Короткий погляд на СІ
04/22/2002 | Хлоя
Панове, це дійсно буде безкінечно. Я більше не хочу нікому забивати голову ні цитатами з Біблії, ні цими нескінченними розмовами, хто правий.
Я хочу поставити крапку в полеміці зі Свідками Єгови. Тих, кому це байдуже, прошу не читати. А хто колись звертав увагу на цих охайних людей з Біблією в руках, дочитайте до кінця. Вони вважають, що знають істину, що поза межами їхньої організації все - світ сатани. Крім них повної істини не знає ніхто. Я лише хочу показати, яку істину вони несуть. Я не запрошую нікого ні в яку церкву, я не пропоную вірити так, як вірю я, або ще хтось. Але я не хочу, щоб ви потрапили в організацію, яка примусить вас добровільно в якийсь момент відмовитися від нормальної роботи, від нормального особистого життя, від необхідного медичного обслуговування. І Ви це зробите. І скажете, що так хочете самі.
За приклад візьмемо одну їхню брошуру "Следует ли верить в Троицу?"
Якщо Свідки володіють істиною, то ВСЕ в ній має бути правдою.
ОТже...
В розділі "Библейское ли это учение" ми знаходимо твердження про те, що ні в Біблії, ні в роботах перших християн, нічого не говорилося ні про Трійцю, як таку, і ніхто з перших християн не вважав Христа і Святого Духа Богом.
Підрозділ "Чему учили доникейские отцы"
Текст приводиться з сайту: http://www.watchtower.org/library/ti/index.htm
>"Irenaeus, who died about 200 C.E., said that the prehuman Jesus had a separate existence from God and was inferior to him. He showed that Jesus is not equal to the "One true and only God," who is "supreme over all, and besides whom there is no other.""
>"Ириней, который умер приблизительно в 200 году н.э., говорил, что, до того как стать человеком, Иисус существовал отдельно от Бога и подчинялся ему. Ириней указывал, что Иисус не равен "Тому, кто является истинным и единым Богом", который "стоит выше всего и кроме которого нет другого.""
Звертаємося до Іринея, чи дійсно він таке говорив? І що думав Іриней про те, Бог Іісус христос, чи ні?
"Отец есть Господь и Сын - Господь, и Отец есть Бог и Сын - Бог, ибо от Бога рожденный есть Бог."
http://www.krotov.org/library/i/iriney/ap_prop.html
"... Ибо я показал из Писаний, что никто из сынов Адама вполне и безусловно не называется Богом и не именуется Господом. А что Он собственно, исключительно пред всеми жившими тогда человеками, есть Бог и Господь и Царь Вечный, Единородный и Слово воплотившееся, провозвещенное и всеми пророками, Апостолами и Самим Духом, это могут видеть все, которые постигли хотя малую часть истины."
http://www.mrezha.ru/orthlib/Irenaeus/bk3_19.html
И тим цинічніше згадування імені Іринея Ліонського, що він знаний всюди, як палкий поборник єретиків.
Ідемо далі:
>"Clement of Alexandria, who died about 215 C.E., called Jesus in his prehuman existence "a creature" but called God "the uncreated and imperishable and only true God." He said that the Son "is next to the only omnipotent Father" but not equal to him."
>"Климент Александрийский, который умер примерно в 215 году н.э., называл Бога "несотворенным, вечным и единым истинным Богом. Он говорил, что Сын "стоит следом за единственно всемогущим Отцом", но не равен ему." (Кстати, обратите внимание, и в англ и в русск. варианте здесь "ему" - с маленькой буквы. Это те, которые превозносят Бога?)
Брехня! Звернемося до творів Клімента Александрійского:
У своїй книзі "Педагог" (де він називає так Ісуса Христа) Клімент писав:
"Наш Педагог, любезные мои, подобен Богу, Своему Отцу, которому Он является Сыном. Он безгрешен, безупречен, Его душа совершенно свободна от страстей. Это — всецело Бог, лишь в человеческом образе; это — исполнитель воли Отчей, Бог Слово (Логос), сущий в Отце, сидящий одесную Его, Бог в видимом образе."
"Наш же Педагог свят; им является Божественный Иисус, Логос, руководитель всего человечества; Сам Он, человеколюбивый Бог, есть наш Воспитатель."
"Будь милостив к Твоим чадам. Божественный Педагог, Отец, Вождь Израиля, Сын и Отец, оба - единый Бог, наш Господь. ... Между тем до его наступление проникни всех желанием собраться под мирное знамя Твоего царства, под кроткие крылья Святого Духа, преобрази всех в мирных граждан Твоего святого града, дабы под действием тихого веяния благодати Духа силой Его тихо плыть нам по направлению к мирной гавани, не терпя на море этой жизни вреда от прибоя к нам волн греха, напротив, в Нем, Святом Духе, мудрости неизреченной, ночь и день даже до последнего часа жизни благодаря славословите, а славословя, благодарить единого Отца и Сына, Сына и Отца, Тебя Сына в качестве Педагога и Учителя , со Святым Духом, Который собой представляет все в едином, в Котором все, через Которого все едино, через Которого вечность, Которого все мы состоим членами. Которому принадлежит слава, (история во все) века. Который есть совокупность всех благ, всей красоты, всей мудрости, всей праведности. Которому слава ныне и во веки веков. Аминь.
"
http://www.krotov.org/library/k/klim_ale/pedagog.html
>"Tertullian, who died about 230 C.E., taught the supremacy of God. He observed: "The Father is different from the Son (another), as he is greater; as he who begets is different from him who is begotten; he who sends, different from him who is sent." He also said: "There was a time when the Son was not. . . . Before all things, God was alone.""
>"Тертуллиан, который умер примерно в 230 году н.э., учил тому, что Бог обладает превосходством во всем. Он писал: "Отец отличается от Сына (другой), так как он больше; как тот, кто порождает, отличается от того, кто порожден; тот, кто посылает, отличается от того, кто послан." Тертуллиан также сказал: "Было время, когда Сына не было. [...] прежде появления всего остального Бог был один."
Брехня, що Тертуліан не визнавав Святої Трійці:
"Вот правило или символ нашей веры. Мы исповедуем его всенародно. Мы веруем, что существует единый Бог. Творец мира, извлекший его из ничтожества Словом своим, рожденным прежде всех век. Мы веруем, что Слово сие: есть Сын Божий, многократно являвшийся патриархам под именем Бога, одушевлявший пророков, снисшедший наитием Бога Духа Святого в утробу девы Марии, воплотившийся и рожденный от нее: что Слово сие есть Господь наш Иисус Христос, проповедовавший новый закон и новое обетование царствия небесного. "
http://antology.rchgi.spb.ru/Tertullianus/meyen.html
І на довершення зазирність на цю сторінку:
http://www.watchtower.org/library/ti/article_06.htm
Там є малюнок, на якому Христос розіп*ятий не на хресті, як вірують християни, а на стовпі, як проповідують Єговісти. Як припустити, що СІ володіють істинним знанням і воно точно відповідає Біблії, то на цьому малюночку має бути ІСТИННА правда. Отже, руки Христа, якщо Ви придивитеся, були прибиті ОДНИМ гвоздем. Чи це важливо? - Так, якщо вони претендують на істинність. Якщо Ви збираєтеся довірити їм свою душу.
А тепер звернімося до Біблії, яку СІ теж називають істиною:
24 Фома же, один из двенадцати, называемый Близнец, не был тут с ними, когда приходил Иисус.
25 Другие ученики сказали ему: мы видели Господа. Но он сказал им: если не увижу на руках Его ран от гвоздей, и не вложу перста моего в раны от гвоздей, и не вложу руки моей в ребра Его, не поверю.
ТО хто бреше тут? Біблія, чи Свідки Єгови? Чи знову неправильний переклад?
Люде добрі, я не критикую ні людей, ні їхні слабкості, ні їхні помилки. Всі ми грішні, всі маємо право помилятися. Я критикую тільки вчення, яке претендує на ІСТИННІСТЬ!
Всього Вам найкращого.
Я хочу поставити крапку в полеміці зі Свідками Єгови. Тих, кому це байдуже, прошу не читати. А хто колись звертав увагу на цих охайних людей з Біблією в руках, дочитайте до кінця. Вони вважають, що знають істину, що поза межами їхньої організації все - світ сатани. Крім них повної істини не знає ніхто. Я лише хочу показати, яку істину вони несуть. Я не запрошую нікого ні в яку церкву, я не пропоную вірити так, як вірю я, або ще хтось. Але я не хочу, щоб ви потрапили в організацію, яка примусить вас добровільно в якийсь момент відмовитися від нормальної роботи, від нормального особистого життя, від необхідного медичного обслуговування. І Ви це зробите. І скажете, що так хочете самі.
За приклад візьмемо одну їхню брошуру "Следует ли верить в Троицу?"
Якщо Свідки володіють істиною, то ВСЕ в ній має бути правдою.
ОТже...
В розділі "Библейское ли это учение" ми знаходимо твердження про те, що ні в Біблії, ні в роботах перших християн, нічого не говорилося ні про Трійцю, як таку, і ніхто з перших християн не вважав Христа і Святого Духа Богом.
Підрозділ "Чему учили доникейские отцы"
Текст приводиться з сайту: http://www.watchtower.org/library/ti/index.htm
>"Irenaeus, who died about 200 C.E., said that the prehuman Jesus had a separate existence from God and was inferior to him. He showed that Jesus is not equal to the "One true and only God," who is "supreme over all, and besides whom there is no other.""
>"Ириней, который умер приблизительно в 200 году н.э., говорил, что, до того как стать человеком, Иисус существовал отдельно от Бога и подчинялся ему. Ириней указывал, что Иисус не равен "Тому, кто является истинным и единым Богом", который "стоит выше всего и кроме которого нет другого.""
Звертаємося до Іринея, чи дійсно він таке говорив? І що думав Іриней про те, Бог Іісус христос, чи ні?
"Отец есть Господь и Сын - Господь, и Отец есть Бог и Сын - Бог, ибо от Бога рожденный есть Бог."
http://www.krotov.org/library/i/iriney/ap_prop.html
"... Ибо я показал из Писаний, что никто из сынов Адама вполне и безусловно не называется Богом и не именуется Господом. А что Он собственно, исключительно пред всеми жившими тогда человеками, есть Бог и Господь и Царь Вечный, Единородный и Слово воплотившееся, провозвещенное и всеми пророками, Апостолами и Самим Духом, это могут видеть все, которые постигли хотя малую часть истины."
http://www.mrezha.ru/orthlib/Irenaeus/bk3_19.html
И тим цинічніше згадування імені Іринея Ліонського, що він знаний всюди, як палкий поборник єретиків.
Ідемо далі:
>"Clement of Alexandria, who died about 215 C.E., called Jesus in his prehuman existence "a creature" but called God "the uncreated and imperishable and only true God." He said that the Son "is next to the only omnipotent Father" but not equal to him."
>"Климент Александрийский, который умер примерно в 215 году н.э., называл Бога "несотворенным, вечным и единым истинным Богом. Он говорил, что Сын "стоит следом за единственно всемогущим Отцом", но не равен ему." (Кстати, обратите внимание, и в англ и в русск. варианте здесь "ему" - с маленькой буквы. Это те, которые превозносят Бога?)
Брехня! Звернемося до творів Клімента Александрійского:
У своїй книзі "Педагог" (де він називає так Ісуса Христа) Клімент писав:
"Наш Педагог, любезные мои, подобен Богу, Своему Отцу, которому Он является Сыном. Он безгрешен, безупречен, Его душа совершенно свободна от страстей. Это — всецело Бог, лишь в человеческом образе; это — исполнитель воли Отчей, Бог Слово (Логос), сущий в Отце, сидящий одесную Его, Бог в видимом образе."
"Наш же Педагог свят; им является Божественный Иисус, Логос, руководитель всего человечества; Сам Он, человеколюбивый Бог, есть наш Воспитатель."
"Будь милостив к Твоим чадам. Божественный Педагог, Отец, Вождь Израиля, Сын и Отец, оба - единый Бог, наш Господь. ... Между тем до его наступление проникни всех желанием собраться под мирное знамя Твоего царства, под кроткие крылья Святого Духа, преобрази всех в мирных граждан Твоего святого града, дабы под действием тихого веяния благодати Духа силой Его тихо плыть нам по направлению к мирной гавани, не терпя на море этой жизни вреда от прибоя к нам волн греха, напротив, в Нем, Святом Духе, мудрости неизреченной, ночь и день даже до последнего часа жизни благодаря славословите, а славословя, благодарить единого Отца и Сына, Сына и Отца, Тебя Сына в качестве Педагога и Учителя , со Святым Духом, Который собой представляет все в едином, в Котором все, через Которого все едино, через Которого вечность, Которого все мы состоим членами. Которому принадлежит слава, (история во все) века. Который есть совокупность всех благ, всей красоты, всей мудрости, всей праведности. Которому слава ныне и во веки веков. Аминь.
"
http://www.krotov.org/library/k/klim_ale/pedagog.html
>"Tertullian, who died about 230 C.E., taught the supremacy of God. He observed: "The Father is different from the Son (another), as he is greater; as he who begets is different from him who is begotten; he who sends, different from him who is sent." He also said: "There was a time when the Son was not. . . . Before all things, God was alone.""
>"Тертуллиан, который умер примерно в 230 году н.э., учил тому, что Бог обладает превосходством во всем. Он писал: "Отец отличается от Сына (другой), так как он больше; как тот, кто порождает, отличается от того, кто порожден; тот, кто посылает, отличается от того, кто послан." Тертуллиан также сказал: "Было время, когда Сына не было. [...] прежде появления всего остального Бог был один."
Брехня, що Тертуліан не визнавав Святої Трійці:
"Вот правило или символ нашей веры. Мы исповедуем его всенародно. Мы веруем, что существует единый Бог. Творец мира, извлекший его из ничтожества Словом своим, рожденным прежде всех век. Мы веруем, что Слово сие: есть Сын Божий, многократно являвшийся патриархам под именем Бога, одушевлявший пророков, снисшедший наитием Бога Духа Святого в утробу девы Марии, воплотившийся и рожденный от нее: что Слово сие есть Господь наш Иисус Христос, проповедовавший новый закон и новое обетование царствия небесного. "
http://antology.rchgi.spb.ru/Tertullianus/meyen.html
І на довершення зазирність на цю сторінку:
http://www.watchtower.org/library/ti/article_06.htm
Там є малюнок, на якому Христос розіп*ятий не на хресті, як вірують християни, а на стовпі, як проповідують Єговісти. Як припустити, що СІ володіють істинним знанням і воно точно відповідає Біблії, то на цьому малюночку має бути ІСТИННА правда. Отже, руки Христа, якщо Ви придивитеся, були прибиті ОДНИМ гвоздем. Чи це важливо? - Так, якщо вони претендують на істинність. Якщо Ви збираєтеся довірити їм свою душу.
А тепер звернімося до Біблії, яку СІ теж називають істиною:
24 Фома же, один из двенадцати, называемый Близнец, не был тут с ними, когда приходил Иисус.
25 Другие ученики сказали ему: мы видели Господа. Но он сказал им: если не увижу на руках Его ран от гвоздей, и не вложу перста моего в раны от гвоздей, и не вложу руки моей в ребра Его, не поверю.
ТО хто бреше тут? Біблія, чи Свідки Єгови? Чи знову неправильний переклад?
Люде добрі, я не критикую ні людей, ні їхні слабкості, ні їхні помилки. Всі ми грішні, всі маємо право помилятися. Я критикую тільки вчення, яке претендує на ІСТИННІСТЬ!
Всього Вам найкращого.
Відповіді
2002.04.22 | Георгій Пінчук
Re: Короткий погляд на СІ
Пані Хлоє,Деякі Ваші цитати з отців ранньої церкви все-таки не доводять того, що Ви вважаєте, що вони доводять. Наприклад:
>>Брехня, що Тертуліан не визнавав Святої Трійці:
"Вот правило или символ нашей веры. Мы исповедуем его всенародно. Мы веруем, что существует единый Бог. Творец мира, извлекший его из ничтожества Словом своим, рожденным прежде всех век. Мы веруем, что Слово сие: есть Сын Божий, многократно являвшийся патриархам под именем Бога, одушевлявший пророков, снисшедший наитием Бога Духа Святого в утробу девы Марии, воплотившийся и рожденный от нее: что Слово сие есть Господь наш Иисус Христос, проповедовавший новый закон и новое обетование царствия небесного. "
(ГП) Ну й де тут визнання Трійці в її сучасному розумінні (тобто, що всі три іпостасі Бога є такими, що кожна з них має в собі всю повноту Бога)? Нема в цій цитаті цього. Під цією цитатою, наскільки мені зрозуміло, Свідки Єгови могли б спокійно підписатися. Бог-Творець всесвіту, за цією цитатою, все-таки один. Слово-Логос-Софія-Христос дійсно був народжений перед усіма віками, але все-таки *народжений* від свого Отця, і вже тому не має усієї повноти Бога-Отця (тому що Отець ніколи і ніким не був народжений). Слово-Христос дійсно брав пряму участь у створенні всього небесного "воїнства" (ангелів) і фізичного Всесвіту, але ж він був при цьому все-таки Словом БОЖИМ (у Вашій цитаті "извлекший его из ничтожества Словом *СВОИМ*". Це цілком гармонує з Біблією, яка називає Слово-Софію "підмайстром під його (тобто Бога) боком" (NIV, "craftsman at his side") (Приповістей 8:30). Бога ж Отця Біблія ніде і ніколи не називає нічиїм підмайстром - світ був створений ЙОГО, ОТЦЯ, волею ЧЕРЕЗ участь Христа (не навпаки). Тобто і тут Ісус Христос не має усієї повноти Бога-Отця. Ну, а решта цитати - то є біблійна азбука і не потребує особливих коментарів.
Щодо цвяхів у руках Ісуса. Якби він був прибитий до стовпа обома руками вгору, але кількома цвяхами (тому що один цвях просто не витримав би ваги тіла), тоді теж було б кілька дірок. Взагалі мені здається, що про таке не варто навіть і сперечатися. Знаряддя смерті Христа ніхто не бачив, а римляни були досить-таки винахідливі щодо форм своїх "cruces" - деякі з них були з горизонтальною перекладиною, деякі без (crux simplex). Новий Завіт дійсно скрізь має слово "stauros" (стовп), а не хрест (було б "khiasma"). Але, знову ж таки, я особисто вважаю, що вже на цьому списи ламати не треба.
Щасти Вам,
--Георгій
2002.04.22 | Хлоя
Re: Короткий погляд на СІ
Георгій Пінчук писав(ла):> Пані Хлоє,
>
> Деякі Ваші цитати з отців ранньої церкви все-таки не доводять того, що Ви вважаєте, що вони доводять. Наприклад:
>
> >>Брехня, що Тертуліан не визнавав Святої Трійці:
Пане Георгію, вам розкласти по літерах?
>
> "Вот правило или символ нашей веры.... Мы веруем, что существует единый Бог....Мы веруем, что Слово сие: есть Сын Божий, многократно являвшийся патриархам под именем Бога, одушевлявший пророков, снисшедший наитием Бога Духа Святого ..."
Якщо Ви не розумієте, що таке Трійця, я пояснюю: Трійця - це Один Бог у трьох іпостасях: ТОбто є Бог ОТець, Бог Син і Бог Святий Дух. Але всі три - одне. В цій молитві Тертуліана ясно сказано, що існує ЄДИНИЙ БОГ, що СИн Божий являвся нам під іменем БОГА (просто так істинно віруючі такими словами не розкидаються), і що Дух Святий - теж БОГ. ВАМ ЦЬОГО МАЛО?????????????
>
> (ГП) Ну й де тут визнання Трійці в її сучасному розумінні (тобто, що всі три іпостасі Бога є такими, що кожна з них має в собі всю повноту Бога)? Нема в цій цитаті цього. Під цією цитатою, наскільки мені зрозуміло, Свідки Єгови могли б спокійно підписатися. Бог-Творець всесвіту, за цією цитатою, все-таки один. Слово-Логос-Софія-Христос дійсно був народжений перед усіма віками, але все-таки *народжений* від свого Отця, і вже тому не має усієї повноти Бога-Отця (тому що Отець ніколи і ніким не був народжений). Слово-Христос дійсно брав пряму участь у створенні всього небесного "воїнства" (ангелів) і фізичного Всесвіту, але ж він був при цьому все-таки Словом БОЖИМ (у Вашій цитаті "извлекший его из ничтожества Словом *СВОИМ*". Це цілком гармонує з Біблією, яка називає Слово-Софію "підмайстром під його (тобто Бога) боком" (NIV, "craftsman at his side") (Приповістей 8:30). Бога ж Отця Біблія ніде і ніколи не називає нічиїм підмайстром - світ був створений ЙОГО, ОТЦЯ, волею ЧЕРЕЗ участь Христа (не навпаки). Тобто і тут Ісус Христос не має усієї повноти Бога-Отця. Ну, а решта цитати - то є біблійна азбука і не потребує особливих коментарів.
Вам просто забракло слова ПОВНОТА? А може, все-таки, підете та замість Сторожевої Вежі почитаєте щось із Святих Отців? Хоча б із тих що СІ визнають? І не розводьте, будь ласка, софістики.
>
> Щодо цвяхів у руках Ісуса. Якби він був прибитий до стовпа обома руками вгору, але кількома цвяхами (тому що один цвях просто не витримав би ваги тіла), тоді теж було б кілька дірок. Взагалі мені здається, що про таке не варто навіть і сперечатися. Знаряддя смерті Христа ніхто не бачив...
Брехня! Апостоли бачили. Про це і в Біблії написали. Тому якщо бути вже такими достеменними, якими вважають себе єговісти, треба визнати, вони таким важливим фактом просто знехтували, недодивилися. Якщо вони недодивляються в малому, то я б не гарантувала, на Вашому місці, істинності в головному.
