Принагідні думки про університети з української перспективи
05/19/2009 | Serge
„Принагідні думки про університети з української перспективи“ – провінційність у сфері вищої освіти перешкоджає формуванню нації
Клаудіа Дате та Уве Дате
Теолог Фрідріх Даніель Ернст Шляєрмахер написав свої „Принагідні думки про університети з німецької перспективи“ в період з жовтня до початку грудня 1807 року, в час, коли Німеччина стояла на порозі великих перетворень. У серпні 1806 року стара імперія загинула, двома місяцями пізніше Пруссія зазнала нищівної поразки у боях із французькими військами біля Єни та Ауерштедта. Німецькі землі були зруйновані як у політичному, так і у військовому та економічному плані. Навіть за такої ситуації провідні німецькі інтелектуали роздумували про університетські реформи. Вони усвідомлювали, що старі інститути, які зашкарубли у феодальних структурах, перешкоджатимуть будь-яким політичним, економічним та культурним змінам. Такі вчені, як Фіхте, Шляєрмахер, Савіньї, Гумбольдт та Геґель розуміли, що при реформуванні такої інституції як університет ітиметься не лише про модернізацію досліджень та викладання, але й про створення культурних умов для об’єднання нації. Таке розуміння зв’язку між загальною трансформацією та реформою університетів досі повністю відсутнє в Україні. На одному прикладі ми продемонструємо, що українська система вищої освіти ще не в змозі сприяти політичній єдності країни, і, отже, вона не виконує суттєвого завдання процесу трансформації суспільства.
Середовище – роздроблена централізована країна
Класики дослідження націоналізму завжди звертали увагу на те, яку значну роль відігравали школи та університети в процесі формування сучасних націй. Багато європейських країн з давніх часів намагалися сприяти розвитку національної ідентичності через виховання та освіту. Після розпаду СРСР перед новоствореними країнами постало завдання реформувати систему освіти таким чином, щоб викладачі та професори могли допомагати молоді в процесі їхньої самоідентифікації та інтеграції в надіндивідуальну спільноту. Українська політика в сфері освіти на цьому шляху має не лише подолати соціалістичний спадок, але й сприяти об’єднанню регіональних громад в єдину національну спільноту. Хоч Україна є централізованою державою, окремі її регіони мають суттєві історичні, політичні, економічні та культурні відмінності. Східна та західна частини країни протягом багатьох сторіч належали до різних імперій: Захід – до Польсько-Литовської держави, Польщі, Австрії, а Схід – до Росії. Обидві частини країни проходили свій власний шлях розвитку, який визначає їхнє сьогоднішнє розуміння української ідентичності. Так, західні українці вважають найважливішими моментами розвитку плекання й розвиток української мови та народної культури, а також продовження демократичних та цивільних засад громадянського суспільства, винесених із часів Габсбурзької монархії, в той час як східні українці звертали більшу увагу на економічний та технічний прогрес. Регіональні відмінності виявляються також у питанні мови. Офіційно державною мовою є українська. Однак винятково українською розмовляють лише у Західній Україні, а Схід та Південь є переважно російськомовними. Є зовсім небагато міст і областей, де жителі спілкуються лише однією мовою, населення більшості регіонів, не зважаючи на перевагу однієї мови, є двомовним. Усвідомлюючи, що схема Захід-Схід не охоплює регіональну різноманітність обох частин країни, ми все ж будемо оперувати нею в цій статті. Цієї грубої схеми буде достатньо для аналізу наших спостережень.
Глибокі регіональні відмінності призвели до того, що за 15 років після проголошення незалежності України так і не було створено спільної партійної системи і єдиної громади - двох головних передумов існування надрегіонального почуття єдності. Це добре ілюструється регіональним розподілом голосів на останніх президентських виборах у грудні 2004 року та парламентських виборах у березні 2006 року . На це вказує той факт, що в країні немає жодної дійсно впливової надрегіональної серйозної преси; єдині серйозні газети, що розповсюджуються по всій Україні - щоденна газета „День“ та щотижневик „Дзеркало тижня“ мають наклад відповідно 62500 і 50000 екземплярів при 47,3-мільйонному населенні країни. В Україні не існує ані національного книжкового ринку (книжки серйозних україномовних видавництв майже не надходять до Сходу), ані телевізійних каналів, які дивилися б усі. Оскільки сьогодні політичні партії, громадські організації, ініціативи щодо створення громадянського суспільства, електронні або друковані медії майже не грають ніякої ролі як інституції для зміцнення національної ідентичності, посилюється вплив закладів освіти. Про їхнє значення відомо і в Україні, і за кордоном, але воно ще досі розглядається однобоко, оскільки обговорюється лише один фактор, який ми визначаємо як змістовне наповнення. Існують декілька важливих праць, в яких досліджується те, як в Україні слід форсувати розвиток нації за допомогою викладання певного учбового матеріалу. Ми не маємо наміру досліджувати зв’язок між змістом навчальних програм та становленням нації, однак хотіли би на прикладі деяких українських спостережень вказати на зовсім занедбаний фактор у загальному комплексі освіти та нації – внутрішньоукраїнську освітню міграцію.
На порозі зрушень – нерозуміння серед помаранчевих
Спостереження перше: Київ, початок листопада 2004 року. В актовій залі Національного Університету ім. Тараса Шевченка гість із м. Констанц доповідав про Болонський процес. Студентська публіка мала на собі помаранчевий одяг та аксесуари і цим висловлювала протест проти вчинення перешкод кандидату від демократичних сил Вікторові Ющенку та зведення на нього наклепів державними установами й навколодержавними ЗМІ перед другим туром президентських виборів. Професор приймаючого університету, який модерував захід і походив із Західної України, відверто радів з політичної активності студентів, закликав їх не спиняти свою підтримку В. Ющенка і коментував їхні кольорові прикраси висловом, який добре характеризує сьогоднішню Україну: він із задоволенням довідався, що галицька ідея незалежної України тепер так відкрито проголошується в Києві. Це зауваження є дуже показовим з двох причин. З одного боку, воно представляє таке бачення процесу формування української нації, яке відкидає будь-який комунікативний компонент і натомість хоче нав’язати всій країні одну з регіональних ідей про націю. По-друге, воно виражає політичну (також освітньо-політичну) позицію, яка стала однією з причин поразки помаранчевого проекту реформ. Після перемоги В. Ющенка в третьому турі президентських виборів 26 грудня 2004 року ні провідним політикам з помаранчевої коаліції, ані інтелектуалам з табору реформаторів не вдалося розпочати вільне від упереджень спілкування з виборцями їхніх політичних супротивників, яке базувалося б на взаєморозумінні і компромісі. Оцінка Сходу інтелектуалами з Західної України часто пронизана несправедливими судженнями і дріб’язковими наклепами, що вже з самого початку перешкоджає діалогу про стосунки між регіонами або між нацією і регіоном.
