07/07/2003 | ігумен Євстратій (Зоря)

Єдність РПЦ – за будь-яку ціну?
Взятися за написання цих рядків змусив той гіркий осад, який залишився на душі після чергової рекламної акції, проведеної представниками Московського Патріархату в Україні під назвою “Привезення мощів святого апостола Андрія Первозванного”. Необхідно відразу наголосити – не від самого привезення мощів апостола, а від тієї акції, яка супроводжувала цю подію.

Сотні років налічує традиція паломництва до святинь і святих місць. Ще в часи Старого Завіту юдеї повинні були для святкування Пасхи збиратися у Святе Місто – Єрусалим, принести жертву в Храмі. Важливе місце традиція паломництва займає і в житті християн. В древні часи самі віруючі збиралися у далеку, чи не дуже, путь для того, щоб вклонитися святиням і перед ними піднести свої молитви до Господа. Але часи міняються – тепер самі святині подорожують для поклоніння. І хоч це є певною мірою нововведенням у практику християнського благочестя – сама по собі така нова традиція може бути доброю і корисною для благочестивих віруючих.

Саме таким чином в Києві побували частина мощів святого великомученика і цілителя Пантелеймона та голова святого апостола Андрія Первозванного. 27-30 червня так само до Києва привозили іншу частину мощів святого Андрія – стопу. Тисячі вірних поклонилися цим святиням, знайшли біля них заспокоєння душі в молитві, отримали благословення від шанованих угодників Божих. Але, як це не прикро, першоджерелом таких подорожей святинь були, очевидно, не піднесено-духовні, а приземлено-мирські мотиви.

Так звана Українська Православна Церква – формально самоврядна частина Московського Патріархату – в особі своїх представників вперто наголошує на тому, що вона – “найчисленніша, найвпливовіша, найправильніша” Церква в Україні. Саме для підтвердження цих тез і створюється штучний ажіотаж навколо привезення святинь до Києва.

Взяти, приміром, привезення мощів святого Пантелеймона Цілителя. В Києві, у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі, десятки років знаходиться частинка мощів цього святого, вкладена в ікону, що стоїть біля лівої стіни храму, поруч з мощами святого митрополита Київського і всієї Руси священномученика Макарія. Але ніхто не береться роздувати навколо цього істерію та зазивати до храму віруючих на поклоніння – кожен може цілком вільно (підкреслюю – вільно!) приложитися до мощів угодника, і для цього не потрібна особлива реклама. Але для створення сенсації навколо короткотермінового привезення більшої за розмірами частини мощів святого у Києво-Печерську Лавру представниками УПЦ МП роздувається шум, дається вказівка священикам навколишніх парафій забезпечити прибуття у Лавру віруючих. Як результат – довжелезна черга і отримання організаторами задоволення від масовості. Віруючі годинами чекали можливості поклонитися святині – і заради чого: щоб хтось міг вкотре потішити себе та своїх однодумців: “Ми сильніші”? Чи благодатна сила святинь в чиїйсь уяві прямо пропорційна їхньому розмірові?

Подібне враження складалося і від привезення до Києва голови святого апостола Андрія Первозванного. Цього разу святинею забезпечували масовість на святкуванні 950-ліття від заснування Лаври. Тут була необхідність не тільки своїм однодумцям, а й гостям з Помісних Церков, довести, “хто у домі хазяїн”.

Але якщо попередні рекламні акції УПЦ МП із залученням святинь ще якоюсь мірою пояснюються церковними, чи у гіршому випадку псевдоцерковними, мотивами, то остання подія – привезення стопи святого Андрія – є відверто політичною акцією, спрямованою на підтримання державних інтересів північного сусіда України.

У опублікованому в російських “Известиях” 9 червня інтерв’ю з Предстоятелем РПЦ Патріархом Алексієм ІІ з промовистою назвою “Єдність Церкви – одна з наших головних турбот” Московських Патріарх говорить: “Для нас дуже важливо зараз зміцнити і зберегти єдність нашої Церкви”. У перекладі з езопівської офіційної на зрозумілу мову це означає – пріоритетом діяльності керівництва РПЦ є недопущення відділення від неї єпархій, які знаходяться поза територією Росії, і в першу чергу – в Україні. Мета ж збереження впливу РПЦ – суто політична, бо вона спирається на ідею єдності Російської держави.

