05/23/2005 | Юрій

(...) Є така гіпотеза, що мілітаристські та патерналістські держави не зацікавлені були (і є) у створенні рівних можливостей для засвоєння інтелекту. Так склався перекос в сторону наукового мислення і відповідна ієрархія в суспільстві, котра базується на альянсі правлячого класу з наукою. Бо наука має крім інших характеристик, корисних з точки зору суспільного розвитку, ще й силу переконувати людей. Вона набуває особливого статусу та ідеологічного значення в суспільстві, де знання не розподіляються справделиво, а існує обмежений доступ до інтелектуальних та інформаційних ресурсів.

(ГП) Це дуже цікава гіпотеза, ІМХО. Може, винесемо її обговорення в окрему гілку?

> З повагою,

(ГП) Взаємно. Дякую за цікавий обмін.

За радянських часів "підпільно" в неофіційній російськомовній традиції на просторі колишнього радянського союзу з початку 50-х до кінця 90-х існувала така інтелектуальна течія - системно мисле діяльністна методологія. Вона бере початок від розробок московського методологічного (срчатку логічного) гуртка, до якого були причетні філософи Зінов"єв, Грушин, Мамардашвілі та Щедровицький...
Вони після смерті Сталіна висунули програму дослідження європейського інтелекту і зробили декілька доповідей на основі аналізу метода, застосованого в роботах Карла Маркса.


Пізніше ця програма набула розширення на різні сфери. Зокрема, педагогіку, де проподився аналіз способів вирішення аріфметичних задач дітьми (Щедровицький переписувася з Лакатосом, автором "Доказательства и опровержения") і разом із своїми колегами та учнями у 1968 році написав книжку "Педагогіка і логіка" - де показав, що освіта це передача і засвоєння норм культури через спеціально організовану практику. (Вона була опублікована лише в середині 90-х, а тоді як небезпечна для режиму розсипана)

Вони також розробили поняття про різні типи мислення, а потім вже у 80-ті проводили імітаційні та організаційно-діяльністні ігри, де великі (до 200 і більше) колективи людей збиралися для вирішення гострих суспільно-значущих проблем і задач, породжуючи нові необхідні знання по ситуації. Було проведено біля ста ігор, зокрема, з Білоярською АЕС, яка була в аврійному режимі (вона сестра Чорнобільської)і її вдалося вивести з нього, але лист до керівнцтва про стан справ з управлінням такими станціями так і не був прочитаний тими, хто приймає рішення.

Щось подібне відбувається і сьогодні в світі і в Україні зокрема. Систему управління глуха до інтелектуальних сигналів, оскільки покладається на традиційні обивательскі "мнения", або на науковий підхід, до тих пір, поки не трапляється катастрофічна ситуація. Немає випереджаючого, проектного, прогностичного ставлення до суспільних процесів. Їх неможна "порахувати" на основі фізико-математичних, чи інших наукових моделей, бо в них є актори - фігури людей з цілями та інтересами, тому потрібні макети та ігрові імітації, програвання сценаріїв. Такому не вчать в школах та ВНЗ, тому що раніше це було таємне знання для військових вищого рангу та керівників партії. Воно також було вихолощеним, але й такого немає сьогодні в Україні. Ті декілька людей, що мають комсомольську підготовку трохи відрізняються, але в цілому команда нової влади не думає на перед. Це видно з того, що газети їх катують за сказані слова і помилки, які вони допускають, слухаючись радників, які спираються на опитування. Їх дії мають реактивний, а не проактивний характер. Так українцям забороняли мислити раніше, щоб робити їх несвободними, тепер наші лідери не мислять і забороняють це іншим, бо державний інтерес вимагає публічної комунікації про майбутнє, а вони оточили себе тими, хто думає тільки про вчора і сьогодні.

