Апостол Павло і його творчий спадок
08/13/2002 | Георгій Пінчук
Дорогі друзі,
Оскільки на цьому форумі кілька разів звучали досить різкі звинувачення на адресу Св. Павла, нападки на нього як на буцімто засновника якогось "савлізму" (так, п. Анатолію?), я хочу відкрити дискусію про особистість цієї людини і про те, що ж вона, ця людина, дійсно зробила.
Хочу почати з того, що біографія Павла відома нам переважно з Біблії, точніше, з Нового Завіту. Згідно з новозавітними джерелами, Павло був народжений в заможній і високопоставленій єврейській родині, яка мешкала у місті Тарс (у Кілікії, сучасна Туреччина, на півдні Анатолійського півострова, дуже близько від найпівнічнішого куточка східного узбережжя Середземного моря). Його батько походив з племені Веніаміна і був фарисеєм, тобто належав до юдейської релігійної еліти. Очевидно, батько Павла був нагороджений римським громадянством, оскільки Павло мав це громадянство з народження. Рік народження Павла невідомий, але імовірно, що він був приблизно одного віку з Христом, оскільки в рік смерті Христа він вже займав відповідальну посаду в юдейській ієрархії (тобто йому було більше 30 років), але прожив після смерті Христа (33 р. н.е.) ще біля 32-33 років (він був страчений в Римі близько 65 р. н.е.).
Ім"я "Паулюс" (Павло) - латинське, означає "маленький"; імовірно, що "романізовані" батьки дали це ім"я своєму синові з народження, хоча паралельно дали йому і аутентичне єврейське ім"я Савл. Розмовною мовою родини Павла, судячи з його листів, була грецька, але він - також, очевидно, як і його родина - вільно володів староєврейською, арамейською і латинською мовами на додачу до грецької.
За звичаями того часу, Павло вчився спочатку вдома, а після "бар-міцви" (тобто коли йому виповнилося 13 років), продовжував навчання "біля ніг Гамалиїла," тобто, очевидно, в приватній школі, якою керував цей знаменитий інтерпретатор Тори. Школа Гамалиїла знаходилася в Єрусалимі. Після закінчення навчання, Павло залишився в цьому столичному місті і став сам працювати як фахівець у староєврейському Законі, займаючи також видатну (хоча й не найвищу) посаду в релігійній, синагогальній ієрархії Єрусалиму.
Скоро після смерті Христа, у 33-35 рр н.е., Павло одержав від юдейської релігійної верхівки завдання винищити молодий християнський рух, який ця верхівка вважала шкідливою сектою. Він взявся за справу з великим ентузіазмом, оскільки щиро вірив, що будь-який замах на Закон мусить бути безжально покараний. Під керівництвом Павла, багато - очевидно, кілька сот - християн було ув"язнено і/або побито киями або камінням. Але під час однієї з "каральних експедицій," приблизно у 36-37 р. н.е., по дорозі з Єрусалиму на Дамаск, Павлові у видінні з"явився Христос, який сказав йому, "Савле, чому ти переслідуєш мене?"
Це видіння справило на Павла таке сильне враження, що він тимчасово осліп. Він увірував у Христа, прийшов до Дамаску вже не як лідер "каральної експедиції," а як приватна особа, знайшов там осередок християн на чолі з Ананієм, і охристився в них. З цього моменту почалася його апостольська місія. Він більше не мав ні оселі, ні родини, ні посади в ієрархії, а тільки ходив з місця на місце, займався фізичною працею (робив намети), і без перестанку, день і ніч, усно і письмово, в синагогах і храмах, на міських площах і по людських оселях, проповідував людям Христа і його Царство.
Скоро після хрищення, Павло здійснив трьохрічну подорож до Аравії, а потім повернувся до Єрусалиму, де його було (очевидно, за рекомендацією Ананія) представлено тамтешнім послідовникам Христа. Місію представлення взяв на себе Варнава, який з того часу став вірним Павловим другом і співробітником. Пробувши 15 днів в оселі апостола Петра, Павло, уникаючи переслідувань з боку юдеїв, перебрався до Кесарії (місто на середземноморському узбережжі, на північний захід від Єрусалиму), а ще трохи згодом до свого рідного Тарса. Він пробув там 2 або 3 роки, після чого (приблизно у 44-45 р. н.е.) Варнава таємно перевіз його до міста Антіохії (північно-західна Сірія). У сірійській Антіохії Павло та Варнава заснували церкву, в якій служили і проповідували наймолодший євангеліст Марко, молодші приятелі Павла - греки Сила (Сільван) і Тимофій (якого Павло усиновив), і багато інших вірних послідовників Христа. Саме там вірних, число яких стало дуже стрімко рости, а етнічне походження - урізноманітнюватися, вперше назвали "християнами" ("Хрістіаноус").
Церква в сірійській Антіохії стала "базою" для місіонерських подорожей Павла. Першою з цих подорожей (приблизно 47-48 рр. н.е.) була подорож до острова Кіпр і звідти до малоазійських провінцій Памфілії, Пісідії і Лікаонії. Другою (49-52 рр. н.е.) була подорож до північної частини Анатолійського півострова і звідти до Македонії (через міста Троада, Пилипи, Амфіполіс, Солунь (Тессалонікі) і Верію), а потім до південної Греції (Афіни і Коринф), з поверненням до Кесарії через Ефес. Третьою (52-56 рр. н.е.) була подорож знову до Ефеса, північної Греції і південно-західного узбережжя Анатолії, з поверненням до Єрусалиму через Тир, Птолемаїду і Кесарію.
По закінченню третьої місіонерської подорожі, в Єрусалимі, Павла було заарештовано і, як римського громадянина, за його бажанням відправлено кораблем до Риму, щоби він зміг захиститися перед імператором від звинувачень у святотатстві і підбурюванні людей до заколоту. Корабель розбився об скелі біля острова Мальта, де Павло і інші пасажири (які всі залишилися живі) провели зиму. Після цього Павла було знову відправлено до Риму, де він був під домашнім арештом. Павло виграв судовий процес і був приблизно у 61 р. н.е. оголошений невинним. Сповнений надій, він поїхав до Македонії і почав готуватися до подорожі на Пірінеї, в Іспанію. Але у 65 р. н.е. в Римі сталася пожежа, в якій звинуватили християн. Почалися жахливі переслідування християн і їх масові страти. Павла було знову заарештовано, посаджено до римської в"язниці і кінець-кінцем замордовано, на цей раз без ніякого суду. Незадовго до смерті Павло писав своєму прийомному синові Тимофію: "... я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав. Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг."
Місіонерські подорожі Павла були надзвичайно складними і супроводжувалися неймовірно жорстокими переслідуваннями. За його власними словами, Павла було "офіційно" покарано 39 ударами палиці 5 разів, "неофіційно" бито різками або киями 3 рази, і один раз каменовано (так, що всі були впевнені, що він мертвий). Він тричі терпів корабельну аварію і потопав, одного разу навіть пробув у відкритому морі цілу добу. Безліч разів він сидів по в"язницях, терпів голод, спрагу, холод, виснаження від недосипання і від надмірної праці. Одного разу він врятувався від вірної смерті тільки тому, що його вночі спустили з мурів сірійського міста Арети в господарському кошику. Але, незважаючи на такі страшні випробовування, Павло виголосив тисячі проповідей і написав 13 або 14 апостольських листів-послань, які стали невід"ємною частиною Біблії. Про зміст цих листів і їх значення я хочу написати в окремому повідомленні.
--Георгій
Оскільки на цьому форумі кілька разів звучали досить різкі звинувачення на адресу Св. Павла, нападки на нього як на буцімто засновника якогось "савлізму" (так, п. Анатолію?), я хочу відкрити дискусію про особистість цієї людини і про те, що ж вона, ця людина, дійсно зробила.
Хочу почати з того, що біографія Павла відома нам переважно з Біблії, точніше, з Нового Завіту. Згідно з новозавітними джерелами, Павло був народжений в заможній і високопоставленій єврейській родині, яка мешкала у місті Тарс (у Кілікії, сучасна Туреччина, на півдні Анатолійського півострова, дуже близько від найпівнічнішого куточка східного узбережжя Середземного моря). Його батько походив з племені Веніаміна і був фарисеєм, тобто належав до юдейської релігійної еліти. Очевидно, батько Павла був нагороджений римським громадянством, оскільки Павло мав це громадянство з народження. Рік народження Павла невідомий, але імовірно, що він був приблизно одного віку з Христом, оскільки в рік смерті Христа він вже займав відповідальну посаду в юдейській ієрархії (тобто йому було більше 30 років), але прожив після смерті Христа (33 р. н.е.) ще біля 32-33 років (він був страчений в Римі близько 65 р. н.е.).
Ім"я "Паулюс" (Павло) - латинське, означає "маленький"; імовірно, що "романізовані" батьки дали це ім"я своєму синові з народження, хоча паралельно дали йому і аутентичне єврейське ім"я Савл. Розмовною мовою родини Павла, судячи з його листів, була грецька, але він - також, очевидно, як і його родина - вільно володів староєврейською, арамейською і латинською мовами на додачу до грецької.
За звичаями того часу, Павло вчився спочатку вдома, а після "бар-міцви" (тобто коли йому виповнилося 13 років), продовжував навчання "біля ніг Гамалиїла," тобто, очевидно, в приватній школі, якою керував цей знаменитий інтерпретатор Тори. Школа Гамалиїла знаходилася в Єрусалимі. Після закінчення навчання, Павло залишився в цьому столичному місті і став сам працювати як фахівець у староєврейському Законі, займаючи також видатну (хоча й не найвищу) посаду в релігійній, синагогальній ієрархії Єрусалиму.
Скоро після смерті Христа, у 33-35 рр н.е., Павло одержав від юдейської релігійної верхівки завдання винищити молодий християнський рух, який ця верхівка вважала шкідливою сектою. Він взявся за справу з великим ентузіазмом, оскільки щиро вірив, що будь-який замах на Закон мусить бути безжально покараний. Під керівництвом Павла, багато - очевидно, кілька сот - християн було ув"язнено і/або побито киями або камінням. Але під час однієї з "каральних експедицій," приблизно у 36-37 р. н.е., по дорозі з Єрусалиму на Дамаск, Павлові у видінні з"явився Христос, який сказав йому, "Савле, чому ти переслідуєш мене?"
Це видіння справило на Павла таке сильне враження, що він тимчасово осліп. Він увірував у Христа, прийшов до Дамаску вже не як лідер "каральної експедиції," а як приватна особа, знайшов там осередок християн на чолі з Ананієм, і охристився в них. З цього моменту почалася його апостольська місія. Він більше не мав ні оселі, ні родини, ні посади в ієрархії, а тільки ходив з місця на місце, займався фізичною працею (робив намети), і без перестанку, день і ніч, усно і письмово, в синагогах і храмах, на міських площах і по людських оселях, проповідував людям Христа і його Царство.
Скоро після хрищення, Павло здійснив трьохрічну подорож до Аравії, а потім повернувся до Єрусалиму, де його було (очевидно, за рекомендацією Ананія) представлено тамтешнім послідовникам Христа. Місію представлення взяв на себе Варнава, який з того часу став вірним Павловим другом і співробітником. Пробувши 15 днів в оселі апостола Петра, Павло, уникаючи переслідувань з боку юдеїв, перебрався до Кесарії (місто на середземноморському узбережжі, на північний захід від Єрусалиму), а ще трохи згодом до свого рідного Тарса. Він пробув там 2 або 3 роки, після чого (приблизно у 44-45 р. н.е.) Варнава таємно перевіз його до міста Антіохії (північно-західна Сірія). У сірійській Антіохії Павло та Варнава заснували церкву, в якій служили і проповідували наймолодший євангеліст Марко, молодші приятелі Павла - греки Сила (Сільван) і Тимофій (якого Павло усиновив), і багато інших вірних послідовників Христа. Саме там вірних, число яких стало дуже стрімко рости, а етнічне походження - урізноманітнюватися, вперше назвали "християнами" ("Хрістіаноус").
Церква в сірійській Антіохії стала "базою" для місіонерських подорожей Павла. Першою з цих подорожей (приблизно 47-48 рр. н.е.) була подорож до острова Кіпр і звідти до малоазійських провінцій Памфілії, Пісідії і Лікаонії. Другою (49-52 рр. н.е.) була подорож до північної частини Анатолійського півострова і звідти до Македонії (через міста Троада, Пилипи, Амфіполіс, Солунь (Тессалонікі) і Верію), а потім до південної Греції (Афіни і Коринф), з поверненням до Кесарії через Ефес. Третьою (52-56 рр. н.е.) була подорож знову до Ефеса, північної Греції і південно-західного узбережжя Анатолії, з поверненням до Єрусалиму через Тир, Птолемаїду і Кесарію.
По закінченню третьої місіонерської подорожі, в Єрусалимі, Павла було заарештовано і, як римського громадянина, за його бажанням відправлено кораблем до Риму, щоби він зміг захиститися перед імператором від звинувачень у святотатстві і підбурюванні людей до заколоту. Корабель розбився об скелі біля острова Мальта, де Павло і інші пасажири (які всі залишилися живі) провели зиму. Після цього Павла було знову відправлено до Риму, де він був під домашнім арештом. Павло виграв судовий процес і був приблизно у 61 р. н.е. оголошений невинним. Сповнений надій, він поїхав до Македонії і почав готуватися до подорожі на Пірінеї, в Іспанію. Але у 65 р. н.е. в Римі сталася пожежа, в якій звинуватили християн. Почалися жахливі переслідування християн і їх масові страти. Павла було знову заарештовано, посаджено до римської в"язниці і кінець-кінцем замордовано, на цей раз без ніякого суду. Незадовго до смерті Павло писав своєму прийомному синові Тимофію: "... я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав. Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг."
Місіонерські подорожі Павла були надзвичайно складними і супроводжувалися неймовірно жорстокими переслідуваннями. За його власними словами, Павла було "офіційно" покарано 39 ударами палиці 5 разів, "неофіційно" бито різками або киями 3 рази, і один раз каменовано (так, що всі були впевнені, що він мертвий). Він тричі терпів корабельну аварію і потопав, одного разу навіть пробув у відкритому морі цілу добу. Безліч разів він сидів по в"язницях, терпів голод, спрагу, холод, виснаження від недосипання і від надмірної праці. Одного разу він врятувався від вірної смерті тільки тому, що його вночі спустили з мурів сірійського міста Арети в господарському кошику. Але, незважаючи на такі страшні випробовування, Павло виголосив тисячі проповідей і написав 13 або 14 апостольських листів-послань, які стали невід"ємною частиною Біблії. Про зміст цих листів і їх значення я хочу написати в окремому повідомленні.
--Георгій
Відповіді
2002.08.13 | Гура
Здоровый мужик был этот Павел, однако :-) (-)
2002.08.13 | Георгій Пінчук
Точно! :)
Це все ще й при тому, що Павло був дуже короткозорим, не міг сам писати (його листи писали за нього під його диктовку його друг Сільван або хлопець на ім'я Терцій, а Павло їх тільки підписував), і страждав від найрізноманітніших болячок. У Другому листі до Коринфян він навіть писав, що Бог дав йому у плоть колючку, чорта, який час від часу ляскає його по обличчю, щоби він не завеличався занадто. Але одного разу в Ефесі Павло був кинутий на арену з дикими звірами, і якимось чином вижив. Він також тікав з тюрем, ходив пішки тисячі миль, підбадьорював матросів під час дикого шторму (демонстративно їв хліб), тощо. Але при цьому залишався всередині дуже ніжним і клопітливим: радив, наприклад, Тимофієві "пити трохи вина заради користі шлунку," а подружнім парам у Коринфі "не занедбувати одне одного, хіба що на короткий час при взаємній згоді, для посту і молитви." (Це при тому, що сам він не мав у той час жінки, будучи, очевидно, вдівцем.) А його гімн любові з 1 Кор. 13 - це взагалі, на мою думку, абсолютний шедевр мудрості і доброти. --ГП2002.08.20 | Аля
Re: Ссылка
Иисус, еврей из ГалилеиМарк Абрамович
Глава 14.
