10/02/2006 | Кирило

http://maidanua.org/static/mai/1159777607.html
Український біохімічний журнал

• Україна • Дати •

Біографічна довідка

Володимир Олександрович Беліцер (30.09.1906, Рязань, Росія – 4.03.1988, Київ, Україна) – академік АН України, доктор біологічних наук, професор. Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету за спеціальністю “фізико-хімічна біологія”. Іще до другої світової війни зробив відкриття світового рівня: визначив, що під час окислювального фосфорелювання синтезуються три молекули АТФ, що як відомо, є універсальним джерелом енергії в живих системах. До України Володимир Беліцер переїхав на запрошення академіка Палладіна 1944-го року і відтоді до кінця життя у 1988-му році працював в Інституті біохімії Академії наук України. Тут він створив і очолив відділ структури та функції білка, протягом кількох років був і директором Інституту біохімії імені Палладіна. Серед його робіт, що мали велике практичне значення – створення білкового кровозамінника БК-8 з білків сироватки крові великої рогатої худоби; дослідження механізмів утворення тромбів.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Наталя Беліцер

Невідомі сторінки з життя Володимира Олександровича Беліцера
http://ubj.biochemistry.org.ua/index.php?content=archive&article=61

У цих спогадах хочу розповісти про батька дещо, що навряд чи відомо будь-кому, – навіть з його найближчих колег, співробітників та нечисленних друзів.

Те, що відомо всім – його відданість науці, буквальна «одержимість» нею. Але від самого початку мого усвідомлення тих складнощів, що супроводжували пристосування до радянських реалій людей щирих, високоінтелектуальних, та ще й обтяжених надзвичайно розвиненою чутливістю, тим, що узагальнено можна назвати «совістю» (а саме такою людиною був батько), мене переслідувало відчуття, що його улюблена наука була водночас втечею від дійсності… Дійсності, з якою не вдавалося примиритися, а за складом характеру – неможливо було вступити у відверту боротьбу. Самовіддана праця, захопленість біохімією, проблемами згортання крові, фібриноген-фібриновими перетвореннями як варіант ескапізму – таке, мабуть, можуть зрозуміти хіба що деякі інші вчені, зокрема, біологи, які все своє життя працювали в країні під назвою Радянський Союз і пам’ятають гоніння на генетику та генетиків, «єдино правильне вчення» Лисенка, Лепешинської тощо, та ще багато чого.

У домашньому житті проявом загального неприйняття дійсності була огида до офіційної інформації, розповсюджуваної газетами, радіо, телебаченням. Головним інформаційним джерелом для нього були англомовні передачі Бі-Бі-Сі, які батько слухав ночами за допомогою величезного й незграбного радіоприймача «Телефункен», переробленого на прийом коротких хвиль. Оскільки ділитися цими новинами було, мабуть, нема з ким, та й небезпечно, він розповідав про почуте мені, навіть коли була ще малою дитиною. І якимось чином, без спеціальних попереджень, завжди було зрозуміло, що ці розмови не можна передавати будь-кому іншому, вони мали залишатися відомими тільки йому й мені. Наявності газет в нашому домі не пригадую взагалі, – аж до часів перебудови. Радіо й телевізор мати вмикала переважно тоді, коли батька не було вдома. За обіднім столом зазвичай слухали класичну музику – улюблених Баха, Вівальді, або, під настрій, трагічні, надзвичайно емоційні концерти Рахманінова чи твори Скрябіна.

Згадую, як спитала батька (було мені тоді років п’ять – шість), чому він не комуніст, бо десь почула, що всі кращі люди в нашій країні комуністи. Володимир Олександрович ніколи не намагався вигадувати щось спеціально придатне для спілкування з дитиною або розраховане саме на дитячу психологію. Трохи подумавши, він цілком серйозно пояснив, що багато хто з комуністів є людьми насправді дуже нещасними, оскільки часто змушені діяти всупереч власним поглядам, уподобанням, переконанням чи власній совісті. Бо якщо все це не збігалося з «лінією партії», то все одно вчинки мали повністю відповідати цій «лінії» без усяких відхилень.

