04/23/2008 | Галина Пагутяк

гомоморфізм

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=64226

Сердиті нотатки про так звані творчі Спілки і чиновників від культури

Мене цікавить феномен української культури в її історичному розвитку.Тобто те, що впливає на якість культури та її зміст. Впливає багато чого, але спробую зупинитись на одному аспекті: що їй зараз заважає нормально розвиватись. Влада! – вигукнуть мої колеги по мистецькому цеху. – Звісно, влада! Вона не дає коштів на розвиток культури. Не дає. І правильно робить. На її місці я б теж не давала грошей на культуру, бо все одно їх розкрадуть. У ХІХ ст. влада теж не давала грошей на українські книги, навіть забороняла їх друкувати, але літературний процес був, та ще й який потужний! А тепер цензури немає, ідеологічного тиску катма, однак повсюди майстри і підмайстри культури стогнуть, ніби вони виживають, а народ русифікують і труять попсою. Почитайте “Літературну Україну” чи “Слово Просвіти”. Суцільний плач і скрежет зубовний: манкурти, перевертні, українофоби, космополіти...

Хто входить до керівництва таких структур, як Спілка письменників, комітети (несть їм числа), “Просвіта”, редколегії часописів? Незмінно упродовж десятиліть одні й ті ж люди, що створює поважну геронтологічну проблему. Колись ті люди були творцями, нині це чиновники, яких не можна вигнати на пенсію, хоча злидні їм не загрожують. Це феномен суто український. Я не можу уявити собі мистецьку еліту Парижа, яка біжить на зустріч з прем’єр-міністром чи президентом, відпихаючи одне одного. Два роки тому ми всі сміялись, почувши про те, як наші геронтократи зустрічалися з паном Януковичем і дарували йому квіточки. Товсті, старі патріоти, члени всього, що тільки може бути в цій країні, рвуться так само на урочисте відкриття Форуму видавців, ювілейні концерти до Дня незалежності, Шевченківські свята, з’їзди Спілок.

Цього року мені подзвонили зі Спілки письменників і повідомили, що для мене залишили місця в третьому ряду партера на Шевченківський концерт. Я аж затремтіла від жаху, коли уявила собі тамтешню публіку, й попросила віддати мої квитки комусь іншому. За 25 років членства у нашій славній Спілці мене не делегували на жоден з’їзд. Це мене ніколи не засмучувало, навіть втішало: значить, я не подобалась нашим сивим головам. А раптом запишусь на виступ і щось скажу не таке. Але відколи Спілка стала вотчиною Яворівського, активного депутата, забула вже якої партії, і телезірки, ніхто з нас, письменників, не відчув його турботи. Ні можливості відпочити в Будинках творчості за пільговими цінами, ні можливості виступити й отримати за це гроші, ні закупівлі власних книг бібліотеками, ні, врешті, опублікувати щось в спілчанських газетах та часописах. Нащо нам тоді Спілка? І за що я плачу членські внески? За те, щоб на мій похорон мені Спілка виділила 300 гривень? Гадаю, за 25 років я сплатила внесків на більшу суму. Ніхто з молодих не рветься до керівництва, бо знає, з ким йому доведеться рахуватись: з бойовим мистецтвом ветеранів пера, відшліфованим ще в хрущовські часи, і з потужними зв’язками. Зв’язками лакеїв та кадебістських нишпорок. Вони відчайдушно намагаються втриматися на плаву, не розуміючи, що судити їх будуть не за званнями і посадами. І коли вони кажуть, що пожертвували творчістю задля України, то згадаймо, чим пожертвував Тарас Шевченко задля тієї ж України.

Колись мої друзі, що студентами на початку 90-х організовували акції спротиву, казали, що не люблять українських письменників, бо ті витіснили, як тільки стало безпечно протестувати, попхались у депутати, вилізли на трибуни і навчились використовувати свої лакейські таланти на службі бізнесу. Тепер ці панове бідкаються, як у нас погано. Хто ж, як не вони, позачиняли книгарні у Львові? Вони ж були при владі, а не я, і не ті, хто мерзнув на граніті Хрещатика.

Дуже поважний директор одного з мистецьких закладів Львова допоміг посадити в 90-х роках молодого фотографа за... порнографію.Тобто він як експерт визнав еротичні світлини порнографією. Навіть в’язничне начальство було шоковане такою глупотою і намагалося полегшити долю фотографа. Не знаю, де тепер той бідолаха, але наш директор і досі у фаворі.

“Просвіта”. Та “Просвіта”, яка має таку славну історію, яка стільки зробила для пробудження національної гідності українців, теж під копитами геронтологічних монстрів. Навіщо їй центральний орган у Києві, чим він займається, окрім того, що збирає гроші на церкву? Навіщо обласна філія, коли її газетка настільки неграмотна, що пише слово свято з апострофом? Вони лише пожинають плоди праці районних та міських осередків, де люди справді щось роблять. І будуть робити, обходячись власними силами.

Тому не кажіть, що мастодонти в культурі – це невинно, і що вони колись вимруть. Вони мають дітей, онуків і правнуків, яким теж треба з чогось жити, бо вони звикли жити добре. Найгірше те, що молоді митці не почувають себе у себе вдома. Вони не можуть господарювати в царині культури, бо та відгороджена від них стіною. Їм незатишно серед монстрів, які звинувачують їх в усіх смертних гріхах: космополітизмі, розпусті й сатанізмі. А що їм лишається робити? Вдягнути лакейську ліврею? На щастя, це тільки рабська душа передається статевим шляхом, – талант сходить з небес.

Галина ПАГУТЯК