>..., а римляни були досить-таки винахідливі щодо форм своїх "cruces" - деякі з них були з горизонтальною перекладиною, деякі без (crux simplex). Новий Завіт дійсно скрізь має слово "stauros" (стовп), а не хрест (було б "khiasma"). Але, знову ж таки, я особисто вважаю, що вже на цьому списи ламати не треба.
Яких списів, Боже збав! До речі, скажіть, будь ласка, чи хтось з ваших знайомих Свідків Єгови має вищу лінгвістичну освіту, спеціалізуючись саме на давньогрецькій, давньоєврейській мові чи латині, що Ви так рясно і так упевнено нам цитуєте зі знанням справи різні грецькі, латинські та давньоєврейські слова?
2002.04.23 | Георгій Пінчук
Точний текст і дедукції з нього
>>Якщо Ви не розумієте, що таке Трійця, я пояснюю: Трійця - це Один Бог у трьох іпостасях: ТОбто є Бог ОТець, Бог Син і Бог Святий Дух. Але всі три - одне. В цій молитві Тертуліана ясно сказано, що існує ЄДИНИЙ БОГ, що СИн Божий являвся нам під іменем БОГА (просто так істинно віруючі такими словами не розкидаються), і що Дух Святий - теж БОГ. ВАМ ЦЬОГО МАЛО?????????????(ГП) Пані Хлоє, збавте трохи оберти. Подивіться уважно на цитату з Тертуліана. Він не каже там, що Христос ТОЧНО, ПОВНІСТЮ ТАК САМО Бог, як і Отець, чи що Святий Дух ТОЧНО, ПОВНІСТЮ ТАК САМО Бог, як і Отець чи як і Христос, чи що Отець ТОЧНО, ПОВНІСТЮ так само (і не більше) Бог, ніж Христос чи Святий Дух. Ось Вам ще раз цитата з Тертуліана, яку ВИ Ж і навели у Вашому дописі:
"Вот правило или символ нашей веры. Мы исповедуем его всенародно. Мы веруем, что существует единый Бог. Творец мира, извлекший его из ничтожества Словом своим, рожденным прежде всех век. Мы веруем, что Слово сие: есть Сын Божий, многократно являвшийся патриархам под именем Бога (ГП - чи в оригіналі не "говорив до патріархів від імені Бога? перевірю...), одушевлявший пророков, снисшедший наитием Бога Духа Святого в утробу девы Марии, воплотившийся и рожденный от нее: что Слово сие есть Господь наш Иисус Христос, проповедовавший новый закон и новое обетование царствия небесного. "
А тепер порівняйте це з тим, що Ви написали у цьому Вашому дописі. Не зовсім те саме, правда? Ось Вам і різниця між точним текстом і дедукціями/ інтерпретаціями.
Прошу дуже, змініть Вашу агресію проти розпроклятущих іродів-душогубів єговістів на спокійне обговорення їх концепції. І ще раз скажу, я не є членом їх організації і мені деякі речі, які вони говорять і роблять, не подобаються. Але істеричні випади проти них, випади, які не базуються ні на чтому, крім штампів, мене не переконують - вони тільки ще більше говорять мені, що Свідки дуже багато в чому мають рацію.
З моїми найкращими побажаннями Вам,
--Георгій
2002.04.23 | Хлоя
Алогічні дедукції - це Ваша парафія.:-)
Знаєте, пане Георгій, якщо тобі раз двадцять повторюють, что біле - це чорне попри те, що ти очевидно довів, що біле - все ж таки біле, то вибачте... Проте... не приписуйте мені істеризму.Я скоротила цитату з надією, що Ви все-таки побачите, що в ній Тертуліан і Христа називає Богом і Духа Святого називає Богом. І тільки тому, що раніше вона була приведена мною повністю. Я вважаю це нормальним. Якщо Ви вважаєте, що перші християни, яких СІ називають праведними, могли називати Богом ще когось, крім істинного Бога, це Ваші проблеми. Кого ще єговісти називають Богом?
Може, Ви все-таки перестанете викручуватися і визнаєте, що єговісти не можуть опиратися на віровчення перших християн? Нехай пошукають своє коріння деінде, але не примазуться до християнської віри і не морочать голови людям.
2002.04.23 | Георгій Пінчук
Ні, я за що купив, за те й продаю
Ось яку цитату з Тертуліана Ви навели, пані Хлоє:"Вот правило или символ нашей веры. Мы исповедуем его всенародно. Мы веруем, что существует единый Бог. Творец мира, извлекший его из ничтожества Словом своим, рожденным прежде всех век. Мы веруем, что Слово сие: есть Сын Божий, многократно являвшийся патриархам под именем Бога, одушевлявший пророков, снисшедший наитием Бога Духа Святого в утробу девы Марии, воплотившийся и рожденный от нее: что Слово сие есть Господь наш Иисус Христос, проповедовавший новый закон и новое обетование царствия небесного. "
Як бачите, Тертуліан НЕ НАЗИВАЄ там Христа і Святого Духа Богом. Він пише, що є Бог-Отець-Творець, є Слово Боже - Христос, і є Святий Дух. Вони дійсно дуже інтимно пов'язані з Богом-Отцем-Творцем, але вони ВТОРИННІ, ПОХІДНІ від нього, а не навпаки. Христос дійсно має у Біблії титул Господь (kyurios), як зак того, що він буде нашим Царем у прийдешньому Божому Царстві. Але він через певний час передасть це царство своєму Отцеві (1 Коринфян 15:24).
2002.04.23 | Георгій Пінчук
І ще...
... я мушу побачити, як саме в оригіналі Тертуліан подає оце "наитием Бога Духа Святого." --ГП2002.04.23 | Хлоя
Якщо знаєте латину, читайте...
http://www.tertullian.org/2002.04.23 | Георгій Пінчук
Прошу!
>Id uerbum filium eius appellatumin nomine Dei uarie uisum a patriarchis, in prophetis
semper auditum, postremo delatum ex spiritu patris Dei
et uirtute in uirginem Mariam, carnem factum in utero
eius et ex ea natum egisse Iesum Christum.
(ГП) Мій переклад:
"Його Слово - Сина, який говорив во їм'я Бога, коли являвся патріархам, якого чути було через пророків, який духом Бога Отця істинного проник в утробу діви Марії і там воїстину став плоттю, і народився під іменем Ісуса Христа."
Як бачите, Тертуліан таки не називає ані Христа, ані Святого Духа Богом. Якщо я погано переклав, прошу виправити.
--Георгій
2002.04.23 | Хлоя
Re: Прошу!
Георгій Пінчук писав(ла):> >Id uerbum filium eius appellatum
> in nomine Dei uarie uisum a patriarchis, in prophetis
> semper auditum, postremo delatum ex spiritu patris Dei
> et uirtute in uirginem Mariam, carnem factum in utero
> eius et ex ea natum egisse Iesum Christum.
>
> (ГП) Мій переклад:
>
> "Його Слово - Сина, який говорив во їм'я Бога, коли являвся патріархам, якого чути було через пророків, який духом Бога Отця істинного проник в утробу діви Марії і там воїстину став плоттю, і народився під іменем Ісуса Христа."
>
> Як бачите, Тертуліан таки не називає ані Христа, ані Святого Духа Богом. Якщо я погано переклав, прошу виправити.
Ось переклад цієї цитати з бібліотеки Кротова:
Слово это, названное Сыном Его, которое по-разному открывалось патриархам в имени Божьем, всегда слышно было в пророках, сошло, наконец, из Духа Бога-Отца и Благости Его на Деву Марию, стало плотью во чреве Ее и произвело родившегося от Нее Иисуса Христа.
У цій цитаті не називає, але ви можете стверджувати, що він ніде Богом Христа не називає, як вам така цитата?
Haec in fide ueritatis ... legentibus pax et gratia dei
nostri Iesu XPI in aeternum.
Тем же, которые читают это с истинной верою, да будет мир и милость Бога нашего Иисуса Христа во век.
http://www.tertullian.org/latin/de_praescriptione_haereticorum.htm
>
> --Георгій
2002.04.29 | Хлоя
До пана Георгія
Пане Георгію, Ви більше не пишете в цю тему, бо:1) втомилися від дискусії?
2) не бачите сенсу її продовжувати?
3) зрозуміли хибність вчення СІ?
4) не маєте часу?
5) ваша причина____________?
Адже вона явно не закінчена. Бо в останній наведеній мною цитаті латиною Тертуліан називає Христа Богом. ТОбто твердження про те, що перші святі отці заперечували доктрину про Трійцю - брехливе, або, якщо хочете, недбало перевірене. А якщо так, то і все вчення СІ не можна назвати істинним. Я не думаю, що Вам байдуже, що Ви проповідуєте. Мені так само. І не думаю, що тема про гомосексуалістів важливіша за тему про Святу Трійцю.
Тому я б дуже просила Вас або продовжити дискусію, або пояснити причини свого мовчання.
З повагою, Хлоя.
2002.04.29 | Георгій Пінчук
Re: До пана Георгія
Пані Хлоє,Я думаю, що відносно Тертуліана Свідки і праві, і неправі. Виглядає, що він дійсно називав Христа Богом. Але це ще не означає, на мій погляд, що він розумів догмат Трійці так само, як його розуміють сучасні тринітаріанські теологи, тобто що Отець, Син, і Святий Дух є трьома персонами чи іпостасями однієї Божої особи. У дуже спрощеному вигляді догмат Трійці сформулював, наприклад, сучасний кальвіністський проповідник і популяризатор християнства, Р.С. Спраул. Він каже так: ось є камінь, чи дерево. Вони не є ні особами, ні персонами. Ось є корова, чи людина. Вони є особами і персонами, причому в них одна особа відповідає одній персоні. А ось є Бог. Він є одна особа, але цій його особі відповідають три персони. Не знаю, чи такк пояснення Трійці сподобалося б Тертуліану.
Можливо, Тертуліан був під впливом тих фрагментів Біблії, які називають Христа Богом. Дійсно, Ісайя пророкує, що "князь миру" на ім'я Імануїл буде знаний у світі як могутній бог ("el gibbohr"). Але Ісайя ніде не називає Христа *ВСЕмогутнім Богом" ("el shaddai"), як серед пророків прийнято було називати Бога-Отця. Також "невіруючий" Хома після того, як він переконується, що перед ним стоїть дійсно Христос, вигукує, "мій Пане і мій Боже!" Знову ж таки, тут нема прямого свідоцтва про те, що Хома вірить у Трійцю так, як її описав вище д-р Спраул. Швидше Хома усвідомлює, що Христос є значно вищим, могутнішим, "старшим" за людей і що його воскресіння і явлення людям символізує не тільки можливість чуда взагалі, а й його майбутнє воцарення у Божому Царстві.
Щодо гомосексуалістів, я вважаю дискусію про них надзвичайно важливою, тому що в Україні існує дуже серйозна гомофобія, і мені, як християнину, це не подобається. Також мені не подобається, коли люди лають Америку за те, що вона нібито "розплодила" гомосексуалістів і нав'язує гомосексуалізм іншим країнам. Тому мені хочеться поділитися тим, що я знаю про історію цього явища у США, і також на прикладі власних знайомих показати, що гомосексуалісти як люди зовсім не обов'язково злі егоцентрики, що кидають виклик суспільству, природі і Богу.
Вітаю Вас,
--Георгій
2002.04.29 | Хлоя
Re: До пана Георгія
Георгій Пінчук писав(ла):> Пані Хлоє,
>
> Я думаю, що відносно Тертуліана Свідки і праві, і неправі. Виглядає, що він дійсно називав Христа Богом. Але це ще не означає, на мій погляд, що він розумів догмат Трійці так само, як його розуміють сучасні тринітаріанські теологи, тобто що Отець, Син, і Святий Дух є трьома персонами чи іпостасями однієї Божої особи. У дуже спрощеному вигляді догмат Трійці сформулював, наприклад, сучасний кальвіністський проповідник і популяризатор християнства, Р.С. Спраул. Він каже так: ось є камінь, чи дерево. Вони не є ні особами, ні персонами. Ось є корова, чи людина. Вони є особами і персонами, причому в них одна особа відповідає одній персоні. А ось є Бог. Він є одна особа, але цій його особі відповідають три персони. Не знаю, чи такк пояснення Трійці сподобалося б Тертуліану.
Я не знаю, як пояснював Спраул, бо не належу до протестантів, але мені більш імпонує пояснення, яке я вичитала недавно про вогонь. Вибачте, якщо повторюся, бо не пам*ятаю і не маю можливості передивлятися все що писала. Якщо подивитися на вогонь, то є сам вогонь, сяйво навколо нього і промінь від нього. Одне не може існувати без двох інших. Вони всі завжди існують, як одне ціле, і все-таки розділяються. Вогонь можна порівняти з Богом-Отцем, промінь - зі Словом, а сяйво - з Духом Святим.
А взагалі, не можна говорити, що людина здатна пізнати Бога. Тому будь-яке земне явище не може передати в усій повноті сутність Бога. Адже наш розум не може вмістити розуміння чогось настільки більшого і величнішого.
Але визнайте, що ні пророк, ні апостол, ні перші християни не могли називати Богом не Бога. І розвиток самого формулювання доктрини про Трійцю міг тривати в часі. І тривав, як ми бачимо. Якщо Ви добре знаєте латину, Ви можете переглянути в оригіналі роботи перших отців, згадуваних у брошурах СІ, і самі порівняти, чи дійсно правду вони називали Ісуса Христа і Духа Святого - Бог. Погодьтеся, що це питання важливе, бо саме на ньому базується заперечення СІ одного з найважливіших догматів християнства. Якщо це виявилося навіть почасти неправдою, то треба ретельно перевірити інші докази доктрини, уважно вислухавши всі сторони, а не тільки одну. Уявіть який величезнй гріх і яке зухвальтство заперечувати, що Бог - це Бог. А якщо Ісус Христос справді є Богом, а Ви всюди кажете, що це не так? Чи не буде це наклепом на Бога?
Я не пропоную відмовлятися від усього вчення СІ, тільки подивитися більш критично і виважено. Богу не потрібні наші поклони, вони потрібні нам самим у першу чергу.
>
> Щодо гомосексуалістів, я вважаю дискусію про них надзвичайно важливою, тому що в Україні існує дуже серйозна гомофобія, і мені, як християнину, це не подобається. Також мені не подобається, коли люди лають Америку за те, що вона нібито "розплодила" гомосексуалістів і нав'язує гомосексуалізм іншим країнам. Тому мені хочеться поділитися тим, що я знаю про історію цього явища у США, і також на прикладі власних знайомих показати, що гомосексуалісти як люди зовсім не обов'язково злі егоцентрики, що кидають виклик суспільству, природі і Богу.
Погодьтеся, що тема про Трійцю важливіша.
Просто зараз не хотілося б торкатися таких тем, адже закінчується піст і йде останній Страсний Тиждень. Може, трохи пізніше.
З повагою, Хлоя.
2002.04.23 | Хлоя
Re: Ні, я за що купив, за те й продаю
Георгій Пінчук писав(ла):> Ось яку цитату з Тертуліана Ви навели, пані Хлоє:
>
> "Вот правило или символ нашей веры. Мы исповедуем его всенародно. Мы веруем, что существует единый Бог. Творец мира, извлекший его из ничтожества Словом своим, рожденным прежде всех век. Мы веруем, что Слово сие: есть Сын Божий, многократно являвшийся патриархам под именем Бога, одушевлявший пророков, снисшедший наитием Бога Духа Святого в утробу девы Марии, воплотившийся и рожденный от нее: что Слово сие есть Господь наш Иисус Христос, проповедовавший новый закон и новое обетование царствия небесного. "
>
> Як бачите, Тертуліан НЕ НАЗИВАЄ там Христа і Святого Духа Богом.
Я зрозуміла, пане Георгій, що бачили Ви. Я читаю "Бога Духа Святого", а Ви - "наитием Бога - Духа Святого". Ну, добре, хоча Ви ніяк не заперечили цитат Іринея та Іполіта, наведених мною вище, я даю Вам наступні цитати Тертуліана, якщо Ви досі не були на тих сайтах, що я давала.
“...в Иисусе Христе соединились Бог и человек. ... Бог жил среди людей как человек, чтобы человек научился жить божественной жизнью”
Ще з бібліотеки Якова Кротова:
"Ибо Сын есть Слово, и Бог есть Слово (ср. Иоанн. 1,1): Я и Отец—одно (10,30)."
"В другом случае Христос не назывался бы человеком – без плоти, – не назывался бы и Сыном человеческим – без родительницы человеческой. Равно Он не назывался бы Богом без Духа Божьего, а Сыном Божьим – без Бога-Отца.
Итак, свойство той и другой природы (substantia) явило нам человека и Бога: здесь – рожденного, там – Нерожденного, здесь – телесного, там – Духовного, здесь слабого, там – Пресильного, здесь – умирающего, там – Живущего. Эти свойства обоих состояний, Божественного и человеческого, вне сомнения, с равной достоверностью засвидетельствованы для обеих природ – и для духа, и для плоти. Чудеса засвидетельствовали Дух Божий, страсти – плоть человеческую. Если чудодействия не без Духа, то и страсти не без плоти; если плоть со страстями ее была воображаемая, то и Дух с его чудодействиями не был настоящим. Что же ты разделяешь Христа надвое своей ложью? Он был истинен в цельности Своей. Поверь, Он предпочел родиться, нежели обманываться в чем-то и прежде всего в Себе Самом: носить плоть, прочную без костей, сильную без жил, кровоточащую без крови, покрытую без кожи, алчущую без голода, едящую без зубов, говорящую без языка, так что речь ее являлась слуху как призрак от воображаемого звука. Тогда, значит, Он был призраком и после Воскресения, когда предложил ученикам осмотреть руки и ноги Свои, говоря: Взгляните, вот Я; ибо дух не имеет костей, а вы видите, что Я имею (Лук. 24, 39). Это, без сомнения, руки, ноги и кости, которые имеет не дух, но плоть. Как объясняешь ты эти слова, Маркион, ты, выводящий Иисуса от Бога наилучшего, простого и только благого? Взгляни-ка: Он обманывает, заблуждает и затуманивает очи всех, чувства всех, которые подходят и осязают. Уж по этой причине тебе следовало бы выводить Христа не с неба, а из какой-нибудь шайки шарлатанов, представлять Его не Богом помимо человека, а просто человеком, магом, не жрецом спасения, а театральным актером, не воскресителем мертвых, а губителем живых. Но Он все же родился – даже если и был просто магом.
"Отец не то, что Сын, - и это значит: различен в лице, а не в сущности."
http://www.krotov.org/library/t/tertull/plot.htm
Отже, підсумуємо, що принаймні Христа він Богом називав. Проте, звісно, не можна сказати, що за часів Тертуліана доктрина про Трійцю була розвинена. Але він був першим, хто вжив це слово.
ще одна цитата з роботи про нього Кіпріана Керна:
"Говоря о схождении Духа на Деву Марию, апологет пишет: "упоминая здесь о Святом Духе, хотя Святой Дух и есть Бог, но не именуя Его прямо Богом, Ангел хотел дать разуметь о части целого, имевшего снизойти под именем Сына...Дух Божий есть Бог и Слово Божие есть Бог; Они, хотя и происходят от Бога, но не составляют Того, от Кого происходят."
Керн ще відзначає, що "Тертуллиан исповедует божественность всех Трех Лиц, их, так сказать, единосущность. Но терминология его доставляет немало затруднений для правильного понимания ипостасных взаимоотношений. "
Пане Георгію, як ви можете базувати свою віру на самих цитатах? Почитайте ж праці цих отців! Вдумайтеся, про що вони говорили! Співставте самі. Я ж вам посилання даю. Якщо сучасне православ*я для СІ - сатанізм, то принаймні роботи перших отців церкви читати можна?
2002.04.23 | Георгій Пінчук
Про хрест
>>Брехня! Апостоли бачили. Про це і в Біблії написали. Тому якщо бути вже такими достеменними, якими вважають себе єговісти, треба визнати, вони таким важливим фактом просто знехтували, недодивилися. Якщо вони недодивляються в малому, то я б не гарантувала, на Вашому місці, істинності в головному.(ГП) Я мав на увазі, що з тих, хто хараз сперечається, якої форми бух хрест Христа, ніхто його не бачив. Апостоли Матвій і Іван, звичайно ж, бачили, але ніде в Біблії опису хреста нема. Не можна виключати, що це був просто стовп, crux simplex, тим більше, що і Матвій, і Лука вживають грецьке слово stauros (стовп) або ksyulon (дерево). Хрест, як Ви, мабуть, знаєте, не був спочатку символом християнства (таким було зображення риби). Але я не поділяю агресивної риторики Свідків проти хреста як нібито поганського символу. До речі, я так само не в захваті, коли Свідки дуже вже ворожо розводяться про Різдво і Великдень як поганські свята. Це максималізм, мені така ментальність чужа.
2002.04.23 | Хлоя
Re: Про хрест
Георгій Пінчук писав(ла):> (ГП) Я мав на увазі, що з тих, хто хараз сперечається, якої форми бух хрест Христа, ніхто його не бачив. Апостоли Матвій і Іван, звичайно ж, бачили, але ніде в Біблії опису хреста нема. Не можна виключати, що це був просто стовп, crux simplex, тим більше, що і Матвій, і Лука вживають грецьке слово stauros (стовп) або ksyulon (дерево). Хрест, як Ви, мабуть, знаєте, не був спочатку символом християнства (таким було зображення риби). Але я не поділяю агресивної риторики Свідків проти хреста як нібито поганського символу. До речі, я так само не в захваті, коли Свідки дуже вже ворожо розводяться про Різдво і Великдень як поганські свята. Це максималізм, мені така ментальність чужа.
