06/21/2007 | Роман Бойко, перший заст. голови ВАК України

http://viche.info/index.php?action=archive&id=169


Роман Бойко: ВАК — не КДБ, а ДАІ на науковому шляху

Україна на роздоріжжі. Але що важливо: всі дороги фактично ведуть в одному напрямі – орієнтир на Європу. Суперечки лише щодо траєкторії. Жодна з політичних партій–учасниць парламентських виборів (крім маргіналів) не заперечувала євроінтеграції як стратегічного вибору.

Чи готова наша наука до цього процесу? Чого вартий наш освітній і науковий багаж на світовому тлі? Зокрема, що дає вітчизняній науці приєднання до Болонського процесу? У цьому контексті: які перспективи Вищої атестаційної комісії та вчених рад при університетах і наукових інститутах? Про це наша розмова з першим заступником голови ВАК України, доктором фізико–математичних наук, професором Романом БОЙКОМ.


– Романе Володимировичу, нині ВАКу виповнюється 15 років. Розкажіть нашим читачам про становлення Комісії.

– Ми створили установу, якої не існувало. Спершу був Указ Президента про створення ВАКу. Був виданий (трошки адаптований, багато в чому взятий із союзного) порядок присудження наукового ступеня. Потім перекинули потоки дисертацій з Москви на Київ. Усі дисертації з 1 вересня 1992 року вже не надсилали до Москви, а надходили сюди, у ВАК України, і відправлялись у Центральну наукову бібліотеку. Взяли під своє керівництво всі спецради. І, слава Богу, якось упоралися. Адже ніхто не мав досвіду роботи в цьому напрямі, але мали науковий досвід. Так почався український ВАК.

– Україна запроваджуватиме освітні та наукові стандарти, передбачені Болонською угодою. Які зміни очікують наукову сферу?

– Ми контролюємо якість третього циклу освіти – аспірантури. Я вже не раз мав дискусії із В'ячеславом Брюховецьким, з іншими людьми, які орієнтуються на західний варіант підготовки фахівців вищої кваліфікації. У мене є своє розуміння того, яка система в них і яка в нас. Дехто каже: ми втрачаємо в теоретичній підготовці під час навчання в аспірантурі. А на Заході чи в Штатах докторант проходить дуже солідну теоретичну підготовку. Натомість український аспірант склав три кандидатські іспити і далі – науковий тренінг.

У нашій системі широка університетська освіта, потім – вузька спеціалізація. За кордоном, там, де платна освіта, студент університету отримує вузьку вищу освіту. У нас, щоб вступити до аспірантури, треба вийти на передовий край науки, знати іноземну мову, філософію. Щоб займатися наукою, аби щось нове придумати, треба бути солідно озброєним. Ось тут і потрібна грунтовна теоретична підготовка. А також науковий тренінг, наукові статті, наукові результати. Так готується кандидат наук.

Якщо порівнювати наш і зарубіжний рівень підготовки у вищих навчальних закладах і в аспірантурі, то сумарно обсяг знань однаковий.


Рахунок у банку – мірило успішності вченого і не тільки

– Чи передбачає приєднання до Болонського процесу узгодження зі світовими стандартами чинної системи наукових ступенів?

– Наведу приклад. Коли ми почали видавати дипломи українською мовою, у нас було багато африканців. Як з'ясувалося, у ЦК КПРС їм обіцяли дипломи докторів філософії (PhD), хоч у союзному законі передбачалося лише два дипломи – кандидат і доктор наук. Виникли труднощі з перекладом назви наукового ступеня "кандидат наук", він не перекладається як "доктор філософії". Аспіранти–іноземці пікетували Кабінет Міністрів, щоб ми давали їм дипломи доктора філософії. Зрештою, за постановою Кабміну іноземцям, які захистили в нас кандидатську дисертацію, видавали дипломи англійською мовою про присвоєння ступеня доктора філософії (PhD) за певною спеціальністю.

За кордоном процес атестації зовсім інший. Там учена рада університету присудила ступінь і все, людина має диплом. І держава не дає жодних обіцянок тій людині, яка має науковий ступінь. А в нас атестація наукових кадрів – це державне визнання рівня кваліфікації вченого. Що це означає? Держава гарантує (неважливо, де ти захистився, в якому університеті) соціальні пільги: соціальний захист, пенсійне забезпечення, додаткову житлову площу тощо. Присудження наукових ступенів – державна справа. Відтак – і державний контроль потрібен.

До того ж є люди, які не просто хочуть мати диплом про вищу освіту та бути кандидатом наук, а прагнуть долати наукові вершини. Для них і є ступінь доктора наук. Я їх порівнюю із альпіністами. Є туристи, і є альпіністи в науці.

