Крупный вклад аккадемиков в фальсификацию истории Украины
04/07/2008 | Adviser
"Свобода" № 13 опубликовала статью Павла Усенко "Нульовий президент", которая является очередным документированным подтверждением "нулевости" нашей гуманитаристики, а точнее полной бесконечной отрицательности.
"Бесхребетна гуманітарістика вразливіша для волюнтаристської перетряски, затлумлений соціум легко спокуситися фанаберійним атівізмом "лисенківщини"".
В статье подводятся итоги антинаучной и антиукраинской деятельности постоянных "героев" этого форума: разных там академиков Литвина, Кременя, Жулинського, Кураса, Табачника и примкнувшим к ним Тация, Поповича, Соханя и пр.
Пока, к сожалению, на сайте svoboda.com.ua статьи нет. Не пожалейте 1 гр 50 коп, купите газетку, не пожалеете.
"Бесхребетна гуманітарістика вразливіша для волюнтаристської перетряски, затлумлений соціум легко спокуситися фанаберійним атівізмом "лисенківщини"".
В статье подводятся итоги антинаучной и антиукраинской деятельности постоянных "героев" этого форума: разных там академиков Литвина, Кременя, Жулинського, Кураса, Табачника и примкнувшим к ним Тация, Поповича, Соханя и пр.
Пока, к сожалению, на сайте svoboda.com.ua статьи нет. Не пожалейте 1 гр 50 коп, купите газетку, не пожалеете.
Відповіді
2008.04.08 | Дідусь
Re: Крупный вклад аккадемиков в фальсификацию истории Украины
Знайшов попередню статтю пана Усенко. Те ж непогано.http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=news&Id=3025
15-02-2007 19:16
Канонізація небувальщини
Йосиф Сталін, як відомо, “був великим ученим”. І сумнівні лаври керманича-корифея не дають спокою новим високопосадовцям. У розпал “касетного скандалу” Леонід Кучма інавгурувався в почесні доктори найпрестижнішого київського освітнього закладу — Національного університету імені Тараса Шевченка, академіки з історії та права недаремно уклали його опуси до фоліанту “Вірю в український народ” (довірою до себе він не надто переймався). Сьогодні політикум, точніше — політикумівство, амбітно нарікшись “елітою” і смачно всмоктавши принадні звання “фахівців найвищої кваліфікації” без належних знань, ґвалтовно руйнує наукову сферу кар’єрним нашестям. Катастрофічно потерпає суспільна свідомість, травмується інтелектуальний потенціал України, плямується її честь...
“Є настанова весело зустріти Новий рік”
Напередодні 2007 року Верховна Рада націлила Кабінет міністрів реагувати не тільки на зростання економічних показників, а й на пам’ятні віхи, що засвідчило катастрофічне зниження культурного рівня депутатів. Найяскравіший приклад їхньої некомпетентності — Постанова “Про відзначення 100-річчя з часу виходу журналу “Україна” — першого громадсько-політичного літературно-художнього часопису України”. Вже від назви перехоплює подих: парламент чітко визначив історичну першість!
Легкими потисками кнопок у сесійному залі розхитано скрижалі української журналістики не те що за одне — за два століття. Адже ще у XVIII ст. львів’яни публікували громадсько-політичні та літературно-художні вісники французькою та польською мовами, а 1848 р. виникла “Зоря Галицька”. У першій чверті XIX ст. серед інших існували “Харьковский Еженедельник” та “Украинский Вестник”, 1861 р. у Санкт-Петербурзі українська громада заснувала гідну особливої уваги “Основу”, у Львові випродукувалося “Слово”, пізніше там побачили світ десятки неординарних періодичних видань. 1905 року вийшли знаменитий лубенський “Хлібороб”, полтавський “Рідний Край”, київська “Громадська Думка”, 1906-го — низка непересічних українських органів по різних містах, усі — до “призначеної” першою “України”.
