01/20/2003 | Анатолій

Панове! Прошу до уваги наступну інформацію, яка, я гадаю, дасть у руки справжнього українця, двосторонній меч проти дияволізму.
Дякую, Анатолій

БЛАГОВІСТУВАННЯ АПОСТОЛА АНДРІЯ
Ще за багато тисячоліть до н.е. на Русі існувало два рівні Посвящення і, відповідно, дві категорії священства.
Від самого джерела свого існування всі орії-руси були посвящені в першу ступінь. Як згадувалося раніше, ця посвята уявляла собою наявність простих знань про Дванадцять Богів, Силах, Енергіях, чи проявах Єдиного Всевишнього. Першій ступені належить і вчення про взаємопереродження цих Сил. Священник відповідної категорії, який здійснив мандру, називався тим, хто осягнув Колесо Перероджень. Бубон з дванадцятьма бубонцями по колу, - кудеса – символізували це Колесо. Кожний з дванадцяти богів мав своїх служителів – волхвів нижнього посвящення. Таким чином, існувало дванадцять кланів нижнього священства Русі. Вони і були священниками людей першого посвящення. Всі ці волхви, якому з дванадцяти богів вони б не служили, мали кудеса. Саме тому і називалися вони кудесниками, на відміну від волхвів вищого рівня, яких іменували Віди, і які мали патерицю (посох) із священого дерева - вишні.
Що ж до посвящених другого рівня, їх було не дуже багато на землях Русі. Цим посвященням були удостоєні як правило один з декількох сотень. Але удостоєні були воїстину волхвами, вони були не обрядовірцями, які чинили ті чи інші обряди не завантажуючи свій розум розумінням того, які властивості мають ті чи інші знаки. Таким чином, друга ступінь була Откровенням Єдиного Бога. Через наявність двох рівнів Посвяти у русів, іноземцям було досить важко зрозуміти традиції наших пращурів. Часто древні автори залишалися у нерозумінні, яка ж є віра у русів: в Бога Єдиного, чи у багатьох богів? Одним з небагатьох, хто зумів наблизитися до істини був Прокопій Кесарійський (VI в). Він писав: “Слов”яни... Єдиного Бога, Творця... сповідують. Поверх цього у них у почті ріки та води, а також деякі малі боги”. М. Ломоносова відділяли від тих часів уже багато віків, але говорив про цю основу древніх слов”ян визначеніше: “... почитали Єдиного Бога на небесах, которий імєл о ніх попєчєніє, однако земниє дєла поручал другім, малим богам” (М.Ломоносов, “Древняя Российская История, 1758 г.).
Саме тому, що посвящені волхви другого рівня були знайомі з Гіперборійською Традицією, то їм було відомо про прихід Ісуса - Єзуса, що у Гіперборійській Традиції мав ще і друге ім”я - Туїсто.
Священниками, які знали таїни Триглава, були волхви-віди вищого посвящення. Вони були духовними наставниками і давали знання щодо приходу у Світ Вищої Істини. Саме вони знали і час, і місце приходу Ісуса в цей світ. Тому, коли час прийшов, вищі посвящені справді здійснили мандрівку через Схід “за тридев”ять земель, до Моря – Окияну, аж до Річки Йордану” і вклонившись немовляті Ісусу, повернулися додому з розповідями, що виповнилося найдревніше пророцтво Гіперборійської віри.
Як розповідають письмена, після того на землі Руські прийшов Апостол Андрій, який благовістував про прихід Боголюдини у цей Світ і що ім”я його Ісус Христос. З часу прийняття цієї вісті усі посвящені другого ступеню, напочатку по Дніпру, Волхову і до озера Ільмень, а пізніше і у других землях стали називати себе християнами. Але це була чиста традиція, ще не викривлина Павлом - Савлом.
Святий Апостол пройшов всю нашу землю з півдня на північ. Його шлях простягався з Яви (явсеїв) до Нави (острови Валаам). Оповідь, древній рукопис, говорить: “Андрій від Єрусалиму пройшов Голяд, Косог, Роден, Скеф, Скіф і Словен, суміжних луками, досяг Смоленська і ополчений Скоф і Славянська Великого і, Ладогу оставя, у лодью сів, у бурне Обертаюче Озеро на Валаам пішов, хрестя усюди, і ставлячи скрізь хрести кам”яні. Учні ж його Сила, Фірс, Єлисей, Лукослав, Йосип, Козма скрізь зробили огради і всі посадники доїзжали до Словенська та Смоленська, і багато жерців охрестилися”.
Чим можна пояснити, що людина у ті небезпечні часи пройшла цей досить довгий шлях і скрізь його зустрічали з радістю, чи, в усякому разі, без ворожнечі? І що приймали від нього хрещення люди різних народів та племен? І, головне, що жерці хрестилися? Але дивного тут нічого немає. Святий апостол приніс не чужу віру. Першого учня Христа – його ж і послали до перших, хто прислав до Ісуса дари. Шлях його лежав у країну господа РА, містичний центр життя та Відичного вірування русів, із ЯВИ до НАВИ, а саме з явсейської фортеці Массада до навського острова Дивний, що серед Валаамських островів у Білому морі.
Апостол казав волхвам - відам, коли стояв на землі острова Дивний посеред кола з великих каменів, що були укладені тисячоліття тому: “здійснилися пророцтва віри вашої”. До цього валаамського кромлеха багато століть після творили паломництво не тільки волхви – руси, але і друїди кельти. “Народився, - благовістував Андрій,- як це ваші Віди уже знають, Спас - Син Людський. Троє ж від вас прийшли з Півночі через Схід і вклонилися йому. Ім”я на землі носив Ісус. Воно було написане і на хресті його, який він воскресінням переміг, а посвящені з Півночі рекли: народиться Єзус і переможе Древо. Син Божий на служіння призвав Дванадцять апостолів. Дванадцять світових сил вам відомі стільки, скільки ви живете у цій святій землі. Один лише зрадив його, одержимий силою, яку ви називаєте Чорнобог. Але Ісус поправ смертю смерть, воскрес, і говорив з нами, і вознісся на небо. І нині гряде у славі другий раз, як ви речети вже і іменем його – Туїсто. Віруйте ж у Друге Пришестя. Як Сам Він говорив: той хто увірував у ім”я Моє – спасеться”
Закінчивши благовістувати, апостол Андрій простягнув руку свою на Північ, до острова Валаам і благословив його, залишивши деякий незримий знак. Як про це сповіщає Північна Традиція, “ті, кому дано узріти сокрите, можуть і тепер бачити, що накреслене звернуте головою на Північ і воно суть: Триглав і оточує його Дванадцять у вигляді обоюдогострих мечів” Традиція повіствує: Андрій і супровід відправилися у лодії на Північ і далі Валаама, “до острова Обертаючихся Озер” – до таємної землі Білих Вод, останньої, що залишилася від Полярного континенту, що затонув.
На Валаамі і досі зберігся кам”яний Кресень – Коло і вирізані на каменях РУські письмеНИ (РУНИ), які славлять Бога Єдиного.

ПІДГОТОВЛЮЮЧІ ВІКИ.
Після мандрівки по Русі апостола Андрія кількість посвячених у другу ступінь збільшилося, але не набагато. Віди, які приймали скрізь з радістю великого вісника, прийняли тепер за найперше своє завдання готувати заглиблено та старанно Друге Пришестя Туїсто – в Дусі, - а не примножувати число тих, хто знає про гіперборійське пророцтво та його втілення.
Писання Благої Вісті (і в тому числі неканонізоване Євангелія самого Андрія) були увіковічені руськими письменами – грамотою, яка існувала на землі русів ще задовго до Мефодія та Кирила. (Життєопис цього останнього, виконаного братом Мефодія, говорить: Кирил знайшов у місті Корсунь (Херсонес) Євангеліє, написане невідомими йому знаками, що називаються “руські письмени”. І, “розібравши знаки для голосних та приголосних, дякував Бога”.)