“У нещодавньому Президентському посланні Федеральним Зборам – говорить Алексій ІІ – дуже добре сказано про завдання збереження країни. Про те, що протягом всієї історії Росії її громадяни робили і роблять подвиг заради її цілісності, миру, стабільного життя. Дійсно: не нами зібрано, не нам і марнувати.

Так само й у Церкві надзвичайно важливо зберегти єдність. Якщо ми будемо єдині, ми успішно переборемо всі самі складні часи. А якщо допустимо розколи, то наслідки будуть важкі і незлічимі. Подивіться, адже Церква для багатьох сотень тисяч співвітчизників, які опинилися за межами Росії, - це єдине, що зміцнює їхній зв'язок з Батьківщиною. Кожна людина, що пожила за рубежем, скаже: заберіть Церкву і школу, і діаспора втрачає зв'язок зі своєю Батьківщиною”.

З останніх слів можна ще раз переконатися – Предстоятель РПЦ у контексті єдності Росії, як держави, говорить про церковну єдність саме із закордонними частинами Московського Патріархату, а не про єдність в середині самої Росії. Тобто, політична єдність Російської Федерації – завдання суто мирське, - прирівнюється до церковної єдності РПЦ, одна мета тісно, нерозривно поєднуються з іншою. А відтак зі слів Патріарха випливає, що в перспективі саме РПЦ повинна відіграти роль засобу збереження впливу Росії на сусідні країни, а в перспективі – і на можливе відновлення імперії, що розпалася.

Ремаркою необхідно зазначити, що глава Московського Патріархату добре усвідомлює значення Церкви для національної ідентичності: “Заберіть Церкву і школу, і діаспора втрачає зв'язок зі своєю Батьківщиною” – каже він, маючи на увазі, звичайно, російські Церкву і школу. Може саме тому так вперто борються в Україні прихильники і підлеглі цього ієрарха з українізацією Церкви і освіти – вони розуміють, що доки Православна Церква і школи не будуть українськими, до того часу і українців можна буде переконувати в тому, що вони – “частина великого руського народу”, “малороси”, хто завгодно – тільки не українці. Ніхто не заперечує права етнічних росіян бути вірними Російської Церкви і навчатися в російських школах – але чому в праві на свою Церкву і освіту відмовляють українцям?

Не перестаєш дивуватися чудернацькому симбіозу думок, який виникає в голові у послідовників Священноначалія Московського Патріархату. Для внутрішнього, так би мовити, споживання визнаються цілком справедливими, більше того – священними, ідеї єдності Російської держави і Російської Церкви, спільності їх інтересів, нерозривності зв’язку між російською нацією і православ’ям. Все це характеризується красивим словосполученням “патріотична позиція Церкви”.

А ось для зовнішнього споживача знаходяться зовсім інші ідеї – невтручання держави у церковні справи, засудження проникнення націоналістичних настроїв у Церкву, проголошення наддержавного характеру РПЦ, яка повинна до кінця віку єднати під своїм омофором християн на всій своїй “канонічній території”, яка, дивним чином, цілком співпадає з кордонами колишньої імперії. Всі, хто не погоджуються з такою думкою, автоматично стають “націоналістами і політиканами”, яких не можна навіть на церковний поріг пускати.

Саме в силу такого симбіозу думок в Московський патріархії до слів глави власної держави вдумливо і уважно прислухаються, а Президентові України – “вказують на місце”: в церковні справи держава (в тому числі і її глава) втручатися не повинна. Саме тому за розкрадання майна Києво-Печерської Лаври і брехню на Предстоятеля законно позбавлений церковними соборами архієрейського сану колишній єпископ Переяславський Іонафан (Єлецкіх) – ледве не герой для РПЦ, а канонічно обраний Предстоятель Української Православної Церкви митрополит Філарет, до якого єпископат УПЦ не мав жодних претензій (що засвідчено підписами архієреїв під постановами Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р.), а Архієрейський собор РПЦ, за два місяці до несправедливого осудження, висловив йому в квітні 1992 р. “подяку за довголітнє служіння на Київський кафедрі”, і “благословив звершувати архіпастирське служіння” – “анафема”.

Бо на відміну від владики Філарета Іонафан не дозволив собі посягнути на святеє святих Московської патріархії – “єдність Російської Церкви”. В Білокам’яній можуть простити багато що, але тільки не бажання позбутися її “братніх” обіймів. “Для нас дуже важливо зараз зміцнити і зберегти єдність нашої Церкви – говорить Патріарх Алексій. – Тому ми так гостро реагуємо на будь-які спроби цю єдність послабити. І неважливо, звідкіля вони йдуть - ззовні чи зсередини”.

