу: “...наукова творча праця була й залишається справою окремих особистостей чи малих колективів. Інша річ, що для їхньої ефективної праці вони потребують відповідного адміністративного, фінансового, матеріального, інформаційного та координаційного забезпечення. Будь-яка академічна адміністративна структура має право на існування лише тією мірою, якою вона це робить. У наших умовах розмови про колективну природу сучасної наукової діяльності слугують прикриттям для присвоєння академічними керівниками творчих доробків підлеглих.”
Далі йде знов помилкове твердження: “з одного боку, підтримуватися мають напрямки, які можуть існувати та розвиватися тільки на теренах України. Це - українська історія, правознавство, геологія, географія, археологія, етнографія, мовознавство, економічні науки, демографія, соціологія тощо... З другого боку, підтримуватися мають ті конкретні напрямки фундаментальних наук (математика, фізика, хімія, біологія, психологія, філософія тощо), представники яких працюють на світовому рівні.
Підкреслимо, що будь-яка фундаментальна наука є вельми розгалуженою на сотні наукових дисциплін. Тому йдеться про те, які з напрямків у межах цих дисциплін варто підтримувати державою. Зрозуміло, що тільки такі, представники яких працюють на високому рівні.”
Отже або провінційна наука: українознавство, історія УПА, але ні в якому разі ані єгиптологія, ані історія цивілізації майя й т.п., або ж ті напрямки, де ми випереджаємо світ, наприклад, електрозварювання. Схаменіться, панове! Україна вже держава. Наш дипломатичний корпус має бути навчений історії та країнознавству всіх країн світу. Отже орієнталістика нам теж потрібна.
А друга частина тези: визначити, хто з науковців є видатним і саме таких підтримувати, – виглядає утопією. Автори листа покладають надії на атестаційні комісії. Вони відчувають, що в інститутах атестаційні комісії можуть бути не зовсім об’єктивними, тому пропонують залучити іноземних фахівців для оцінки рівня наших науковців. Не можу поділити ані утопічну надію на атестацію, ані комплекс меншовартості – хай нас оцінять іноземці.
Реальна ситуація виглядає таким чином. Я багаторазово був членом атестаційних комісій і можу поділитися досвідом. Наказом директора призначено комісію у складі п’ятьох співробітників. З цих п’яти може не бути жодного, хто знайомий з роботою “підсудного” на професійному рівні. У кращому випадку хтось із членів комісії може працювати у суміжному напрямку і розуміти колегу лише в загальних рисах. Перед атестаційними комісіями ставилося завдання значно простіше, ніж те, яке пропонують автори листа 9-х, а саме: чи відповідає співробітник посаді, яку він посідає. Звичайно атестаційні комісії голосують формально. Якщо навколо людини немає скандали, вона пройде атестацію.
У листі 9-х пропонується, щоб атестаційна комісія визначала, чи є даний науковець видатним, чи ні. Тут виникає проблема критеріїв. Насмілюся твердити, що таких критеріїв не тільки немає, але й не може бути принципово. Чому? Адже пропонувалося багато таких критеріїв. Спостерігаю закон: будь-який критерій працює, доки його не зробили офіційним, і миттю втрачає об’єктивність, якщо його таким зробити. Наприклад, якщо оцінювати працю вченого кількістю публікацій, матиме місце штучне подрібнення статей, фіктивне співавторство та інші способи подовження списку публікацій. Якщо оцінювати не кількість, а обсяг публікацій, статті будуть штучно роздуватися. Якщо підраховувати кількість цитувань даного автора, відбудеться те, що має місце на Заході, де цей критерій дуже популярний. Вчені на неформальній основі прохатимуть своїх друзів і колег цитувати їхні публікації. Якщо оцінювати за кількістю монографій, то буде те, що вже є в наших гуманітарних науках – виникнуть монографії, написані за гроші на замовлення таємними авторами, де на палітурці стоїть прізвище не автора, а замовника.
Можна покладати деякі сподівання на гіпотетичний механізм оцінки вчених фаховими радами, які пропонується створити в листі. Саме створення рад на громадських засадах, а не в якості державних структур, мені здається доцільним. Але й цей спосіб має свої вади. Навіть якщо ці ради створити за принципом фахової однорідності та демократії, тобто вважати їх членами всіх українських докторів, а в окремих випадках і кандидатів наук, що працюють в даній вузькій області, то й тоді залишаються сумніви. Чи можна собі уявити, щоб якась фахова рада чи атестаційна комісія визнала видатним фізиком службовця патентного бюро в Берні Альберта Ейнштейна? Звичайно, ні. Тому, що переворот у фізиці, яким була теорія відносності, спочатку не набув загального визнання. Чимало фізиків не сприймали її. До таких, зокрема, належав завідувач кафедрою теоретичної фізики Московського університету А.К.Тимірязєв, син відомого ботаніка. Цей фізик врятував життя Ейнштейнові, бо за його наполяганням Ейнштейна, як “мракобіса” не прийняли на посаду професора Московького університету у 1934 р., а відтак врятували від репресій. Макс Планк, за пропозицією якого Ейнштейну дали Нобелівську премію, розумів, що теорія відносності не зустріне загального схвалення. Отже Ейштейн отримав Нобелівську премію за теорію фотоефекту, яка за значенням значно поступається теорії відносності, але не зустрічала заперечень.
Я багато думав про те, як оцінити науковців, адже вся наукова спільнота знає, хто чого вартий. Висновок мій такий. Будь-яке адміністративне втручання в процес оцінки науковців принципово шкідливе. Фактично це шлях до мафіїзації науки, а також потужне гальмо її розвитку. Коли якась комісія оголосить якогось вченого видатним, а його напрям – пріоритетним, то це завжди буде наслідком змагання посадових впливів та позалаштункової діяльності. Видатними вченими в нас завжди будуть директори, члени Академії та їхні висуванці. Молодий талановитий, але зовсім не сановний вчений, ніколи не буде проголошений видатним, а його нова (і, типово, спочатку дуже сира) ідея ніколи не стане пріоритетом.
Серед державної бюрократії, а також серед деякої частини бюрократії наукової циркулює вічна сентенція: “А чи не забагато в нас вчених?”. Мені доводилося читати спроби підвести базу під твердження про надлишковість науки. Згадувалося, що прикладна наука в СРСР працювала на оборону, а тому ці вчені непотрібні. Так висловлювалися деякі гуманітарії, які не розуміли, що знання разом із талантом і кваліфікацією – це одне, а спосіб застосування цих знань – зовсім інше. Прикладна наука, що працювала на військові потреби, – чи не найсильніший загін науковців-прикладників. Відомий приклад, коли на досить високому рівні Дніпропетровські конструктори космічних апаратів розробили вітроелектростанції. Замість того, щоб використати військових прикладників для невійськових розробок, їх випхнули на базари.