Віди признавали Новий Заповіт від Андрія (Євангеліє) богослужебною та богоучбовою книгою внутрішнього кола, але не поспішали хрестити весь народ. Істина про те що сталося пришестя, розпин та вознесіння Ісуса доносилася тільки духовно зрілим особам. Таким, які сприйнявши Знак, уміли б вмістити все таємне його Значення до кінця. Волхви не хотіли для Русі зовнішнього, скороспілого та поверхневого християнства.
Ця мудра стриманість, вочевидь, заслуговує вдячності. Земля Русі – України не знала сліпих та кривавих діянь мертвонародженого християнства Савеліанського толку. Страшні вогнища інквізиції, індульгенції, що були купленими за гроші посвідченнями про відпущення гріхів (у тому числі, які тільки планувалися), буквалізм екстримістів з протистанських сект – все це не з нашої історії.
Древні волхви розуміли: якщо людина воїстину приймає Спаса, то серцем вона відходить від світу; але якщо людина залишилася духом у миру, то володіти його душою будуть, під будь-якими іменами, боги, а зовсім не Всевишній Бог.
Християнство Русі виношувалося дев”ять віків від Андрія і до Володимира внутрішнім колом – посвяченими другого рівня. При цьому, руська доволодимирова езотерика була матінкою православного християнства нашої землі. І саме тому образ Богородиці – Оранти, матері оріїв, заступниці країни Оратанії був в Україні у великій пошані.
З покоління у покоління, поступово, готувався стан таких служителів, які б зуміли подати народу новозаповітну віру воістину, а не так, щоби вийшло християнство без Самого Христа. “Церква апостола Іоана”, тобто езотеричне християнство, існувало на Русі з перших століть нової ери. Її складали Вищі Посвячені Північної Традиції. Ними поступово готувався духовний грунт для екзотеричної церкви всього народу, чи “церкви Петра”.
Нижче ж священство відносилося до цієї праці неоднозначно. Більшість служителів дванадцяти культів сприйняли вість, залишаючись тими, ким і були. Такі справедливо думали, що у будь-якого народу завжди збережеться поділ на зовнішнє коло та внутрішнє коло, що б там не було. Існувала також і “опозиція”, яку складали, як правило, служителі (Злебога) Чорнобога-Кощія. Вчення про повне посоромлення диявола Христом було їм ніби кістка у горлі.
Служителі чорної магії (нижній рівень) дуже боялися скорочення прибутків, тому всі дії проти вчення Ісуса Христа на Русі завжди називалося “кощунством”, а не, скажемо, перунством чи велесійством. Серед дванадцяти древніх богів Північної Традиції Бога не приймав лише один. Точно так, як і зрадником Христа був тільки один з дванадцяти.

НАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
Зовнішнє та внутрішнє коло вчення жили кожне своїм духовним життям, не перехрещуючись, але підтримуючи одне одного. Завдячуючи цьому твердо стояли князівства. Так, інколи були війни, неврожаї та інші неприємності, якими багате життя світу. Але це ніколи не лякало Русів-Українців, бо вони знали, що проти ворогів допоможуть Род чи Перун, від природних катаклізмів захистять Лада та Велес, головне – твердо вірити і робити суспільну справу, не створювати розбрату, не звинувачувати ближніх. Волхви – кудесники були зрозумілі і близькі до народу, прості і конкретні діяння віри, які пропонувалися до виконання у важкі часи єднали людей, що було необхідним для подолання цих труднощів.
Не залишалися без відповіді і духовні пошуки вибраних. Ми маємо надію, що історики ще знайдуть, що іноцтво, пустоське християнське життя на руській землі має древніше коріння, ніж зараз думають. Найдревніші, доволодимирові духовні справи будували незримі духовні стіни Русі-України майбутньої, ніби нарощуючи “запас міцності” зберігаючи на віки наперед...
Але, нажаль, на руській землі повставала одна досить конкретна небезпека, яка вимагала для противаги їй провести рішучі внутрішні зміни. Ця небезпека – юдейське хозарське іго, яке поступово обплутувало Русь своєю диявольською павутиною. Цей ворог відрізнявся від печенігів чи половців тим, що проти нього не могла допомогти віра у Перуна. Хозари брали не військовою силою. У відкритому двобої русичі легко розбивали хозар, як це показує історія хоча б на прикладі хрестоматійного Віщого Олега. І як би там не було, а хозарське іго явило собою для нашої землі таку хворобу, від якої слов”яни не вилікувалися і до цього часу.
У чому ж справа? Як показує Ю.П. Миролюбов, грунтуючись на працях таких відомих істориків, як Башмаков, Фогельсон та Ксав”є Марв”є, причиною була підступна тактика юдеїв на завоювання слов”ян, яку можна було назвати завоюванням без війни.
Ось як описує її Миролюбов (“Сакральное Руси”, Москва, 1997).
“Тюрко-єврейська держава Хозарія знаходилася на Волзі, у гирлі якої було головне місто, Ітиль... і простиралася до Саркелу на Дону... Насправді, ці два міста були величезними коморами з товаром та багатим ринком рабів... Хозари сприймали свого Кагана власником всієї землі і всього, що на ній... Що можна сказати про хозарське іго, під яким гнітилася Русь на протязі близько двох століт? Хозари поступово вкочувалися в Русь, захоплюючи її... Хозари продавали у рабство боржників русичів, жінок, дітей. Юнаків вихолощували, перетворюючи їх у двоногих волів, які жили тільки роботою та годівлею... Хозарське іго було досить важким, але хозари впроваджували його досить ловко та тихо. Напочатку вони ставили свої факторії і сторожу при них. У внутрішнє життя русичів вони не влазили, а інколи навіть захищали їх від ворогів. У продовж короткого часу дирекція факторії під приводом захисту від ворогів збільшувала свої охоронні загони. Потім створювали свою адміністрацію, яка зовсім не тиснула на русичів. Після ж десятка років існування цієї адміністрації ставоло так, що все належить хозарам і що без їх волі нічого робити не можна. До цього часу зброя вже була відібрана у людей, а всякий, хто міг воювати, знищений. Далі починалася жорстка експлуатація. Чому русичі не бачили куди гнуть юдео-хозари? Пересічний русич думав так, що платити данину треба і боярину, і хозарину, а хозарин напочатку вимагає менше боярина, значить, хай буде старшим хозарин, при якому данина менше, а порядку більше. Коли ж хозарин притискував русича вже нестерпно, було пізно: боярина вже не було, він або загинув від хозарської руки, або втік на північ”.
Таким чином, “тихе завоювання” Русі хозарами розповсюджувалося далі та далі. Ця хитра завойовницька тактика була розрахована на багато століть наперед і мусила мати під собою якусь “священну” стратегію, теорію, що з покоління у покоління направляла волю нації на поступове завоювання все нових та нових земель і на послідовне підкорення всіх народів світу. Тора та Талмуд трохи відкривають сенс цієї теорії – вчення відносно “боговибраного народу” і обіцяного йому його богом (Дияволом) світового панування. Ця стратегія, зрозуміло, мало де викладена явно, а не езоповою мовою символів, зрозумілою лише посвященим у це диявольське вчення, яке і сьогодні працює і називається Сіонізм.
Боротися з цим “тихим завоюванням” силою зброї було практично неможливо.
Напочатку хозари пропонували народу ніби то кращий закон і тому заклики до супротиву хозарам викликали протидію. Приходив такий час, коли народу необхідно було розширити духовні горизонти, щоб не бути сліпим перед зростаючою бідою.
Хозарин приваблював напочатку своїм ніби-то кращим законом. Київський Князь Володимир охрестив Русь, тобто дав людям Учення, де раз і назавжди вище закону поставлена Благодать. Перше слово першого митрополита Київської Русі – Іларіона – було “Слово про закон і Благодать”. Воно, як каже про це історик граф М.В.Толстой, було направлено проти юдаїзму, державної релігії Хозарського Каганату.
Юдаїзм, як відомо, ставить вище за все не Благодать, але точне виконання багаточисельних приписів – Законів. Народ, що прийняв християнство, приймав ідею перевищення Благодаті над будь-якими законами. Посвящені волхви тоді проповідували, що розіп”яття юдеями Правидника є ясним свідоцтвом у втіленні юдейського закону, як суд над законом, “Суд над судом”. Таким чином, поверхневе співставлення чужих та своїх законів було не на користь юдейських.