Еврей Савл
http://www.astrologer.ru/book/jesus/14.html.ru
2002.08.20 | Георгій Пінчук
Re: Ссылка
П. Алю, Ваш п. Абрамович неправий. Павло не заперечував того, що Закон був для людей джерелом моралі (подивіться хоча б Римлян 7:7-12). Просто Павло, у повній згоді з Біблією (див., напр. Єремії 31:31-34), підкреслював, що Закон у тому вигляді, в якому він був сформульований у П"ятикнижжі, був *тимчасовою* угодою між людьми і Богом, такою угодою, головна мета якої була підготувати людей до приходу на землю Христа. Щодо *принципів*, на яких базувався староєврейський Закон - Павло ніколи проти тих принципів не заперечував і вважав їх універсальними, так само, як і Христос. І в питанні про гріховність людини, успадковану від Адама, Павло не відрізнявся ні від староєврейських пророків, ні від Христа, ні від інших апостолів (я ще про це напишу окремо). Взагалі думати, що Павло якимось чином "перекрутив" вчення Христа, досить модно, але тверезий аналіз Біблії не дає цій точці зору ні найменших підстав. Вітаю Вас, --Георгій2002.08.20 | Аля
Re: Ссылка
Шановний пане Георгію!По-перше, це не мій пан Абрамович. По-друге, я дала посилання лише на 14 главу. Але мені була б дуже цікава Ваша думка щодо цього твору в цілому: справа в тім, що я з цікавістю його прочитала, мені здалося, що він не є однозначним, але містить чимало раціональних і логічних висновків. Але я не є достатньо освіченою з питань, які в ньому розглядаються. Тому мене цікавить Ваша думка. Частково (глава 14) я отримала Вашу відповідь і щиро вдячна Вам.
2002.08.21 | Георгій Пінчук
Re: Ссылка
Шановна пані Алю,По-перше, вибачте мені за незграбну репліку. Написавши "*Ваш* п. Абрамович," я тільки хотів сказати, що Ви його цитували. Перепрошую, якщо це прозвучало як щось інше.
По-друге, дуже дякую Вам за цікаве посилання. Я поки що тільки дуже швидко проглянув розділи книги п. Абрамовича. Маю подвійне враження. З одного боку, він, очевидно, дуже ерудована людина і пише прекрасно. З другого боку, я не можу згодитися з його інтерпретацією життя і ролі Христа. Мені особливо не подобаються дві речі: (1) те, що п. Абрамович "підганяє" Христа під певний стереотип, ігноруючи ту дуже повну картину його особистості, характеру і вчинків, яку нам дає Біблія, і (2) те, що він вважає учнів Христа такими, хто "перекрутив" його вчення. Я спробую у майбутньому викроїти трохи часу і відкоментувати це трохи детальніше. Наразі, ще раз дякую Вам за цікавий матеріал.
Усього Вам найкращого,
Георгій
2002.08.21 | Аля
Re: Ссылка
Шановний пане Георгію!Спасибі за відповідь - чекатиму Ваших коментарів.
З повагою, Аля.
2002.08.13 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 2)
Я, звичайно, не візьмуся детально аналізувати зміст або значення апостольських листів Св. Павла. Багато фахівців-теологів вже це зробило; наприклад, видатний швейцарський філософ, теолог і історик християнства, професор Карл Барт, написав монументальне дослідження (більше 1000 сторінок) тільки про один з цих листів (до Римлян). Я, як аматор, хочу зробити тільки дуже коротенький екскурс по цих листах і передати шановній аудиторії мою власну думку про них.Павло написав 13 або 14 так званих апостольських послань або епістол(авторство епістоли до Євреїв все ще точно не визначене). Для їх розуміння важливо пам"ятати, що вони, так само, як і чотири канонічні Євангелії, дійсно є листами, а не науковими статтями чи есеями. Всі вони мають дуже багато персонального - привітання друзям і родичам, привітання від друзів і родичів, поради, особисті коментарі, зауваження, похвали, скарги, емоційні сплески, а іноді навіть і дратівливу лайку. Але разом з тим, в цілому, епістоли Павла вважаються джерелами, що містять надзвичайно важливі елементи християнської доктрини. Доктринальні положення в цих листах завжди подаються в полемічній, глибоко персональній формі, і часто переплітаються з матеріалами на злобу дня. Така складна форма Павлових епістол є однією з причин величазних розбіжностей і безкінечних суперечок щодо їх інтерпретації: теологи дуже часто не можуть досягти згоди відносно того, що саме Павло говорив "взагалі," а що "ад гок," тобто саме для оцієї конкретної аудиторії, на оцей конкретний випадок, тощо. Але контекст і співставлення з іншими біблійними текстами все-таки допомагають якщо і не втановити істину, то принаймні наблизитися до неї.
Традиційно першим апостольським листом Павла в Біблії є лист до Римлян. Він є також найдовшим і, як вважається, найбільш "доктринально насиченим" з Павлових листів. Написав його Павло під час своєї третьої місіонерської подорожі, коли він знаходився у Коринфі, приблизно між листопадом 56 і лютим 57 р. н.е. Наступною "зупинкою" Павла має бути Єрусалим, де його заарештують з надзвичайно серйозними звинуваченнями. Але Павло ще не знає про це, і його серце відносно спокійне. З допомогою свого юного секретаря Терція, він пише листа римській християнській громаді, куди він збирається прибути скоро після відвідання Єрусалиму і перед давно запланованою, вимріяною подорожжю до Іспанії. В цьому листі Павло пояснює римським християнам, для чого він збирається їх відвідати.
Ситуація в Римі тоді була особливою. На початку 50-х років, за наказом тодішнього імператора Клавдія, всіх людей єврейського походження і єврейської віри було з міста Рима вигнано. Залишили Рим також і майже всі християни єврейського походження. Це не знищило християнського осередку, оскільки до лав християн тоді вже вільно приймали і не-євреїв. Але коли Клавдій помер, а його наступник Нерон наказав повернути євреїв (йому потрібні були кваліфіковані єврейські ремісники), у християнській громаді Риму почалися дуже серйозні тертя і сварки. Християни єврейського походження, які повернулися, стали знову претендувати на місця дияконів, єпископів і пресвітерів, заняті не-євреями. Деякі з них при цьому ганили не-євреїв, кажучи, що ті взагалі безнадійно грішні за визначенням, оскільки вони не є Авраамовими дітьми і Бог не турбується про їх добробут так, як про добробут євреїв. "Арійці" у відповідь казали, що насправді це євреї безнадійно грішні, тому що вони зрадили і вбили Христа і тому втратили всякі привілеї.
Павло дуже рішучо вистипив проти цієї сварки, доводячи і одному, і другому з воюючих таборів, що ніхто - ні євреї, ні не-євреї - не можуть цієї війни виграти. Аналізуючи текст Біблії, Павло розкрив для римських християн суть поняття "Авраамові діти." Він показав, що Св. Письмо розуміє під цим поняттям не фізичних нащадків певної людини, не певний генетичний пул, а тих, хто, як сам патріарх Авраам, УВІРУВАВ у ОБІЦЯНКУ, що її Бог дав Авраамові - благословити всіх слухняних йому людей планети Земля через Авраамове "насіння" (тобто Ісуса Христа). Така обіцянка була дана Богом не випадково, а тому, що після гріхопадіння першої людської сім"ї ВСІ люди, євреї і не-євреї однаково, стали грішниками, які потребують зовнішнього Спасителя. Можна, мабуть, порівняти цю ситуацію з проникненням вірусу в комп"ютер. Після гріхопадіння Адама ВСІ його нащадки почали успадковувати цей вірус, який псує і перекручує виконання їх "програм," і, які б вони не були старанні і свідомі, вони не можуть позбутися цього вірусу самі, так само як комп"ютер не може позбутися вірусів без зовнішньої антивірусної програми. Христос є такою програмою. Але, на відміну від комп"ютерів, люди мусять самі активно звернутися до Христа за спасінням.
Мирячи таким чином римських християн єврейського і не-єврейського походження, Павло далі розвиває одну з центральних християнських доктрин - доктрину виправдання благодаттю через віру. Він категорично заперечує ідею, що грішна людина стає менш грішною і таким чином виправдовується перед Богом, якщо вона пункт за пунктом виконує настанови певного кодексу поведінки. Це, за Павлом, шлях до прокляття і смерті. Людина, пише Павло, завжди роздвоєна: в ній завжди живе бажання бути чимось "хорошим," позитивним, слухняним Законові, і водночас в ній завжди діють негативні, руйнівні сили, які заважають їй реалізувати таке бажання. Тому НІХТО, жодна людина з нащадків Адама, не здатна точно, бездоганно і повністю виконати вимоги Закону, слідуючи його "букві." Мета Закону - не врятувати людей від гріха і смерті (це неможливо), а показати їм, ЩО є гріх і ХТО врятує їх від катастрофічних наслідків гріха. Цей "хто" і є ні хто інший, як Ісус Христос, який є "кінцем Закону" (Рим. 10:4), нашим Спасителем і вищим проявом Божої благодаті. Спасіння можливе завдяки цій благодаті і буде дароване тим, хто увірує в неї.
У наступній частині листа до Римлян Павло говорить про деякі найбільш принципові чесноти християнського життя. Знову ж таки, вони стосуються однаково і християн єврейського походження, і християн будь-якого іншої етнічності. Вони стають очевидними в тих людях, які щиро увірували у Христа і живуть цією вірою. Передусім, це така чеснота, як перебування в розумній і добрій службі Богові і ближньому. Павло закликає римських християн якомога скоріше і щиріше приступити до такої служби і бути альтруїстами, які "не думають про себе більш, ніж належить думати," але з любов"ю і лагідністю один до одного реалізують свої природні дари - "коли пророцтво - в міру віри, коли служіння - на служіння, коли вчитель - на навчання, коли втішитель - на потішання, хто подає - у простоті, хто головує - то з пильністю, хто милосердствує - то з привітністю." Саме це, на думку Павла - любов і служіння іншим в любові - є виконанням Закону, а не сліпе слідування його "букві."
Наостанку, Павло закликає римських християн коритися їх світській владі - імператорові, його намісникам, місцевим володарям тощо. У повній гармонії з твердженням Христа, що його Царство "не від світу цього," Павло пояснює, що християнам не варто розтринькувати своє коротке життя на бунт, анархістські виходки, спроби обдурити існуючу владу і т.д. Натомість, треба жити чесно, працювати з сумлінням, сплачувати податки, і віддавати всім - у тому числі й представникам світської влади - належну пошану. Це сприятиме миру і, тим самим, зробить кращими умови для розповсюдження Доброї Звістки про Христа і його Царство по всій землі. Павло також застерігає християн від спокуси осуджувати один одного. На його думку, треба не осуджувати, а підтримувати один одного у вірі і "будувати" один одного на Божу славу.
Лист закінчується досить довгим списком імен тих, кого Павло просить привітати, і тих, хто вітає через нього римлян, і прославленням "вічного... єдиного мудрого Бога через Ісуса Христа." Христос, за словами Павла, є "об"явленням таємниці, що від вічних часів була замовчана, а тепер виявлена... на послух вірі по всіх народах."
2002.08.14 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 3)
Після листа до Римлян, канонічна Біблія подає листи апостола Павла до Коринфян (1 і 2). Перше послання до Коринфян особливо знамените і знайоме найширшій публіці головним чином через гімн любові, який міститься у 13 розділі цього листа. У США навіть продаються футболки, на яких великими літерами написані дійсно дуже гарні, поетичні рядки з цього гімну: "Love is patient, love is kind; it does not envy, it does not boast; it is not proud, it is not rude, it is not self-seeking, it is not easily angered, it keeps no record of wrongs; love does not delight in evil, but rejoices in the truth; it always protects, always trusts, always hopes, always perseveres; love never fails."Павло написав 1 Коринфян приблизно в один час з листом до Римлян, тобто десь у 56-57 р. до н.е., але знаходився він тоді не в Коринфі, а в Ефесі. З тексту 1 Коринфян можна здогадатися, що це послання є відповіддю на листа християн Коринфу Павлові, який до нас не дійшов. Очевидно, коринфяни у тому листі дякували Павлові за відвідини і ділилися з ним деякими думками про життя їх конгрегації. Також, родичі і/або раби жінки з Коринфу на ім"я Хлоя передали Павлові деякі тривожні новини. Перше послання до Коринфян є відповіддю також і на це.
Як і Рим, Коринф у середині І сторіччя н.е. був величезним містом (в усій тодішній Римській імперії він поступався розмірами тільки самій столиці, а також єгипетській Александрії і сірійській Антіохії). Коринф був приморським містом, і, знаходячися на вузенькому місточку суходолу між Егейським і Іонійським морями, мав два величезних порти (Сенкери і Лекей). Через таке стратегічне положення і морську торгівлю, він був містом багатих, містом розкошів і буйної, нестриманої сенсуальності. Центром релігійного життя Коринфу був культ Афродити і статевих стосунків. Мешканці міста також славилися пристрастю до їжі (серед них було прийнято мало не щовечора заколювати бичка, присвячуючи його тому чи іншому грецькому божеству перед відповідною статуєю, і їсти смажене м"ясо до ранку), і надмірним вжитком вина. Майже всі дорослі мужчини Коринфу мали "офіційну" дружину, але також регулярно користувалися статевими послугами власних рабинь і найманих гетер. Багато мужчин також мали гомосексуальні зв"язки, як правило з молодими хлопчиками-підлітками, по відношенню до яких вони офіційно знаходилися у становищі "менторів." Усі ці сенсуальні надмірності дивним чином перепліталися в Коринфі з прекрасними традиціями наукових і філософських шкіл (не без впливу афінських, які знаходилися зовсім поруч).
Молода конгрегація коринфських християн, звичайно, перебувала через ці обставини під дуже великим тиском. З одного боку, вони постійно чули диспути світських філософів, де різні люди пропонували різні точки зору і де учні того чи іншого ментора гостро відокремлювали себе від конкуруючої школи. З другого боку, коринфські християни чули від апостолів (і особливо від Павла), що їх більше не зв"язує "прокляття" Мойсеєвого закону з його жорсткими обмеженнями в дієті і категоричними заборонами ідолопоклонства і статевого проміскуїтету. Виникли питання: що ж насправді можна? Може, якщо ми вже не під Законом, а під милосердним, всепрощаючим Христом, можна бути як ті не-християни, що нас оточують: вільно дискутувати на доктринальні і інші теми, і паралельно досхочу задовольняти наші гастрономічні і статеві потреби так, як це роблять "невірні?"
Павло дуже серйозно заперечив проти такого підходу. По-перше, писав він, християни повинні, мусять, мають абсолютний обов"язок звіщати світові про Христа і його Царство. При цьому вони повинні бути готові до опору з боку світських філософів і вчених, для яких сама ідея хресної жертви виглядає як "безумство," "глупота." Але цей опір раціоналістів-емпіриків не повинен зупиняти процесу євангелізації, який має свою власну логіку і кінець-кінцем, що б там ті мудрі світські фігури не говорили і не думали, знайде свою аудиторію і увінчається успіхом. По-друге, як Христос один, так і його церква-"екклесіа" є однією організацію. В ній не повинно бути ділень людей на послідовників пана Х чи пана У. Християнська організація має бути одним "тілом," голова якого - тільки сам Христос, а люди, незалежно від їх особистих нахилів, симпатій чи антипатій, особливостей їх особистості тощо, є "членами," органами одного цілісного живого організму.