Тепер з цією ж міркою підходять до Національної академії. Неодноразово зустрічав в пресі твердження, ніби в Україні значно більше вчених, ніж у деяких розвинених країнах. При цьому вдаються до нечесних процедур порівняння, які не враховують різну організацію науки в різних країнах. Наприклад, порівнюють чисельнійсть науково-дослідних інститутів товариства ім. Макса Планка в Німеччині із чисельність всієї нашої академії. Виходить, що в німців науковців менше. Але Товариство ім. Макса Планка не об’єднує всіх науковців. Воно еквівалент не всієї академії, а лише відділення фізики та астрономії.
Мені судилося пережити чимало кампаній скорочення штатів науковців. Кампанії провадилися під гаслом: “Позбутися баласту!”. Що відбувалося насправді? Позбавлялися не баласту, а незручних працівників. Серед цих незручних були талановиті науковці, яким не було притамане підлабузництво, які дозволяли собі критику начальства. А сірість залишалася, бо вона завжди мала міцну адміністративну підтримку.
Я дійшов ще одного парадоксального висковку. Баласт абсолютно необхідний в науковому колективі. Який би колектив ви не створили, “геніїв” буде приблизно 5%. (Цю закономірність встановив американський математик Шеннон). Якщо ви звільните 95% (баласт), то з 5%, які залишаться, 95% деґрадують і стануть баластом. Баласт, по-перше, виникає внаслідок дії об’єктивного закону, і, по-друге, виконує, важливу соціальну роль, він створює середовище, в якому тільки і можуть працювати талановиті вчені. Хтось повинен їх слухати, їм аплодувати, розвивати висунуті ними ідеї, а також змушувати талановитих підтримувати форму, щоб витримати конкурентний тиск знизу.
Насамкінець кілька концептуальних зауважень. Я не згоден з класифікацією історії та філософії як фундаментальних наук. Я вважаю, що фундаментальні – це ті науки, які є фундаментом певних прикладних наук. Наприклад, математика, фізика, хімія та біологія – фундамент прикладних наук: технічних, медичних та сільськогосподарських. Оскільки не існує ані прикладної філософії, ані прикладної історії, науки ці вважати фундаментальними неможна. Ці науки – приклад загальнопізнавальних соціогуманітарних наук. Існуть і практичні соціогуманітарні науки: лінгвістика, правознавство, археологія, фольклористика...
Отже, слово наука поєднує чотири різні види діяльності: фундаментальні науки (математики, фізика, астрономія, хімія, біологія, геофізика...); прикладні науки (технічні, медичні, сільськогосподарські); соціогуманітарні практичні (лінгвістика, правознавство, фольклористика, археологія...); соціогуманітарні загальнопознавальні (філософія, історія, етика, релігієзнавство, естетика...). Всі ці ґрупи наук вимагають різного підходу. На жаль, від наукофобії найбільш страждають прикладні науки, а відтак і вся нація. Влада України не навчилася використовувати власну прикладну науку в інтересах національної економіки, яка б збільшувала внутрішній валовий продукт не за рахунок експорту примітивної сировинно-напівфабрикатної продукції, а за рахунок постачання на ринок товарів з високим вмістом доданої вартості. Натомість розбудовується сировинно-експортна економіка колоніального типу. А такій державі наука непотрібна: ані фундаментальна, ані прикладна.
Залишається сподіватися, що з часом Україна одужає від наукофобії та матиме справжню національно-патріотичну владу, патріотизм якої не обмежуватиметься історичною риторикою та демократичними гаслами, а буде спрямований на розбудову
національної економіки ровиненої країни. Такій державі наука буде потрібна,
але після руйнівної наукофобської політики адміністрацій Кучми та Ющенка, відновити науково-технічний потенціал буде значно важче, ніж втримати його
сьогодні.
На президентських виборах голосував за В.А.Ющенка. Маю посвідку учасника
помаранчевої революції.
23.03.05
Доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман
На освітньому форумі “Майдану” з’явився лист 9-ох “Про стан
фундаментальної науки в Україні”, раніше оприлюднений в газеті “День”.
Трохи пізніше “День надрукував мій коментар сприводу цього листа.
Подаю нижче свою відповідь, дещо розширену в порівнянні із газетною
публікацією.
Долучаючись до дискусії про науку, хочу почати із зауваження. “День” дав
поганий заголовок до публікації вчених: “Симптоми тяжкої хвороби”. Тяжко
хворою в нас є не наука, а держава. Діагноз цієї хвороби – наукофобія.
Безліч людей, які мають досить туманне уявлення про науку, як-от
віце-прем’єр з гуманітарної політики п. М.Томенко, дозволяють собі
категоричні твердження і непродумані рекомендації. Вони, нічого не знаючи
про науку достеменно, вважають її чимось зайвим, а працю науковця –
синекурою, де нічого не роблять, а отримують гроші. Всупереч фактам
обиватель переконаний, що величезні гроші.
Замість того, щоб навчитися використовувати науку, частина нашого
суспільства переймається проблемою, як цієї науки позбутися. Як сказав мені
один студент: “Навіщо вивчати математику, коли є комп’ютери?”
Високопосадовці йдуть ще далі: “Навіщо утримувати науку, коли за
будь-якою інформацією можна звернутися до закордонних консультантів, а
будь-який наукомістський товар (автомобіль, телевізор, комп’ютер, мобільний
телефон, медичний препарат тощо) можна імпортувати?”. Такі міркування –
один із проявів наукофобії. Результат наукофобії жахливий. У проекті
скоректованого бюджету на 2005 рік уряд пропонує скоротити фінансування
Академії наук на 144 млн. грн. Тобто скасувати не тільки виділені урядом
Януковича 70 млн. на обладнання, але й зменшити фонд оплати праці, що
призведе до скорочення 1/4 науковців.
Автори листа, який я прокоментую, мають власний досвід наукової і
педагогичної праці. Я теж маю такий досвід. Майже все життя працюю в
академічному інституті, з 1962 р. викладаю у різних університетах, керую
дипломними роботами студентів та дисертаційними роботами аспірантів. Маю
досвід і праці за кордоном і участі у багатьох міжнародних наукових
конференціях.