Помаранчеві зрушення або бажання єдиного цивілізованого співіснування
Спостереження друге: Київ, листопад-грудень 2004 року. На Майдані Незалежності ми змогли познайомитися з усіма регіонами України. Під час Помаранчевої революції ми спілкувалися не лише з киянами, але й з демонстрантами зі Львова і Тернополя, Черкас і Полтави, Харкова, Донецька та Одеси. Після п`яти років роботи лекторами DAAD у київських університетах, після багатьох відряджень та подорожей усіма куточками країни ми не дивувалися, коли чули на Майдані українську й російську мови і зустрічали українців зі Сходу і Заходу. В численних розмовах з українськими студентами та молодими науковцями, які ми проводили в рамках консультацій щодо можливостей навчання та отримання стипендій, ми помітили, що молода академічна еліта зі всієї України має бажання жити в правовій демократичній державі, в цивілізованому суспільстві й у здоровому природному середовищі, створити сім’ю і зробити кар’єру, заробляти гроші, їздити на Захід. Ми побачили генерацію, яка за всіх регіональних відмінностей зовсім не відповідала живучому міфу про нездоланні суперечності між Західною та Східною Україною. Однак для багатьох українців численні зустрічі в межах країни і мовна мішанина викликали здивування. Але навіть це подивування багатьох демонстрантів не було дивним для нас. Адже консультації щодо можливостей навчання та отримання стипендій відкрили для нас і те, що представники сучасного покоління часто не усвідомлювали спільність своїх надрегіональних інтересів. Ми скрізь натрапляли на різкі судження про культурні особливості і політичні настрої інших, далеких регіонів України, що суперечили нашому власному досвіду. На наші запитання стосовно того, чи відвідувалися особисто ті регіони, про які висловлюються такі судження, та чи знайома їхня історія і причини прийнятого там трактування історії, чи існує регулярне спілкування з людьми, що там живуть, майже завжди лунала стандартна відповідь: „Ні, це й так відомо“. На Майдані багато революціонерів зі Львова, Івано-Франківська і Тернополя несподівано з’ясували, що не всі російськомовні українці є вірними Москві, а кияни та їхні гості, які прибули на демонстрацію зі Східної і Південної України, помітили, що в Галичині, на Волині й Буковині живуть не самі лише націоналісти, які забороняють все російське і хочуть нав’язати свої культурні традиції всій країні. В тривалій політичній розмові українців похитнулися стереотипи про інші регіони країни. Численні зустрічі стали важливими кроками до створення сучасної української нації. Демонстранти влаштували на вулицях і площах столиці свою модель, на противагу уявленням впливових груп еліт, які скептично сприймають або ж відхиляють культурні ідеї і зразки інституційного порядку Заходу, а натомість вимагають поважати етнонаціональні ідеї і послідовно дотримуватися українських національно-культурних цінностей.
Стійкі внутрішньоукраїнські стереотипи не ослабли і після Акту проголошення незалежності в серпні 1991 року і Референдуму про Незалежність 1 грудня 1991 року . Крім усіх відомих і докладно проаналізованих у дослідженнях націоналізму причин посилення регіональної ідентичності й регіонального сприймання національної ідентичності, є й інша, малопомітна причина повільного формування нації.
Подорожі за освітою, або про осілих українців та мобільних індонезійців
Українці подорожують дуже рідко, попри розвинену транспортну інфраструктуру, і тому надто мало знайомі з власною країною. Звичайно, вони відвідують родичів, під час відпусток багато хто їде на курорти до Карпат або в Крим. Але дуже мало людей подорожують країною, щоб відкрити для себе культуру інших регіонів. І що майже зовсім відсутнє – це освітні подорожі, повністю відсутня внутрішньоукраїнська освітня міграція. Той, хто живе в Києві, там і навчається, так само поводяться і львів¬¬¬’яни, одесити, донеччани та харків’яни. Те, що молода еліта під час навчання не розширює свої культурні горизонти і не може зіставити своє регіональне розуміння ідентичності з розумінням ідентичності інших регіонів, є катастрофою для держави, в якій політичне формування нації ще далеке від завершення. Укорінюються упередження, які перешкоджають структурним змінам громадськості від регіону до політичної нації. Без масової студентської міграції, яка б стала сполучною ланкою в комунікації між Заходом та Сходом, в Україні з регіонально розділеного суспільства не може вирости національна комунікативна спільнота. Уявлення українців про інші історичні регіони України є не реальним відображенням, а фантазіями, елементами „суспільної конструкції дійсності“ . Ці уявлення мають партикулярну природу: хоч їхнім носіям вони й видаються абсолютною правдою, вони оперують малою кількістю фактів, є у вищій мірі селективними, схильними до винесення вироків та надто емоційними. Але для створення національної політичної самосвідомості уявлення про сусідів у міжрегіональній політичній комунікації обов’язково мають бути багатшими на факти, менш селективними, стриманими у винесенні вироків та раціональними. Головними учасниками комунікації, що впливає на створення громадськості, має бути генерація 18-25-річних, але ця генерація є регіонально розщепленою, немобільною, сповненою стереотипів і довго ще не зможе протиставити панівним моделям мислення старших генерацій сучасну національно-політичну свідомість.