Зрозуміло, що спілкування з батьком, який завжди був для мене найвищим моральним авторитетом, сформувало мій світогляд на все подальше життя. Відіграло воно вирішальну роль і у виборі професії: коли закінчувала десятий клас, то дуже хотілося вступати на факультет журналістики, але батько, зауваживши, що жодним чином не хоче тиснути на мене, все ж таки пояснив, що на його думку, в існуючій системі не можна обирати фах, пов’язаний з суспільною діяльністю чи так званими «гуманітарними науками». Бо в такому разі людина приречена все подальше життя або свідомо брехати, або намагатися обманювати саму себе, або, не витримавши постійних «подвійних стандартів», зазнати нервового зриву чи ризикувати приверненням уваги відомих «органів» з усіма можливими наслідками. Те, що вибір має бути тільки між точними та природничими науками, доведено було вельми переконливо. У результаті я закінчила біологічний факультет і ніколи з цього приводу не шкодувала, бо подальша дослідницька діяльність в галузі клітинної біології надавала величезне задоволення і дозволяла ще глибше зрозуміти радість від заглиблення в таємниці «чистої науки». Хоча під час навчання цілком уникнути «подвійних стандартів» все ж не вдалося – починаючи ще з середньої школи, де учнів на уроках біології змушували вивчати та всіляко вихваляти такі «видатні досягнення радянської науки», як вчення Мічурина, Лепешинської, і головним чином – Лисенка. Від батька я на той час вже знала, що все це фальсифікації, які з наукою не мають нічого спільного. Але не тільки в школі, а й в університеті треба було відповідати на іспитах так, як того вимагала офіційна точка зору. До того ж, пам’ятаю, деякі університетські викладачі свідомо намагалися спровокувати на щиру відповідь (на кшталт: «ну, а теперь скажите, вы в самом деле верите в учение Лысенко?»). Оскільки подібні епізоди чітко збігалися в часі з кампаніями «полювань на відьом», то відповіді на такі запитання мали бути «ідеологічно вивіреними».

Батько дуже болісно сприймав такі речі, і я завжди намагалася не давати йому приводу для зайвої тривоги, занепокоєння та хвилювань. Але це не завжди вдавалося, – на жаль, була низка ситуацій, коли уникнути цього було неможливо. Один з таких епізодів був пов’язаний з перспективою на другому курсі «вилетіти» з університету з «вовчим квитком», тобто, взагалі без права колись здобути вищу освіту (йшлося не про неуспішне навчання, всі сесії здавала на п’ятірки). Тоді КДБ намагалося розкрутити справу групи студентів, звинувативши їх у поширенні антирадянських анекдотів та загальних «антисоціальних» настроях. Деякий час вдавалося тримати батьків осторонь від цієї сумної історії, але потім один з університетських професорів, зустрівши батька, повідомив йому, що мене збираються виключати з університету, і порадив спробувати вжити якихось запобіжних заходів. Під час розмови з дуже збентеженим батьком, я запевнила його, що не зробила нічого ганебного або непорядного, і попросила більше ні про що не питати і нічого не робити (бо будь-які кроки з його боку навряд чи могли допомогти, а мені додали б переживань за нього). Він все зрозумів так, як, мабуть, не змогла б жодна інша людина на його місці, і більше ні про що не запитав. І лише через кілька місяців, коли найгірше, здавалося, було вже позаду, я змогла розповісти йому пом’якшену версію того, що сталося.

