Відповіді

• 2002.04.10 | Serhiy Hrysch

  Візантійський обряд, візантійська Божественна Літургія в УГКЦ

  http://www.ugcc.org.ua/ukr/church/bys_rite/
  
  Візантійський обряд, візантійська Божественна Літургія
  
  Українська Греко-Католицька Церква - це Церква, яка виводить свій початок від хрещення Київської Русі у 988 р. Приймаючи дар хрещення від Візантії, Київська Церква успадкувала від неї і сам обряд.
  
  Обряд у сучасному розумінні, за Кодексом Канонів Східних Церков (кан. 28), - це "літургічний, богословський, духовний і дисциплінарний спадок, різний щодо культури та історичних обставин народів, який виявляється у способі практикування віри" властивому для кожної Церкви. Гроно Східних Католицьких Церков, серед яких УГКЦ є найбільшою, складають Церкви, обряди яких виводяться, крім візантійської, з наступних традицій: олександрійської, антіохійської, вірменської і халдейської. Оскільки народи, які приймали хрещення з Візантії, адаптували візантійський обряд до своїх конкретних обставин, надаючи йому неповторного характеру, тому йдеться про обряд візантійсько-український і інші.
  
  Подібно до інших християнських літургічних сімей, візантійський обряд охоплює Божественну Літургію (Євхаристію), Таїнства хрещення, миропомазання, подружжя, єлеопомазання, покаяння і священства; церковне Правило - утреню, вечірню і інші часи; літургічний рік із циклами рухомих і нерухомих свят та різні благословення і посвячення.
  
  Колискою візантійського обряду є Константинопіль. Тут протягом століть відбувся синтез, для якого вихідною точкою в ІV ст. був обряд Антіохії. Наприкінці IV ст. обряд Константинополя починає набувати стаційного характеру, що матиме визначальний вплив на форму Божественної Літургії. Його суть полягає в тому, що місцем, де звершується літургічне дійство, є місто: його вулиці, площі і конкретний храм, до якого у процесії прямує вся церковна спільнота, щоби в ньому служити Євхаристію. Ці численні стаційні моління залишили глибокий слід на Божественній Літургії та інших службах візантійської традиції.
  
  Божественна Літургія св. Івана Золотоустого, як і всі християнські Євхаристії, складається із двох основних частин - Літургії Слова і Літургії Жертви. Перед Літургією Слова священик служить Проскомидію - приготовляє дари хліба і вина. Це відбувається на бічному престолі, без участі вірних. Архиєрейську Службу Божу відкриває благословення чотирьох сторін світу трисвічником на честь Святої Тройці і двосвічником на честь двох природ Ісуса Христа. Далі починається Велика (або Мирна) єктенія, після якої співаються антифони, тобто псалми з приспівами. На початку третього антифону (у скороченій Службі Божій це хронологічно другий антифон) відбувається тзв. Малий Вхід - священики, попереджені дияконом, котрий несе Євангеліє, виходять зі святилища і стають перед Царськими дверми - головними дверми іконостасу. Ця процесія є ритуальним залишком колись - у часах стаційних константинопільських молінь - реального входу до храму. Процесія, відспівавши антифони, приходила перед двері храму, і єпископ проказував молитву входу. Відтак всі входили до середини, єпископ займав місце в апсиді, благословляв вірних - і починалося читання Святого Письма. Так, в одній зі своїх проповідей кінця IV ст. описує початок Божественної Літургії св. Іван Золотоустий, який, перейшовши до Константинополя з Антіохії, приніс зі собою древню Анафору Апостолів, знану сьогодні під його іменем. Цей збережений в українському обряді давній вступ до читання Святого Письма попереджає ще, після входу до святилища, спів тропарів - гімнів, присвячених згадуваній події або святим, - і "Святий Боже".
  
  Читання Святого Письма у візантійській Євхаристії тепер охоплює тільки Новий Завіт. Між Апостолом, тобто Посланнями або Діяннями св. Апостолів, співається Алилуя. Євангеліє, проповідь і Сугуба єктенія - форма літанійної молитви в різних наміреннях, завершують Літургію Слова.
  
