Людмила Засєдка: Не люблю, коли на уроці — «гробова тиша»
12/10/2006 | Україна Молода, N 179 за 29.09.2006
Дана РОМАНЕЦЬ
Напередодні Дня вчителя журналіст «УМ» напросився на уроки до заслуженого педагога, який підготував дуже багато переможців олімпіад різних рівнів
Уранці о 7.20 Людмила Миколаївна Засєдка виходить зі свого дому на Теремках, щоб їхати в іншу частину Києва — до Технічного ліцею Національного технічного університету України «КПІ» на Солом'янці, де вона викладає фізику. В ліцеї — після чотирьох пар уроків, консультацій, додаткових занять — вона затримується до 18-ї. А повернувшись додому, часто засиджується до десятої вечора, перевіряючи самостійні роботи учнів. «За плечима» Людмили Миколаївни — чверть століття педагогічної праці. Колишні учні часто телефонують своїй улюбленій вчительці, повідомляють про свої успіхи, весілля, народження дітей... Чимало її колишніх «підопічних» уже самі водять дітей до школи. Доля «розкидала» учнів Людмили Миколаївни по всьому світу — хтось у Росії, інші — в Європі чи США. Колишні переможці численних олімпіад, сьогодні вони кандидати наук, керівники найрізноманітніших проектів, директори фірм. А Людмила Миколаївна так і залишилася звичайною шкільною вчителькою, кар'єрою якої стали «її» діти. Ні, не власні, для яких ніколи не вистачало часу, а 6-А, 7-Б, 8-В, 9-Б, 10-А, 11-В... І так уже 25 років поспіль.
«Страх — поганий стимул у навчанні»
Я «напросилася» до Людмили Миколаївни на уроки в Технічному ліцеї НТУУ «КПІ» і, щиро кажучи, була вражена тим, як ці заняття проходять. Діти постійно щось обговорювали, вибігали до дошки, записували якісь формули, сперечалися одне з одним і жартували. Я ніколи навіть не уявляла, що звичайний урок фізики у 8-му класі може бути настільки динамічним і цікавим. Учителька не стояла біля дошки, нікого не викликала по прізвищах, не давала ніяких вказівок. Не було фраз на кшталт: «Відкрили підручник», «Повторюємо домашнє завдання», «Іванов — до дошки». Діти самі дискутували між собою, змагалися за те, хто перший правильно вирішить задачу. А за 10 хвилин до закiнчення уроку Людмила Миколаївна дала самостійне завдання. «Для перевірки того, що діти засвоїли на уроці», — пояснила вона мені потім. Восьмикласники стихли, розв'язали задачі і здали роботи.
«А чому ви дозволяєте їм розмовляти під час уроку?» — запитала я. «Не люблю, коли на уроці — «гробова тиша». Це означає, що в дітей в голові все, що завгодно, але тільки не урок», — відповіла Людмила Миколаївна. Справді, на її уроках ніколи не буває того, чого так домагається багато хто з учителiв — тиші. І водночас ніколи немає того, чого вчитель так боїться — зайвих розмов. Усе, про що говорять учні між собою чи про що запитують учительку, стосується теми уроку. Який, на думку Людмили Миколаївни, дитина ніколи не засвоїть, якщо їй буде нецікаво. «Важливо не просто навчити дитину розв'язувати задачі. Вона має вміти знаходити вихід зі складної ситуації. І шкільний урок — це перша сходинка до такого вміння. У майбутньому в дитини в житті буде багато не фізичних чи математичних, а звичайних життєвих проблем. І від того, наскільки вона вмітиме приймати правильні рішення й робити правильні висновки, залежатиме її доля», — каже вчителька фізики.
Вважається, що рівень викладання вчителя — це насамперед рівень знань його учнів, а точніше рівень їхнього мислення. Навчити дітей науково мислити — саме це Людмила Миколаївна ставить собі за мету. А мислять ліцеїсти так, що іноді заганяють у кут і саму вчительку. «Учні ставлять такі запитання, на які не лише вчитель, а й сучасна наука часом не має відповіді, — каже Людмила Миколаївна. — Але я не боюся сказати, що чогось не знаю, і обіцяю пошукати відповідь у літературі. Це не підриває мій авторитет. Навпаки: учень не повинен боятися ставити вчителю запитання, бо страх — поганий стимул у навчанні. Вміння ставити запитання походить не від незнання, а від схильності до аналізу. Я хочу, щоб діти доводили свою думку, дискутували, адже вчитель не повинен домінувати над учнями. Я відчуваю, що з часом деякі ліцеїсти опиняються навіть попереду мене. У 9-му класі я веду їх за собою, у 10-му ми йдемо на рівних, а в 11-му є вже й такі, хто випереджає мене». До речі, до всіх своїх учнів учителька звертається на «ви». Навіть до 13-річних.