Що ж до неї, чи, радше, до них (бо такі назви мали кілька журналів, між собою не завше поріднених), то найтиражнішим випускався суто державний тижневик другої половини XX ст., стандартно — як московський “Огонек” — номінований “громадсько-політичним і літературно-художнім ілюстрованим”. Початки його — в агітаційно-розважальному часописі 1941 р., припиненого того ж року і відродженого 1943 р. у Москві, а звідти “громадсько-політичним і літературним” повернутого в Україну. За 1990-ті роки він був роздержавлений і перевівся на “ілюстрований тижневик”, який, занепадаючи, не виходив і тижнями, і місяцями. На порозі XXI ст. ним почала опікуватися, рятуючи, Київська міська рада.
Століття ж тому була не “Україна”, а “Украіна” (нюанс: крапку над “і” прискіпливо боронила вона на своїх правописних позиціях) — шанований “науковий та літературно-публіцистичний” місячник. Не зазіхаючи на пріоритет, цей часопис визначився спадкоємцем славетної “Киевской Старины”, заснованої 1882 р.
“Журнал “Украіна”, як відомо нашим читачам, видається як продовження журналу “Кіевская Старина”, через що має право лічити свій вік 26 годами життя”, — підкреслено “від редакції” восени 1907 р. За хронологією логічно в комплексі відзначати 125-ліття видатної попередниці та віковий ювілей “Украіни”. Та звернемося до змісту постанови, де за рідкісними “квіточками” вистигли “ягідки”, котрі жодним мічурінцям і в мареві б не сфантазувалися.
ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про відзначення 100-річчя з часу виходу журналу “Україна” — першого громадсько-політичного літературно-художнього часопису України
У січні 1907 року вийшов перший номер журналу “Україна”, заснований видатним державотворцем, вченим та громадським діячем, першим Президентом України Михайлом Грушевським.
Унікальний історичний досвід журналу серед вітчизняних та зарубіжних читачів, а також послідовність у формуванні національної ідеї висвітлення державотворчих процесів заслуговують уваги суспільства.
В умовах роздержавлення засобів масової інформації творчий потенціал журналу може бути використаний з метою здійснення державної інформаційної політики.
Враховуючи громадсько-політичну значимість журналу та у зв’язку зі 100-річчям виходу першого номера журналу “Україна” Верховна Рада України постановляє:
1. Рекомендувати Кабінету Міністрів України провести відповідні заходи по відзначенню 100-річчя журналу “Україна” (за окремим планом із залученням відповідних міністерств).
2. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації.
Голова Верховної Ради України О. МОРОЗ
м. Київ, 2 листопада 2006 року
(Відомості Верховної Ради України, 2006, №51, ст. 522)
Чи вміють у парламенті читати? Ні ж бо перед пропагандою “унікального історичного досвіду серед вітчизняних та зарубіжних читачів” зазирнути до бібліотеки і з’ясувати, що фундатор місячника — зовсім не Михайло Грушевський (котрий, до речі, ніколи не був ані першим, ані іншим за рахунком Президентом України), а редактор “Киевской Старины” Володимир Науменко — заступник голови Центральної Ради 1917 р., міністр освіти за гетьманату 1918 р., трагічно загинув 1919 р. Розстріляний більшовиками, він посмертно репресований очолюваною О. Морозом Верховною Радою: його позбавлено справи, котрій було присвячено життя, витіснено з національних анналів.
М. Грушевський не вітав “Украіну”, а ще й заохочував нападки на неї як конкурентки зі шпальт “Літературно-Наукового Вістника”, не менш заслуженого журналу, видаваного з 1898 р. й придатнішого до ролі “громадсько-політичного літературно-художнього часопису України” (рекламувався як “український місячник літератури, науки й громадського життя”).
Тому В. Науменко, намисливши передати своє дітище очоленому М. Грушевським Українському науковому товариству, наразився на протест, і “Украіна” наприкінці 1907 р. ліквідувалась. Натомість Михайло Грушевський 1914 р. перехопив національний “бренд” у Чернівців, де 1913 р. ладнався тижневик “Україна”, та організував однойменний київський “трьохмісячник українознавства”, який відроджував у роках 1917—1918 і 1924, у радянському академічному квартальнику продовживши нумерацію від 1914-го (зберіг її тяглість із трансформацією на двомісячник 1925—1930 рр.).
