03/24/2008 | Аноним

Забравшись на сайт nauka.in.ua http://www.nauka.in.ua/index.php?go=News&in=view&id=77, прочитал статью физика Габовича и философа Кузнецова «Науковий обмін і міжнародний авторитет української науки», которая, которая помимо прочего, содержит несколько практических советов гуманитариям, как продвигать свои идеи в западное научное сообщество.

«Деякі поширені в науковій спільноті хибні думки стосовно можливостей публікації в закордонних наукових виданнях.
На жаль, наявні відомості про тих науковців, які вельми успішно публікують свої праці за кордоном, поки що не стали підбадьорливим зразком для решти амбітних та налаштованих на творчість вітчизняних дослідників.
Більше того, як показує сумний досвід спілкування авторів з колегами, в пострадянському середовищі суспільствознавців та гуманітаріїв є дуже поширеними хибні думки щодо реальних можливостей опублікування їхніх непересічних доробків в міжнародних журналах. Дивно, але чомусь панує переконання, що це майже безнадійна справа, на яку не варто витрачати свій дорогоцінний час видатних майстрів слова, залізної логіки та оригінальних коштовних думок.
Розглянемо відомі нам твердження та міркування з цього приводу українських гуманітаріїв, а також деяких їхніх російських колег, і насмілимося не тільки з ними не погодитися, а навіть і спростувати.
Твердження № 1: Вітчизняні соціальні та гуманітарні студії не є цікавими для світового наукового співтовариства.
Ця точка зору виходить з того, що проблеми, які сумлінно і працьовито досліджують вітчизняні гуманітарії та суспільствознавці, торкаються лише України (росіяни, взагалі, вважають, що Україна так і не полишила й ніколи не полишить імперський російськомовний культурний і, на відміну від загниваючого Заходу, напрочуд духовний простір), а, отже, не цікавлять світову наукову спільноту. З такою думкою важко погодитися. Дійсно, українській історичний, культурний, правовий та політичний досвід, як і досвід будь-якої країни, за улюбленим висловом Президента Віктора Ющенка, є унікальним. Як раз в наслідок цього науковий аналіз, усвідомлення та узагальнення цього досвіду є дуже потрібними й завжди актуальними й цікавими для дослідників з будь-якої науково розвиненої країни. Він є необхідною умовою конституювання інтелектуальної самобутності та ідентичності України, виникнення поваги до неї з боку освічених громадян інших держав.
В цьому сенсі позитивним прикладом можуть слугувати польські дослідники. За останні двадцять років значно зросла їхня присутність на шпальтах міжнародних журналів. Як свідчать відомості з узагальненої дослідницької активності всіх країн за 1996-2000 рр. Польщі належить 1,14%, а Україні лише 0,52% світових наукових публікацій в провідних міжнародних виданнях. Причому, якщо серед польського доробку вагома частка припадає на долю суспільствознавців та гуманітаріїв, то аналогічний вітчизняний внесок майже дорівнює нулю.
Твердження № 2: У світі існує мало журналів, де б могли б друкуватися вітчизняні дослідники.
Фактично, на Заході друкується ціла низка журналів, які мають безпосереднє відношення до вітчизняної гуманітарної та соціальної тематики. Йдеться, наприклад, про Crime, Law and Social Change, Democratization, East European Quarterly, European Constitutional Law Review, European Journal of Archaeology, Eurasian Geography and Economics, Explorations in Russian and Eurasian History, International Regional Science Review, The Journal of Communist Studies and Transition Politics, Journal of Comparative Family Studies, Journal of Contemporary History, Journal of Democracy, Journal of International Relations and Development, Journal of Legislative Studies, Journal of Slavic Linguistics, The Journal of Ukrainian Studies, Journal of World Prehistory, Language, Osteuropa, Österreichische Osthefte, Perspectives on European Politics and Society, Perspectives on European Politics and Society, Political Science Quarterly, Population Studies, Problems of Post-Communism, Religion, State & Society, Slavic and East European Journal, Slavic Philology, Slavic Review, The Slavonic and East European Review, Studies in East European Thought, Studi Slavistic. Так що йдеться не про відсутність попиту з боку світової наукової спільноти, а про брак пропозицій з боку українських «ліриків». Більше того, в цих виданнях останніми роками стали досить регулярно траплятися публікації російських дослідників, які, між іншим, висловлюють цікаві думки не лише стосовно суто російських питань, але часто поширюють надмірно негативне, суб’єктивістське, бачення та тлумачення як нашої спільної історії, так і власне українських реалій.