А чому Ви пишете тільки про Матвія і Луку? Які слова вживали Марко і Іван? Неважливо, що було символом християнства спочатку, а що стало потім. Христа розіп*яли і розіп*яли на хресті. Це факт, підтверджений Біблією. Ви мені його не спростували. А навпаки, я спростувала принаймні одну делать малюнка, який свідчить про "ІСТИНУ" в брошурі Свідків. Це - факт. Нікуди від нього не подінешся. Ви самі його підтвердили.Це було не сперечання про стовп чи хрест, це питання про "Безпомилковість" вчення Свідків. Нехтуючи такими деталями, вони легко можуть знехтувати і чимось іншим. Тому віри їм бути не може.
2002.04.22 | Роман
А звідки ж вони взялися ?
Засновниками майже всіх "християнських" сект були євреї. Це що, таємниця ? Он москалі, на своїх релігійних сайтах, дають імена, прізвища, родовід тих засновників і все стає зрозуміло. Звідки ті секти, для чого і на чиї гроші.Суть проста - розколоти християнство. Що з успіхом і зроблено.
2002.04.22 | Mary
Прошу подати джерела Вашої інформації
А до того вона вважається всього лиш наклепом. Звісно, вона й після того може вважатися всього лиш наклепом. Але то вже інше питання.2002.04.22 | Heorhij Pinchuk
Tse ne tajemnytsya, a prosto nepravyl'ne tverdzhennya
Zasnovnykom baptyzmu buv anglijets' John Smith (17 st.), metodyzmu - tezh anglijets' John Wesley (18 st.), orhznizatsiji Svidkiv Jehovy - amerykanets' Charles Taze Russel (1879 r.) Zhoden z tsykh tryokh ne buv jevrejem. Ne buly jevrejamy takozh zasnovnyky rukhu mennonitiv, p'jatydesyatnykiv, adventystiv, mormoniv, toshcho. Lyudy, jaki zasnuvaly tsi techiji, buly khrystyjanamy i takozh "arijtsyamy." Vashe prypushchennya, shcho nibyto vsi "sekty" buly zasnovani jevrejamy, zovsim ni na chomu ne bazujet'sya. --HP2002.04.22 | Augusto
Re: А чи знаєте Ви що...
Ісус Йосипович Христос був народжений від єврейської мами і за єврейським законом був євреєм?2002.04.22 | Heorhij Pinchuk
Tak, ale pry chomu tut te, shcho napysav p. Roman? (-)
?2002.04.22 | Augusto
Звідки я можу це знати? Єдина йому порада:
менше читати російські сайти/літературу, бо ось вже навіть і Путін жахнувся рівня нацизма/фашизма в Росії, а де Ви бачили фашиста НЕ обвішаного різноманітними хрестами? Я чесно навіть і не знаю чи був серед засновників християнських сект взагалі хоч один єврей, ІМХО щось не пригадую.2002.04.22 | Хлоя
Re: А звідки ж вони взялися ?
Звідки? Від отого ж триклятого "я". Усі, хто був до мене, були дурні, а от я - найрозумніший. Усі до мене були грішні, а я - найправедніший. Через оте "Я" істина стає непотребом. Так під будь-яке "Я" можна світ прогнути. Яка різниця, два гвізки чи один, яке вам до того діло? Ну, помилилися. Істина - що істина в "Нас любимих". І як ти не тлумачитимеш, а толку - зась, бо "МИ" - найрозумніші.Пан Роллер правильно тут обурювався. Навіщо комусь щось пояснювати? Де скарб людини, там буде і її серце. Якщо людина хоче жити добре зараз, пішла для цього до Свідків, бо ж вони обіцяють рай на землі, то чого їй товкти про безсмертя душі? Воно їй треба? Серце її вже в земному раю. Це її свідомий вибір. Якщо вона шукатиме правди, сама знайде.
Матф.7:6
2002.04.23 | Георгій Пінчук
Про рай на планеті Земля...
... говорить ВСЯ БІБЛІЯ, починаючи з Буття 1:28-31, де Бог чітко формулює свою мету; продовжуючи Буттям 2:8-14, де Бог чітко дає нам зрозуміти, що рай (староєврейське "gan," грецьке "paradeisos") є термін суто земний (ніде в Біблії не йдеться про "gan" чи "paradeisos" в небі); далі продовжуючи Псалмом 37, де Бог чітко каже нам, що праведники "успадкують ЗЕМЛЮ," і, нарешті, продовжуючи одним з Блаженств, де Христос чітко каже нам, що цю ж саму ЗЕМЛЮ ("ge") успадкують "кроткі" (Матв. 5:5). Це не скасовує небесного воскресіння, але Біблія, знову ж таки, дуже чітко каже нам (особливо в Об'явленні), що небесне воскресіння в оновленій "духовній" формі буде долею тільки обмеженої кількості людей і що ті люди будуть виконувати там чітко окреслену ФУНКЦІЮ - будуть свого роду "урядовцями" Божого (або за Матвієм, "небесного") Царства (Об. 20:4-6). Підданими цього Царства, суб'єктами цього уряду будуть, згідно з інтерпретацією Свідків Єгови, мешканці планети Земля - ті, що переживуть Армагеддон ("велике потрясіння" - Об. 7;9-17), і воскреслі "інші померлі" (тобто ми з Вами, пані Хлоє, якщо ми помремо раніше Армагеддону і якщо ми дійсно "корткі...") "Перші" воскреслі, це, очевидно, члени перших християнських конгрегацій, святі мученики за християнську віру, тобто, очевидно, не ми з Вами.Вітаю Вас дуже щиро і сподіваюся на предметне обговорення.
--Георгій
2002.04.23 | Хлоя
Re: Про рай на планеті Земля...
Георгій Пінчук писав(ла):> Вітаю Вас дуже щиро і сподіваюся на предметне обговорення.
>
Пане Георгію, не будемо лукавити. Про яке предметне обговорення може йти мова? Коли я Вам доводжу з Біблії одне, а Ви мені апелюєте (не знаючи давніх мов! - до речі, Ви так і не відповіли, чи є серед Ваших знайомих СІ фахівці лінгвісти з давніх мов) якимись грецькими словами, які нібито не так перекладаються. Пробачте, але я більше схильна вірити отцям Православної Церкви, а не неосвідченим (Ви самі про це писали), проте дуже і дуже амбітним тлумачам Святого Письма з СІ. До речі, чому СІ не видадуть свою, правильну Біблію, а ходять по квартирах із звичайною, "неправильною"? Цього я не розумію.
Я Вам довела, що принаймні в одному розділі ваше ІСТИННЕ вчення завідомо бреше. Ви знов намагаєтеся все перекрутити і поставити з ніг на голову. Якщо хочете, я перевірю всі цитати тієї брошурки... Проте мені шкода свого часу. Але якщо Ви будете наполягати, я це зроблю. Хоч думаю, що Ви й тоді відмовитеся побачити брехню.
Отже, який саме предмет Ви пропонуєте обговорювати?
PS: До речі, мої найщиріші побажання удачі і добра Вам лишаються в силі. Ми сперечаємося точками зору, я сподіваюся, а не особами. Буває, надто палко, проте всі ми грішні. Іноді я таки вдаюся до різкого слівця. Ви вже вибачте мені, пане Георгію, якщо зможете.
З повагою до Вашої відданості своїм поглядам.
Хлоя
2002.04.23 | Георгій Пінчук
Re: Про рай на планеті Земля...
>>я Вам доводжу з Біблії одне, а Ви мені апелюєте (не знаючи давніх мов! - до речі, Ви так і не відповіли, чи є серед Ваших знайомих СІ фахівці лінгвісти з давніх мов) якимись грецькими словами, які нібито не так перекладаються.(ГП) Серед моїх особистих знайомих Свідків - ні, нема. Але кілька сот фахівців-лінгвістів працюють у штаб-квартирі Свідків у Брукліні. Словники і енциклопедії, видані під редакцією Свідків, мають дуже детальний лінгвістичний аналіз, ссилки на мовні словники і на праці вчених. Я маю вдома чудову двохтомну енциклопедію, "The Insight on the Scriptures," де кожний термін має староєврейський і грецький синоніми, і вказано, де ще можна знайти ці синоніми, тобто дається змога зрозуміти, в якому контексті їх вживали. Також, серед моїх знайомих НЕ-Свідків є справжні фахівці у грецькій мові - мій друг проф. Євген Лемцьо, якого я вже неодноразово згадував, викладає грецьку мову паралельно своєму курсу Нового Завіту в одному з універститетів США. Це він мені подарував грецький текст НЗ (Нестле-Аланд), і роз'яснення до нього. Я у свій час багато говорив і листувався з ним, зокрема про значення таких слів як aion, parousia ("пришестя"), haides, paradeisos, psyukhe(on), pneuma ("дух"), тощо. До речі, Євген - дуже вірний тринітаріанець, але він підтверджує, що вчення про безсмертну ефіроподібну душу, яка продовжує свідоме існування після смерті тіла, не є біблійним.
>>але я більше схильна вірити отцям Православної Церкви, а не неосвідченим (Ви самі про це писали), проте дуже і дуже амбітним тлумачам Святого Письма з СІ.
(ГП) Всі люди мають дефекти в освіті. Св. Августін, за його власим визнанням, так ніколи й не вивчив грецької мови. Він був за етнічним походженням бербер, а в його родині розмовна мова була латинська. Тому він навряд чи читав Новий Завіт в оригіналі. До того ж, у ті часи ще не була так розвинута текстологія, методи скрупульозного порівняння однієї частини тексту з іншими. Це я не в докір, а просто у відповідь на Ваше запитання. Час іде вперед, люди знають більше, читають швидше, порівнюють тексти і думають над ними серйозніше. Не можна покладатися тільки на отців церкви, та ще й в російських перекладах і в інтернетівських купюрах. Значно продуктивніше аналізувати сам біблійний текст, дотримуючися при цьому концепції НЕСУПЕРЕЧЛИВОСТІ Біблії, її ідеальної внутрішньої гармонії, і також використовуючи мовні і тлумачні словники.
>>До речі, чому СІ не видадуть свою, правильну Біблію, а ходять по квартирах із звичайною, "неправильною"? Цього я не розумію
(ГП) Є один англійський переклад Біблії під редакцією Свідків, називається "New World Translation." Але Свідки визнають будь-який аутентичний текст Біблії. Вони ніколи не називають Біблію неправильною. До речі, вони й отців церкви не вважають а пріорі неправими. Вони тільки реагують, коли бачать в їх дедукціях (як-от догмат Трійці) те, чого Біблія не містить.
>>Я Вам довела, що принаймні в одному розділі ваше ІСТИННЕ вчення завідомо бреше.
(ГП) Ні, Ви мені не довели цього. Ваша цитата з Тертуліана розходиться з Вашими ж дедукціями з неї. Так само як Ваша цитата 1 Петра 3:18-20 зовсім не говорить того, що Ви намагалися довести - і це вже, як мені здається, я Вам довів.
>>До речі, мої найщиріші побажання удачі і добра Вам лишаються в силі. Ми сперечаємося точками зору, я сподіваюся, а не особами. Буває, надто палко, проте всі ми грішні. Іноді я таки вдаюся до різкого слівця. Ви вже вибачте мені, пане Георгію, якщо зможете.
(ГП) Ну що Ви, пані Хлоє! Ви мене нічим не образили. Мені тільки шкода, що Ви упереджені до Свідків. Я сам не все в них люблю, але вони не заслуговують на охаювання, тому що вони не брешуть. Помиляються іноді - так, поводять себе не завжди культурно - так, але шукають правди, і дуже часто "на пальцях" можуть будь-якій неупередженій людині показати, що Біблія дійсно містить оце й оце, і НЕ містить оцього й оцього. А упереджені люди їм часто у відповідь тільки повторюють штампи.
Вітаю Вас,
--Георгій
2002.04.23 | Хлоя
Re: Про рай на планеті Земля...
Георгій Пінчук писав(ла):> (ГП) Серед моїх особистих знайомих Свідків - ні, нема. Але кілька сот фахівців-лінгвістів працюють у штаб-квартирі Свідків у Брукліні. Словники і енциклопедії, видані під редакцією Свідків, мають дуже детальний лінгвістичний аналіз, ссилки на мовні словники і на праці вчених.
Посилання, пане Георгію - це не доказ. Доказ - це всесвітнє визнання. Зустрічне питання, хто крім Свідків та їхніх новонавернених користується тими словниками?
>Я маю вдома чудову двохтомну енциклопедію, "The Insight on the Scriptures," де кожний термін має староєврейський і грецький синоніми, і вказано, де ще можна знайти ці синоніми, тобто дається змога зрозуміти, в якому контексті їх вживали. Також, серед моїх знайомих НЕ-Свідків є справжні фахівці у грецькій мові - мій друг проф. Євген Лемцьо, якого я вже неодноразово згадував, викладає грецьку мову паралельно своєму курсу Нового Завіту в одному з універститетів США. Це він мені подарував грецький текст НЗ (Нестле-Аланд), і роз'яснення до нього. Я у свій час багато говорив і листувався з ним, зокрема про значення таких слів як aion, parousia ("пришестя"), haides, paradeisos, psyukhe(on), pneuma ("дух"), тощо. До речі, Євген - дуже вірний тринітаріанець, але він підтверджує, що вчення про безсмертну ефіроподібну душу, яка продовжує свідоме існування після смерті тіла, не є біблійним.
Але, погодьтеся, що його знання мови не привели його до конепції Свідків. А не знаходження в Біблії вчення про вічну душу - не доказ того, що він його там шукав.
>
> >>але я більше схильна вірити отцям Православної Церкви, а не неосвідченим (Ви самі про це писали), проте дуже і дуже амбітним тлумачам Святого Письма з СІ.
>
> (ГП) Всі люди мають дефекти в освіті. Св. Августін, за його власим визнанням, так ніколи й не вивчив грецької мови. Він був за етнічним походженням бербер, а в його родині розмовна мова була латинська. Тому він навряд чи читав Новий Завіт в оригіналі. До того ж, у ті часи ще не була так розвинута текстологія, методи скрупульозного порівняння однієї частини тексту з іншими. Це я не в докір, а просто у відповідь на Ваше запитання. Час іде вперед, люди знають більше, читають швидше, порівнюють тексти і думають над ними серйозніше. Не можна покладатися тільки на отців церкви, та ще й в російських перекладах і в інтернетівських купюрах. Значно продуктивніше аналізувати сам біблійний текст, дотримуючися при цьому концепції НЕСУПЕРЕЧЛИВОСТІ Біблії, її ідеальної внутрішньої гармонії, і також використовуючи мовні і тлумачні словники.
1) св. Августін - НЕ єдиний отець церкви. Ви не можете заперечувати, що за 2000 років церква дуже часто була рушієм науки і найдосвідченіші люди суспільства були саме в церкві;
2) якщо люди читають швидше, це не значить, що правильніше;
3) я вже кілька разів вас запитувала, які давні мови Ви знаєте, щоб стверджувати, що не можна читати Біблію тільки російською мовою? (У мене десь лежить інструкція до дитячого електропіаніно китайською мовою, Ви думаєте, я знаю китайську? - це до того, що у Вас є Новий Заповіт грецькою
> >>Я Вам довела, що принаймні в одному розділі ваше ІСТИННЕ вчення завідомо бреше.
>
> (ГП) Ні, Ви мені не довели цього. Ваша цитата з Тертуліана розходиться з Вашими ж дедукціями з неї. Так само як Ваша цитата 1 Петра 3:18-20 зовсім не говорить того, що Ви намагалися довести - і це вже, як мені здається, я Вам довів.
А мої цитати з Іринея й Іполіта? Теж нічого не довели? Я цитувала не тільки Тертуліана!
>
> >>До речі, мої найщиріші побажання удачі і добра Вам лишаються в силі. Ми сперечаємося точками зору, я сподіваюся, а не особами. Буває, надто палко, проте всі ми грішні. Іноді я таки вдаюся до різкого слівця. Ви вже вибачте мені, пане Георгію, якщо зможете.
>
> (ГП) Ну що Ви, пані Хлоє! Ви мене нічим не образили. Мені тільки шкода, що Ви упереджені до Свідків. Я сам не все в них люблю, але вони не заслуговують на охаювання, тому що вони не брешуть. Помиляються іноді - так, поводять себе не завжди культурно - так, але шукають правди, і дуже часто "на пальцях" можуть будь-якій неупередженій людині показати, що Біблія дійсно містить оце й оце, і НЕ містить оцього й оцього. А упереджені люди їм часто у відповідь тільки повторюють штампи.
Ви ніколи не вчили психології? Вам не розказували, що таке творчість? Це вміння оперувати штампами пам*яті. А відколи я стою на позиції ДАВНО ВІДОМОЇ всім церкви, то на оригіналність не претендую. На відміну від СІ.
>
> Вітаю Вас,
>
> --Георгій
Взаємно,
Хлоя
2002.04.23 | Гура
Re: Короткий погляд на СІ
Не знаю, сколько гвоздей было забито в руки Христа и к чему его прибили, но мне больше импонирует библейская иысль о том, что Бог вездесущ (и в частности, "триединый"). Как я уже говорил, что лично я чувствую проявление Бога в себе и тоже считаю, что он вездесущ. Более того, я полагаю, что Бог бесконечнолик и что он тождественно равен Природе, мерой "жизни" которой есть энергия в различных ее формах.А еще я посоветовал бы не ограничиваться Библией, а обратиться к более древним и мудрым индийским и китайским посланиям. К примеру, "индийские махатмы" предсказывали много такого, о чем в Библии и в современной науке - ни гу-гу. А практически все предсказания постепенно сбываются, причем наука ко многим только подступается и еще не успела даже в некоторых случаях выработать понятийный аппарат.
2002.04.23 | Хлоя
Re: Короткий погляд на СІ
Добрий вечір, пане Гура. Ви у нас знаний логік. Скажіть, будь ласка, з точки зору логіки безвідносно істинності вчень я в головному постингу теми довела, що в брошурі Свідків Єгови приводиться брехня, чи ні? А то от пан Георгій мені каже, що ні. Ви ж не проти, якщо я запрошу Вас арбітром?2002.04.23 | Гура
Re: Короткий погляд на СІ
Хлоя писав(ла):> Добрий вечір, пане Гура. Ви у нас знаний логік. Скажіть, будь ласка, з точки зору логіки безвідносно істинності вчень я в головному постингу теми довела, що в брошурі Свідків Єгови приводиться брехня, чи ні? А то от пан Георгій мені каже, що ні. Ви ж не проти, якщо я запрошу Вас арбітром?
Спасибо за похвалу, но это преувеличение ;-)
Не берусь быть арбитром, но могу заметить, что если гармонию (т.е., природу) еще можно "померить алгеброй", то религию (Библию) логикой - никогда. Для того, чтобы с точки зрения логики анализировать текст Библии нужна смелость, по крайней мере, биолога/генетика :-).
Но все-таки, если попытаться посмотреть с точки зрения формальной логики на понятия Бог-отец (1), Бог-сын (2) и Бог-дух святой (3), то понятие (1) есть первично по отношению к понятию (2) (следствию). Но если попытаться согласовать с логикой попытку объединения этих понятий, то получится, что понятие (2) есть не просто следствие понятия (1), а его новая форма "в последующий момент времени" (при тождественном содержании). Если вспомнить другие утверждения Библии (типа того, что Бог-отец пожертвовал своего сына (Бога-сына) людям, то есть, объект (1) воздействовал на объект (2)), то получается, что Бог должен был пожертвовать самого себя в виде Христа. При этом (после смерти Христа) объект (2) преобразовуется в объект (3) и после чего - опять в объект (2) (воскрешение). При этом, конечно, нужно подразумевать, что происходит именно ПЕРЕВОПЛОЩЕНИЕ (изменение формы), то есть, никогда объекты (1), (2) или (3) ОДНОВРЕМЕННО (независимо) не могут существовать.
Из этих рассуждений следует, что СИ ошибочно трактуют смысл упомянутых понятий (объект (2) не может существовать в другой пространственно-временной области, чем та, в которой находится объект (1)).
2002.04.23 | Георгій Пінчук
Re: Короткий погляд на СІ
>>нужно подразумевать, что происходит именно ПЕРЕВОПЛОЩЕНИЕ (изменение формы), то есть, никогда объекты (1), (2) или (3) ОДНОВРЕМЕННО (независимо) не могут существовать.(ГП) Іншими словами, Ви вважаєте, що Бог Отець, Христос і Святий Дух не можуть існувати як три об'єкти, а насправді існують як один об'єкт, що час від часу міняє форму?
Тоді Ви не тринітаріанець... За догматом Трійці, всі ці троє існуть об'єктивно, вони не "перетікають" один у другого.
2002.04.23 | Гура
В таком случае
ни о каким "единстве" не может быть речи, просто потому что часть-следствие (управляемый объект 2) не может равняться целому-причине (управляющий объект 1).Поэтому логику в Библии искать - неблагодарное занятие. Я уже молчу о размытости "определений-понятий". Я считаю, что Библию нужно понимать только иносказательно, а под Богом понимать вся Природу.
2002.04.23 | Георгій Пінчук
Re: В таком случае
>>под Богом понимать вся Природу.(ГП) Такий погляд на Бога (пантеїстський) дуже розповсюджений (Спіноза і Айнштайн саме так думали). Але він несумісний з Біблією, тому що, згідно з останньою, Бог існував раніше природи і активно створив її. Також, він принципово "більший" за природу, має такі сторони і риси, які людина не може зрозуміти, використовуючи тільки логіку природи. Дуже глибокі рефлексії про єство і властивості Бога і про його взаємовідносини з людиною можна знайти в книзі Йова, особливо в її останніх розділах.
Вітаю всіх і роблю перерву на два дні (конференція в Новому Орлеані - не біблійна, імунологічна :)))) ).
--Георгій
2002.04.24 | Mary
Щодо пантеїзму Гури+питання до всіх
Раніше в мене складалося, що Гура навіть радше не пантеїст (все є бог, тобто природа - це бог), а пантентеїст (тобто все є в бозі, тобто природа є в бозі). Тепер перечитала інші повідомлення, і вагаюся - Гура, пролийте світло!А щодо того, що людську логіку до божих справ застосовувати не варто - цілком згідна з Вами - вже раніше про це писала.
