Не знущайтеся з науки, панове!
03/26/2005 | Резонер
НЕ ЗНУЩАЙТЕСЯ З НАУКИ, ПАНОВЕ!
Л.М.Шульман, доктор фізико-математических наук
Ви кажете, що цензури вже нема. Є! Тільки називається вона зараз редакційною політикою. У такій іпостасі вона вічна, бо кожна редакція дійсно має право обирати, що друкувати, а що – ні. Текст, який йде далі, був відхилений редакцією «Дзеркала тижня», хоча й є реакцією на статтю Ф.Троха («Дзеркало тижня» №5 от 12-18 февраля 2005 г.) «БОГОУГОДНЫЕ НАУЧНЫЕ ЗАВЕДЕНИЯ». Стаття має відчутний наукофобський присмак попри те, що автор її демонструє практично повну відсутність знань про науку. Ані яка її соціальна роль, ані як вона побудована, ані в чому полягає праця науковця, ані як застосовуються її результати, ані які її потреби (крім банальностей – гроші та література), – він не знає. Тому й вважає, що вченими треба жорстко керувати, визначити згори, що і як їм робити. А найліпше – взагалі ліквідувати науку через непотрібність. Все одно вона провінційна.
Здається автор – гуманітарій, тобто людина, яка вміє лише читати і переповідати прочитане із коментарями (це в них називається аналізом). Ось його й хвилює, головним чином, інформаційна ізоляція нашої науки. Із знанням іноземних мов у багатьох таких гуманітарів справи кепські. У СРСР це знання для них вважалося за мінус – не треба, мовляв, вивчати гнилі буржуазні науки! Звідси туга за перекладами. Бо інакше нема чого переповідати. Зрозуміло, серед соціогуманітарних наук також є науки практичні: лінґвістика, археологія, юриспруденція та ін., – де одного уміння читати замало, але ці науки, як і фундаментальні з прикладними, перебувають за обрієм знань п. Троха. На жаль, не тільки його.
Нещодавно вся наукова спільнота була ображена відверто наукофобською заявою віце-прем’єра з гуманітарної політики, кандидата історичних наук М.Томенка, про те, що вчені – дармоїди, а академічні інститути слід передати університетам (тобто приєднати Київ до Василькова), щоб вони правили за базу для виконання студентських лабораторних робіт, а університетська бюрократія ними міцно керувала. Ось і маємо «істеричні» науки!
Мені, як представникові точного природознавства, інформаційна ізоляція теж шкодить. Я та мої колеґи страждали від браку валюти на передплату іноземної періодики ще за радянських часів. Між іншим, була епоха, коли кожний доктор наук мав право передплатити на певну суму іноземні фахові видання. Я не знаю, як це робилося у гуманітарних галузях, але у фізико-математических науках цим правом користувалося покоління моїх вчителів. Потім коло осіб, яким надавався валютний ліміт, було звужене до членів академії. Наразі грошей на передплату бракує не тільки академічним інститутам та найбільшим университетам, але й Центральній науковій бібліотеці. Поповнюється вона переважно подарованою літературою, гуманітарною та релігійною.
Попри все ми виживаємо. Налагоджені прямі зв’язки із закордонними колеґами, багато наших вчених отримують закордонні ґранти (не так вже ми й провінційні!), оргкомітети міжнародних конференцій запрошують наших співробітників доповідачами на міжнародних конференціях і фінансують їх відрядження (наші інститути грошей на закордонні відрядження, звісно, не мають). Запрошують наших спеціалістів і на роботу до наукових центрів Європи, Азії та Америки. І там вони демонструють високий клас роботи. На жаль, багато хто вкорінюється за кордоном, бо праця на батьківщині безперспективна через наукофобську політику держави.