З багатьма тезами листа дев’ятьох я згоден. Проте, не можу схвалити
традиційного для України провінціалізму. Я не сумую за відсутністю українців
серед нобелівських лауреатів. Бо мені відомо чимало імен видатних вчених,
які не стали Нобелівськими лауреатами. Просто тому, що їх імена не
потрапили в поле зору Нобелівського комітету Шведської королівської
академії. Відомі й протилежні випадки, коли радянським вченим давали
Нобелівську премію, керуючись політичними міркуваннями, скажімо
необхідністю продемонструвати розрядку міжнародної напруженості. Відомий
широкому загалу приклад не стосується науки, проте демонструє політичний
мотив нагороди. Нобелівську премію з літератури дали Шолохову, щоб якось
вгамувати радянську кампанію шельмування Пастернака за Нобелівську премію
за роман «Доктор Живаго». Отже відсутність нобелевських лауреатів нічого не
доводить. Це все одно, що заперечувати західну науку через відсутність там
лауреатів Сталінської премії. Ні, не визнаю шведський нобелівський комітет
верховним судом наукових рейтинґів.
Серед тверджень листа знаходимо дуже небезпечні. Наприклад, автори
твердять: «Україна не має й не матиме в майбутньому достатніх матеріальних
та інтелектуальних ресурсів для розвитку всього спектру фундаментальних
досліджень. Тому постає запитання, на засаді яких принципів та критеріїв
держава має вирішувати, які напрямки заслуговують на її підтримку.» Про що
йдеться? Про те, що вчені не знають, що їм робити. Тому держава (в особі
кого?) повинна дати вказівку.
Це – войовниче невизнання творчого характеру наукової праці. Держава
безграмотна. Жодний чиновник не знає, де проходить передній край науки, і
не має морального права керувати науковцями. Насправді, науковці у
фундаментальних науках повинні мати право і можливість працювати над
реалізацією власних творчих задумів, які незрозумілі чиновникам.
Адміністративних вказівок нам не треба. Саме так я працюю все своє життя.
Ідея – розробка її – публікація результатів. Такий цикл нормальної роботи у
фундаментальних науках.
Автори листа фактично пропонують інше: вказівка згори, де сформульване
завдання – призначення керівника програми – розподіл обов’язків та фінансів
між виконавцями – випуск спільного звіту та публікацій. Саме так організовуються державні науково-технічні програми у прикладних науках
Я вважаю, що організація ця помилкова, хоч і типова для України. Вона була б правильною виключно для прикладних наук, якби до неї додати ще три ланки: інженерну підготовку виробництва – виробництво – маркетинґ із захопленням частки ринку. Насправді безграмотний чиновник не може грамотно сформулювати вказівку, тому є позалаштункова діяльність ґенералів від науки, які вкладають у вуста чиновників формулювання своєї проблематики. Це – мафіозна організація науки. Звичайно, шкідлива і неприйнятна.
Поруч із цим уклоном в бік бюрократії читаємо в листі правильну тезу: “...наукова творча праця була й залишається справою окремих особистостей чи малих колективів. Інша річ, що для їхньої ефективної праці вони потребують відповідного адміністративного, фінансового, матеріального, інформаційного та координаційного забезпечення. Будь-яка академічна адміністративна структура має право на існування лише тією мірою, якою вона це робить. У наших умовах розмови про колективну природу сучасної наукової діяльності слугують прикриттям для присвоєння академічними керівниками творчих доробків підлеглих.”
Далі йде знов помилкове твердження: “з одного боку, підтримуватися мають напрямки, які можуть існувати та розвиватися тільки на теренах України. Це - українська історія, правознавство, геологія, географія, археологія, етнографія, мовознавство, економічні науки, демографія, соціологія тощо... З другого боку, підтримуватися мають ті конкретні напрямки фундаментальних наук (математика, фізика, хімія, біологія, психологія, філософія тощо), представники яких працюють на світовому рівні.
Підкреслимо, що будь-яка фундаментальна наука є вельми розгалуженою на сотні наукових дисциплін. Тому йдеться про те, які з напрямків у межах цих дисциплін варто підтримувати державою. Зрозуміло, що тільки такі, представники яких працюють на високому рівні.”
Отже або провінційна наука: українознавство, історія УПА, але ні в якому разі ані єгиптологія, ані історія цивілізації майя й т.п., або ж ті напрямки, де ми випереджаємо світ, наприклад, електрозварювання. Схаменіться, панове! Україна вже держава. Наш дипломатичний корпус має бути навчений історії та країнознавству всіх країн світу. Отже орієнталістика нам теж потрібна.
А друга частина тези: визначити, хто з науковців є видатним і саме таких підтримувати, – виглядає утопією. Автори листа покладають надії на атестаційні комісії. Вони відчувають, що в інститутах атестаційні комісії можуть бути не зовсім об’єктивними, тому пропонують залучити іноземних фахівців для оцінки рівня наших науковців. Не можу поділити ані утопічну надію на атестацію, ані комплекс меншовартості – хай нас оцінять іноземці.
Реальна ситуація виглядає таким чином. Я багаторазово був членом атестаційних комісій і можу поділитися досвідом. Наказом директора призначено комісію у складі п’ятьох співробітників. З цих п’яти може не бути жодного, хто знайомий з роботою “підсудного” на професійному рівні. У кращому випадку хтось із членів комісії може працювати у суміжному напрямку і розуміти колегу лише в загальних рисах. Перед атестаційними комісіями ставилося завдання значно простіше, ніж те, яке пропонують автори листа 9-х, а саме: чи відповідає співробітник посаді, яку він посідає. Звичайно атестаційні комісії голосують формально. Якщо навколо людини немає скандали, вона пройде атестацію.
У листі 9-х пропонується, щоб атестаційна комісія визначала, чи є даний науковець видатним, чи ні. Тут виникає проблема критеріїв. Насмілюся твердити, що таких критеріїв не тільки немає, але й не може бути принципово. Чому? Адже пропонувалося багато таких критеріїв. Спостерігаю закон: будь-який критерій працює, доки його не зробили офіційним, і миттю втрачає об’єктивність, якщо його таким зробити. Наприклад, якщо оцінювати працю вченого кількістю публікацій, матиме місце штучне подрібнення статей, фіктивне співавторство та інші способи подовження списку публікацій. Якщо оцінювати не кількість, а обсяг публікацій, статті будуть штучно роздуватися. Якщо підраховувати кількість цитувань даного автора, відбудеться те, що має місце на Заході, де цей критерій дуже популярний. Вчені на неформальній основі прохатимуть своїх друзів і колег цитувати їхні публікації. Якщо оцінювати за кількістю монографій, то буде те, що вже є в наших гуманітарних науках – виникнуть монографії, написані за гроші на замовлення таємними авторами, де на палітурці стоїть прізвище не автора, а замовника.