Задумка хрестителя Русі, таким чином, є очевидна. Володимир надав своєму народу (а не одним тільки посвященим) духовну зброю проти агресивного юдаїзму, який вів з русичами, як зараз кажуть, “ідеологічну війну”. Греко-візантійська версія християнства, насправді, була досить спрощена, але на той час вона добре пристосовувалася для масового сприйняття.
Володимир не заміняв віру свого народу якоюсь чужою. Навпаки, успіх хрещення забезпечив весь багатотисячолітній попередній духовний досвід про Триєдиного Бога. Хрещення сприймалося як міроприємство всередині віри, як посвящення у вищу ступінь того ж Знання, повнота якого у століттях зберегалася на землі Русі як таємна Традиція. Народ пізнавав Триглава, нехай навіть не розуміючи у спрощеному вигляді всієї таїни мудрості, яку зберігали про нього вищі волхви-віди. Це створювало деяку небезпеку єресів та розколів у майбутньому, але на таку жертву мусили іти, бо цього вимагав день сьогоднішній.
Ось що говорить про хрещення літописець, як здається, сучасник подій: “З радістю пішли люди, тріумфуючи і говорячи - якби це не було добре, не прийняли б цього хрещення наші князь та бояри... Зійшлось там на березі Дніпра людей без числа”.
Коротка ремарка - це було на тій же землі, люди якої за декілька століть, коли всього що було зроблено, то це - внесені деякі зміни у церковнослужбових книжках, ішли на самоспалювання на знак протесту. Як би тисячоліття назад Володимир, як тепер сприймають, вирішив загнати наш високодуховний народ у якусь іншу віру, то для цього треба б було як мінімум приставити одного з мечем до кожного, кого князь бажав бачити у воді. Адже ж ця високодуховна нація трохи згодом (ХІІ ст) зразу ж відчула, що її церква перейшла під контроль сатанинських сил.
А на той час, хрещення дало поштовх у зміцненн духу у землі русів саме тому, що сприйнялося людьми як новий ступінь посвяти у єдину Мудрість, яка була відома тільки вибраним. Настав час зробити цю мудрість доступною не тільки одним князям та кращим боярам.
М.В.Толстой описує у книзі “История Русской Церкви”: коли після Києва був освячений святою вірою Новгород Великий, а потім благовістя було принесено у область Ростовську, там, як і у Києві та Новгороді, поставили церкви та священників, але не викорінювали культу дванадцяти богів. Володимир зовсім не збирався обрубувати духовне коріння. Книга говорить, що так було скрізь, аж до ХІІ століття. М.В.Толстой був сумлінним та допитливим істориком і у нього викликало подив це мирне співіснування “різних”, як він гадав, вір на протязі декількох столітть на одній землі. У історії всього людства таких прецедентів немає. Граф пробував дошукатися до причин “двоєвір”я”, але не зміг, тому що не був посвящений у Північну (Гіперборійську) Традицію. Ось як міркує цей історик. Скільки було пролито крові коли вводилося християнство у країнах Західної Європи і Америки! На Русі ж не було нічого подібного. Говорять, слов”яни, покірні завжди, спокійно сприйняли хрещення. Але ж чому не було тієї самої покірності під час хрещення західних слов”ян у християнство. Це ті ж слов”яни, з тим же характером покірності та миролюбства. Але латинізоване Євангеліє стало можливим насадити тільки під страхом зброї та вогнищ. Без цього західні місіонери зустрічали несхильний супротив народу, який готовий був проливати кров за своїх богів, небажаючи коритися савеліянському вченню. Значить, мало було одного покірного народного духу. Що ж тоді забезпечило на землі Русі практично мирний успіх хрещення?
Той, хто знає Північну Традицію може пояснити це. Орії - Слов”яни, як західні, так і східні, тисячоліттями сповідували Відо-Вістичне Православ”я зі своїм вченням про Бога - Спаса. Вчителями їх були посвящені Північної Традиції, яку отримали від Гіперборіїв. Тому народ миттєво розпізнав сатанинство у савеліянській версії християнства. І побачив істину – відповідність своєму древньому Вченню – у вченні грецькому. Саме тому русичі, яким була запропонована грецька, ще на той час незабруднена версія, сприйняли її спокійно. Але надалі, коли ті ж русичі відчули, що їхня церква перейшла під сатанинське управління, вважали за краще померти, ніж підкоритися сатанизму.
Так міг робити лише народ високого духовного рівня, який був озброєний Відо-Вістичним Православ”ям.
Діяння Князя Київського зупинили на декілька століть розповсюдження хозарської зарази. Торгово-грабіжницьке царство на Волзі втратило свій вплив на Київську Русь. Навіть інші народи, які потерпали від хозарського іга, могли тепер звертатися за допомогою до русичів.
А далі, говорить літописець, настав на Русі Золотий Вік. Князь постійно жалував майно своєму народові. Були затверджені суд та право для всіх верств. Затверджено постійне “учення книжне”. Побудовано багато храмів, серед яких особливо цікаві деякі київські і, пізніше, володимирські, будови, різьба та розпис яких був виконаний у дусі Відо-Вістичного Православ”я. У цих храмах ми і зараз можемо побачити свастичні символи, обереги і все, що не створює протиріч з культом Триєдиного Бога та культом Дванадцяти. Літописи говорять про будову у ті століття великих підземних комунікацій, а також про наявність у Киїському соборі Святої Софії чудесного дзеркала, за допомогою якого можна було бачити віддалене та потаємне.

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДУ “ТИХОГО ЗАВОЮВАННЯ”
Хозарія, тим часом, не збиралася спокійно дивитися на применшення свого впливу. ЇЇ політичні стратеги добре бачили, що так зване “двовір”я” (а насправді – єдність двох рівнів одної віри) дає народу Русі неабияку духовну силу. Хрещення не викорінило, як було сказано раніше, культ дванадцяти. Навпаки, воно показувало духовну перспективу, надавши можливість всім бачити наступний рівень.
Знаменну легенду розповідає “Повість временних літ”: “Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: платіть нам данину. Поляни, порадившись, дали від диму по мечу, і віднесли їх хозари до свого князя та старійшин, і сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Ті ж спитали у них, звідки? Вони відповіли – у лісі на горах над річкою Дніпром. Сказали старійшини хозарські: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тільки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечі. Стануть вони коли небуть збирати з нас данину. І збулося сказане...”
Таким чином, містична система, яку назвали верхогляди від офіційної історії “двовір”ям”, була двогострим духовним мечем русичів, що давав переваги проти одномірних систем. Якщо легенду розуміти буквально, то які ж такі переваги у бою дає двогострий меч проти рівної за вагою та довжиною шаблі, що заточена тільки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле брані, про духовну битву: “...з вуст Його виходив гострий з двох боків меч; і обличчя його як сонце, що сяє у силі своїй... Так каже Той, що має гострий з двох боків меч... Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися... мечем вуст Моїх” “Іоанн, Откровення, 1:16, 2:12, 16”
Часи раніше розповсюдженої хозарської експансії не могли повернутися доти, доки на нашій землі існувала містична система двох рівнів Посвящення. Вища божественність була названа вищою, саме перед всим народом. Але нижчі боги нічого від цього не втрачали. Хіба що заборонено було криваві жертвоприношення, деколи занесені з інших земель, але і до Володимира цей обряд практично не мав розповсюдження на землях руських.
Дворівнева система урівноважувала та узгоджувала духовні сили людей “внутрішнього кола” та “зовнішнього кола”, які існували у будь-яких народів. Русичі у часи Володимира змогли знайти місце для християнства того часу у Відо-Вістичному Православ”ї - системі вірування, наслідуваною ними від Гіперборіїв. У результаті цього нація отримала духовну міць, яка підняла народ проти експансивного сусіда - юдео-хозарина. Останні розуміли, що зламати цю силу можна тільки протипоставивши два рівня єдиного Посвящення один одному.