Твердження № 3: В міжнародних провідних наукових виданнях існує упереджене ставлення до праць вітчизняних науковців.
Очевидним спростуванням цієї точки зору слугують публікації з країн колишнього соціалістичного табору, які стали звичайним явищем на шпальтах наукової періодики. Йдеться, наприклад, про публікації з Румунії, Болгарії та інших нещодавно менш розвинених, ніж Україна, держав. Як і в випадку зі ставленням пересічних громадян до НАТО, в вітчизняному суспільно-гуманітарному науковому середовищі відсутня правдива інформація про механізми та процедури роботи редакційних колегій наукових журналів, про чесно, а не формально, працюючий інститут анонімних рецензентів, про ринкові умови “виживання” журналів, що сприяє їх зацікавленості в високоякісних публікаціях. Автори самі протягом років працюють експертами в найпрестижніших міжнародних журналах, оцінюючи роботи німців, японців, американців, шведів, тощо. Так що настав нарешті час припинити базікання про нещасну Росію - батьківщину слонів, яку всі „затирають”, і Україну - країну міфічних трипільців з особливою ментальністю, яка не дозволяє мати справу з журналами, редагованими в таборі чужинців - західних європейців та їхніх посіпак - покатоличених західних слов’ян.
Насправді, підготовка наукової статті, яка б відповідала високим науковим вимогам стосовно оригінальності, аргументованості та доказовості, не кажучи вже про досконалу англійську мову, вимагає значно більш зусиль і часу, ніж публікація в якомусь з видань чергового, тільки що створеного, Національного університету, який може пишатися хіба що офісом, печаткою, ректором-ділком, бухгалтером, рахунком у банку та кількома древніми старцями-викладачами історії комуністичної партії Радянського Союзу.
Твердження № 4: Вітчизняні та західні суспільні й гуманітарні науки – це два несумірні світи.
Четверте твердження міцно пов’язано з попереднім. В найбільш відвертій формі ця теза була висловлена українським соціологом Євгеном Головахою: “Те статьи, которые мы с вами печатаем, ни в одном западном журнале не напечатают, но это наш стандарт, это российская традиция, она больше располагает к творчеству, чем к дисциплине и отбору именно верифицированного материала”
Проти даної тези можна висунути найрізноманітніші логічні, методологічні, психологічні та історико-наукові аргументи. За браком місця, наведемо лише деякі з них.
На нашу думку, протиставлення творчості та дисципліни є безглуздим якщо йдеться про наукову діяльність. В будь якій науковій царині, якщо мати на увазі нормальний її розвиток, творчі досягнення здобуваються лише тоді, коли відповідні пізнавальні дії дисциплінуються правилами та принципами наукового методу, визнаними теоріями та сталими парадигмами. За Головахою, російська традиція полягає, якщо копнути трохи глибше, в приматі інтуїції духовних східних слов’ян над „німецькою” логікою. Так, можна погодитися, що інтуїції належить чільна роль у проведенні досліджень. Але тоді виникає й контр-питання: хто створив мобільний телефон, який ховає в кишені пан Головаха? Узагальнений „німець” (американець, японець) чи вільний від логіки узагальнений „українець” (росіянин, білорус)? Останній неспроможний зробити прорив в техніці не тому, що в нього гірші здібності, які в середньому розподілені однаково серед людських племен, а тому, що їм століттями керують Іван Грозний, Микола Перший, Микола Другий, Ленін, Сталін, Хрущов, Кучма, Путін, а ідеологічні підвалини - трійцю „самодержавие, православие, народность” забезпечують Аксакови, Дугіни та, як це не дивно, пан Головаха.
Як добре відоме з філософії та методології науки, спростуванням будь якого універсального твердження (а за своєю логічною структурою вищезгадана теза пана Головахи є універсальним судженням – “ни в одном западном журнале не напечатают”) є наведення, принаймні, одного конкретного прикладу, що йому суперечить. В даному випадку, наявність хоча б однієї публікації українського дослідника в будь-якому з вказаних журналів свідчить про хибність цього універсального твердження. А такі праці, на жаль поодинокі, зустрічаються в нашому повсякденному житті, про що йтиметься трохи згодом.