До речі, (Це вже до всіх) як Ви гадаєте, чи варто почати тут тему "Хто є хто" - щось приблизно як тема у FAQах - де би присутні приблизно описали свої релігійно-духовні позиції, щоб знати, хто де стоїть? Чекаю відгуків, бо без них теми не починатиму.
2002.04.24 | Гура
Re: Щодо пантеїзму Гури+питання до всіх
Mary писав(ла):> Раніше в мене складалося, що Гура навіть радше не пантеїст (все є бог, тобто природа - це бог), а пантентеїст (тобто все є в бозі, тобто природа є в бозі). Тепер перечитала інші повідомлення, і вагаюся - Гура, пролийте світло!
Я вважаю, що Бог є Природа, тобто це для мене тотожні поняття.
> А щодо того, що людську логіку до божих справ застосовувати не варто - цілком згідна з Вами - вже раніше про це писала.
> До речі, (Це вже до всіх) як Ви гадаєте, чи варто почати тут тему "Хто є хто" - щось приблизно як тема у FAQах - де би присутні приблизно описали свої релігійно-духовні позиції, щоб знати, хто де стоїть? Чекаю відгуків, бо без них теми не починатиму.
Підтримую, але я, на жаль не спроможуся на великі "откровения" - обмаль часу :-(.
2002.04.24 | Mary
ОК, ми Вас запишемо християнським пантеїстом із нахилом до
східних релігійАбо уточнюйте
2002.04.25 | Гура
Действительно, пантеизм мне близок
Однако мое понимание мира несколько отличается от пантеистического.Я полагаю, что Бог(=Природа) бесконечнолик.
Я отрицаю любой абсолют (и совершенство, как частный случай).
Я верю в карму всего сущего, как проявление причинно-следственной связи.
Я согласен с тем, что "Бог есть любовь" в том смысле, что основа развития мира - дуальность (ВЗАИМОдействие элементов).
Таким образом, в моей картине мира снимаются все противоречия "классического пантеизма":
http://yandex.ru/yandbtm10?q=-1276999677&p=0&g=1&d=0&ag=h&tg=1&p0=0&q0=-1276999677&d0=7&script=/yandpage?&p0=0&q0=1319735093&d0=7&script=/yandpage?&q0=1319735093&p0=0&d0=7&a0d0=4477&a1d0=4477&url=http%3A%2F%2Fwww%2Ekuraev%2Eru%2Fkritika%2Ehtml&text=%D0%C1%CE%D4%C5%C9%DA%CD
2002.04.24 | Mary
+ стаття про пантеїзм у Стенфордській філософській енциклопедії:
Дисклеймер - я поділяю НЕ ВСІ погляди щодо пантеїзму, висловлені тут.http://plato.stanford.edu/entries/pantheism/
Pantheism
Pantheism is a metaphysical and religious position. Broadly defined it is the view that (1) "God is everything and everything is God ... the world is either identical with God or in some way a self-expression of his nature" (Owen 1971: 74). Similarly, it is the view that (2) everything that exists constitutes a "unity" and this all-inclusive unity is in some sense divine (MacIntyre 1967: 34). A slightly more specific definition is given by Owen (1971: 65) who says (3) "‘Pantheism’ ... signifies the belief that every existing entity is, only one Being; and that all other forms of reality are either modes (or appearances) of it or identical with it." Even with these definitions there is dispute as to just how pantheism is to be understood and who is and is not a pantheist. Aside from Spinoza, other possible pantheists include some of the Presocratics; Plato; Lao Tzu; Plotinus; Schelling; Hegel; Bruno, Eriugena and Tillich. Possible pantheists among literary figures include Emerson; Walt Whitman, D.H. Lawrence, and Robinson Jeffers. Beethoven (Crabbe 1982) and Martha Graham (Kisselgoff 1987) have also been thought to be pantheistic in some of their work-if not pantheists.
The book recognized as containing the most complete attempt at explaining and defending pantheism from a philosophical perspective is Spinoza’s Ethics, finished in 1675 two years before his death. In 1720 John Toland wrote the Pantheisticon: or The Form of Celebrating the Socratic-Society in Latin. He (possibly) coined the term "pantheist" and used it as a synonym for "Spinozist." However, aside from some interesting pantheistic sounding slogans (like "Every Thing is to All, as All is to Every Thing"), and despite promising "A short Dissertation upon a Two-fold philosophy of the Pantheists" Toland’s work has little to do with pantheism.
[зміст:]
Pantheism and Atheism
Is Pantheism Atheistic?
Unity
Misunderstandings
Divinity
Monism
Transcendence
Creation
Evil
Ethics
Ecology
Salvation and Immortality
Pantheism in Practice
Worship and Prayer
Goal: Relationship or State?
Bibliography
Other Internet Resources
Related Entries
--------------------------------------------------------------------------------
Pantheism and Theism
Where pantheism is considered as an alternative to theism it involves a denial of at least one, and usually both, central theistic claims. Theism is the belief in a "personal" God which in some sense is separate from (transcends) the world. Pantheists usually deny the existence of a personal God. They deny the existence of a "minded" Being that possesses the characteristic properties of a "person," such as having intentional states, and the associated capacities like the ability to make decisions. Taken as an alternative to, and denial of, theism and atheism, pantheists deny that what they mean by God (i.e. an all-inclusive divine Unity) is completely transcendent. They deny that God is "totally other" than the world or ontologically distinct from it. The dichotomy between transcendence and immanence has been a principal source of philosophical and religious concern in Western and non-Western traditions; and all major traditions have at times turned to pantheism as a way of resolving difficulties associated with the theistic notion of a transcendent deity or reality.
Not all of the problems generated by the theistic notion of God are also problems for pantheism. But given a suitable reformulation, some of them will be. And, as expected, pantheism will also generate some difficulties peculiar to itself. Thus, although evil and creation do not present identical problems for pantheism and the theism, and may even be inherent to theism; it may also be possible to reformulate them in a way that makes them applicable to pantheism. There may be pantheistic counterparts to the problem of evil and other classical theistic problems, and perhaps they can be resolved by pantheism.
There are probably more (grass-root) pantheists than Protestants, or theists in general, and pantheism continues to be the traditional religious alternative to theism for those who reject the classical theistic notion of God. Not only is pantheism not antithetical to religion, but certain religions are better understood as pantheistic rather than theistic when their doctrines are examined. Philosophical Taoism is the most pantheistic, but Advaita Vedanta, certain forms of Buddhism and some mystical strands in monotheistic traditions are also pantheistic. But even apart from any religious tradition many people profess pantheistic beliefs-though somewhat obscurely. Pantheism remains a much neglected topic of inquiry. Given their prevalence, non-theistic notions of deity have not received the kind of careful philosophical attention they deserve. Certainly the central claims of pantheism are prima facie no more "fantastic" than the central claims of theism-and probably a great deal less so.
Is Pantheism Atheistic?
Like "atheism" the term "pantheism" was used in the eighteenth century as a term of "theological abuse," and it often still is (Tapper 1987). A.H. Armstrong says the term "pantheistic" is a "large, vague term of theological abuse," (Armstrong 1976: 187). With some exceptions, pantheism is non-theistic, but it is not atheistic. It is a form of non-theistic monotheism, or even non-personal theism. It is the belief in one God, a God identical to the all-inclusive unity, but pantheists (generally) do not believe God is a person or anything like a person. The fact that pantheism clearly is not atheistic, and is an explicit denial of atheism, is disputed by its critics. The primary reason for equating pantheism with atheism is the assumption that belief in any kind of "God" must be belief in a personalistic God, because God must be a person.
In his non-pantheistic phase, Coleridge claimed that "every thing God, and no God, are identical positions" (McFarland 1969: 228). Owen (1971: 69-70) says, "if ‘God’ (theos) is identical with the Universe (to pan) it is merely another name for the Universe. It is therefore bereft of any distinctive meaning; so that pantheism is equivalent to atheism." Similarly, Schopenhauer (1951: 40) said that "to call the world ‘God’ is not to explain it; it is only to enrich our language with a superfluous synonym for the word ‘world’." The charge that pantheism is atheistic is as old as pantheism itself. Christopher Rowe (1980: 54-5) says, "When Cicero’s Velleius describes Speusippus’ pantheism as an attempt to ‘root out the notion of gods from our minds’, he is echoing a charge which was commonly made against the pantheism of the earlier Greek natural philosophers ... like Anaximander or Heraclitus. These tended to be identified as atheists in the popular mind; and indeed Plato himself implies a similar view ... the opponents who classify them as atheists are in reality attacking them for undermining traditional beliefs about the gods-or, to borrow a phrase from the indictment against Socrates, ‘for not believing in the gods the city believes in’."
At most, what Schopenhauer, Coleridge, Owen etc. can show, and probably all they intend, is that the pantheistic Unity can be explained in terms that would either eliminate the notion of deity from pantheism altogether, or that it is incoherent. They want to show that believing in a pantheistic God is a convoluted and confused way of believing in something that can adequately be described apart from any notion of deity-and in this they are mistaken.
Unity
Different versions of pantheism offer different accounts of the meaning of "unity," and "divinity." There is no one meaning in all forms of pantheism, and within some forms several types are found. Often, the meaning of unity present is vague and indeterminate. Because of this, the central problem of pantheism, unlike theism, is to determine just what pantheism means. For example, philosophical Taoism is one of the best articulated and thoroughly pantheistic positions there is. The Tao is the central unifying feature. What kind of unity is (or should be) claimed by pantheists and which, if any, is plausible? After dealing with these fundamental questions, the philosophical and religious consequences of analyzing unity in some particular way can be examined. There may be acceptable alternative criteria of Unity. But even if there are alternatively acceptable criteria, some may be more acceptable to the pantheist than others-given criteria of adequacy in addition to those necessary. Among those that are acceptable, they need not be equally acceptable. However, just as there are alternative theisms, one would expect that there are alternative pantheisms. Pantheism need not be, any more than theism needs to be, a univocal view.
Misunderstandings
Schopenhauer criticized pantheism’s identification of "the world" with "God," on the basis of what he took to be the meanings of both for the pantheist. He said calling the world "God," or God "the world," is "superfluous," and redundant. He also ridiculed the idea that the world could be called God given our general notions of what God and the world are like. Schopenhauer’s criticism fails because he equivocates on the terms central to his argument. The meanings of both Unity and divinity involved in the pantheistic claim that there exists an all-inclusive divine Unity are different than the senses Schopenhauer attributes to the world and God in his criticism. The pantheist does not mean what Schopenhauer means by God, and the "all-inclusive unity" in pantheism is not another word for the "world" as he uses it (i.e. everything). The interpretation of "world" Schopenhauer attributes to pantheists is not what they mean when they describe it as a Unity.
For the pantheist, however Unity is interpreted, the world is not simply an all-inclusive Unity in the sense that the world, understood to be everything, is the "unity" composed of everything. This would be to interpret it as asserting that everything that exists simply is everything that exists; or to put it another way, everything is (of course) all-inclusively everything. This is true but vacuous, and it trivialises pantheism at the outset.
Attributing Unity simply on the basis of all-inclusiveness is irrelevant to pantheism. Formal unity can always be attributed to the world on this basis alone. To understand the world as "everything" is to attribute a sense of unity to the world, but there is no reason to suppose this sense of all-inclusiveness is the pantheistically relevant Unity. Similarly, unity as mere numerical, class or categorical unity is irrelevant, since just about anything (and everything) can be "one" or a "unity" in these senses. Suppose "formal unity" to be "the sense in which things are only in virtue of the fact that they are members of one and the same class ... the same universal" (Demos 1945-6: 534-545). Then clearly formal unity is not pantheistic Unity. Furthermore, formal unity neither entails or is entailed by types of unity (e.g. substantial unity) sometimes taken to be Unity. Hegel’s Geist, Lao Tzu’s Tao, Plotinus’ "One," and arguably Spinoza’s "substance," are independent of this kind of formal unity.
Unity is explained in various ways that are often interrelated. These connections range from mutual entailment, to different types of causal and contingent relations. Roughly, Unity is interpreted 1) ontologically; 2) naturalistically-in terms of ordering principle(s), force(s) or plans; 3) substantively-where this is distinguished from "ontologically"; and 4) genealogically-in terms of origin. Christopher Rowe (1980: 57) calls 4 a "genealogical model of explanation" of unity. "Thales, Anaximander, and Anaximenes, the Milesian monists appear to have claimed that what unifies the world is that it sprang from a single undifferentiated substance.
Unity may have to be explained partly in terms of divinity. The all-inclusive whole may be a Unity because it is divine-either in itself (Spinoza’s substance), or because of a divine power informing the whole-as with the Presocratics. The Presocratics give an account of why they think the unifying principle is divine. It is immortal and indestructible. But this does not satisfactorily explain the relation between Unity and divinity, or why divinity might be seen as a basis of Unity. Similarly, though less naturally, the question arises as to whether the all-inclusive whole is divine because it is a Unity. Can Unity be a basis for attributing divinity to the whole? If divinity is the basis for Unity, as it may be for the Presocratics; or alternatively if Unity is the basis for divinity; then there is something of a redundancy in the definition of pantheism as the belief that everything that exists constitutes a divine Unity. A simpler non-redundant definition would be that pantheism holds that "everything is divine".
Divinity
"Divine" is defined as pertaining to God ("of, from, or like a god"), but also as "sacred" or "holy." Either definition suits the present purpose, since determining why pantheists regard the Unity as divine, or god, is equivalent to determining why they regard the Unity to be sacred or holy. The idea of "divinity" in pantheism is similar in some respects to its theistic meaning.
Why do pantheists ascribe divinity to the Unity? The reason is similar to why theists describe God as holy. They experience it as such. In Otto’s (1950) experiential account, what is divine is what evokes the numinous experience. This can be a theistic god, but it can also be a pantheistic Unity. And, when looked at from socio-scientific perspectives in terms of how the concept of divinity functions intellectually and affectively (e.g., its ethical, soteriological and explanatory roles), its application in theism and pantheism is much the same.
There is no reason to suppose the idea of "divinity" relevant to pantheism should be modelled after a specific tradition’s concept of divinity-like Christianity. At best, this tradition-dependent concept would be relevant to Christian/pantheist and other theist/pantheist hybrids (e.g. panentheism). It is too specific for any general analysis of pantheism, and it refers to the theistic variants of pantheism which are most inconsequential for pantheistic practice.
Whatever criteria are decided upon as necessary for attributing divinity to something, one cannot decide a priori that the possession of divinity requires personhood without ruling out the possibility of the most typical types of pantheism (i.e. non-personal types). After all, theism is what pantheism is most of all trying to distance itself from. I am not sure the reverse is true-but theism does ordinarily strongly oppose itself to pantheism. In any case, Spinoza’s God and Lao Tzu’s Tao, for example, are distinctly non-personal, as are the governing principles of the Presocratics. It seems unwarranted, therefore, to suppose that a necessary condition of something’s being divine is that it be personal on the grounds that "Of all the modes of creaturely existence, personality is the highest and so the fittest to serve as an analogy of divine being" (Macquarrie 1984: 42). At least to do so begs the question against Spinoza, some of the Presocratics, Lao Tzu, probably Plotinus, as well as against experiential and socio-scientific accounts of divinity.
Monism
Following a long and still current tradition H.P. Owen (1971: 65) claimed that "Pantheists are ‘monists’...they believe that there is only one Being, and that all other forms of reality are either modes (or appearances) of it or identical with it." Although, like Spinoza, some pantheists may also be monists, and monism may even be essential to some versions of pantheism (like Spinoza’s), pantheist’s are not monists. Like most people they are pluralists. They believe, quite plausibly, that there are many things and kinds of things and many different kinds of value. Even in Spinoza’s case, explaining his pantheism in terms of his substance monism glosses the far more significant, pantheistically speaking, evaluative implications he sees as entailed by that monism for his pantheistic metaphysic and his concept of Unity. The Ethics is not about monism, but about what it entails. Why Spinoza sees things as a Unity cannot be explained wholly or even primarily in terms of his monism.
Whether or not substance monism is ontologically necessary for Unity, an explanation of its relevance requires something extra-ontological to be cited. The same is true of any factual ground for Unity. Delineating metaphysical or modal properties of a substance, or anything else, does not make their relevance to Unity obvious. So what if everything is made from one self-subsistent immutable substance? So what if everything is really a single organism when considered macrocosmically? Why would this be pantheistically, rather than merely metaphysically significant? What is the evaluative or religious significance of natural features of the totality that pantheism claims is central to Unity? Because value must be partly constitutive of Unity, it must be explained in partly evaluative terms. This is a necessary condition for an adequate criterion of Unity. Without it one is left only with this or that fact as a basis for positing Unity, but no adequate account of the relevance of the basis, and so no account of Unity itself.
There may be ways of conceiving of the monistic "One" such that it is taken both as a unity and as "divine"-yet still not as a pantheistic Unity. The monistic unity (the "One") may not be regarded as a "Unity" (i.e. unity in some relevant pantheistic sense). Not just any monistic unity (e.g. mere substance monism) suffices for pantheism, whether or not it is also regarded as divine. Thus, although Hegel conceived of Reality as unified and rational in terms of the Absolute (Geist), and in a manner that I take it would qualify Geist as divine, he denies he was a pantheist. Similarly, Sankara’s Brahman is ontologically all-inclusive and is part of a metaphysical account of the nature of Reality that is religiously significant (i.e. "Reality" is divine in some sense). However, it may be denied that advaita Vedanta, although monistic, is pantheistic. "Unity" is seen as absent from, or even antithetical to, essential aspects of advaita Vedanta such as its monism.
Monists, like pantheists, believe that Reality, or an aspect of it, is "One" or unified. Of course they also deny it is "One" or a "unity" in most other senses. Whatever similarities there are in this regard, there is insufficient reason for attributing pantheism to monists, because the oneness of Reality is neither a necessary nor sufficient condition of pantheism. It is at most a necessary condition if monistic "oneness" is construed in a unitive sense that is constitutive of some particular pantheistic account of the divine Unity. An alleged entailment between pantheism and monism is even less likely since pantheists, like everyone else, are generally pluralistic. Any appearance to the contrary has been fostered by simply conflating Unity with monism, or by considering the few pantheists who were also monists and taking them as the norm. The connection between Spinoza’s monism and his pantheism, does not rest on an identification of the two positions, but is instead the result of the wider metaphysical position constructed in his Ethics.
Substance monism need not have any implications concerning God or an Absolute in either a theistic or pantheistic sense. Differences among substance monists may be greater than differences between monists who deny and theists who affirm that God and creation are substantially distinct. For example, a substance monist (e.g. &Sankara-interpreted atheistically) need not identify substance with God, or recognize any God, at all. In this case it is plausible to hold that the difference between such an atheistic monist and a theistic or pantheistic monist is far greater than that between the theistic monist who perhaps holds that creatures and creator are co-substantial (though the theistic monist need not hold this view), and the theistic non-monist who believes that all creatures are substantially distinct from the creator. The latter two have their theism in common, while the former two have their monism in common. The latter two are "closer" in kind than the former, if (and so far as) one assumes that theism is a more significant common denominator than monism.
Transcendence
Like the notions of "Unity" and "Divinity," understanding transcendence and immanence is essential to any account of pantheism. A defining feature of pantheism is allegedly that God is wholly immanent. However, what is actually (or mostly) involved in this claim is that pantheism denies the theistic view that God transcends the world. Pantheism clearly does not claim that God in the theistic sense is immanent in the world since it denies such a God -- transcendent or immanent-exists. According to pantheism it is (of course) the pantheistic "God" (i.e. the all-inclusive divine Unity) that is immanent, not the theistic one. Theists and pantheists do not differ as to whether the theistic God is immanent or transcendent, but whether the theistic God exists. So to differentiate between them on the basis of one’s affirming and the other denying immanence is utterly confused.
Many of the difficulties associated with theistic transcendence are not dissipated for the pantheist when relevantly adjusted. For example, theistic transcendence presents prima facie difficulties concerning knowledge of and relations with God. The pantheist is part of the Unity, but both the nature of Unity, and its practical implications must be determined. In the Meditations of Marcus Aurelius this appears as much a problem for pantheists, if Aurelius is one, as knowing and relating to God is for theists.
In a sense, the Unity in pantheism is wholly immanent, but this is bare ontological immanence that follows from the Unity’s all-inclusiveness (i.e. there is nothing else). Yet even this overstates the pantheistic commitment to immanence. Aspects of the Unity or the unifying principle often have a transcendent aspect to them. Unity is "all-inclusive" but with the possible exception of Spinoza, pantheists generally deny complete immanence. Thus, the metaphysical Tao informs everything and is part of the all-inclusive Unity, but it does have a transcendent aspect to it. It does transcend the phenomenal world of "myriad things." The same is true of Hegel’s Geist, the Plotinian "One," and Presocratic unifying principles as well. So the claim that pantheists deny "God’s" transcendence is altogether misleading on several counts unless taken to mean what it usually does mean when asserted by theists-which is that pantheists deny the transcendence of a theistic God.
If pantheism is seen as the quintessential expression of divine immanence, then it is not difficult to see why it might be combined with panpsychism or animism. Like pantheism, both of these express a kind of pervasive immanence-"mind" in the former case and "living soul," "spirit," or "animal life" in the latter. But however consonant or combined with pantheism these may be, they should be distinguished from both from each other and from pantheism. None of these three views entail one another, and the suggestion that pantheism and panpsychism naturally go together is vague apart from specific accounts of the two positions.