  Літургію Жертви розпочинає урочисте перенесення дарів хліба і вина, тзв. Великий Вхід. У Константинополі це також був колись реальний вхід до храму процесії з дарами, приготованими для Служби Божої в окремому приміщенні - будинку, який знаходився побіч храму і слугував за сьогоднішню захристію. Перенесення дарів супроводить спів Херувимської пісні - гімну, в якому виражається характерна для візантійської традиції типологічна інтерпретація земної Літургії як "співслужіння" з ангелами Літургії небесної. Зміст гімну стосується частин Божественної Літургії - Анафори і Причастя - такий є сенс слів про "прийняття Царя всіх".
  
  Після покладення дарів на престолі і короткої єктенії відбувається поцілунок миру, сьогодні обмежений тільки до духовенства, і співається Нікейсько-Царгородський Символ віри. Введення Символу віри (як і деяких інших елементів, напр. гімну "Єдинородний Сину" в Літургії Слова) до Божественної Літургії мало апологетичний характер - йшлося про реакцію на різні єресі, які загрожували чистоті віри. Заклик диякона до пильності і благословення, почерпнутий із послання до Коринтян, починають Анафору. В її структурі є всі елементи, які містять інші євхаристійні молитви. Епіклезу, тобто молитву про зіслання Святого Духа на зібраних вірних і для перетворення дарів хліба і вина у Тіло і Кров Христові, служитель проказує після слів установлення Євхаристії. В анафорі хіба найдошкульніше відчувається негативний, з ідеальної точки зору, результат еволюції візантійської Божественної Літургії: те, що більшість молитов священик проказує тайно тоді, коли вірні співають літургічні гімни. Отож тільки частина молитовного багатства Церкви доходить до мирян.
  
  Святе причастя попереджають дві єктенії і молитва Отче наш. Усі учасники Євхаристії у візантійській традиції причащаються під двома видами - Тілом і Кров'ю. Вступом до причастя є суґестивна молитва, в якій подано слова про літургічне "сьогодні": проситься Христа, щоби прийняв причасника як учасника Його Тайної вечері.
  
  Після обряду причастя служитель благословить вірних чашею і співає Благодарну єктенію. Заамвонну молитву попереджає заклик "У мирі вийдім". У минулому ці слова стосувалися реального виходу - зі святилища за амвон, розташований колись посередині храму.
  
  Після промовляння заамвонної молитви духовенство йшло процесією до згаданої вище тодішньої захристії. Таким чином Божественна Літургія закінчувалася там, де і починалася (приготуванням дарів). У сучасній практиці вона закінчується так, як і інші візантійські служби - благословенням і відпустом, в якому завжди лунають слова про нашого істинного Бога - Христа Чоловіколюбця.

• 2002.04.11 | Mary

  Вірменська Католицька Церква

  http://www.risu.org.ua/content.php?menu=1719&page_id=112&l=ua
  
  Вірменська Католицька Церква
  Вірменська Католицька Церква - одна зі Східних Католицьких Церков; виникла внаслідок унії частини Вірменської Апостольської Церкви (так званої дохалкедонської чи Григоріанської) з Римським Апостольським Престолом.
  
  Перші контакти між ними сягають ще XII століття, коли хрестоносці побували у Вірменському царстві в Кілікії (півд. схід Малої Азії) зі столицею в місті Сис. Укладена унія проіснувала від 1198 до 1375 рр. Удруге спробу укласти унію здійснено на Флорентійському соборі у 1439 р. Громади вірмено-католиків потрохи зростали, і у 1742 р. Папа Бенедикт XIV визнав єпископа Авраама Ардзівяна Патріархом Кілікійським для вірменів з осідком у Бейруті та з юрисдикцією над південною частиною Османської імперії. Згодом унаслідок політичних ускладнень в імперії престол було перенесено до Константинополя (Стамбула), але після трагічних переслідувань вірменів турками наприкінці Першої світової війни, коли Церква втратила до 100 тис. мирян, 130 священиків та 7 єпископів, його у 1928 р. повернуто до Бейрута (Ліван).
  
  На сьогодні Церква нараховує близько 150 тис. вірних, більшість з яких проживає у країнах Близького Сходу. Проте є і велика діаспора, зокрема у Північній Америці, де ВКЦ має свій екзархат. У 1991 р. створено Ординаріят для вірменів-католиків Східної Європи з осідком у Ґюмрі (Вірменія), перетворений згодом у Єпархію Вірменії, Грузії та Східної Європи, яку очолює архиєпископ Нерсес Дер-Нерсесян, того ж року о. Нішана Ґараґегеяна іменовано Апостольським візитатором для вірменів-католиків Центральної Європи. Громади вірмено-католиків існують у Грузії, Вірменії, Польщі, Румунії, Угорщині. Важливі наукові центри ВКЦ знаходяться на о-ві св. Лазаря у Венеції та у Відні.
  