Кар'єра вчителя — успіхи його учнів
До того як перейти на роботу в Технічний ліцей НТУУ «КПІ», Людмила Миколаївна Засєдка 15 років пропрацювала в Українському фізико-математичному ліцеї при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. За те, що кілька її учнів здобули перемоги на міжнародних олімпіадах з фізики, їй було присуджено звання заслуженого вчителя України.
Утім починала свою кар'єру Людмила Засєдка не як шкільний учитель, а як науковець. До того ж досить успішний. Після закінчення фізичного факультету Київського університету ім. Шевченка вона вісім років працювала на кафедрі теоретичної фізики, де захистила кандидатську дисертацію. Пізніше понад десять років вела наукову роботу в Інституті хімії поверхні НАН України. Але потяг до педагогічної діяльності все-таки виявився сильнішим. «Причини переходу від фундаментальної науки до педагогічної діяльності були як суб'єктивні (в педагогіці я швидше досягала результату), так і об'єктивні — через економічну кризу в науці, — розповідає Людмила Миколаївна. — Українська наука нині вичікує кращих часів для свого розвитку. Мої ж знання потрібні сьогодні тому поколінню, котре з часом розвиватиме науку».
Колишні учні вчительки фізики Людмили Засєдки, серед яких чимало переможців міських, всеукраїнських та міжнародних олімпіад, стають студентами провідних українських або зарубіжних університетів. А найбільших успіхів у науці протягом останніх 10 років досяг її колишній учень, випускник 1996 року Ярослав Церковняк, родом із містечка Вишневе на Київщині. За часів незалежної України він зробив «карколомну» кар'єру в галузі фізики. Спочатку як одинадцятикласник отримав 1996 року золоту медаль на Міжнародній фізичній олімпіаді в Осло (Норвегія). Того ж року юнак одночасно став студентом фізичного факультету Київського університету ім. Шевченка і Національного медичного університету ім. Богомольця. А вже через рік вступив до університету Британської Колумбії в Канаді. Чотирирічну програму Ярослав пройшов там за два роки. Потім він розіслав результати своїх тестів у провідні університети світу. Кілька з них запросили його на безкоштовне навчання. Серед цікавих пропозицій був і фізичний факультет Гарвардського університету (США). Ярослав вибрав Гарвард, який закінчив з блискучими результатами, захистив дисертацію.
Нині він працює в Лос-Анджелесі на фізичному факультеті Каліфорнійського університету. При цьому його постійно запрошують виступити на конференціях чи прочитати лекції провідні університети Європи. У Ярослава Церковняка в його 26 років уже є 50 друкованих робіт із фізики в найпрестижніших міжнародних наукових журналах. Проте і сьогодні, зробивши блискучу кар'єру, Ярослав не забуває свою «малу наукову батьківщину» і каже, що власним успіхом завдячує, зокрема, і своїй шкільній вчительці фізики. «Людмила Миколаївна відкрила мені справжню красу змагань», — говорить Ярослав. Не один він із колишніх учнів Людмили Миколаївни сьогодні працює за кордоном. «Мені боляче проводжати своїх учнів за кордон. Але я знаю, що там їхній інтелект цінуватимуть. Вони зможуть застосувати свої знання в науці», — каже Людмила Засєдка і додає: «Звичайно, мені приємно, коли діти перемагають на міжнародних олімпіадах. Але не менш приємно, коли дитина, яка взагалі не розуміла умову задачі, зрештою зуміє її розв'язати».