Стався не просто курйоз, а зримий показник згубної тенденції: безконтрольні властителі злагоджено можуть випродукувати казна-що. Цікаво простежити відшліфовану процедуру стрімкої лігітимації Верховною Радою нісенітниці. О 17 годині 13 хвилин звичайного сесійного засідання головуючий представив проект для включення до порядку денного та прийняття рішення, на що менш як за хвилину зеленим кольором одгукнулися 386 карток.
Народний депутат Ольга Герасим’юк упевнено презентувала ексклюзив про “унікальну біографію саме цього видання, ...заснованого у грудні 1907 року Грушевським” (насправді — Науменком на рік раніше. — П.У.), про те, що “коли почалася Велика Вітчизняна війна, це був той часопис, який був дуже важливий для України” (на початку війни його закрили — П.У.). Наскрізь пролунав мотив “єдності” з ностальгічною тугою за “стабільністю” та з супровідними фразами про “жорстокий час, коли ми не маємо, фактично, нічого постійного, коли все змінюється, коли у нас відсутні традиції, нічого не відзначається”, про “приємну новину для всіх, тому що це є та добра річ, яка однаково 100 років належить усім нам, до яких би таборів ми не належали”, про те, що “усі присутні в цьому залі депутати добре знають цей журнал і їхні батьки теж”.
Після бадьорої констатації, що проект протегують два парламентських комітети (“Комітет свободи слова та інформації, а також Комітет з духовності і питань культури”), доповідачка зворушливо закликала схвалити “пропозицію рекомендувати Кабінету міністрів відзначити 100-річний ювілей цього славного видання і влаштувати свято для наших читачів і для нас самих, та продовжити тим самим традиції”. О 17 год. 19 хв. — за досягнутим консенсусом 408 “за” О. Мороз дякує “за хорошу переконливу інформацію”.
Фантом повертається
Депутатам гріх скаржитися на занедбання подібних традицій. Під проводом того ж Мороза потужна когорта з них у 1990-х роках дружно підпрягалась узвичаювати приписування Грушевському того, чого він не робив і що гаряче заперечував. Досить було Л. Кравчуку та Л. Кучмі персонально роздмухати фальсифікацію — величання голови Центральної Ради небувалим і неможливим “Президентом Української Народної Республіки” (такої посади не існувало), як стару байку 1930 р., тихцем сфабриковану опонентом Михайла Грушевського істориком і політиком Дмитром Дорошенком у дусі узурпаторських тенденцій, охоче підхопили і Олександр Мороз, і Сергій Головатий, і Микола Томенко, і Дмитро Видрін, і чимало колег-парламентарів усіх скликань, і нинішній директор Інституту законодавства Верховної Ради Олександр Копиленко.
Докотилося до безпардонного оголошення Михайла Грушевського “першим Президентом України” в Указі “Про відзначення 130-річчя від дня народження М.С. Грушевського” (1995). Ініціативним виконавцем владної (й власної) волі 12 років тому зарекомендував себе глава президентської адміністрації Дмитро Табачник (із соратниками-апаратниками Василем Кременем і Володимиром Литвином — уже відповідно президентом Академії педнаук і віце-президентом Національної академії наук).
“Був потрібен президент, адже Центральна Рада, яка просто заговорила сама себе, виявилась абсолютно нездатною для оперативного... управління країною”, — цю альтернативу “позірного за дійсне” розпросторено навчальною аксіомою в юридичній літературі. Попри кричущу суперечність документам УНР і антидиктаторським поглядам самого М. Грушевського в уряді при Л. Кучмі конкретизували у спеціальній доповіді: “Центральна Рада дійшла висновку про необхідність концентрації влади в руках президента”. Напрошувалась очевидна паралель...
Знаємо, до чого та лінія довела і що її все-таки вдалось аргументовано подолати серією авторських розвідок з резонансної тематики “Чи був М. Грушевський президентом України?”, широко апробованих на початку XXI ст. міжнародними конгресами істориків і україністів. Мниме президентство, здавалося, було відкинуте новітньою “грушевськіаною” (див. другий том “Енциклопедії історії України”, 2004 р.).