  По-іншому розвивалася справа вірменської унії на заході теперішньої України. Вірменська (григоріанська) єпархія з юрисдикцією над землями Русі, Молдови та Валахії з осідком у Львові існувала з XIV ст. У 1630 р. її єпископ Миколай Торосович у львівському храмі отців-кармелітів проголосив поєднання з Римом, а згодом, у 1635 р., повторив його в присутності Папи Урбана VІІІ (1623-1644), отримавши титул архиєпископа. Відтоді на території Речі Посполитої було укладено постійну унію вірменів із Римом, хоча боротьба між її прихильниками та противниками тривала ще до кінця століття. Унія сприяла інтеграції меншини у польське суспільство, але водночас призводила і до її асиміляції. У ті часи Львівська архиєпархія вірмено-католицького обряду нараховувала близько 3 500 вірних, 20 духовних осіб і 15 церков. Вона перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Папі і проіснувала до 1944 р. Протягом трьох століть її очолювали 12 архиєпископів.
  
  У першій пол. ХХ ст. вірмено-католиків у Галичині було близько 5,5 тисяч. Вони мали 9 парафіяльних церков і 16 каплиць. Архиєпархія включала лише три деканати: Львівський (парохії у Львові, Бережанах та Луцьку), Станіславівський (парохії у Станіславові, Лисцю та Тисмениці), Кутський (парохії у Кутах, Городенці та Снятині). Поза межами Галичини існували громади у Чернівцях, Сучаві, Кам'янці-Подільському, Проскурові (Хмельницькому), Харкові (каплиця в римсько-католицькому храмі) та, можливо, в інших містах.
  
  Слабка організаційна мережа парафій і невелике число вірних зумовлювали малу кількість клиру - в середньому 20 священиків, при цьому частину їх складали запрошені з інших єпархій біритуалісти і навіть священики латинського обряду. Погано було розвинуто чернецьке життя. Єдиним вірмено-католицьким монастирем був монастир сестер-бенедиктинок у Львові, в якому від 1918 до 1939 рр. проживало в різний час від 11 до 19 сестер. Черниці утримували приватну школу, реформовану в 1926 р. у гімназію з повними правами публічних шкіл, знану завдяки високому рівню навчання. Пансіонат ім. Йосифа Торосевича надавав житло і харчування малозабезпеченим гімназистам вірменського походження. Крім того, тут допомагали хлопчикам, які належали до латинського обряду.
  
  Напередодні Другої світової війни помер архиєпископ Йосиф Теодорович, нового призначити не встигли. У 1939-45 рр. Церква значно ослабла: в результаті воєнних дій, німецького, а згодом і радянського терору чисельність духовенства зменшилася наполовину. Адміністратор архиєпархії о. Діонісій Каєтанович був заарештований 4 травня 1945 р. та засланий до Сибіру, де й помер 1954 року. У 1945 р. 8 священиків і більшість вірних виїхали в Польщу, наступного року туди ж перебралися сестри-бенедиктинки.
  
  З відновленням незалежності України потрохи відроджується і Вірменська Католицька Церква на її землях - першу громаду зареєстровано в 1991 р. у Львові. Проте громада ця була малочисельною (20-30 осіб), не мала священика, а тому не змогла домогтися повернення їй споруди катедрального собору. Переважна більшість теперішньої вірменської меншини в Україні, будучи недавніми вихідцями з батьківщини, сповідує апостольську віру і не має жодного зв'язку з давніми поселенцями.
  
  Восени 2001 р., маючи за мету відвідати осередки одновірців, розпорошені по всій території нашої держави, Україну відвідав з візитом глава Вірменської Католицької Церкви Його Блаженство Патріарх Кілікійський для вірменів Нерсес Бедрос XIX.