«Насправді це пекельна праця»
«Мене ніколи не цікавили нічиї діти, крім власних», — визнала якось в автобіографічному романі одна з письменниць. Любити чужих дітей — це особливий дар. Саме дар, а не обов'язок. «Зараз, коли мої власні діти вже виросли, я шкодую, що приділяла їм менше уваги, ніж чужим. Я особливо з ними не займалася, а сиділа вечорами над зошитами своїх учнів. Моїм синам зараз 30 і 23 роки, обидва закінчили радіофізичний факультет Київського університету ім. Шевченка. Вони добре навчалися, але, звичайно, я могла б присвячувати їм значно більше часу», — визнає Людмила Миколаївна.
Проте, незважаючи на всю «шкідливість» своєї роботи, каже, що не хотіла б проміняти кар'єру шкільної вчительки на посаду наукового працівника чи вузівського викладача: «До університету приходять повністю сформовані діти. І змінити їх уже неможливо — можна лише дати якісь знання. А в школі дитину можна навчити не лише розв'язувати задачі, а й прищепити любов до добра і почуття відповідальності. Якби я не отримувала задоволення від цієї роботи, я б не працювала в школі. Тому що насправді це пекельна праця».
Середня оплата «пекельної праці» українського вчителя, якщо порахувати і години роботи, і стаж, і перевірку зошитів, і класне керівництво, не перевищить тисячу гривень. Чи достатня це сума для того, щоб «любити чужих дітей», — питання риторичне. На останніх батьківських зборах Людмилі Миколаївні довелося пояснювати батькам, чому вона дає їхнім дітям багато самостійних робіт, чому задає стільки-то завдань, чому її уроки проходять не так, «як у колишній школі» котрогось із учнів. «А навіщо ви справді все це робите? Ви ж уже і так знаний, заслужений педагог», — запитала я. «Тому що інакше в дітей не буде результату», — відповіла, здивовано подивившись на мене, Людмила Миколаївна.
Протягом кількох коротких перерв між уроками заслужений учитель України Людмила Засєдка жодного разу так і не встигла випити повну чашку чаю. Чайник кипів, чай заварювався, але щось весь час заважало зосередитися не на роботі, а на перерві від неї... Постійно недопитий чай знову холонув, а заклопотана вчителька поспішала на черговий урок. Десь так 15 643-й у її житті.
ЦИТАТА
«Досвідчений учитель-вихователь добивається того, щоб з предмета, в який закоханий вихованець, він знав у десять-двадцять разів більше, ніж вимагає програма. Переживання влади над знаннями з улюбленого предмета є одним із наймогутніших стимулів загального інтелектуального розвитку. Якщо в учня є улюблений предмет, нехай не турбує вас те, що не з усіх предметів у нього п'ятірки. Значно більшу тривогу має викликати відмінник, в якого немає улюбленого предмета. Багаторічний досвід переконав мене в тому, що такий учень — це безлике створіння, яке не знає радості розумової праці».
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ.
ДОВІДКА «УМ»
В Україні налічується 21,5 тисячі середніх загальноосвітніх шкіл. З них 14,3 тисячі — це сільські школи. В українських школах працює загалом 543 тисячі вчителів, з них 237,8 тисячі — це сільські вчителі. Навчається в Україні 5,3 млн. школярів, з них 1,8 млн. — у селах. За даними Міносвіти й науки, середня зарплата шкільного вчителя — 852 грн.
ПРЯМА МОВА
Директор Технічного ліцею НТУУ «КПІ» Федір КРАСЮК:
— Я пригадую, як малим хлопцем збирався до школи в перший клас і стояв біля свого будинку. По нашому селi йшла жінка в гарному темному платті з білим комірцем. А наш сусід — дід Петро, якого всі шанували і який вважався в селі дуже мудрою людиною, — ішов назустріч. Побачивши вчительку, він зняв капелюха і вклонився. І тоді, ще будучи малою дитиною, я зрозумів, що людина, яка присвятила себе тому, щоб давати знання, заслуговує найбільшої шани. Адже саме освіта стоїть біля витоків прогресу в суспільстві. Бо ж неграмотна людина навіть гайку правильно не зможе вкрутити. До речі, іноді трапляється так, що прекрасного вчителя, який дуже любить свою роботу і якого люблять діти, рекомендують на адміністративну роботу. Але така людина почуває себе не в своїй тарілці, не може працювати на новій посаді, ламається психологічно. Вона вже не вчитель, але й не адміністратор. Бо справжній учитель любить дітей, педагогічну творчість, а не керівне крісло. В нашому ліцеї є одна вчителька, яку свого часу перевели на підвищення в Міністерство освіти і науки. Але вона, недовго попрацювавши там, відмовилася і повернулася до нас на роботу.