Але зараз, при оберненні віце-прем’єром, доктором історичних наук і дійсним членом Академії правових наук, Д. Табачнику комфортно діяти раніше випробуваним штибом. Над його “дисертаціюванням” на привілейованому службовому становищі кепкували: мовляв, у результаті, за вічноживим комбінаційним ученням Остапа Бендера, академічна президія переїде до адміністрації Президента. Минулого десятиліття приблизно так і сталося.
В адміністративних надрах виплодились концепції високого статусу для Академій педагогічних і правових наук (за членства і Табачника, і Кременя, і Литвина, і Головатого, і Копиленка), котрі затято узвичаювали “президентуру” Грушевського на допомогу вкоріненню авторитаризму. Принагідно стимулювали ескалацію міфотворчості й президент НАН Борис Патон, і керівники профільних інститутів, сонм сервільних академіків, членкорів, професорів, доцентів. Про “Першого Президента України” 1996 р. кон’юнктурники викарбували на меморіальній дошці червоного корпусу Шевченкового вузу.
Практично трамбувався полігон гартування догідливих кадрів за викликом (“чого забажаєте?”). Вони системно згуртувалися, коли три роки тому Конституційний Суд, не спромігшись самотужки скласти один до одного двійку президентських виборів Л. Кучми, звернувся по висновки до колективного розуму Національного університету ім. Тараса Шевченка, Інституту держави та права НАН, двох юридичних академій — харківської й одеської, і всі одностайно зекспертизували на жирну “одиницю” — як за шкільними балами, так і за моральною шкалою.
Корислива безпам’ятність і аналогічна заангажованість приховують загрозу національній безпеці. На біду, не лише з боку “гуманітаріїв”, які спринтерьки рвонули науковими ступенями нагору. Пригадується спіч у парламенті-2006 доктора фізико-математичних наук академіка Ігоря Юхновського. Він безапеляційно тлумачив, що грядуща ціна за газ 95 доларів — позитив, бо середнє арифметичне між 50 та 230 доларами є 140. Між тим, якщо не всі учні, то всі вчителі спитали б: у такій задачі скільки “газує” з однієї, “дешевшої” труби, і скільки з “дорожчої”. Якщо нема обсягів максимальної вартості, то мала б залишитися мінімальна. Знаменно, що вмить І. Юхновський був покликаний порядкувати Інститутом національної пам’яті!
До історичної спадщини молодого покоління імплантовано штучні елементи. Одинадцятикласників під державну підсумкову атестацію з української мови не просто муштрували переказом “Повернув нації наймення”, їм дидактично прищеплювали поклоніння легендарному вождизму: “У важкий для України час першим її президентом було обрано Михайла Грушевського... Сьогодні, як і тоді, коли Грушевський був президентом України, він лишається лідером відродження нації. Адже він — з нами”. Чим не “рімейк” потойбічного “Сталін (Ленін) — з нами!”? Вихователі спонукали посмиканих дітей до вигадок за абсурдним “творчим” завданням “доповнити текст розповіддю про діяльність Грушевського як президента України”.
Тож не виключено, що ситуаційна більшість Верховної Ради майстерно впорає суворий закон, аби всіх під страхом кари підвести до рівня уявлень і бажань нардепів. Тим паче запобігливі “вчені мужі”, неначе найкорумпованіші митники, озиваються негайним і немудрим “добром”.
Кумедний, але гіркий штрих. Заледве владні віяння набули “парламентсько-президентської” орієнтації, а директор Інституту археографії та джерелознавства імені М. Грушевського член-кореспондент НАН Павло Сохань, доти ревний поширювач заяложеної фікції “першопрезидентства”, поспішив підкоригувати свій вступ до 50-томника “Творів” Грушевського: “На останніх зборах Центральної Ради М. Грушевського обрали за прийнятою Конституцією УНР головою парламенту, що фактично дорівнювало посаді Президента УНР”. Це ж треба, розчерком пера взяв і накинув Центральній Раді, вочевидь, перспективніші, на його погляд, фальш-вибори!