Далі Павло дуже різко засуджує сенсуальні надмірності і особливо статеву аморальність. Дізнавшися, що серед коринфських християн є людина, яка має статеві стосунки з дружиною власного батька, апостол надзвичайно сильно і емоційно закликає громаду ВИГНАТИ, вилучити цю людину зі своїх лав. Далі Павло розвиває цю думку, говорячи про моральне відокремлення християн від "невірних." Він серйозно радить коринфянам "навіть і не їсти" (тобто не мати ніякого соціального спілкування) з тими, хто спійманий на статевій аморальності, нечесності, зажерливості або ідолопоклонництві.
Наступна частина листа містить погляди Павла на християнський шлюб. Він каже, що шлюб і сімейні справи не мусять для християнина бути найпершим пріоритетом. Сам Павло був, очевидно, вдівцем, який свідомо обрав не одружуватися вдруге, а натомість присвятити все своє життя без останку проповідницькій діяльності. Було б добре, пише Павло, якби "всі були такі, як я." Але апостол чудово розуміє, що багато людей не схильні до самотнього життя і мають потребу в родині. Таким він радить одружуватися або виходити заміж. Цікаво, що християнам, чоловік або жінка в яких не є віруючою людиною, Павло дуже серйозно радить не кидати родину, а залишатися до кінця вірним сімейним обов"язкам. Це положення дуже гармонує з поглядами на шлюб самого Христа, який підкреслював, що чоловік і жінка завжди є "одна плоть," і також апостола Петра, який писав, що віруючі члени змішаних подружніх пар мають можливість "завоювати" свого невіруючого партнера "без слів," а тільки зразковою, люблячою поведінкою.
Далі Павло пише про роль жінки в християнській церкві. Треба одразу сказати, що Павло зовсім не був жононенависником чи чоловічим шовіністом. Його звертання до вірних, добрих, працьовитих жінок-християнок, таких як Пріскілла, Хлоя, Трифена, Трифоса, Персида і інші, завжди аж бринять ніжністю і лагідністю. Але Павла, очевидно, дратувало, що деякі заміжні жінки в коринфській конгрегації поводяться під час зборів агресивно, "затираючи" своіх тюхтіїв-чоловіків. Таким Павло нагадує, що людська родина має певну традиційну структуру. Її головою, "капітаном корабля," особою, яка приймає рішення, повинен бути тільки чоловік. Тому жінці треба шанувати чоловіка, підкреслюючи це також і зовнішніми ознаками свого субординованого становища (наприклад, одяганням хустки) у випадках, коли жінка публічно висловлює свою точку зору в його присутності.
В заключній частині листа Павло говорить про "дари," які має церква в особах її окремих членів. Знову ж таки, церква є одним тілом, головою якого є Христос, але які різноманітні є члени цього тіла! Хтось може красномовно говорити, хтось має педагогічний талант, хтось має хист до іноземних мов, хтось має матеріальні статки і радий дати їх на розвиток церкви. Все це може чудово працювати в ансамблі, як зіграний симфонічний оркестр. Але для повноцінного функціонування потрібна любов.
Грецька мова має кілька синонімів слова "любов," зокрема слово "філія," яке означає емоційну прив"язаність людини до друзів, родичів, близьких, або до певного роду занять чи професії (звідси "філософія," "філологія" і ін.) Але Павло вживає інший синонім, "агапе," тобто жертвенна, абсолютно "безкондиціональна" і дуже діяльна любов, любов, яка реалізується в розчинені себе заради когось іншого. Така любов-"агапе" "довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить," і "ніколи не перестає."
Павло також адресує питання про воскресіння мертвих, яке, очевидно, було предметом дебатів серед християн Коринфу. Він дуже сильно підкреслює, що віра в тілесне воскресіння мертвих є одним з головних постулатів християнського світосприйняття. Воскресіння Христа чітко показало віруючим у нього, що Бог винагородить слухняність і вірність тим, що поверне померлих до життя. Воскресіння, пише Павло, станеться у певному порядку. Спочатку воскреснуть "ті, хто Христові," тобто апостоли і вірні члени перших християнських конгрегацій. Вони будуть повернуті до життя в тілі, але це тіло буде відрізнятися від матеріального, "тлінного" тіла людини. Це буде "духовне тіло," завдяки якому воскрешена людина зможе піднятися в "небо," у той загадковий "четвертий вимір," де знаходиться сам Бог-Отець, і куди після його воскресіння "вознісся" Христос. Воскрешені "духовні люди" будуть допомагати Христові в його місії "руйнування всякого уряду і всякої влади і всякої сили" і приведення всього слухняного людства до свого Царства. (Ця ідея далі розвивається апостолом Іваном у книзі Об"явлення, особливо в її останніх розділах.)
Як і інші листи Павла, 1 Коринфян закінчується списком людей, яких він вітає і які вітають коринфян, побажанням, щоби вірні християни матеріально підтримували своїх нужденних братів, і прославленням Божої благодаті.
2002.08.15 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 4)
Другого листа до Коринфян Павло написав через кілька місяців після першого, очевидно, також з Ефеса. З тексту цього другого послання можна зрозуміти, що після того, як коринфські християни одержали першого Павлового листа, в них з візитом побував вірний друг і співробітник Павла на ім"я Тит. Він передав апостолові дуже хороші новини, зокрема те, що коринфяни дійсно розкаялися в багатьох гріхах і вилучили з-поміж себе людину, яка серйозно порушувала закони статевої моралі. Ця людина, очевидно, теж щиро розкаялася, і Павло тепер радить коринфянам пробачити їй і прийняти її назад.Другий лист до Коринфян досить складний, і сказати, яка його головна тема, мені важко. В цілому, цей лист значно менш полемічний і "моралізаторський," ніж перша епістола до коринфян. У 2 Коринфян переважає спокійний, філософський настрій. Павло каже християнській громаді Коринфа, що він знову відкладає свій план навідатися до них, підбадьорює їх в їхньому служінні Богу, і мимохідь ненав"язливо нагадує їм дати якусь грошову пожертву їх одновірцям в Юдеї, зокрема в Єрусалимі, які, очевидно, знаходилися в нужді.
Поруч із цими рутинними, "побутовими" мотивами, в 2 Кор. звучать і складні теологічні теми. Я особисто думаю, що Павло у 2 Коринфян досягає неймовірних висот у своїй майстерності синтезувати найрізноманітніші фрагменти Св. Письма для передачі певної базисної християнської ідеї сильною і надзвичайно образною, поетичною мовою. У третьому розділі листа він, наприклад, хвалить коринфян за їх вірне служіння Богові і при цьому раптом цитує фрагменти зі старозавітних книг Виходу і Повторення Закону. Апостол згадує текст, який розповідає про з"явлення "сяйва" на обличчі Мойсея, коли той спускався з гори до свого народу, несучи скрижалі з буквою Закону. Павло говорить: "він (Бог. --ГП) нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духа, - бо буква вбиває, а дух оживляє. Коли ж служіння смерті (тобто буквальне виконання Тори. --ГП), вирізане на каменях буквами, було таке славне, шо Ізраїлеві сини не могли дивитися на обличчя Мойсея, через славу минущу обличчя його, скільки ж більш буде в славі те служіння духа! ...коли славне те, що минає, то багато більш у славі те, що триває!"
Одразу після цього Павло розвиває символіку "сяйва" під іншим кутом зору. В усіх єврейських синагогах, каже він, люди постійно читають Закон і Пророків, але не бачать, що там йдеться саме про прихід на землю Ісуса Христа. Павло порівнює цю ситуацію з поведінкою Мойсея, який під час свого сходу з гори закрив своє обличчя покривалом, аби не засліпити людей. Так само, каже апостол, як Мойсей мав покривало на обличчі, люди зараз мають "покривало" на своїх серцях. Це "покривало" плутає їх думки, конфузить їх, не дає їм по-справжньому зрозуміти значення Божого слова. Зняти ж це "покривало" може лише Христос, а для цього треба, щоби людина "навернулася" до нього, тобто щиро, беззастережно УВІРУВАЛА в те, що він дійсно Божий Син, Спаситель і Цар. Коли це навернення відбувається, "покривало" спадає, і все Св. Письмо набуває нового, оживляючого, рятівного значення.
В наступній частині листа Павло міркує про життя і смерть людини. Він, очевидно вже немолодий і хворобливий чоловік, ділиться з коринфянами своїм почуттям тягаря, яким є для нього "життя в тілі." Як відомо, Павло завжди недобачав, а на старість став майже зовсім сліпим. Він був маленького зросту, мав тихий, слабкий голос (він іронічно нагадує коринфянам, як ті казали, що його листи "гучні та сильні," а жива мова на публіці "незначна"). До того ж, Павло з гіркотою пише, що Бог дав йому в тіло якусь "колючку, посланця сатани, щоб бив в обличчя мене, щоб я не величався." З цього можна зрозуміти, що Павло страждав на якусь хронічну хворобу, яка могла супроводжуватися приступами сильного болю. Але цей сумний стан тіла, веде далі Павло, не лякає і не смутить його, тому що він має надію після смерті, коли "намет" його людського тіла остаточно зруйнується, бути воскрешеним Богом і оселитися в "будівлі від Бога на небі, домі нерукотворному і вічному." Цікаво, що Павло одразу додає, що він не хоче "роздягнутися" (тобто не уявляє собі, згідно з біблійним світосприйняттям, життя без тіла взагалі), а натомість, навпаки, хоче "одягнутися, щоб смертне пожерлось життям," тобто має надію на те, що Бог після воскресіння дасть йому нове, "духовне," нематеріальне, нетлінне, вічне - але *його*, Павла - тіло. Цей фрагмент дуже гармонує з 15-м розділом Першого послання Павла до Коринфян.
Що ж ті, хто молодші за апостола, хто ще має жити в цім, матеріальнім, земнім тілі? Їм Павло дуже щиро і сильно радить передусім "очиститися," освятити себе, пам"ятаючи, що вони, хоча й смертні і грішні люди, є "храмом Бога Живого." Тут апостол знову згадує Старий Завіт, зокрема неймовірно сильні рядки з книги Єремії, де пророк говорить, що Новий Завіт людей з Богом буде записаний "у середині їхній, і на їхньому серці." А "освятитися" для виконання цього нового "завіту серця" треба передусім тим, щоби морально, духовно, ідеологічно ВІДОКРЕМИТИСЯ від тих людей, які не служать Богові, не є з ним ні в якому завіті. Саме тому, цитує Павло слова Ісаї і Єремії, "ВИЙДІТь з поміж них та й відлучіться, каже Господь, - і не торкайтеся нечистого, і я вас прийму, і буду я вам за Отця, а ви за синів і дочок моіх будете, - говорить Господь Вседержитель."
У заключній частині листа Павло захищає своє апостольство. Він пише, що він дійсно почав свою працю пізніше, ніж багато хто з вірних послідовників Христа, але зробив для розповсюдження Доброї Звістки більше багатьох. Після короткого (але такого, що мороз по шкірі...) переліку своїх особистих страждань і утисків за Христа, Павло каже, що не хоче, наразі, "хвалитися собою," а натомість хоче похвалитися певним чоловіком, який "побував на третьому небі" і "до раю був взятий." З контексту неважко здогадатися, що апостол має на увазі самого себе. Він, незважаючи на страшні кари, биття, ув"язнення, голод, потопання в морі, подорожі на тисячі миль без притулку і сну, був все рівно настільки одержимий своїм проповідництвом, що у певні моменти відчував себе у трансі, і йому марилися видіння "неба" і "раю." Такими, пише далі Павло, можете стати і ви, якщо ви будете пам"ятати про Христа і чинити згідно з його заповідями.
Як і всі інші апостольські послання Св. Павла, Другий лист до Коринфян завершується привітаннями від "усіх святих," і побажанням, щоби "Бог любові та миру" був з усіма вірними.
2002.08.17 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 5)
Після двох епістол до Коринфян, канонічна Біблія подає апостольське послання Павла до Галатів. Хронологічно це, мабуть, найперше з його апостольських послань, написане їм, швидше всього, з сірійської Антіохії одразу по закінченні його другої місіонерської подорожі (приблизно влітку 52 р. н.е.)Галатією називалася одна з численних провінцій Римської імперії, що знаходилася в глибині Анатолійського півострова, між Понтом на півночі, Каппадокією на сході, Пісідією на півдні і Азією на заході (так, Азією тоді називалося східне узбережжя Егейського моря, а не весь колосальний азійський континент). Назва "Галатія" дуже цікава: вона походить від самоназви її тодішніх мешканців, "Гаул." Люди того ж етнічного кореня, що і "Гаул," заселяли також територію північної половини сучасної Франції (звідси "Галлія" і "Галли"), Бельгії, а також, частково, Німеччини і Британських островів. Їх інша назва - "кельти." "Галли," "галати," або "кельти" були високого зросту, гарної будови, мали переважно дуже світлу шкіру, очі, і волосся, і відзначалися двома рисами: вони були надзвичайно воївничі і надзвичайно віддані різноманітним культам природних божеств (наприклад, молилися деревам, лісам, озерам, річкам, тошо). Звідки походять ці люди і як вони потрапили аж у сучасну Туреччину, я не знаю, і не думаю, щоби хтось точно знав. Але факт залишається фактом - "гаули" жили в Галатії, разом з аутохтонними малоазійськими племенами і, звичайно ж всюдисущими євреями. Під час своєї найпершої місіонерської подорожі Павло і Варнава заснували в Галатії кілька великих і малих християнських конгрегацій.
Лист до Галатів короткий, але дуже яскравий і сильний. Я вже писав на цьому форумі про його головний зміст: Павло виступає в ньому з нищівною критикою так званих "юдействуючих" вчителів, які намагалися довести, що християнинові для спасіння потрібно буквально виконувати пункти єврейського Закону, зокрема обрізуватися і святкувати єврейські свята. Апостол заперечує цим людям, кажучи, що Христос звільнив віруючих в нього від "прокляття" Закону. Це не означає, пише Павло, що єврейський Закон був поганим; він, цей Закон, "виховником" (грецьке "педагогос") був ДО ХРИСТА (капіталізація моя. - ГП), щоб нам виправдатися вірою. А як віра прийшла, МИ ВЖЕ НЕ ПІД ВИХОВНИКОМ."
Упереджуючи можливі звинувачення в тому, що він підбурює людей до безалаберної, аморальної поведінки, Павло далі пише, що свобода від Закону для християнина не означає вседозволеності. Визволяючи людину від необхідності слідувати букві Закони, віра у Христа паралельно надихає людину на ЖИТТЯ, СПОВНЕНЕ ДОБРИХ ДІЯНь. Християнин робить ці діяння - служить іншим, любить їх, дбає про їх потреби, жертвує заради них своїми статками і спокоєм - не тому, що йому це каже робити Закон, а тому, що його віра дає йому частинку Божого Святого Духа. Коли це стається, в людини з"являються "плоди Духа - любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, здержливість, лагідність."
В заключній частині листа Павло закликає християн Галатії бути альтруїстами, кажучи, що саме тоді, коли вони нестимуть тягарі один одного, вони виконають Христового закона. Разом з тим, він закликає їх і до персональної відповідальності, говорячи, що кожен з них має нести власний тягар. У цих рядках листа до Галатів з"являється знаменитий афоризм, "що людина посіє, те вона і пожне."
Як і всі інші листи Св. Павла, це послання завершується побажанням, щоби благодать Ісуса Христа була з усіма тими, кому Павло свої листи адресує.