Те, наскільки важливими є освітні та культурознавчі подорожі для внутрішнього становлення нації, можна побачити на прикладі процесів становлення інших націй. У Німеччині аж до ХІХ століття домінувала самоідентичність кожного окремого регіону, яка підсилювалася стереотипними уявленнями про себе та інших і яка перешкоджала виникненню сучасної національно-політичної самосвідомості. На процес формування політичної нації у ХІХ столітті значний вплив справили різноманітні культурні рухи. Вони об’єднали людей – спочатку в межах однієї місцевості, а потім і в межах регіону і, зрештою, навіть поза межами окремих німецьких держав; вони допомогли зробити кордони в суспільстві більш прозорими – в соціальному, культурному і навіть конфесійному плані; і передусім, вони посіяли ідею нації в душі та думки багатьох людей. У 1855 році Отто Ельбен, видатний знавець німецького співочого руху і одна з провідних постатей у цій сфері у Швабії, дійшов висновку, що національна свідомість не є природженою рисою. Навіть більше, вона виникає в процесі комунікації, під час якої долаються „антипатичні родові упередження, сепаратизм та хуторянство” і яка настільки зближує різні соціальні верстви в культурному плані, що вони усвідомлюють ідею єдності як свою спільну програму на майбутнє, як майбутню передумову для існування нації та індивідуума. Національна самосвідомість здобувається в товариському спілкуванні однієї людини з іншою. Це є ключовою тезою видатного твору Отто Ельбена про чоловічий спів, у якому він 150 років тому передбачив головні результати сучасних досліджень націоналізму. В ХІХ столітті на німецьких співочих, спортивних та стрілецьких змаганнях зустрічалися представники регіональних функціональних еліт, які не завжди належали до вузького кола освітянських еліт з університетською освітою. Культурна комунікація середнього класу, поряд із університетською освітою, стала додатковим чинником впливу на процес становлення німецької нації. Філософ Йоганн Ґотліб Фіхте в 1807 році дошкульними словами таврував „бажання навчатися в школі та в університеті поближче до батьківського дому і в тому оточенні, де проходило тупе і несвідоме зростання, залишитися на таке саме тупе дорослішання“. Людину, що прагне освіти, каже далі Фіхте, „слід звільнити від тих пут, в яких її тримають родинні, сусідські, земляцькі стосунки та дати їй можливість розпочати нове, власне життя в колі чужих людей, для яких вона значить лише те, чого варта як особистість“. Для Фіхте це обрубування регіональних зв’язків було не лише умовою для розширення особистих горизонтів, але й культурною передумовою для формування національної держави з регіонально роздробленої формації. „Прив’язка до рідної землі“ є „перешкодою до органічного злиття всіх громадян у єдине бюргерство“. Те, що казав Фіхте у 1807 році про Німеччину, можна слово в слово перенести на ситуацію, яка існує в Україні в 2007 році. Ми хочемо зупинитися на Фіхте й пропонуємо читачам самим замінити назви німецьких провінцій на українські. Саме через закорінення студентів у своїй рідній області „виникає відмежування окремих областей і міст від єдиної держави; оскільки, наприклад, житель Східної Пруссії хоче показати свою значущість перед жителем Бранденбургу, так само, як і житель Тюрінгії перед жителем Майсена, і не слід дивуватися, що, наприклад, баварець не згадає про німецьку єдність, коли йтиметься про пруссака, і навіть житель Східної Пруссії інколи забуде про єдину Пруссію.“ Міркування Фіхте настільки зрозумілі і за своєю суттю цілком незалежні від місця та часу їхнього виникнення, що ми хочемо продовжити цитату: „Якщо би для загального пожвавлення перемішати таких громадян спільної держави, які не призначені для здобування прожитку зі свого шматка землі, то університет є єдиним пристойним місцем для цього, і якщо звідти їх знову ж таки розподілити по різних напрямках, скеровуючи кожного не туди, де він був народжений, а туди, де йому пасує бути, для того, щоб хоча би з цього благородного класу виник прошарок, представники якого були би нічим іншим, як громадянами, які на всій території країни почувалися б як удома.“ На початку ХІХ століття Фіхте міг лише мріяти про те, щоб зібрати еліту, що підростає, в одному єдиному національному університеті, який би міг послабити дух провінційних університетів. Але розвиток у Німеччині відбувався не так, як прогнозував Фіхте. Після університетської реформи Гумбольдта німецькі провінційні університети розвинулися до закладів національного значення, в яких не залишилося нічого провінційного. Студенти їздили по всій Німеччині і з окремих територіальних одиниць побудували єдиний культурний простір, а з провінціалів стали політичною нацією. Те, що культурознавчі та освітні подорожі в країнах з низькою політичною національною самосвідомістю, сприяють формуванню національної держави, не є суто німецьким або європейським феноменом. Бенедикт Андерсон зображує в одному своєму блискучому нарисі, як із людей, які не мали спільної мови, національності й релігії, постала національна еліта Індонезії. Розпочаті в колоніях подорожі за освітою, які збирали докупи школярів та студентів з різних етномовних груп, створили з жителів Суматри та Амброни, відстань між місцями поселення яких складає 1000 км, індонезійців. Україна є однаково віддаленою як від мрій Фіхте і німецьких реалій ХІХ сторіччя, так і від індонезійських реалій початку ХХ сторіччя. Внутрішня освітня міграція відіграє тут набагато меншу роль, ніж у Німеччині часів Фіхте або в Індонезії на початку її існування. Хоч існує ціла низка університетів, які називають себе „національними“, все ж вони лишаються вищою мірою провінційними. За своєю суттю вони є регіональними закладами освіти, де професори з регіону передають своїм регіональним землякам регіональне бачення себе і своїх сусідів. Для уникнення хибного тлумачення ми хочемо зазначити: нам з власного досвіду відомо, що по всій країні є факультети, лекції на яких читають видатні вчені й куди линуть обдаровані студенти. Але все ж обдаровані абітурієнти зі Львова, які цікавляться електротехнікою, не їдуть навчатися в Донецьк, а донеччани, які мають інтерес до історії, не їдуть до Галичини.
На сьогодні є лише два київських заклади освіти - Інститут міжнародних відносин Київського університету ім. Тараса Шевченка і Києво-Могилянська академія, в яких навчається значна кількість студентів з усієї України, тобто де освітні мігранти не є винятком. У семінарських групах, в яких регіональне походження студентів наочно репрезентує регіональну структуру України, відносно швидко встановлюється щось на кшталт почуття української солідарності, характерним для якого є стирання регіональних уявлень про себе і сусідів, і тоді попри всі відмінності в центрі розмови зринає те загальне, що визначає уявлення про українську націю. І якщо окремі приклади чітко свідчать про те, що ступінь внутрішнього формування нації вирішальною мірою залежить від масштабів внутрішньоукраїнської освітньої міграції, одразу постає питання, в чому ж полягають причини її відсутності.