Якщо “королі” (чи “авторитети”, “професіонали”) голі, недовго чекати масового розперезання. Коли ж безумство нестерпне, доречно вказати осоромленим не тільки на одяг, а й на сходи з передка державного воза. Народ зустріне відповідальних провідників, адекватно подбавши про себе як джерело влади. Найвидніше не згори, а всім разом звідусіль.
Павло УСЕНКО
Про автора
Усенко Павло Георгійович — старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, автор 6 монографій, в тому числі “Чи був Михайло Грушевський президентом України?”, “Державний кулак”, “Тадей Косцюшко й Україна”, які 2005 р. були висунуті на здобуття Шевченківської премії, та понад 300 дослідницьких праць і численних статей у “Сучасності”, “Енциклопедії історії України” і “Енциклопедії сучасної України”, газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр”, доповідей на конгресах Міжнародної асоціації україністів, Міжнародних конгресах українських істориків. Лауреат премії “Золоте перо” Національної спілки журналістів України (за пошукові матеріали в журналі “Україна” 1999—2003 рр.).
2008.04.08 | Трясця
Гуманітарії, ваше слово
Прошу обізнаних гуманітаріїв прокоментувати, бо тут справа така, що хтось обов'язково бреше: або шановний Усенко, або всі решта достойників у купі.А річ важлива, як не мене, не стільки тому, що існування тодішньої президентської посади Грушевського сильно вплинуло та впливає на свідомість люду, але й тому, що встановить, чи брешуть наші достойники навіть у деталях.
2008.04.08 | Сергій Вакуленко
Не слово, а скан (з «Енциклодедії українознавства»),
т. 2, с. 454. (автор статті «Грушевський Михайло» — Олександер Оглоблин):2008.04.08 | Adviser
Re: Не слово, а скан (з «Енциклодедії українознавства»),
Судя по всему описка пана Сергея не случайна: «Енциклодедії українознавства».Вот что пишет по поводу мнения Оглоблина Павло Усенко:
"Паризько-нью-йоркську "словникову" частину "Енциклопедії українознавства" циркулюючою естафетою трюкацтва півстоліття тому підключив Олександр Ологблин (Оглоблін), котрий ... [писав, що].. "29.4.1918 р. [Грушевський] був обраний на президента Укр.Нар.Республіки" (Т.2. -- С.454]. Ритуальну тираду з неприємним смаком плагіату він раз по раз практикував, учергове 1988 р. з Винаром в англо-канадсько-американській "Енциклопедії України"".
Я не специалист по истории Украины, но на данный момент способ аргументации Усенко представляется мне убедительными, а вот Ваш нет. Извините.
Сергей, Вы хоть понимаете различие между доказательством существования определенного факта и мнениями о его существовании?
Усенко выдвигает определенные аргументы, ставящие под сомнение сам факт первопрезиденства Грушевского. Вы же в качестве истины в последней инстанции преподносите мнение (одно из оспариваемых Усенко).
Очень уж Ваш стиль аргументации похож на совковые времена, когда вместо конкретного эмпирического исследования определенного общественного явления, ссылались на точку зрения о нем, выраженную классиками или последним по времени съездом КПСС или Пленумом ЦК КПСС. Кстати, Усенко утверждает, что в отечественный официоз критикуемая им точка зрения была введена в оборот великим историком, пока только академиком академии правовых наук В.Табачником.
После образцов демагогии и шулерства, продемонстрированных паном Зваричем, не могу рассматривать диаспорные мнения об Украине и ее истории в качестве истинных. А что уж говорить о наших академиках-историках!
2008.04.08 | Сергій Вакуленко
Re: Не слово, а скан (з «Енциклодедії українознавства»),
Adviser пише:> Судя по всему описка пана Сергея не случайна: «Енциклодедії українознавства».
> Вот что пишет по поводу мнения Оглоблина Павло Усенко:
> "Паризько-нью-йоркську "словникову" частину "Енциклопедії українознавства" циркулюючою естафетою трюкацтва півстоліття тому підключив Олександр Ологблин (Оглоблін), котрий ... [писав, що].. "29.4.1918 р. [Грушевський] був обраний на президента Укр.Нар.Республіки" (Т.2. -- С.454]. Ритуальну тираду з неприємним смаком плагіату він раз по раз практикував, учергове 1988 р. з Винаром в англо-канадсько-американській "Енциклопедії України"".