2002.08.17 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 6)
За листом до Галатів у канонічній Біблії традиційно іде апостольське послання Св. Павла до Ефесян. Це послання було написане Павлом приблизно у 60 або 61 році н.е. під час його першого арешту в Римі. Сам Павло в листі говорить про себе як про "в"язня во Христі Ісусі" ("го десміос тоу Хрістоу Іесоу," буквально, "той, кого зв"язали через Христа Ісуса"). Але апостол у цей час був не у в"язниці, а під домашнім арештом. Хоча він постійно був у кайданах, йому дозволили мати секретаря, який старанно записував його проповіді і листи. Йому також дозволили проповідувати Боже слово всім, хто до нього заходив. Очевидно, Павло знаходився у відносному комфорті і до того ж знав, що на відкритому суді він виграє свою справу (і він дійсно її виграв). Мабуть, через ці обставини його серце було спокійним, що позначилося на його творчості. Лист до Ефесян написаний дуже високою, поетичною мовою (він вважається мало не найгарнішим з усіх листів Павла за стилем і мовним багатством) і бринить спокоєм, впевненістю і силою.Формальним приводом для цього листа була необхідність відрекомендувати ефесській конгрегації співробітника Павла на ім"я Тихик, який мав скоро прибути до Малої Азії. Але справжньою причиною написання листа до Ефесян були, очевидно, чутки, які доходили до Павла, про складності, які мала долати молода ефесська християнська конгрегація. Ефес - місто на егейському узбережжі Малої Азії - з давніх давен славився своїм храмом богині Артеміди (Діани), який вважався одним з чудес світу. Подивитися на цей храм приїжджали люди з усіх куточків греко-римської "ойкумени." Спритні торгівці сувенірами користувалися популярністю храму Артеміди і продавали людям його мініатюрні зображення. Християни, які мешкали в Ефесі, іноді питали, а чи не треба їм теж мати свій власний храм, на кшталт храму Артеміди? І чи треба їм, християнам, використовувати під час богослужіння зображення свого Бога, так, як зображення своїх богів використовують у своєму богослужінні язичники-греки?
Павло відповідає на ці запитання тим, що розвиває далі почату їм в його листах до Коринфян тему "храму Бога Живого." Цей храм, на думку апостола, не є рукотворною будівлею - він є об"єднанням ЛЮДЕЙ, які увірували у Христа і його жертву. При цьому Павло знову підкреслює, що ні етнічність, ні юдейське виховання на традиціях Тори не мають значення для того, щоби людина стала частинкою цього "храму." Він характеризує вірних християн не-єврейського походження як таких, хто "вже не чужі і не приходьки, а співгорожани святим і домашні для Бога, збудовані ("епойкодомефентес") на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля ("ойкодоме"), улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви всі разом будуєтеся ("сюнойкодомейсе") Духом на оселю Божу." Як видно, Павло надавав процесові "будування" ("доме") християнського храму-Церкви не фізичний, а в духовний смисл; він розглядав цей процес як моральну перебудову кожної окремої людини-християнина і побудову людської СПІЛьНОТИ, громади, об"єднаної вірою у Христа.
Апостол далі пише про те, як, з його точки зору, кожна окрема людина має проходити процес цієї моральної перебудови. Павло образно називає цей процес "одяганням у нового чоловіка." Віруючий християнин, за Павлом, мусить зняти з себе, і назавжди викинути свій старий "одяг"- облонку, який "зотліває в звабливих пожадливостях," і натомість зодягнутися в новий "одяг" "справедливості і святості правди." Передусім це "переодягання" стосується поведінки християнина в суспільстві, і, зокрема, його манери говорити, володіти своїм язиком і своїми емоціями. Павло закликає ефесян: "Нехай жодне слово гниле не виходить із вуст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує... Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа нам простив!"
Далі Павло розвиває тезу "освячення через відокремлення," яку він висунув у посланнях до Коринфян. Він пише, що "діти світла" - християни - під час свого "одягання в нового чоловіка" повинні рішучо відокремитися від "дітей темряви," які чинять злі і аморальні діла. З точки зору Павла, християни не повинні навіть і словесно згадувати речі, які роблять або про які говорять "діти темряви": "...розпуста (гр. "порнея") та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим, і гидота, і марнословство або жарти, що непристойні вам..." Як і раніше в листах до Коринфян, Павло підкреслює, що систематичні і нерозкаяні порушники моральних законів "не матимуть спадку в Христовому й Божому Царстві," і закликає ефесян, "Не будьте їм спільниками!"
В заключній частині листа Павло дає кілька важливих практичних порад, які стосуються взаємовідносин у людській родині і суспільстві. Передусім, він закликає всіх християн "коритися ("юпотассоменоі") один одному у Христовім страху." Християнинові не личить бути сварливим, гордим, зарозумілим індивідуалістом, який слухає тільки себе і ігнорує інших. Жінки повинні "коритися" своїм чоловікам так, як християнська конгрегація-"екклесія" кориться Христу. Чоловіки ж повинні любити своїх жінок, як Христос полюбив свою "екклесію" - живою, діяльною, і жертвенною любов"ю. Діти повинні бути слухняними батькам, а батьки - лагідними і обережними вихователями, які "не дратують своїх дітей, а виховують їх у напоминанні і остереженні Божому." Раби або наймані слуги (у грецькій мові тих часів це було одне слово, "доулон") повинні працювати не на страх, а на совість, роблячи кожну справу "немов Господеві." Рабовласники або ті, хто наймає слуг, повинні бути справедливими і пам"ятати, що "і для них є на небі Господь, а він на обличчя не дивиться!"
Лист закінчується класичним пасажем, де Павло порівнює процес моральної перебудови-"одягання" християнина зі знарядженням воїна, який готується до битви. Ми, пише апостол, повинні бути одягнуті в "броню праведності," і "підперезані правдою." Наші ноги мають бути взуті "в готовність Євангелії миру" (тобто ми повинні всі проповідувати). Від "огненних стріл лукавого" нас має захистити "щит віри" і "шолом спасіння." В наших руках повинен завжди бути "меч духовний, який є Слово Боже."
Останні рядки листа до Ефесян містять рекомендацію ефесянам Тихика, а також, як завжди, привітання і побажання миру й Божої і Христовоі благодаті.
2002.08.20 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 7)
Наступним у канонічній Біблії є лист апостола Павла до Пилип"ян (або Филип"ян). Цей лист, як і епістола до Ефесян, написаний під час перебування Павла під домашнім арештом у Римі, приблизно у 60-61 р. н.е. Формальним приводом для написання цього листа була необхідність відрекомендувати членам молодої християнської конгрегації македонського міста Пилипи Павлового посланця і співробітника на ім"я Епафродит. Але цей лист - як і інші листи апостола - включає в себе і обговорення деяких суто теологічних, доктринальних питань, і поради стосовно християнської поведінки і стилю життя. За стилем лист до Пилип"ян водночас гостро полемічний і піднесено-поетичний. У цьому листі частіше, ніж в інших листах Павла, зустрічається дієслово "радіти" ("хайрете").Треба сказати, що апостол Павло мав з містом Пилипи і з тамтешньою конгрегацією особливі стосунки. Як каже книга Дій Апостолів, єврейська громада Пилип була крихітна і не мала навіть синагоги, тому Павло і його спільники проповідували просто на березі річки. Але, незважаючи на нечисленність, юдейська громада виявилася дуже агресивною проти християн, і такою, що мала вплив на місцевий римський уряд. За порадою юдеїв, Павла і його співробітника Силу (Сільвана) дуже жорстоко побили різками, "завдавши їм багато ран," а потім кинули у в"язницю, забивши їм ноги в колодки. Проте Павло і Сила не здалися і вночі голосно молилися і "співали Господеві." Раптом стався сильний землетрус. Цей землетрус, і мужня поведінка в"язнів, так вплинули на головного охоронця тюрми, що той увірував у Христа (і згодом охристився), і таємно вивів апостолів із в"язниці. Окрім цього тюремщика, християнами в Пилипах стало багато людей, переважно греків, у тому числі жінок. Більшість з них були дуже незаможні, але вони щедро жертвували, що тільки могли, заради зміцнення і збільшення церкви.
Павло починає листа до Пилип"ян з роздумів про свою власну долю і про своє ставлення до смерті. Як і у Другому листі до Коринфян, апостол підкреслює, що він зовсім не боїться смерті, а навпаки, іноді навіть хоче вмерти, щоби "бути з Христом" (тобто воскреснути для життя в новому, "духовному" тілі в "небі"). Але з іншого боку, каже Павло, він усвідомлює, що він ще має багато справ тут, на Землі, і головна з цих справ - проповідувати Добру Звістку про Христа. Христос, за Павлом, є для християн водночас володарем, об"єктом поклоніння, і зразком, якого кожному християнинові варто старатися копіювати все своє життя. Бог- Отець воскресив Христа з мертвих і зробив його могутнім небесним володарем, царем, за те, що він, Христос, хоча й був єдинородним Божим Сином, "бувши в Божій подобі," "умалив самого себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, він упокорив себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної." Павло закликає пилип"ян так само "без нарікання та сумніву" служити Богові, бути йому в усьому слухняними, як це робив Христос.
Далі Павло продовжує тему, почату їм у листі до Галатів і розвинуту далі в інших листах - тему виправдання благодаттю через віру. Він гостро критикує "юдействуючих" вчителів, які намовляли християн не-єврейського походження обрізуватися і запевняли їх, що це, і виконання інших пунктів єврейського Закону, необхідно для спасіння людини. Павло називає цих фальшивих вчителів "собаками" ("кінас") і "тими, хто робить гидоту" ("какоус ергатас"). Він каже, що він сам, "єврей із євреїв, фарисей за Законом, обрізаний восьмого дня," вважає буквальне виконання єврейського Закону "сміттям." Натомість він вважає головною задачею свого життя "придбати Христа... знайтися в нім не з власною праведністю, яка від Закону, але... за ВІРОЮ." Так, за думкою Павла, треба орієнтувати себе і пилип"янам; при цьому не можна наслідувати прикладу тих себелюбних і аморальних людей, для яких "шлунок - їхній бог, а слава - в їхньому соромі." Ці люди необернено загинуть, тоді як вірні Богові і Христові будуть після смерті воскрешені. Христос "перемінить тіло нашого пониженя, щоб (воно) стало подібне до славного тіла Його."
Павло далі закликає пилип"ян "радіти в Господі завсіди," так, щоби їх "лагідність" була "відома всім людям," і "ні про що не турбуватися." Так само, як і Христос, який сформулював своє "золоте правило" не в негативній, а в позитивній формі("РОБИ іншим те, що ти хочеш, щоби було зроблено тобі"), апостол радить пилип"янам: "що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала - думайте про це! Чого ви від мене й навчилися, й прийняли, і чули та бачили, - робіть це! І Бог миру буде з вами!"
На завершення листа Павло ще раз дякує пилип"янам і Епафродитові за підтримку і запевняє їх, що він ще служитиме їм і всій християнській спільноті з радістю, оскільки за свого нелегкого життя він "навчився бути задоволеним із того, що має." Я, пише Павло, "умію бути в упокоренні, умію бути й у достатку; привчився до всього й в усім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в нестачі." І, нарешті, він формулює афоризм, який тисячі й тисячі разів повторюють учні і цінителі Божого слова: "Я ВСЕ МОЖУ В ТІМ, ХТО МЕНЕ ПІДКРІПЛЯЄ, - В ІСУСІ ХРИСТІ." Для людини, яка вірує у Христа, за Павлом, нема неможливого.
В останніх рядках цього листа, як і в заключенні інших епістол, Павло передає вітання християнам від "усіх святих." Цікаво, що в цьому листі апостол окремо згадує "тих, хто з кесаревого дому." Очевидно, його незадовго перед тим відвідали слуги, а може й родичі імператора Нерона. Наостаннє, Павло зичить усім вірним "благодаті Господа Ісуса Христа."
2002.08.20 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 8)
Після листа до Пилип"ян, текст канонічної Біблії містить лист Св. Апостола Павла до Колосян. Це послання, як і листи до Ефесян і Пилип"ян, було написане Павлом під час його домашнього арешту в Римі, приблизно у 60-61 р. н.е. Проте, на відміну від листів до Ефесян і Пилип"ян, лист до Колосян адресований людям, яких Павло швидше всього особисто не знав.Містечко Колоси знаходилося у південно-анатолійській провінції Памфілія, трохи на південний схід від великого міста Лаодикія, де Павло побував під час його другої місіонерської подорожі. В Колоси апостол, очевидно, не заходив. Але там мешкало кілька дуже відданих християн, зокрема Епафр, якого Павло називає своїм "улюбленим співробітником." Павло і Епафр могли зустрітися в Лаодикії або в Пісідійській Антіохії, де Павло виголосив одну з своїх найзнаменитіших промов-проповідей (Дії 13:13-41). Лист до колосян містив теплу подяку Епафрові за його службу, а також рекомендацію на друзів Павла, християн на імена Тихик і Онисим. Ці двоє людей, очевидно, мали принести листа в Колоси і прочитати його місцевій конгрегації.
Можна припустити, що лист до Колосян був написаний одразу після листа до Ефесян, або водночас з ним, тому що ці два листи мають багато спільного у змісті. Але стиль листа до Колосян трохи менш поетично-філософський і трохи більш "ораторський," полемічний, ніж стиль листа до Ефесян. Послання до Колосян також містить деякі теологічні, доктринальні положення, які стали християнською класикою. Очевидно, ці тези були відповіддю на болючі питання, які поставали перед колоськими християнами і про які Павлові розповів Епафр.
Лист до Колосян починається гарячою подякою "Богові, Отцеві Господа нашого Ісуса Христа," за те, що він дав християнам надію в особі свого Сина. Павло пояснює, що Христос не є тільки мудрим вчителем людства чи засновником нової релігії. Ні, він, згідно зі Св. Письмом, є "образом (гр. "ейкон," тобто видиме відображення, точний зоровий образ) невидимого Бога." Як і личить бездоганному Синові, Христос у своїй особі, характері, поведінці точно передавав риси особи, характеру, властивості свого улюбленого Отця, волю якого він слухняно виконував. Ми не можемо побачити Бога і емпірично дослідити його, але ми знаємо, що Бог любить нас, що він милосердний, терпеливий, справедливий - тому, що Христос любив нас, був милосердним, терпеливим, справедливим. Це дуже гармонує зі словами самого Христа, зафіксованими євангелістом Іваном в Ів. 14:8-11; там Ісус каже апостолові Пилипу, що "хто бачив мене, той бачив Отця."
Далі Павло каже, що Христос був "роджений перш усякого творення" (гр. "прототокос пасіс ктісеос," можна також перекласти "першонароджений," або "первісток," "усього творення" - те саме слово "прототокос" вживається, напр., в Луки 2:7). "Ним" (або "через нього," "з його участю," гр. "ен ауто") створене все, що існує на небі і на землі (порівн. Приповісті 8:22-31). Все це створене не тільки "через" нього, але й "для" нього, тобто він був споконвіку призначений своїм Отцем бути "старшим," таким, який "в усьому має першенство." Але Богові було вгодно, щоби цей його улюблений, єдиний у своєму роді, унікальний Син, "старший" над усім творенням, став не просто людиною і вчителем-пророком, а й ЖЕРТВОЮ, безпрецедентно висока вартість якої стане "викупною ціною" за гріхи людей. Тому Бог-Отець і звелів Христові вмерти страшною хресною смертю. Христос виконав цей наказ, і його "кров" (життя) стала цим викупом. Цей викуп "примирив" з Богом тих людей, які, за словами Павла, "перебувають у вірі тверді та сталі, і не відпадають від надії Євангелії." Хоча такі люди також, як і всі нащадки Адама, є грішниками, Бог завдяки Христовому викупу "учиняє" їх "святими, і непорочними, і неповинними перед собою." Це, каже Павло, є ота сама "таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена його (Божим) святим."