What immediately sets panpsychism apart from pantheism is its belief that mental activity, usually of a kind we can only at times be mildly aware of, is all-pervasive. Although such a supposition is not necessarily inconsistent with pantheism, it is not part of pantheism. Pantheism does not imply that the material/immaterial, or organic/inorganic dichotomies must be rejected. It does not reject these distinctions, but implies that Unity ranges over such divisions. There are other major differences between the two positions as well. Pantheism is a much broader theory. It has implications beyond the scope of panpsychism where the latter is seen as an account of the origin of mind and the relation between mind and matter.
Animism, panpsychism, and especially the doctrine of a world-soul as embodied in the macrocosm/microcosm distinction, have at times been equated with pantheism. These positions may be intrinsic to particular versions of pantheism, but pantheism as such is broader than these and distinct from them.
Creation
"Why is there something rather than nothing?" Pantheism rejects the theistic response that God exists necessarily and freely creates the universe from nothing. But does pantheism require an alternative doctrine of creation? What might such a doctrine be? For pantheism, creation remains problematic and even mysterious. However, difficulties associated with the theistic doctrine of creation ex nihilo (i.e. God creating the world out of nothing) vanish. If pantheism requires a creation doctrine, some type of emanationism seems most plausible. This is the type usually associated with, and probably most congenial to pantheism (e.g. Taoism, the Stoics, Plotinus) -- although pantheists can also eschew such doctrines.
Assuming pantheism does require a doctrine or view about creation, what can be said positively about it? Pantheism has a range of options unavailable to theism since the theistic doctrine is extrapolated from scripture. A pantheist might be a kind of existentialist with regard to questions like "Why is there anything at all?" They could believe existence is a brute fact, with no explanation possible. This might be seen as a refusal to deal with the issue of creation-as rejecting the idea that pantheism requires a theory of creation suited to the notion of a divine Unity. But this is not necessarily so. For all its seeming negativity, this is a positive position and not one that simply denies other views. It is a theory of origin or creation that could be acceptable to some pantheists.
One reason any account of origin, including the view of existence as a brute fact, might be rejected as being especially relevant to pantheism, is that the account is not thought to be intrinsically connected to the notion of Unity. Indeed, pantheists might reject the idea that they require an account of creation intrinsic to their idea of Unity. Instead, any account that does not conflict with the way in which Unity is conceived of might be accepted.
In distinguishing between creation ex nihilo and emanationism as he does, Macquarrie (1984: 34-5) makes it easy to see why emanationism is often closely associated with pantheism. Emanationism is the view that "creation" is not a "making," but in some sense a "flowing forth" from God or its origin, as Macquarrie puts it. And, what "flows forth" "maintains a closer relation to [its] origin. It participates in the origin, and the origin participates in it." He says, "...emanationism does not necessarily lead to pantheism, but it does imply that in some sense God is in the world and the world is in God."
Even though doctrines of creation ex nihilo do not necessarily conflict with that central pantheistic claim, they are usually seen as doing do-partly because they are associated with other incompatible theistic elements (e.g. the creator is a person). On the other hand, emanationism appears to provide a doctrine which-if not an explicit ground on which to base pantheism-is at least one that is seen as congenial. As a doctrine of creation, it may even provide a partial basis for pantheism-as it has (arguably) for Plotinus, Eriugena, and even for Spinoza where "God" is the immanent cause of all things. The view that God is the "immanent cause" of things is a kind of creation doctrine for Spinoza and a basis for Unity. So far as Lao Tzu has a doctrine of creation it too is emanationist. "The Tao engenders one, One engenders two, Two engenders three, And three engenders the myriad things" (Tao Te Ching, XLII) (Ku-ying 1981: 49). The Tao is "the primordial natural force, possessing an infinite supply of power and creativity" (Ku-ying 1981: 6). Not only does the Tao create things-it is responsible for, or makes possible, their growth. "It nourishes them and develops them ... provides for them and shelters them"(Tao Te Ching, LI).
Emanationism tends to affirm rather than deny a common ontological, substantial, and evaluative base among everything that exists (e.g., whatever it is which creatively emanates, it is "Good"). It is therefore seen as in keeping with the central tenets of pantheism, and where pantheists adhere to a doctrine of creation it tends to be emanationist. Since Unity must partly be explained evaluatively, the fact that emanationism is often linked to the "Good" provides further reason for supposing it consonant with pantheism. Thus, although Macquarrie is right in claiming that the emanationist view of creation "does not necessarily lead to pantheism," the implication is that it often does.
Evil
The problem of evil is basically a theistic one that is not directly pertinent to pantheism. It is not, as Owen (1971: 72) claims, "an embarrassment" intellectually speaking, to pantheists, nor can it be. The "problem of evil," as it appears in classical theism, cannot be relevant to pantheism since pantheism rejects all of the aspects of theism that are essential to generating the problem. The "problem of evil" is peculiar to theism. This conflicts with the common view among Spinoza’s earliest critics that pantheism, unlike theism, can neither account for evil nor offer any resolution to the problem of evil. The reason for claiming pantheism cannot account for evil usually rests on an unwarranted conflation of pantheism with monism, and on the even more untoward supposition that the pantheist’s "God" is "theistic" in important respects.
It is not the case that pantheism need not address the existence of evil and associated moral issues. It offers both its own formulation(s) of a "problem of evil" and its own responses. However, the very idea of evil may be something the pantheist wishes to eschew. "Evil" is essentially a metaphysical rather than a moral concept; or it is moral concept with a particular theistic metaphysical commitment. The pantheist may prefer, as most contemporary ethical theorists do, to talk of what is morally or ethically right and wrong. The term "evil" could be retained and applied to particular (usually extreme) instances of moral wrongness, but it would be understood in a sense that divorces it from its original theological and metaphysical context.
Given the classical argument from evil in either its logical or empirical versions it is surprising that anyone should think evil presents any problem whatsoever for the pantheist; for example, that evil counts against the existence of the pantheistic Unity in a way similar to the way in which it counts against the existence of the theistic God. Evil might be taken to be indicative of a lack of pantheistic Unity, as evidence of some kind of chaos instead. But it cannot count against the existence of a pantheistic Unity in the way it can count against the existence of a theistic God. The argument from evil states that given the following propositions it is either impossible that God exists, or it improbable that God exists. 1) God is omnipotent, omniscient, and perfectly good. 2) God would prevent all preventable evil. 3) The world contains preventable evil. The pantheist rejects the proposition needed to generate the problem to begin with. The pantheist accepts (3) "The world contains preventable evil." The pantheist also accepts that if there was a theistic God, which for the pantheist ex hypothesi there is not, then (2) "God would prevent preventable evil." But the pantheist rejects (1) "God is omnipotent, omniscient, and perfectly good." Undeniably there is evil in the world that could be prevented, and supposing there was a theistic God one would assume that he would prevent it. But since there is no such God why suppose that proposition (3) requires some kind of special explanation or is cause for any "unease" on the part of the pantheist? The existence of preventable evil, for all that has been, does not even constitute a prima facie reason for rejecting the coherence of a pantheistic notion of Unity, or the probability of the existence of Unity. (3) is not incompatible with anything the pantheist believes to be true. Certainly it is not incompatible with (1) since the pantheist denies the truth of (1), and it is not incompatible with (2) which is only hypothetically true for the pantheist. The pantheist has no need to explain evil, or to explain evil away-at least not in any way resembling theism’s need to do so.
Evil may be a problem for the pantheist, but it is not the kind of problem that it is for the theist. It does not even conflict, prima facie with the existence of a divine Unity. Pantheism does not claim that its divine Unity is a "perfect being" or being at all (generally), or that it is omniscient etc. Surely it is mistaken to interpret Spinoza’s "God" as "perfect" and "omniscient" etc. in anything like the way these predicates are interpreted theistically as applying to God. It might be supposed that the existence of evil is inconsistent or incongruous with the "divinity" of the Unity. But this would have to argued. In theism it is assumed that what is divine cannot also be (in part) evil. But why assume this is the case with pantheism? Even in Otto’s account of the "holy" the holy has a demonic aspect. There seems little reason to suppose that what is divine cannot also, in part, be evil. At any rate, there is little reason for the pantheist to argue that what is divine can also be evil, since they can deny that evil falls within the purview of the divine Unity. To say that everything that exists constitutes a divine Unity (i.e. pantheism’s essential claim) need not be interpreted in such a way so that it entails that all parts and every aspect of the Unity is divine or good. There can be a Unity and it can be divine without everything about it always, or even sometimes, being divine.
Ethics
Pantheists, like theists, tend to be "moral realists." They believe it is an objective fact that some kinds of actions are ethically right and others wrong, and what is right and wrong is independent of what any person thinks is right and wrong. With the exception of religious ethics, moral realism has not been a widely accepted philosophical position in recent times. However, the pantheist, like the theist, is not troubled by the fact that her moral realism is based on metaphysical assumptions that some regard as otiose. Furthermore, pantheists, like theists, generally think that moral judgements, and value judgments generally, are not empirically verifiable-at least not in the way one verifies matters of fact generally.
"Natural properties" are properties such as being a certain colour, shape, temperature or height, causing pain, "producing the greatest good for the greatest number" etc. They are properties that one can, in principle, verify that an object or action has or lacks. Some ethical "naturalists" (e.g., some Utilitarians) claim that moral properties are identical with natural properties. For example, a morally right action is sometimes equated with the action which "produces the greatest good for the greatest number." Others claim that moral properties are entailed by natural properties. Pantheists, however, generally believe that moral properties are both distinct from natural properties and are not entailed by them. Thus, they are usually "nonnaturalists.
Despite their nonnaturalism, pantheists, like theists, reject G.E. Moore’s contention that these properties (i.e. goodness and badness) are ultimate and irreducible. For the theist the fact that "X is wrong" will be explained, and partially analysed, in terms of (even if not reducible to) nonnatural facts about God’s will and nature. And, for the pantheist the fact that "X is wrong" will be explained, and partially analysed, in terms of (even if not reducible to) nonnatural facts about the divine Unity. Nonnaturalism is the position most congenial to pantheism, but a pantheist could make a case for being an ethical naturalist just as one could argue for a naturalistic theistic ethics.
Pantheism leaves the option between ethical naturalism and ethical nonnaturalism open. For the pantheist, though perhaps not for the theist, value-properties and predicates may be empirical or natural, or supervene upon natural properties, even if they are not entailed by such properties. So pantheists may be ethical naturalists. This may be the case even if assertions containing value predicates are not taken to be empirically verifiable in any straightforward way as they often are for naturalism. Such value-predicates are not "empirical" in a narrow sense in which facts in the physical or even psychological sciences are empirical; but neither are they facts about some transcendent reality. Pantheism may, in a sense, deny the existence of any properties that are not "natural." It depends on how much one is willing to broaden one’s notion of "natural." Of course, classifications such as "objectivist" and "nonnaturalist," are only a partial explanation of pantheists’ ethical views.
Ecology
It is not accidental that pantheism is often taken to be a view inherently sympathetic to ecological concerns. This makes a decision to deal with ecology alongside pantheistic ethics less artificial than it might be if I were discussing, for example, theism and ethics-or a particular normative theory of ethics. There is a tendency to picture pantheists (i.e. pantheists other than Spinoza), outdoors and in pastoral settings. This has roots in the Stoics’ veneration of nature, and in the much later nature mysticism, and perhaps pantheism, of some of the nineteenth century poets such as Wordsworth and Whitman. It has been fostered in the twentieth century by pantheists such as John Muir, Robinson Jeffers, D.H. Lawrence and Gary Snyder who explicitly "identify" with and extol nature, and claim people’s close association and identification with "nature" and the "natural" is necessary to well-being. The belief in a divine Unity, and some kind of identification with that Unity, is seen as the basis for an ethical framework (and "way of life") that extends beyond the human to non-human and non-living things. The divine Unity is, after all, "all-inclusive."
A pantheistic ecological ethic will not be anthropocentric. This rules out the notion of man as a "steward of nature," whether his own or God’s, who is responsible for nature. It also rules out utilitarian, contractarian, and Kantian approaches as providing an ultimate basis since they are anthropocentric. It does not, however, rule out contractarian etc. principles as useful guides to making and justifying environmental decisions. Applying anthropocentrically conceived principles to environmental issues would suffice in many cases, but not all, to sound reasoning about the environment. (The practical problem environmentally speaking has been that almost no principles have been applied until recently. Selfish economic "forces," i.e. people, have ruled without restraint.) The situation here is no different than with respect to theism. For the theist, ultimate justification of ethics resides in a view about the nature of God. But the theist is not prevented, qua theist, from invoking less ultimate ethical principles.
The pantheist’s ethic, her environmental ethic and her ethics more generally, will be metaphysically based in terms of the divine Unity. It will be based on the Unifying principle which accounts for an important commonality, and it will be the grounds for extending one’s notion of the moral community to other living and non-living things. Everything that is part of the divine Unity (as everything is) is also part of the moral community. Aldo Leopold (1949: 219, 240) says, "The land ethic simply enlarges the boundaries of the community to include soils, waters, plants, and animals, or collectively, the land ... A thing is right when it tends to preserve the integrity, stability, and beauty of the biotic community. It is wrong when it tends otherwise." Looking towards pantheism as a metaphysical justification of, for example, Leopold’s "land ethic" is not unreasonable-or no more unreasonable than pantheism itself is.
An anthropocentric view of morality can at best make the non-human and non-living world an object of moral consideration. But it cannot, according to some, provide a basis for regarding those things as having a "good" of their own or as being non-human members of a moral community. Pantheists (and theists) will generally reject any environmental ethic as unsound if it fails to regard the non-human world as a full-fledged member of the moral community. In their view, to do otherwise is ultimately to rest the prospects of environmental well-being on the good will of the only members of the moral community there are-humans. This is seen like resting the welfare of colonies on the goodwill of the colonisers. In order to enlarge our understanding of the moral community in the appropriate ways a metaphysical basis for an environmental ethic is needed which limits the significance of the anthropocentric view.
Furthermore, it is clear that those, like deep ecologists, who argue that our notion of the moral community must be enlarged to include the "good" of the non-human and non-living, and that it is metaphysically correct to do so, also claim that practical consequences are involved. The issue is not merely one of providing a rational basis for an environmental ethic.
It may seem that pantheists can claim that ethics and an approach to ecology should be kept separate from, or that they are separate from, the more general pantheistic view that asserts the existence of a divine Unity. A kind of "separation between church and environment" might be proposed. But I doubt that such a separation is possible. The pantheist, like the theist or atheist takes the nature of reality as determinative of ethical requirements. Since Unity is predicated upon some evaluative consideration (e.g. the divine Unity being constituted on the basis of "goodness"), value is a focal point for the pantheist and a principle concern. This situation in regard to pantheism is not too different than the one for theism. For the theist, ethical requirements and evaluative concerns of all sorts are connected to God’s alleged goodness, and overall nature.
Salvation and Immortality
Like the term "evil," "salvation" may be rejected pantheists as being too integral to the theistic world view they reject. It is a term borrowed from theism and one not consonant with pantheism. I use the term "salvation" with this in mind.
Pantheistic ethics are, in some ways, Aristotelian. For pantheism the notion of "the good life" as a regulative ideal-a telos or end to be strived for-is an aspect of salvation. This can be explained by examining some similarities between pantheistic ethics and Aristotelianism. The pantheist has what Paul Taylor (1975: 132) calls "an essentialist conception of happiness." Like the Aristotelian; Platonist; and theist-the pantheist’s conception of happiness "presupposes that there is such a thing as an essential human nature." They all disagree as to what that essential nature is. The pantheist’s conception of human nature, her philosophical anthropology, is generally broader and less specific than the others. When goals are stipulated that man qua man should achieve this indicates an essentialist conception of human nature.
Furthermore, in an essentialist conception of happiness (one which presupposes that there is such a thing as an essential human nature), "happiness" is largely a function of how well one fulfils one’s essential nature. Pantheism’s wide conception of human nature allows for a broad range of ways for people to achieve happiness. There are fewer ways for the Aristotelian or theist to achieve happiness than there are for the pantheist. To the extent that a human being is able to achieve "happiness" by actualising the properties that "define the good of man as such"--they will be leading an intrinsically good life. "Happiness" is then the standard by which to judge the non-derivative (intrinsic) value of a person’s life.
Pantheism has a nonanthropocentric conception of human well-being. The human good is characterised partly in terms of relational properties. One must have a certain kind of relation to the Unity in order to live "properly." The set of properties common and unique to humans, which also define the good for humans as such, include relational properties. When a person exemplifies their essential human nature in this way-and it can only be exemplified in this relational way-they are living the "Good" life and can thereby achieve well-being and happiness. This nonanthropocentric conception of human well-being constitutes pantheism’s standard of human perfection and virtue. It is a standard of intrinsic value.
As in the case of Aristotle’s essentialist conception of the nature of things, the Human Good (defined as it is in terms of human nature) will be different than an animal’s good or a plant’s good. For the pantheist, the Good of these other things must also be understood partly in terms of their relation to the Unity. Furthermore, the Good associated with various things (humans, plants, etc.) is incommensurable. There is no standard external to each kind of thing by which all things can be measured in terms of perfection, or virtue, or intrinsic value. There is no such thing as intrinsic value per se given an essentialist account of the nature’s of things which includes essentialist standards of perfection. It is not just wrong to say that a human being is intrinsically more valuable than a tree. It is also nonsense. Of course this does not mean trees should not be used by people.
Taylor (1975) claims that according to the essentialist conception of human nature, the value achieved in human life by fulfilling the standard of intrinsic value is independent its consequences in the lives of others. If this is right then the pantheist will reject any unqualified account of the essentialist’s standard of human perfection and virtue. (Indeed, an Aristotelian need not hold such an absolute non-consequentialist account either.) Intrinsic value is, of course, value that is non-derivative. But, what determines the intrinsic goodness in a person’s life will, for the pantheist, rely on that person’s relationship to the Unity. A person’s "good" is partially constituted by the divine Unity of which everything is a part. In pantheistic terms it makes little sense to speak of the intrinsic value of a human life as measured against a standard independent of how that life affects others, since for the pantheist all such value, even so-called "intrinsic value," is partly derivative. The standard of intrinsic value and perfection cannot be determined without reference to the divine Unity. The essential nature and well-being of a person, or anything else, cannot be analysed apart from its context in relation to the Unity and everything it includes.
Although both theism and pantheism have essentialist conceptions of human nature, well-being on either of those accounts cannot be achieved apart from one’s relation to others, or the consequences of one’s actions for others. And, the pantheist and theist are not the only kind of essentialists for whom consequences and relations matter. For the Aristotelian, in order to achieve well-being it is necessary to develop a certain kind of character. This requires, in part, certain virtues (e.g. courage, temperance etc.). Since the development and display of character and virtue is connected in significant ways with the consequences of an individual’s actions in relation to other people-the concept of one life having "intrinsic value" apart from how it affects any other life is vacuous. Aristotle’s account of the virtues makes a practical impossibility of living a "good life" that is fundamentally bad for others. Plato too claims that the virtuous life has its rewards for all. Thus, essentialist conceptions of human nature and the Good need not preclude, and may even entail, an account of persons in relation to other things. For the pantheist, "realising the good for man as man" must be interpreted in terms of the Unity. For pantheism, an essentialist account of human nature does not suggest that there is necessarily only one kind of ideal person or way to achieve happiness.
An essentialist conception of human nature may recognise a range of human natures compatible with "Human Nature" as such. Just as various plants are constituted in such a way that their different requirements must be met if they are to thrive and flourish (i.e. what constitutes their well-being varies), so too will conditions for a person’s "well-being" vary from person to person. The pantheist maintains that there is no such thing as an (i.e. one) essential human nature-although some properties are shared. Yet given various human natures, well-being can only be achieved to the extent that the individual satisfies their own nature--achieve their own potential--in their particular circumstances in relation to the Unity. Pantheists eschew hierarchies that have as a criterion for the "good life" any particular intrinsic feature that certain human beings may have which others lack. A good mind used in a good way may help one lead a better life, but so will good looks and a good job.
Pantheists deny personal immortality. There is no life after death in the sense that it is "they" who survive. Historically, the denial of personal immortality is one of pantheism’s most distinctive features. This is partly because it is in clear opposition to the theistic view. But, it is primarily significant because it is constitutive of the pantheist’s world-view and ethos, and so has implications for pantheistic practice. Believing that one is not going to live again after one dies, just as believing one will live again, has implications for one’s choices in this life. There, is of course, nothing like a direct correlation in terms of what one believes concerning immortality and how they choose to live. But for some people, seeing death as the permanent end of one’s existence, or alternatively as a prolegomenon to another life, will be a constitutive factor of the ultimate context in which to live. The goals they choose to pursue, the relationships they have, their vocations, may to varying degrees be affected by their belief that death is or is not the permanent end of the individual. The pantheist need not believe that it would be tedious to live forever. They just claim that no one does. This fact is not so much something to be lived with-as to be lived in terms of. The denial of personal immortality is as determinative of how the pantheist lives as the belief in an afterlife is for the theist.
The fact that pantheists (e.g. Spinoza) deny personal immortality is at times given as reason why pantheism is atheistic. The doctrine of immortality is so central to classical Christian theism, that rejecting the former is taken as entailing the denial of the latter. Yet, denying personal immortality can hardly be regarded as grounds for atheism unless theism, with its insistence on personal immortality, is taken to be the only position asserting the existence of a "God" that is not atheistic. The doctrine of personal immortality is not even essential to all forms of theism. Since many theists, e.g. many Jewish theists, deny immortality, it would seem this denial is neither a necessary nor sufficient condition of atheism.
People who are interested in personal immortality, like people who are not interested (perhaps because they do not believe people survive death) may nevertheless be concerned with their continued existence in an impersonal sense. Impersonal forms of "immortality," or surviving death, can include "surviving" in people’s memories, being remembered for one’s work, a bone in a reliquary, or becoming another part of the matter/energy cycle once again. One may want to remembered for what one has accomplished, or for the person one was. Impersonal "immortality" may seem to pale next to the theists’ insistence on personal immortality and the meeting again of people known in this life. Nevertheless, people’s notions of impersonal immortality may be important in various ways. Whether or not they believe in personal immortality, it matters to some people how they will be thought of. No doubt, people who believe in personal immortality are also generally concerned with the impersonal forms. Some may even value being remembered for something they produced as more important than personal survival after death. But typically, the person who believes in personal immortality regards it with a concern that they do not have for various impersonal types of survival.