Таємнича та сумлінна робота з виконання цього завдання стала новою стратегією “тихої” війни Каганату проти Русі. Вона взяла століття. Хозарські мудреці добре розуміли можливості, які можуть з”явитися у них у разі успіху. Протипоставивши початковий рівень розуміння, на якому Всевишній відкривається лише як дванадцять творящих Енергій (богів), рівню розуміння завершуючому, на якому Всевишній сприймається як Єдиний Бог з його 108 проявами (Енергіями) на землі, - протиставити так, щоб спростувати, лише як взаємодоповнюючі моменти одного розуміння, однієї релігії, одного Відо-Вістичного Православ”я. А протиставивши, можна інспірувати незкінченну череду заколотів у наміченій для захоплення землі, поки не ослабне вона настільки, щоб цей захват завершити. Духовна школа противника буде паралізована: чому може навчити якась школа, коли у ній “молодші” класи протиставлені “старшим”?
Хитрими інтригами сіючи розбрат, ставленики хозар викроювали (ніби клапті з єдиного полотна), протиставили і зіштовхували дві фракції: “фракцію богів” і “фракцію Бога”. Таємно стимулюючи агресивні дії то з одного, то з іншого боку, вони хотіли постійно підтримувати напруженість всередині країни, створювали грунт міжусобиці та розбрату. У раніше незабруднені церковні обряди поступово вводилися елементи сатанизму. Нижче приволиться один з таких обрядів.
Цитуємо для читачів слово в слово все так, як предписує робити під час містичного ритуалу вкушення крові Господньої і тіла Христового “Устав Богослужения Православной Церкви в вопросах и отвєтах” (далі мовою оригіналу)
Глава шестая: О божественной литургії.
Вопрос: Какъ приготавливается для таинства св. Евхаристіи хлъб и вино съ водою?
Ответ: Приготовления хлъба для таинства св. Евхаристіи совершается слъдующим образомъ: Благослови владыко; священник, благословляя имя Божіе и взяв в лъвую руку просфору, а в правую копіе, творить копіем на верхупросфорі знаменіе креста 3-жді, говоря каждый разъ: В воспоминаніе Господа и Бога, и Спаса нашего Іисуса Христа. Потом водружает копіе въ правую сторону, т.е. въ ту сторону печати, где находятся Буквы Іис и Ні и говорить слова пророчества: Яко овча на заколеніе ведеся; водружая копіе въ лъвую сторону печати, продолжаетъ слова того же пророчества: И яко агнец неполроченъ, прямо стригущаго его безглавенъ, тако не отверзаетъ устъ своихъ; далъе водружает копіе в верхнюю сторону печати и говоритъ: Во смиреніи Его судъ Его взятся, наконецъ водружаетъ копіе въ нижнюю сторону печати и говоря: Род же Его кто исповнесть? Діакон же, взірая благоговъйно на такое таинство, при каждом водруженіи копія говоритъ:
Господу помолимся. Потом діаконъ же говорит: Возьми владіко; священникъ же, вложивъ копіе в бок просфоры, говоря: Яко вземлется отъ земли животъ Его, и полагает эту часть на св. дискосъ печатію внизъ. После сего діаконъ говоритъ: Пожри, владыко, священник разръзает хлъбъ крестовидно, такъ, чтобы печать оставалась неразръзанною, и при разръзаніи говоритъ: Жрется Агнец Божій, вземляй грех міра, за мірскій животъ и спасеніе,- и по разръзаніи хлъба поставляетъ его на св. дискосъ печатію вверх. Послъ сего діакон говоритъ: Прободи, владыко, и священникъ прободая копіем правую сторону (къ имени Іисусъ) св. хлъба, говоритъ: Единъ отъ воинъ копіем ребра Его прободе: абіе; изыде кровъ и вода: и видневый свиднетельствова, и истинно есть свиднетельство его. Между темъ діаконъ приготовляетъ соединеніе вини и воды; и испросивъ сему соединенію благословеніе отъ священника, вливает его во св. Потиръ. Симъ оканчивается приготовленіе для Евхаристіи хлъба и вина растворенного водою.
Ви бачите, що в “Уставі” який належить виконувати тільки слугувачами культу, все відверто називається своїми демонічними іменами: Диякон так і каже Дияволу- “Пожри владико”
Всі ці дії були направлені до одної мети: не дозволити Руській землі мати цілісну, багаторівневу, всебічно стійку систему божественного світогляду, древню систему Відо-Вістичного Православ”я. Хозари добре знали з досвіду, що маючи таку систему – “двогострий меч” – русичі непереможні. Саме тому підспудна, як підземна пожежа, ідейна війна Каганату проти Русі проходила під лозунгом: протиставляй та володій!
Противник мав за мету бачити державу русичів постійно палаючою та з постійними революціями у духовній сфері: то - щоб панувала язичницька, а не відо-вістична віра у одних тільки богів, то – щоб признавався Єдиний, але всі Його Енергії об”являлися неіснуючими, то (найкраще для ворога) – щоб не вірили ні у богів, ні в Бога! В останньому випадку країну можна брати просто голими руками і насаджувати власне правління: люди без всякої віри повірять у що завгодно...
Спочатку основна ставка юдеїв робилася на “фракцію богів”. Точніше, на екзальтованих та темних жерців Чорнобога (Злебога) – падшого бога, протибога –Кощея (Кошера), який чахне над златом. Золота ж для підкупу та організації хвилювань у хозарських ставлеників було достатньо. У Лаврентіївському літописі збереглася інформація про три заколоти, що були організовані у великих містах і які очолювалися нижніми волхвами. При цьому, у двох випадках заколот був організований за одним сценарієм.
“Такий волхв з”явився за Гліба (1069) у Новгороді; говорив людям, прикидаючись богом, і багатьох одурив, трохи не все місто, завіряючи, ніби наперед знає все, що буде, і хулив віру християнську... І був заколот у місті, і усі повірили йому і хотіли вбити єпископа. Єпископ же взяв хрест у руки, і надів ризу, встав і сказав: Хто хоче вірити волхву, хай іде за ним, хто ж вірує у Бога, хай до хреста іде. І розділилися люди...” (Що і треба було юдейським ставленикам. Чи зпровокувати кровопролиття, чи розділити людей, як ворогів. Протиставляй та володій)
“Повстали волхви у Суздалі (1024); по диявольському наущенню і бісівській дії побили старшу челядь (можновладців), говорячи, що ті тримають запаси. Був заколот великий і голод у тій стороні”
“Одного разу підчас неврожаю у Ростовській області (1074) з”явилися два волхва з Ярославля, говорячи: Ми знаємо, хто запаси тримає. І відправилися вони по Волзі і куди не прийдуть у погост, тут і називають знатних жінок, говорячи що та жито ховає, а та мед, а та рибу, а та хутро... І повбивали багато жінок, а майно позабирали собі. І прийшли до Білоозера, і було з ними людей триста. У той час сталося Яню, сину Вишатиному, збирати данину, прийти від князя Святослава... Вони вбили Янева попа... Сказав їм Янь: Воїстину прильстив вас біс; якому богу віруєт? Ті ж відповіли: Антихристу! Він же сказав їм: Де ж він? Вони ж сказали: Сидить у безодні... Янь же наказав побити іх і вирвати бороди”
Неголена і нечесана буйна борода – відзнака жерців Чорнобога. Кудесники інших кланів не носили борід. Тим більше не носили борід і волхви вищої посвяти – віди. Голене обличчя було знаком, що відрізняв посвященого. Такий звичай виник ще десятки тисяч років тому. Нагадаємо, Північна традиція є вчення про Відо-Вістичне Православ”я – містичне знання Гіперборіїв, зниклої раси північного Полярного континенту, що зараз під водою та льодом. Посвящені – древні орії, які перейняли у гіперборіїв Традицію, - почали голити бороди на знак того, що вони є посвященими безбородою полярною расою. Ця традиція проіснувала до часів Київської Русі і далі, до часів царствування Петра. На всіх, що дійшли до нас древніх мініатюрах волхви, крім магів Чорнобога, зоображені безбородими.
Таким чином, ще і за цією прикметою ми можемо зробити висновок яким богам служить сучасне так зване християнство.