Павло продовжує листа, знову повертаючися до наболілої теми "легалізму," співвідношення між Законом і спасінням. Він ще раз підкреслює, що рятує людину не Закон, а Христос. Звертаючися до колосян, абслолютна більшість яких були не-євреї (переважно греки), Павло каже їм, що вони, якщо вони дійсно вірять у Христа, мають у Христі "нерукотворне обрізання," тобто особливе, інтимне, святе відношення з Богом через посередництво його Сина. Апостол також пояснює колосянам символіку ритуалу християнського хрищення: він каже, що коли новонавернуті християни занурювалися у воду, вони символічно "були поховані з Христом," а потім "у ньому... разом воскресли через віру в силу Бога, що він з мертвих його (Христа. --ГП) воскресив." Таким чином, Павло підкреслює, що запорукою порятунку, спасіння людини, її визволення від смерті і приведення до вічного життя в Божому Царстві є щира ВІРА в Ісуса Христа і його викупну жертву, а також в його воскресіння.
Природньо, що ця віра - якщо вона в людини дійсно є - демонструється, виявляє себе світові добрими ділами. Тому наступна частина листа містить короткі, але дуже точно сформульовані і емоційні поради щодо того, як християнинові жити, як йому поводитися, щоби його діла були насправді добрими. Знову, як і в листі до Ефесян, Павло закликає Божих слуг "зодягнутися в нового чоловіка," завжди виявляти "щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння." Він нагадує їм бути миролюбними і вдячними. Апостол також особливо підкреслює необхідність постійно вивчати Христове слово, його заповіді, "навчаючи і напоумляючи самих себе." Далі, як і в листі до Ефесян, Павло дає пораду дружинам слухатися чоловіків, чоловікам - любити своїх дружин і "не бути до них суворими," дітям - слухатися батьків, а батькам - "не дратувати дітей, щоби в дусі не впали вони." Він також радить слугам коритися своїм панам і робити кожну справу "немов Господеві, а не людям," а панам - "виявляти до рабів справедливість та рівність." Павло також радить усім християнам "бути тривалими в молитві" і "поводитися мудро з чужими," завжди знаючи, як кому відповідати на можливі запитання чітко, точно, гарно, "словом, приправленим сіллю."
Лист закінчується традиційними привітаннями, рекомендаціями друзів, і побажанням Божої благодаті.
2002.08.22 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок
Після серії листів Павла, написаних з Риму під час його першого арешту (листи до Ефесян, Пилип"ян і Колосян), канонічна Біблія містить дві епістоли апостола до Солунян. Треба, проте, відмітити, що насправді листи до Солунян були написані раніше, ніж попередні листи. Дослідники вважають, що Перше і Друге послання до Солунян Павло написав одразу після закінчення його другої місіонерської подорожі, тобто наприкінці 50 або на початку 51 р. н.е. Якщо Перше апостольське послання до Солунян було закінчене у 50 р. н.е., воно може вважатися найпершим листом Павла (закінченим навіть раніше його листа до Галатів), і, можливо, взагалі найпершим твором "християнської частини" Біблії ("Нового Завіту"). (Синоптичні Євангелія Матвія, Марка і Луки були закінчені десь у 60-65 р. н.е., а Євангелія від Івана - не раніше 98 р. н.е.) Місцем написання епістол до Солунян був швидше всього Коринф.Місто Солунь, або Тессалонікі, було дуже великим торгівельним містом, розташованим у південній частині Македонії, близько кордону з північно-грецькою провінцією Ахайя. Павло під час його другої подорожі затримався в Солуні не менше ніж на три тижні. Хоча під час його перебування в цьому місті ні він, ні його співробітник Сільван не були заарештовані чи пошкоджені, юдейські противники Павла наприкінці його перебування у Солуні організували напад підбуреного їми натовпу на будинок одного з місцевих християн, Ясона. Натовп розгромив цей будинок, а самого Ясона найняті хулігани волочили вулицею і били. Місцевий римський уряд не тільки не захистив Ясона, а й почав розглядати справу про те, що той нібито підбурював підданих римського імператора визнати за свого володаря "іншого царя, на ім"я Ісус." Правда, Ясона звільнили після того, як місцеві християни заплатили за нього якісь гроші. Але, враховуючи серйозну загрозу, Павлові та Сільванові порадили таємно виїхати з Солуня до Верії, що вони і зробили. Трохи пізніше, Павло попросив свого прийомного сина Тимофія відвідати Солунь і дізнатися, як ідуть справи в молодій конгрегації, яка мусила рости і функціонувати в таких складних умовах. Перше апостольське послання до Солунян є, по суті, відповіддю на запитання, які Тимофій одержав від християн цього міста і передав Павлові.
Лист починається з дуже піднесеної, красномовної і теплої похвали в адресу солуньської конгрегації. Павло пише солунянам, що доповідь Тимофія про перебування в їх громаді надзвичайно його вразила. Він відмічає, що солуняни "стали взірцем для всіх віруючих у Македонії та в Ахайї," і що вони є "наша слава та радість." Апостола особливо втішає моральна чистота солунян, те, що вони - за етнічністю і культурою переважно греки - очевидно, кинули старі звички життя в розпусті і сенсуальних надмірностях. Він закликає їх і далі "берегтися від розпусти, щоби кожний умів тримати начиння своє в святості і честі," а також бути добрими, лагідними і справедливими один до одного, "щоб ніхто не кривдив і не визискував брата свого в якійбудь справі." Павло також підкреслює, що християни повинні "жити спокійно, займатися своїми справами та заробляти своїми руками... і ні від кого не залежати."
Далі Павло відповідає на деякі запитання солунян. Їх, очевидно, тривожила доля тих братів, які померли або помирають. Якщо Христос скоро знову прийде і встановить своє Царство, чи вони його побачать? Чи буде їм якась вигода від його другого пришестя? Павло твердо відповідає на це запитання, що так. Ті люди, які за життя стали християнами, але померли раніше другого пришестя, будуть воскрешені і "з"єднаються" з Христом. Також і ті вірні слуги Христа, які на момент його другого пришестя будуть живі, будуть, через деякий час після воскресіння померлих, "схоплені на хмарах" ("арпагесомеіфа ен нефелаіс," можна перекласти також "занурені у туманність," тобто втратять видимі контури земного, матеріального людського тіла) "на зустріч Господню на повітрі." Очевидно, Павло говорить про "небесне" воскресіння вірних членів перших християнських конгрегацій в новому, "духовному" тілі (порівн. Івана 3:3-8, 1 Коринфян 15:35-55).
Солунян також цікавило, коли саме Христос прийде знову, і коли почнеться його судний "день." Павло відповідає на це питання дуже обережно, ухильно. У повній гармонії зі словами Христа, що "про день той і годину не знає ніхто, ані анголи небесні, ані Син, - лише сам Отець" (Матв. 24:36), апостол не говорить ні про який конкретний термін, що залишається до цього "дня." Радше, за Павлом, можна говорити про певні ознаки пори, коли він настане. Однією з таких ознак буде фальшиве почуття "миру і безпечності," що його почуватимуть невіруючі. На цих людей "прийде день Господній так, як злодій вночі." Але вірні християни "не в темряві," тому друге пришестя і суд не повинні захопити їх, як жахлива несподіванка. Навіть при тому, що вони не є ідеальними, безгрішними, за умовою, що вони роблять всі зусилля жити з ним "укупі," Христос викупив їх від Божого гніву своєю жертвою.
Перший лист до Солунян закінчується традиційними привітаннями і надзвичайно красномовними, точно сформульованими порадами щодо християнської поведінки. Павло закликає солунян шанувати старших, "напоумляти непорядних, потішати малодушних, підтримувати слабих, всім довготерпіти." Він бажає своїм братам, щоби ті "усиого досліджуючи, трималися доброго," а "злого стереглися, в усякому вигляді." Останнім ридком цього листа, як і інших, є побажання "благодаті Господа нашого Ісуса Христа" всій християнській спільноті.
Дригий лист до Солунян був написаний, як вважається, через кілька місяців після першого. Причиною для написання цього другого листа було, очевидно, те, що деякі християни Солуня неправильно зрозуміли суть першого Павлового послання до них. Прочитавши в листі апостола, що судний день і воскресіння мертвих настануть неодмінно, вони вирішили, що це має статися дуже скоро. Це викликало настрій деякої розхлябаності, так, що окремі християни навіть занедбали свою повсякденну працю (для чого, мовляв, мучитися, коли все рівно все от-от закінчиться і ми будемо з Богом на небі?), і вешталися вулицями, випрошуючи в людей їжу.
Павло підтверджує свої слова з першого листа до солунян, що "день Божого суду" дійсно настане неодмінно, і що життя в Божому Царстві дійсно є головною метою кожного християнина. Але ще до початку цього "дня," пише апостол, повинні статися деякі події, розгортання яких безумовно займе деякий час. Серед цих подій - поява так званого "беззаконника" (грецьке "го антропос тес аноміас"). Цей "беззаконник, призначений на погибіль," почне діяти, виконуючи волю Сатани, і виявить себе "усякою силою, і знаками, і неправдивими чудами." Він "у Божому храмі сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме." З контексту можна зрозуміти, що Павло не говорить ні про яку конкретну людину, а вживає метафору, називаючи "беззаконником" не певну особу, а *ЯВИЩЕ* відступництва від фундаментальних принципів християнства, яке, згідно з його пророцтвом, станеться у післяапостольські часи. Він каже, що "вже діється таємниця беззаконня, але той, хто тримає тепер, буде тримати, аж поки не буде усунений він із середини" (інший варіант перекладу, "зкинутий з дороги"). Можна думати, що під "тим, хто тримає," Павло розуміє себе і інших вірних, непідкупних, морально твердих охоронців християнства в його чистому вигляді. На жаль, всі вони смертні люди і рано чи пізно будуть "скинуті з дороги" хворобами і смертю. Тоді "беззаконник," фальшиве квазі-християнство, розгуляється на повну катушку (і так і сталося - згадаймо хоча б хрестові походи, інквізицію, цареслав"я, "православного" обер-прокурора "святєйшего сінода" Победоносцева, або "католика" фон Папена, який був віце-канцлером за Гітлера, або "протестанта"-дітовбивцю Девіда Кореша, і іншу гидоту, яка парадувала і продовжує парадувати під прапором християнства!). Але все рівно Христос "заб"є" цього "беззаконника" "Духом уст своїх." Справжнє християнство, яке не має з "беззаконником" нічого спільного, буде виправдане і переможе все.
На закінчення Павло серйозно попереджає солунян кинути настрої бездіяльності і паразитського способу життя. Він наводить у приклад себе і інших старійшин церкви, які не просять ні в кого нічого, а день і ніч працюють, заробляючи собі на хліб. (Згадаймо, що Павло, цей суперерудит і людина колосального авторитету серед християн, виробляв власними руками намети і жив з виручки від їх продажу.) В листі з"являється знаменитий афоризм, "як хто працювати не хоче - нехай той не їсть." Це, звичайно, не розповсюджується на старих, інвалідів, похилого віку вдовиць і інших людей, які об"єктивно не можуть працювати - про них Павло ще напише в наступних листах.
Заключні рядки Другого послання до Солунян містять власноручний підпис Павла, привітання і побажання миру й Христової благодаті.
2002.08.22 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 10)
Після епістол до Солунян, канонічна Біблія містить апостольські послання Павла до Тимофія (1 і 2) і до Тита. Ці три листи іноді називають "пастирськими епістолами," тому що Павло в них звертається до людей, які були покликані виконувати функцію старших, "пастирів" у недавно заснованих християнських конгрегаціях. Листи до Тимофія і Тита містять дуже цінне резюме поглядів Павла на те, як має бути організована християнська церква, хто може виконувати в ній які функції, і як треба пам"ятати про доктринальну чистоту християнства і боротися за неї.Перше послання до Тимофія Павло написав скоро після його звільнення з-під першого (домашнього) арешту, десь між кінцем 61 і початком 64 року н.е. Таке неточне визначення дати написання листа робить складним і відповідь на запитання, де цей лист був написаний. Більшість дослідників вважає, що Павло написав його, перебуваючи в Македонії, але деякі думають, що лист був написаний на кораблі, під час морської подорожі Павла "на крайній захід" (можливо, в Іспанію). Адресат листа, прийомний син Павла на ім"я Тимофій, знаходився в той час у місті Ефесі, де він, за проханням Павла і з благословення старійшин, тільки-що очолив християнську конгрегацію. Метою листа було підтримати Тимофія, який був тоді ще дуже молодим за віком і, очевидно, не дуже впевненим у своїх здібностях лідера.
Апостол починає свого листа з короткого, але дуже сильного опису того, чого Тимофій НЕ повинен робити. Павло передусім застерігає його чітко відокремити себе від людей, які, хоч і прикидаються християнами, "вчать іншої науки," проводячи свій час у дискусіях про "вигадки і родоводи безкраї, що викликують більше сварки, ніж збудування Боже." Ці люди, каже Павло, "забажали бути вчителями Закону - та не зрозуміли ні того, що говорять, ні про що запевняють." Очевидно, ефеська конгрегація знову підпала під вплив "юдействуючих" легалістів, людей, які намагалися схилити християн до буквального виконання Тори, вихолощуючи з них віру у Христа. Павло ще раз підкреслює, що тільки щира віра у Христа може врятувати від загибелі грішників, з яких, за його словами, перший є він сам. (Павло тут натякає на те, що він у молоді роки жорстоко переслідував християнські конгрегації, і тому був "богозневажник, і гнобитель, і напасник.") Відступництво від цієї віри означає смерть, незалежно від того, чи виконує людина Закон, чи ні. Павло називає Тимофієві імена двох ефеських християн (Гіменея і Олександра), які послухали фальшивих вчителів і "розбилися у вірі." Апостол каже, що цих людей він "передав Сатані, щоб навчились вони не зневажати Бога." Очевидно, він має на увазі, що ці двоє були з дисциплінарною метою тимчасово вилучені з конгрегації.
Далі Павло наставляє Тимофія, як повинна працювати християнська церква-конгрегація. Передусім, каже Павло, люди в церкві повинні молитися, "чинити... благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів та всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе і мирне життя в усякій побожності та чистоті." Це, на думку Павла, приємно Богові і посереднику між Богом і людьми, Христу. Молитви повинні промовлятися тільки тими, хто має чисте сумління, і "піднімає чисті руки без гніву та сумніву," тобто дійсно вірить і контролює свої емоції.
Особливо апостол говорить про жінок. Його тон у цьому фрагменті листа стає дещо суворим. Він, зокрема, говорить, що жінка повинна бути скромно одягнута і "навчатися МОВЧКИ в повній покорі," і що він "не дозволяє жінці навчати, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні." Це дало привід деяким звинувачувати Павла у жононенависництві і в невірі в розумові здібності жінок. Але, якщо уважно подивитися на контекст, видно, що Павло не мав на увазі, що християнській жінці ніде і ніколи не можна й рота розтулити. Трохи далі в листі Павло говорить про дияконів, і під час опису характеристик дияконів згадує "жінок" ("гінайкас"), яких "так само," як дияконів чоловічої статі, треба "випробовувати" і дозволяти їм "служити... якщо будуть бездоганні." Очевидно, мова не йде просто про дружин дияконів, а про жінок-дияконіс, таких жінок, які СЛУЖАТь у церкві. Таким чином, говорячи, що жінка в церкві повинна мовчати, Павло мав на увазі те, що вона не повинна торохтіти тоді, коли через її торохтіння змушений мовчати її чоловік, присутній на зборах конгрегації або під час студіювання Божого слова в колі сім"ї. Бути лідером в духовному житті родини і конгрегації є функцією не жінки, а чоловіка, мужчини, "капітана корабля." Так повелося з часів Адама і Єви. Але й жінка має в очах Павла велику шану; вона цілком здатна навчатися і може виконувати корисну роботу в церкві.