Ось такі міркування і стали головною підставою для організації привезення мощів святого апостола Андрія Первозванного в Росію. Саме так, бо привезення цієї святині в столиці Білорусі і України, а також в Крим, має розглядатися саме як частина великої програми перебування святих мощів у головних містах Великої Росії. Однією з підстав для привезення мощів стало святкування 300-ліття заснування Петром І Санкт-Петербурга, в основу якого був покладений золотий ковчег з частинкою мощів святого апостола (а ще – кості тисяч українських козаків та російських кріпаків, які загинули на будівництві Північної Пальміри). За словами Предстоятеля РПЦ, принесення мощів Андрія Первозванного мало “духовно вінчати” ювілейні торжества у північній столиці Росії.

Андрій Первозванний, який ніколи не бував у Москві, і навіть на землях поруч з нею – в Московському Патріархаті вважається засновником Російської Православної Церкви. І не важливо, що за літописом перший апостол Христа благословив Київські гори і тут поставив хрест – адже ж і Київ знаходиться в “межах Російської Православної Церкви”, “Великої”, “Малої”, “Святої”, чи якої завгодно ще – але Росії-“Русі”. У висвітленні перебування святині в Росії дійшло навіть до анекдотичності: у телепрограмі “Русский дом” протягом всієї передачі змогли жодного разу не згадати про Київ, а розповідали про те, що апостол Андрій Первозванний піднявся по Дніпру … на Валаам, і “благовістив майбутнє благолєпіє руських храмів”. У Посланні Патріарха Алексія ІІ з нагоди прибуття мощів святого апостола якраз особливо наголошується на єднаючому сенсі події: “нехай нинішнє перебування Апостола Христового своїми мощами в наших землях послужить залогом духовного відродження нашої дорогої Батьківщини”. Нагадаю, що вже близько 12 років Київ і Мінськ, а також Крим, не знаходяться на землях, які входять до складу дорогої Батьківщини Патріарха Алексія.

Державне значення привезення мощів підкреслюється ще й тим, що їх возили по місцях розташування всіх російських військово-морських флотів, бо святий Андрій вважається покровителем російських моряків. Щоб підкреслити свою причетність до апостола, який благословив Київські гори, ще Петро І заснував орден Андрія Первозванного, як найвищу державну нагороду імперії. До речі першим кавалером цього ордену був гетьман Іван Степанович Мазепа, якого теж, за “зраду єдності” піддали анафемі. Саме Петро і вирішив, що святий Андрій буде покровителем флоту.

Звичайно добре, що до святині в Києві мали можливість прикластися віруючі, які в переважній своїй більшості навіть і гадки не мали про справжню великодержавну мету привезення мощів в Росію. Митрополит Володимир (Сабодан) принагідно отримав від досі невідомого “Міжнародного фонду” імені святого апостола “орден святого Андрія Первозванного” – звичайно ж “за зміцнення єдності…”. Взагалі то не прийнято громадським організаціям засновувати нагороди такого високого рангу, та ще й з назвою, ідентичною державним – але заради “єдності” можна простити навіть це.

В межах Росії провідні духовні і світські особи цієї держави мають повне право організовувати будь які заходи на свій розсуд: “у своїй хаті – своя правда”, як писав Тарас Шевченко. Але гірко, коли за давньою московською практикою політику прикривають і освячують церковними святинями та благочестивими почуттями. Не хочеться, прикладаючись до святині, розуміти, що для когось ти – чергова одиниця у рахунок прихильників “єдності-неділимості”. До цього часу керівникам Російської Церкви вдається підтримувати зовнішню єдність значної частини православних парафій на своїй “канонічній території”. Але чи не платить РПЦ занадто велику ціну, надаючи політичні послуги державі? Розкол православ’я в Україні, Молдові, Естонії, ворожнеча і ненависть до одновірців – ось на що готове піти Священноначаліє РПЦ заради збереження “священної єдності”.

Церква покликана до спасіння людських душ, а не для “збереження єдності”. Прикро, якщо для когось останнє стає дорожчим від першого. Свого часу заради збереження єдності народу синедріон засудив Христа на розп’яття. Всім відомо, куди веде дорога, вимощена благими намірами…