Можна покладати деякі сподівання на гіпотетичний механізм оцінки вчених фаховими радами, які пропонується створити в листі. Саме створення рад на громадських засадах, а не в якості державних структур, мені здається доцільним. Але й цей спосіб має свої вади. Навіть якщо ці ради створити за принципом фахової однорідності та демократії, тобто вважати їх членами всіх українських докторів, а в окремих випадках і кандидатів наук, що працюють в даній вузькій області, то й тоді залишаються сумніви. Чи можна собі уявити, щоб якась фахова рада чи атестаційна комісія визнала видатним фізиком службовця патентного бюро в Берні Альберта Ейнштейна? Звичайно, ні. Тому, що переворот у фізиці, яким була теорія відносності, спочатку не набув загального визнання. Чимало фізиків не сприймали її. До таких, зокрема, належав завідувач кафедрою теоретичної фізики Московського університету А.К.Тимірязєв, син відомого ботаніка. Цей фізик врятував життя Ейнштейнові, бо за його наполяганням Ейнштейна, як “мракобіса” не прийняли на посаду професора Московького університету у 1934 р., а відтак врятували від репресій. Макс Планк, за пропозицією якого Ейнштейну дали Нобелівську премію, розумів, що теорія відносності не зустріне загального схвалення. Отже Ейштейн отримав Нобелівську премію за теорію фотоефекту, яка за значенням значно поступається теорії відносності, але не зустрічала заперечень.
Я багато думав про те, як оцінити науковців, адже вся наукова спільнота знає, хто чого вартий. Висновок мій такий. Будь-яке адміністративне втручання в процес оцінки науковців принципово шкідливе. Фактично це шлях до мафіїзації науки, а також потужне гальмо її розвитку. Коли якась комісія оголосить якогось вченого видатним, а його напрям – пріоритетним, то це завжди буде наслідком змагання посадових впливів та позалаштункової діяльності. Видатними вченими в нас завжди будуть директори, члени Академії та їхні висуванці. Молодий талановитий, але зовсім не сановний вчений, ніколи не буде проголошений видатним, а його нова (і, типово, спочатку дуже сира) ідея ніколи не стане пріоритетом.
Серед державної бюрократії, а також серед деякої частини бюрократії наукової циркулює вічна сентенція: “А чи не забагато в нас вчених?”. Мені доводилося читати спроби підвести базу під твердження про надлишковість науки. Згадувалося, що прикладна наука в СРСР працювала на оборону, а тому ці вчені непотрібні. Так висловлювалися деякі гуманітарії, які не розуміли, що знання разом із талантом і кваліфікацією – це одне, а спосіб застосування цих знань – зовсім інше. Прикладна наука, що працювала на військові потреби, – чи не найсильніший загін науковців-прикладників. Відомий приклад, коли на досить високому рівні Дніпропетровські конструктори космічних апаратів розробили вітроелектростанції. Замість того, щоб використати військових прикладників для невійськових розробок, їх випхнули на базари.
Тепер з цією ж міркою підходять до Національної академії. Неодноразово зустрічав в пресі твердження, ніби в Україні значно більше вчених, ніж у деяких розвинених країнах. При цьому вдаються до нечесних процедур порівняння, які не враховують різну організацію науки в різних країнах. Наприклад, порівнюють чисельнійсть науково-дослідних інститутів товариства ім. Макса Планка в Німеччині із чисельність всієї нашої академії. Виходить, що в німців науковців менше. Але Товариство ім. Макса Планка не об’єднує всіх науковців. Воно еквівалент не всієї академії, а лише відділення фізики та астрономії.
Мені судилося пережити чимало кампаній скорочення штатів науковців. Кампанії провадилися під гаслом: “Позбутися баласту!”. Що відбувалося насправді? Позбавлялися не баласту, а незручних працівників. Серед цих незручних були талановиті науковці, яким не було притамане підлабузництво, які дозволяли собі критику начальства. А сірість залишалася, бо вона завжди мала міцну адміністративну підтримку.
Я дійшов ще одного парадоксального висковку. Баласт абсолютно необхідний в науковому колективі. Який би колектив ви не створили, “геніїв” буде приблизно 5%. (Цю закономірність встановив американський математик Шеннон). Якщо ви звільните 95% (баласт), то з 5%, які залишаться, 95% деґрадують і стануть баластом. Баласт, по-перше, виникає внаслідок дії об’єктивного закону, і, по-друге, виконує, важливу соціальну роль, він створює середовище, в якому тільки і можуть працювати талановиті вчені. Хтось повинен їх слухати, їм аплодувати, розвивати висунуті ними ідеї, а також змушувати талановитих підтримувати форму, щоб витримати конкурентний тиск знизу.
Насамкінець кілька концептуальних зауважень. Я не згоден з класифікацією історії та філософії як фундаментальних наук. Я вважаю, що фундаментальні – це ті науки, які є фундаментом певних прикладних наук. Наприклад, математика, фізика, хімія та біологія – фундамент прикладних наук: технічних, медичних та сільськогосподарських. Оскільки не існує ані прикладної філософії, ані прикладної історії, науки ці вважати фундаментальними неможна. Ці науки – приклад загальнопізнавальних соціогуманітарних наук. Існуть і практичні соціогуманітарні науки: лінгвістика, правознавство, археологія, фольклористика...
Отже, слово наука поєднує чотири різні види діяльності: фундаментальні науки (математики, фізика, астрономія, хімія, біологія, геофізика...); прикладні науки (технічні, медичні, сільськогосподарські); соціогуманітарні практичні (лінгвістика, правознавство, фольклористика, археологія...); соціогуманітарні загальнопознавальні (філософія, історія, етика, релігієзнавство, естетика...). Всі ці ґрупи наук вимагають різного підходу. На жаль, від наукофобії найбільш страждають прикладні науки, а відтак і вся нація. Влада України не навчилася використовувати власну прикладну науку в інтересах національної економіки, яка б збільшувала внутрішній валовий продукт не за рахунок експорту примітивної сировинно-напівфабрикатної продукції, а за рахунок постачання на ринок товарів з високим вмістом доданої вартості. Натомість розбудовується сировинно-експортна економіка колоніального типу. А такій державі наука непотрібна: ані фундаментальна, ані прикладна.