Some pantheists believe in various types of non-personal immortality (e.g. Spinoza and Robinson Jeffers), and they regard this as significant for reasons other than, or in addition to, the reasons non-pantheists give. They reject the view that personal immortality is more valuable than impersonal immortality. This is not to say that if pantheists believed there was personal immortality they could not regard it as desirable. Perhaps the could even though the idea is anthropocentric and uncongenial to pantheism. But pantheists do not believe in personal immortality, and they regard some types of impersonal immortality as important on distinctively pantheistic grounds.
Robinson Jeffers suggests that what may be important to the pantheist, and regarded as "a kind of salvation," is neither the realisation of the theist’s hope for personal immortality, nor the atheists’ (or theists’) desire to be remembered in certain ways-although the pantheist can desire this as well. Instead, what is distinctively significant is the recognition of the individual as a part of the Unity-what Jeffers calls the "one organic whole ... this one God." The "parts change and pass, or die, people and races and rocks and stars," but the whole remains. He says, "... all its parts are different expressions of the same energy, and they are all in communication with each other, influencing each other, [and are] therefore parts of one organic whole." (See, George Sessions 1977: 481-528). Part of what Jeffers is suggesting is that "salvation" (or immortality) it is not so much a matter of the fact of one’s survival in some form; rather, "salvation" consists in the recognition of the "oneness" or Unity of everything. "[T]his whole alone is worthy of the deeper sort of love; and that there is peace, freedom, I might say a kind of salvation, in turning one’s affections outward toward this one God, rather than inwards on one’s self, or on humanity." This is impersonal rather than personal immortality or salvation, but it is different from the kinds of impersonal survival discussed above. It may even be regarded as a kind of personal salvation, since Jeffers suggests that salvation can be experienced for oneself while alive-and only when alive. Such salvation resembles neither impersonal forms of immortality, nor theists’ personal life after death.
Pantheism in Practice
Can pantheists employ traditional modes of theistic and non-theistic practice such as worship, prayer, and meditation? What form might a distinctively pantheistic type of practice take? Pantheists believe in a divine Unity. Yet, in pantheism there is no apparent community of believers organised around their common (though not identical) beliefs by an established body of religious teaching and scripture. Without these traditional constituents of religion pantheists may find themselves wanting to practice their faith-seeking to relate their actions to their beliefs-and yet wondering how to go about it. Pantheists have to ask themselves what they should do given what they believe.
Even if we are not at all clear about what pantheists should do, it may seem we are relatively clear about what they believe. However, if theorists who claim that action sometimes explains belief, or that action and belief must be understood together are right, then it follows that we do not yet know what pantheists believe. Insofar as pantheists lack a distinctive practice, they may be taken not to believe anything (pantheistically) at all. Such theorists claim that systems of belief and practice, if not individual beliefs and practices, are intrinsically related so as to define one another-and they develop together. Therefore, it may not be possible to keep the question of what pantheists believe distinct from the question of what they do. One need not accept such theories to believe, as a matter of commonsense, that belief and practice are connected in such a way that they cannot be adequately understood apart from one another.
In attempting to construct an account of what the contemporary pantheist should do, it would be useful to examine practices that pantheists have traditionally undertaken. But it makes no sense to suppose contemporary pantheists could replicate the representation of social relations that pantheistic rituals might be analysed as having by a symbolist account. If a pantheistic ritual symbolically represents social relations, it represents those of its own society. At any rate, the point is largely moot since the practice of pantheism has never been associated with ritual practice but with a way of life. Thus, Lao Tzu, explicitly eschewed ritual, and Spinoza thought that while ordinary religious practice, ritual etc., was a good idea for the common people since it inculcated valuable ideals, it was beside the point for him. The fact that pantheistic practice has never been associated with ritual may partly explain why pantheism has not been practiced communally in a church.
In literalist or Geertzian terms it makes sense to ask what to do, given certain beliefs, in a way it does not for a symbolist. The kinds of practice suitable to pantheism are explicable in terms of beliefs literally and symbolically understood; and especially (in Geertz’s account) in terms of a world view (e.g. belief in a divine Unity) and corresponding ethos. Thus, Lao Tzu describes the Tao as a metaphysical reality; as natural law or system of self-regulated principles; and also as a principle, pattern and standard for human conduct. One emulates the Tao after discerning its manifest characteristics in the phenomenal world, and to emulate the Tao is to practice Taoism. In "Song of Myself" Whitman articulates a world view, and evokes the connected ethos he envisages. For Spinoza, examining the nature and implications of Unity (substance) in the Ethics, and trying to live in accord with that account, was itself a form of pantheistic practice. Similarly, in writing and living as depicted in "Song of Myself," Whitman practiced the pantheism he preached. The relationship between the thought and practice of Hegel, Plotinus, Bruno etc. is less apparent, but should be of interest to pantheists. If pantheists find any of the various world views and ethos’ described as consonant with their own, they may pattern their practices after those associated with such views. In having a particular pantheistic view of the nature of things, certain practices and a way of life must, to an extent, follow.
The idea of looking to religions with pantheistic practices for examples of what to do may seem promising in a literalist or Geertzian approach. Similar kinds of practice should follow similar beliefs. The difficulty is that there seem to be no pantheistic traditions to examine-not even Taoism, since as practiced, it is not pantheistic. In traditional religions, practices that might be identifiable as pantheistic are always seen in the context of wider religious (e.g. theistic) practice. In traditions that are partly pantheistic like some native American Indian religions, it is difficult to discern how practices relating to pantheistic beliefs can be distinguished from various kinds of god and spirit worship. Since pantheism has largely been non-communal, individual pantheists, not traditions, must examined.
Religious practice is usually prescribed by teachings and doctrine, and informed by other beliefs widely held among the community of believers. Since there is no widely recognised body of scriptural or other religious teaching in pantheism and never has been (there is little doctrine and no church), there should be little in the way of prescribed practice. As already noted, the philosophical Taoism of the Tao Te Ching is pantheistic, but it has never been widely practiced and there is no body of ritual associated with it.
The kind of activity undertaken by a believer ideally reflects (i.e. is explainable in terms of) the way in which the religious object, and one’s relation to it, is conceived. Differences in practice are the products of varying views on the nature of God and the world-set in the context of a more comprehensive world view. Since pantheistic and theistic accounts of God and the world are best regarded as mutually exclusive, it is likely that the practices of each would be dissimilar. Theistic practice, the intent and so forth, is inappropriate for the pantheist, and vice versa. Pantheists will not want to practice in a way that reflects beliefs they do not hold.
If specific pantheistic practices could be identified, these might be adapted to modern pantheism. Yet, to talk of adapting practices in this way is artificial. As a whole, practice neither precedes nor follows the body of beliefs formulated and codified by a religious community. It develops along with them. Even where religious beliefs are taken (e.g. Durkheim) to be rationalisations of practices that precede them, practice occurs in a context of shared conceptions, beliefs and concerns, and are-whether literally or symbolically-expressions of these. Ritual, and religious practice generally, is a product of conscious and unconscious, literal and symbolic, communal religious reflection. Given (and one wonders why) that there has been little structured pantheistic communal reflection, despite the fact that there are many pantheists, there is no identifiable pantheistic practice. There are only identifiable pantheistic world views and beliefs. This does not explain why individual pantheists have not developed recognisable rituals, unless a community of believers (i.e. a church) is necessary for such practices. The practice of pantheism seems confined to individuals acting in ways they see as according with the nature of things.
If contemporary pantheistic ritual exists, it is scarce. (Is the solstice gathering at Stonehenge pantheistic?) The extent to which one can self-consciously set out to construct a ritual is, for reasons already given, suspect. But, given that one can consciously construct symbols that address a community’s concerns, there seems no reason why pantheistic rituals cannot be formulated. Indeed, various theistic rituals are self-consciously created. Furthermore, ritual is only one aspect of religious practice, and pantheists may develop other ways to express their beliefs in action. Since belief and practice are interdependent and evolve together, if some future pantheistic communal reflection results in doctrines, then it is likely to result in practices of various sorts as well. Other than the fact they have lacked what seems to be requisite in terms of a community of pantheists, there may be additional or alternative explanations of why pantheists have not developed rituals. Maybe the lack of community can just as easily be explained by the lack of a developed mode of practice as vice versa.
Pantheists basically lack scripture and an established body of doctrine and discourse that could help establish the nature of pantheistic practice. However, it this is not entirely true. The pantheist can, to some extent, rely on traditional religious scripture that is recognisably pantheistic; for example, some taoist texts, and some Western and non-Western theistic scripture. Pantheists also have recourse to numerous philosophical sources-Spinoza etc. But, the pantheist is not without alternatives to the scripture and discourse theists have at their disposal. To some extent, the pantheist too will know what to do to practice pantheism. Art, music, literature and poetry, fulfil the same kinds of roles in pantheism as they do in theism. As representations of cultural patterns they reflect and sustain a world view and ethos. In Geertz’s (1973: 93
2002.05.01 | Георгій Пінчук
Моя релігійно-духовна позиція
Ось моя відповідь на запитання пані Мері.За релігійними поглядами я християнин, тобто я вірю в існування єдиного Бога - Творця Всесвіту, і в його Сина - Ісуса Христа, який є моїм небесним Царем і Спасителем. Я вірю, що Бог і його Син піклуються про Всесвіт, планету Земля, людство в цілому, і про кожну окрему людину, і ведуть боротьбу з тими силами, які заважають їх планам розвитку і вдосконалення Всесвіту і людства. При цьому і Бог, і його Син не є частиною природи (матерії), а мають свою особливу ("божественну") природу. Від Бога походить особлива енергія (так званий Святий Дух), яка може надати особливих властивостей людям, що їх Бог обирає для служіння йому і які виконують те, що він від них хоче. Я також вірю, що Біблія є натхненним Божим словом, листом, в якому Бог освідчується людству в своїй любові до нього і ділиться з людством своїми планами на близьке й віддалене майбутнє. Я вірю, що Біблія дуже гармонійна, раціональна, логічна, і вичерпна (хоча вона, звичайно, не замінює художньої, наукової, і розважальної літератури, а радше доповнює їх). Я вірю, що Біблію можна і треба вивчати неупереджено, систематично, і обов'язково разом з людьми, які мають певний досвід і навички аналізу біблійних текстів.
У питаннях моралі я в цілому дотримуюсь принципів так званої юдео-християнської традиції, тобто вірю в свободу волі і індивідуальну відповідальність за наслідки людських вчинків. Я також вірю в те, що Христос віддав своє життя в жертву за недосконалість людства, і що ця жертва є викупом від смерті для тих, хто вірить у Христа і прикладає зусилля для того, щоби розвивати в собі "христоподібні" риси, чинити у повсякденному житті так, як чинив він. Я вірю, що люди, так само, як це робив Христос, повинні любити одне одного - тобто розуміти інших, співчувати їм, і намагатися самовіддано служити іншим, допомагати іншим нести життєвий тягар.
Вітаю,
--Георгій
2002.05.02 | Вільнодум
Re: І ні слова про Україну!
Ваша позиція, пане Пінчук, і подібних вам, привела Україну до того стану, в якому вона, бідолашна, зараз Є!І Ви є такий блаженний.... що навіть злитися на Вас грішно...
Але Ви є ТИМ ЗЛОМ, яке зараз маємо !!!
2002.04.23 | Гура
Но, с другой стороны,
если в Библии говорится о Боге-сыне, подмастерье по отношению к Богу-отцу, то тогда все, что я сказал раньше (а значит, и концепция о единстве трех упомянутых сушностей) не имеет смысла (либо у Бога было раздвоение личности и он командовал "сам собой") :-)))2002.04.23 | Хлоя
НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЙНІ КУЛЬТИ
Пропоную до Вашої уваги цікаву статтю. До речі, першими у списку деструктивних культів ідуть саме СІ.НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЙНІ КУЛЬТИ
ЯК ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ
БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
--------------------------------------------------------------------------------
Б.О.Парахонський, С.В.Сьомін
--------------------------------------------------------------------------------
1. Релігійна ситуація в Україні та нетрадиційні культи
Історичні зміни, що зараз відбуваються в нашому суспільстві, створюють сприятливі умови для регенерації релігійних конфесій, для посилення їх ролі в житті суспільства. Пов’язані з віросповіданнями питання завжди були одними з найважливіших для організації державного і суспільного життя. Віра часто відігравала провідну роль в духовному консолідуванні суспільства і формуванні його здатності до ідейного та організаційного оновлення. Враховуючи інтереси суспільства, церква підтримує також і його прагнення до державотворення. Але коли, як це часто буває, вона керується насамперед власними, а не суспільними потребами чи відбиває інтереси не стільки своєї, скільки іншої держави, тоді виникають загрози національній безпеці країни розташування цієї церкви. Дана ситуація має виявлення також у конфліктах між суспільством і церковними організаціями.
Протягом століть однією з найважливіших характерологічних ознак української нації була і залишається властива їй система вірувань. Сучасний етап українського державотворення вимагає грунтовного аналізу процесу відтворення релігійних цінностей, визначення етноконфесійної специфіки вірувань та практичного усвідомлення релігійної компоненти в загальній стратегії національної безпеки України.
Україна – багатоконфесійна держава. На її теренах діє майже 22 тис. тільки офіційно зареєстрованих релігійних громад, понад 80 конфесій, течій і напрямів. Особливістю релігійної ситуації є те, що її формування відбувається не лише за участю традиційних для України національних церков і конфесій, а й під цілеспрямованим впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій і центрів, місцевих представництв новітніх нетрадиційних для нашої країни напрямів і культів.
За відсутності загальноприйнятної консолідуючої ідеології український народ змушений був сам шукати духовно-ідеологічні засади власного життя, які для багатьох громадян втілені у релігії. За даними статистики, понад 50% мешканців України вважають себе віруючими. Серед молоді цей показник становить від 59,5% до 73%. Численні соціологічні дослідження свідчать, що українські громадяни серед суспільних інститутів найбільше довіряють церкві (50% опитаних – довіряють, ще 25% – настільки довіряють, наскільки не довіряють) [4].
За умов ідеологічного вакууму саме релігія стає для багатьох тією домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства, яка визначає співвідношення: добра й зла, що дозволено і що – ні, хто є друг, а хто – ворог. Релігійні світоглядні орієнтири вже вийшли за межі суто побутових взаємовідносин і певним чином впливають на перебіг подій політичного, культурного і навіть економічного життя в Україні. Володіючи значними матеріальними та людськими ресурсами, маючи безпосередній вихід на електорат, церкви не лише стали невід’ємним елементом української суспільно-політичної палітри. Вони самі розпочали боротьбу за місце на політичному Олімпі. Дана обставина разом з появою зорієнтованих на релігійні цінності партій, рухів і підприємців викликає зростання політичного інтересу до релігійних течій і церков з боку усіх політичних сил. Особливе значення це має під час виборчих кампаній, які проходять у суспільстві із зародковими формами багатопартійності та переважанням серед мас тоталітаристської психології і люмпенських стереотипів.
Що ж до виникнення і поширення в наш час нетрадиційних релігій, то це можна розглядати у зв’язку з більш загальними процесами глобалізації та модернізації світу, масштабним розвитком систем комунікацій, що зблизили різні народи та культури.
Неорелігії – дещо умовний термін. Мова може йти і про усталені з багатовіковими традиціями релігійні системи, такі як буддизм та інші, які в інших культурних умовах набувають нових рис і ознак. Важко адаптуючись до процесів національного життя, яке їх не сприймає, вони намагаються впливати на психічний склад людини з метою її зміни в бік формування з неї більш зручного для себе об’єкта впливу. Зрозуміло‚ що найсприятливішими для неорелігій є саме умови суспільних трансформацій‚ нестабільної соціальної атмосфери‚ з чим пов’язані і певна дезорієнтація людини та пошуки нових світоглядних цінностей. Традиційні культи є значною мірою адаптованими до умов існування тих чи інших народів, оскільки супроводжували сам процес формування етносів і націй. На відміну від них, неорелігії входять у суспільне життя через окремих осіб, яких традиційні вірування чомусь перестали задовольняти.
Поява і діяльність неорелігій на території нашої країни є виявом однієї з глобальних тенденцій сучасного релігійного життя – зустрічі традиційного, звичного з новим, досі невідомим. Природно, що цей контакт з багатьох причин зустрічає різне ставлення з боку населення – від нейтрально-здивованого до відкритої конфронтації і ворожнечі, здатної перетворитися на тривалий соціальний конфлікт. На відміну від історично традиційних для України церков і конфесій, неорелігії не мають багатовікового досвіду у засвоєнні поступу етнокультури українського народу та адекватному сприйнятті його самосвідомості і державницького менталітету.
Вміло використовуючи об’єктивні труднощі демократичної розбудови суспільства, певний ідеологічний вакуум на тлі руйнації старої системи цінностей, а також нерозвинутість місіонерської структури традиційних українських церков, закордонні релігійні організації та центри розгорнули активну проповідницьку діяльність. Намагаючись поширити своє віровчення серед населення України за допомогою масштабної фінансової, матеріальної і людської експансії, вони роблять основними об’єктами свого проповідництва молодь, студентство, науково-технічну інтелігенцію‚ бізнесменів-початківців – тобто верстви населення‚ за якими майбутнє.
Розгляд питання про роль віри в житті суспільства в широкому розумінні не може обмежуватись суто конфесійними проблемами. Він має бути виведений у простір міркувань навколо смислу життя. Багатовікове існування різнопланових релігійних систем в історії людської цивілізації примушує замислитись над тим, у чому саме полягає потреба людини створювати ті або інші вірування, які з плином часу відкидаються на догоду іншим.
Будь-яка релігія у житті окремої людини виконує певні функції. Вони пов’язані з організацією духовного життя особистості та наданням смислу її повсякденному буттю. Ці функції взагалі можуть і не мати суто релігійного забарвлення, оскільки безвідносно до цього тісно пов’язані з життєвим світом людини. Але саме релігії кодифікують їх і надають виразу віри в Бога. Отже, навіть людина, яка не сприймає жодну релігію, все одно у своїх життєвих орієнтаціях так чи інакше спирається на аналогічні релігійним засади. Без цього її життя виглядає позбавленим змісту і сенсу, що неодмінно призводить до деградації і, врешті-решт, до духовної (а потім і до фізичної, якщо згадати статистику самогубств) загибелі особистості. Власне, з подоланням такого стану і пов’язана функція спасіння. Фундаментальною засадою життя для кожної людини є самозбереження її як духовної особистості. Рух у зворотному напрямку означав би для неї деградацію до рівня тваринного існування. У чому саме полягає її спасіння, кожна людина має вирішувати наодинці із собою або ж брати на озброєння досвід, який пропонує та чи інша релігійна система. Будь-яка релігія включає людину в систему ритуалів, що налаштовують її на спасіння. Традиційні релігії звичайно пропонують стан потойбічного життя, конструюючи опозиційну схему «пекло/рай» з відповідним визначенням, що є добро, а що – зло. На цьому побудовані класичні поняття моралі, справедливості, а також – влади. Неорелігії дещо відходять від цієї, певною мірою архаїчної схеми уявлень і пропонують таку організацію земного життя, що передбачає для людини спасіння в самому собі, зберігаючи водночас поняття Вищої істоти або сили з її контролюючими, владними функціями. В цілому традиційне розуміння добра і зла, моральних настанов, справедливості стає тут більш гнучким, здатним орієнтувати людину на вчинки, які видаються (а значною мірою і є) асоціальними та анормальними.
Життя у відповідності з певними правилами та настановами, що походять від Вищої сили, побудоване як служіння. Особистою справою людини є вирішення питань про те, чому і як їй ставати на шлях релігійного служіння. Можна вважати, що це стає можливим за умов, коли людина відчуває в організації власного життя недостатність смислу. Дехто бачить сенс життя в накопиченні матеріальних багатств, інші – в духовному самовдосконаленні, треті – у цінностях сім’ї, в творчості, сумлінній праці, і т. п. Формою служіння, що має найбільшу суспільну значущість, вважається служіння на благо власному народові, патріотизм. Традиційні релігії, намагаючись надати соціальним формам служіння сакрального відтінку, виконують практично корисну консолідуючу функцію (згадаємо відоме гасло російських воїнів «За Бога, царя и Отечество!»). І в цьому їх позитивне значення. Релігійне служіння вони залишають лише для певного прошарку осіб – священнослужителів. Неорелігії, навпаки, переважно прагнуть відволікти людину від виконання її соціальних обов’язків і підмінити суспільні форми служіння суто релігійними. Звідси жорсткі вимоги до адептів віри щодо побудови їх власного життя.
Нарешті, не можна нехтувати відповідним опрацюванням у релігійних системах теми свободи волі. З цим пов’язаний, зокрема, і особливий характер владних відносин у релігійному середовищі. Прагнення людини до наповненого смислом життя релігія використовує для оволодіння волею особистості, управління її бажаннями. Релігія освячує народження людини‚ шлюбні відносини‚ супроводжує її в житті й не полишає на смертному одрі. Так формуються стійкі соціальні звичаї, і це є причиною незначної ефективності тривалої атеїстичної боротьби з традиційними релігіями, а також швидкого подальшого повернення населення до усталеної традиції, як тільки умови змінилися. Знаходячись в лоні останньої, сформована нею людина не відчуває утиску своєї свободи‚ всі необхідні прояви якої врегульовані соціально-церковними нормами. Інша справа – неорелігії‚ що прагнуть до неподільного панування над психікою особистості. Людина потрапляє в полон чужих бажань, і її поведінка визначається чужою волею. Ситуація нагадує схеми відносин‚ що будуються тоталітарними режимами, вожді яких прагнуть до беззастережного панування над волею людини. Власне, саме тоталітарна система є найбільш послідовною і розвиненою неорелігією‚ де місце Бога займає Вождь. Це якоюсь мірою пояснює певну психологічну схильність населення України до сприйняття сучасних неорелігій, кожна з яких фактично так чи інакше відтворює певну схему неототалітаризму з відповідною системою влади.
