04/12/2005 | Igrot

На превеликий жаль залишились соціалістичні підходи до освітянських проблем.
Може будуть корисні наступні дослідження.

Освіта і стратегічний розвиток України. Хто візьме на себе роль провідника?

Аналізуючи швидкий розвиток держав, не можна обійти таку складову як освіта. Якщо раніше виробництво вимагало певних знань і навичок від робітників, то зараз щорічно підвищуються вимоги до наявності різносторонніх знань не тільки у керівників, але й у фахівців нижчого рівня. У світовій спільноті прийнято майбутнє держави тісно пов'язувати з рівнем освіти її громадян, оскільки саме ця складова є важливим компонентом для розробки політики багатьох держав. Чим вище рівень освіченості населення в державі, тим більше шансів у такої країни займати провідне місце в світі. Місце України в світі в майбутньому залежить і від розвитку нашої системи освіти.
В Україні, згідно Конституції, безкоштовна освіта, принаймні так задекларовано. Це означає, що на навчання кожної дитини держава виділяє кошти, які отримують освітяни, і саме ця галузь відповідає перед державою, тобто суспільством, за рівень освіти в країні. Держава, як замовник освітніх послуг і як інституція, яка повинна стежити за раціональним використовуванням коштів, має бути впевнена, що гроші, які виділяються з бюджету, сприяють розвитку суспільства, а не приводять до виникнення проблем, наприклад, погіршенню здоров'я дітей, а потім і дорослих, що позначається на збільшенні витрат на медичне обслуговування громадян. Виходячи з того, що всі громадяни рівні, кожна сім'я повинна мати шанс використовувати державні кошти на підготовку дитини до школи, потім на шкільну освіту і, нарешті, на професійну підготовку. А якщо держава витрачає гроші на освіту, то тоді повинні бути створені критерії оцінки їх використовування. В даному випадку критеріями оцінки можуть слугувати рівні знань (освіченості) учнів або студентів. Тут виникає питання: - Що важливіше: кількість грошей, які держава може виділити для освітньої галузі чи задекларований рівень знань, який гарантує постійний розвиток держави.
Очевидно, що для всіх учасників освітнього процесу більш важливим є рівень освіченості. Хто може визначати рівень освіченості в державі?
Це питання стало актуальним в Україні після незалежності. За часів Радянського Союзу стратегію освіти, її зміст і наповнення визначали в Москві. У Радянському Союзі велика увага надавалася освіті, особливо тій її складовій, яка забезпечувала виробництво товарів групи А, тобто машинобудування, енергетику і т.д. З урахуванням цього аспекту створювалися програми, розроблялися підручники. До обговорення шкільних програм залучались відомі вчені, і такі програми обговорювалися не один рік. Україна мала досвід у розробці програм і підручників, в основному, з української мови. При цьому дотримувалася абсолютна подібність з вивченням російської мови. Українське Міністерство освіти виконувало більше керуючу та контролюючу роль, проводячи своєрідний моніторинг освіти, завдяки висококваліфікованим інспекторам.
Після незалежності в Україні спочатку не виникали питання про шкільні і вузівські програми, оскільки не виникали питання стратегії для всієї держави, а можновладці вирішували свої особисті питання. В освітньому просторі незалежної української держави використовувалися, в основному радянські програми і продовжували тиражувати державні видавництва перекладені російські підручники. Реформування освітніх міністерств, аналіз історичних подій та поява комерційних видавництв, що вирішили зорієнтувати свій бізнес на видання шкільних підручників стали вимагати наявності українських програм та підручників. Верховна Рада, підтримуючи тезу про безкоштовні підручники для всіх, активує боротьбу бізнесу за доступ до державних замовлень. Ця боротьба триває дотепер і одним із результатів такої боротьби можна вважати швидкі зміни у сфері освіти. Бо нові стандарти, нові програми – це поява нових державних замовлень.
Здається, що бізнес важливіший від інтересів держави, від інтересів тисяч учителів, які повинні працювати за новими програмами без попередньої перепідготовки і за відсутності підручників в достатній кількості.
Чому все це відбувається в Україні і хто повинен створювати стратегію української освіти? Яким чином ця стратегія повинна обговорюватися в суспільстві? Адже держава повинна виписати основні задачі, які повинні стояти перед освітянами. Саме в стратегії освіти чітко прописуються відповіді на такі першочергові питання, як: - Чи забезпечують знання громадян постійний розвиток держави? Чи достатньо знань, що одержують учні в школі для вступу до вищих навчальних закладів (ВНЗ)? Чи може випускник школи мати хоч яку-небудь спеціальність, яка дозволить йому в майбутньому отримати роботу? Чи володіє випускник школи знаннями, які потрібні в повсякденному житті такі як – гігієна і харчування, ведення сімейного бюджету, виховання своїх дітей та інше. Відповіді на ці питання спробуйте знайти в прийнятих стандартах освіти в Україні. Навряд чи ви їх знайдете. Бо такі задачі перед освітянами не були поставлені.
