Відповіді

• 2009.03.07 | критик

  Re: Цікаве коло питань

  Так, важливі, та навіть найважливіші. Історія виховує людину. Мицик вважає, що виховувати треба на негативі та на тому патріотизмі, де Україна - над усе ("Україна убер аллес"). Такі, як Мицик, за українську трипільську цивілізацію, давніх укрів та Аратту (в усякому разі не дуже заперечують цим вигадкам). Яковенко - за таку Україну, де є місце і здобуткам, і втратам, де визнається, що в розбудові України приймали участь не лише українці, але, вибачите, й москалі. Хто більший патріот? Той, хто полюбляє казки чи той, хто констатує факти? Я розумію так.

• 2009.03.07 | Калькулятор

  Re: Цікаве коло питань

  Яковенко -- это как луч света в мрачном и затхлом гуманитарно-общественном царстве. Пока есть такие, как она, можно надеяться, что история Украины на нас не окончится.

• 2009.03.07 | Tatarchuk

  так, цікаве

  В тому спорі я більше на боці Яковенко, хоча дикусія в ціх двох статтях вже перейшла нормальний рівень і віддає полемікою.
  
  Вихід тут не один, а сразу кілька. Головний - це писання нових підручників, і якомога різніших за концепціями, методологіями та змістом. Насправді й сота доля цікавих фактів до підручників не потрапляє - тому що одні не вносяться до обігу знань самих авторів, а ті в свою чергу їх не вносять до обігу знан школи. Інші факти, не кажучи вже про концепції, підходи тощо, стає здобутком тільки вузких наукових журналів і знову ж авторами "стандартизованих" підручників здаєтья просто не переглядається.
  
  Отже, на закид так би мовити групі Наталі Яковенко я б сказав, вибачте а чого ви самі не пишите тих підручників! Є готовий колектив критиків - най він буде колективом авторів, сідайте, пішіть, школа вам скаже дякую.
  В той же час я вважаю критичні зауваження Яковенко справделивими у абсолютній більшості.
  
  
  По суті закидів.
  
  - В українській шкільній історії забагато політичної історії - ні.
  Нічого подібного, якщо я правильно розумію цей термін. Ви навіть перелік голів урядів, гетьманів, іншіх посадовців не знайдете у якихось додатках в більшості підручників, не кажучи вже про розклади політичних чи вподоблених їм (в більш ранішні часи) груп. Підручник з будь-якого предмету має бути значною мірою посібником, між іншим. Для багатьох людей він так і полишиться єдиною книжкою з предмету.
  
  
  - Українська шкільна історія погано імплементована до світової - так.
  Аболютна більшість історичних подій в нашій країні прямо пов/язані з подіями поза межами України. Той зовнішній фактор геть не завжди є агресивним нападом, а й поширенням якогось явища, ідей.
  Навіть у випадку агресії майже ніколи це не буває виключно негативним чинником - точніше невдалі агресії якраз і характерізуютья тим, що завойовники не могли і не хотіли нічого запропонувати, аби їх підтримувала бодай-якась частина населення. Але визнавати це не дають жорсткі ідеологічні рамки авторів багатьох підручників, бо тоді купу вдалих агресій слід було б визнавати ... вдалими, закономірними, а не фатальним збігом рокових обставин.
  Злий жарт тут зіграв процес започаткований МОН - зменшення годин на світову історію і збільшення на українську. Я розумію наміри, але на практиці воно обертається або невиконанням, причому масово, або в разі механичного виконання на профанацію. Адже цілком очевидно будь-кому, що обсяги інформації про світову історію апріорі в багато порядків перевищують обсяги інформації про частину тої історії, українську. А історію в школах викладають як правило одні й ті самі люди.
  Це спадщина радянської структури, коли була "загальна історія" для багатьох респулік і "місцева історія", необов/язковий по суті курс, для національних окраїн. Крім того виокремлення курсу "історії СРСР" саме по собі було ідеологічним протиставленням історії іншіх.
  