Відсутність комунікації, або про зв’язок між освітою та нацією
Після проголошення Незалежності в Україні виникло стільки нових ВНЗ, що на сьогодні майже в кожному більшому місті є один або й декілька. Багато з цих інститутів до того ж пропонують відносно однорідний спектр спеціальностей на основі центрально заданих навчальних планів. Тому абітурієнтам легко залишитися на навчання біля домівки. Часто рішення абітурієнтів та їхніх батьків щодо навчання в рідному місті пояснюється економічними мотивами. Оскільки стипендійна система в Україні розвинена слабко, фонди, які фінансово підтримують студентів, майже відсутні, а недорогі гуртожитки зустрічаються не часто, багато студентів обирають те місто для навчання, яке знаходиться поближче до материної кухні. Українська вища освіта досі несе на собі дуже сильний радянський відбиток. Суворі бюрократичні структури перешкоджають будь-якій особистій ініціативі. Факультетам, які хочуть створити особливі програми викладання, що могли би сприяти міграції, перешкоджають центральні вказівки стосовно викладання матеріалу, такі як загальнообов’язкові навчальні плани. Хитромудра екзаменаційна система, яка, незважаючи на загальнообов’язкові навчальні плани, сильно прив’язана до окремих кафедр і осіб, заважає студентам, які б хотіли під час навчання змінити інститут. Панівна в усій країні змістовна концепція, яка концентрується на особі вчителя, навряд чи допускає комунікативні концепції викладання, що, своєю чергою, призводить до того, що комунікативні концепції не сприймаються як інструменти вирішення нагальних суспільних проблем. Навпаки, звичною є поведінка, коли вирішення проблем очікується зверху. До цих структурних проблем додається те, що особа, яка посідає посаду Міністра освіти і науки з лютого 2005 року, на думку експертів, не в змозі розпізнати вимоги, перед якими опинилася українська система освіти, не кажучи вже про їхнє подолання. В своїх програмних промовах одразу після переобрання на посаду Міністр багаторазово вказував на значення міжнародної освітньої міграції, але жодного разу не згадав про внутрішньоукраїнську.
В той час як існуючі у структурі системи освіти і у стилі роботи відповідального міністерства перешкоди для помітного зростання освітньої міграції можна було б відносно легко подолати при бажанні відповідальних політиків, інша, на нашу думку, центральна причина, що перешкоджає міграції, виявилася більш живучою: панівні погляди нації.
Перегляд головних історичних теорій і метафор національного виявляє значущість двох основних концепцій: примордіальної та комунікативної. До 1945 року переважала примордіальна концепція. Вона інтерпретує націю як родове суспільство, яке відрізняється об’єктивними ознаками, які можна емпірично встановити і перевірити, на першому місці серед них фігурують мовні і культурні ознаки. Після 1945 року поступово встановилася концепція, за якою нації створюються не завдяки спільному походженню, а їхнє походження слід розглядати як результат комунікативних процесів. В той час як на Заході комунікативна концепція визначає дискурс, у більшості східноєвропейських країн головною лишається примордіальна концепція, що також стосується України. Звичайно, далеко не всі українські дослідники націоналізму є прихильниками примордіального напрямку. Деякі з відомих на Заході істориків і політологів, як Ярослав Грицак, Наталя Яковенко, Юрій Шаповал або Володимир Кулик, представляють саме комунікативні позиції. Але сфера їхнього впливу обмежується вузькими академічними колами. Проте панування іншого напрямку відзначається в усій сфері освіти. Дослідження українських підручників і концепцій викладання виявили, що на шкільному уроці робиться ставка на викладання центрально заданих, націлених на гомогенність національних українських ідей з сильною тенденцією до міфологізації і етнізації національного. Впродовж багатьох бесід зі студентами київських ВНЗ під час лекцій та перерв, а також під час консультацій щодо можливостей навчання та отримання стипендій ми змогли переконатися в успішності викладання цієї примордіальної концепції. Часто нам пояснювали, що українська нація існує з давніх часів, і що сьогоднішня країна є втіленням національної волі українців. Багато студентів вважали, що для того, щоб зрівняти існуючі мовні, культурні й етнічні відмінності, достатньо продуманого поширення загальнообов’язкових національних ідей і цінностей. Свої знання вони здобули переважно з націєтворчих предметів, які входять до обов’язкової програми в школах і ВНЗ. Їм було зовсім не відомо, що в Україні також існують інші погляди на процес формування нації. Читачів журналу „Критика“, чи не найважливішого видання ліберальних інтелектуалів, серед студентів наших університетів ми не знайшли.
Доти, поки українські політики в галузі освіти залишатимуться прибічниками примордіальної концепції, вони будуть обирати авторитарний шлях при визначенні змісту націєтворчих дисциплін. Однак це не призведе ні до руйнації регіональних кордонів, ані до зміцнення національної надрегіональної лояльності, а тільки поглибить протистояння між Сходом і Заходом. Навпаки, комунікативній точці зору, швидше за все, відповідали б такі стратегії в сфері освітньої політики, які визнають вплив масової соціальної комунікації на встановлення ідентичності і підсилюють її за допомогою програм мобільності. Але зростання студентської мобільності мало б і зовнішньополітичне значення. В Україні скаржаться на те, що Європейський Союз і відомі західні політики стають дуже стриманими, коли йдеться про конкретні перспективи вступу до ЄС. До тих завдань, виконання яких очікує ЄС і які цілком занедбані відповідальними особами з Києва, належать, серед іншого, підтримка контактів між громадянами, посилення соціальної згуртованості й зменшення регіональних нерівностей.
У сфері підтримки студентської міграції Україна ще якийсь час буде залежати від допомоги з Заходу. Необхідною була б також більш вузька спеціалізація окремих навчальних програм, але це залежить і від профілю попиту підприємств, які працюють в Україні. Як тільки виникне більша потреба у фахівцях, а не в „універсалах“, ВНЗ почнуть більше піклуватися про підготовку таких спеціалістів. Чіткіша спеціалізація ВНЗ могла би керувати студентськими потоками. Якщо, наприклад, інноваційним фірмам потрібні інженери, що спеціалізуються на коробках передач із Харківського технічного університету, і вони готові були б їм добре платити, то, напевно, більше, ніж раніше, молодих людей із Волині, Закарпаття і Буковини поїхали би вчитися до Харкова.
Варто також замислитися над тим, чи не слід західним організаціям, які надають стипендії українцям, приділити більше уваги підтримці внутрішньоукраїнської комунікації. Чому б не давати стипендії з Німеччини, Франції або Великобританії для внутрішньоукраїнської міграції?
Оптимістична перспектива, або про одного подорожуючого українця
Спостереження третє: Берлін, 30 вересня 2006 року. В народних театрах ФРН завершується показ „Потягу 76“. Дванадцять українських авторів, які регулярно пишуть для інтернет-журналу „Потяг 76“ , подорожували країною протягом тижня і представляли широкій аудиторії сучасну українську літературу. На заключному заході в Берліні модератор запитала письменника і літературного критика Андрія Бондаря, чому він не тільки сідає на віртуальний потяг, але й охоче подорожує українською залізницею по всій країні. Його відповідь була чіткою й прямолінійною, і тому налаштовує на оптимістичний лад: більшість українців вважають, що достатньо знати власну хатину і власне місто, тому більшість із нас є ксенофобами, і ми не хочемо ані знати, ані прийняти українців з інших місць. Але нам слід нарешті познайомитися, тому він і подорожує так багато.