Щодо Інтернету, то у моєму інституті комп’ютер стоїть на столі майже в кожного, є локальна мережа й кожен має доступ до інтернету. Звісно, це досягнуто не завдяки базовому бюджетному фінансуванню, а за рахунок різних ґрантів та участі у міжнародних програмах, тобто завдяки ініціативі, науковій активності та визнанню наших науковців на міжнародній арені. Зрозуміло, ми і нам подібні не потребуємо перекладів, ми володіємо іноземними мовами, робимо цими мовами доповіді, самі пишемо свої статті анґлійською. Ф.Трох помиляється, коли твердить, що журнали з фундаментальних наук друкують статті безкоштовно. Такі журнали є, але більшість журналів, в том числі найславетніші, беруть з автора великі гроші – десь 100 доларів за сторінку. Деякі з них на засадах благодійності одного часу приймали статті авторів з пострадянських країн безкоштовно, але зараз відмовляються від цієї практики і вимагають посторінкової платні.
Стаття Ф.Троха рясніє безграмотними твержденнями. Наприклад, читаємо:
«У СРСР була реалізована специфічна бюрократична система у формі АН, закритих НДІ і небагаточисельних наукових підрозділів при провідних університетах. Така система могла досягати успіхів лише при концентрації адміністративного і фінансового ресурсів, а науково-технічне відставання, що виникло на 90-і роки минулого століття, було однією з причин розвалення СРСР».
Тут не тільки такі дрібні ляпи, як плутанина режима інститута (відкритий-закритий) із його відомчою належністю (академічний, галузевий, університетський). Закриті та відкриті інститути (або їх підрозділи) були за будь-якої підпорядкованості. Це визначалося наявністю чи відсутністю оборонної тематики. НДІ кондитерскої промисловості не був ані закритим, ані академічним. Друга хиба – приписування успіху в окремих галузях концентрації адміністративних (!?) і фінансових ресурсів. Ось тут ми бачимо докорінне нерозуміння науки, як творчої діяльності.
Успіх досягається не діями бюрократії, а добором талановитих спеціалістів і створенням для них умов для нормальноії роботи. Фінанси в СРСР грали роль облікової категорії, визначальними були матеріальні ресурси, а вони дійсно виділялися у першу чергу на віськові потреби. Саме тому не було відставання СРСР, наприклад, в галузі аерокосмічної промисловості, яка мала потужну сферу науково-технічноії підтримки і ґіґантський іноваційний потенціал. НТК ім. Антонова, де створюються кращі у світі транспортні літаки, – теж провінційна наука? Чи п. Трох про це нічого не чув? Не чув він, мабуть і про те, що ще років двадцать тому брати Діанови у нашому Інституті кібернетики створили перший й досі не повторений у світі 128-бітний, а тому й дуже швидкий комп’ютер. Після виготовлення партії таких комп’ютерів на замовлення ракетного відомства їх випуск було припинено. Діяла у СРСР адміністративна заборона на розробку ЕОМ, які б структурно відрізнялися від американских. Ось і маєте ефект від концентрації адміністративних зусиль!
І зрештою всю «глибину думки» Ф.Троха бачимо у «відкритті» причини розпаду СРСР. Виявляється імперія зла розсипалася через науково-технічне відставання. Якщо так, то чому вона не репнула у 20-і роки, коли відставання було значно більшим? Один мій московський знайомий пішов ще дальше. На його думку СРСР розвалився через погане постачання периферії. Є також «спеціалісти», які вважають розпад СРСР результатом підступів ворогів: американських імперіалістів та міжнародних сіоністів. А Британська і Французьска імперії теж розвалилися через науково-технічне відставання чи підступи ворогів? Імперії мали ворогів, але переважно внутрішніх. Віками боролися за своє визволення поневолені народи, а деякі борются й досі. Нерозуміння такого поняття, як національні прагнення, – ознака дуже поверхневого мислення.
Приклад ще одного хибного висловлювання. «...Сьогоденна наукова спільнота не зможе брати участь у цьому процесі (долучення до світової науки – Л.Ш.): якихсь вимог наших вчених щодо нормальних умов праці (інформація, прилади) не чутно.» Не чутно кому? Глухому? Чи був п. Трох хоч раз на засіданні вченої ради бодай в одному інституті природничого чи технічного профілю? Очевидно, ні. Якби був, то б знав, що за теперішніх важких умов науковці намагаються забезпечити матеріальну базу досліджень. Створюють прилади власними силами (типове для фізичних та технічних наук), виграють ґранти на імпорт унікального обладнання. Приладове забезпечення застаріло, бюджетного фінансування практично немає. Яле якось виживає наука.