Немає нічого подібного до мислення в системі освіти. Там панують суб"єкт- об"єктні схеми вісімнадцятого сторіччя. Наприклад, рефлексія, як самостійний процес обертання інтелектуального зусилля на власні форми і зміст процесу мислення просто не застосовується. За радянських часів це було зрозумілим, оскільки свобода є в рефлексії, - інтелектальні функції не можна контролювати ззовні, -тому вчителів робили без рефлексивними, з підготовки вчителів це було вилучено. Але тепер виросло поколінні академіків, професорів, які відтворюють такий спосіб викладання, якому їх вчили, іншого не знають. От і виходить, що діти вчаться рефлексії на вулиці, а культурних форм їм не дають. Тобто вони не знають, для чого їх вчать, бо форм рефлексії власного досвіду їм школа не дає. (звідси, доречі, відчуття перевантаження, багато зайвої інформації, шуму)

Ніби ми маємо сподівання, що нова влада у нас прогресивна і демократична, але вона продовжує триматися за старі підходи - довіряти традиційним схемам, коли мислення це наука, а філософія - це в книжках. Педагогіка стоїть на засадах психології, а не розвитку інтелектуальних функцій та передачі\засвоєння норм культури. Президенту чи Міністру ніхто не береться пояснити цих очевидних істин, бо за такого способу "державного" (а насправді заполітизованого не) думання, їм заборонено викликати сумнів у себе. Критична думка в українській школі заборонена (цей імператив - мислити, означає мислити критично з усвідомленням власних засобів, ввів Кант; а українська освіта - до кантівська) бо не має авторитетів в суспільстві більших ніж академія педнаук, яка стоїть в цьому сенсі на примітивно гілозоїстських докантівських засадах.

Режим у нас авторитарний, здатність до критичного ставлення до сприйняття фактів подій у людей не виробляється, вони зманіпульовані більшими чи меншими подразниками. До людей занадто довгий час ставилися як до бидла. Владу змінили, але нічого не міняється по суті. Створення натовпу і маніпуляція ним - ця технологія влади пробовжується як правлячою так і опозиційними силами. Ніхто не зацікавлений в тому, щоб люди замислювалися, а щоб слухалися "вождів". Для такої моделі потрібна школа у тому її вигляді, який є. Саме через школи до сих пір найбільше застосовувася адмінресурс на виборах і сьогодні підготовка до виборів продовжується з розрахунком на захват населення через школи. (йде бійка, між тими, хто ним скористається - соціалісти через Міністра Ніколаєнка, чи "наши" через "адмінреформу") Для того, аби цей ресурс залишився, не можна в школах вводити дисципліни, які вчать думати. В цьому обидві сторони згодні. Бо буде інша якість "електорату" - кадри і учні, сім"ї та зв"язки школи з оточенням складають величезний прошарок населення - можливі інші впливи і втрата контролю за ситуацією. Звідси Міністерстький контроль над змістом і організацією процесу. Політична доцільність перемагає професійний та суспільний і державний інтерес. Тому в освіті нічого не буде мінятися. І так до наступних виборів, а потім - знову підготовка до президентських і нова політична доцільність.

Виховання самих управлінців освіти одна із причин цього. Вони найменш обізнані у практичному управлінні складними системами, які здатні розвиватися самі. Тому громада позбавлена можливості впливати на навчально-виховний процес. Тому гроші не йдуть до школи. Тому ми маємо таку економіку та інвестиційний клімат,найвищу корупцію. Професіоналізм не ціниться, він заважає, культурні люди не потрібні в суспільстві, де рішення приймаються з політичною та корпоративною доцільністю. Заполітизована система державнеого управління і всі сфери життя.

Роль школи - служити не інтересам тоталітарної держави, а для людини - не може реалізуватися в нашій країні сьогодні. Ми не вважаємо нашу державу тоталітарною і шукаємо опори в ній, а не в собі, не в громаді, не в суспільному інтересі і впадаємо в оману. Освіта не є державна справа, це справа родин і громад, а з державою, якщо вона збирає податки і платить, можна домовлятися. Тоді вона перестане бути тоталітарною. А ми (наші діти і онуки) навчимося мислити.