> Я не специалист по истории Украины,
Я так само.
> но на данный момент способ аргументации Усенко представляется мне убедительными, а вот Ваш нет. Извините.
Не пробачу. Бо я не арґументував.
> Сергей, Вы хоть понимаете различие между доказательством существования определенного факта и мнениями о его существовании?
Розрізняю.
> Усенко выдвигает определенные аргументы, ставящие под сомнение сам факт первопрезиденства Грушевского. Вы же в качестве истины в последней инстанции преподносите мнение (одно из оспариваемых Усенко).
Енциклопедія — то не зовсім "мнєніє". Вона, крім автора статті, має ще й редакторів. У 50-х рр., коли вийшов її другий том, було ще багато живих свідків подій. Чи міг Оглоблин тоді заризикувати очевидну брехню? Ба й сам він у 1918 році навчався в Київському університеті, тобто, з великою імовірністю був саме таким живим свідком подій.
Що ж до цитати з Усенка, то я її під руками не мав, бо шукати тієї «Свободи» в Харкові теж можна дуже довго.
"Істина в останній інстанції" — то Ваше марення. Покажіть, де я казав щось таке чи бодай стверджував, що я підтримую позицію Оглоблина. Я її тільки зацитував. Хто з них двох має рацію, я достеменно не знаю. Та й 99,99% інших — так само. Те, що їм здається "знанням", — то насправді є довіра до авторитету. Властиво, я віддавна знаю про Оглоблина як про авторитет і дотепер нічого не чув про Усенка як про авторитет. Стиль Усенків і не дає підстав його так сприймати. Висловлюєтиься він, як скандаліст.
А от Аркадій Жуковський має славу не скандаліста, а поважного науковця. У статті «Українська Центральна Рада» в тій-таки «Енциклопедії українознавства» він пише:
"Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР (29. 4. 1918), яка стверджувала респ. форму держави з парляментарно-дем. режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Гол. парляменту був одночасно президентом Укр. Держави. Першим през. обрано М. Грушевського". (т. 9, с. 3403-3404). Цей том з'явився десь років зо 25 по другому. За цей час, очевидно, не знайшлося Усенка, щоб спростувати брехню Оглоблина...
> Очень уж Ваш стиль аргументации похож на совковые времена, когда вместо конкретного эмпирического исследования определенного общественного явления, ссылались на точку зрения о нем, выраженную классиками или последним по времени съездом КПСС или Пленумом ЦК КПСС.
Отут я маю запитати Вас: чи Ви розумієте, про що пишете. Емпіричне дослідження означає, що я мав би все кинути й податися на кілька місяців працювати по архівах, шукаючи відповідних документів.
Кстати, Усенко утверждает, что в отечественный официоз критикуемая им точка зрения была введена в оборот великим историком, пока только академиком академии правовых наук В.Табачником.
Нічого не можу про це сказати.
> После образцов демагогии и шулерства, продемонстрированных паном Зваричем, не могу рассматривать диаспорные мнения об Украине и ее истории в качестве истинных.
Перехрестіться! Скільки знаю, Зварич ніколи не стверджував, що він історик, і ніяких історичних публікацій за ним не відомо. Тому цей приклад геть недоречний.
> А что уж говорить о наших академиках-историках!
Оглоблин — не "чиста" діяспора. На еміґрації він був із 1944 року.
Що ж до "наших" істориків, то вони всі різні (як і діяспорні). Ваші взагальнення ґрунтуються не знати на чому. Якщо Ви так само елеґантно взагальнюєте у Вашій фаховій галузі, то бідна Ваша наука.