Що ж пропонує п. Трох? Посилити бюрократичні засади. Залишити вчених без фінансування. Створити ще один адміністративний орґан для керівництва наукою, надати цьому органові деякі монопольні права, зокрема сконцентрувати в його руках цільові кошти для фінансування науки. Припинити видання наукових статей (журналів та зборників). Бо він (помилково) вважає, що у Франції та Німеччині наукових журналів нема. Насправді у Європі дійсно сталося об’єднання наукових журналів у деяких галузях знань, але Анґлія до цих об’єднань не долучилася. Європейскі країни фінансують свої об’єднані видання на паях. Щоб Україна стала співвласником європейських журналів, потрібні чималі кошти, а безкоштовно наших авторів невздовзі не будуть друкувати ніде.
Щодо створення ще одного бюрократичного орґана – Українскої наукової аґенції, то міжвідомчий орґан із такими функціями вже існував. Це – Держкомітет з питань науки і технологій, який за Кучми було перетворено спочатку на Міністерство науки і технологій, а далі приєднано до Міністерства освіти, яке його систематично скорочує. Зрозуміло, приєдння орґана для держпідтримки науки до шкільного міністерства – нонсенс. ДКНТ треба відновити.
Ну і, звичайно, пропонується забезпечити фінансуванням пріоритетні напрямки. Тут виникає стандартне питання: а хто визначить ці пріоритети? Де ґарантія того, що ґенерали від науки нададуть пріоритетний статус ідеї, висунутій молодим талановитим вченим, а ні вже вичерпаному напрямку якогось вельмичиновного науковця? Немає таких ґарантій. Немає й об’єктивних критеріїв розпізнавання нової перспективної ідеї, тому що часто ніхто, крім авторів, її не розуміє.
Щож насправді потрібно науці? По-перше, визнання творчого характеру праці вченого. Вчений у фундаментальних науках не потребує адміністрування і вказівок, що йому робити, бо ніхто, крім нього, цього по суті не знає. Йому потрібна підтримка, фінансова і орґанізаційна, а не система планів і звітів. По-друге, держава повинна усвідомити, що прикладна наука – необхідний інструмент іноваційного розвитку. Головна задача держави – навчитися користуватися цим інструментом. Якби держава вміла використовувати науку належним чином, відпало б питання, де взяти на неї гроші. Не держава повинна утримувати прикладну науку, а навпаки – прикладна наука повинна утримувати державу шляхом зростання виробництва продукції з високим вмістом доданої вартості. Стандартний прибуток від прикладної науки – 1000% на вкладений капітал, отже треба навчитися його отримувати.
Однак цей процес не такий простий. Іноваційна діятельність має кілька особливостей. По-перше, іноваційні проекти часто пов’язані із фінансовим ризиком, бо можливості їх попередньої експертизи обмежені. Друга особливість. Чим новіший проект, тим важче його оцінити, можливе відверте шахрайство від науки – вимагання грошей для реалізації антинаукових проектів. Наприклад, в Україні продаються “антинаукові” вироби: пластмасові кружельця для захисту від “торсійного випромінювання комп’ютерних моніторів”, зменшені пластмасові копії піраміди Хеопса для захисту від “геопатогенного випромінювання”. До голосів вчених, які попереджають, що немає у природі ані торсійного, ані геопатогенного випромінювання, не дослуховуються, як і до голосів лікарів, обурених різною шахрайською псевдомедициною.
Третя особливість іноваційної моделі економіки – необхідність великого авансового фінансування розробників-іноваторів, а також розуміння того, що розробка може затягнутися. Наочний приклад – розробка електронного телебачення у США. Цю роботу розпочав петроградський інженер Розинґ, який був репресований радянською владою і помер на засланні в Архангельску у 1931 р. Роботу продовжив його учень, Володимир Зворикін, який еміґрував до США. Особлива роль у створенні електронного телебачення належить американському бізнесменові Девіду Сарнову. Сарнов запросив Зворикіна на роботу у фірмі RCA, створив йому лабораторію і фінансував цю роботу.
