Лист про європейських академіків до “України Молодої!
09/02/2006 | Меланхолік
А також до “Дзеркала тижня”, “Дня” та інших видань, які претендують на об’єктивність та солідність.
Шановні пані та панове, які з замилюванням та пієтетом пишуть статті про досягнення, звичайно ж світового рівня, наших академіків!
Згадайте яке тисячоріччя на дворі?
Маленька порада, яку ви можете розповсюджувати між ваших колег із журналістського цеху. Включить також її до кодексу вашої так званої журналістської честі.
Перед тим, яка друкувати черговий панегірик, подивиться, будь ласка, в Інтернет та перевірте відомості, які вам вішають на вуха ваші герої.
Останній приклад – членство в Європейській академії наук та мистецтв академіка Дмитра Затонського, про яке з гордістю сповіщає 2 вересня ц.р. Україна молода.
Таке ж твердження про нього надрукувало Дзеркало тижня від 14-20 грудня 2002 р.
На сайті EASA (www.european-academy/at/de/member/html) ви знайдете інформацію про цю академію, створену приватною особою для задоволення власної пихатості та для отримання прибутку з таких ж пихатих осіб, які згодні щорічно сплачувати сотню-другу євро за можливість писати на візитці, що вони є академіками.
НА СЬОГОДНІ ПАНА ЗАТОНСЬКОГО НЕМАЄ СЕРЕД АКАДЕМІКІВ EASA.
До вашого відому, розповім, як рекрутують до подібних академій (ще дуже відомій приклад – Нью-Йоркська академія) та бібліографічних довідників на кшталт Who is who”, “Лідери сторіччя” та інші.
Надсилається лист до особи з повідомленням про її “включення” за видатні досягнення в науці до академії або довідника. В цьому листі також пропонується сплачувати щорічні членські внески.
Зрозуміло, що віддавати власні гроші з довічних академічних стипендій наші академіки не бажають й автоматично виключаються наступного року з академії або взагалі не включаються до довідника.
Але про своє включення / “обрання” сповіщають студентів, колег, родину, коханок та коханців, державне керівництво, академічну верхівку, пресу та телебачення.
Бач, яке світове/європейське визнання наших українських “вчених”.
Це при тому, що жодна “наукова” стаття майже всіх цих нащадків Вернадського не побачила світ у західних журналах.
Деяких із наших академіків навіть нагороджують найвищими державними нагородами, здавалось б, культурних цивілізованих країн! Посли дають інтерв’ю, в яких розхвалюють твори, котрі вони не читали.
Слух обо мне прошел по всей большой Европе. Да здравствует!!!
Так що акули пера користуйтесь Інтернетом! Буде користь для всієї країни!
Потенційним дописувачам.
Прохання не розповідати про те, який великій вчений пан Затонський, який він фахівець з германістики та постмодерністської філософії, що він син репресованого, що він учасник війни, що він літня людина та інше.
Обговорюйте лише факт його “членства” в EASA та моральні наслідки таких вчинків.
Відповіді
2006.09.02 | Сергій Вакуленко
Ярмарок суєти (кажуть)... (+л)
Дещо про рецензії, рецензентів і гріхопадінняДмитро Затонський, для УП, 23.05.2003, 16:51
У щотижневику "Кіевскій телеграфъ" (19-23 травня 2003 року) на сторінці третій надрукована невелика замітка з назвою "Ярмарок марнославства". Усупереч назві, вона не має нічого спільного з відомим романом Вільяма Теккерея, а оповідає про недавні вибори в Українській Академії Наук: "Це було страхітливе видовище, — вважає рецензент, — оскільки результати обрання, м'яко кажучи, вражають".
Що ж так збентежило безіменного, але, можливо, не безликого автора замітки (адже поруч із заголовком красується якийсь фотопортрет)? "Це було страхітливе видовище, — волає він. — Спостерігається девальвація такого почесного (так у автора. — Д.З.) академічного інституту". А проілюстрована згадана публікація тим, що "у відділенні економіки академіком став Богдан Губський, а Михайло Поживанов — член-кореспондентом (так в автора — Д.З.) в області металургії". І трохи далі: "Наскільки ж можна не поважати себе, щоб проводити такі, з дозволу сказати, вибори".