...Часом я заходжу на ринок і, чуючи гарну мову продавців, запитую: «Чи ви не були викладачем?» Дехто відповідає: «Так, я працював учителем, але не міг звести кінці з кінцями і тому пішов на ринок». На мою думку, таку людину вже неможливо повернути назад до школи. Бо вона стала комерсантом і по-іншому дивиться на світ і на життя, в якому все має свою ціну. А вчитель — це альтруїст за своєю природою. Це людина, яка віддає свій час і сили, забуваючи про винагороду.
Напередодні Дня вчителя журналіст «УМ» напросився на уроки до заслуженого педагога, який підготував дуже багато переможців олімпіад різних рівнів
Уранці о 7.20 Людмила Миколаївна Засєдка виходить зі свого дому на Теремках, щоб їхати в іншу частину Києва — до Технічного ліцею Національного технічного університету України «КПІ» на Солом'янці, де вона викладає фізику. В ліцеї — після чотирьох пар уроків, консультацій, додаткових занять — вона затримується до 18-ї. А повернувшись додому, часто засиджується до десятої вечора, перевіряючи самостійні роботи учнів. «За плечима» Людмили Миколаївни — чверть століття педагогічної праці. Колишні учні часто телефонують своїй улюбленій вчительці, повідомляють про свої успіхи, весілля, народження дітей... Чимало її колишніх «підопічних» уже самі водять дітей до школи. Доля «розкидала» учнів Людмили Миколаївни по всьому світу — хтось у Росії, інші — в Європі чи США. Колишні переможці численних олімпіад, сьогодні вони кандидати наук, керівники найрізноманітніших проектів, директори фірм. А Людмила Миколаївна так і залишилася звичайною шкільною вчителькою, кар'єрою якої стали «її» діти. Ні, не власні, для яких ніколи не вистачало часу, а 6-А, 7-Б, 8-В, 9-Б, 10-А, 11-В... І так уже 25 років поспіль.
«Страх — поганий стимул у навчанні»
Я «напросилася» до Людмили Миколаївни на уроки в Технічному ліцеї НТУУ «КПІ» і, щиро кажучи, була вражена тим, як ці заняття проходять. Діти постійно щось обговорювали, вибігали до дошки, записували якісь формули, сперечалися одне з одним і жартували. Я ніколи навіть не уявляла, що звичайний урок фізики у 8-му класі може бути настільки динамічним і цікавим. Учителька не стояла біля дошки, нікого не викликала по прізвищах, не давала ніяких вказівок. Не було фраз на кшталт: «Відкрили підручник», «Повторюємо домашнє завдання», «Іванов — до дошки». Діти самі дискутували між собою, змагалися за те, хто перший правильно вирішить задачу. А за 10 хвилин до закiнчення уроку Людмила Миколаївна дала самостійне завдання. «Для перевірки того, що діти засвоїли на уроці», — пояснила вона мені потім. Восьмикласники стихли, розв'язали задачі і здали роботи.
«А чому ви дозволяєте їм розмовляти під час уроку?» — запитала я. «Не люблю, коли на уроці — «гробова тиша». Це означає, що в дітей в голові все, що завгодно, але тільки не урок», — відповіла Людмила Миколаївна. Справді, на її уроках ніколи не буває того, чого так домагається багато хто з учителiв — тиші. І водночас ніколи немає того, чого вчитель так боїться — зайвих розмов. Усе, про що говорять учні між собою чи про що запитують учительку, стосується теми уроку. Який, на думку Людмили Миколаївни, дитина ніколи не засвоїть, якщо їй буде нецікаво. «Важливо не просто навчити дитину розв'язувати задачі. Вона має вміти знаходити вихід зі складної ситуації. І шкільний урок — це перша сходинка до такого вміння. У майбутньому в дитини в житті буде багато не фізичних чи математичних, а звичайних життєвих проблем. І від того, наскільки вона вмітиме приймати правильні рішення й робити правильні висновки, залежатиме її доля», — каже вчителька фізики.