Ставка на “фракцію богів” себе не виправдала. Розбрат та породжений ним голод трохи ослабив державу. Але саме ці біди поступово налаштовували народ проти заколотників, чорних магів, як і проти “бусурман” – бесерменів, хозарських купців та їх сателітів. Дуже вже це було очевидним, бо вносили розбрат тільки жерці Чорнобога, про яких знали у наших землях ще до Різдва Христова і називали їх недоторканими. Але вся “фракція богів” не пішла на розбрат та заколоти.
Тому за два століття пізніше стратегія юдеїв, які ведуть таємну боротьбу проти русичів, змінилася. Ними була розроблена нова стратегія на підсилення та озлоблення вже “партії Єдиного Бога”, інспірування духовної активність не на користь справі, що маскувалося показним благочестям. Саме за два з половиною століття після хрещення Русі – а не у часи Володимира – почалось потроху вводитися визначення культу дванадцяти богів як “язичницького”, тобто гріховного, поганського. Були використані довготермінові систематичні хитрощі, і стало ніби “забуватися”, що для християнина є нормальним знання про існування нижніх богів, які є енергіями та проявами Всевишнього бога.
Церковниками було поступово заборонено згадувати, що навіть святі волхви Апостоли Ісуса, благовістуючи грекам та іншим народам, ніколи на закликали до заміни їх вірувань, які основані на поклонінні діючим у природі енергіям “невидимого Бога”. Апостоли тільки закликали “утримуватися від ідоложертвеного та крові, і удавленини, і блуду, і не робити другим те, що не хочеш собі” “Діяння, 15:29” “Бо угодно Святому Духу і нам не покладати на вас ніякого тягара більше, крім необхідного” “Діяння, 15:28”
Діячі Християнської Церкви часів становлення її на землі Русі – України добре пам”ятали апостольський заповіт. Наприклад, Великі Двунадесяті Свята були встановлені не без знання дат, у які народ у попередні століття поклонявся богам Відо-Вістичного Православ”я.
Саме слово “боги” не сприймалося аж до ХІІ століття на Русі у вустах християнина якоюсь крамолою. Пам”ятали: святі отці усих століть іменують у своїх писаннях Бога Єдиного і Бога богів, у числі інших славних імен Його. Це визначення виключає протиставлення богів Богу. Більш того, святий Юстин Філософ Сихемський, Афінагор Олександрійський, Теофіл Антиохійський та Василь Великий сприймали невикривлену Відо-Вістичну Традицію як предтечу Євангелія. Це глибоке розуміння, яке існувало задовго до часу що ми розглядаємо, не згасло і багато століть після. Так, грецький святий Григорій Палама, який жив за півтисячоліття після князя Володимира, вчив про “божественність нижню” та “вищу”. Вчення цього святого безумовно признається Церквою. Очевидно, що у тенденції протиставити Бога і богів сказалася дія сил, яка дуже хотіла відвернути народ від істини.
Ця рука відчувається і у перекроювані заднім числом історії. Уважне знайомство з текстами древніх літописів виявляє такі протиріччя, які ніяк не можна пояснити інакше, як тільки пізнішими вставками та підчистками. Взяти хоча б всім відоме “поругання ідолів”, яке нібито вчинив Володимир безпосередньо перед хрещеням киян у водах Дніпра.
Що говорять про це хроніки, які дійшли до нас? “Повість временних літ”, Лаврентієвський список 1377 р.? Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції: “Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав прив”язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив дванадцять мужів колотити його палицями”.
Ніби-то картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений у справжній редакції: “...повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, а другія огневі придати. Перуна ж повеле прив”язати коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем” У примітках додано: “Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються”. Таким чином, курсив – це “добавлене чи виправлене”. Замітимо також: древнє слово “теті” перекладено “колотити”, хоча загалом “колотити” має у староруській приблизну відповідність зі словом “таті”, та й слово “таті” означає убивати, різати, розбійничати. Значить, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев”яного ідола дерев”яними ж палицями? Повний нонсенс. А якщо детальніше розібратися, то древнє “теті” має досить точне значення – шанувати як батька та матір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (нажаль, цими перекладами займалися не українці). Таку шану насправді віддавали зоображенням богів: русичі завжди сприймали богів, як своїх пращурів.
Далі, у сучасній редакції добавлено слово “взвоз”, якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української перекладає його як “везти”. Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричивім узвозі якраз і стояв Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев”яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмети – дружинники – наслідували Синам Грома Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлені до Ручая.
Що зберегла Північна Традиція про це? Відомо наступне. Після витягування зоображення богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Рода, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрещені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).
Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так “мудро” вибрав ті ж води Дніпра, які на наступний день слугували б знаряддям залученням до християнської віри, хрещення?
Можуть заперечити на це: “Хрещення дерев”яного ідола – неможливо!” Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі; більше того, такий обряд регулярно проводять і зараз. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а за деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01.) витягують це дерев”яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хто небуть, а Індра, (Коляда українською) якому тисячоліття вклоняються у Індії. То що це, систематичне глумління?
Періодичне віддання дерев”яного зображення бога воді чи вогню – це дуже древній Відичний обряд. Цей обряд має залучати увагу віруючого до того, що Зображене вище і довговічніше череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в Природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від язичництва. Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити місто, то за водою пускали дерев”яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя аристократії) і починали будувати там, де його приб”є до берега. “Де бог вибере”, казали люди.
Ось що пише Київський Синопсис про дерев”яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали “Видибай”, що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у церкві святого Михайла якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, та зірки Дажбога і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ”я.
Благочестивий відо-вістчний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі “Чаша”. “Ікони, які вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють”. Ось вам і поругання ідолів, ніби-то очевидне у древньому тексті, але загримоване різними додатками та виправленнями.
Виникає питання, чому ж спеціалісти – історики завжди “добавляють та виправляють” так, що назагал складається гіпнотично стійке зображення протиставлення різних ступеней однієї релігії? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженність чи несумлінність. Причина, гадаю, у іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з ХІІ століття мають вставки у оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які назагал обов”язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо зразу ж після наведеного раніше Лаврентієвського літопису. “Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у почті у людей, а сьогодні у нарузі” За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це не що інше, як цитата з проповіді про Страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний ніби благочестивий фрагмент не викличе підозру у підробці у християн. Прямо нічого не сказано, а між тим дії Володимира у результаті присутності зразу за їх описом зазначеної фрази асоціюються саме з поруганням. Тому далі поступово вже само собою буде “добавлено чи виправлено” все, що “недостатнє” у цьому сенсі.
Прикладів подібних вставок, дії яких якось нагадують сучасне нейролінгвістичне програмування, можна навести ще багато. Інформаційна диверсія проводилася і продовжує проводитися за всіма правилами, наслідки “ходів” прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення Русі досягли, чого хотіли. Різні рівні одної релігії були протиставлені, як ворожі. Це привело до духовної слабкості держави, що ми бачимо і до нині. А духовно слабка нація не може побудувати економічно розвинутого суспільства, суспільства для людей, не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любові та етики.
Якщо подивитися на розвиток історії у наших землях, то починаючи з ХІІ ст.н.е. ми можемо бачити тільки занепад наших духовних та культурних традицій.
Ось декілька відомих прикладів:
Правління Петра-І. Всі свої зусилля цар Петро-І - масон офіційної посвяти, як його зараз дехто називає Великим, прикладав на знищення Відо-Вістичного Православ”я Росії та України. України особливо. Найнегативніше, що він зробив,це
привіз з собою із Голандії так званих істориків Міллєра, Шльоцера та інших, яким він довірив переписати історію Русі та винищити всі старовинні рукописи, у яких була справжня історія. І вони з цим завданням справилися на всі 100%. Сьогодні мало хто з українців знає, що культура Русі на початку нової ери була найвищою у світі, найрозвиненішими були і економічні відносини, Русь на той час торгувала практично з усим світом. І не Русь тоді була варварською, а Європа, яку наш, руський, а не гунський князь Атила мечем виховував у напрямку добропорядності і недопустимості служіння сатані.
1917 рік – Жовневий переворот , це ще один відомий щабель наступу сіонізму, або юдео – хозарщини.