Залишається сподіватися, що з часом Україна одужає від наукофобії та матиме справжню національно-патріотичну владу, патріотизм якої не обмежуватиметься історичною риторикою та демократичними гаслами, а буде спрямований на розбудову
національної економіки ровиненої країни. Такій державі наука буде потрібна,
але після руйнівної наукофобської політики адміністрацій Кучми та Ющенка, відновити науково-технічний потенціал буде значно важче, ніж втримати його
сьогодні.
На президентських виборах голосував за В.А.Ющенка. Маю посвідку учасника
помаранчевої революції.
23.03.05
Доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман
Відповіді
2005.03.23 | Сергій Вакуленко
Re: Про фундаментальну науку - інший погляд
> Насамкінець кілька концептуальних зауважень. Я не згоден з класифікацією історії та філософії як фундаментальних наук. Я вважаю, що фундаментальні – це ті науки, які є фундаментом певних прикладних наук. Наприклад, математика, фізика, хімія та біологія – фундамент прикладних наук: технічних, медичних та сільськогосподарських. Оскільки не існує ані прикладної філософії, ані прикладної історії, науки ці вважати фундаментальними неможна. Ці науки – приклад загальнопізнавальних соціогуманітарних наук. Існуть і практичні соціогуманітарні науки: лінгвістика, правознавство, археологія, фольклористика...> Отже, слово наука поєднує чотири різні види діяльності: фундаментальні науки (математики, фізика, астрономія, хімія, біологія, геофізика...); прикладні науки (технічні, медичні, сільськогосподарські); соціогуманітарні практичні (лінгвістика, правознавство, фольклористика, археологія...); соціогуманітарні загальнопознавальні (філософія, історія, етика, релігієзнавство, естетика...).
І от що цікаво: звідки беруться науковці, які беруться судити про ситуацію ну вже в зовсім чужих дисциплінах?
Їй-Богу, справжнього науковця, якщо він справжній, мала б зупинити підозра, що він у цій ділянці, скажімо делікатно, недостатньо обізнаний.
Як би поставився природознавець до спроби розкласифікувати природничі науки з боку якого-небудь гуманітарія? Мабуть, покрутив би пальцем біля скроні...
2005.03.24 | Резонер
Re: Про фундаментальну науку - інший погляд
Бернард Шоу казав:- Я не зніс жодного яйця, але це не заважає мені
оцінювати смак яєшні.
2005.03.24 | Сергій Вакуленко
Re: Про фундаментальну науку - інший погляд
Тоді не ображайтеся на тих (невігласів, чиновників тощо), хто каже про брак результатів у роботі Академії наук.Їм не смакує Ваша яєчня.
2005.03.26 | Резонер
Re: Про фундаментальну науку - інший погляд
Це мені нагадує іншу байку.Лисиця, коли не спромоглася дотягнутися до винограду,
сказала, що виноград все одно зелений.
Вкажіть мені, хоч одну людину, для якої така праця,
як, наприклад, "Історія України-Руси" Грушевського,
була б незрозумілою.
Те ж саме стосується будь-якої монографії в гуманітарних
галузях. Для їх розуміння вистачає вміння читати.
А хто здатен зрозуміти, наприклад, багатотомний
курс теоретичної фізики Ландау і Лівшиця? - Навіть не кожен
фізик, а лише фізик-теоретик, який має необхідну фізичну
і математичну підготовку.
Ця підготовка, на відміну від гуманітарних галузей, не вичерпується
читанням відповідних книг і статей. Якщо ви вивчите напам'ять,
як вірш, підручник фізики, ви фізиком не станете, бо не зможете
розв'язати жодної практичної (напр., побудувати ядерний реактор)
чи теоретичної (напр., розрахувати антену телевізійного передавача) задачі.
Тут така ж ситуація, як у футболі. Скільки б ви не прочитали книжок
про футбол, футболістом ви не станете. Потрібне тривале
тренування.
Таким чином не треба робити вигляд, що фах історика і фах математика
рівноцінні. Вони нерівноцінні ще з шкільної лави, де сама природа
поділила учнів на сильних, яким даються математичні дисципліни,
фізика, хімія, біологія, і слабеньких, яких вистачає хіба що на
літературу та історію.
Ми маємо повне право висловлюватися стосовно гуманітарних наук,
бо нічого незрозумілого для нас там немає, а вони про нас
не можуть нічого розумного сказати, бо в їх уявленні наука -
це писання різних текстів. В точному природознавстві і техніці це
зовсім не так. Писання в нас - завершальний етап, а не сама робота.
Гуманітарії нас і наші праці зрозуміти не здатні. Для них і масового
читача ми пишемо науково-популярні книжки.
2005.03.26 | Роман ShaRP
Істина дорожча.
Резонер пише:> Те ж саме стосується будь-якої монографії в гуманітарних
> галузях. Для їх розуміння вистачає вміння читати.
Це неправда. Складні філологічні, філософські, психологічні і т.д. терміни - це складні терміни, і "так просто" їх не прочитаєш.
> Таким чином не треба робити вигляд, що фах історика і фах математика
> рівноцінні. Вони нерівноцінні ще з шкільної лави, де сама природа
> поділила учнів на сильних, яким даються математичні дисципліни,
> фізика, хімія, біологія, і слабеньких, яких вистачає хіба що на
> літературу та історію.
І це неправда. Я добре розв*язую рівняння, але абсолютно не вмію малювати, тому дизайнером мені не стати, хоч плач. Хай дизнайн - не наука, але дизайнер - це професія, і запитана професія.
Математика може застосовуватися в теорії реклами, але для того, щоб зробити рекламне відео, математика не кликатимуть.
Архітектура - це шанований і запитаний фах, але хороший архітектор повинен знати не лише "фізику", проте й "лірику", інакше будуть самі "коробки".
Якщо для людства гуманітарна складова має значення - значить з нею треба рахуватися, в чому й наскільки - то вже друге питання, але " в першому читанні" - треба.
> Ми маємо повне право висловлюватися стосовно гуманітарних наук,
> бо нічого незрозумілого для нас там немає, а вони про нас
> не можуть нічого розумного сказати, бо в їх уявленні наука -
> це писання різних текстів.
Та невже? А дослідження, а збирання фактів? Експерименти може є не у всіх (як поставити "філософський експеримент?"