  - Українська шкільна історія надто етноцентрична - так.
  Абсолютно погоджуюся і сам висловлював у статтях думку, що Україна багатоетнічна країна і діти в ній теж, вибачте, багатоетнічні. В кращому випадку їм буває нецікаво, у гіршому випадку - дискомфортно вислуховувати та вчити штампи про свої етноси як ворожі, деконструктивні тощо. Достатньо навести приклад кримських татар, які мали велику державу на теренах України, багату культуру і яскраві біографії, а про них у підручниках - анічичирк, замість цього малюються якісь аморфні крадії людей, ну прямо бандитська республіка. Таких прикладів більше, але навіть я не готовий надати повний перелік, бо не знавець історії субрегіонів. Коли ж потрапляють в руки цікаві матеріали, про історію, наприклад, вірменьскої громади України, то зайвий раз відчуваю як багато саме шкільна іторія втрачає від повного нехтування матеріалом.
  
  - Українська шікльна історія занадто сумна, негативна.
  Не можу це категорично так стверджувати, за шкільними підручниками. Частково так. Є певна спекуляція, але вона не гіпертрофована. Коріння такого враження полягає переважно у тому, що лихо, горє та біда в шкільній історії малюються саме як несподіванки, нічим не провоковані самими українцями звонішні кари, ну прямо як десять казней єгипетських. Дійсно в підручниках гостро не вистачає такої дефініції як відповідальність сучасників за події що з ними трапляються. Так, вони не були такими поінформованими про всі причинно-наслідкові зв/язки, якими ми можемо бути про їх часи. Але драматизм - це коли і ми розуміємо чому ті люди себе так поводили, і коли розуміємо де вони такі припустилися помилок. Помилки це в тому сенсі, що для нас урок. А не в тому, щоб їх цім попрікати - адже що сталося то сталося, вони не могли їх не припуститися. Якщо це неочевидно, значить нам про них погано відомо, підручник не досяг своєї мети.
  Трагизм - невід/ємна риса історії будь-якого народу та держави. Як і комизм, між іншим, але це мабуть виглядає єретично для вузько розуміємого патриотизму. Все це разом - з купою ще додаткових відтінків - складає драматизм історії. В академічній історії це нафіг не потрібно, але для шкільного предмету вкрай важливе.
  
  - Українська шкільна історія надто мілітаризована - так.
  З власного досвіду засвідчу, що військові дії не цікавлять абсолютну більшість дівчинок і значну частину хлопчиків. Так само, як паргарафи чи теми про культуру, мистецтво приймаються зі скукою, якщо вчитель не додав справді титанічних зусиль для зворотнього.
  На мою думку, те як проходила битва, не вкрай важливо для історії в школі. Учень завжди має отримувати додаткову інформацію про перебіг баталій, якщо в ного такий інтерес є. Але подача битв у деталях всім - це зайвий раз підкриплення доволі сумнівної тези, що якби там в когось підкова не впала, то ВСЕ було б по-іншому.
  Вихід з цього є і він лежить на поверхні. Сучасні мультимедіа дають яскраві картинки битв, а також і культурних досягнень. Це зводить до нулю ефект "нецікавості" теми, перевірено на практиці мною особисто в багатьох класах. А дискусії про фатальність чи випадковість ходу битви в такому разі лише піджівлюють мозок дитини власне філософським питанням, що є корисно. Тільки НЕ треба йому казати про оту підкову - якщо дитина сама до цього додумається, то з нею варто спілкуватися на цю тему, але не підказувати їй фатализм чи детерменизм, дитина - людина, вона має право на вланий світогляд. Я не знаю, який з них кращій, гадки не маю, як цій дитині воно вдасться взнаки у житті. Педагог має це розуміти, автор підручників також.
  