1932 рік –розстріл під Харковом біля села Куряжанка близько трьохсот старих кобзарів та лірників, яких юдео-комуністична влада запросила на з”їзд кобзарів. Це сталося тому, що старі кобзарі та лірники були волхвами Відо-Вістичного Православ”я і у своїх творах доносили до українського народу древню духовну традицію та філософію.
1933 рік – ГОЛОДОМОР в Україні під керівництвом, знову таки, юдео-хозарів.
1937 рік – Юдео-хозарський терор, розстріли, катування.
1991 рік – розвал СРСР та пострадянський наступ – це все ланки одного ланцюга, ланцюга юдейсько-хозарського наступу на Відо-Вістичне Православ”я Русі – України та вцілому на народ України.





















БЛАГОВІСТУВАННЯ АПОСТОЛА АНДРІЯ
Ще за багато тисячоліть до н.е. на Русі існувало два рівні Посвящення і, відповідно, дві категорії священства.
Від самого джерела свого існування всі орії-руси були посвящені в першу ступінь. Як згадувалося раніше, ця посвята уявляла собою наявність простих знань про Дванадцять Богів, Силах, Енергіях, чи проявах Єдиного Всевишнього. Першій ступені належить і вчення про взаємопереродження цих Сил. Священник відповідної категорії, який здійснив мандру, називався тим, хто осягнув Колесо Перероджень. Бубон з дванадцятьма бубонцями по колу, - кудеса – символізували це Колесо. Кожний з дванадцяти богів мав своїх служителів – волхвів нижнього посвящення. Таким чином, існувало дванадцять кланів нижнього священства Русі. Вони і були священниками людей першого посвящення. Всі ці волхви, якому з дванадцяти богів вони б не служили, мали кудеса. Саме тому і називалися вони кудесниками, на відміну від волхвів вищого рівня, яких іменували Віди, і які мали патерицю (посох) із священого дерева - вишні.
Що ж до посвящених другого рівня, їх було не дуже багато на землях Русі. Цим посвященням були удостоєні як правило один з декількох сотень. Але удостоєні були воїстину волхвами, вони були не обрядовірцями, які чинили ті чи інші обряди не завантажуючи свій розум розумінням того, які властивості мають ті чи інші знаки. Таким чином, друга ступінь була Откровенням Єдиного Бога. Через наявність двох рівнів Посвяти у русів, іноземцям було досить важко зрозуміти традиції наших пращурів. Часто древні автори залишалися у нерозумінні, яка ж є віра у русів: в Бога Єдиного, чи у багатьох богів? Одним з небагатьох, хто зумів наблизитися до істини був Прокопій Кесарійський (VI в). Він писав: “Слов”яни... Єдиного Бога, Творця... сповідують. Поверх цього у них у почті ріки та води, а також деякі малі боги”. М. Ломоносова відділяли від тих часів уже багато віків, але говорив про цю основу древніх слов”ян визначеніше: “... почитали Єдиного Бога на небесах, которий імєл о ніх попєчєніє, однако земниє дєла поручал другім, малим богам” (М.Ломоносов, “Древняя Российская История, 1758 г.).
Саме тому, що посвящені волхви другого рівня були знайомі з Гіперборійською Традицією, то їм було відомо про прихід Ісуса - Єзуса, що у Гіперборійській Традиції мав ще і друге ім”я - Туїсто.
Священниками, які знали таїни Триглава, були волхви-віди вищого посвящення. Вони були духовними наставниками і давали знання щодо приходу у Світ Вищої Істини. Саме вони знали і час, і місце приходу Ісуса в цей світ. Тому, коли час прийшов, вищі посвящені справді здійснили мандрівку через Схід “за тридев”ять земель, до Моря – Окияну, аж до Річки Йордану” і вклонившись немовляті Ісусу, повернулися додому з розповідями, що виповнилося найдревніше пророцтво Гіперборійської віри.
Як розповідають письмена, після того на землі Руські прийшов Апостол Андрій, який благовістував про прихід Боголюдини у цей Світ і що ім”я його Ісус Христос. З часу прийняття цієї вісті усі посвящені другого ступеню, напочатку по Дніпру, Волхову і до озера Ільмень, а пізніше і у других землях стали називати себе християнами. Але це була чиста традиція, ще не викривлина Павлом - Савлом.
Святий Апостол пройшов всю нашу землю з півдня на північ. Його шлях простягався з Яви (явсеїв) до Нави (острови Валаам). Оповідь, древній рукопис, говорить: “Андрій від Єрусалиму пройшов Голяд, Косог, Роден, Скеф, Скіф і Словен, суміжних луками, досяг Смоленська і ополчений Скоф і Славянська Великого і, Ладогу оставя, у лодью сів, у бурне Обертаюче Озеро на Валаам пішов, хрестя усюди, і ставлячи скрізь хрести кам”яні. Учні ж його Сила, Фірс, Єлисей, Лукослав, Йосип, Козма скрізь зробили огради і всі посадники доїзжали до Словенська та Смоленська, і багато жерців охрестилися”.
Чим можна пояснити, що людина у ті небезпечні часи пройшла цей досить довгий шлях і скрізь його зустрічали з радістю, чи, в усякому разі, без ворожнечі? І що приймали від нього хрещення люди різних народів та племен? І, головне, що жерці хрестилися? Але дивного тут нічого немає. Святий апостол приніс не чужу віру. Першого учня Христа – його ж і послали до перших, хто прислав до Ісуса дари. Шлях його лежав у країну господа РА, містичний центр життя та Відичного вірування русів, із ЯВИ до НАВИ, а саме з явсейської фортеці Массада до навського острова Дивний, що серед Валаамських островів у Білому морі.
Апостол казав волхвам - відам, коли стояв на землі острова Дивний посеред кола з великих каменів, що були укладені тисячоліття тому: “здійснилися пророцтва віри вашої”. До цього валаамського кромлеха багато століть після творили паломництво не тільки волхви – руси, але і друїди кельти. “Народився, - благовістував Андрій,- як це ваші Віди уже знають, Спас - Син Людський. Троє ж від вас прийшли з Півночі через Схід і вклонилися йому. Ім”я на землі носив Ісус. Воно було написане і на хресті його, який він воскресінням переміг, а посвящені з Півночі рекли: народиться Єзус і переможе Древо. Син Божий на служіння призвав Дванадцять апостолів. Дванадцять світових сил вам відомі стільки, скільки ви живете у цій святій землі. Один лише зрадив його, одержимий силою, яку ви називаєте Чорнобог. Але Ісус поправ смертю смерть, воскрес, і говорив з нами, і вознісся на небо. І нині гряде у славі другий раз, як ви речети вже і іменем його – Туїсто. Віруйте ж у Друге Пришестя. Як Сам Він говорив: той хто увірував у ім”я Моє – спасеться”
Закінчивши благовістувати, апостол Андрій простягнув руку свою на Північ, до острова Валаам і благословив його, залишивши деякий незримий знак. Як про це сповіщає Північна Традиція, “ті, кому дано узріти сокрите, можуть і тепер бачити, що накреслене звернуте головою на Північ і воно суть: Триглав і оточує його Дванадцять у вигляді обоюдогострих мечів” Традиція повіствує: Андрій і супровід відправилися у лодії на Північ і далі Валаама, “до острова Обертаючихся Озер” – до таємної землі Білих Вод, останньої, що залишилася від Полярного континенту, що затонув.
На Валаамі і досі зберігся кам”яний Кресень – Коло і вирізані на каменях РУські письмеНИ (РУНИ), які славлять Бога Єдиного.

ПІДГОТОВЛЮЮЧІ ВІКИ.
Після мандрівки по Русі апостола Андрія кількість посвячених у другу ступінь збільшилося, але не набагато. Віди, які приймали скрізь з радістю великого вісника, прийняли тепер за найперше своє завдання готувати заглиблено та старанно Друге Пришестя Туїсто – в Дусі, - а не примножувати число тих, хто знає про гіперборійське пророцтво та його втілення.