Ну а щодо непрактичного підходу до історії - так хто цьому людству винен?
> В точному природознавстві і техніці це
> зовсім не так. Писання в нас - завершальний етап, а не сама робота.
> Гуманітарії нас і наші праці зрозуміти не здатні. Для них і масового
> читача ми пишемо науково-популярні книжки.
Все це смішно, якщо згадати, що технарі виборюють собі більше грошей завдяки тому, що краще пристосувалися обслуговувати своїми технологіями бізнес та політику.
І якщо в бізнесі "висока математика" ще знаходить застосування, то от у політиці з того, що праці "технарів" менш зрозумілі, треба плакати, а не сміятися.
Бо з того виникає і поширюється наукофобія.
Р.S. Якщо пан Вакуленко напише гіршу відповідь, або взагалі "скисне" на пару реплік, значть "форму" втратив таки він, а не я
2005.03.26 | Сергій Вакуленко
Про силу і слабкість
Резонер пише:> Це мені нагадує іншу байку.
> Лисиця, коли не спромоглася дотягнутися до винограду,
> сказала, що виноград все одно зелений.
>
> Вкажіть мені, хоч одну людину, для якої така праця,
> як, наприклад, "Історія України-Руси" Грушевського,
> була б незрозумілою.
99%. Бо для того, щоб зрозуміти суть сказаного, треба розуміти, чим його концепція історії відрізняється від конкуренційних. І чому він написав саме так, а не инакше.
Я, до речі, позичав "надзвичайно здібним", на Вашу думку, людям із технічною освітою, навіть не «Історію України-Руси», а популяризаторську «Ілюстровану історію України» Грушевського. Повертають, не дочитавши. Кажуть: заскладно написано. Тоді даю їм Аркаса. Бувають задоволені.
> Те ж саме стосується будь-якої монографії в гуманітарних
> галузях. Для їх розуміння вистачає вміння читати.
Для розуміння чого? Літер? Бо навіть спеціяльних термінів Ви, напевно, не зрозумієте без спеціяльного вишколу.
> А хто здатен зрозуміти, наприклад, багатотомний
> курс теоретичної фізики Ландау і Лівшиця? - Навіть не кожен
> фізик, а лише фізик-теоретик, який має необхідну фізичну
> і математичну підготовку.
Так само й дуже спеціяльні монографії з мовознавства розуміє дуже обмежене коло людей.
> Ця підготовка, на відміну від гуманітарних галузей, не вичерпується
> читанням відповідних книг і статей. Якщо ви вивчите напам'ять,
> як вірш, підручник фізики, ви фізиком не станете, бо не зможете
> розв'язати жодної практичної (напр., побудувати ядерний реактор)
> чи теоретичної (напр., розрахувати антену телевізійного передавача) задачі.
Не вдаючися в високу теорію: "Якщо ви вивчите напам'ять підручник латинської граматики, ви не зможете вправно побудувати жодного латинського речення".
> Тут така ж ситуація, як у футболі. Скільки б ви не прочитали книжок
> про футбол, футболістом ви не станете. Потрібне тривале
> тренування.
Але бувають тренери, що ніколи не грали у футбола...
> Таким чином не треба робити вигляд, що фах історика і фах математика
> рівноцінні.
Наразі для "таким чином" немає жодних підстав. Якщо Ви на рівноцінних підставах уважаєте за можливе формудювати висновки у Ваших наукових працях, я починаю розуміти причини технологічної відсталості України.
Вони нерівноцінні ще з шкільної лави, де сама природа
> поділила учнів на сильних, яким даються математичні дисципліни,
> фізика, хімія, біологія, і слабеньких, яких вистачає хіба що на
> літературу та історію.
Потішайте себе...
> Ми маємо повне право висловлюватися стосовно гуманітарних наук,
> бо нічого незрозумілого для нас там немає,
Право маєте. Так само ми маємо право поціновувати вартість сказаного Вами.
> а вони про нас
> не можуть нічого розумного сказати, бо в їх уявленні наука -
> це писання різних текстів.
Можна посилання на джерело інформації?
В точному природознавстві і техніці це
> зовсім не так. Писання в нас - завершальний етап, а не сама робота.
> Гуманітарії нас і наші праці зрозуміти не здатні. Для них і масового
> читача ми пишемо науково-популярні книжки.
Науково-популярно пояснюю для Вас (і, їй-Богу, тут доречно було б написати "для особливо обдарованих"): науково-популярний жанр протиставляється науково-дидактичному та науково-дослідницькому в кожній дисципліні.
Популярніше вже не подужаю.
2005.03.24 | Георгій
Re: Про фундаментальну науку - інший погляд
Д-р Шульман пише:> ...Тяжко хворою в нас є не наука, а держава. Діагноз цієї хвороби – наукофобія.
(ГП) Може і так, хоча я думаю, зо наукофобія є тільки одним з проявів цієї хвороби.
> Безліч людей, які мають досить туманне уявлення про науку, як-от віце-прем’єр з гуманітарної політики п. М.Томенко, дозволяють собі категоричні твердження і непродумані рекомендації. Вони, нічого не знаючи про науку достеменно, вважають її чимось зайвим, а працю науковця – синекурою, де нічого не роблять, а отримують гроші. Всупереч фактам обиватель переконаний, що величезні гроші. Замість того, щоб навчитися використовувати науку, частина нашого суспільства переймається проблемою, як цієї науки позбутися. Як сказав мені один студент: “Навіщо вивчати математику, коли є комп’ютери?”
(ГП) Це, мабуть, ознака нашого постмодерністського часу. Те саме у США, і те саме - судячи зі статті д-ра Доценка "П'яте правило арифметики" - у Західній Європі. Причому і в Західній Європі, і у США таке ставлення студентів і публіки взагалі до науки, очевидно, дуже вигідне державному апаратові, бірократії. Певні галузі науки і певні наукові школи чи лабораторії одержують серйозну матеріальну підтримку, але в цілому роль науки в суспільстві зменшується, уяви про науку в широких масах не розвиваються, а програми навчання школярів і студентів основам наук прагматизуються, стандартизуються і в цілому деградують.
> Високопосадовці йдуть ще далі: “Навіщо утримувати науку, коли за будь-якою інформацією можна звернутися до закордонних консультантів, а будь-який наукомістський товар (автомобіль, телевізор, комп’ютер, мобільний телефон, медичний препарат тощо) можна імпортувати?”. Такі міркування – один із проявів наукофобії. Результат наукофобії жахливий. У проекті скоректованого бюджету на 2005 рік уряд пропонує скоротити фінансування Академії наук на 144 млн. грн. Тобто скасувати не тільки виділені урядом Януковича 70 млн. на обладнання, але й зменшити фонд оплати праці, що призведе до скорочення 1/4 науковців.