Клаудіа Дате та Уве Дате
Теолог Фрідріх Даніель Ернст Шляєрмахер написав свої „Принагідні думки про університети з німецької перспективи“ в період з жовтня до початку грудня 1807 року, в час, коли Німеччина стояла на порозі великих перетворень. У серпні 1806 року стара імперія загинула, двома місяцями пізніше Пруссія зазнала нищівної поразки у боях із французькими військами біля Єни та Ауерштедта. Німецькі землі були зруйновані як у політичному, так і у військовому та економічному плані. Навіть за такої ситуації провідні німецькі інтелектуали роздумували про університетські реформи. Вони усвідомлювали, що старі інститути, які зашкарубли у феодальних структурах, перешкоджатимуть будь-яким політичним, економічним та культурним змінам. Такі вчені, як Фіхте, Шляєрмахер, Савіньї, Гумбольдт та Геґель розуміли, що при реформуванні такої інституції як університет ітиметься не лише про модернізацію досліджень та викладання, але й про створення культурних умов для об’єднання нації. Таке розуміння зв’язку між загальною трансформацією та реформою університетів досі повністю відсутнє в Україні. На одному прикладі ми продемонструємо, що українська система вищої освіти ще не в змозі сприяти політичній єдності країни, і, отже, вона не виконує суттєвого завдання процесу трансформації суспільства.
Середовище – роздроблена централізована країна
Класики дослідження націоналізму завжди звертали увагу на те, яку значну роль відігравали школи та університети в процесі формування сучасних націй. Багато європейських країн з давніх часів намагалися сприяти розвитку національної ідентичності через виховання та освіту. Після розпаду СРСР перед новоствореними країнами постало завдання реформувати систему освіти таким чином, щоб викладачі та професори могли допомагати молоді в процесі їхньої самоідентифікації та інтеграції в надіндивідуальну спільноту. Українська політика в сфері освіти на цьому шляху має не лише подолати соціалістичний спадок, але й сприяти об’єднанню регіональних громад в єдину національну спільноту. Хоч Україна є централізованою державою, окремі її регіони мають суттєві історичні, політичні, економічні та культурні відмінності. Східна та західна частини країни протягом багатьох сторіч належали до різних імперій: Захід – до Польсько-Литовської держави, Польщі, Австрії, а Схід – до Росії. Обидві частини країни проходили свій власний шлях розвитку, який визначає їхнє сьогоднішнє розуміння української ідентичності. Так, західні українці вважають найважливішими моментами розвитку плекання й розвиток української мови та народної культури, а також продовження демократичних та цивільних засад громадянського суспільства, винесених із часів Габсбурзької монархії, в той час як східні українці звертали більшу увагу на економічний та технічний прогрес. Регіональні відмінності виявляються також у питанні мови. Офіційно державною мовою є українська. Однак винятково українською розмовляють лише у Західній Україні, а Схід та Південь є переважно російськомовними. Є зовсім небагато міст і областей, де жителі спілкуються лише однією мовою, населення більшості регіонів, не зважаючи на перевагу однієї мови, є двомовним. Усвідомлюючи, що схема Захід-Схід не охоплює регіональну різноманітність обох частин країни, ми все ж будемо оперувати нею в цій статті. Цієї грубої схеми буде достатньо для аналізу наших спостережень.
Глибокі регіональні відмінності призвели до того, що за 15 років після проголошення незалежності України так і не було створено спільної партійної системи і єдиної громади - двох головних передумов існування надрегіонального почуття єдності. Це добре ілюструється регіональним розподілом голосів на останніх президентських виборах у грудні 2004 року та парламентських виборах у березні 2006 року . На це вказує той факт, що в країні немає жодної дійсно впливової надрегіональної серйозної преси; єдині серйозні газети, що розповсюджуються по всій Україні - щоденна газета „День“ та щотижневик „Дзеркало тижня“ мають наклад відповідно 62500 і 50000 екземплярів при 47,3-мільйонному населенні країни. В Україні не існує ані національного книжкового ринку (книжки серйозних україномовних видавництв майже не надходять до Сходу), ані телевізійних каналів, які дивилися б усі. Оскільки сьогодні політичні партії, громадські організації, ініціативи щодо створення громадянського суспільства, електронні або друковані медії майже не грають ніякої ролі як інституції для зміцнення національної ідентичності, посилюється вплив закладів освіти. Про їхнє значення відомо і в Україні, і за кордоном, але воно ще досі розглядається однобоко, оскільки обговорюється лише один фактор, який ми визначаємо як змістовне наповнення. Існують декілька важливих праць, в яких досліджується те, як в Україні слід форсувати розвиток нації за допомогою викладання певного учбового матеріалу. Ми не маємо наміру досліджувати зв’язок між змістом навчальних програм та становленням нації, однак хотіли би на прикладі деяких українських спостережень вказати на зовсім занедбаний фактор у загальному комплексі освіти та нації – внутрішньоукраїнську освітню міграцію.
На порозі зрушень – нерозуміння серед помаранчевих
Спостереження перше: Київ, початок листопада 2004 року. В актовій залі Національного Університету ім. Тараса Шевченка гість із м. Констанц доповідав про Болонський процес. Студентська публіка мала на собі помаранчевий одяг та аксесуари і цим висловлювала протест проти вчинення перешкод кандидату від демократичних сил Вікторові Ющенку та зведення на нього наклепів державними установами й навколодержавними ЗМІ перед другим туром президентських виборів. Професор приймаючого університету, який модерував захід і походив із Західної України, відверто радів з політичної активності студентів, закликав їх не спиняти свою підтримку В. Ющенка і коментував їхні кольорові прикраси висловом, який добре характеризує сьогоднішню Україну: він із задоволенням довідався, що галицька ідея незалежної України тепер так відкрито проголошується в Києві. Це зауваження є дуже показовим з двох причин. З одного боку, воно представляє таке бачення процесу формування української нації, яке відкидає будь-який комунікативний компонент і натомість хоче нав’язати всій країні одну з регіональних ідей про націю. По-друге, воно виражає політичну (також освітньо-політичну) позицію, яка стала однією з причин поразки помаранчевого проекту реформ. Після перемоги В. Ющенка в третьому турі президентських виборів 26 грудня 2004 року ні провідним політикам з помаранчевої коаліції, ані інтелектуалам з табору реформаторів не вдалося розпочати вільне від упереджень спілкування з виборцями їхніх політичних супротивників, яке базувалося б на взаєморозумінні і компромісі. Оцінка Сходу інтелектуалами з Західної України часто пронизана несправедливими судженнями і дріб’язковими наклепами, що вже з самого початку перешкоджає діалогу про стосунки між регіонами або між нацією і регіоном.