Зворикін спочатку вважав, що розробка обійдеться у 100 тис. доларів, але на думку Сарнова результат можна сподіватися отримати не раніш, ніж у справу буде вкладено 100 млн. доларів. Оцінка Сарнова виявилася реалістичнішою. У 1931 р. Зворикін запатентував передавальну електронну трубку, іконоскоп. Кінескоп було створено ще раніше. До комерційного рівня телебачення було доведене лише у 1938 р. Важко уявити сучасне життя без ТБ, воно дає величезні прибутки. Проте важливо розуміти, що з’явилося воно завдяки довіри Сарнова до Зворикіна, його терпінню і багаторічному фінансуванню робіт. Наші українські ґрантодавці на наукові дослідження вимагають, щоб тривалість роботи не перевищувала 2-3 років. Як тут не згадати Адольфа Гітлера, який наказав не фінансувати вчених, якщо вони не обіцяють за 6 місяців створити нову зброю.
Західні експерти вбачають в українській прикладній науці загрозу виникнення у майбутньому конкурентоспроможних вітчизняних виробництв. Тому вони наполягають на знищенні фундаментальних і прикладних наук, а також продуктивної вищої освіти, тобто підготовки математиків, природознавців, інженерів та агрофахівців.
На їх думку, структура українського суспільства має бути такою.
- Ділери, промотери та філії транснаціональних корпорацій, які просувають на український ринок кінцевий продукт розвинених країн.
- Інтеліґенція, яка їх обслговує та розважає: лікарі, юристи, економісти, рекламники, працівники шоу-бізнесу, ресторанів та готелів...
- Більшість українців має працювати в експортно-сировинних галузях: видобувати копалини, плавити сталь, сіяти соняшник, пасти велику рогату худобу...
- Меншість – у сфері послуг та харчовій промисловості. Варити пиво, пекти тістечка та виробляти все те, що завозити з-за кордону недоцільно.
Такій Україні наука та продуктивна вища освіта не потрібні, досить гуманітарної освіти. Ось на млин цих ворогів України й ллють воду наші наукофоби. Хочу вірити, що ми уникнемо такої долі й станемо на шлях іноваційного розвитку.
Л.М.Шульман, доктор фізико-математических наук
Ви кажете, що цензури вже нема. Є! Тільки називається вона зараз редакційною політикою. У такій іпостасі вона вічна, бо кожна редакція дійсно має право обирати, що друкувати, а що – ні. Текст, який йде далі, був відхилений редакцією «Дзеркала тижня», хоча й є реакцією на статтю Ф.Троха («Дзеркало тижня» №5 от 12-18 февраля 2005 г.) «БОГОУГОДНЫЕ НАУЧНЫЕ ЗАВЕДЕНИЯ». Стаття має відчутний наукофобський присмак попри те, що автор її демонструє практично повну відсутність знань про науку. Ані яка її соціальна роль, ані як вона побудована, ані в чому полягає праця науковця, ані як застосовуються її результати, ані які її потреби (крім банальностей – гроші та література), – він не знає. Тому й вважає, що вченими треба жорстко керувати, визначити згори, що і як їм робити. А найліпше – взагалі ліквідувати науку через непотрібність. Все одно вона провінційна.
Здається автор – гуманітарій, тобто людина, яка вміє лише читати і переповідати прочитане із коментарями (це в них називається аналізом). Ось його й хвилює, головним чином, інформаційна ізоляція нашої науки. Із знанням іноземних мов у багатьох таких гуманітарів справи кепські. У СРСР це знання для них вважалося за мінус – не треба, мовляв, вивчати гнилі буржуазні науки! Звідси туга за перекладами. Бо інакше нема чого переповідати. Зрозуміло, серед соціогуманітарних наук також є науки практичні: лінґвістика, археологія, юриспруденція та ін., – де одного уміння читати замало, але ці науки, як і фундаментальні з прикладними, перебувають за обрієм знань п. Троха. На жаль, не тільки його.