В Україні Міністерство освіти і науки розробило Стандарти початкової, базової і повної середньої освіти, використовуючи досвід інших країн, привносячи своє. У Державному стандарті базової і повної середньої освіти вказано, що Державний стандарт визначає вимоги до освіченості учнів і випускників основної і старшої школи, гарантії держави у її досягненні. Якщо читати стандарт, то ці вимоги достатньо розмиті, що не дозволяє чітко окреслити вимоги до знань, які повинен мати випускник школи. Вимоги до освіченості учнів писали, в основному, учителі під керівництвом співробітників Міністерства або Академії педагогічних наук України, теж учителів. А кваліфікація цих людей спрямована на навчання підростаючого покоління, а не на вирішення глобальних державних проблем. Саме представники Міністерства освіти і науки відповідальні за те, що завтра Україна одержить не фахівців, а лише людей, які щось чули і щось бачили, оскільки не тільки чітко не прописані вимоги, але й майже відсутній моніторинг і контроль знань не тільки учнів, але і учителів.
Керівництво України повинно уявляти, що освіта в державі віддана на відкуп самих освітян, що взяли на себе роль генератора підручників і програм. Це підтверджує і новий міністр - наказ № 99 від 14 лютого 2005р "Про затвердження Орієнтовних критеріїв оцінювання діяльності загальноосвітніх навчальних закладів", де одним із критеріїв є наявність у педагогічних працівників авторських програм, підручників, посібників, методичних рекомендацій, наукових статей, дисертацій та ін. Цей наказ слід уважно прочитати батькам, оскільки робота школи буде оцінюватися не тільки рівнем знань учнів (хто його оцінює в наказі немає), але й від залучення додаткових джерел фінансування.
Про витрати державних коштів на освіту можна говорити і тоді , коли вивчається одна тема у різних класах, на уроках із різних предметів. При значному навантаженні матеріалу, що вивчається, бажано вивчати один раз, але досить фундаментально
Аналізуючи твори, що пропонуються для вивчення на уроках літератури, складається враження, що і сьогодні у нас у школі активно вивчається література соціалістичного реалізму. Це стосується 5-7 класів, коли негативні емоції не сприяють формуванню нормальної психіки дитини. А які емоції можуть бути у дитини, яка одночасно читає: на уроках української літератури - гарний хлопчик, що допомагає вчительці вижити – гине; на уроках зарубіжної літератури – одна дитина на безлюдному острові з батьком, якого поранила акула, а з російської літератури – "Діти підземелля". Мабуть завдяки такому підбору творів, при опитуванні школярів, яке провела громадська організація Київська асоціація "Мала академія наук", на питання - "Чому мало читають українську літературу?" отримали досить лаконічну відповідь – "Українська література – це література нитиків".
А це результат підбору творів вчителями, що продовжують жити в умовах соціалістичного реалізму, коли все у нас добре.
Сьогодні в Україні видання підручників за державний рахунок викликає масу питань, що стосуються розподілу державних коштів на тендерній основі. А яка тут основа, якщо видаються підручники тільки ті, які мають гриф Міністерства освіти і науки. Остаточне слово про надання Грифа на використання залежить від працівників Міністерства освіти і науки (він може бути і автором, який ще і одержав науковий ступінь, сидячи в кабінеті). Згідно із законодавством України - це наукова і педагогічна діяльність, що не заборонена для державних службовців. А для функціонерів від освіти - це шлях до збагачення. І достатньо часто це шлях відбувається за рахунок зниження рівня знань, здоров'я, як дітей, так і учителів. Причому, програми для шкіл пишуться і затверджуються на рівні області, міста.
Створити хорошу програму або підручник не може одна, дві або три людини ще і тому, що майже у кожного учителя або наукового співробітника є в своїй дисципліні те що більше до вподоби, а що менше. Тому, доцільно проводити тендери на розробку програм, підручників, чітко описавши вимоги, починаючи з колективу. А розгляд і оцінку створених програм та підручників повинні давати вчені ради декількох університетів і шкільні учителі тому, що така робота для суспільства набагато важливіша, ніж дисертація. При цьому варто не забувати і те, що у учительському середовищі є люди, що не дуже схильні до нового, якщо це вимагає підвищення вимог до знань учителя.