Чи неправда, дуже переконливо? Але це, утім, лише початок, найцікавіше ж попереду... І далі зринає згадка про те, що за радянської влади академіками стали кандидат історичних наук, секретар ЦК КП(б) Скаба і заступник голови Совміну Тронько...
А тепер — увага: "І у 1992 році Іван Дзюба став "безсмертним", хоча в нього навіть не було вченого ступеня! А в 2003 році "академіки" пішли косяком..." От вам, мовляв, яка сумна еволюція (щоб не сказати "деградація"): Скаба був хоч кандидатом наук, а Дзюба жодного вченого ступеня не мав, та й донині не має. Так ще й, начебто б, торує багатьом омріяний шлях до грошей і слави...
Виклавши точку зору нашого безіменного автора, перейду до фактів. А вони, виявляється, діаметрально протилежні вищевикладеному: ані Богдан Губский, ані Михайло Поживанов у члени академії так і не пройшли — були зупинені на останній інстанції. Між іншим, в академіки балотувався ще і голова Верховної Ради Володимир Литвин. Він переміг одним голосом: 87 проти 86. Цікаво, що якраз Литвина наш хоробрий автор чомусь і не зачепив...
Виходить, що "страхітливе видовище" й не відбулося? Так би мовити, "факір був п'яний і фокус не вдався"? Воістину рідко доводиться зіштовхуватися з таким кричущим журналістським непрофесіоналізмом...
Але це, так би мовити, внутрішній біль самої газети. А у розглянутій нещасній статті проглянуло дещо більш серйозне. Адже ще кілька років тому і помислити було б важко, що хтось ризикне підняти руку на Івана Дзюбу — живу совість нації, найзнаковішу фігуру України, знаменитого автора всесвітньо відомої книги "Інтернаціоналізм або русифікація?"...
Виявляється, все ж таки підняли. Так ще й вдавшись до грубого обману. Адже в автора (або авторів?) розглянутої газетної замітки виходить, якщо пам'ятаєте, начебто Дзюба є ледь чи не єдиним винятком з правила: мовляв, обирався у академіки, не маючи жодних вчених ступенів і звань. Насправді ж для членів Союзу письменників це було навіть, якщо можна так сказати, правилом. Тичина, Рильський, Бажан, Корнійчук, навіть Борис Олійник саме так ставали "безсмертними". І нікому з них це, зауважу, у провину ніколи не ставили...
Але, як бачимо, все, на жаль, тече, все міняється, і Івана Дзюбу побажали звинуватити саме у "неврівноваженості", а тим самим як би й у ненауковості. Причому в останньому, мабуть, найменш обґрунтовано.
Справа в тім, що з усіх "неостепенених" академіків саме Іван Михайлович найтісніше пов'язаний з НАН України, тому що протягом кількох років є академіком-секретарем (тобто керівником) її Відділення літератури й мови. І справляється з цими непростими обов'язками досить і досить успішно. До того ж він аж ніяк не далекий від занять власне наукових: цього року, наприклад, випустив у світло книгу за назвою "Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна" (великі з неї уривки публікувалися у "Дзеркалі тижня"). Там на колосальному фактичному матеріалі розглянуті проблеми становлення нашої національної самосвідомості — його пошуки й блукання, які нерідко заводили того чи іншого мислителя у глухий кут.
Багато із згаданих мислителів оцінюються Дзюбою досить чемно, але неприємно справедливо. Здається, що саме в цьому колі скривджених і варто шукати автора (або навіть, скоріше, замовника) замітки "Ярмарок марнославства".
Одним словом, боюся, що завелася якась гнилизна в нашому королівстві...
<і>Дмитро Затонський,
академік НАН України,
дійсний член Європейської
академії наук і мистецтв у Відні
http://main.pravda.com.ua/news/2003/5/23/28568.htm