(ГП) У принципі, "академія наук" - застаріла і безглузда формація. Від неї треба якось позбутися. АЛЕ (!!!), звичайно ж, при цьому не повинні постраждати реальні люди, науковці, які безпосередньо роблять науку. Тому мені дивні і підозрілі такі міри, коли структура як така залишається, і принципи фінансування в ній залишаються, а обсяг фінансування зменшується. Я б запропонував повністю протилежне - суттєво ЗБІЛЬШИТИ кількість тих грошей, які безпосередньо доходять до людей в наукових лабораторіях, і паралельно робити щось у напрямку радикального знищення бюрократичної структури під назвою "академія наук."
> (...) не можу схвалити традиційного для України провінціалізму. Я не сумую за відсутністю українців серед нобелівських лауреатів.
(ГП) Нобелівські лауреати Мєчніков і Ваксман (винахідник стрептоміцину) обидва були з України. (Правда, емігранти. Але Японія пишається "своїм" Нобелівським лауреатом Сусуму Тонегава, хоча він ніколи не жив і не працював у Японії - був студентом і аспірантом у Швейцарії, потім переїхав до США, зараз працює в Ем-Ай-Ті.)
>Бо мені відомо чимало імен видатних вчених, які не стали Нобелівськими лауреатами. Просто тому, що їх імена не потрапили в поле зору Нобелівського комітету Шведської королівської академії.
(ГП) Так. Ернст Майр, один з найвидатніших біологів 20-го сторіччя, автор концепції біогеографічної ізоляції як чинника видоутворення, не одержав НП. Коли його друзі жартома підчіпляли його, як же це так, він казав: "Я в хорошій компанії - Дарвін теж не був Нобелівським лауреатом!"
> (...) Серед тверджень листа знаходимо дуже небезпечні. Наприклад, автори твердять: «Україна не має й не матиме в майбутньому достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів для розвитку всього спектру фундаментальних досліджень. Тому постає запитання, на засаді яких принципів та критеріїв держава має вирішувати, які напрямки заслуговують на її підтримку.» Про що йдеться? Про те, що вчені не знають, що їм робити. Тому держава (в особі кого?) повинна дати вказівку.
(ГП) Взагалі з тим, що Україна ЗАРАЗ дійсно не має достатньої кількості сконцентрованих і розумно адміністрованих людських і фінансових ресурсів на розвиток науки, я згідний, але з висновком, що це зміниться на краще тільки тоді, коли бюрократи скажуть вченим, що їм робити - зовсім ні.
> (...) безграмотний чиновник не може грамотно сформулювати вказівку, тому є позалаштункова діяльність ґенералів від науки, які вкладають у вуста чиновників формулювання своєї проблематики. Це – мафіозна організація науки. Звичайно, шкідлива і неприйнятна.
(ГП) У США це в якійсь мірі теж є. Тут нібито повна свобода; вчені не знаходяться ні під яким тиском з боку уряду, "академій," тощо, і вільні формулювати гіпотези і тестувати ці гіпотези так, як їм заманеться. Але насправді фінансування проектів у фундаментальній науці досить-таки сильно залежить від тих пріоритетів, які на даний момент існують в американському уряді. Наприклад, імовірність отримати грант від американського федерального Інституту Здоров'я на розвиток проекту з медико-біологічної науки суттєво більша, якщо проект вписується в одну з кількох "програмних ініціатив" Інституту Здоров'я. Науковців дуже заохочують їздити до штаб-квартири ІЗ в Бетезді, штат Меріленд (це фактично передмістя Вашінгтона), зустрічатися з чиновниками і з'ясовувати, що саме американський уряд у даний момент вважає пріоритетом, а що ні. Правда, тих чиновників у ІЗ дуже багато, сотні, і більшість з них - це вчорашні вчені або лікарі, тому вони не такі вже й невігласи.
2005.03.25 | Aj
Re: Про фундаментальну науку - інший погляд
Думаю, що є нагальна потреба в реформуванні організаційних структур науки. Мій особистий досвід і досвід спілкування з колегами з АПН переконує, що значна кількість науковців і викладачів вузів використовує свій потенціал на 10-15%. І передусім через те, що збільшення віддачі не призводить до збільшення зарплати. Тому науковці активно шукають можливість викладати, часто у 3-4 вузах одночасно, або займаються бізнесом, або сім"єю і дітьми, або байдикують тощо. Багато моїх знайомих з АПН не працюють систематично, а лише у листопаді-грудні сидять над звітами. Так само викладачі вузів часто не займаться ні наукою, ні покращенням методики викладання, а якось там читають лекції. Здається, що краще викладають ті у кого є самолюбство, певні амбіції. Тобто працюють особисті мотиви, а не суспільні стимули. Науку роблять один раз в житті - коли пишуть кандидатську дисертацію.Тому громадська думка, яка вважає вчених людьми, які мало працюють не зовсім не права стосовно частини наших науковців. Мабуть більше користі було б , коли б науковці з інститутів АПН (я пишу лише про те, що знаю) влилися в колективи вузів і шкіл. Водночас викладач, який хоче і може щось досліджувати, мав би шанс отримати раз у 3-5 років оплачувану відпустку для проведення дослідження, написання книги чи підручника. Що стосується "великої" академії, то її проблеми видніші тим, хто в ній працює. Але на мій погляд, загальною тенденцією має бути посилення прикладного аспекту. Наприклад, Інститут філософії має розробляти теми, які корисні міністерству закордонних справ (ідеологія певної країни, її вплив на політику), досліджувати "ідеологію тероризму", "проблеми глобалізації" так само Інститут літератури тощо. Має бути зв"язок провідних інститутів і кабміну. Інститути за завданням "влади" мають готувати довідки, експертні оцінки пропозицій уряду тощо. Вчені мають запрошуватися у владу і з влади повертатися до науки і викладання.
2005.03.25 | Георгій
Re: Про фундаментальну науку - інший погляд
Aj пише:> Думаю, що є нагальна потреба в реформуванні організаційних структур науки. Мій особистий досвід і досвід спілкування з колегами з АПН переконує, що значна кількість науковців і викладачів вузів використовує свій потенціал на 10-15%. І передусім через те, що збільшення віддачі не призводить до збільшення зарплати. Тому науковці активно шукають можливість викладати, часто у 3-4 вузах одночасно, або займаються бізнесом, або сім"єю і дітьми, або байдикують тощо.