Вважається, що рівень викладання вчителя — це насамперед рівень знань його учнів, а точніше рівень їхнього мислення. Навчити дітей науково мислити — саме це Людмила Миколаївна ставить собі за мету. А мислять ліцеїсти так, що іноді заганяють у кут і саму вчительку. «Учні ставлять такі запитання, на які не лише вчитель, а й сучасна наука часом не має відповіді, — каже Людмила Миколаївна. — Але я не боюся сказати, що чогось не знаю, і обіцяю пошукати відповідь у літературі. Це не підриває мій авторитет. Навпаки: учень не повинен боятися ставити вчителю запитання, бо страх — поганий стимул у навчанні. Вміння ставити запитання походить не від незнання, а від схильності до аналізу. Я хочу, щоб діти доводили свою думку, дискутували, адже вчитель не повинен домінувати над учнями. Я відчуваю, що з часом деякі ліцеїсти опиняються навіть попереду мене. У 9-му класі я веду їх за собою, у 10-му ми йдемо на рівних, а в 11-му є вже й такі, хто випереджає мене». До речі, до всіх своїх учнів учителька звертається на «ви». Навіть до 13-річних.
Кар'єра вчителя — успіхи його учнів
До того як перейти на роботу в Технічний ліцей НТУУ «КПІ», Людмила Миколаївна Засєдка 15 років пропрацювала в Українському фізико-математичному ліцеї при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. За те, що кілька її учнів здобули перемоги на міжнародних олімпіадах з фізики, їй було присуджено звання заслуженого вчителя України.
Утім починала свою кар'єру Людмила Засєдка не як шкільний учитель, а як науковець. До того ж досить успішний. Після закінчення фізичного факультету Київського університету ім. Шевченка вона вісім років працювала на кафедрі теоретичної фізики, де захистила кандидатську дисертацію. Пізніше понад десять років вела наукову роботу в Інституті хімії поверхні НАН України. Але потяг до педагогічної діяльності все-таки виявився сильнішим. «Причини переходу від фундаментальної науки до педагогічної діяльності були як суб'єктивні (в педагогіці я швидше досягала результату), так і об'єктивні — через економічну кризу в науці, — розповідає Людмила Миколаївна. — Українська наука нині вичікує кращих часів для свого розвитку. Мої ж знання потрібні сьогодні тому поколінню, котре з часом розвиватиме науку».
Колишні учні вчительки фізики Людмили Засєдки, серед яких чимало переможців міських, всеукраїнських та міжнародних олімпіад, стають студентами провідних українських або зарубіжних університетів. А найбільших успіхів у науці протягом останніх 10 років досяг її колишній учень, випускник 1996 року Ярослав Церковняк, родом із містечка Вишневе на Київщині. За часів незалежної України він зробив «карколомну» кар'єру в галузі фізики. Спочатку як одинадцятикласник отримав 1996 року золоту медаль на Міжнародній фізичній олімпіаді в Осло (Норвегія). Того ж року юнак одночасно став студентом фізичного факультету Київського університету ім. Шевченка і Національного медичного університету ім. Богомольця. А вже через рік вступив до університету Британської Колумбії в Канаді. Чотирирічну програму Ярослав пройшов там за два роки. Потім він розіслав результати своїх тестів у провідні університети світу. Кілька з них запросили його на безкоштовне навчання. Серед цікавих пропозицій був і фізичний факультет Гарвардського університету (США). Ярослав вибрав Гарвард, який закінчив з блискучими результатами, захистив дисертацію.
Нині він працює в Лос-Анджелесі на фізичному факультеті Каліфорнійського університету. При цьому його постійно запрошують виступити на конференціях чи прочитати лекції провідні університети Європи. У Ярослава Церковняка в його 26 років уже є 50 друкованих робіт із фізики в найпрестижніших міжнародних наукових журналах. Проте і сьогодні, зробивши блискучу кар'єру, Ярослав не забуває свою «малу наукову батьківщину» і каже, що власним успіхом завдячує, зокрема, і своїй шкільній вчительці фізики. «Людмила Миколаївна відкрила мені справжню красу змагань», — говорить Ярослав. Не один він із колишніх учнів Людмили Миколаївни сьогодні працює за кордоном. «Мені боляче проводжати своїх учнів за кордон. Але я знаю, що там їхній інтелект цінуватимуть. Вони зможуть застосувати свої знання в науці», — каже Людмила Засєдка і додає: «Звичайно, мені приємно, коли діти перемагають на міжнародних олімпіадах. Але не менш приємно, коли дитина, яка взагалі не розуміла умову задачі, зрештою зуміє її розв'язати».