При створенні нових програм відбулося те, що неповинна було відбутися взагалі, оскільки система освіти вимагає цілісність і послідовність. Наприклад, якщо при вивченні фізики або хімії розв'язуються задачі на складання рівнянь, то методи розв’язування цих рівнянь повинні бути вже вивчені на уроках математики. І в цьому випадку проводити конкурс програм по кожному предмету окремо, спираючись на "розмитий" стандарт, принаймні, було некоректно. Можна припустити, що тільки по нерозумінню, проводячи майже нав’язаний принцип гуманізації освіти, залишилися поза увагою такі предмети як математика, фізика і хімія, завдяки яким так високо цінували радянську освіту. Під цим варто розуміти те, що для випускників шкіл відмінена обов'язковість здачі екзаменів з математики, фізики і хімії. Природно не всі стануть математиками, фізиками, хіміками, але від розвитку цих наук залежить загальний рівень розвитку виробництва в державі.
Якщо проаналізувати роботу міжнародних фондів в Україні, то левова частка коштів витрачалась і витрачається на підтримку гуманітарної сфери, а не природничої. А може це комусь потрібно, щоб Україна в майбутньому не мала робітників високої кваліфікації, особливо зараз, коли на впровадження наукових досягнень у вітчизняних підприємств відсутні кошти, що є теж одним із факторів занепаду вітчизняної науки. Прикладом цього можуть слугувати міжнародні гранти для кращих вчених природничого спрямування , що є фактичною оплатою їх досягнень, які невідомо ким і як можуть використовуватись. Саме з природничих дисциплін випускники Київського університету отримують більше знань за 5 років, а ніж ті, хто навчається з цих спеціальностей 6 років відповідно до програм Болконського процесу.
Якщо в державі створені нові стандарти, програми, підручники, то першими з ними повинні бути ознайомлені учителі як працюючі, так і майбутні. Сьогодні підготовка учителів – це величезна проблема. Випускники педагогічних університетів не можуть скласти конкуренцію працюючим учителям. Всі нововведення в освітянській галузі майже не доходять до ВНЗ і тому, молодий учитель відчуває себе, м'яко кажучи, не упевненим в собі. Загальний рівень знань, які вони мають після закінчення педагогічних інститутів (університетів), не дозволяє їм швидко адаптуватися в колективі, а низька зарплата служить стимулом для відтоку молодих учителів із шкіл. Сотні випускників педагогічних університетів не прийшли працювати в школи, а в результаті мільйони гривень держави були використані не за призначенням. Слід звернути увагу на підготовку учителів іноземних мов. Багато хто з них, йдучи з школи, йде навчатись на курси іноземних мов з метою отримання престижної роботи, бо їх знання не дозволяють вільно спілкуватися на мові, якій вони навчалися. А якою тоді може бути підготовка школярів? Аналогічна ситуація відбувається у області інформаційних технологій. Погане забезпечення комп'ютерною технікою педагогічних університетів, інститутів і училищ, відсутність можливості користуватися Інтернетом призводить до того, що часто учні набагато більше знають і уміють ніж учитель. При цьому програми для школярів майже не поступаються, а іноді перевершують по кількості знань, програм для учителів. Така ситуація б'є по авторитету учителя.
Останнім часом активно почали поставлятися комп'ютери в школи, але заздалегідь не була створена концепція упровадження інформаційних технологій в школи з урахуванням інтересів держави, потреб учителів і учнів, зокрема рівня підготовки учителя. Не розроблені вимоги по застосуванню комп'ютерів в учбовому процесі з урахуванням їх впливу на здоров'я учнів і швидкого морального старіння обчислювальної техніки.
Сьогодні комп'ютер в школі – це добре, але це і маса проблем, до яких можна віднести невміння учителів використовувати електронні засоби навчання, а також і те, що багато хто з таких засобів створені організаціями, які займають лідируючі позиції у виробництві комп'ютерів, але достатньо далекі від шкільної освіти. А що можна сказати про комп'ютерні клуби в школах? Вже зараз у психіатрів розробляються методи лікування від ігроманії, бо багатогодинна гра за комп'ютером – це вже сьогодні проблема не тільки фізичного, але і психічного здоров'я.