  - Українська шкільна історія приділяє мало уваги простій людині. - так.
  І навіть більше. Простої людини там цілими століттями буває просто нема. Як нема нас з вами, якщо довіритися цій схемі, у майбутній історії початку 21 століття. Проте є Янукович, Тимошенко, Ющенко і, блін, Грач та Вітренко. Це ненормально абсолютно.
  Дорослі автори чомусь думають, що дитині нецікаво як жила людина в минулому. Але все точно донавпаки, дитина жадібно переглядає книжки про пещерних людей, вивчає самостійно житло, незвичні предмети, коли їй батьки на її ж вимогу купують якийсь глянець про це.
  Знову ж звертаємось до мультимедіа. В наш час ніщо не заважає творювати саме такі матеріали, та й готових багато. Зрештою, художня література в нормального автора-індивідуалиста теж спрямована на просту людину, а не на життя імператора Казявкуса.
  
  __________________
  
  Поза межами дикусії (якщо так це можна назвати) Мицика-Яковенко.
  Обидва автори знаходяться, самі не помічаючи того, у тіних обіймах спільної парадигми. Більшість читачів цього допису теж, перепрошую. Багато хто навіть над цим не задумувався.
  Про що йдеться. Про сам принцип розташування матеріалів у підручниках за хронологічними параметрами. В дитинстві вивчаємо давній світ та середні віки, в сексуальне дозрівання нову історію, перед вузом новітню. А хто-небудь задумувався чому це так?
  Учбові плани для різних класів педагогична психологія радить розводити за рівнем складності тем. Егеж. Але хто і кому вбив у голову, що життя давньої людини це щось, зрозуміле і малятку, а остання війна потребує знань юнака, що вже вивчив інтеграли?
  На мою думку, не сподіваюся втім що її всі підтримають, це принципово невірний підход до складності матеріалу. Ніякий період історії не поступається іншому у складності. Давній світ в результаті цього залишається як давня казка, лицари з баштами - як легенда, нова історія як прєданіє, ... після такою БАГАТОрічної підготовки ми сподіваємося що новітня історія в сприйнятті школьника стане правдою?
  Тобто я теоретично проти хронологічної подачи матеріалу по класах в принципі. На мою думку, історію слід розбивати на курси, які розрізняються одне від одного рівнем (тобто для різних класів) та темою. Також ці курси, і підручники під них, слід поділяти на обов/язкові (хоча краще рекомендовані), та опційні. От туди до речі можете і військову історію записати, тільки щоб її вивчали ті хто цього хочуть.
  
  Підсумок спробую зробити такий. Насправді кожний історик, що зтикається зі шкільними підручниками, має рано чи пізно написати власний підручник. Як правило, у співавторстві з кимось, тобто колективний. Зараз це робити значно легше ніж колись.
  Чим більше буде різних видань, тим краще. У свою чергу, вчитель вже й зараз має повне право користуватися будь-якими книжками. Прерогатива грифу МОН тільки в тому, що з цім грифом книжки легше виписати на школу в необхідній кількості.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.03.07 | Трясця

    Re: так, цікаве

    Красно дякую, пане Татарчук, за розлогий аналіз. Єдине, з чим не погоджуюсь, так це теза, що без ДЕРЖАВНОЇ фінансової підтримки підручник дійде до шкіл. Справа в тому, що ті підручники, які обрано МОНом та надруковано за державний кошт, розподіляються по школах. Не буде в директора, вчителя чи батьків відомостей про кращий, але невизнаний, підручник, не буде грошей на те, щоб купити альтернативне видання. Не буде й фізичної можливості його придбати, бо він так і осяде на складах відповідного видавництва. Крім того, гриф МОНу є необхідною умовою для використання підручника в школі. Але гриф здобути легше, ніж фінансову підтримку, бо кількість грифованих підручників не обмежена, а кількість фінансово підтриманих обмежена трійкою.

• 2009.03.07 | Tatarchuk

  обговорення того ж на ВФ (л)

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1236419579
  коротке зведення - жиди, татари, білоруси (с), тут вам не там, фсб, лубянка, гебня, етнічна історія і є національна історія і так далі. Як на мене, симптоматичне.