Мірило успішності вченого за кордоном – рахунок у банку, а у нас – кандидат, доктор, академік. У нас можна бути кандидатом, доктором, академіком, а грошей не мати. Проблема приєднання України до Болонського процесу – це нестиковка моделей підготовки фахівців. І слід робити все, щоб зближувати наші моделі. У нас доктор – це людина, яка може очолювати науковий напрям. Кандидат – той, хто продемонстрував, і держава визнала, що він може вирішувати наукові завдання. І ВАК, як представник від держави, контролює рівень підготовки науковців, зупиняє лжедослідження (на жаль, це не завжди вдається).

Коли в нас була місія Світового банку, я розповідав про нашу систему атестації і поцікавився враженнями гостей. А вони й кажуть: "Дуже схоже на КДБ". "Та ні, – відмовляю – воно більше схоже на ДАІ. Дарма ви так кажете. Якщо подивитеся на свої принципи атестації, вони будуть такі самі".

Адже в західних університетах отримання диплома доктора філософії (PhD) – не вершина для вченого. Визнання набувається, переконаний, складніше, ніж у нас. Адже роботодавець персонально перевіряє якість роботи вченого. Отам і є ВАК, але локальний. У нас – державний, масовий.

Після приєднання України до Болонського процесу, кажуть, не треба ВАКу. Але основна ідея цього процесу – забезпечення конкурентоспроможності освіти. А без контролю якості це неможливо, абсурдно.


Що робити з докторами

Якщо відверто казати, і те, що на державному рівні ВАК контролює якість дисертацій, за такого "масового виробництва", не дає високого ефекту. Фільтр не надто ефективно працює. Є чимало браку. Але це не брак у дисертаціях справжніх науковців. Маю на увазі відсоток людей, котрих називають пройдисвітами. Проти них хоч які фільтри став... – марно. Але для порядних людей контроль ВАКу – це допомога. Вони намагаються довести свої наукові здобутки і науково–теоретичну підготовку до належного рівня.

Проблема наближення вітчизняної моделі до стандартів, передбачених Болонською угодою, пов'язана з третім освітнім циклом. У вітчизняній моделі, на мою думку, немає механізму університетського контролю якості атестації. Якщо ВАК ліквідувати, то хто контролюватиме? Це по–перше. По–друге, є "надбудова" – доктор наук. Як з нею бути? Багато вчених кажуть: не чіпати. По–третє, як приєднатися нашим академічним інститутам до Болонського процесу?

– Як, на вашу думку, потрібно реформувати академічні інститути? Можливо, варто залишити за ними пріоритет у розробці фундаментальних проблем, передавши університетам прикладні завдання?

– Не думаю. Нині наукова робота – це не провідне завдання університетів. В Академії наук науковими розробками займаються вчені–професіонали. Коли представники Світового банку запитали про оцінку перспектив науки в університетах, я відповів: "Не даватиму оцінку, ви самі оцініть, лише скажу: вчений Академії наук приходить зранку і до вечора проводить дослідження, а в університеті професор, доцент займаються переважно викладацькою діяльністю, тож тільки виняткові люди можуть ще щось встигнути зробити на науковій ниві".

На Заході вчений, який займається наукою має гранти, його звільняють від читання лекцій, він має одну–дві лекції на тиждень. Це, по суті, наш академічний учений, який вивчає прикладні й теоретичні проблеми та ще й підробляє на чверть ставки в університеті. Відтак, їхній університет схожий на наш академічний інститут. Але ж там є ще тяглова сила. На Заході вченого, який не виборює грантів, навантажують так само, як нашого асистента. Однак у наших університетах немає винятку – навантажують усіх.


Коли і чому "рубають" дисертацію

– Як ВАК співпрацює з Академією наук?

– Ми працюємо з усіма однаково, незважаючи на те, звідки прийшла недосконала дисертація, з академічного інституту чи з університету, відмовляємо в присудженні ступеня.

Учені ради з присудження наукових ступенів відкриваємо і в університетах, і в інститутах. Але в академії простіше відкривати ради, бо знаємо: там робиться наука, ведуться дослідження. А це означає: аспірант має реальний план робити, він, так би мовити, при науці, при серйозній роботі. Адже в науковому дослідження завжди є якісь деталі, їх можна доручити аспірантові і він працюватиме, буде причетний до основного напряму наукових досліджень. А в університетах інша ситуація. Там багато аспірантів. Але написання кандидатської дисертації – це, нажаль, не завжди наука. Тому і проблематично відкривати там спецради. Шкода, але в нас більше про дисертації говорять. А ось про наукові здобутки забувають.