2. Поширення нетрадиційних релігійних культів
За даними Державного комітету у справах релігій, за станом на кінець 1999 р. в Україні діє понад 550 новітніх релігій майже 30-ти віросповідних напрямів переважно закордонного походження. Вони представляють практично всі форми світової неорелігійності (рис. 1) і можуть бути умовно поділені на:
1. Неохристиянські рухи на загальнохристиянській основі. До них належать привнесені з-за кордону різні пізньопротестантські течії, міжнародні християнські місії та новітні церкви – Свідки Єгови‚ харизмати‚ мормони тощо.
2. Релігії орієнталістського напряму. В Україні вони репрезентовані переважно неоіндуїзмом‚ буддизмом тощо.
3. Езотеричні об’єднання. Релігійні громади Реріхівського товариства, Асоціації «Живої етики», послідовників О. Блаватської, Д. Андреєва, О. Бердника та П. Іванова.
4. Об’єднання неоязичницьких релігій. Релігійні осередки РУНвіри, Рідної Віри, Собору Рідної Віри, Слов’янської релігійної громади тощо.
5. Об’єднання синтетичних неорелігій. Релігійні громади віри Багаї, Церква об’єднання (муністи), Велике Біле Братство, Церква Останнього Заповіту, релігійні громади Зоресвітнього християнства тощо.
6. Саєнтологічні рухи. Релігійна громада «Наука Розуму», Діанетика – фонд Хаббарда, АСТІКА, «Вогняна квітка», різні психотехніки.
Більшості поширених на території України неорелігій властивий ряд загальних рис. Це – універсалізм, синкретизм, орієнтація на спільний містичний досвід, відкритість для послідовників різних релігій і релігійно-філософських систем, орієнтування передусім на молодь та достатньо освічену частину суспільства, широке використання новітніх засобів пропаганди тощо.
Поява і становлення неорелігій у духовно-релігійному просторі України пояснюється не стільки послабленням впливу традиційної релігійності, що було б вірно, наприклад, для більшості розвинутих демократичних країн світу, скільки загальним релігійним відродженням після епохи тоталітарного атеїзму. Так, на Заході неорелігії стали певною духовною альтернативою наявним традиційним церквам, а в Україні – з’являлися як протест проти комуністичної ідеології, як своєрідна форма дисидентства. В інших країнах поповнення неорелігійних об’єднань відбувається за рахунок віруючих, які переосмислили офіційні церковні канони, релігійну символіку та раціоналізували їх або зневірилися у догматичних релігійних нормах. В Україні прихильниками неорелігій стають переважно невіруючі, а іноді – й колишні войовничі атеїсти, тобто ті, хто не був достатньо знайомий з релігійною традицією і не мав релігійного досвіду.
Темпи поширення та саме існування новітніх релігійних течій і культів в Україні значною мірою залежать від закордонних фінансових, матеріальних і людських «вливань». Останні здійснюються через найрізноманітніші іноземні місії, братства, культурно-просвітницькі заклади та окремих проповідників. Забезпечення діяльності неорелігійних рухів звичайно відбувається через посередників: не з батьківщини релігійного руху, а з інших країн, не від Вчителя, а від його учнів та послідовників. Поява майже всіх неорелігій в Україні пов’язана з вторинною, не «апостольською», діяльністю. Більшість новітніх вчень у релігійному та культурному аспектах важко сприймається широкою українською аудиторією як світоглядна позиція та різновид релігії. Здебільшого вони виступають нетрадиційним засобом розв’язання особистих проблем, універсальною формою фізичного та психічного оздоровлення (йога, медитація, екстрасенсорика тощо) (рис. 2).
Активна участь служителів культу у виборчій кампанії на всіх рівнях, чітко визначена «узгодженість дій» місцевих органів влади і регіональних церковних осередків, вихід релігійного життя за межі державних кордонів – це далеко не повний перелік позицій, за якими релігійний чинник набуває дедалі більшого впливу на національну безпеку України. Зважаючи на це, можливість загострення міжетнічних і міжцерковних конфліктів має розглядатися як загроза національній безпеці України в цілому, що породжує інші загрози у важливих сферах життєдіяльності країни, ускладнюючи розв’язання гострих проблем як на державному, так і на регіональному рівнях [11].
3. Найвпливовіші нетрадиційні релігійні культи в Україні
Найчисленніші осередки закордонних і місцевих представництв новітніх нетрадиційних для України релігійних напрямів і культів є громади Релігійної організації Свідків Єгови, Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (мормонів), харизматів, східних культів, неоязичницьких та синтетичних релігій.
1. За даними Держкомітету у справах релігій, у 1999 р. в Україні діяло 515 громад Релігійної організації Свідків Єгови (РОСЄ) загальною чисельністю близько 70 тис. віруючих. Віровчення Свідків Єгови має апокаліптичну і мілленаристську спрямованість. Всесвітня історія подається ним як боротьба між Богом Єговою і сатаною за панування над світом. Вирішення проблеми «всесвітнього суверенітету», знищення «існуючої злої системи речей», виправдання імені Єгови, зневаженого сатаною, має відбутися під час Армагеддону – всесвітньої божественної війни ще за життя нинішнього покоління. Одним із головних своїх завдань Свідки Єгови проголосили боротьбу з Православ’ям, як різновидом сатанізму. Адепти секти називають себе єдиними істинними християнами, звинувачуючи у відступництві решту християнських течій і закликаючи їх послідовників виходити із своїх церков. Для Свідків Єгови Хрест Ісуса Христа – символ зла [9].
Розуміючи важливість людських відносин для більшості людей, Свідки Єгови декларативно підкреслюють значущість сім’ї, любові, дружби, моральності, расової терпимості, замовчуючи про жорстку дисципліну всередині секти, численні випадки розвалу сімей, відмови від навчання та роботи. Секта навчає ненависті до тих, хто пішов з неї, проголошуючи їх «огидними, паскудними, брудними».
Адепти церкви за своїми релігійними переконаннями не беруть участі у політичному житті‚ виборах, уникають як військової, так і альтернативної служби, відкидають будь-які форми політичної активності. Часто приналежність до Свідків Єгови має вкрай небезпечні наслідки для життя і здоров’я людей. Так, кожний сектант має при собі спеціальне посвідчення особи з відмовою від переливання крові. Зареєстровані непоодинокі випадки, коли тяжко хворі адепти секти відмовлялись від того, щоб їм переливали кров. Особливу небезпеку подібні дії становлять для породілей.
З огляду на антилюдський характер ідеологічних настанов секти‚ її експансіоністська діяльність викликає серйозну занепокоєність у широкої міжнародної громадськості та органів державної влади. Функціонування РОСЄ повністю заборонено або значно обмежено у 35 країнах світу [2, 36].
В Україні Свідки Єгови з’явилися у 20-х роках XX ст., коли до її західних областей почали повертатися із США та Канади українські емігранти. Вони і започаткували на українській землі перші осередки цього віровчення. У той період організаційні структури єговістів в Україні підпорядковувалися крайовому Бюро в Лодзі (Польща). Після заборони, переслідувань і нелегальної діяльності протягом кінця 30-80-х років Свідки Єгови з 1991 р. в Україні є офіційно зареєстрованою і вільно діючою релігійною організацією, громади якої підпорядковані керівникам краю зі штаб-квартирою у Львові. На території української держави нині функціонує близько 60 недільних єговістських шкіл. Проблемами віруючих РОСЄ в Україні опікується близько тисячі священнослужителів, не всі з яких є українськими громадянами. Найбільша кількість єговістських об’єднань припадає на Закарпаття (136), Львівську (88), Донецьку (35), Запорізьку (25), Івано-Франківську (22) області та АР Крим (24).
2. Другою серед неорелігій в Україні за рівнем поширеності і кількістю послідовників є Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), головний центр якої знаходиться у м. Солт-Лейк-Сіті (штат Юта, США). За власною статистикою мормонів, кількість їх послідовників – близько 10 млн чол. у 160 країнах світу.
Їх вчення виходить з того‚ що, оскільки людина створена за зразком Бога, то отже він, як і людина, має матеріальне тіло. За твердженням мормонів, існує не один Бог – є й багато інших. Тому у людини є можливість стати Богом. Мормони вважають, що протягом століть до отримання одкровення засновником секти Смітом світ знаходився у темряві, й ніхто не мав можливості врятуватися. Тому вони ввели практику хрещення померлих заднім числом, коли людина, яка приймає хрещення, «переводить благодать» на свого давно померлого прадіда, надаючи йому можливість спасіння (шлях перевтілення у Бога). Ця прихована від непосвячених робота супроводжується широкомасштабною діяльністю мормонів зі створення єдиного «Всесвітнього Центру Генеалогії», який контролюється організацією «Святих останніх днів». Активно працюючи з 1992 р. з архівними управліннями Росії, Білорусі, України, Грузії, Вірменії з метою копіювання (мікрофільмування) документів, мормони успішно перетворюють отримані з архівів копії метричних документів на досить суттєве джерело одержання прибутку від новонавернених на просторах СНД.
Релігійні канони зобов’язують мормонів дотримуватися суворої дієти, вести аскетичний спосіб життя, не вживати алкоголь, каву, чорний чай, наркотики, не палити, виступати проти користолюбства, брехні та егоїзму. В наш час, коли боротьба за здоровий спосіб життя стає загальносвітовою проблемою, мормонський аскетизм широко підтримується серед різних верств населення планети і є однією з причин швидкого зростання чисельності цієї церкви.
Мормони – дуже багата релігійна організація. Її рухоме і нерухоме майно оцінюється у 30 млрд дол. США. Основним джерелом надходжень «мормонської економіки» є насамперед обов’язкова церковна десятина (кожен адепт зобов’язаний жертвувати організації десяту частину свого загального прибутку). Щорічний прибуток імперії мормонів оцінюється у 3 млн дол. США. Понад 40 тис. її місіонерів працюють в усьому світі та щороку хрестять майже 300 тис. нових послідовників. Гроші вкладаються мормонською верхівкою в розташовані в різних країнах підприємства церкви, що працюють у галузях страхування, банківської діяльності, нерухомості та сільського господарства. При цьому мормони мають досить «пристойне» теологічне обгрунтування виправдання власної комерційної діяльності у словах одного із своїх пророків, який свого часу наголосив: «Царство Боже не наступить доти, доки ми не навчимося виробляти все, що нам необхідно, самі» [10].
Одним з найбільш скандальних положень мормонського вчення є дозвіл багатоженства. Але більш фундаментальним у їхній доктрині є постулат про те, що закони Бога мормонів більш важливі, ніж закони людського суспільства, і що уряд будь-якої держави є продажним за своєю суттю і буде знешкоджений.
Мормонська церква усіляко поширює свій політичний вплив передусім через своїх адептів, які перебувають на відповідальних посадах у державних структурах розвинутих країн світу. Так, у США значна кількість мормонів працює у місцевих адміністраціях і федеральному уряді, в тому числі на дипломатичній службі, у ЦРУ, ФБР і збройних силах. А за часів президентства Дж. Буша генерал Брент Скоукрофт, що також є мормоном, обіймав посаду помічника Президента з національної безпеки.
В Україні сьогодні налічується 48 громад мормонів. З них офіційно діє одна місія в Києві, яка підпорядкована Президентству Центральної і Східної Європейської Території, розташованому у Франції. Церква має 214 священнослужителів, значна частина яких є іноземцями (72), причому більшість з них – це молодь віком від 19 до 23 років.
Діяльність мормонських місіонерів, які прибувають в Україну з-за кордону (переважно із США), неоднозначно оцінюється у суспільстві. Зокрема, негативну реакцію викликають практика жорсткого прозелітизму і спроби нав’язати українцям американські стандарти способу життя. Чимало проблем виникає через порушення місіонерами правового статусу, пов’язаного з перебуванням іноземців на території України.
Церква мормонів з самого початку свого заснування має кримінальне минуле. Так, самого Джозефа Смiта було заарештовано і засуджено за недозволену окультну практику. Можна згадати також невдалу банківську аферу Сміта у Кертланді (Огайо), його багатоженство до отримання одкровення, а також організацію ним збройних погромів і знищення друкарських верстатів у Iллiнойсі [14]. Не сприяють позитивному іміджу мормонів і сучасні повідомлення про випадки кровної помсти між їхніми різними групами, про існуюче у них і донині багатоженство, а також відома серія вбивств у м. Солт-Лейк-Сіті, коли було викрито підробку цілої низки документів офіційної мормонської історіографії. Сьогодні діяльність мормонів офіційно заборонена у деяких ісламських країнах, а також у Китаї та на Кубі.
3. Останнім часом відчувається помітний вплив на релігійне середовище України з боку харизматичних церков, об’єднанню яких сприяли антиінституційні настрої, невдоволеність жорсткістю організаційної структури та духовного клімату традиційних баптистських та п’ятидесятницьких громад. Спостерігається певне дистанціювання останніх від харизматичного руху, так званого «нового протестантизму». Церкви харизматів орієнтуються переважно на російськомовне населення і створюються здебільшого у великих містах Південного Сходу України, спрямовуючи водночас свою увагу і на західні її області.
Негативну реакцію традиційних церков і широкої української громадськості викликає культова практика харизматів, яка побудована на відомих психофізичних методах управління натовпом і супроводжується сумнівними духовними посиланнями, що подаються через критику ортодоксального християнства і характеризуються претензіями на роль месіанського руху в ім’я спасіння Христової віри. Все це загалом негативно впливає на міжконфесійні відносини в Україні.
Незважаючи на відокремлення церкви від держави, харизмати брали активну участь в останній виборчій кампанії до Верховної Ради України і одержали депутатські мандати. Церква «Слово віри» С. Аделаджі чітко орієнтувала своїх послідовників щодо того, за кого їм віддавати свій голос [8]. У м. Мелітополі Запорізької області харизматична громада церкви «Нове покоління» проводила розширені богослужіння, де одночасно відбувалися зустрічі новонавернутих харизматів з кандидатом у народні депутати сумновідомим екс-прем’єром П. Лазаренком. Останній, як кажуть, стояв на колінах і клявся у відданості харизматизму, обіцяючи вірно служити новій вірі [7].
До релігійних організацій східної орієнтації (75 громад), що діють сьогодні в Україні, належать громади індуїстів, буддистів, тантристів та ін. – тобто різноманітних напрямів і течій переважно модернізованих форм.
4. Найчисленнішими з них (34) є кришнаїти. Вони підпорядковані Всеукраїнському центру громад Свідомості Крішни і входять до Міжнародного Товариства Свідомості Крішни (Руху «Харе Крішна»). Разом з тим, прихильників цієї релігії в самій Індії порівняно небагато – менше, ніж індійських католиків. Крім того, серед традиційних індусів досить поширена думка про те, що Міжнародне Товариство Свідомості Крішни є своєрідною християнською сектою, покликаною насамперед зруйнувати традиційний індуїзм [4].
Офіційно ця міжнародна організація розпочала свою діяльність у нашій країні з 1990 р., а в 1995 р. зареєстровано її всеукраїнський центр. Рух «Харе Крішна» є модернізованим варіантом однієї з гілок вішнуїзму – релігії чайтанітів. Підгрунтям кришнаїтської релігійної догматики виступає віра в Крішну як Верховну Особу Господа і проповідь необхідності відданого служіння йому. Ідеологи кришнаїзму стверджують, що їхня релігія є універсальною системою релігійно-культурного світосприйняття, мета якої – пропаганда ведичного знання (космологічних, антропологічних, соціальних та медичних концепцій) та поширення Свідомості Крішни (тобто уявлень про всевишнього Бога та способи відданого служіння йому – так звана бхакті-йога).
Разом з тим, культова доктрина Міжнародного Товариства Свідомості Крішни цілком однозначно закликає до залишення (руйнування) сім’ї та розриву всіх соціальних зв’язків. Керівники «ашрамів» (монастирів) самовільно, не враховуючи ні симпатій віруючих (навіть всупереч їм), ані їхнього віку, формують шлюбні пари серед адептів. Наступне спілкування чоловіка з жінкою можливе лише з дозволу і під контролем «гуру». Усі, хто не вірить у Крішну, проголошуються демонами або подібними до тварин.
Грубим порушенням прав людини в кришнаїтських «ашрамах» є сувора регламентація особистого життя адептів. Це передусім вегетаріанський аскетизм, який перешкоджає нормальному розвитку молодого організму, а також обмеження сну новонаверненого до 2-4 годин на добу. У «Бхагават-Гіті» прямо наголошується, що людина, яка має прагнення до Свідомості Крішни, повинна завжди бути готовою виконати свої обов’язки щодо служіння Господу і тому має звести до мінімуму свій сон.
Ідеологія кришнаїтів передбачає обмеження людського спілкування. Розмовляти з особами, які не належать до культу, можна лише з дозволу керівника. А в межах культової групи дозволено говорити лише про Крішну та те, що з ним пов’язано. Суттєво звужуючи можливість отримання інформації із зовнішнього світу, ця заборона призводить до руйнації розумових здібностей людини, а зрештою – до деградації особистості. У культі та ритуалах кришнаїзму містяться елементи сугестій, трансу, екстазу тощо.
Найбільше громад Свідомості Крішни припадає в Україні на АР Крим (6), Київ (3), Донецьку, Івано-Франківську, Одеську, Сумську та Харківську області (по 2 громади у кожній). Кришнаїти організували 6 недільних шкіл, видають 2 періодичних видання, мають свій розташований у м. Києві духовний навчальний заклад на 40 слухачів. Проблемами віруючих руху «Харе Крішна» опікується в Україні 33 священнослужителя.
5. До діючих на території української держави східних культів належать також 32 релігійні громади буддистів, розташовані переважно у Донецькій (5), Луганській (5), Харківській (4), Одеській (3) областях та у м. Києві (3). Буддистські організації в Україні мають 28 священнослужителів, 3 функціонуючі недільні школи.
Нині у світі налічується близько 400 млн буддистів та майже 1 млн ченців, які проповідують буддизм на всіх континентах. Серед культових практик провідне місце посідає традиційний буддистський обряд, проте значна увага приділяється також медитаціям.
У засобах масової інформації неодноразово наводилися факти щодо особливої соціальної небезпеки буддистської секти «Білий лотос», якою керує «вчитель-проповідник» Скубаєв В.І. (монастир у м. Черкаси). Громади цього віровчення активно функціонують у Ялті, Севастополі, Херсоні, Полтаві, Луганську та інших містах України. Під прикриттям вивчення бойових мистецтв (Кунг-фу школи Шат-Фут-Фань) керівництво секти активно займається комерційною діяльністю, зокрема, охоронним бізнесом і вантажними перевезеннями. «Білий лотос» являє собою типове комерційне угруповання з кримінальним ухилом, яке активно використовує для підготовки своїх бойовиків елементи буддизму, а точніше – псевдобуддизму [5].
6. Останнім часом в Україні набули поширення так звані тантричні секти. Тантризм – це напрям індуїстської релігії, у рамках якого на основі широкого використання методів йоги розроблено специфічну систему езотеричної (від грецьк. esoterikos – таємний, внутрішній – феномен культури різних епох, що включає, з одного боку, віру в існування надприродного світу та містичні уявлення про нього, а з другого – магічні засоби спілкування з ним та підкорення його своїм інтересам. Іноді езотеризм розглядається як надзвичайно глибокі позитивні знання про світ, приховані від «непосвячених») практики. Він виникає на початку нашої ери на півдні Індії як синтез індуїзму та старовинних шаманських культів, чорної магії, людського жертвоприношення і сексуальної оргії. Базу тантристської релігійно-філософської концепції становлять ідея людини-мікрокосмосу та уявлення про жіночу (інь) і чоловічу (янь) статеву енергетику (шакті), трансформація якої і призводить до розширення свідомості та просвітлення. В основі тантризму лежить вчення про різноманітні енергії Всесвіту, а також спроби керування й оперування ними. Тантристське віровчення є досить складним і базується передусім на тантрах – відповідних священних релігійних текстах, які вшановуються як прояв богоодкровення.
Поруч із вшануванням Шиви послідовники «Тантра-Сангха» особливого значення надають жіночому началу, уособленому Богинею-Матір’ю Шакті Деві. Тантристські секти використовують багато самих різноманітних практик, ритуалів, видів поклоніння, методів медитації та йоги. Характерними для тантризму є яскраво виражений ритуалізм і широке застосування медитативної практики. Притаманні тантристам культ лінгаму (чоловічий статевий орган), йоні (жіночий статевий орган) та ритуальне використання сексуального акту для підняття енергії Кундаліні сприймається у цивілізованих країнах як виклик загальноприйнятим нормам людської моралі. «Кундалінізація» людини має особливо небезпечні наслідки для населення азіатського континенту, породжуючи серйозні сімейні, соціально-політичні та релігійні конфлікти.
Разом з тим, у деяких тантристських культах звичайною культовою практикою є криваві жертвоприношення. Наприклад, досить часто під час богослужіння на честь богині Дурги (а також Калі або Тари) приноситься у жертву козел або буйвіл, хоча до цього жертовного списку можуть потрапити птахи, черепахи, риби, олені, тигри, а також людські особи та кров власного тіла [1]. Це підтверджується і культовими літературними джерелами (наприклад: Димешвар Рам Аватхута. Тантра постижения высшей реальности. – Санкт-Петербург, 1992. – С. 41). Згадуючи, що навіть у минулому столітті відзначалися непоодинокі випадки людських жертвоприношень тантристів, виникає підозра щодо існування такої практики в деяких тантристських сектах і донині.