Писання Благої Вісті (і в тому числі неканонізоване Євангелія самого Андрія) були увіковічені руськими письменами – грамотою, яка існувала на землі русів ще задовго до Мефодія та Кирила. (Життєопис цього останнього, виконаного братом Мефодія, говорить: Кирил знайшов у місті Корсунь (Херсонес) Євангеліє, написане невідомими йому знаками, що називаються “руські письмени”. І, “розібравши знаки для голосних та приголосних, дякував Бога”.)
Віди признавали Новий Заповіт від Андрія (Євангеліє) богослужебною та богоучбовою книгою внутрішнього кола, але не поспішали хрестити весь народ. Істина про те що сталося пришестя, розпин та вознесіння Ісуса доносилася тільки духовно зрілим особам. Таким, які сприйнявши Знак, уміли б вмістити все таємне його Значення до кінця. Волхви не хотіли для Русі зовнішнього, скороспілого та поверхневого християнства.
Ця мудра стриманість, вочевидь, заслуговує вдячності. Земля Русі – України не знала сліпих та кривавих діянь мертвонародженого християнства Савеліанського толку. Страшні вогнища інквізиції, індульгенції, що були купленими за гроші посвідченнями про відпущення гріхів (у тому числі, які тільки планувалися), буквалізм екстримістів з протистанських сект – все це не з нашої історії.
Древні волхви розуміли: якщо людина воїстину приймає Спаса, то серцем вона відходить від світу; але якщо людина залишилася духом у миру, то володіти його душою будуть, під будь-якими іменами, боги, а зовсім не Всевишній Бог.
Християнство Русі виношувалося дев”ять віків від Андрія і до Володимира внутрішнім колом – посвяченими другого рівня. При цьому, руська доволодимирова езотерика була матінкою православного християнства нашої землі. І саме тому образ Богородиці – Оранти, матері оріїв, заступниці країни Оратанії був в Україні у великій пошані.
З покоління у покоління, поступово, готувався стан таких служителів, які б зуміли подати народу новозаповітну віру воістину, а не так, щоби вийшло християнство без Самого Христа. “Церква апостола Іоана”, тобто езотеричне християнство, існувало на Русі з перших століть нової ери. Її складали Вищі Посвячені Північної Традиції. Ними поступово готувався духовний грунт для екзотеричної церкви всього народу, чи “церкви Петра”.
Нижче ж священство відносилося до цієї праці неоднозначно. Більшість служителів дванадцяти культів сприйняли вість, залишаючись тими, ким і були. Такі справедливо думали, що у будь-якого народу завжди збережеться поділ на зовнішнє коло та внутрішнє коло, що б там не було. Існувала також і “опозиція”, яку складали, як правило, служителі (Злебога) Чорнобога-Кощія. Вчення про повне посоромлення диявола Христом було їм ніби кістка у горлі.
Служителі чорної магії (нижній рівень) дуже боялися скорочення прибутків, тому всі дії проти вчення Ісуса Христа на Русі завжди називалося “кощунством”, а не, скажемо, перунством чи велесійством. Серед дванадцяти древніх богів Північної Традиції Бога не приймав лише один. Точно так, як і зрадником Христа був тільки один з дванадцяти.

НАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
Зовнішнє та внутрішнє коло вчення жили кожне своїм духовним життям, не перехрещуючись, але підтримуючи одне одного. Завдячуючи цьому твердо стояли князівства. Так, інколи були війни, неврожаї та інші неприємності, якими багате життя світу. Але це ніколи не лякало Русів-Українців, бо вони знали, що проти ворогів допоможуть Род чи Перун, від природних катаклізмів захистять Лада та Велес, головне – твердо вірити і робити суспільну справу, не створювати розбрату, не звинувачувати ближніх. Волхви – кудесники були зрозумілі і близькі до народу, прості і конкретні діяння віри, які пропонувалися до виконання у важкі часи єднали людей, що було необхідним для подолання цих труднощів.
Не залишалися без відповіді і духовні пошуки вибраних. Ми маємо надію, що історики ще знайдуть, що іноцтво, пустоське християнське життя на руській землі має древніше коріння, ніж зараз думають. Найдревніші, доволодимирові духовні справи будували незримі духовні стіни Русі-України майбутньої, ніби нарощуючи “запас міцності” зберігаючи на віки наперед...
Але, нажаль, на руській землі повставала одна досить конкретна небезпека, яка вимагала для противаги їй провести рішучі внутрішні зміни. Ця небезпека – юдейське хозарське іго, яке поступово обплутувало Русь своєю диявольською павутиною. Цей ворог відрізнявся від печенігів чи половців тим, що проти нього не могла допомогти віра у Перуна. Хозари брали не військовою силою. У відкритому двобої русичі легко розбивали хозар, як це показує історія хоча б на прикладі хрестоматійного Віщого Олега. І як би там не було, а хозарське іго явило собою для нашої землі таку хворобу, від якої слов”яни не вилікувалися і до цього часу.
У чому ж справа? Як показує Ю.П. Миролюбов, грунтуючись на працях таких відомих істориків, як Башмаков, Фогельсон та Ксав”є Марв”є, причиною була підступна тактика юдеїв на завоювання слов”ян, яку можна було назвати завоюванням без війни.
Ось як описує її Миролюбов (“Сакральное Руси”, Москва, 1997).
“Тюрко-єврейська держава Хозарія знаходилася на Волзі, у гирлі якої було головне місто, Ітиль... і простиралася до Саркелу на Дону... Насправді, ці два міста були величезними коморами з товаром та багатим ринком рабів... Хозари сприймали свого Кагана власником всієї землі і всього, що на ній... Що можна сказати про хозарське іго, під яким гнітилася Русь на протязі близько двох століт? Хозари поступово вкочувалися в Русь, захоплюючи її... Хозари продавали у рабство боржників русичів, жінок, дітей. Юнаків вихолощували, перетворюючи їх у двоногих волів, які жили тільки роботою та годівлею... Хозарське іго було досить важким, але хозари впроваджували його досить ловко та тихо. Напочатку вони ставили свої факторії і сторожу при них. У внутрішнє життя русичів вони не влазили, а інколи навіть захищали їх від ворогів. У продовж короткого часу дирекція факторії під приводом захисту від ворогів збільшувала свої охоронні загони. Потім створювали свою адміністрацію, яка зовсім не тиснула на русичів. Після ж десятка років існування цієї адміністрації ставоло так, що все належить хозарам і що без їх волі нічого робити не можна. До цього часу зброя вже була відібрана у людей, а всякий, хто міг воювати, знищений. Далі починалася жорстка експлуатація. Чому русичі не бачили куди гнуть юдео-хозари? Пересічний русич думав так, що платити данину треба і боярину, і хозарину, а хозарин напочатку вимагає менше боярина, значить, хай буде старшим хозарин, при якому данина менше, а порядку більше. Коли ж хозарин притискував русича вже нестерпно, було пізно: боярина вже не було, він або загинув від хозарської руки, або втік на північ”.
Таким чином, “тихе завоювання” Русі хозарами розповсюджувалося далі та далі. Ця хитра завойовницька тактика була розрахована на багато століть наперед і мусила мати під собою якусь “священну” стратегію, теорію, що з покоління у покоління направляла волю нації на поступове завоювання все нових та нових земель і на послідовне підкорення всіх народів світу. Тора та Талмуд трохи відкривають сенс цієї теорії – вчення відносно “боговибраного народу” і обіцяного йому його богом (Дияволом) світового панування. Ця стратегія, зрозуміло, мало де викладена явно, а не езоповою мовою символів, зрозумілою лише посвященим у це диявольське вчення, яке і сьогодні працює і називається Сіонізм.
Боротися з цим “тихим завоюванням” силою зброї було практично неможливо.
Напочатку хозари пропонували народу ніби то кращий закон і тому заклики до супротиву хозарам викликали протидію. Приходив такий час, коли народу необхідно було розширити духовні горизонти, щоб не бути сліпим перед зростаючою бідою.
Хозарин приваблював напочатку своїм ніби-то кращим законом. Київський Князь Володимир охрестив Русь, тобто дав людям Учення, де раз і назавжди вище закону поставлена Благодать. Перше слово першого митрополита Київської Русі – Іларіона – було “Слово про закон і Благодать”. Воно, як каже про це історик граф М.В.Толстой, було направлено проти юдаїзму, державної релігії Хозарського Каганату.