Нещодавно вся наукова спільнота була ображена відверто наукофобською заявою віце-прем’єра з гуманітарної політики, кандидата історичних наук М.Томенка, про те, що вчені – дармоїди, а академічні інститути слід передати університетам (тобто приєднати Київ до Василькова), щоб вони правили за базу для виконання студентських лабораторних робіт, а університетська бюрократія ними міцно керувала. Ось і маємо «істеричні» науки!
Мені, як представникові точного природознавства, інформаційна ізоляція теж шкодить. Я та мої колеґи страждали від браку валюти на передплату іноземної періодики ще за радянських часів. Між іншим, була епоха, коли кожний доктор наук мав право передплатити на певну суму іноземні фахові видання. Я не знаю, як це робилося у гуманітарних галузях, але у фізико-математических науках цим правом користувалося покоління моїх вчителів. Потім коло осіб, яким надавався валютний ліміт, було звужене до членів академії. Наразі грошей на передплату бракує не тільки академічним інститутам та найбільшим университетам, але й Центральній науковій бібліотеці. Поповнюється вона переважно подарованою літературою, гуманітарною та релігійною.
Попри все ми виживаємо. Налагоджені прямі зв’язки із закордонними колеґами, багато наших вчених отримують закордонні ґранти (не так вже ми й провінційні!), оргкомітети міжнародних конференцій запрошують наших співробітників доповідачами на міжнародних конференціях і фінансують їх відрядження (наші інститути грошей на закордонні відрядження, звісно, не мають). Запрошують наших спеціалістів і на роботу до наукових центрів Європи, Азії та Америки. І там вони демонструють високий клас роботи. На жаль, багато хто вкорінюється за кордоном, бо праця на батьківщині безперспективна через наукофобську політику держави.
Щодо Інтернету, то у моєму інституті комп’ютер стоїть на столі майже в кожного, є локальна мережа й кожен має доступ до інтернету. Звісно, це досягнуто не завдяки базовому бюджетному фінансуванню, а за рахунок різних ґрантів та участі у міжнародних програмах, тобто завдяки ініціативі, науковій активності та визнанню наших науковців на міжнародній арені. Зрозуміло, ми і нам подібні не потребуємо перекладів, ми володіємо іноземними мовами, робимо цими мовами доповіді, самі пишемо свої статті анґлійською. Ф.Трох помиляється, коли твердить, що журнали з фундаментальних наук друкують статті безкоштовно. Такі журнали є, але більшість журналів, в том числі найславетніші, беруть з автора великі гроші – десь 100 доларів за сторінку. Деякі з них на засадах благодійності одного часу приймали статті авторів з пострадянських країн безкоштовно, але зараз відмовляються від цієї практики і вимагають посторінкової платні.
Стаття Ф.Троха рясніє безграмотними твержденнями. Наприклад, читаємо:
«У СРСР була реалізована специфічна бюрократична система у формі АН, закритих НДІ і небагаточисельних наукових підрозділів при провідних університетах. Така система могла досягати успіхів лише при концентрації адміністративного і фінансового ресурсів, а науково-технічне відставання, що виникло на 90-і роки минулого століття, було однією з причин розвалення СРСР».
Тут не тільки такі дрібні ляпи, як плутанина режима інститута (відкритий-закритий) із його відомчою належністю (академічний, галузевий, університетський). Закриті та відкриті інститути (або їх підрозділи) були за будь-якої підпорядкованості. Це визначалося наявністю чи відсутністю оборонної тематики. НДІ кондитерскої промисловості не був ані закритим, ані академічним. Друга хиба – приписування успіху в окремих галузях концентрації адміністративних (!?) і фінансових ресурсів. Ось тут ми бачимо докорінне нерозуміння науки, як творчої діяльності.
Успіх досягається не діями бюрократії, а добором талановитих спеціалістів і створенням для них умов для нормальноії роботи. Фінанси в СРСР грали роль облікової категорії, визначальними були матеріальні ресурси, а вони дійсно виділялися у першу чергу на віськові потреби. Саме тому не було відставання СРСР, наприклад, в галузі аерокосмічної промисловості, яка мала потужну сферу науково-технічноії підтримки і ґіґантський іноваційний потенціал. НТК ім. Антонова, де створюються кращі у світі транспортні літаки, – теж провінційна наука? Чи п. Трох про це нічого не чув? Не чув він, мабуть і про те, що ще років двадцать тому брати Діанови у нашому Інституті кібернетики створили перший й досі не повторений у світі 128-бітний, а тому й дуже швидкий комп’ютер. Після виготовлення партії таких комп’ютерів на замовлення ракетного відомства їх випуск було припинено. Діяла у СРСР адміністративна заборона на розробку ЕОМ, які б структурно відрізнялися від американских. Ось і маєте ефект від концентрації адміністративних зусиль!