Далі Павло говорить про риси, якими повинен володіти старший конгрегації, "наглядач" (грецьке "епіскопос," буквально "той, хто дивиться зверху," або "той, хто краще бачить," тобто людина з більшим, ніж в інших, досвідом, якій конгрегація доручила наглядати над її справами), і "диякон" (гр. "діаконас," буквально "прислужник"). Єпископи і диякони повинні бути морально бездоганними. Павло особливо підкреслює, що ці люди повинні бути "чоловіками однієї жінки" ("міас гінайкос антра"), "тверезими" (або "помірними," гр. "нефаліон"), "невинними," "чесними," "гостинними," і "здібними навчати." Вони не можуть бути сварливими, "заводіяками," жадібними "сріблолюбцями," а також неохайними, "відданими вину," або "захланими." Дуже важливо, пише Павло, щоби єпископи і диякони мали зразкові сім"ї, тому що "як хто власним домом рядити не вміє, як він може пильнувати про Божу церкву?" На жаль, каже далі апостол, у ці "останні часи" таких людей можуть витіснити лицемірні псевдохристияни, які не служать ні Богові, ні людям, а натомість пхають людям у горлянку різні заборони (наприклад, не дозволяють їм одружуватися або істи ту чи іншу їжу). Таких, а також тих, хто переказує "бабські байки," Павло радить Тимофієві "цуратися."
Павло продовжує листа роздумами про те, як молодому християнському лідеру треба поводитися з різними категоріями людей. Він радить Тимофієві надбати деякої впевненості в собі і не зважати на свій молодий вік. Якщо Тимофій буде "зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистоті," тоді його молодий вік не повинен бути йому перешкодою для лідерства, командної позиції. Але молодий керівник, з точки зору Павла, мусить бути дуже обережним зі старшими людьми. Апостол радить Тимофієві у випадку розбіжностей не "докоряти" цим людям, а "вмовляти" їх, як син вмовляв би батькa. З молодшими мужчинами апостол радить Тимофієві поводитися як з братами, а з молодшими жінками - як із сестрами, "зо всякою чистотою." Особливо уважним і ніжним треба бути зі старшими жінками, "як з матерями," і з удовицями. Вдів похилого віку Павло радить "вносити до списку," тобто допомагати їм матеріально і морально усією конгрегацією, по черзі, згідно зі списками. З іншого боку, молодих вдів, які не хочуть працювати і "розпалюються," стаючи "лепетливі," апостол радить не заносити до списків, а заохочувати їх виходити заміж або підтримувати себе власною працею, щоби не обтяжувати церкву.
Особливої уваги в конгрегації, на думку Павла, заслуговують старійшини (грецьке "пресбітероі"). Цим заслуженим людям, а найголовніше тим з них, хто присвятив своє життя "слову і науці," треба віддавати "подвійну честь" і не слухати необгрунтованих скарг на них. Тих членів конгрегації, які мають якісь провини, Павло наказує Тимофієві "картати перед усіма." Тих, хто чимось відзначився і заслуговує посади диякона чи єпископа, Павло дозволяє Тимофієві "рукопокладати," але "не скоро." Далі апостол нагадує своєму прийомному синові дбати також і про своє фізичне здоров"я, і з цією метою "трохи вина заживати ради шлунка твого і частих недугів твоїх."
На закінчення Павло ділиться з Тимофієм гіркими думками про таку страшну людську ваду, як надмірний матеріалізм, любов до багатства, роскошів. Він каже, що "грошолюбство є корінь усього злого." Люди, які понад усе ставлять багатство і комфорт, "упадають у спокуси та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що втрачають людей на загладу і погибіль." Очевидно, серед ефеської конгрегації були окемі заможні люди. Павло радить Тимофієві попереджати таких про небезпеку грошолюбства, "щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого."
В останніх рядках листа знову звучить застереження проти "марного базікання та суперечок знання, неправдиво названого так," і побажання Тимофієві благодаті.
2002.08.23 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 11)
Друге апостольське послання Св. Павла до Тимофія є, мабуть, ОСТАННІМ твором, написаним його рукою. Він писав цього листа, сидячи в тюремній камері (можливо, підземеллі), в Римі, незадовго до своєї страти, приблизно у 65 р. н.е. Обставини другого арешту Павла дуже відрізнялися від обставин його першого арешту. На цей раз він був не тільки закутий у кайдани, а й зовсім ізольований. В листі Павло згадує певного Онисифора, який "не посоромився його кайданів" і таки відвідав його в тюрмі, а також каже, що зараз з ним "один тільки Лука." Очевидно, Павла, як і багатьох інших християн, тоді було оголошено державним злочинцем, і люди боялися будь-яким чином навіть показувати, що вони з ним знайомі. Також можна думати, що в камері, де його тримали, було холодно і вогко, тому що Павло окремо просить, якщо можна, передати йому плаща.Другий лист до Тимофія короткий, але дуже змістовний. Він починається з висловлення ніжної батьківської любові Павла до свого прийомного сина. Апостол згадує по іменах кровних родичів Тимофія, зокрема його мати Евнікію і бабусю Лоїду; хвалить Тимофія за його "нелицемірну віру," і закликає його бути терплячим "вояком Христа Ісуса" ("стратіотес Хрістоу Іесоу"), який "військо збирає... і іде на змаги." Павло далі каже про себе, що він зараз "терпить муки... як злочинець," але він впевнений, що "Слова Божого не ув"язнити!" Він заповідає Тимофієві зміцнюватися і далі у вірі, уникати фальшивих вчителів, тікати від "базікань марних," і стерегтися "молодечих пожадливостей." Тимофій, на думку Павла, повинен бути, як вірний Божий слуга ("доулос," можна також перекласти як "раб"), "привітним до всіх, навчальним, до лиха терплячим, що навчав би противників із лагідністю."
Далі Павло з пафосом виголошує, що християнам треба бути готовим мужньо зустріти "ОСТАННІ ДНІ" ("есхатаіс емераіс"), які принесуть їм "тяжкі часи" ("каіроі халепоі," можливий переклад також "часи, з якими важко мати справу"). Точно так само, як і Христос (див., напр., Матвія 24:12-14), Павло не вірить у безкінечний прогрес або якійсь "спіралеподібний" розвиток людської, іторії, а натомість чітко говорить про її *закінчення*, "кінець." Цьому кінцеві передуватимуть часи, коли люди стануть "самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, ніж люблять Бога - вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися." Ці люди, каже апостол, "завжди вчаться, але ніколи не можуть прийти до пізнання правди (гр. "епігносін алефеіас," можна також перекласти "ТОЧНОГО знання правди")". Але Тимофій, на думку Павла, має хороший шанс не приєднатися до юрби таких зіпсутих, недобрих і немудрих людей, тому що він "знає з дитинства Писання Святе, що може зробити... мудрим на спасіння вірою в Ісуса Христа." Апостол підкреслює, що "все Писання Богом надхнене ("теопнеістос"), і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до кожного доброго діла готова."
Лист закінчується сумішшю сумних і життєстверджуючих мотивів. Павло з гіркотою каже, що він вже "за жертву стає," що його смерть от-от настане, але він радий, що він "змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг." З добре заслуженою гордістю він каже, що йому, і іншим вірним християнам, "дістався вінок праведності."
В останніх рядкав лунають привітання вірним братам Павла за вірою (серед них, зокрема, євангеліст Марко і знайомий нам з листа до Ефесян Тихик), і побажання усім одновірцям Божої благодаті.
2002.08.27 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 12)
Після Другого апостольського послання Св. Павла до Тимофія, канонічна Біблія містить ще одну його так звану "пастирську" епістолу - лист до Тита, а також короткий лист до Филимона. Серія епістол, автором яких переважна більшість дослідников вважає Павла, на цьому закінчується. Але за листом до Филимона іде ще один твір, автором якого принаймні *деякі* фахівці вважають цю людину; це довгий і надзвичайно складний для аналізу, але дуже важливий з точки зору християнської доктрини лист до Євреїв.Лист до Тита був написаний апостолом Павлом швидше всього скоро після його звільнення після першого (домашнього) арешту, тобто між кінцем 61 і початком 64 р. н.е. Місцем написання листа вважається Македонія, куди Павло прибув з метою організувати свою подорож далі на Захід, до Іспанії. Приводом для написання листа було бажання Павла дати пораду його старому другові і співробітнику, Титу, який у цей час став головою молодої християнської конгрегації на острові Кріт.
Лист до Тита дуже нагадує скорочену версію Першого послання Павла до Тимофія, хоча його стиль трохи гостріший, більш полемічний і навіть трохи грубуватий (можна думати, що Павло писав його, відчуваючи гострий брак часу). Але цей лист також дуже цікавий, місткий і насичений. Він починається з привітання Титові від автора листа, який визначає себе як такого, кому "надію вічного життя обіцяв був... НЕОБМАНЛИВИЙ Бог" (грецьке "го афеідес теос," тобто Бог, який в принципі не бреше, не може брехати за самою своєю природою).
Павло дає Титові серію порад щодо того, якими повинні бути члени християнської конгрегації-"екклесії," як старші - єпископи, пресвітери, - так і рядові люди різного віку, статі і соціального положення. Тут апостол у принципі коротко повторює те, що він написав Тимофієві у своєму першому листі до нього. Але далі іде дуже гострий фрагмент (за гостротою такого в листах до Тимофія, мабуть, нема), де Павло говорить про тих, кому треба "уста затуляти" і від кого треба "відрікатися." Це, на його думку, в першу чергу ті самі "юдействуючі," які, не зважаючи на от вже майже п"ятнадцять років невпинної проповідницької діяльності Павла, все ще вчать людей "юдейським байкам" ("юдайкоіс міфоіс").
Можна побачити, що ставлення Павла до цих людей, які, на його думку, вчать молодих християн речам "нерозумним та марним," з роками змінилося на гірше. Якщо в листах до Галатів і Ефесян апостол полемізує з прихильниками буквального виконання Тори як рецепту для спасіння, а в листі до Пилип"ян лає їх "собаками," в листі до Тита він показує, що в нього на цих фальшивих вчителів вже не залишилося ніякої надії. Вони, за Павлом, "цілі доми баламутять, навчаючи, чого не належить, для ЗИСКУ БРУДНОГО," тобто з нечесними, себелюбними і, можливо, грошолюбними мотивами. Павло радить Титові "вистерігатися" їх, і "по першім та другім наставленні... відрікатися, знавши, що зіпсувався такий і грішить, і він сам себе засудив." (Як тут не згадати притчу Христа про фігове дерево з Луки 13:6-9?)Апостол також підкреслює, що "для чистих все чисте, а для знечищених та невірних нечисте ніщо, але знечистилися і розум їхній, і сумління."
Лист до Филимона написаний, очевидно, ще під час першого ув"язнення Павла в Римі, приблизно у 60-61 р. н.е. На відміну від усіх інших листів Павла, цей короткий лист повністю написаний його власною рукою. Це цікавий документ, який, зокрема, свідчить, як Павло напружено думав про деякі соціальні проблеми свого часу, зокрема, про проблему рабовласництва і про ставлення до неї християн з тих конгрегацій, над якими він наглядав. В листі, який апостол адресує своєму особистому другові Филимону, ідеться про Филимонового раба Онисима, який незадовго перед тим втік від свого господаря. Через збіг обставин, Онисим потрапив аж до столиці і почув проповіді Павла (як ми знаємо, під час його першого арешту Павлові дозволяли приймати всіх бажаючих і вільно проповідувати). Під впливом цих проповідей, Онисим увірував у Христа і охристився. Павло після деяких вагань відправляє Онисима назад до свого власника. Онисим, очевидно, кориться, як до того й закликав Павло в його листах, зокрема в епістолах до Ефесян і Колосян, і в "пастирських" епістолах. Але Павло тепер додає дуже суттєву частину: він пише Филимонові "навіки прийняти його Онисима. --ГП), і вже не як раба, але вище від раба, - як БРАТА УЛЮБЛЕНОГО." Він також закликає Филимона прийняти Онисима так, як він прийняв би самого апостола, і пише, що якщо Онисим винен йому щось, то хай Филимон пред"явить рахунок не цьому бідолашному чоловікові, а йому, Павлові. Таким чином, апостол Павло, при тому, що він не відмовляється від принципу "покори" ("юпотассоменоі") рабів своїм господарям, фактично закликає ГОСПОДАРІВ, рабовласників, скасувати рабовласництво і почати ставитися до своїх рабів так, як до вільних одновірців. Ці рядки Павлової спадщини були неодноразово використані в проповідях, промовах і памфлетах американських аболіціоністів 1840-х - 1860-х років.
2002.08.27 | Георгій Пінчук
Re: Апостол Павло і його творчий спадок (частина 13)
Після епістоли до Филимона, канонічна Біблія подає апостольське послання до Євреїв. Деякі християнські теологи вважають, що це послання також написав Св. апостол Павло, хоча інші вважають, що автором епістоли до Євреїв був хтось інший (можливо Варнава, Тимофій, або Аполлос). Проти авторства Павла наводять такі аргументи: (1) ім"я Павла не з"являється в цьому листі жодного разу; (2) автор не передає у цьому листі традиційних персональних привітань таким людям, як Марко, Лука, Тихик, Епафр, Пріскілла, Акіла і інші (коротко згадується тільки Тимофій); і (3) стиль листа дещо відрізняється від звичайного стилю Павла - він більше, ніж будь-їякий з інших листів цього "апостола поган," нагадує стиль традиційних юдейських синагогальних проповідей. Але прихильники гіпотези про авторство Павла відповідають на ці аргументи так. В листі до Євреїв Павло звертався не стільки до своїх одновірців-християн, скільки до євреїв, які все ще були під впливом своєї традиційної віри. Тому апостол намагався говорити з ними їх мовою, вживати знайомий і близький їм стиль і термінологію. Тут він діє так, як він сам про себе казав у 1 Коринфян 9:19-24: він намагається бути "для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати." Крім того, Павло знав, що серед єврейських громад його ім"я було анафемою, і саме тому, швидше всього, не підписав цього листа і навіть не натякнув на своє авторство. Прихильниками гіпотези про приховане авторство Павла були такі солідні біблійні дослідники, як сер Фредерік Кеньон, автори енциклопедії МакКлінток і Стронг, і інші.Лист до Євреїв написаний в Італії (можливо, в Римі або в містечку Путеолі), або незадовго до, або одразу після звільнення Павла з-під його першого арешту, близько 61 р. н.е. Точно невідомо, якій саме єврейській конгрегації цей лист був адресований. Одна з гіпотез стверджує, що адресатами листа були євреї Італії, інша - що цими адресатами були євреї Єрусалиму. Так чи інакше, автор листа звертається до людей єврейської етнічності і єврейської віри, з метою довести їм, на основі дуже добре знайомих їм джерел, що Ісус Христос є тим "Машіахом," на якого вони чекають, а також "кінцем (тобто виконанням) Закону" і посередником нового закону, Нового Завіту між Богом і віруючими в нього людьми.