Далі, якщо вже вітчизняні “стандарти” так суттєво відрізняються від західних стандартів, чому ж це не заважає перекладу на українську мову та подальшому розумінню українською наукової спільнотою не тільки окремих статей західних авторів, а навіть цілих книжок? Доводячи аргумент про несумісність „нашої” та „їхньої” науки до абсурду, можна, з одного боку, стверджувати, що на нашому величному тлі західні науковці – це якісь неосвічені бовдури. Ми їхні праці перекладаємо, читаємо, шануємо, застосовуємо, часто копіюємо (крадемо), а іноді навіть насмілюємося критикувати, а вони наші праці вперто не друкують, тому що неспроможні їх зрозуміти. З іншого боку, якщо ж вони такі недолугі, чому ж ми багатьох з них так запопадливо й заздрісно зводимо на паперовий п’єдестал і примітивно мавпуємо? Як завжди, духовні особистості мають проблеми і з інтуїцією, і з логікою.
Нам здається, що головні труднощі з публікацією праць вітчизняних суспільствознавців та гуманітаріїв за кордоном полягають не в відмінності наших та західних стандартів, а в тому, що більшість вітчизняних праць в цих галузях знань явно не задовольняє мінімальним вимогам науковості. Зокрема, до цих вимог належить можливість верифікації положень, що містяться в текстах, навіть гуманітарних, які претендують на право називатися науковими.
Ми навіть візьмемо на себе сміливість напророкувати, що становище ніколи не зміниться на краще в сенсі наближення наших ніби-то наукових, а насправді хуторянсько-кумівських стандартів, до справжніх наукових вимог, якщо при вирішенні питання про публікацію в будь-якому вітчизняному виданні єдиним і неповторним критерієм не буде слугувати наукова якість статті. На превеликий жаль, як відверто каже головний редактор одного з найкращих українських журналів з соціології «Социология: теория, методы, маркетинг» пан Головаха, вирішальну роль тут відіграють міркування, які не мають жодного відношення до науки як такої, а, натомість, носять діляцький характер з усіма ознаками наукової корупції, які спотворюють саму ідею об’єктивного оцінювання результатів наукового дослідження та унеможливлюють просування західного кодексу моральних чеснот та безкорисливої жаги до знань в затхлий куточок нашої гуманітарної спільноти, де колишній атеїст, не спромігшись за десятки років зрозуміти „Матеріалізм та емпіріокритицизм” Володимира Леніна, з не меншим ентузіазмом не спроможний наразі збагнути бодай дещицю з Нагорної проповіді Ісуса Христа чи заборонених колись лекцій Ернста Маха.
Підкреслимо, що багато аргументів, які критикувалися нами з філософської та наукознавчої точок зору, є, насправді, маленькою складовою євразійського міфу, в рамках якого боротьба ніби-то точиться не між наукою й невіглаством, не між гуманізмом і фашизоїдними химерами, а між західною й “східнослов’янською” цивілізаціями. Звідси й антинатівська риторика, і демонстративний псевдо-патріотизм. Ця небезпечна й непродуктивна ідеологія особливо поширена серед російських дослідників, але, як бачимо, під її явним чи неявним впливом знаходиться й значна кількість вітчизняних науковців. Тому і в цій праці ми мусимо ще раз наголосити тривіальну істину, яка багатьом політиканам не до вподоби: східні слов’яни є невід’ємною частиною умовного Заходу, попри камлання Дугіна й пожовклі шовіністичні заклики германофіла Фрідріха Енгельса.
Коли принципові гуманітарії автаркічного зразку, включаючи найбільш послідовних з них – євразійців, злазять з цивілізаційного баобаба на грішну землю конкретних справ, вони перш за все виступають проти західної науки, тобто науки, взагалі. Роблять вони це натхненно і постійно не тільки тому, що нічогісінько в науці не розуміють, але й тому, що люто ненавидять Західну демократію, науковий метод мислення, логіку міркувань і інтуїцію осяянь. Єдиний їхній Бог – це Мамона, а тому європейські чи американські гранти вони готові приймати, зовні посміхаючись, вищиривши хижі ікла, але завжди напоготові вкусити руку, яка їх тільки що пестила. Тому західним грантодавцям варто пильно придивлятися, якого лютого звіра вони відгодовують.
Та незалежно від соціального підґрунтя борців проти приєднання української науки до світового загалу, їхні еклектичні погляди купи не тримаються. Як випливає з нашого аналізу, всі “науково-капітулянтські” аргументи легко спростовуються і мають бути викинуті на науковий смітник, де вже знаходяться теорія наукового комунізму та інші ідеологічні міфи доби недорозвинутого, розвинутого та перерозвинутого соціалізмів. Зрозуміло, що ідейно споріднені імперський чи хуторянський міфи про самодостатність і неповторну духовність повинні опинитися поруч».