Помаранчеві зрушення або бажання єдиного цивілізованого співіснування
Спостереження друге: Київ, листопад-грудень 2004 року. На Майдані Незалежності ми змогли познайомитися з усіма регіонами України. Під час Помаранчевої революції ми спілкувалися не лише з киянами, але й з демонстрантами зі Львова і Тернополя, Черкас і Полтави, Харкова, Донецька та Одеси. Після п`яти років роботи лекторами DAAD у київських університетах, після багатьох відряджень та подорожей усіма куточками країни ми не дивувалися, коли чули на Майдані українську й російську мови і зустрічали українців зі Сходу і Заходу. В численних розмовах з українськими студентами та молодими науковцями, які ми проводили в рамках консультацій щодо можливостей навчання та отримання стипендій, ми помітили, що молода академічна еліта зі всієї України має бажання жити в правовій демократичній державі, в цивілізованому суспільстві й у здоровому природному середовищі, створити сім’ю і зробити кар’єру, заробляти гроші, їздити на Захід. Ми побачили генерацію, яка за всіх регіональних відмінностей зовсім не відповідала живучому міфу про нездоланні суперечності між Західною та Східною Україною. Однак для багатьох українців численні зустрічі в межах країни і мовна мішанина викликали здивування. Але навіть це подивування багатьох демонстрантів не було дивним для нас. Адже консультації щодо можливостей навчання та отримання стипендій відкрили для нас і те, що представники сучасного покоління часто не усвідомлювали спільність своїх надрегіональних інтересів. Ми скрізь натрапляли на різкі судження про культурні особливості і політичні настрої інших, далеких регіонів України, що суперечили нашому власному досвіду. На наші запитання стосовно того, чи відвідувалися особисто ті регіони, про які висловлюються такі судження, та чи знайома їхня історія і причини прийнятого там трактування історії, чи існує регулярне спілкування з людьми, що там живуть, майже завжди лунала стандартна відповідь: „Ні, це й так відомо“. На Майдані багато революціонерів зі Львова, Івано-Франківська і Тернополя несподівано з’ясували, що не всі російськомовні українці є вірними Москві, а кияни та їхні гості, які прибули на демонстрацію зі Східної і Південної України, помітили, що в Галичині, на Волині й Буковині живуть не самі лише націоналісти, які забороняють все російське і хочуть нав’язати свої культурні традиції всій країні. В тривалій політичній розмові українців похитнулися стереотипи про інші регіони країни. Численні зустрічі стали важливими кроками до створення сучасної української нації. Демонстранти влаштували на вулицях і площах столиці свою модель, на противагу уявленням впливових груп еліт, які скептично сприймають або ж відхиляють культурні ідеї і зразки інституційного порядку Заходу, а натомість вимагають поважати етнонаціональні ідеї і послідовно дотримуватися українських національно-культурних цінностей.
Стійкі внутрішньоукраїнські стереотипи не ослабли і після Акту проголошення незалежності в серпні 1991 року і Референдуму про Незалежність 1 грудня 1991 року . Крім усіх відомих і докладно проаналізованих у дослідженнях націоналізму причин посилення регіональної ідентичності й регіонального сприймання національної ідентичності, є й інша, малопомітна причина повільного формування нації.
Подорожі за освітою, або про осілих українців та мобільних індонезійців
Українці подорожують дуже рідко, попри розвинену транспортну інфраструктуру, і тому надто мало знайомі з власною країною. Звичайно, вони відвідують родичів, під час відпусток багато хто їде на курорти до Карпат або в Крим. Але дуже мало людей подорожують країною, щоб відкрити для себе культуру інших регіонів. І що майже зовсім відсутнє – це освітні подорожі, повністю відсутня внутрішньоукраїнська освітня міграція. Той, хто живе в Києві, там і навчається, так само поводяться і львів¬¬¬’яни, одесити, донеччани та харків’яни. Те, що молода еліта під час навчання не розширює свої культурні горизонти і не може зіставити своє регіональне розуміння ідентичності з розумінням ідентичності інших регіонів, є катастрофою для держави, в якій політичне формування нації ще далеке від завершення. Укорінюються упередження, які перешкоджають структурним змінам громадськості від регіону до політичної нації. Без масової студентської міграції, яка б стала сполучною ланкою в комунікації між Заходом та Сходом, в Україні з регіонально розділеного суспільства не може вирости національна комунікативна спільнота. Уявлення українців про інші історичні регіони України є не реальним відображенням, а фантазіями, елементами „суспільної конструкції дійсності“ . Ці уявлення мають партикулярну природу: хоч їхнім носіям вони й видаються абсолютною правдою, вони оперують малою кількістю фактів, є у вищій мірі селективними, схильними до винесення вироків та надто емоційними. Але для створення національної політичної самосвідомості уявлення про сусідів у міжрегіональній політичній комунікації обов’язково мають бути багатшими на факти, менш селективними, стриманими у винесенні вироків та раціональними. Головними учасниками комунікації, що впливає на створення громадськості, має бути генерація 18-25-річних, але ця генерація є регіонально розщепленою, немобільною, сповненою стереотипів і довго ще не зможе протиставити панівним моделям мислення старших генерацій сучасну національно-політичну свідомість.