І зрештою всю «глибину думки» Ф.Троха бачимо у «відкритті» причини розпаду СРСР. Виявляється імперія зла розсипалася через науково-технічне відставання. Якщо так, то чому вона не репнула у 20-і роки, коли відставання було значно більшим? Один мій московський знайомий пішов ще дальше. На його думку СРСР розвалився через погане постачання периферії. Є також «спеціалісти», які вважають розпад СРСР результатом підступів ворогів: американських імперіалістів та міжнародних сіоністів. А Британська і Французьска імперії теж розвалилися через науково-технічне відставання чи підступи ворогів? Імперії мали ворогів, але переважно внутрішніх. Віками боролися за своє визволення поневолені народи, а деякі борются й досі. Нерозуміння такого поняття, як національні прагнення, – ознака дуже поверхневого мислення.
Приклад ще одного хибного висловлювання. «...Сьогоденна наукова спільнота не зможе брати участь у цьому процесі (долучення до світової науки – Л.Ш.): якихсь вимог наших вчених щодо нормальних умов праці (інформація, прилади) не чутно.» Не чутно кому? Глухому? Чи був п. Трох хоч раз на засіданні вченої ради бодай в одному інституті природничого чи технічного профілю? Очевидно, ні. Якби був, то б знав, що за теперішніх важких умов науковці намагаються забезпечити матеріальну базу досліджень. Створюють прилади власними силами (типове для фізичних та технічних наук), виграють ґранти на імпорт унікального обладнання. Приладове забезпечення застаріло, бюджетного фінансування практично немає. Яле якось виживає наука.
Що ж пропонує п. Трох? Посилити бюрократичні засади. Залишити вчених без фінансування. Створити ще один адміністративний орґан для керівництва наукою, надати цьому органові деякі монопольні права, зокрема сконцентрувати в його руках цільові кошти для фінансування науки. Припинити видання наукових статей (журналів та зборників). Бо він (помилково) вважає, що у Франції та Німеччині наукових журналів нема. Насправді у Європі дійсно сталося об’єднання наукових журналів у деяких галузях знань, але Анґлія до цих об’єднань не долучилася. Європейскі країни фінансують свої об’єднані видання на паях. Щоб Україна стала співвласником європейських журналів, потрібні чималі кошти, а безкоштовно наших авторів невздовзі не будуть друкувати ніде.
Щодо створення ще одного бюрократичного орґана – Українскої наукової аґенції, то міжвідомчий орґан із такими функціями вже існував. Це – Держкомітет з питань науки і технологій, який за Кучми було перетворено спочатку на Міністерство науки і технологій, а далі приєднано до Міністерства освіти, яке його систематично скорочує. Зрозуміло, приєдння орґана для держпідтримки науки до шкільного міністерства – нонсенс. ДКНТ треба відновити.
Ну і, звичайно, пропонується забезпечити фінансуванням пріоритетні напрямки. Тут виникає стандартне питання: а хто визначить ці пріоритети? Де ґарантія того, що ґенерали від науки нададуть пріоритетний статус ідеї, висунутій молодим талановитим вченим, а ні вже вичерпаному напрямку якогось вельмичиновного науковця? Немає таких ґарантій. Немає й об’єктивних критеріїв розпізнавання нової перспективної ідеї, тому що часто ніхто, крім авторів, її не розуміє.