Автор починає листа з цілої низки цитат із біблійних книг, особливо книги Псалмів, де Бог характеризує свого єдинородного Сина як "помазаного" (грецьке "хрістос"), тобто призначеного на унікальну місію порятунку грішного людства від смерті; як Царя, що "сидить на престолі" (тобто займає керівну позицію) надзвичайної висоти (вищу за позицію ангелів); як такого, хто був активним у процесі творення всесвіту; і, нарешті, як такого, хто має вічне життя, чиї "роки не скінчаться." З іншого боку, Бог у певний момент зробив свого унікального Сина-Христа повністю людиною, "сином людським... мало меншим від ангелів," і піддав його тесту на слухняність і вірність, який Син з честю виконав і за це "увінчаний честю й величністю." Тепер воскреслий Ісус є "милостивим та вірним Первосвящеником у Божих справах, для вблагання за гріхи людей." Оскільки він "сам постраждав, випробуваний," він тепер може й "випробуваним (тобто віруючим у нього людям) допомогти."
Далі автор листа розвиває тему особливого, унікального становища Христа в Божому устрої речей. Він порівнює все створене Богом з "будинком" ("ойко"), де Мойсей, видатний лідер єврейського народу і Божий пророк, посередник Завіту між Богом і людьми, був "слугою" (гр. "терапон" - також розпорядник, староста, голова штату прислуги в багатій оселі); з іншого боку, Христос, який разом зі своїм Отцем будував цей "будинок," є в ньому не слугою, а природнім господарем, "Сином" ("уйос"). Ми, люди, каже автор листа, також є частиною цього вічного, нетлінного "будинку," якщо тільки ми віримо в Бога і приймаємо Христа так, щоби "відвагу й похвалу надії додержимо певними аж до кінця." Якщо тільки ми не станемо "затверділі серцем" і не розгніваємо Бога невір"ям, ми можемо "увійти до Божої суботи," "його святого відпочинку." А уникнути "затверділості серця" нам допомагає Боже Слово, тобто сам Христос, який самою своєю істотою, "живою та діяльною," "проходить... аж до поділу душі й духа, спосібний судити думки та наміри серця."
Христос є Первосвящеником, пише далі автор, не тільки через своє синівство, а й через свою жертву. За староєврейським законом, один раз на рік, у день Спокути, верховний лідер єврейського духовенства, первосвященик (у дні Мойсея - його брат Аарон, потім його нащадки) заходив до особливого відділу Скинії завіту, який називався "святеє святих," і приносив туди жертву (молодого бичка) на знак спокути гріхів усього єврейського народу. Але це, каже автор листа до Євреїв, були дуже тимчасові і недосконалі жертви, такі жертви, які не могли насправді у повній мірі заплатити за гріхи людей. Христос є Первосвящеником, але не нащадком Аарона, а його символічним *попередником*. Автор листа образно називає його "Первосвящеником за чином Мельхиседековим," натякаючи на те, що Мельхиседек у свій час благословив Авраама і всіх його ще ненароджених нащадків, включаючи майбутнього Аарона і його синів. Як такий найстарший, найголовніший, найдосконаліший, найближчий Богові Первосвященик, Христос зайшов у справжнє, а не символічне, "святеє святих," тобто піднявся після свого воскресіння в небо, в "четвертий вимір," де живе сам Бог, і представ перед його очі зі звітом про своє абсолютно досконале і абсолютно слухняне Богові людське життя, віддане в жертву. Вартість ТАКОЇ жертви для Бога настільки висока, що йому більше вже ніяких нових жерв не потрібно. Безцінне життя єдинородного Божого Сина з лихвою заплатило за гріхи всіх людей, і тому всі, хто бажає прийняти від Бога спасіння (тобто вірують у Христа і стараються жити згідно з принципами цієї віри до кінця), будуть спасені, незважаючи на свою недосконалість, грішність. Разом з тим, ті люди, які, розуміючи, хто є Христос і чому він віддав своє життя в жертву, "потоптали" його, відрікаються від нього, свідомо зневажають його настанови, будуть у певний час об"єктами "гніву палаючого," засудженими Богом.
В натупних розділах листа до Євреїв його автор наводить довгий і цікавий список людей, які, хоча й жили задовго до Христа, відзначилися своєю глибокою і твердою вірою в Бога. Автор листа називає їх "великою хмарою свідків." Це і Авель, і "спадкоємець праведності" Ной, і слухняний улюбленець Бога Авраам, і його вірна дружина Сарра, і Ісаак, і Яків, і Йосип, і Мойсей, і Рахав, і ізраїльські судді, пророки й царі. Це й страждальці за віру, які були "каміням побиті, допитувані, перепилювані (натяк на Ісаю. --ГП), умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі." Хоч вони й "не прийняли обітниці," тобто померли, вони будуть винагороджені за свою віру. Хоч вони зараз і мертві, Христова жертва розповсюджується й на них; його "кров... краще промовляє (до Бога), як Авелева." Колись Бог "ще раз захитає не тільки землею, але й небом," зруйнує через посередництво Христа стару систему, де царюють самонадіяні, безбожні люди, і замінить її на своє Царство, де Христос буде Царем. В тому Царстві воскрешені з мертвих "вірні свідки," які були "непохитні," "зостануться" для вічного життя.
В останніх рядках листа автор закликає своїх читачів служити Богові "з побожністю і страхом," бути "братолюбними," морально чистими, достойними Христової жертви, і "вийти поза табір," тобто залишити стару, не діючу вже єврейську релігію, яка після приходу на землю Месії - Ісуса Христа - і його жертви перетворилася на порожній ритуал. Наостаннє, він висловлює побажання, щоби "Бог миру, що з мертвих підняв великого Пастиря вівцям кров"ю вічного заповіту," укріпив людей, які служать йому, на кожну їх добру справу.
2002.08.28 | Георгій Пінчук
Деякі нотатки як заключення
У цій маленькій серії синопсисів-переповідань Павлових листів я намагався на підставі аналізу біблійного тексту показати, що Павло не "вигадав" ніякого нового вчення, і не "перекрутив" вчення Христа. Все, що цей "апостол поган" зробив, було тільки проповіддю вчення Христа в його оригінальному, незіпсованому вигляді. Павло намагався донести Христове слово і Христові думки до надзвичайно широкої аудиторії людей з різним етнічним походженням, різними знаннями, культурною спадщиною, соціально-економічним становищем. Які саме це слова, і які саме думки? Це слова і думки про необхідність твердої і щирої віри в Бога, любові до Бога і ближнього; про абсурдність самонадіяного, самовиправдовуючого легалізму, "законництва," буквоїдства; про недосконалість людської природи і надію на її виправлення завдяки глибоко персональній вірі в Божу благодать, вищим проявом якої є Христос - "шлях, істина, і життя"; про важливість моральної чистоти, освячення для служби Богові через моральне і ідеологічне відокремлення, розмежування з тими, хто йому не служить; про духовну перебудову людини, переустрій її "серця," який, знову ж таки, починається з віри і який веде до радикальних змін в її мові, поведінці, ставленню до інших; про підсудність людини Богові; про воскресіння померлих, їх суд, і їх нове життя в ролі підданих Царя-Христа в його месіанському, рятівному, обезсмертвлюючому Царстві. Павло також дав у своїх листах безліч надзвичайно важливих практичних порад щодо організації християнських осередків і їх функціонування.Хочу ще раз підкреслити, що листи Павла непрості, і іноді через складність і персональність свого стилю дають привід для неправильних інтерпретацій. Думаю, що однією з найбільш впливових, але НЕправильних, інтерпретацій Павлової спадщини була теорія "визначення наперед," яку дуже інтенсивно і красномовно відстоював Жан Кальвін і яку зараз у трохи пом"якшеному вигляді відстоює пресвітеріанська церква. Дійсно, Павло дуже часто говорить про Бога, що той "визначив наперед" те чи інше, "обрав" певних людей для спасіння, а інших - для загибелі. Кальвін і кальвіністи-пресвітеріанці зробили з цього висновок, що доля кожної ОКРЕМОЇ людини визначена Богом наперед. Таким чином, за Кальвіном, людина вже з народження приречена, призначена або для спасіння і життя у Божому Царстві, або для осуду і вічного прокляття. Але Павло не говорив такого. Якщо придивитися до тексту його листів, можна помітити, що він вчив не про приреченість індивідів, а про вибраність або визначення наперед долі ГРУП людей, або певних класів чи категорій людей. Дійсно, коли апостол каже "ми обрані," або "ви обрані," він не має на увазі "ми, тобто я, Тимофій, Сільван, і Епафр," або "ви, тобто Аполлос, Пріскілла, і Марко." Ні, він має на увазі, "ми, віруючі, праведні, святі, такі, хто робить всі зусилля для того, щоби служити Богові," або "ви, віруючі, праведні, святі, такі, хто робить всі зусилля для того, щоби служити Богові." Хто конкретно, поіменно потрапить у це "ми" чи "ви," а хто, навпаки, опиниться в категорії "вони" (безбожні, прокляті, злі, такі, хто заслуговує на кару, смерть) - наперед НЕ визначено. Це залежить від кожного з нас індивідуально, від НАШОГО способу життя, від НАШИХ дій, НАШИХ думок, бажань, мотивів нашого "серця." Бог тільки визначив наперед, що дійсно будуть такі і такі - добрі і злі, милі йому і немилі йому, спасені і прокляті. Іншими словами, Кальвін мав у своєму детермінізмі раціональне зерно, але він роздув, перебільшив його, і нівелював ту колосальну роль індивідуума в його власному спасінні, про яку завжди говорили і Христос, і Павло.
Наостаннє скажу, що мені, знову ж таки, доводилося багато разів чути думку про якісь страшні розбіжності між тим, про що нібито вчив людей Христос, і тим, про що їх вчив Павло. Наприклад, говорять (і пишуть), що Христос нібито вчив, що людська натура в принципі добра, а Павло, навпаки, казав, що люди злі і грішні. Це просто неправда. Христос з дитинства знав напам"ять П"ятикнижжя, зокрема книгу Буття (див., напр., Марка 10:6-9, або Луки 24:44). Він, таким чином, не міг вчити людей чомусь такому, що іде врозріз з найфундаментальнішими постулатами цієї книги, зокрема постулатові про гріхопадіння перших людей і про необхідність порятунку "заблудлих" нащадків Адама від гріха і смерті. Також говорять, що Христос був людяний і лагідний, а Павло - мізантроп, людиноненависник. Але й це неправда. Христос був дуже лагідним до тих людей, які мали бажання його слухати і вірити йому, але він міг бути дуже суворим і гнівним до тих, хто зневажав його, нехтував його пропвідями і намагався його опорочити. Нарешті, є думка, що Христос був соціальним революціонером, що він хотів передусім змінити існуючий лад, покращити соціальне становище рабів, бідних, жінок, тощо, тоді як Павло був консерватором і рупором багатих рабовласників-мужчин. І це не так. Як Христос, так і Павло цінували в людині не соціальне становище і не біологічну стать, а вірність Богові і працю заради братів і сестер у вірі.
Хотілося б ще написати багато чого, але нема часу, та й бажано, щоб хтось інший підхопив цю дискусію (пане Анатолію, я до Ваших послуг :)). Дякую всім за увагу, і усього вам найліпшого.
--Георгій
2002.09.05 | Вільнодум
Re: Деякі нотатки про Павлові "загадки"
Георгій Пінчук:> Хочу ще раз підкреслити, що листи Павла непрості,
> і іноді через складність і персональність свого стилю
> дають привід для неправильних інтерпретацій.
(Вільнодум)
Згідний. І як приклад приведу виписки із листа Павла до Ефесян.
(5).
"Поводтесь, як діти світла.
Отже будьте наслідувачами Богові,
як улюблені діти.
3. ... як личить святим
8. ... ви бо були колись темрявою,
тепер же ви світло в Господі,-
ПОВОДЬТЕСЬ, ЯК ДІТИ СВІТЛА, бо
9. плід світла знаходиться в кожній добрості,
і праведності, і правді.
13. Усе ж те, що світлом доторкається,
стає явне, бо все, що явне стає,
то світло.
15. Отож, уважайте, щоб поводитися обережно,
не як немудрі, але як мудрі
16. використовуючи час, - дні бо лукаві.
17. Через це не будьте нерозумні, але
розумійте, що є Воля Господня.
(4).
21. ... ви не так пізнали Христа,
22. ... бо правда в [тому] щоб відкинути,
за першим поступованням,
старого чоловіка, який зотліває...
23. та ВІДНОВИТИСЯ ДУХОМ ВАШОГО РОЗУМУ,
24. І ЗОДЯГНУТИСЯ В НОВОГО ЧОЛОВІКА,
створеного за Богом у праведності й святості правди."
Виділення мої.
Тепер запитую Вас. Яке Ваше "прочитання" цих слів?
Як для мене, то Павло оповідає про переродження
людської свідомості від нижчого рівня "старого чоловіка"
до вищого рівня "нового чоловіка", який здатний побачити
світло, стати і поводитись, як "розумний", бо ми є "святі",
то ж поводитись маємо, "як личить святим".
Павло підкреслює, що "поводьтесь, як діти світла".
Відомо, що наші предки вважали себе дітьми світла,
і вищим божеством був Сварог, Сварга -- найвище небо.
Світло, Сварга символізує найвищу святість, духовну силу,
сконцентровану в Божественній істині.
Одна складова святого триглава.
Невже Павло каже про це? Звичайно. А про що інше.
Де він міг цьому навчитися? Звісно де.
Оце таке моє прочитання послання до Ефесян.
Можу прочитати ту саму частину в зовсім іншому розумінні,
можливо ті думки, які є власними для Павла,
якщо забажаєте. Там будуть такі слова Павла як:
"...наповнюйтесь Духом...
корячись один одному
у Христовім страху"
Будьте здорові і краще поводьтесь, як діти Світла,
а не корчачись "у Христовім страху" :)
Щиро Ваш,
Вільнодум
> --Георгій
2002.09.05 | Георгій Пінчук
Re: Деякі нотатки про Павлові "загадки"
Пане Вільнодуме,Звичайно ж, Павло говорить про світло святості, моральної чистоти і сили. І ви знаєте що? Я ЗГОДЖУСЯ з Вами, що тут є зв"язок між християнською мораллю і мораллю наших дохристиянських предків. Проте, ніякого протиріччя між цим закликом до світла і святості з одного боку, і нагадуванням про "Христовий страх" (грецьке "фобос Хрістоу") нема. В листах Павла дійсно мова часто іде про "страх Божий," "страх Христовий," або про те, що жінки повинні мати "страх" ("фобос") по відношенню до своїх чоловіків. Але цей "страх" у Павлових проповідях ЗАВЖДИ органічно пов"язаний з любов"ю. Це не страх чогось злого, жорстокого і сліпого, як пожежа чи землетрус. Це швидше свідома боязнь образити, виявитися недостойним, таким, хто не дотягує до певного стандарту і тим самим розчаровує другу сторону, робить їй боляче. Це також усвідомлення власної підсудності перед дуже високим і в принципі суворим (хоча й люблячим) суддєю. Отут, може, є певне розходження між християнською і до-християнською мораллю. Знову ж таки, це абсолютно Ваша особиста справа, яку з цих двох для себе вибрати.
Вітаю,
--ГП
2002.09.05 | Вільнодум
Re: Деякі нотатки про Павлові "загадки"
Пане Георгію,Ми зробили дуже важливий крок в напрямку, як б сказав, КОНСОЛІДАЦІЇ ДУХОВНОЇ МУДРОСТІ. Дуже важливий крок, тому що як для мене, то це є єдиним шляхом ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ.
Пояснюю.
Церква вчить нас, що все, що було до Христа -- ПОГАНЕ !
Навіть перекрутила латинське слово paganus, що значить "людина розмавляюча своєю мовою" в принизливе "поганець".
Насправді, МУДРІСТЬ не мала "перерви" в розвитку людини, і розвивалася весь час, як до Христа, так і після нього. І ще важливо те, що не можна відкидати, клеймити "поганим" те, що було ВЛАСНИМ ДУХОВНИМ НАДБАННЯМ нашого народу. Але це було зроблено Церквою. І за це ми розплачуємося до сьогоднішнього дня трагедією нашого ДУХОВНОГО ЗАНЕПАДУ.