Ще один епізод був настільки критичним, що таки довелося звернутися до батька по допомогу. Було це на початку сімдесятих років; після хрущовської «відлиги» все сильніше «закручували гайки» (особливо в Україні), двоє з моїх друзів були заарештовані, декілька інших зазнали ретельних квартирних обшуків. По телефону мене попередили, – це було десь об одинадцятій вечора, – що вдома більше не можна тримати нічого недозволеного, і весь «самвидав» і «тамвидав» (нелегальну літературу) треба терміново кудись подівати. В такий час не змогла придумати нічого іншого, ніж попросити батька, чи не зможе він надійно сховати деякі папери у себе в кабінеті до наступного дня. І знов-таки (уявіть собі подібну ситуацію в будь-якій іншій родині!) він дуже стримано наказав мені спакувати все у саквояж і піти разом з ним. Ми жили тоді на вул. Володимирській, дуже близько від Інституту біохімії. Десь у 12-й були вже у дворі, де у флігелі на другому поверсі був кабінет батька, а в ньому – особистий сейф, ключі від якого він брав з собою. Пам’ятаю здивований погляд на нас жінки, що чергувала, і абсолютно спокійне пояснення, мовляв, забув дещо важливе на роботі, довелося прогулятися разом з дочкою. Наступного дня вдалося непомітно забрати літературу з сейфа й переховати в іншому місці. Єдиним коментарем було: «їх все одно не подолати, тільки загубиш себе. Згадай свого діда, який взагалі був ні до чого не причетний, а загинув у концтаборі…»

Спогадів багато, та обмежуюся лише деякими показовими, аби дати змогу відчути, як поводився Володимир Олександрович у ситуаціях, що залишилися невідомими ні для кого. Проте не можна не навести ще одну історію, яка чи не найяскравіше характеризує природну й невимушену шляхетність його натури. Притаманне батькові ставлення до людей безвідносно до їх соціального статусу, віку чи посади відіграло вирішальну роль у долі людини, яка згодом стала видатним вченим-біофізиком Євгенієм Сєльковим. На той час дуже талановитий, обдарований хлопчисько не мав не лише диплому про вищу освіту, а й навіть атестату про закінчення середньої школи. Він вважав, що шляхом самоосвіти вже набув усі необхідні знання, творчі ідеї у нього буквально фонтанували, і аж ніяк не хотілося втрачати час на здобуття формальної освіти. Звісно, всі його намагання привернути увагу до своїх ідей з боку відомих київських вчених зазнали поразки, – ніхто не схотів з ним ані порозмовляти, ані навіть зустрітися. Тоді моя подруга, яка знала цього хлопця (він влаштувався технічним лаборантом в установі, де працювала й вона), розповіла мені про нього й додала, що єдиною надією була б можливість зустрітися з академіком Беліцером, якщо б той погодився його вислухати. Я допомогла влаштувати таку зустріч, а про деталі того, як це відбулося, дізналася вже від самого Сєлькова через багато років. Він розповів, що батько призначив йому зустріч в парку Шевченка після своєї лекції в університеті. Незважаючи на пізній час, вони просиділи на лавочці понад три години, протягом яких Женя гарячково розповідав про свої теорії та заплановані експерименти, а батько уважно слухав і лише інколи ставив запитання, і «тільки по суті». На завершення бесіди, за словами Євгена, батько сказав, що в Києві у нього немає шансів пробитися до науки, і порадив їхати до нового наукового центру – Пущино (неподалік від Москви), який тоді щойно почав створювати молодий, енергійний і талановитий академік союзної Академії Наук Олександр Спірін. Більше того, батько написав йому рекомендаційного листа, а також зателефонував Спіріну, щоб додатково пояснити цю нестандартну ситуацію. А далі все було як у різдвяній казочці: приїхав Женя до Спіріна, був тепло зустрінутий, влаштований на роботу, далі дуже швидко здав екстерном іспити за середню та вищу школи, захистив кандидатську дисертацію і невдовзі став одним з наймолодших докторів наук.

Розповідав це д.б.н. Сєльков, коли я була в Пущино у відрядженні. І хвилювався від цих спогадів так, що голос тремтів і переривався, а на очах виблискували сльози. Тепер він працює в США, кажуть – надзвичайно успішно. Зокрема, не забуває своїх колишніх співробітників, всіляко намагається їх підтримувати, допомагаючи здобути гранти, виділяючи для виконання певні, добре оплачувані, фрагменти роботи і взагалі виявляючи високі моральні якості. І хоча він ніколи не був учнем Володимира Олександровича Беліцера, чомусь здається, що та єдина зустріч мала великий вплив не лише на подальшу долю Сєлькова-вченого, а й на становлення його особистості…

