05/07/2003 | Адріана

Клара ГУДЗИК, «День»
--------------------------------------------------------------------------------

ПРОФЕСОР АНАТОЛІЙ КОЛОДНИЙ
Нещодавно у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАНУ відбулася зустріч вчених із лідером однієї з новітніх церков Віссаріоном Христом — засновником Церкви Останнього Завіту і найбільшої у світі духовно-екологічної громади Сибіру, на березі о. Тіберкуль. Там сьогодні живе понад 5 тисяч послідовників Віссаріона Христа з різних країн, загальна ж кількість членів Церкви Останнього Завіту складає 60 — 80 тисяч. Також в Україні є кілька громад «віссаріонівців». Так, на зустріч зі своїм богом приїхали до Києва харків’яни, яких, судячи з їхнього одягу, важко віднести до категорії заможних людей. Цікаво було спостерігати зустріч київських вчених, філософів, релігієзнавців із цією дивною, одягненою у химерне червоне вбрання, сорокалітньою людиною, дуже схожою на традиційні зображення Ісуса Христа (Може, саме це й наштовхнуло його 12 років тому на «божу» дорогу?) Як на мене, вчене товариство надто серйозно трактувало Віссаріона, і чогось подібного до диспуту не сталося. Мимоволі згадався візит апостола Павла до язичницьких Афін. Зустріч з Віссаріоном стала приводом для розмови з паном Анатолієм Колодним — доктором філософських наук, професором, завідувачем Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України.


— Пане професоре, з якою метою була проведена зустріч вчених інституту з Віссаріоном Христом?

— Справа у тому, що ми є науковцями й у підході до будь-яких конфесій не маємо права виявляти найменшу упередженість і суб’єктивність. Тим більш в ситуації сучасного конфесійного й релігійного розмаїття. Упередженість не сприяє сумлінному виконанню своїх обов’язків, а саме — об’єктивному дослідженню, всебічному вивченню того чи іншого релігійного явища. Вчений повинен бути конфесійно нейтральним і не керуватися в своїй роботі власними релігійними переконаннями, скажімо, своєю приналежністю до православ’я. Тут не можна виявляти найменшу войовничість, незалежно від того, сприймаю чи не сприймаю я якесь нове віровчення. А якщо почати критикувати або повчати всіх і вся — не очікуй на дійсно наукові результати.

Ми регулярно запрошуємо до Відділення релігієзнавства представників різних конфесій і релігій, різних церков. Ми й самі ходимо до них — з метою вивчення. Буває й так, що, не вирішивши свої проблеми на державних рівнях, віруючі різних церков звертаються до Інституту, приходять до мене. Сам я йду до них, в офіси конфесій, храми і молитовні будинки, ночую в ашрамі, монастирях. Це може комусь не подобатися і створювати враження про нашу «всеядність», але ми, з одного боку — дослідники, а з другого, завжди поважаємо релігійний вибір кожної людини і той шлях до Бога, який вона обрала. Хто має право їй цей шлях перекрити? Думаю, що ніхто.

В коло наших обов’язків входить організація різних заходів, конференцій, на яких віруючі, духовенство різних конфесій, сидять поруч, спілкуються, пізнають один одного. Після цього їхні стосунки звичайно хоч трохи змінюються на більш толерантні. Нещодавно у Хмельницькому після одної нашої міжконфесійної конференції православний єпископ визнав: «Ви посадили нас тут поруч і тим самим дали можливість відчути Христову любов до людини як такої, незалежно від того, хто вона є за вірою». Як мудро казав Григорій Сковорода, «Релігійність — це, насамперед, «Богомисліє». Воно має єднати віруючих, «бо ж Бог не де інде, а в тобі».

ФОТО ЛЕОНІДА БАККА / «День»
«ЯКБИ ТАК В ЖИТТІ, ЯК НА ТРИБУНІ», — КАЖЕ ПАН КОЛОДНИЙ

Для нас, науковців, не є важливим, визнані чи не визнані, зареєстровані чи ні ті інші релігійні об’єднання, великі вони чи малі. Всі вони є частиною нашого суспільства. Нам би хотілось, щоб всі вони співіснували в мирі. Таке ставлення повністю відповідає християнському принципу любові до ближнього, любові навіть до ворога свого, як тому вчив Ісус Христос.