Суперважливою проблемою в освіті є рівень знань педагога. Повинні бути обов'язкові доплати учителям-випускникам з червоними дипломами. Хай ці доплати будуть невеликими, але це буде велика моральна підтримка молодому учителю, яка буде стимулювати його до відповідного рівня знань. Диференціація в оплаті в залежності від рівня знань повинна торкатися всіх учителів. І тут виникає контроль якості знань учителя. Якщо багато випускників медичних вузів проходять незалежне тестування, то для випускників-педагогів таке тестування відсутнє. Звичайно, є проблема з оцінюванням знань. І хай на перших порах буде формалізований засіб перевірки і оцінки знань такий, як тестування, що не враховує особливостей конкретної людини, але він допоможе хоча б започаткувати рух вперед.
За останнє десятиліття багато педагогічних інститутів стали університетами, але рівень знань їх випускників сильно відрізняється від рівня знань випускників класичного університету. А ця ситуація теж не сприяє підвищенню загального рівня знань в Україні.
Цінувати і поважати грамотних, і, люблячих дітей, учителів держава зобов'язана. Якщо учитель віддає не тільки свою душу, але і вільний час дітям, проводячи додаткові заняття, де учні готуються до олімпіад і конкурсів, то у разі перемоги його учнів, учитель теж повинен одержувати винагороду. Адже, якщо в спорті олімпійці одержують грошову винагороду разом з тренерами, то чому учителі, які підготували переможців міжнародних олімпіад не одержують одноразової грошової винагороди.
Особливе місце в роботі шкільного учителя займає МАН. Дуже часто написання, так званих, наукових робіт є додатковим навантаженням для учителів – це продовжується і за часів Міністра освіти і науки С.М. Ніколаєнка – Наказ №99 п.2.1.4. результативність участі учнів у міжнародних, всеукраїнських, обласних, районних (міських) олімпіадах, турнірах, конкурсах МАН. При цьому в університетах не навчають студентів ставити наукові задачі, не кажучи, про їх розв’язування. А сам процес написання робіт учнями з чудової ідеї "дослідництва", де школярі самі оцінювали роботи своїх однолітків, перетворилася сьогодні на шлях вступу до ВНЗ, престижу директора учбового закладу або його начальства. І тепер часто змагаються не діти, а батьки.
Першими питаннями в освіті повинні стати не тільки проблеми створення стандартів, програм і підручників, але й викорінювання хабарів. При підготовці учителя необхідний професійний відбір, створення стандартів якості освіти учителя, незалежне тестування педагогів, в першу чергу учителів-випускників, підвищення рівня оплати з урахуванням складових дозволить створювати еліту, яку поважатиме суспільство.
Враховуючи, що система освіти, сама по собі консервативна, швидкі зміни і нововведення в школі небезпечні. А оскільки нові стандарти і програми, що розроблені останнім часом, майже не відрізняються в хорошому значенні слова від попередніх, очевидно не варто продовжувати експеримент з новими програмами, не варто насилувати учителів і дітей до тих пір, поки незалежні фахівці із залученням суспільства не створять стратегію освіти в країні, що дозволить Україні займати високі позиції в світовій спільноті. Причому ці стандарти на рівні Президента будуть затверджені з урахуванням їх подальшого розвитку. І лише після цього повинні створюватися нові програми навчання від початку навчального процесу до кінцевого, а потім здійснювати видання нових підручників.
Враховуючи, що педагогіка сьогодні – це педагогіка минулих століть, а рівень знань, придбаних людством величезний, паралельно з розробкою програм потрібно буде розробити нові методики, направлені на інтенсифікацію знань. Для цього необхідне залучення фахівців із структуризації знань, психологів, науковців і учителів, щоб уникнути пропуски в знаннях, а також повторення, яких є достатньо в шкільній освіті.
Якщо розглядати школу сьогодні, то існує не так вже багато шкіл, які виконують свої функції. Недостатньо в школі учителів, для яких учительство – це покликання. І зарплата, хай найбільша, не може стати людині - людиною, і не може примусити учителя любити дітей. Для цього потрібне покликання. І варто заздрити тим сім'ям, яким повезло з учителями і з школою, оскільки, буває так, що школа – це перші розчарування дітей в справедливості, це грубість, це абсолютне безправ'я батьків. Змінити ситуацію до кращого повинна допомогти громадськість. На жаль, більшість громадських організації, що займаються питаннями освіти, - це організації учителів, які "борються", в основному, за фінансування. А суспільству необхідно мати впевненість в тому, що його витрати і старання, не пропадають задарма, а забезпечують стабільний розвиток як кожної людини так і держави в цілому.

Київська асоціації "Мала академія наук" (громадська організація)-Митько Лідія Олексіївна, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник, директор Інституту гуманітарного розвитку і освітніх технологій (за сумісництвом)