Філософія науки й університетська автономія

У контексті Болонського процесу йдеться про ліквідацію ВАКу, автономію університетів, теоретичну підготовку здобувачів... Проблема теоретичної підготовки – це передусім проблема Міністерства освіти і науки. Там затверджують навчальні програми та програми кандидатських іспитів. А ось ВАК ініціював скасувати кандидатський іспит з філософії, бо магістри філософію вивчають від античності до сьогодення. Ми пропонуємо: варто перейти на складання кандидатського іспиту з філософії науки. Цю ідею ми висували років п'ять тому. І росіяни цю ідею виношували. Чув, уже запровадили. А ми ще й досі тупцюємо на місці. Президія ВАК прийняла постанову звернутися до Міністерства освіти і науки і все–таки розглянути це питання: відійти від підготовки та складання загального курсу філософії, а дати теоретичну підготовку з філософії науки.

Якщо казати про теоретичну підготовку, то це означає: на захисті дисертації здобувачі мають демонструвати теоретичні знання. І ми закликаємо, постанови приймаємо, щоб на захистах не тільки про дисертацію розпитували, а й про те, що здобувач знає. В Англії, коли я з'ясовував , як відбувається захист, в університеті Лондона, де патроном є королева і працював Дарвін, розповідали таке: два опоненти сідають і години три розмовляють на будь–яку тему із здобувачем. А потім оголошується вердикт. Апеляцію в разі незгоди здобувач має право подати королеві лише на те, що з ним мало розмовляли. І ми натякаємо спецрадам: перевіряйте на захисті й теоретичні знання здобувача. Часом запрошуємо до ВАКу, розпитуємо, проводячи експертизу написаного. Ми боремося за якість.

Нині університети змагаються за автономні права присудження наукових ступенів без контролю ВАКу. Ми у відповідь на це запропонували експеримент. Ідея така: університет, ректор, учені ради мають контролювати своїх людей, які присуджують ступені.

– Якщо реалізувати цей експеримент, розширити повноваження вчених рад, які функції мають залишитися за ВАКом?

– Уявіть, потік дисертацій – п'ять тисяч на рік... ВАК – центр масового обслуговування. Однак у документах з питань атестації ніде не зазначено про відповідальність за роботу спецрад ні ректора, ні вченої ради університету. У дипломі зверху написано, наприклад: "Рішенням спеціалізованої вченої ради університету присуджено..." Присуджено і крапка, все. Не здійснюється подальший аналіз дисертації і наукової діяльності. Не вироблено способи контролю за процесом присудження наукових ступенів. А наукові ступені не можна роздавати абикому. Про репутацію університету на Заході дбають, там не торгують репутацією. Вітчизняні ж університети, нажаль, репутацією не переймаються (таке враження).

Нині хочемо провести такий експеримент: делегуємо університетам відповідальність за якість атестації. Університети просять Президента дати їм право автономії, щоб вони взагалі були наче Крим. А як вони контролюватимуть роботу спеціалізованих учених рад? Має бути якийсь механізм. Згідно з проектом постанови про експеримент ми тільки третину дисертацій братимемо на контроль. Це передусім стосується так званих "варягів", аспірантів, які вчилися десь, а захищаються, наприклад, в одному з університетів у Києві.

Коли ми ініціювали цю ідею, то розіслали листи, запропонувавши Академії наук, Міністерству освіти і науки висловитися щодо механізму контролю якості атестації на місцях. Відповіді немає! Бо виборюють право самостійно присуджувати наукові ступені окремим здобувачам в окремих галузях наук, є бажання взяти на себе повноваження, а відповідальність – немає. Відповідальність – зайва формальність? Ні, за експериментом університети і спецради вже нестимуть відповідальність. Передусім має зрости відповідальність наукових керівників. Якщо довіряють своїм ученим радам, то надсилатимуть нам документи лише на підпис, бо є нормальні здобувачі, справжні, але й їм контроль не завадить.

Я був на засіданні робочої групи при Президентові, де Ярослав Яцків із В'ячеславом Брюховецьким казали: там, у ВАКу, бюрократи. Знаєте, нас не так багато, всього 50 осіб. В експертних радах і в спецрадах – ваші ж колеги, представники університетів і Академії наук. То де ж корені бюрократизму і "липових" дисертацій? А ви кажете, що ВАК винен у всьому. Знищиться ВАК – оцих 50 осіб – і мережа наукової системи розпадеться.

Кажуть: у Європі немає ВАКу. Зате в Європі є таке, чого у нас немає. Відповідальності за виданий диплом у нас немає, а в Європі, очевидно, є. У нас у жодному документі не звучить: хто відповідає, за те, що там в університеті робиться? За все відповідає ВАК!

На нараді ця вимога відповідальності була підтримана.

Тож розпочнемо експеримент?!

– Романе Володимировичу, дякуємо за розмову, відверті міркування.


Розмову вели
Світлана ПИСАРЕНКО, Валентин БУШАНСЬКИЙ, Наталя ДЖАББАРОВА.
№7 (2006)