Те саме ви спостерігали на зустрічі з Віссаріоном. Для нас дуже важливо було ознайомитися з засадами вчення нової церкви, яка вже набула широкого розголосу, від її першоносія. Адже, як ви почули, у Віссаріона досі немає учнів. І ми прагнули максимально використати зустріч як інформаційну нагоду. Зустріч дійсно виявилася унікальною в пізнавальному відношенні, особливо для нас — релігієзнавців.

В таких зустрічах, як свідчить наш досвід, треба бути обережними, чутливими і уважними, щоб своєю нетолерантністю не образити, не поранити віруючу людину, не допустити, щоб вона закрилася, відчувши ворожість. Мої колеги були попереджені: «Дайте Віссаріону розкритися і вільно викласти своє вчення, свої погляди». Нас не дуже цікавлять інші речі, наприклад, його особисте життя; насамперед, віровчення та життя церковної громади. Скажу вам, між іншим, що знайшов певну аналогію між тим значенням, яке Віссаріон надає людській праці як самовиявленню людини і поняттям «сродності праці» Григорія Сковороди.

Хочу підкреслити, що ми прагнемо розкривати, описувати, пояснювати, а не оцінювати віровчення і обряди конфесій. Нормативістські підходи характерні богословам. Є випадки, коли в діяльності релігійних організацій ми вбачаємо антидержавну, явну антиукраїнську спрямованість, — тут ми не байдужі. Але то — вже не релігія.

— Чи беруть участь у вашій роботі ваші студенти?

— Я викладаю в Києво-Могилянській академії, у Національному університеті ім.Т.Шевченка і широко залучаю студентів до вивчення того релігійного розмаїття, яке нас оточує. Вони йдуть у громади, бувають на богослужіннях, розмовляють із віруючими, описують їх віровчення, обряди, спосіб життя. При цьому вчаться поважати не тільки чужу думку, а й віру. Намагаємося вивчати також шлях людини до віри, те, чому, з яких причин люди обирають ту чи іншу церкву чи конфесію, що їх там приваблює. Впевнений, що, вивчаючи, усвідомлюючи те чи інше релігійне явище, молода людина виховує в собі терпимість. Фанатизм завжди сліпий.

— Чому, на вашу думку, наше сьогодення таке «багате» на нових пророків та на нові конфесії і навіть релігії? У чому причина буйного релігійного розмаїття навколо нас? Чи не може це відбитися на єдності українського суспільства, особливо в умовах помітного браку толерантності?

— Поява нових релігійних течій — це явище не суто українське, а світове. Вся історія релігій — це історія відмирання старих і народження нових релігійних систем. Нинішня глобалізація суспільного життя торкнулася й форм вияву релігійності. Нічого надзвичайного в такому розмаїтті я не бачу. В ньому проявляється особливість духовного життя в епоху постмодерну. В наш час чимало людей втратило колишні засади морального життя, колишні переконання; багато хто відчуває духовний вакуум, навіть кризу. Розмиваються звичні загальноприйняті норми моралі та цінності, такі, зокрема, як родина. Молоді люди з легкістю дивляться на шлюб, розлучення, статеві стосунки. Людям, вихованим у строгих правилах моралі, важко все це спостерігати. До того, багатьох пригнічує гостре відчуття соціальної незахищеності, власної «нікомунепотрібності». Прагнучи повернути втрачене, дехто йде в нові релігійні течії, навіть їде в Сибір до Віссаріона.

Поява нових течій у християнстві є також своєрідною реакцією на консерватизм традиційних його церков, пошук у християнстві того, що було в ньому до нововведень Вселенських Соборів і Отців Церкви. Адже наші традиційні релігії недостатньо орієнтовані на нові виклики життя, а також — на потреби молоді. Релігійна традиція робить неабиякий акцент на гріховності кожної особистості, духовенство постійно нагадує про смерть та про суд після смерті. Може для старої людини це й актуально, але для молодих — не зовсім. А новітні християнські рухи славлять Бога з радістю, по-новому. До того ж, вони виявляють постійну увагу до кожного члена громади. Зайшов хтось до храму — до нього зразу підходять; не прийде на богослужіння — йдуть додому, турбуються, чи не захворів; допомагають ліками тощо. Відтак несуть вони із собою найпотрібніше для багатьох людей. І не дивно, що зараз на землі кількість неохристиян постійно зростає. Так, маємо вже 600 мільйонів членів харизматичних рухів різного толку.