В попередньому листі я показав, як від Сварога можна перейти до Павла і Христа, і мати ЗГОДУ і збагатити свій Дух Світла Божого. І Ви з цим фактично згодилися. За що Вам пошана і згода від мене.
Так от, попробуйте ЦЕ проповідувати в церкві! В тій церкві, яка навіть не може знайти згоду з іншими ХРИСТИЯНАМИ інших деномінацій! Тому, що вона (церква) не вчить Мудрість Бога, а вчить ПОКОРУ їй, церкві.
Щиро,
Вільнодум
2002.10.22 | Marko
Cikava znaxidka chasiv Xrysta
Pane Hruhorij,Shcho Vam vidomo pro brata Xrysta i de pro ce mozhna znajty v Biblii?
Os' tut pro cikavu arxeologichnu znaxidku....
http://www.cnn.com/2002/TECH/science/10/21/jesus.box/index.html
M.
2002.10.22 | Георгій Пінчук
Re: Cikava znaxidka chasiv Xrysta
Marko пише:> Pane Hruhorij,
>
> Shcho Vam vidomo pro brata Xrysta i de pro ce mozhna znajty v Biblii?
(ГП) Біблія дійсно говорить про "братів" Ісуса Христа кілька разів. У Матв. 13:55, 56 його "братами" ("адельфос") названі Яків, Йосип (або в деяких рукописах Йосес), Симон і Юда, а також говориться про як мінімум двох його "сестер" ("адельфас"). Яків ще кілька разів називається в Новому Завіті "братом Господнім." Ці біблійні вірші викликали багато суперечок. Якщо сприймати їх як вказівку на те, що ці люди були біологічними дітьми Св. Марії, руйнується традиційна уява про неї як про "вседіву," особу, яка ніколи не мала статевих стосунків. Біблія не каже рівно нічого про те, чи належали ці діти Марії, чи ні; Матв. 1:25 каже тільки, що її чоловік Йосип "не знав її, аж Сина свого первородженого вона народила" (в англійських перекладах ще пряміше, "had no relations with her *until* she gave birth to her firstborn son"). Іншими словами, Біблія не містить концепції "вічної дівственності" Марії. З іншого боку, прямих доказів того, що "брати" і "сестри" Христа були біологічними дітьми його матері, теж нема. Оскільки Йосип в момент заручення з Марією називається "мужем," він міг бути набагато старшим за нею і вдівцем, тобто Яків, Йосип, Симон, Юда і двоє або більше дівчат, яких згадує Матв. 13:55, могли бути його дітьми від першого шлюбу. За звичаєм тих часів, вони в такоми випадку теж називалися б братами чи сестрами Ісуса.
З Біблії можна зрозуміти, що за життя Христа його брати і сестри не стали його учнями, тоді як його мати стала його вірною послідовницею. Очевидно, тому Христос, помираючи на хресті, доручив піклування про свою матір своєму учневі Івану. Але пізніше Яків і Юда стали християнами і навіть написали кожний по книзі, що стали частинами канонічного Нового Завіту.
>
> Os' tut pro cikavu arxeologichnu znaxidku....
> http://www.cnn.com/2002/TECH/science/10/21/jesus.box/index.html
>
> M.
2002.11.08 | Marko
DEN' publikue plagiat komiljovanyj z CNN v perekladi?
http://www.day.kiev.ua/2002/205/incognita/ec2.htm5 листопада православні та греко-католики відзначають день пам’яті апостола Якова — «брата Господнього у плоті», як називають його євангелісти, як пишуть церковні календарі. Апостол кілька разів згадується у Новому Завіті — одному з перших йому явився воскреслий Христос, а «після Вознесіння Спасителя апостоли не стали змагатися за славу, але обрали єрусалимським єпископом Якова Праведного» (історик IV ст.). Це трапилося в час, коли Єрусалим був найбільшим і найвідомішим осередком новонародженого християнства. Як відомо, після П’ятидесятниці апостоли розійшлися по світу проповідувати віру християнську; повертаючись же зі своїх місіонерських мандрівок, вони перш за все йшли до дому Якова — як наче звітувати. Згідно з «Діями святих апостолів», Брат Господній (а не Петро чи Павло) головував на Єрусалимському апостольському соборі 51 року — предтечі всіх наступних християнських соборів.
Апостола Якова традиційно називають Праведником; праведним його вважали не тільки християни, але й іудеї, бо він неухильно дотримувався приписів Старого Завіту — у першому столітті християнство ще не остаточно відокремилося від юдаїзму. Невдовзі, однак, драматичні обставини (повстання, Іудейська війна з Римом) прискорили розрив — до християн, як і до інших «відступників» від ортодоксального юдаїзму, почали ставитися дуже вороже. І 63 року, згідно з Переданням, апостол Яків загинув мученицькою смертю — розлючений натовп скинув його з даху Єрусалимського храму, а потім добив камінням. Саме день його загибелі відзначається 5 листопада, хоча в історичному сенсі ця дата є, звичайно, умовною.
З апостолом Яковом пов’язана одна із загадок Нового Завіту — що означає вираз «брат Господній у плоті»? Адже Господь — Ісус не був сином теслі Йосипа, а його мати Марія має титул «Приснодіви», тобто залишалася дівою до самої смерті. Між тим у Євангеліях згадуються брати і сестри Ісуса. Ось як євангеліст Матвій пише про те, як дивувалися земляки розуму Ісуса: «Звідки в Нього ця мудрість та сили чудодійні? Чи ж Він не син теслі? Чи ж мати Його не Марією зветься, а брати Його — Яків і Йосип, і Симон, i Юда? І чи ж сестри Його не всі з нами? Звідки ж Йому все оте?» (13, 54—56). Деякі богослови та історики вважають, що згадані брати і сестри є дітьми Йосипа, чоловіка Марії, від першого шлюбу. Але чому тоді Яків іменується в Новому Завіті «братом у плоті» Ісуса?
Є ще одне наукове пояснення. Справа в тому, що Новий Завіт, Святе Передання, Символ віри, християнська догматика та ін. формувалися не один рік і не одне століття. Зокрема, «статус» Діви Марії як Богоматері було остаточно і офіційно визнано вселенською Християнською церквою, після запеклих христологічних (щодо природи Сина Божого) дискусій, тільки наприкінці IV століття. А до цього значна частина християн вірила в те, що після Ісуса Марія народила ще кілька дітей — від Йосипа. Однак у IV ст. тексти Нового Завіту уже були канонічними, незмінними.
Нещодавно світ облетіла наукова сенсація, пов’язана з апостолом Яковом. Французький лінгвіст Андре Лємер оприлюднив в американському археологічному Біблійному журналі повідомлення про те, що до його рук потрапила стародавня посудина (оссуарій), в яких на Сході колись зберігали кістки померлих. На посудині зберігся сенсаційний напис арамейською мовою: «Яков, син Йосипа, брат Ісуса». Лінгвіст передав знахідку для дослідження двом ізраїльським вченим, які, за допомогою найсучасніших аналізів, встановили вік оссуарія — понад 19 століть. Згадаємо, що загально прийнята дата смерті апостола Якова — 63 рік нашої ери. Який доказ, яке підтвердження земного існування не тільки Якова, але й — головне — Ісуса із Назарету!
Не все, однак, так просто. У першому столітті в Єрусалимі мешкало майже 40 тисяч людей, а старозавітні імена Ісус, Йосип, Яків були досить розповсюджені. Вчений підрахував, що, за теорією ймовiрності, на той час у Єрусалимі могли жити десь 20 чоловіків на ім’я Яків, які мали брата Ісуса і батька Йосипа. Лємер, однак, твердить, що на похоронних посудинах не було прийнято писати імена братів — йому відомо тільки два такi приклади. Очевидно й можливо, що брата згадували тільки в особливих випадках, скоріше за все, тоді, коли йшлося про дуже відому людину.
Вчені прийняли сенсацію iз обережністю, і мають «певні сумніви». Так буває завжди, коли йдеться про археологію, де «рідко можна робити висновки з абсолютною певністю у їхній правдивості». Автор відкриття також не претендує на достовірність (це царина журналістів), а говорить тільки про «високу iмовiрність» гіпотези. Дослідження продовжуються.
Якщо знахідку Андре Лємера та її текст буде визнано автентичними, то вони стануть першим науковим матеріальним доказом того, що Ісус Христос дійсно жив і проповідував у Палестині в першій половині I ст. н.е. Втім, ні віруючі, ні атеїсти не потребують якихось доказів щодо історичності чи неісторичності Ісуса з Назарета — після 2000 років християнської ери. Тепер це цікавить тільки вчених.
2002.11.14 | Marko
Re: Cikava znaxidka chasiv Xrysta - dopovnennia
http://ukr.for-ua.com/life/2002/10/22/114546.htmlАндре Лемеру (Andre Lemaire), французькому філологу, фахівцю з древніх арамейських і єврейських мов у Сорбоні, схоже, пощастило знайти історичний доказ існуванню Ісуса Христа.
Приватний колекціонер, ім’я якого не повідомляється, показав йому давню вапняну урну, на якій Лемер розібрав напис на давньоарамейській мові: «Іаков, син Іосифа, брат Ієшуа». Нагадаємо, що Ісус — це грецька транскрипція єврейського імені Ієшуа. Урна датована приблизно 60 роком нашої ери.
Урна була піддана найретельнішому аналізу, однак знайти докази тому, що це якась підробка, не вдалося. Проте, можливість простого збігу поки не відкидається: всі ці три імена були вельми поширені у той час, про який розповідає Новий Заповіт.
Якщо ж це дійсно урна, в якій зберігалися останки Святого Іакова, брата Ісуса, то вона, звичайно, стане найбільшою реліквією для всіх християн, оскільки це найраніше з усіх відомих матеріальних свідчень існування Христа.
Святий Іаков був главою християнської общини в Єрусалимі. За свідченням історика Іосифа Флавія, в 62 році його забили камінням за поширення християнського вчення.
«Братом» Христа він іменується в посланнях Павла і в Євангеліє від Матфея. Однак і католики, і православні вважають, що Іосиф насправді доводився Ісусу двоюрідним братом.
Треба сказати, що звичай вміщувати тіла померлих в урни існував дуже недовго: приблизно з 20 року до нашої ери по 70 рік нашої ери, коли римляни зруйнували Єрусалим.
2002.11.15 | Георгій Пінчук
Re: Cikava znaxidka chasiv Xrysta - dopovnennia
Marko пише:> http://ukr.for-ua.com/life/2002/10/22/114546.html
(...)
> «Братом» Христа він іменується в посланнях Павла і в Євангеліє від Матфея. Однак і католики, і православні вважають, що Іосиф насправді доводився Ісусу двоюрідним братом.
(ГП) Версія, що брати Христа, згадані у Матв. 13:53-56, були насправді його двоюрідними братами, була вперше висловлена Св. Ієронімом в його трактаті "Проти Гельвідія" (383 р. н.е.) У цьому трактаті Ієронім дуже пристрасно захищав погляд, що Св. Марія була дівою не тільки в момент зачаття Ісуса, а і ЗАВЖДИ. Але і тоді, і зараз багато дослідників висловлюють сумнів, коли читають пояснення Ієроніма. Річ в тому, що Яків, Йосиф, Симон і Юда називаються в Новому Завіті терміном "адельфоі." Це слово буквально означає "брати," рідні брати. Термін "двоюрідний брат" звучить по-грецьки як "анепсіос." Двоюрідних чи троюрідних братів, племінників і подібних дальших родичів по-грецьки називають також "сіггенон." Жодного з чотирьох вказаних вище людей Біблія не називає "анепсіос" або "сіггенон." Тому дуже схоже, що Св. Ієронім просто видавав бажане за дійсне.
Звичайно, Яків, Йосиф, Симон і Юда могли називатися "братами" Христа ("адельфоі") і в тому випадку, якщо їхньою біологічною матір"ю була не Св. Марія, а перша (очевидно, покійна) дружина Св. Йосипа.
2002.12.02 | Марко
Хронологія життя апостола Павла
Podaju dejaki xronologichni utochnennia znajdeni na merezhishcho-do zhyttia Ap. Pavla: (Дати вказані приблизно)
http://bohm.narod.ru/books/bible/paullife.html
34 г. по Р.Хр. Побиение Стефана камнями (Деян 7 гл.)
Обращение Павла (Деян. 9 гл.)
34-36 гг. Павел в Дамаске / Путешествие в Аравию / Возвращение в Дамаск.
36 г. Первое посещение Иерусалима (Гал.1:18-19; Деян 9:26.29; 22:17-21)
36-44 гг. Работа в Антиохии Сирийской и Тарсе Киликийском (Гал 1:21-24; Деян. 26:20)
44/45 г. Год работы совместно с Варнавой в Антиохии (Деян. 11:25-26)
45/46 г. Второе посещение Иерусалима (Голод) (Деян. 11:27-30; 12:25)
46/47 гг. Первое миссионерское путешествие (Деян. 13-14)
48/49 г. Совет в Иерусалиме (Деян. 15) третье посещение Иерусалима (Гал 2:1-10)
49 г. Случай в Антиохии (Гал. 2:11-16; ДА 197-198)
49-51 гг. Второе миссионерское путешествие (Деян. 15:36-18:22)
50-52 гг. Павел в Коринфе (по крайней мере 18 месяцев) (Деян. 18:11, 18)
50 г. Написание послания к Галатам
51/52 гг. Написание Первого и Второго послания к Фессалоникийцам
52-56 гг. Третье миссионерское путешествие (Деян. 18:23-21:16)
53-55 гг. Павел в Ефесе (3 года) (Деян. 20:31)
55 г. Написано : Первое послание к Коринфянам (из Ефеса)
Второе послание к Коринфянам (из Македонии)
56 г. Написано послание к Римлянам (из Коринфа)
Последнее посещение Иерусалима (Пятидесятница, Деян. 20:16; ДА 392,406)
Арест и свидетельство перед Иудеями (Деян. 21:17-23:22)
56-58 гг. Заключение в Цезарии (Деян. 23:23-26:32) длившееся 2 года (Деян. 24:27)
57/58 гг. Испытание перед Фестом (Деян. 25:7-12)
58 г. Испытание перед Агриппой (Деян. 26)
58/59 гг. Путешествие в Рим (Деян. 27:1-28:15), оставленный осенью Павел зимует на о. Мальта (Деян. 27:12-28:1)
59-61 гг. Первое заключение в Риме (Деян. 28:16-31), 2 года под домашним арестом (ст.30)
60/61 гг. Послания из заключения (Ефес., Колос., Филим., Филипп.,)
написание послания к Евреям
61/62 гг. Освобождение Павла
62-66 гг. Другие путешествия (Ближний Восток, Македония. Испания?)
63 г. Написание Первого послания к Тимофею
65 г. Написание послания к Титу 66-67 гг.. Второе заключение в Риме
66 г. Написание Второго послания к Тимофею
67 г. Мученическая смерть (ДА 496497. 509-513)
Библиография:
SDA Bible Commentary, ed. Francis D. Nichol. vol. 6 Washington, D.C.: Review and Herald Publishing Association, 1957, pp. 97-107.
William H Shea. "The Prophecy of Daniel 9:24-27." Thе Seventy Weeks. Leviticus, and the Nature a; Prophecy, ed. Frank B. Holbrook. Washington, D.C.: Biblical Research Institute, 1986, pp. 102-1U4
F. F. Bruce. Paul: Apostle of the Heart Set Free. Grand Rapids, Ml: Eerdmans Publishing Co . 1977. p.475. английское издание