2008.04.09 | Трясця
Re: Не слово, а скан (з «Енциклодедії українознавства»),
Стало ясно, що нічого не ясно. А де ж наші історики? Невже жодного немає? Чи вони читати не вміють?2008.04.09 | Сергій Вакуленко
На цьому форумі жодного історика не помічено
Але я не думаю, що то є насправді якась велика таємниця. Просто треба зазирнути до кількох книжок різних авторів — і все встане на свої місця.2008.04.10 | Svitlana
Re: На цьому форумі жодного історика не помічено
чому ж не помічено.А в обговоренні участь не береться через те, що тема ця давно не цікава. Дебати всі відбулися наприкінці 1980-х - на початку 1990-х. Грушевський НЕ БУВ першим Президентом. Жоден професійний історик вам іншого не скаже. щодо перерахованих вище академіків, які начебто притримуються іншої думки. Попович - не історик, він філософ. Щодо Соханя - де, а головне коли це він таке писав?
2008.04.10 | Трясця
Кому ясно?
Пані Світлано!Це вам, історикам, ясно. А не-історикам - цікаво. Мені, наприклад, хотілося б, щоб підвалини державного буття булт правдиві, а не вигадані. Тому, якщо державні мужі (всі гуртом і окремо) кажуть, що Грушевський був президентом, а він не був, то втрутіться і вкажіть їм на помилку. А, якщо він був, то спростуйте твердження пана Усенка. Так само, як фізики мусять (громадський обов'язок!) постійно інформувати населення, що всі астрологічні прогнози - ошуканство.
2008.04.10 | Сергій Вакуленко
Re: На цьому форумі жодного історика не помічено
Svitlana пише:> Дебати всі відбулися наприкінці 1980-х - на початку 1990-х. Грушевський НЕ БУВ першим Президентом. Жоден професійний історик вам іншого не скаже.
Те, що він не виконував функцій президента, не викликає сумнівів — бодай через наведену дату його обрання.
А от чи можна говорити про факт його символічного обрання на цю посаду?
Принаймні, дотепер я з повагою ставився до Оглоблина та Жуковського, які про це згадують.
2008.04.10 | Svitlana
Це питання насправді вже не історії
Сергій Вакуленко пише:> Те, що він не виконував функцій президента, не викликає сумнівів — бодай через наведену дату його обрання.
>
> А от чи можна говорити про факт його символічного обрання на цю посаду?
>
> Принаймні, дотепер я з повагою ставився до Оглоблина та Жуковського, які про це згадують.
Це вже питання не науки, а суспільних уявлень про історію.
Якщо панове кияни - раджу сходити до меморіального музею Грушевського (Панківська, 9, якщо не зраджує пам'ять). Там Вам цю історію розкажуть детально - це їх робота.
можемо, звісно, і по суті поговорити, але варто це, здається, робити на форумі історія. Якщо мені ще раз нагадати про цю розмову у стані меншого цейтноту ніж зараз - викладу текст з "політичної історії ХХ століття" - останього з відомих мені наразі видань з політичної історії. Бо це ж якраз її парафія.
Продовжувати розмову тут варто лише за наявність тексту тієї геніальної, поза сумнівом, статті, з якої пан атор гілки зробив висновок, що всі історики, окрім автора статті - ідіоти. Бо поки ми не статтю обговорюємо. Може в ній взагалі все канонічно.
З зазначених Adviser-ом гуманітаріїв і "главних злодєєв" - Попович - філософ, Курас - політолог, до того ж вже покійний... І місце публікації - яке, як всі розуміють, не є фаховим історичним виданням, теж викликає певні сумніви у "науковості" висновків. То, звісно, дрібниці, але без тексту розмова виходить дещо безпредметна.
2008.04.23 | Adviser
Re: Крупный вклад аккадемиков в фальсификацию истории Украины
http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=archive&Id=399210-04-2008 15:02
Павло УСЕНКО, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН, лауреат премії “Золоте перо” Національної Спілки журналістів
Нульовий Президент
В основі статті — дві наукові доповіді автора: “Чи був М.Грушевський Президентом України?” на конгресі Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, 2002) і “Старі та нові міфи в сучасній грушевськіані” на Міжнародному науковому конгресі українських істориків (Кам’янець-Подільський, 2003), а також його монографія “Чи був Михайло Грушевський Президентом України? Від історії національних катастроф до катастрофи національної історії” (Київ, 2003), нині підготовлена для перевидання
2008.04.23 | apolo
Re: adviser
А м.б. лучше купить себе сканер за 50 долларов? Не морочить людям голову?