Наталя Беліцер, д.б.н., експерт/дослідник Інституту демократії імені Пилипа Орлика, донька В. О. Беліцера


Кирило Булкін

Мій дідусь - Володимир Олександрович Беліцер
http://ubj.biochemistry.org.ua/index.php?content=archive&article=62

Коли дідусь помер, мені було 20 років. Тому я міг би побудувати свою розповідь і на спогадах свідомого віку – віку, коли вже був здатний цілком адекватно оцінити масштаб його особистості. Але тепер, по багатьох роках, найбільше матеріалу для роздумів, та й для записів, дають не часи моєї юності, а дідусевої – відповідно – старості. Що стосується дідуся, то два останні роки важкі страждання та біль (1986-го року він зазнав перелому шийки стегна, і відтоді вже не звівся на ноги), безумовно, накладали відбиток на все. Звісно, масштаб особистості нікуди не зник, але хочеться говорити все-таки про його прояви не в тих трагічних обставинах, а в інших, характерних для нормального життя. Ну а свій пізньо-тінейджерський і ранньо-юнацький вік я тепер сприймаю як час, коли дитяча свіжість сприйняття вже почала замулюватися, а до набуття якогось досвіду чи мудрості ще було ой як далеко…

Отже, моя головна пожива для спогадів – це, з одного боку, моменти саме дитинства (інтуїтивній, внутрішній правді якого я довіряю більше за свідомішу, але в чомусь і дурнішу юність), а з другого – певне осмислення, що приходило вже по дідусевій смерті, коли питання «хто ти є» стало нерозривно пов’язане не з власним самоствердженням як таким, а з багатьма глибшими речами – зокрема й з роздумами про те, чиїм ти є спадкоємцем і що саме успадкував (ясно, що йдеться не про матеріальне).

Найперша дідусева риса, про яку згадується – це висока шляхетність: щось більше за інтеліґентність, хоча він, безумовно, був інтеліґентом у найкращому значенні цього слова. Шляхетність ця виявлялася у якомусь внутрішньому світлі й, сказати б, величності, що не мала нічого спільного зі зверхністю чи неповагою до інших. Навпаки, дідусь надзвичайно поважав будь-яку чужу працю, гідність, особистість. І всі інші, зокрема й люди з набагато «нижчих щаблів», навзаєм ставилися до нього з величезною повагою. Кажу про це на підставі й власних згадок, і того, що чув від багатьох. У його співрозмовника миттєво виникало враження (цілком справедливе), що перед ним – велика людина, але услід за цим з’являлася й певна гордість: «А я таки чогось вартий, якщо він з такою повагою ставиться до мене». І це – саме відчуття, тобто відгук на певне духовне випромінювання, а не на слова, які можуть бути оманливими.

У повазі дідуся до людей фізичної праці та взагалі до всіх, хто робив щось таке, чого він не вмів робити сам, не було жодної гри: таке його ставлення було абсолютно щирим. Думаю, недаремно він любив згадувати один жарт академіка Енгельгарда. Той якось підвіз на авто, яким сам керував, людину – і отримав рубль «винагороди». І казав, що ледь не єдиний раз у житті знав, за що конкретно дістав платню. Дідусь часто згадував це – зрозуміло, що як жарт, але як жарт вдалий. І ще один жарт з цієї ж серії – уже власне дідусевий – про те, що він дуже здивувався, отримавши першу в житті зарплату: «Як, я отримую від роботи таке задоволення, а мені ще й платять?!»

Роботі він був абсолютно відданий. Коли займався якоюсь науковою проблемою, то все інше для нього немовби зникало. Часто він цілу ніч друкував на машинці статтю й тільки під ранок лягав спати. Думаю, що, крім величезної працездатності, зосередженості на роботі, тут давалася взнаки й певна самотність… Що ж до відпочинку, то тут треба згадати про дві речі: одну одвічну й одну, так би мовити, сезонну, але теж дуже важливу. Одвічне – це музика. В юності він мав майже рівнозначний вибір: музика або наука. Він обрав друге, але, можливо, музика втратила не менше, ніж наука набула. Відчував музику він надзвичайно тонко. Мав величезну колекцію платівок і, відпочиваючи, частіше за все вмикав програвач. Коли він слухав Рахманінова, в нього на очах часто були сльози. Так емоційно реагував він на улюблені твори, а можливо – хто знає? – і розмірковував іноді про шлях, яким не пішов у житті...