• 2002.04.11 | Mary

  Вірменська Апостольська Церква

  http://www.risu.org.ua/content.php?menu=1706&page_id=52&l=ua
  
  Вірменська Апостольська Церква - (яку називають також Григоріанською) - одна з найдавніших християнських помісних Церков. Її коріння сягає ще апостольських часів. У другій половині І ст. святі апостоли Тадей та Варфоломій проповідували християнство у Вірменії і заснували перші християнські спільноти. За цю діяльність обидва апостоли загинули мученицькою смертю. Саме тому, що народ Вірменії прийняв християнство від апостолів - учнів Ісуса Христа, Вірменська Церква називається Апостольською. А назва Григоріанська - від імені національного святого Григорія Просвітителя. У 301 р. вірменський цар Трдат III, навернений св. Григорієм, проголосив християнство державною релігією. Таким чином Вірменія стала першою державою в світі, де християнство набуває статусу державної релігії.
  
  У 506 р. Синод Вірменської Церкви не прийняв христологічного вчення Вселенського Халкедонського собору 451 р., на котрому не було жодного з її єпископів. Тому ВАЦ (поряд з Коптською, Ефіопською, Сирійською та Маланкарською) вважається однією з т. зв. Давньосхідних (дохалкедонських, або "монофізитських") Православних Церков.
  
  Драматична історія вірменського народу (вірменські царства - і давнє, і нове, у Кілікії на пд. сході Малої Азії, були знищені) спричинила появу численної вірменської діаспори у світі. У таких умовах мова і релігія слугували гарантією збереження національної ідентичності.
  
  Хоча Верховний Патріарх і Католікос усіх вірменів (нині ним є Святіший Гарегін ІІ) з резиденцією в Ечміадзіні (коло Єревану) визнається духовним главою всіх вірних ВАЦ, але протягом століть у Церкві виникли ще 3 важливі центри з власними юрисдикціями. Католікосату в Ечміадзіні підлягають вірменські Патріархати у Єрусалимі та Константинополі (Стамбулі) . Незалежним в адміністративному сенсі є Кілікійський Католікосат (тепер знаходиться у Лівані) на чолі зі Святішим Католікосом Арамом І.
  
  Сьогодні Вірменська Церква нараховує понад 30 єпархій (9 з них - у Вірменії, інші - у різних частинах світу) та понад 6 млн. вірних.
  
  В Україні вірмени з'явилися ще задовго до створення Київської держави. У XI ст. руйнівні напади сельджуків, падіння царства Багратунідів, візантійська політика переслідування вірменів стали причиною їхнього масового виходу з батьківщини до Київської держави, переважно на територію її західної частини.
  
  Важливим чинником збереження національної самобутності в умовах діаспори стала Вірменська Церква. У 1364 р. патріаршою грамотою Католікоса всіх вірменів Месропа І у Львові засновано вірменську єпархію, яку через три роки було затверджено декретом польського короля Казимира Великого. Таким чином львівський храм Успіння Пресвятої Богородиці (освячений у 1363 р.) став катедральним собором і єпархіальним центром усіх вірменів Русі, Валахії і Молдови.
  
  Тринадцятий з черги єпископ цієї єпархії Миколай Торосович у 1630 р. проголосив єднання з Римом, а згодом, у 1635 р., повторив його в присутності Папи Урбана VІІІ (1623-1644), отримавши титул архиєпископа. Відтоді на території Речі Посполитої було укладено постійну унію вірменів із Римським Престолом, хоча боротьба між її прихильниками та противниками тривала ще до кінця століття. Унія сприяла інтеграції меншини у польське суспільство, але водночас спричинювала її асиміляцію. Львівська архиєпархія вірмено-католицького обряду перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Папі і проіснувала до кінця Другої світової війни, коли була знищена радянським режимом.
  
  28 листопада 1991 р. в Україні було офіційно відновлено і зареєстровано єпархію Вірменської Апостольської Церкви, громади якої зараз діють у Львові, Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, а також у деяких містах Криму. Українську єпархію ВАЦ очолює Преосвященний владика Григоріс Буніатян, осідок якого знаходиться у Львові. Триває поетапний процес повернення вірменській громаді катедрального Успенського собору. 25 червня 2001 р. під час перебування у Львові храм відвідав Папа Іван Павло ІІ.

• 2002.04.12 | Mary

  Римо-Католицька Церква

  http://www.risu.org.ua/content.php?menu=1705&page_id=51&l=ua
  
  Римо-Католицька Церква в Україні - друга за чисельністю парафій Католицька Церква в Україні; до неї належать католики латинського обряду.
  