«Насправді це пекельна праця»
«Мене ніколи не цікавили нічиї діти, крім власних», — визнала якось в автобіографічному романі одна з письменниць. Любити чужих дітей — це особливий дар. Саме дар, а не обов'язок. «Зараз, коли мої власні діти вже виросли, я шкодую, що приділяла їм менше уваги, ніж чужим. Я особливо з ними не займалася, а сиділа вечорами над зошитами своїх учнів. Моїм синам зараз 30 і 23 роки, обидва закінчили радіофізичний факультет Київського університету ім. Шевченка. Вони добре навчалися, але, звичайно, я могла б присвячувати їм значно більше часу», — визнає Людмила Миколаївна.
Проте, незважаючи на всю «шкідливість» своєї роботи, каже, що не хотіла б проміняти кар'єру шкільної вчительки на посаду наукового працівника чи вузівського викладача: «До університету приходять повністю сформовані діти. І змінити їх уже неможливо — можна лише дати якісь знання. А в школі дитину можна навчити не лише розв'язувати задачі, а й прищепити любов до добра і почуття відповідальності. Якби я не отримувала задоволення від цієї роботи, я б не працювала в школі. Тому що насправді це пекельна праця».
Середня оплата «пекельної праці» українського вчителя, якщо порахувати і години роботи, і стаж, і перевірку зошитів, і класне керівництво, не перевищить тисячу гривень. Чи достатня це сума для того, щоб «любити чужих дітей», — питання риторичне. На останніх батьківських зборах Людмилі Миколаївні довелося пояснювати батькам, чому вона дає їхнім дітям багато самостійних робіт, чому задає стільки-то завдань, чому її уроки проходять не так, «як у колишній школі» котрогось із учнів. «А навіщо ви справді все це робите? Ви ж уже і так знаний, заслужений педагог», — запитала я. «Тому що інакше в дітей не буде результату», — відповіла, здивовано подивившись на мене, Людмила Миколаївна.
Протягом кількох коротких перерв між уроками заслужений учитель України Людмила Засєдка жодного разу так і не встигла випити повну чашку чаю. Чайник кипів, чай заварювався, але щось весь час заважало зосередитися не на роботі, а на перерві від неї... Постійно недопитий чай знову холонув, а заклопотана вчителька поспішала на черговий урок. Десь так 15 643-й у її житті.
ЦИТАТА
«Досвідчений учитель-вихователь добивається того, щоб з предмета, в який закоханий вихованець, він знав у десять-двадцять разів більше, ніж вимагає програма. Переживання влади над знаннями з улюбленого предмета є одним із наймогутніших стимулів загального інтелектуального розвитку. Якщо в учня є улюблений предмет, нехай не турбує вас те, що не з усіх предметів у нього п'ятірки. Значно більшу тривогу має викликати відмінник, в якого немає улюбленого предмета. Багаторічний досвід переконав мене в тому, що такий учень — це безлике створіння, яке не знає радості розумової праці».
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ.
ДОВІДКА «УМ»
В Україні налічується 21,5 тисячі середніх загальноосвітніх шкіл. З них 14,3 тисячі — це сільські школи. В українських школах працює загалом 543 тисячі вчителів, з них 237,8 тисячі — це сільські вчителі. Навчається в Україні 5,3 млн. школярів, з них 1,8 млн. — у селах. За даними Міносвіти й науки, середня зарплата шкільного вчителя — 852 грн.