«Сезонним» відпочинком була дача в Козині. Вона, як мені видається, була дуже важливим для дідуся місцем, де він відпочивав і фізично, і душею. Дідусь особливо любив звичайну траву. Він наполіг на тому, щоб кілька квадратних метрів усередині ділянки залишити вільними від квітів та овочів, які щедро були висаджені на всій решті території, сам вибрав траву, щоб засіяти там, і дуже дбав про неї. З огляду на ту саму внутрішню самотність, заглибленість в обмірковування наукових проблем, неприйняття (втім, пасивне – але про це нижче) реалій «радянського суспільства», можна уявити собі, якою радістю й відновленням сил для нього було спілкування з тією травою, деревами, які росли на нашій ділянці (серед них і кілька величезних – мабуть, вікових – сосон), прогулянки по насипу. Тепер там усе забудовано кількаповерховими «палацами», що сховалися за три-чотириметровими стінами. А дачу довелося кілька років тому продати, але в мене лишився (сильний з власних дитячих спогадів, а також, напевне, й спадковий) потяг до тих місць, і я влітку намагаюся вирватися туди бодай на кілька днів – на якусь базу відпочинку чи в санаторій.

Трохи зупинюсь на згаданому «неприйнятті реалій радянського суспільства». Дідусь чудово розумів, чим був той лад і та країна, і не мав жодних ілюзій щодо цього. Ось один епізод. До якоїсь річниці революції по телевізору показували бучний серіал «Наша біографія» – кожна серія про один рік життя Радянського Союзу. Якось ми сиділи у кімнаті за вечерею, і якраз почалася чергова серія – про рік 1937-й. Дідусь із взагалі-то невластивою йому різкістю встав, переключив програму й сказав: «37-го року ми не любимо». Я був тоді малий і ще не зрозумів, у чому справа. Пізніше я дізнався, що 1937-го року, серед мільйонів інших жертв сталінщини, загинув і батько дідуся – мій прадід Олександр Васильович Беліцер. Він теж був видатним ученим, займався ветеринарією, його репресували 1933-го року і під час обшуку вилучили велику монографію, яку він писав. Це була визначна праця його життя, і таким чином її було втрачено назавжди. Утім, дідусь і поза особистими рахунками розумів усю кривавість, підступність і лицемірство системи. Інформацію він черпав з «ворожих» радіоголосів, які слухав на величезному, схожому на чималу скриню, старому приймачі. Бі-Бі-Сі, «Голос Америки» та інші станції, звісно, глушили, але іноді вдавалося щось «піймати». А крім того, дідусь досконало знав німецьку (це була мова його виховання в дитинстві), а також англійську (яку вивчив сам уже в дорослому віці), тож він міг слухати радіо й цими мовами.

Але, скажімо, прилучати мене до гіркої правди про країну, в якій ми жили, дідусь не намагався (у четвертому класі це за один раз зробила мати, влаштувавши мені кількагодинну лекцію, як шокову терапію позбавлення ілюзій). Дідусь же, здається, навпаки, певною мірою оберігав мене від «небезпечної» інформації, хоча ніколи й не говорив неправди про суспільне життя. Він просто намагався уникати цих тем (за винятком розмов з мамою та, можливо, ще з одним родичем – чоловіком бабусиної сестри, вони приїздили до нас на дачу щоліта). Від якогось активного соціального протесту дідусь був дуже далекий. Головним для нього була його справа – наука, і він розумів: щоб займатися цією справою, треба зберегти себе й рідних. Це йому, слава Богу, вдалося, і – на відміну від багатьох – він не припустився при цьому найменшої непорядності у будь-яких людських стосунках: випадок, здається, фантастичний як на ті часи й те суспільство. Він навіть (також рідкісний випадок для вченого такого рангу й деякий час навіть директора інституту) не був членом партії.