Щож насправді потрібно науці? По-перше, визнання творчого характеру праці вченого. Вчений у фундаментальних науках не потребує адміністрування і вказівок, що йому робити, бо ніхто, крім нього, цього по суті не знає. Йому потрібна підтримка, фінансова і орґанізаційна, а не система планів і звітів. По-друге, держава повинна усвідомити, що прикладна наука – необхідний інструмент іноваційного розвитку. Головна задача держави – навчитися користуватися цим інструментом. Якби держава вміла використовувати науку належним чином, відпало б питання, де взяти на неї гроші. Не держава повинна утримувати прикладну науку, а навпаки – прикладна наука повинна утримувати державу шляхом зростання виробництва продукції з високим вмістом доданої вартості. Стандартний прибуток від прикладної науки – 1000% на вкладений капітал, отже треба навчитися його отримувати.
Однак цей процес не такий простий. Іноваційна діятельність має кілька особливостей. По-перше, іноваційні проекти часто пов’язані із фінансовим ризиком, бо можливості їх попередньої експертизи обмежені. Друга особливість. Чим новіший проект, тим важче його оцінити, можливе відверте шахрайство від науки – вимагання грошей для реалізації антинаукових проектів. Наприклад, в Україні продаються “антинаукові” вироби: пластмасові кружельця для захисту від “торсійного випромінювання комп’ютерних моніторів”, зменшені пластмасові копії піраміди Хеопса для захисту від “геопатогенного випромінювання”. До голосів вчених, які попереджають, що немає у природі ані торсійного, ані геопатогенного випромінювання, не дослуховуються, як і до голосів лікарів, обурених різною шахрайською псевдомедициною.
Третя особливість іноваційної моделі економіки – необхідність великого авансового фінансування розробників-іноваторів, а також розуміння того, що розробка може затягнутися. Наочний приклад – розробка електронного телебачення у США. Цю роботу розпочав петроградський інженер Розинґ, який був репресований радянською владою і помер на засланні в Архангельску у 1931 р. Роботу продовжив його учень, Володимир Зворикін, який еміґрував до США. Особлива роль у створенні електронного телебачення належить американському бізнесменові Девіду Сарнову. Сарнов запросив Зворикіна на роботу у фірмі RCA, створив йому лабораторію і фінансував цю роботу.
Зворикін спочатку вважав, що розробка обійдеться у 100 тис. доларів, але на думку Сарнова результат можна сподіватися отримати не раніш, ніж у справу буде вкладено 100 млн. доларів. Оцінка Сарнова виявилася реалістичнішою. У 1931 р. Зворикін запатентував передавальну електронну трубку, іконоскоп. Кінескоп було створено ще раніше. До комерційного рівня телебачення було доведене лише у 1938 р. Важко уявити сучасне життя без ТБ, воно дає величезні прибутки. Проте важливо розуміти, що з’явилося воно завдяки довіри Сарнова до Зворикіна, його терпінню і багаторічному фінансуванню робіт. Наші українські ґрантодавці на наукові дослідження вимагають, щоб тривалість роботи не перевищувала 2-3 років. Як тут не згадати Адольфа Гітлера, який наказав не фінансувати вчених, якщо вони не обіцяють за 6 місяців створити нову зброю.
Західні експерти вбачають в українській прикладній науці загрозу виникнення у майбутньому конкурентоспроможних вітчизняних виробництв. Тому вони наполягають на знищенні фундаментальних і прикладних наук, а також продуктивної вищої освіти, тобто підготовки математиків, природознавців, інженерів та агрофахівців.
На їх думку, структура українського суспільства має бути такою.
- Ділери, промотери та філії транснаціональних корпорацій, які просувають на український ринок кінцевий продукт розвинених країн.
- Інтеліґенція, яка їх обслговує та розважає: лікарі, юристи, економісти, рекламники, працівники шоу-бізнесу, ресторанів та готелів...
- Більшість українців має працювати в експортно-сировинних галузях: видобувати копалини, плавити сталь, сіяти соняшник, пасти велику рогату худобу...
- Меншість – у сфері послуг та харчовій промисловості. Варити пиво, пекти тістечка та виробляти все те, що завозити з-за кордону недоцільно.
Такій Україні наука та продуктивна вища освіта не потрібні, досить гуманітарної освіти. Ось на млин цих ворогів України й ллють воду наші наукофоби. Хочу вірити, що ми уникнемо такої долі й станемо на шлях іноваційного розвитку.