Те, наскільки важливими є освітні та культурознавчі подорожі для внутрішнього становлення нації, можна побачити на прикладі процесів становлення інших націй. У Німеччині аж до ХІХ століття домінувала самоідентичність кожного окремого регіону, яка підсилювалася стереотипними уявленнями про себе та інших і яка перешкоджала виникненню сучасної національно-політичної самосвідомості. На процес формування політичної нації у ХІХ столітті значний вплив справили різноманітні культурні рухи. Вони об’єднали людей – спочатку в межах однієї місцевості, а потім і в межах регіону і, зрештою, навіть поза межами окремих німецьких держав; вони допомогли зробити кордони в суспільстві більш прозорими – в соціальному, культурному і навіть конфесійному плані; і передусім, вони посіяли ідею нації в душі та думки багатьох людей. У 1855 році Отто Ельбен, видатний знавець німецького співочого руху і одна з провідних постатей у цій сфері у Швабії, дійшов висновку, що національна свідомість не є природженою рисою. Навіть більше, вона виникає в процесі комунікації, під час якої долаються „антипатичні родові упередження, сепаратизм та хуторянство” і яка настільки зближує різні соціальні верстви в культурному плані, що вони усвідомлюють ідею єдності як свою спільну програму на майбутнє, як майбутню передумову для існування нації та індивідуума. Національна самосвідомість здобувається в товариському спілкуванні однієї людини з іншою. Це є ключовою тезою видатного твору Отто Ельбена про чоловічий спів, у якому він 150 років тому передбачив головні результати сучасних досліджень націоналізму. В ХІХ столітті на німецьких співочих, спортивних та стрілецьких змаганнях зустрічалися представники регіональних функціональних еліт, які не завжди належали до вузького кола освітянських еліт з університетською освітою. Культурна комунікація середнього класу, поряд із університетською освітою, стала додатковим чинником впливу на процес становлення німецької нації. Філософ Йоганн Ґотліб Фіхте в 1807 році дошкульними словами таврував „бажання навчатися в школі та в університеті поближче до батьківського дому і в тому оточенні, де проходило тупе і несвідоме зростання, залишитися на таке саме тупе дорослішання“. Людину, що прагне освіти, каже далі Фіхте, „слід звільнити від тих пут, в яких її тримають родинні, сусідські, земляцькі стосунки та дати їй можливість розпочати нове, власне життя в колі чужих людей, для яких вона значить лише те, чого варта як особистість“. Для Фіхте це обрубування регіональних зв’язків було не лише умовою для розширення особистих горизонтів, але й культурною передумовою для формування національної держави з регіонально роздробленої формації. „Прив’язка до рідної землі“ є „перешкодою до органічного злиття всіх громадян у єдине бюргерство“. Те, що казав Фіхте у 1807 році про Німеччину, можна слово в слово перенести на ситуацію, яка існує в Україні в 2007 році. Ми хочемо зупинитися на Фіхте й пропонуємо читачам самим замінити назви німецьких провінцій на українські. Саме через закорінення студентів у своїй рідній області „виникає відмежування окремих областей і міст від єдиної держави; оскільки, наприклад, житель Східної Пруссії хоче показати свою значущість перед жителем Бранденбургу, так само, як і житель Тюрінгії перед жителем Майсена, і не слід дивуватися, що, наприклад, баварець не згадає про німецьку єдність, коли йтиметься про пруссака, і навіть житель Східної Пруссії інколи забуде про єдину Пруссію.“ Міркування Фіхте настільки зрозумілі і за своєю суттю цілком незалежні від місця та часу їхнього виникнення, що ми хочемо продовжити цитату: „Якщо би для загального пожвавлення перемішати таких громадян спільної держави, які не призначені для здобування прожитку зі свого шматка землі, то університет є єдиним пристойним місцем для цього, і якщо звідти їх знову ж таки розподілити по різних напрямках, скеровуючи кожного не туди, де він був народжений, а туди, де йому пасує бути, для того, щоб хоча би з цього благородного класу виник прошарок, представники якого були би нічим іншим, як громадянами, які на всій території країни почувалися б як удома.“ На початку ХІХ століття Фіхте міг лише мріяти про те, щоб зібрати еліту, що підростає, в одному єдиному національному університеті, який би міг послабити дух провінційних університетів. Але розвиток у Німеччині відбувався не так, як прогнозував Фіхте. Після університетської реформи Гумбольдта німецькі провінційні університети розвинулися до закладів національного значення, в яких не залишилося нічого провінційного. Студенти їздили по всій Німеччині і з окремих територіальних одиниць побудували єдиний культурний простір, а з провінціалів стали політичною нацією. Те, що культурознавчі та освітні подорожі в країнах з низькою політичною національною самосвідомістю, сприяють формуванню національної держави, не є суто німецьким або європейським феноменом. Бенедикт Андерсон зображує в одному своєму блискучому нарисі, як із людей, які не мали спільної мови, національності й релігії, постала національна еліта Індонезії. Розпочаті в колоніях подорожі за освітою, які збирали докупи школярів та студентів з різних етномовних груп, створили з жителів Суматри та Амброни, відстань між місцями поселення яких складає 1000 км, індонезійців. Україна є однаково віддаленою як від мрій Фіхте і німецьких реалій ХІХ сторіччя, так і від індонезійських реалій початку ХХ сторіччя. Внутрішня освітня міграція відіграє тут набагато меншу роль, ніж у Німеччині часів Фіхте або в Індонезії на початку її існування. Хоч існує ціла низка університетів, які називають себе „національними“, все ж вони лишаються вищою мірою провінційними. За своєю суттю вони є регіональними закладами освіти, де професори з регіону передають своїм регіональним землякам регіональне бачення себе і своїх сусідів. Для уникнення хибного тлумачення ми хочемо зазначити: нам з власного досвіду відомо, що по всій країні є факультети, лекції на яких читають видатні вчені й куди линуть обдаровані студенти. Але все ж обдаровані абітурієнти зі Львова, які цікавляться електротехнікою, не їдуть навчатися в Донецьк, а донеччани, які мають інтерес до історії, не їдуть до Галичини.
На сьогодні є лише два київських заклади освіти - Інститут міжнародних відносин Київського університету ім. Тараса Шевченка і Києво-Могилянська академія, в яких навчається значна кількість студентів з усієї України, тобто де освітні мігранти не є винятком. У семінарських групах, в яких регіональне походження студентів наочно репрезентує регіональну структуру України, відносно швидко встановлюється щось на кшталт почуття української солідарності, характерним для якого є стирання регіональних уявлень про себе і сусідів, і тоді попри всі відмінності в центрі розмови зринає те загальне, що визначає уявлення про українську націю. І якщо окремі приклади чітко свідчать про те, що ступінь внутрішнього формування нації вирішальною мірою залежить від масштабів внутрішньоукраїнської освітньої міграції, одразу постає питання, в чому ж полягають причини її відсутності.