Отже, сьогодні в світі втроє більше харизматів, ніж православних. І тому очевидно, що коли традиційні церкви, особливо православ’я, не почнуть рахуватися з фактами, з ознаками часу, в якому живуть, то вони можуть перетворитися в «секти» — непомітні маргінальні конфесії. На відміну від православних, католики це краще розуміють. Ефективним чинником їх Аджорнаменто («Оновлення») став Другий Ватиканський собор шістдесятих років минулого століття, із часу якого Католицька церква намагається тримати руку на пульсі сучасності.

— Газета «День» отримує чимало листів від своїх читачів, у яких вони обурюються тим, що на державному радіо і телебаченні регулярно «рекламуються» 2-3 традиційні церкви, тоді як в Україні є кілька десятків релігій, конфесій і деномінацій. Читачі запитують, чи не порушується тим самим конституційне відокремлення Церкви від Держави?

— По-перше, більш правильно і більш демократично було б говорити в Законі про відокремлення Церкви і Держави. Нам на це вказують і зарубіжні експерти. Згідно з цим принципом, держава не має права втручатися у внутрішні справи церков, а церкви не повинні намагатися впливати на політичні процеси. Тому, як на мене, читачі газети «День» мають сенс — державні теле- і радіоканали не повинні дотримуватися вибіркового принципу, бо перед законом, державою всі церкви рівні. Інша справа, що кожна церква має право мати свій — не державний — ефір і використовувати його за своїм бажанням.

Подібна ситуація склалася також із вивченням Закону Божого (під тою чи іншою назвою) у школах, що може стати ознакою дискримінації окремих церков і, як результат, провокувати протистояння між ними. Те саме стосується викладання у вищих навчальних закладах теології. По-перше, про яку «теологію» йдеться — православну, католицьку чи однієї з протестантських церков? Адже теології «взагалі» не існує. А по-друге, ніхто не заперечує, що кожна конфесія має право на відкриття своїх вищих навчальних закладів із державним принципом ліцензування. Скажімо, в Польщі, Німеччині, інших країнах є Католицькі університети. Ще приклад — церква Адвентистів сьомого дня в України відкрила Гуманітарний інститут в Бучі, де готують фахівців із менеджменту, маркетингу, фінансової справи, перекладачів та ін. То ж вихід є — кожна церква може створювати загальноосвітні школи, вузи, у яких разом із загальноосвітніми предметами викладались би й духовні.

— Яким вам бачиться розвиток сучасної ситуації в українському православ’ї?

— Насамперед відзначимо, що православ’ю загалом вдалося зайняти ті позиції, які б воно могло мати як традиційна для України конфесія. Більшість українців ідентифікують себе з православною вірою. Понад половина релігійних організацій в Україні — православні. Але в нашому православ’ї маємо складну й сумну ситуацію. Не цього очікували, коли утворювали Київський патріархат. А зараз спостерігаємо ворожнечу, непримиримість між існуючими православними церквами. Аналізуючи сьогоденну ситуацію, я прийшов до думки, що очікувати в Україні об’єднання всіх православних структур і утворення на основі цього однієї Православної церкви, — марне. На це є певні причини. Маємо в країні 15 — 20% росіян, багато зрусифікованих українців, чимало тих, хто належність до Московського патріархату сприймає як батьківську традицію. Тому вважаю, що екзархат РПЦ буде в Україні завжди. От тільки його сьогоденна — «Українська православна церква» не є відповідною, бо це, власне, Православна церква в Україні. (А може — Російська православна церква в Україні? — К.Г. ) Думаю, що священноначаліє УПЦ Київського патріархату обрало останнім часом правильну стратегію, а саме — відкласти плани і надії на всеправославне об’єднання та на негайне отримання канонічного статусу, а послідовно спокійно розбудовувати Київський Патріархат як Помісну церкву, всі форми її життя. Визнання, як свідчить історія, прийде пізніше.