Загалом, активне використання більшістю східних культів таких методик, як медитація, монотонне співання, глосолалія (від. грецьк. glossa – незрозуміле слово, і lalien – говорити. Поняття для позначення розмови, яку віруючий при сходженні на нього Святого духу веде з Богом «незнайомою» мовою, що досягається через тривалі пости, настанови та молитви), самонавіювання та контрольовані дихальні вправи (які призводять до збіднення або перенасичення крові киснем і зміни процесів мозкової діяльності), може викликати подібний до трансу змінений стан свідомості, близький за багатьма параметрами до гіпнотичного запаморочення. Типовий психологічний портрет адепта, який час від часу перебуває в стані релігійного екстазу, характеризується екзальтацією, підвищеною сугестивністю, звуженим фокусом самосвідомості, зростаючою залежністю та підсиленим прийняттям ролі, що нав’язується інструктором [13].
Останні дослідження, проведені німецькими психологами у групах медитації, довели, що постійне промовляння мантри суттєво знижує здатність органів чуття людини до сприйняття зовнішньої інформації через те, що загальна концентрація уваги спрямована не на оточуючий світ, а передусім на мантру. За рахунок зменшення природного інформаційного навантаження на свідомість особи, яке у нормальної людини сягає 1011 біт інформації за секунду, у адепта відкривається новий домінуючий канал зв’язку «Свідомість – Несвідоме». Цей канал поступово витісняє решту емоцій і зовнішніх подразників, робить людину здатною свідомо сприймати ейдетичні образи та галюцинації, перетворюючи її на асоціальну особу. Медитація, як і решта культових методик маніпулювання людською свідомістю, викликає у своїх адептів згасання «узагальненої орієнтації щодо реальності», що, на думку багатьох колишніх прихильників культу, призводить до розпаду особистісних розумових процесів. У деяких особливо вразливих людей застосування подібних методик може викликати психічні зриви і навіть психіатричну патологію [12].
Останнім часом на теренах України значно активізувалася діяльність китайських, південнокорейських і в’єтнамських релігійних груп, культова практика яких здебільшого перебуває під покровом таємничості і ніким не відслідковується. Достовірно відомо, що усі ці секти можна віднести до чань-буддійських (дзен-буддійських) або даоських конфесій, і що в багатьох із них культивуються східні системи єдиноборств (різні стилі у-шу, тхай-кван-до тощо) та пов’язані з ними медитативні й оздоровчі комплекси. Застосовуючи різноманітні сумнівні з медичної точки зору медитативні практики, пропонуючи їх новачкам без серйозної попередньої підготовки, що часто-густо призводить до психічних і фізичних травм людей, ці секти становлять реальну загрозу для духовного, морального і фізичного здоров’я своїх адептів.
7. Під безпосереднім впливом закордонної місіонерської діяльності на території української держави поширюються конгрегації, які називають себе «Церквою Христа». Першим засновником осередку «Церкви Христа» в Україні став пастор організації «Міжнародна Церква Христа – бостонський рух» громадянин США Шон Лі Вунд (1968 р. народження). У 1994 р. він прибув до Києва з Москви у складі десяти віруючих російських громадян. Грубо зневажаючи вимоги чинного законодавства щодо перебування іноземних громадян в Україні, цей функціонер за досить короткий час заснував у ряді міст, зокрема у Києві, «Церкву Христа» із значною кількістю прозелітів. Після заборони перебування в Україні Вунд повернувся до Москви. Але, користуючись «прозорістю» українсько-російського державного кордону і здобутим впливом над новонавернутою паствою, він залишив за собою фактичне керівництво сектою.
Єдиною віроповчальною літературою представники «Церкви Христа» визнають Новий Заповіт‚ який тлумачиться ними з позицій фундаменталістської нетерпимості та релігійного ізоляціонізму. Усі інші християнські віровчення вважаються «вигаданими і штучно створеними ділками від релігії». Метою діяльності «Церкви Христа» проголошено відродження основ християнства за Євангелієм і його проповідь. Згідно з церковною аксіологією, євангелізація усього світу цим релігійним об’єднанням є вищою метою, наказом Ісуса Христа і має бути проведена до 2013 р. Організаційну структуру церкви характеризує жорсткий прозелітизм, беззастережне підкорення адептів «духовним наставникам та сувора внутрішньогрупова дисципліна».
Характерною ознакою «Церкви Христа» є соціальна мімікрія, що проявляється у вигляді введення в оману як владних структур держави, так і неофітів. Місіонери «Церкви Христа» досить часто удають із себе представників інших релігійних громад, називають себе «просто християнами» чи взагалі заперечують власну приналежність до будь-якої конфесії. Вони також надають неадекватну інформацію щодо своєї організації і приховують її назву, заперечують свою залежність і зв’язки із закордонними центрами.
Місіонери «Церкви Христа» активно використовують відомі прийоми з практики деструктивних тоталітарних культів: «промивання мозку», «нав’язливість», тривалі бесіди по телефону, запрошення взяти участь у роботі «біблійних груп» тощо. Примітивна екзегеза (тлумачення) Євангелія поєднується в даній релігійній організації з жорстким психологічним примусом та залякуванням, нав’язуванням комплексу вини, позбавленням непокірного прозеліта сну та їжі з метою зламати волю останнього та зробити його нездатним до конструктивного раціонального мислення й адекватної оцінки реальної ситуації. Серед інших засобів тоталітарного впливу «Церкви Христа» – щоденні самозвіти, «персональна опіка» і «наставництво». Причому слово «наставника» досить часто, всупереч Євангелію, стає вищим законом для «учня». Як наслідок, багатьом учасникам цього об’єднання властиві такі негативні особистісні риси, як месіанський комплекс та повна залежність від лідерів. Кожний член громади знаходиться у керівника на персональному обліку. Чітка посекторна організація у межах кожної конгрегації дає змогу контролювати внески і діяльність її членів. Майже весь свій час і кошти адепти віддають для потреб церкви. При зміні місця проживання людина передається керівництвом «з рук у руки» лідерам іншої громади.
Культова процедура богослужінь зорієнтована передусім на молодь з її нестійкою психікою, підвищеною емоційністю, чутливістю та вразливістю. Широко використовуються вільні спрощення відправи, яка складається з п’яти ритуалів: спів (обов’язково без музичного супроводу), молитва, проповідь, складання дарів, щотижнева Вечеря Господня (ламання хліба та причастя вином).
Досить часто участь у діяльності об’єднань «Церкви Христа» призводить до негативних змін у житті новонаверненої молоді. Молоді люди припиняють навчання у вузах, нехтують громадською думкою, починають зверхньо і презирливо ставитися до своїх батьків і близьких. Все це викликає постійні сварки у родинах і, зрештою, приводить до розриву з батьками. Якщо новонавернений все ж таки вирішує вийти із церкви, то «учні Христа» починають ставитися до нього як до ізгоя, створюючи довкола нього атмосферу неприязні. Спілкування з «відступниками» суворо забороняється.
Зафіксовано численні випадки порушення місіонерами «Церкви Христа» чинного законодавства України щодо статусу іноземних громадян. Значна частина закордонних емісарів прибуває до української держави під виглядом туристів, спеціалістів у галузі освіти і культури. В подальшому вони змінюють свій офіційний статус і займаються прозелітизмом. Нерідко представники закордонних центрів виявляють неповагу до законів України, не зважають на складність релігійної ситуації у державі, на культурно-релігійні традиції українського народу, ставлячи понад усе інтереси своєї організації.
«Церква Христа» вважається однією із самих закритих та небезпечних деструктивних організацій у світі, яку за її радикалізм офіційно обмежено у праві на діяльність навіть у таких демократичних щодо релігійного питання країнах, як США та Великобританія.
8. Найбільш дикими та криміногенними навіть на фоні інших діючих сьогодні в Україні тоталітарних культів є сатанинські секти. Перші прояви організованих сатанинських структур в СРСР мали місце ще на початку 70-х років у Москві, Ленінграді та Одесі. Поступово культ Сатани розповсюдився на всі великі міста колишнього Радянського Союзу. Вже на початку 80-х років тут почали функціонувати досить численні сатанинські угруповання. Особливий сплеск моди на сатанізм збігся з початком «горбачовської перебудови», коли до неформального молодіжного середовища хлинув потік західної субкультури, культ жорсткої сили, hard та rock музики.
За даними правоохоронних органів, сьогодні на території України діють різноманітні сатанинські угруповання, серед яких найчисленнішими є «Присвячений Сатані лицарський орден чорної меси», «Орден чорного кола», «Black Metal Mаfia», «Зірка смерті», «Орден SA», «Партія сатаністів», «Церква Сатани», «Чорне братство», «Язичницький слов’янський рух», «Чорний орден» та «Легіон темряви». Точну кількість сатанинських об’єднань встановити досить важко, але з певним ступенем вірогідності можна стверджувати, що їх значно більше сотні (можливо і двох), а загальна кількість адептів – від 800 до 1800 чол. Тільки у Києві, наприклад, зафіксовано ознаки діяльності близько десяти угруповань сатаністів загальною чисельністю 250-300 осіб [6].
Звичайним людям важко повірити, що сатанинські секти – реалії наших днів. Разом з тим, це – факт, актуальність якого особливо зростає під час розслідування вбивств, скоєних за незрозумілими мотивами (зокрема вбивств християн та їхніх прихильників), або при розшуку людей (зокрема немовлят), що раптово зникли. Ще у 1981 р. журнал «Людина і закон» писав про сатаністів на теренах СРСР, які об’єднуються у різноманітні чорні масонські ложі: «Чорні масони намагаються підірвати державу та інші національні інститути, розкласти нації й народи, заразити суспільну свідомість метастазами користолюбства, кар’єризму, егоїзму та здирництва. Вони ставлять за мету вбити патріотизм, очорнити історію народів, при цьому нахабно глузуючи з національних героїв, розхитуючи будь-які моральні устої, руйнуючи сім’ї та культивуючи різноманітні людські вади і збочення».
Щодо характеристики релігійного культу, то сатаністи – це прихильники обожнення сил зла, поклоніння Сатані (від др.-євр. Сатан, букв. – протидіючий, диявол – за вченням цілого ряду релігій – злий дух або голова злих духів, причина зла у світі, володар пекла, який штовхає людей до гріха. Історично джерела віри в Сатану кореняться в уявленнях первісного суспільства про добрих і злих духів. З формуванням класового суспільства складаються уявлення про ієрархію головних і підпорядкованих духів, які у процесі розвитку монотеїстичних релігій трансформувалися в уявлення про Сатану. Для визначення диявола вживаються також імена: Вельзевул, Люцифер, Мефістофель, Воланд та інші). Сатаністи прийшли із Стародавнього Іраку і набули особливого поширення в Європі у середні віки. Поклоніння Сатані має глибоке історичне коріння. Протягом століть воно мало більш таємний, ніж тепер, характер, в якому переважали антирелігійні і безбожні аспекти, хоч ця ознака зберігається і донині. Сучасний сатанізм здебільшого асоціюється з чорною магією та різноманітними таємничими ритуалами.
Ідейним натхненником сучасних сатаністів вважається випускник Кембриджу, окультист Алістер Кроулі – автор низки «магічних» книжок. Але «Великий маг ХХ століття», як називали Кроулі, прославив себе не тільки науковими працями, а й шокуючими сексомагічними оргіями з використанням наркотиків. Сьогодні однією із найбільш розповсюджених серед прихильників сатанізму книг, яка містить основні концепції їхньої діяльності, є «Сатанинська біблія» (або «Чорна біблія»). Вона була написана у 1968 р. Ентоні Шандором Ла Веєм і відразу вийшла тиражем 125 тис. примірників. Ла Вей вважає, що Сатана, названий багатьма своїми послідовниками «Чорним папою», є концентрацією всіх темних сторін людської натури, що «в кожному з нас сидить Сатана, і завдання полягає лише у тому, щоб виявити та пізнати його».
Написана простою, загальнозрозумілою мовою «Сатанинська біблія» коштує дешево і тому є досить доступною та популярною серед молоді. Ця книга пропагує вид нестямної незалежності, суспільну анархію, бунт і радикальну самодостатність, формуючи у молоді негативні ціннісні орієнтири щодо влади та державного устрою. У «Сатанинській біблії» заперечуються будь-які форми авторитету – релігійного, суспільного чи батьківського. Моральні кодекси проголошуються просто перешкодами, які треба переборювати. «Роби, що хочеш – це єдиний закон» – дана цитата з «Книги Закону» Алістера Кроулі повною мірою відбиває загальну спрямованість «Сатанинської біблії».
Культ поклоніння Сатані, відомий як сатанізм, має досить різноманітні форми. Чорна магія, чорна меса, деякі види субкультури наркоманів, криваві жертвоприношення – все це так чи інакше пов’язано із сатанізмом. Релігійна сатаністська догматика та культові дії виступають своєрідним антиподом християнству і побудовані на дзеркальному відображенні останнього. Основа культу сатаністів – принесення жертви. Справжня жертва для них пов’язана не з вбивством як таким, а насамперед з передсмертними муками живої істоти. Жертвою може стати будь-хто з тих, хто вчинив із сатаністами, на їхню думку, щось неправильне або серйозно порушив їхній спокій, тим самим нібито власноручно даючи дозвіл на своє катування та загибель. Досить часто замість справжньої жертви може використовуватися її образ: лялька, фотокартка, малюнок, письмовий чи словесний опис. Після відповідної промови образ знешкоджується, наприклад, втиканням в нього голок чи гвіздків, описом процесу знешкодження, магічними заклинаннями тощо.
Перше знайомство молоді із сатанізмом відбувається підсвідомо – через насичений диявольською символікою неконтрольований «чорний ринок» відеофільмів, деякі напрями рок-музики, друкованої продукції та комп’ютерних ігор. При цьому найбільш вразливими бувають саме підлітки, які намагаються бездумно копіювати антигероїв, сприймають нав’язаний тип поведінки і починають неусвідомлено виконувати сатанинські ритуали. Характерною ознакою послідовників культу Сатани є їхня асоціальна поведінка – образа релігійних почуттів і тиск на віруючих, вбивство людей, акти вандалізму, знущання і вбивство тварин, хуліганські дії тощо.
Сатанинські секти небезпечні безмежністю у виборі засобів для досягнення своїх егоїстичних цілей, цинічним мракобіссям, відвертою наругою над традиційними віросповіданнями, зв’язками з наркоманією та організованою злочинністю. На Заході прихильники сатанізму віднесені згідно зі змінами в діючому законодавстві до різновиду кримінальних угруповань. На такий підхід до них зорієнтовані відповідні державні управлінські структури, соціальні служби, психотерапевти та правоохоронні органи.
4. Феномен неорелігій як питання національної безпеки України
Прагнучи побудувати демократичне суспільство, Україна проголосила одним із своїх державотворчих принципів забезпечення права кожного громадянина на свободу світогляду і віросповідання [3]. Держава взяла на себе зобов’язання сприяти здійсненню цього права, а також охороняти та захищати зазначені особистісні свободи. Для реалізації такої державно-церковної політики, що базуватиметься виключно на ідеології миру, зміцненні національної єдності та захисті національних інтересів, слід вжити заходів щодо вдосконалення правової бази взаємовідносин держави і церкви, юридичного оформлення функціонування релігійних організацій в Україні.
Водночас у зв’язку із поширенням неорелігій перед державою постає питання про те, наскільки далеко демократичне суспільство може йти шляхом послідовної реалізації фундаментального принципу свободи совісті? Нами було показано, що нічим не обмежене розповсюдження неорелігійних культів значною мірою ставить під загрозу як безпеку людини, так і національні інтереси України. В багатьох країнах, демократичність устрою яких не викликає сумнівів, діяльність ряду культів заборонена або обмежена законами. Певні кроки в цьому напрямі здійснюються й у нашій країні, наприклад, у зв’язку із сумновідомим «Великим Білим Братством». Але щоб державна політика не «пасла задніх», потрібно мати чітко розроблену концепцію національної безпеки держави в релігійно-духовній сфері, де би принцип свободи совісті органічно поєднувався із засадами безпечного існування людини.
Новітні нетрадиційні для нашої країни релігійні культи й секти вже вийшли з площини суто міжконфесійних відносин і теологічних дискусій, дедалі більше впливаючи через свою постійно зростаючу паству на загальну соціально-політичну ситуацію в Україні, формування електоральної поведінки населення та на громадську думку.
Діяльність цих організацій загалом не сприяє відродженню національної самосвідомості українського народу, збереженню й розвитку його історичних традицій і культури. Тому феномен неорелігій в Україні необхідно розглядати як внутрішньополітичний дестабілізуючий фактор, посилення якого негативно впливає на національну безпеку держави в цілому.
Слід очікувати продовження і, швидше за все, розширення неорелігійної експансії в Україну. Враховуючи складну економічну, соціально-політичну і культурно-релігійну ситуацію в країні, несформовану правову базу, низький рівень життя місцевого населення, необхідно розглядати будь-яку діяльність місіонерів із-за кордону як спробу втручання у внутрішні справи нашої держави і впровадження чужих цінностей, далеких від української національної культури і традицій. Безконтрольне перебування іноземних емісарів, їхня протиправна, а подекуди й відверто ворожа щодо України діяльність стає дестабілізуючим фактором у міжконфесійній ситуації, підриває систему народної освіти, поширює серед населення вірування, пов’язані з псевдомедичними та знахарськими способами лікування.
Дана ситуація не залишається поза увагою владних структур Української держави. З метою протидії негативному впливу закордонних місіонерів і релігійних організацій у січні 1997 р. віце-прем’єр-міністр України з питань гуманітарної політики затвердив «Заходи щодо нейтралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їхнього негативного впливу на суспільство». У цьому документі, зокрема, передбачено підвищення вимог щодо реєстрації статутів нетрадиційних релігійних організацій та відповідальності їхніх керівників за створення й утримання монастирів (ашрамів, дацанів, комун, колоній тощо). Наголошено також на неможливості використання іноземними місіонерами системи просвітницьких, навчальних та культурно-освітніх закладів тощо. Згідно з названим вище документом, при Державному комітеті України у справах релігій буде створено експертну комісію, а в АР Крим, областях, Києві та Севастополі – консультативно-експертні групи з вивчення негативного впливу деструктивних тоталітарних культів на населення та підготовки необхідних змін до чинного законодавства. Захист гуманітарної сфери національних інтересів держави, особливо щодо релігійних відносин, підноситься до рівня одного з провідних напрямів діяльності працівників Служби безпеки України.
Але існуючого ряду заходів все ж замало для подолання негативних тенденцій поширення неорелігійних культів в Україні. Окремі відповідальні органи держави діють безсистемно і нескоординовано. Немає відповідно опрацьованої і послідовної стратегічної державної концепції щодо релігійних культів‚ зокрема нетрадиційних.
Вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння й некерованість процесів, які відбуваються в гуманітарній сфері взагалі, та релігійному житті зокрема, призводить до саморуйнівних конфліктів у державі. Нині в Україні мають бути пріоритетними консолідація всього суспільства та спрямування його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів з максимальним використанням для цього власних духовно-інтелектуальних потенцій.
Серед першочергових завдань консолідації – нейтралізація загроз сепаратистських тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою і суспільством, зміцнення духовно-морального здоров’я народу. Важливу роль у цей складний і відповідальний для України період державотворення здатні відіграти виважена і динамічна державно-церковна політика та вміле обстоювання власних національних інтересів у духовно-релігійній сфері. Лише копітка цілеспрямована робота в цьому напрямі дасть змогу реально перешкодити іноземним емісарам розширювати їхню паству в Україні, а отже, почати керувати суспільною думкою і суттєво впливати на розклад політичних сил у країні.
Джерела
1. Индуизм. Джайнизм. Сикхизм: Словарь / Под общ. ред. М.Ф. Альбедиль и А.М. Дубянского. – М.: Республика, 1996. – 576 с.
2. Кривельская Н.В. Секта: угроза и поиск защиты. – М., 1999. – 268 с.
3. Конституція України. – К.: Право, 1996. – Розділ І. – Ст. 35. – С. 23-24.
4. Національна безпека України, 1994-1996 рр. / Ред. кол.: О.Ф. Бєлов (голова), І.Ф. Бінько, С.І. Пирожков та ін. – К.: НІСД, 1997. – С. 67-68.
5. Новые религиозные организации России деструктивного и оккультного характера: Справочник / Миссионерский отдел Московского Патриархата РПЦ. Информационно-аналитический вестник №1. – Изд. 2-е, перераб. и дополн. – Белгород, 1996. – 459 с.
6. Петренко В. Перевернуте розп’яття. // Людина і світ. – 1998. – липень. – С. 50-52.
7. Регион. – 1997. – № 46 (122). – 27 дек.
8. Факты. – 1998. – 13 янв.
9. Хвыля-Олинтер А.И., Лукьянов С.А. Опасные тоталитарные формы религиозных сект. – М., 1966. – 83 с.
10. Христианство: Энцикл. слов.: В 3 т. / Ред. кол.: С.С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Рос. Энцикл., 1995. – Т. 2: Л-С. – С. 179-182.
11. Шлемко В.Т., Бінько І.Ф. Економічна безпека України: сутність і напрями забезпечення: Монографія. – К.: НІСД, 1997. – 144 с. – (Сер. «Національна безпека»; Вип. 2).
12. Див.: Arnold M. Ludwig, «Altered States of Consciousness», Charles Tart, ed., – p. 16.
13. Див.: «Journal of the American Medical Association». – 1995. – May 10.
14. Tanner G., Tanner S. The Changing World of Mormonism. – Chicago: Moody Press, 1980.
http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panorama1~2_2000/22_ns.htm
2002.04.23 | Mary
Я просто млію - і де Ви такі перлини совковости надибуєте?:-)(-)
2002.04.23 | Хлоя
Місця треба знати! :-) (-)