(ГП) У США це практично неможливо, і не тому, що заробітна платня молодих науковців чи викладачів висока - вона відносно низька, - а тому, що робота дуже жорстко контролюється завідуючими відділів чи керівниками кафедр. Мати тут другу чи третю роботу майже на 100% виключено - керівник не дозволить. Якщо молодий науковець не займається своєю безпосередньою роботою з повною віддачею, керівник швидше всього напише на нього погану характеристику (а вони в американських ВНЗ і наукових центрах майже скрізь обов'язково пишуться раз на рік), і за першої ж нагоди заклад від такого співробітника позбудеться. Ті молоді науковці, які ще не мають "tenure" (тобто ще не вважаються штатними співробітниками), особливо ранимі до цього. Ті, хто не має наукової самостійності і працює як "postdoctoral fellow," взагалі не мають практично ніякого захисту від звільнення - керівник завжди може сказати, що в нього нема грошей платити їм заробітну плату (інша річ, якщо в них стипендія, але стипендії вистачає тільки на 1-2 роки, майже ніколи не більше). Ті, хто закінчив постдокторський етап своєї кар'єри і вже працює як самостійна наукова чи викладацька одиниця, але ще не має "tenure" (така посада називається "tenure track" і триває десь від чотирьох до семи років) просто отак звільнені бути не можуть, але, якщо не працюють з повною самовіддачею і тим чи іншим чином не задовільняють вимог свого закладу, ризикують не отримати "tenure" наприкінці свого "tenure track." У більшості випадків цей жорсткий, безжальний підхід досить-таки добре стимулює працю молодих науковців і викладачів. А як в українських ВНЗ оцінюється робота молодих науковців - чи є якісь об'єктивні вимоги, критерії?
>Багато моїх знайомих з АПН не працюють систематично, а лише у листопаді-грудні сидять над звітами. Так само викладачі вузів часто не займаться ні наукою, ні покращенням методики викладання, а якось там читають лекції. Здається, що краще викладають ті у кого є самолюбство, певні амбіції. Тобто працюють особисті мотиви, а не суспільні стимули. Науку роблять один раз в житті - коли пишуть кандидатську дисертацію.
(ГП) Тут у США теж не так мало людей, які, працюючи у ВНЗ, поступово припиняють суто наукову діяльність. Я сам, мушу визнати це, у суто експериментальній науковій роботі невдаха. За п'ять років роботи в Університеті штату Місісіпі я два рази отримав на свої експерименти маленькі місцеві гранти, сформував непогану робочу групу, керував у вільний від викладання час серйозними експериментами і надрукував дві досить-таки пристойні статті у непоганих (хоча й не найкращих у світі) журналах. Але я ніколи так і не добився великого федерального гранту, хоча зробив кілька чесних спроб. Тому зараз моя діяльність як експериментатора дуже обмежена (хоча я не втрачаю надії - недавно отримав ще один маленький місцевий грант і планую відновити свої експерименти влітку). Проте, експерименти чи не експерименти - тут у ВНЗ жодному викладачеві не дозволять просто "якось там читати лекції." Робота кожного викладача оцінюється за трьома параметрами - teaching (викладання), scholarly activities (наукова робота у широкому розумінні цього слова - це може бути експериментальна робота, огляди, монографії, навчальні посібники, аналітичні статті у педагогічних журналах тощо), і service (тобто участь у самоурядуванні, робота в комітетах, які займаються рутинним адмініструванням університетського життя, а також зв'язок з місцевою громадою, допомога середнім школам, "культпросвітницька" лекторська робота і т.д.). Якщо робота, судячи з першого параметру, хороша чи навіть відмінна, але судячи з другого і третього - посередня або, не дай Боже, незадовільна, такого викладача швидше всього звільнять.
> Тому громадська думка, яка вважає вчених людьми, які мало працюють не зовсім не права стосовно частини наших науковців. Мабуть більше користі було б , коли б науковці з інститутів АПН (я пишу лише про те, що знаю) влилися в колективи вузів і шкіл.
(ГП) А що Ви думаєте про систему афіліацій, що я про неї писав в іншому повідомленні (коли обговорювалася вузівська наука)?
>Водночас викладач, який хоче і може щось досліджувати, мав би шанс отримати раз у 3-5 років оплачувану відпустку для проведення дослідження, написання книги чи підручника.
(ГП) Так, це дуже важливо! У США це називається "sabbatical leave." Правда, на це має право тільки той, хто вже одержав tenure.
>Що стосується "великої" академії, то її проблеми видніші тим, хто в ній працює.
(ГП) Це правда. Може, мені не слід було так критично про неї висловлюватися, тому що і я в ній не працюю. Але я бачу, що американська наука і вища освіта прекрасно живуть без ніяких академій, зі значно більш демократичною, горизонтальною структурою. Може це вже я розбазурений життям у США, але я просто от не можу вже собі уявити, щоби Міністерство Освіти нав'язало мені чи іншим викладачам якусь програму, або щоби якесь рішення якоїсь академії поміняло б мого завідуючого кафедрою чи відділом на іншого, тощо. І ще, я свого часу був вражений, що вже майже ніде в світі нема таких "академій," де за те, що хтось належить до неї, цій людині платили гроші. Скрізь навпаки - самі академіки за членство в академіх платять гроші, щось типу членських внесків. Звичайно, такі академії є просто громадськими організаціями, які сприяють координованій роботі науковців - наприклад, допомагають видавати журнали, ведуть культурно-просвітницьку роботу. Але на те, як буде рухатися науковий чи викладацький процес, що в ньому добре, що погано, які є тенденції, пріоритети, тощо - ці академії не впливають.
>Але на мій погляд, загальною тенденцією має бути посилення прикладного аспекту. Наприклад, Інститут філософії має розробляти теми, які корисні міністерству закордонних справ (ідеологія певної країни, її вплив на політику), досліджувати "ідеологію тероризму", "проблеми глобалізації" так само Інститут літератури тощо. Має бути зв"язок провідних інститутів і кабміну. Інститути за завданням "влади" мають готувати довідки, експертні оцінки пропозицій уряду тощо. Вчені мають запрошуватися у владу і з влади повертатися до науки і викладання.
(ГП) так, у США це все є. Я вже писав про це, коли згадував так звані програмні ініціативи американського Інституту Здоров'я.