  Україна від початків своєї християнізації зазнала впливу і Візантійської, і Римської Церков. На території України мученицькою смертю загинули Папи Римські св. Климент І (?100 р.) і Мартин І (655 р.). У 961 р. на запрошення княгині Ольги до Києва прибув німецький латинський єпископ св. Адальберт, а у 977 р. на Русь прибули перші посли від Папи. Упродовж 977-979 рр. в Києві існувала латинська дієцезія на чолі з архипископом св. Боніфацієм.
  
  Після хрещення князем Володимиром Київської Русі сюди прибувають чергові посли з Риму, які привозять частинки мощей святих для новозбудованих храмів.
  
  1009 р. засновано Трансильванську дієцезію, до якої входили до ХІV ст. територія Закарпаття.
  
  Київська Церква підтримувала контакти з Римською Церквою навіть після розколу 1054 р.
  
  У 20-30 рр. ХІІІ ст. в Україні з'являються латинські ченці домінікани і францискани.
  
  1253 р. Папа Іннокентій ІV через легата Опізо передав королівську корону князю Данилу Галицькому.
  
  1321 р. - рік заснування першого латинського єпископства на території України з центром у Києві. Після захоплення Галичини Польським королівством у середині ХІV ст. у 1359 р. засновано першу латинську дієцезію у Львові, але перший єпископ Тома до неї так і не прибув. 1367 р. засновано дієцезію у Галичі; 1375 р. її перетворено на митрополію, а 1412 р. її центр перенесено до Львова. Протягом 1412-1440 рр. було створено дієцезії у Луцьку, Холмі, Володимирі-Волинському та у Кам'янці-Подільському. Водночас започатковується процес переведення на латинський обряд українського населення, насамперед заможніших прошарків та аристократії.
  
  Із 1346 р. Закарпаття увійшло до Егерської дієцезії. У ХVІ-ХVІІ ст. у часі протестантської реформації Католицька Церква на Закарпатті зазнала значних втрат, але завдяки ченцям францисканам і єзуїтам відродилась.
  
  В останній третині ХVІ ст. в Україні розгорнули широку діяльність отці-єзуїти. Одним із головних напрямків їхньої діяльності стала освіта; з кінця ХVІ ст. в Україні засновуються єзуїтські колегії, в яких виховувалася також і православна молодь, що сприяло латинізації українського суспільства, насамперед магнатів та шляхти. У 1661 р. єзуїти за королівським дозволом засновують у Львові університет, перший на українських землях.
  
  Крім вищезгаданих чернечих орденів, в Україні розгорнули широку діяльність також бернардини, кармеліти, капуцини, августинці, пауліни, тринітарії, театини, численні жіночі ордени.
  
  У ХVІІІ ст. РКЦ в Україні зазнає втрат. Із входженням українських земель до складу Російської імперії тут розгортаються переслідування католицького кліру, насамперед уніатів. Упродовж 1772-1795 рр. відбуваються три поділи Речі Посполитої, в результаті яких відбуваються зміни і в релігійному житті. До Львівської архидієцезії були включені Луцька, Холмська та Кам'янецька дієцезії. Австрійська влада закрила сотні монастирів на західно-українських землях, вивела чернечі ордени з-під папського права і підпорядкувала їх місцевим єпископам. Протягом ХІХ ст. чернече життя відроджується.
  
  Після поділів Польщі в Російській імперії також відбулися адмінстративні зміни. У 1797 р. Київсько-Чернігівську дієцезію було розділено, в результаті чого виділяється окрема Луцько-Житомирська дієцезія. Російська влада всіляко утісняла життя Римо-Католицької Церкви, але на відміну від Греко-Католицької, вона могла легально існувати. На початку ХХ ст. влада під впливом внутрішньополітичних обставин лібералізувала своє ставлення до католиків. У 1909 р. у трьох правобережних губерніях проживало 802 тис. римо-католиків; у 1916 р. нараховувалось 257 парафій та 349 священнослужителів. У Житомирі діяла єдина семінарія; за радянських часів її було перенесено до Польщі.
  
  Активну діяльність розгорнула РКЦ на Закарпатті: 1804 р. ці території увійшли до Сату-Марської дієцезії. Після падіння Австро-Угорської імперії і входження Закарпаття до складу Чехословаччини центр єпархії залишився в Угорщині, що ускладнювало керівництво ними. Із приходом у 1944 р. радянських військ зв'язок з дієцезіальним центром було втрачено, а тому й призначено єпископського вікарія.
  