Відсутність комунікації, або про зв’язок між освітою та нацією
Після проголошення Незалежності в Україні виникло стільки нових ВНЗ, що на сьогодні майже в кожному більшому місті є один або й декілька. Багато з цих інститутів до того ж пропонують відносно однорідний спектр спеціальностей на основі центрально заданих навчальних планів. Тому абітурієнтам легко залишитися на навчання біля домівки. Часто рішення абітурієнтів та їхніх батьків щодо навчання в рідному місті пояснюється економічними мотивами. Оскільки стипендійна система в Україні розвинена слабко, фонди, які фінансово підтримують студентів, майже відсутні, а недорогі гуртожитки зустрічаються не часто, багато студентів обирають те місто для навчання, яке знаходиться поближче до материної кухні. Українська вища освіта досі несе на собі дуже сильний радянський відбиток. Суворі бюрократичні структури перешкоджають будь-якій особистій ініціативі. Факультетам, які хочуть створити особливі програми викладання, що могли би сприяти міграції, перешкоджають центральні вказівки стосовно викладання матеріалу, такі як загальнообов’язкові навчальні плани. Хитромудра екзаменаційна система, яка, незважаючи на загальнообов’язкові навчальні плани, сильно прив’язана до окремих кафедр і осіб, заважає студентам, які б хотіли під час навчання змінити інститут. Панівна в усій країні змістовна концепція, яка концентрується на особі вчителя, навряд чи допускає комунікативні концепції викладання, що, своєю чергою, призводить до того, що комунікативні концепції не сприймаються як інструменти вирішення нагальних суспільних проблем. Навпаки, звичною є поведінка, коли вирішення проблем очікується зверху. До цих структурних проблем додається те, що особа, яка посідає посаду Міністра освіти і науки з лютого 2005 року, на думку експертів, не в змозі розпізнати вимоги, перед якими опинилася українська система освіти, не кажучи вже про їхнє подолання. В своїх програмних промовах одразу після переобрання на посаду Міністр багаторазово вказував на значення міжнародної освітньої міграції, але жодного разу не згадав про внутрішньоукраїнську.
В той час як існуючі у структурі системи освіти і у стилі роботи відповідального міністерства перешкоди для помітного зростання освітньої міграції можна було б відносно легко подолати при бажанні відповідальних політиків, інша, на нашу думку, центральна причина, що перешкоджає міграції, виявилася більш живучою: панівні погляди нації.
Перегляд головних історичних теорій і метафор національного виявляє значущість двох основних концепцій: примордіальної та комунікативної. До 1945 року переважала примордіальна концепція. Вона інтерпретує націю як родове суспільство, яке відрізняється об’єктивними ознаками, які можна емпірично встановити і перевірити, на першому місці серед них фігурують мовні і культурні ознаки. Після 1945 року поступово встановилася концепція, за якою нації створюються не завдяки спільному походженню, а їхнє походження слід розглядати як результат комунікативних процесів. В той час як на Заході комунікативна концепція визначає дискурс, у більшості східноєвропейських країн головною лишається примордіальна концепція, що також стосується України. Звичайно, далеко не всі українські дослідники націоналізму є прихильниками примордіального напрямку. Деякі з відомих на Заході істориків і політологів, як Ярослав Грицак, Наталя Яковенко, Юрій Шаповал або Володимир Кулик, представляють саме комунікативні позиції. Але сфера їхнього впливу обмежується вузькими академічними колами. Проте панування іншого напрямку відзначається в усій сфері освіти. Дослідження українських підручників і концепцій викладання виявили, що на шкільному уроці робиться ставка на викладання центрально заданих, націлених на гомогенність національних українських ідей з сильною тенденцією до міфологізації і етнізації національного. Впродовж багатьох бесід зі студентами київських ВНЗ під час лекцій та перерв, а також під час консультацій щодо можливостей навчання та отримання стипендій ми змогли переконатися в успішності викладання цієї примордіальної концепції. Часто нам пояснювали, що українська нація існує з давніх часів, і що сьогоднішня країна є втіленням національної волі українців. Багато студентів вважали, що для того, щоб зрівняти існуючі мовні, культурні й етнічні відмінності, достатньо продуманого поширення загальнообов’язкових національних ідей і цінностей. Свої знання вони здобули переважно з націєтворчих предметів, які входять до обов’язкової програми в школах і ВНЗ. Їм було зовсім не відомо, що в Україні також існують інші погляди на процес формування нації. Читачів журналу „Критика“, чи не найважливішого видання ліберальних інтелектуалів, серед студентів наших університетів ми не знайшли.
Доти, поки українські політики в галузі освіти залишатимуться прибічниками примордіальної концепції, вони будуть обирати авторитарний шлях при визначенні змісту націєтворчих дисциплін. Однак це не призведе ні до руйнації регіональних кордонів, ані до зміцнення національної надрегіональної лояльності, а тільки поглибить протистояння між Сходом і Заходом. Навпаки, комунікативній точці зору, швидше за все, відповідали б такі стратегії в сфері освітньої політики, які визнають вплив масової соціальної комунікації на встановлення ідентичності і підсилюють її за допомогою програм мобільності. Але зростання студентської мобільності мало б і зовнішньополітичне значення. В Україні скаржаться на те, що Європейський Союз і відомі західні політики стають дуже стриманими, коли йдеться про конкретні перспективи вступу до ЄС. До тих завдань, виконання яких очікує ЄС і які цілком занедбані відповідальними особами з Києва, належать, серед іншого, підтримка контактів між громадянами, посилення соціальної згуртованості й зменшення регіональних нерівностей.
У сфері підтримки студентської міграції Україна ще якийсь час буде залежати від допомоги з Заходу. Необхідною була б також більш вузька спеціалізація окремих навчальних програм, але це залежить і від профілю попиту підприємств, які працюють в Україні. Як тільки виникне більша потреба у фахівцях, а не в „універсалах“, ВНЗ почнуть більше піклуватися про підготовку таких спеціалістів. Чіткіша спеціалізація ВНЗ могла би керувати студентськими потоками. Якщо, наприклад, інноваційним фірмам потрібні інженери, що спеціалізуються на коробках передач із Харківського технічного університету, і вони готові були б їм добре платити, то, напевно, більше, ніж раніше, молодих людей із Волині, Закарпаття і Буковини поїхали би вчитися до Харкова.
Варто також замислитися над тим, чи не слід західним організаціям, які надають стипендії українцям, приділити більше уваги підтримці внутрішньоукраїнської комунікації. Чому б не давати стипендії з Німеччини, Франції або Великобританії для внутрішньоукраїнської міграції?
Оптимістична перспектива, або про одного подорожуючого українця
Спостереження третє: Берлін, 30 вересня 2006 року. В народних театрах ФРН завершується показ „Потягу 76“. Дванадцять українських авторів, які регулярно пишуть для інтернет-журналу „Потяг 76“ , подорожували країною протягом тижня і представляли широкій аудиторії сучасну українську літературу. На заключному заході в Берліні модератор запитала письменника і літературного критика Андрія Бондаря, чому він не тільки сідає на віртуальний потяг, але й охоче подорожує українською залізницею по всій країні. Його відповідь була чіткою й прямолінійною, і тому налаштовує на оптимістичний лад: більшість українців вважають, що достатньо знати власну хатину і власне місто, тому більшість із нас є ксенофобами, і ми не хочемо ані знати, ані прийняти українців з інших місць. Але нам слід нарешті познайомитися, тому він і подорожує так багато.