ПРЯМА МОВА
Директор Технічного ліцею НТУУ «КПІ» Федір КРАСЮК:
— Я пригадую, як малим хлопцем збирався до школи в перший клас і стояв біля свого будинку. По нашому селi йшла жінка в гарному темному платті з білим комірцем. А наш сусід — дід Петро, якого всі шанували і який вважався в селі дуже мудрою людиною, — ішов назустріч. Побачивши вчительку, він зняв капелюха і вклонився. І тоді, ще будучи малою дитиною, я зрозумів, що людина, яка присвятила себе тому, щоб давати знання, заслуговує найбільшої шани. Адже саме освіта стоїть біля витоків прогресу в суспільстві. Бо ж неграмотна людина навіть гайку правильно не зможе вкрутити. До речі, іноді трапляється так, що прекрасного вчителя, який дуже любить свою роботу і якого люблять діти, рекомендують на адміністративну роботу. Але така людина почуває себе не в своїй тарілці, не може працювати на новій посаді, ламається психологічно. Вона вже не вчитель, але й не адміністратор. Бо справжній учитель любить дітей, педагогічну творчість, а не керівне крісло. В нашому ліцеї є одна вчителька, яку свого часу перевели на підвищення в Міністерство освіти і науки. Але вона, недовго попрацювавши там, відмовилася і повернулася до нас на роботу.
...Часом я заходжу на ринок і, чуючи гарну мову продавців, запитую: «Чи ви не були викладачем?» Дехто відповідає: «Так, я працював учителем, але не міг звести кінці з кінцями і тому пішов на ринок». На мою думку, таку людину вже неможливо повернути назад до школи. Бо вона стала комерсантом і по-іншому дивиться на світ і на життя, в якому все має свою ціну. А вчитель — це альтруїст за своєю природою. Це людина, яка віддає свій час і сили, забуваючи про винагороду.
Відповіді
2006.12.10 | sama
Re: Людмила Засєдка: Не люблю, коли на уроці — «гробова тиша»
Дійсно чудовий Вчитель, цікава і розумна Людина. Стаття трохи однобоко позитивна; саме на цьому прикладі можна було показати скільки здоров"я нестандартному вчителеві коштує його нестандартність, як система нашої постсовкової педагогіки намагається усереднити все, що за її рамки виходить.Та напевне сама пані Людмила не хотіла про це згадувати.2006.12.12 | igorg
Честь і слава таким вчителям. На моє щастя
мені також під час навчання траплялися такі люди. Але справді, це є самопожертва. І вимагати такого від людини не можна. Але коли людина так вміє працювати, то суспільство, держава, має принаймні достойно це відмітити, хоч частково компенсувати втрати. На жаль зараз достойники зовсім з іншої категорії. На жаль гине освіта саме на низу. З педуніверситетів приходять вчителі, що не можуть розвязати задачі з підручника. Й у цьому величезна небезпека.2006.12.12 | Roman
Тут треба дякувати нашим міністрам
ПравдаМені колись одна студентка заочниця, яка взагалі не могла звязати двох слів із спеціальності ( проте якось довчилася до 3!! курсу) сказала.
"А я не можу це вивчити ! І мені це не треба !".
На моє запитання " а далі шо робитимете ? Де роботу будете шукати? ", відповіла " Піду в школу працювати".
Проблема в тому, шо створилася ситуація, коли у школу ідуть тільки ті, кому "цього не треба". Всі хто хоче чогось більшого, у школу не йдуть.Тут треба дякувати нашим міністрам.
думаю, через декілька років взагалі не буде про кого писати такі статті.
2006.12.13 | Георгій
Re: Людмила Засєдка: Не люблю, коли на уроці — «гробова тиша»
Я якийсь "проміжний" між цією вчителькою і прихильниками більш традиційного підходу, що розмовляти на уроках все-таки не можна. З одного боку, так, треба заохочувати цікавість учнів і студентів до матеріалу, треба, щоби вони задавали питання. Але з іншого боку, коли під час моєї лекції я чую, і бачу, як двоє студенток щось дуже емоційно обговорюють (причому це їм тільки здається, що тихо - насправді чую і я, і їх сусіди) - мене це дратує. Також дратують "запитання" типу "а от мені мій троюрідний брат розповідав, що в його подружки її попередній друг мав третю дружину, в якої була інфекція саме отими бактеріями, що Ви про них тільки-що розповідали, так от в неї не було такого чи такого симптому - а чому?" Особливо коли ці запитання задаються просто під час лекції, тривалість якої всього 50 хв. і де я повинен викласту шалену купу матеріалу.Ну а щодо самозреченої праці - це норма для вчителя... ніхто його робочі години чи зусилля не міряє. Я у США зустрічав багато таких, і серед університетських викладачів, і серед шкільних. Так і повинно бути.