  У результаті більшовицької окупації України у 1919-1920 рр. Луцько-Житомирська єпархія розділено, єпископ мав центр у Луцьку, а в Києві було призначено генерального вікарія. На середину 20-х рр. у радянській Україні діяло 107 костелів, в яких правило 68 священиків і нараховувалося 350 тис. вірних. У 1926 р. Святий Престол утворив Житомирську дієцезію, для якої призначив Апостольського адміністратора. Проте комуністична влада розгорнула боротьбу проти католиків, і у 1934 р. нараховувалося всього 18 священиків, а у 1938 р. закрито останню римо-католицьку парафію св. Олександра в Києві; духовенство було або страчено, або заслано.
  
  Після відновлення радянської влади в Західній Україні у 1944 р. розпочалися репресії проти Католицької Церкви; центр Львівської архидієцезії примусово пересено до Любачова в Польщі; туди ж змушено переїхати Львівського архиєпископа Євгена Базяка та численну групу священиків і чернецтва. У 1946 р. був заарештований Луцький єпископ Адольф Шельонжек.
  
  1945 р. до РКЦ у Львові належали 17 діючих храмів, 12 чоловічих та 22 жіночих монастирів, але вже у 1946 р. залишилося лише 4 діючі храми та 6 правлячих священиків.
  
  Протягом 1948-1953 рр. пройшла друга хвиля репресій проти Католицької Церкви, в результаті якої число римо-католицьких священиків в Україні зменшилося від 50 до 25. Певна кількість громад діяла у підпіллі, часто Богослужіння відправлялися перед закритими храмами. До діючих римо-католицьких храмів приходила також частина вірних греко-католиків, які хотіли зберегти таким чином єдність зі Святішим Престолом.
  
  У 1948-1995 рр. парохом Львівської Латинської катедри був о. Рафал Керницький; 16 січня 1991 р. Папа Іван Павло ІІ призначив його єпископом-помічником Львівським.
  
  Репресії відбулись і на Закарпатті. У 1947 р. Сату-Марську дієцезію було поділено на 4 частини, одна з яких була сформована саме на Закарпатті, де на той час діяло 40 парафій. До 1956 р. було засуджено 19 священиків; дозволялося відправляти лише Літургії та похорони, решта Богослужінь відбувалися підпільно.
  
  У 1989 р. на Закарпатті було дозволено проводити душпастирську діяльність священикам з Угорщини, а навесні того ж року тут побував архиєпископ Естергорський Ласло Пашкаї; у 1990 р. прибули монахи з Чехословаччини.
  
  16 січня 1991 р. Папа Іван Павло ІІ відновив діяльність в Україні римо-католицьких дієцезій та призначив єпископів у Львові (митрополит архиєпископ Львівський Мар'ян Яворський), Кам'янці-Подільському (єпископ-ординарій Кам'янець-Подільський Ян Ольшанський) та Житомирі (єпископ-ординарій Київсько-Житомирський Ян Пурвінський). Незалежна Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і у 1992 р. в Україну було відкрито Апостольську нунціатуру, а першим Апостольським нунцієм став архиєпископ Антоніо Франко. Він же очолив відновлену у 1993 р. Апостольську адміністратуру Закарпаття; у 1995 р. єпископом-помічником на Закарпатті призначено Антала Майнека, а від 1997 р. він єпископ-ординарій.
  
  1996 р. відроджено Луцьку дієцезію, якою тимчасово керував Львівський митрополит архиєпископ Мар'ян Яворський; у 1998 р. Іван Павло ІІ призначив тодішнього єпископа-помічника Львівського Маркіяна Трофим'яка Луцьким єпископом-ординарієм, а Кам'янець-Подільського єпископа-помічника Станіслава Падевського - Львівським єпископом-помічником.
  
  22-25 березня 1999 р. відбувся перший в історії відродженої РКЦ в Україні візит українських єпископів до Риму - "ad limina".
  
  28 січня 2001 р. Папа Іван Павло ІІ підніс Львівського митрополита архиєпископа Мар'яна Яворського до гідності кардинала; урочистості відбулися в Римі 21-22 лютого 2001 р.