Звісно, безглуздо уявляти, як би реагувала людина, якої вже нема з нами, на ті чи інші зміни в суспільстві. Історія не знає уявного часу. Але хочу трохи вийти за формальні рамки спогадів про дідуся й розповісти про шлях, який пройшла моя мати, та й я сам. Гадаю, це насправді не відхилення від теми, а безпосереднє її продовження, адже той шлях, хоча й може здатися несподіваним, є зрозумілим і багато в чому визначеним саме ним – Володимиром Олександровичем Беліцером, його постаттю, спілкуванням з ним, вартостями, які він у нас заклав. Щоб не підбирати заново слова, колись уже сформульовані, наведу уривок зі статті, яку я писав два роки тому. Вона була присвячена зовсім інший темі, але та тема підвела мене до деяких прикладів з життя власної родини.

«… Життя розкидало покоління шістдесятників („уходят друзья в никуда и в князья” – Олександр Галич), але ті з них, хто залишився живий і залишився на Батьківщині, немов би знову ожили з настанням „перестройки” й наступним розпадом СССР. І тут відбувся процес, свідком і, певною мірою, учасником якого я вже був і сам: розділення колишньої „совєтської” (хоча б навіть і „антисовєтської”) інтеліґенції залежно від нового громадянства. Історія тих, хто залишився в Росії, сумна; це тема окремих розвідок і я наразі пишу не про них. Ті ж, хто залишився в Україні, переважно (хоча не варто оминати й винятків) знайшли свій шлях і свою реалізацію у ствердженні незалежної української держави, культури, мови, що відбувалося (і відбувається) у важкому протистоянні колишній імперсько-СССР-івській, а згодом і новій імперсько-російській ідеології. Яскравим прикладом є моя мати. Вона, доктор біологічних наук, одна з провідних спеціалістів у галузі електронної мікроскопії, дедалі активніше сполучала науку з громадською діяльністю, пов’язаною, зокрема, із захистом прав людини, аж доки не кинула посаду головного наукового співробітника Інституту біології НАН України й завлабораторією і не стала працювати в Інституті демократії ім. Пилипа Орлика, досліджуючи проблеми національних меншин і корінних народів. Вона швидко стала одним з визнаних у світі експертів у цій галузі; тепер її часто запрошують на міжнародні конференції, круглі столи та інші заходи, де її доповіді користуються величезним успіхом і повагою. Але це – зовнішня канва, а цікавим нюансом особистого плану є те, що кожен з нас – і моя мати, і я – деякий час тому перейшли, незалежно один від одного, на українську мову спілкування і сприймаємо це як важливий етап у своєму житті й розумінні того (і реакції на те), що відбувається в світі, який оточує нас. Я знаю, що схожий шлях пройшли й багато інших родин української (зокрема, київської) інтеліґенції – навіть і такої, що за походженням є переважно російською (як ми)».

Ще раз повторю, не вдаючись до міркувань, як би зустрів незалежність України та інші важливі зміни в суспільному житті дідусь: вважаю, що шлях мамин і мій, який привів її до експертної та громадської діяльності, мене – до журналістики, а нас обох – зокрема й до активної участі у Помаранчевій Революції, цей шлях – значною мірою продовження шляху його, Володимира Олександровича Беліцера.

Насамкінець – іще про дідуся й Україну: цього разу з легкою посмішкою, повертаючи розмову на «приземлений» рівень. Хоча українською він і не розмовляв (утім, мову розумів і дуже поважав людей, що нею розмовляли, особливо – якщо чисто й грамотно, як-от наш сусід академік Остап Степанович Парасюк), але принаймні, дивлячись футбол, завжди вболівав за Україну. Причому не лише за київське «Динамо»: якщо, наприклад, інший український клуб грав з якоюсь московською командою, апріорі було зрозуміло, що ми вболіваємо за «наших» – тобто, за Львів, Дніпропетровськ, Донецьк, Одесу…

Кирило Булкін, журналіст, онук В. О. Беліцера