Суспільство ж, держава повинні турбуватися не об’єднанням православних церков, а налагодженням нормальних толерантних стосунків між ними. УПЦ МП має, зрештою, визнати право Київського патріархату як церкви на існування.

А щодо УАПЦ, то над цією церквою сьогодні нависла загроза розвалу. Замість єдиної духовної структури — окремі ворогуючі єпархії, у яких «князюють» єпископи і накладають заборони один на одного. Як на мене, певну деструктивну роль у цій церкві зараз відіграють архієпископ Ігор Ісіченко та Братство Андрія Первозванного, яке ставить себе чи не над владиками. З цього толку не буває (згадаємо, що Берестейська унія була частково спровокована братствами ХVI століття). Що буде далі — важко сказати, а сьогодні стан в цій церкві критичний. Між тим немає жодних причин, крім суб’єктивних, які перешкоджали б цій церкві існувати як єдиній інституції, а зрештою й об’єднатися з УПЦ КП в одну Помісну церкву.

— Розкажіть, прошу, про Відділення релігієзнавства, яким ви керуєте, та, особливо, про його видавницьку діяльність. Якими своїми виданнями ви найбільше пишаєтеся?

— Маємо всього 15 штатних наукових працівників — докторів і кандидатів наук. Більшість — молодь; лише два співробітника з так званого «атеїстичного минулого», які сьогодні досліджують інші проблеми. Хоча зауважу, що науковці мають повне право досліджувати нерелігійні форми духовності, в т.ч. й атеїзм. Адже український Закон про свободу совісті гарантує права не тільки віруючих, але й невіруючих. Науковий потенціал Відділення базується також на створеній нами Українській асоціації релігієзнавців. А це — біля 300 науковців і викладачів-релігієзнавців із всієї України. Вони беруть участь в усіх наших проектах — у наукових конференціях (на 2003 рік, наприклад, заплановано їх 14: у Києві, Острозі, Чернівцях, Тернополі, Хмельницькому та інших містах), написанні колективних монографій, а також у всій видавничій діяльності Відділення релігієзнавства. Маємо постійні контакти і з західними вченими — наша Асоціація є членом кількох міжнародних наукових об’єднань, таких, скажімо, як Міжнародна асоціація релігійної свободи, Міжнародна асоціація історії релігії та ін.

А щодо найважливіших наших видань, то почну з таких, як «Релігієзнавчий словник», трьохтомна ілюстрована «Релігійна енциклопедія», «Академічне релігієзнавство». Великий колектив авторів протягом кількох років працює над унікальною для України десятитомною «Історією релігії в Україні», п’ять томів якої вже побачили світ. Маємо наміри, попри всі творчі й фінансові труднощі, завершити її у 2004 році. Видаємо також науковий щорічник «Релігійна свобода», щоквартальний бюлетень «Українське релігієзнавство» та щомісячний інформаційно-аналітичний журнал «Релігійна панорама». Згадаю й «Бібліотечку конфесій України»; це окремі брошури, кожна з яких присвячені одній із наших церков. Заплановано випустити 30 таких книжок. Видруковано багато наукових тематичних збірників.

Своєю роботою намагаємося підняти загальний рівень релігієзнавчої освіти (зокрема — серед журналістів). Із цією самою метою недавно відкрили — як не скрутно — загальнодоступну Бібліотеку релігієзнавця, де кожен може скористатися довідниками, енциклопедіями, монографіями, а також — більшістю українських періодичних релігійних видань.

Є у нас ще один напрямок роботи — підготовка до друку та видання творів майже не знаних у нас українських богословів діаспори, а також тих, хто загинув під час репресій у Західній Україні. Випустили вже збірки праць Івана Музички, Степана Ярмуся, Арсена Річинського, Івана Шевціва та інших.

У видавницькій роботі, як і в усіх інших напрямках діяльності, Відділення релігієзнавства переслідує, насамперед, одну й ту саму мету — дати об’єктивну інформацію про історію і сьогодення релігій України, сприяти злагоді між конфесіями, підвищенню рівня толерантності в країні.