Юдаїзм, як відомо, ставить вище за все не Благодать, але точне виконання багаточисельних приписів – Законів. Народ, що прийняв християнство, приймав ідею перевищення Благодаті над будь-якими законами. Посвящені волхви тоді проповідували, що розіп”яття юдеями Правидника є ясним свідоцтвом у втіленні юдейського закону, як суд над законом, “Суд над судом”. Таким чином, поверхневе співставлення чужих та своїх законів було не на користь юдейських.
Задумка хрестителя Русі, таким чином, є очевидна. Володимир надав своєму народу (а не одним тільки посвященим) духовну зброю проти агресивного юдаїзму, який вів з русичами, як зараз кажуть, “ідеологічну війну”. Греко-візантійська версія християнства, насправді, була досить спрощена, але на той час вона добре пристосовувалася для масового сприйняття.
Володимир не заміняв віру свого народу якоюсь чужою. Навпаки, успіх хрещення забезпечив весь багатотисячолітній попередній духовний досвід про Триєдиного Бога. Хрещення сприймалося як міроприємство всередині віри, як посвящення у вищу ступінь того ж Знання, повнота якого у століттях зберегалася на землі Русі як таємна Традиція. Народ пізнавав Триглава, нехай навіть не розуміючи у спрощеному вигляді всієї таїни мудрості, яку зберігали про нього вищі волхви-віди. Це створювало деяку небезпеку єресів та розколів у майбутньому, але на таку жертву мусили іти, бо цього вимагав день сьогоднішній.
Ось що говорить про хрещення літописець, як здається, сучасник подій: “З радістю пішли люди, тріумфуючи і говорячи - якби це не було добре, не прийняли б цього хрещення наші князь та бояри... Зійшлось там на березі Дніпра людей без числа”.
Коротка ремарка - це було на тій же землі, люди якої за декілька століть, коли всього що було зроблено, то це - внесені деякі зміни у церковнослужбових книжках, ішли на самоспалювання на знак протесту. Як би тисячоліття назад Володимир, як тепер сприймають, вирішив загнати наш високодуховний народ у якусь іншу віру, то для цього треба б було як мінімум приставити одного з мечем до кожного, кого князь бажав бачити у воді. Адже ж ця високодуховна нація трохи згодом (ХІІ ст) зразу ж відчула, що її церква перейшла під контроль сатанинських сил.
А на той час, хрещення дало поштовх у зміцненн духу у землі русів саме тому, що сприйнялося людьми як новий ступінь посвяти у єдину Мудрість, яка була відома тільки вибраним. Настав час зробити цю мудрість доступною не тільки одним князям та кращим боярам.
М.В.Толстой описує у книзі “История Русской Церкви”: коли після Києва був освячений святою вірою Новгород Великий, а потім благовістя було принесено у область Ростовську, там, як і у Києві та Новгороді, поставили церкви та священників, але не викорінювали культу дванадцяти богів. Володимир зовсім не збирався обрубувати духовне коріння. Книга говорить, що так було скрізь, аж до ХІІ століття. М.В.Толстой був сумлінним та допитливим істориком і у нього викликало подив це мирне співіснування “різних”, як він гадав, вір на протязі декількох столітть на одній землі. У історії всього людства таких прецедентів немає. Граф пробував дошукатися до причин “двоєвір”я”, але не зміг, тому що не був посвящений у Північну (Гіперборійську) Традицію. Ось як міркує цей історик. Скільки було пролито крові коли вводилося християнство у країнах Західної Європи і Америки! На Русі ж не було нічого подібного. Говорять, слов”яни, покірні завжди, спокійно сприйняли хрещення. Але ж чому не було тієї самої покірності під час хрещення західних слов”ян у християнство. Це ті ж слов”яни, з тим же характером покірності та миролюбства. Але латинізоване Євангеліє стало можливим насадити тільки під страхом зброї та вогнищ. Без цього західні місіонери зустрічали несхильний супротив народу, який готовий був проливати кров за своїх богів, небажаючи коритися савеліянському вченню. Значить, мало було одного покірного народного духу. Що ж тоді забезпечило на землі Русі практично мирний успіх хрещення?
Той, хто знає Північну Традицію може пояснити це. Орії - Слов”яни, як західні, так і східні, тисячоліттями сповідували Відо-Вістичне Православ”я зі своїм вченням про Бога - Спаса. Вчителями їх були посвящені Північної Традиції, яку отримали від Гіперборіїв. Тому народ миттєво розпізнав сатанинство у савеліянській версії християнства. І побачив істину – відповідність своєму древньому Вченню – у вченні грецькому. Саме тому русичі, яким була запропонована грецька, ще на той час незабруднена версія, сприйняли її спокійно. Але надалі, коли ті ж русичі відчули, що їхня церква перейшла під сатанинське управління, вважали за краще померти, ніж підкоритися сатанизму.
Так міг робити лише народ високого духовного рівня, який був озброєний Відо-Вістичним Православ”ям.
Діяння Князя Київського зупинили на декілька століть розповсюдження хозарської зарази. Торгово-грабіжницьке царство на Волзі втратило свій вплив на Київську Русь. Навіть інші народи, які потерпали від хозарського іга, могли тепер звертатися за допомогою до русичів.
А далі, говорить літописець, настав на Русі Золотий Вік. Князь постійно жалував майно своєму народові. Були затверджені суд та право для всіх верств. Затверджено постійне “учення книжне”. Побудовано багато храмів, серед яких особливо цікаві деякі київські і, пізніше, володимирські, будови, різьба та розпис яких був виконаний у дусі Відо-Вістичного Православ”я. У цих храмах ми і зараз можемо побачити свастичні символи, обереги і все, що не створює протиріч з культом Триєдиного Бога та культом Дванадцяти. Літописи говорять про будову у ті століття великих підземних комунікацій, а також про наявність у Киїському соборі Святої Софії чудесного дзеркала, за допомогою якого можна було бачити віддалене та потаємне.

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДУ “ТИХОГО ЗАВОЮВАННЯ”
Хозарія, тим часом, не збиралася спокійно дивитися на применшення свого впливу. ЇЇ політичні стратеги добре бачили, що так зване “двовір”я” (а насправді – єдність двох рівнів одної віри) дає народу Русі неабияку духовну силу. Хрещення не викорінило, як було сказано раніше, культ дванадцяти. Навпаки, воно показувало духовну перспективу, надавши можливість всім бачити наступний рівень.
Знаменну легенду розповідає “Повість временних літ”: “Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: платіть нам данину. Поляни, порадившись, дали від диму по мечу, і віднесли їх хозари до свого князя та старійшин, і сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Ті ж спитали у них, звідки? Вони відповіли – у лісі на горах над річкою Дніпром. Сказали старійшини хозарські: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тільки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечі. Стануть вони коли небуть збирати з нас данину. І збулося сказане...”
Таким чином, містична система, яку назвали верхогляди від офіційної історії “двовір”ям”, була двогострим духовним мечем русичів, що давав переваги проти одномірних систем. Якщо легенду розуміти буквально, то які ж такі переваги у бою дає двогострий меч проти рівної за вагою та довжиною шаблі, що заточена тільки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле брані, про духовну битву: “...з вуст Його виходив гострий з двох боків меч; і обличчя його як сонце, що сяє у силі своїй... Так каже Той, що має гострий з двох боків меч... Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися... мечем вуст Моїх” “Іоанн, Откровення, 1:16, 2:12, 16”
Часи раніше розповсюдженої хозарської експансії не могли повернутися доти, доки на нашій землі існувала містична система двох рівнів Посвящення. Вища божественність була названа вищою, саме перед всим народом. Але нижчі боги нічого від цього не втрачали. Хіба що заборонено було криваві жертвоприношення, деколи занесені з інших земель, але і до Володимира цей обряд практично не мав розповсюдження на землях руських.
Дворівнева система урівноважувала та узгоджувала духовні сили людей “внутрішнього кола” та “зовнішнього кола”, які існували у будь-яких народів. Русичі у часи Володимира змогли зна