08/07/2003 | Заскочка

П О С Т А Н О В И
ЮВIЛЕЙНОГО ПОМIСНОГО СОБОРУ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРIАРХАТУ,
ПРИСВЯЧЕНОГО СВЯТКУВАННЮ 2000-ЛIТТЯ РIЗДВА ХРИСТОВОГО

Зiбравшись з ласки Божої у Золотоверхому Києвi 9 - 10 сiчня 2001 року, Ювiлейний Помiсний Собор постановляє:

1. Закликати українську паству постiйно пiдносити подячнi молитви до Бога, у Святiй Тройцi славимого Отця, Сина i Святого Духа, за Його великi благодiяння до роду людського, що вилились на нас через пришестя в свiт Єдинородного Сина Божого, за заснування Святої Церкви, в якiй впродовж 2000-лiтньої її iсторiї вiдбувається спасiння людей вiд грiха i смертi i яку "не подолають врата пекельнi", за надiю, що Вiн подає кожнiй людинi на грядуще третє тисячолiття, за радостi i скорботи, якi супроводжують наше земне життя Його спасительним благим Промислом.

2. Прийняти декларацiю "Церква i свiт", що вiддзеркалює християнський погляд на свiт i його проблеми на початку третього тисячолiття.

3. Схвалити дiяльнiсть Святiйшого Патрiарха Київського i всiєї Руси-України Фiларета i Священного Синоду, спрямовану на розбудову УПЦ Київського Патрiархату i на створення єдиної Помiсної Української Православної Церкви, визнаної Вселенським Константинопольським Патрiархом Варфоломiєм I та iншими Помiсними Православними Церквами, i надати повноваження й надалi продовжувати докладати зусилля в цьому напрямi, щоб найближчим часом наша Свята Церква ввiйшла в євхаристiйне єднання з Вселенським Православ'ям.

4. Ввести до складу Вищої Церковної Ради УПЦ Київського Патрiархату: 1) академiка НАН України, народного депутата України Юхновського Iгоря Рафаїловича; 2) професора Київської Духовної Академiї Степовика Дмитра Власовича; 3) народного депутата України Дiяка Iвана Васильовича.

5. Прийняти Звернення Помiсного Собору Української Православної Церкви Київського Патрiархату до:

1) архиєреїв, духiвництва та мирян Української Автокефальної Православної Церкви i до всiх православних людей в Українi;

2) Всесвятiйшого Вселенського Константинопольського Патрiарха Варфоломiя;

3) державного керiвництва України - Президента України Леонiда Кучми, Голови Верховної Ради України Iвана Плюща, Прем'єр-Мiнiстра України Вiктора Ющенка.

6. Запросити Всесвятiйшого Вселенського Константинопольського Патрiарха Варфоломiя I вiдвiдати Україну та її столицю Київ в другiй половинi травня 2001 року i направити з цiєю метою до Константинополя (Стамбула) делегацiю УПЦ Київського Патрiархату.

7. Помiсний Собор пiдносить подячнi молитви Господу нашому Iсусу Христу - Спасителю нашому за успiшне завершення своїх дiянь i покладає надiю на Його промислительне опiкування Українською Православною Церквою i Українською державою та закликає Боже благословення на український народ, його владу i вiйсько в третьому тисячолiттi.

ДЕКЛАРАЦIЯ
ЮВIЛЕЙНОГО ПОМIСНОГО СОБОРУ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРIАРХАТУ,
ПРИСВЯЧЕНОГО СВЯТКУВАННЮ 2000-ЛIТТЯ РIЗДВА ХРИСТОВОГО

Освячений Помiсний Собор Української Православної Церкви Київського Патрiархату, що зiбрався у золотоверхому Києвi - столицi Української держави з нагоди 2000-лiття Рiздва Христового, пiдносить подячнi молитви до Господа нашого Iсуса Христа - Спасителя свiту за всi Його великi благодiяння до роду людського i до Своєї Церкви, якi Вiн вилив на неї впродовж двохтисячолiтньої iсторiї.

I. IСУС ХРИСТОС СИН БОЖИЙ - СПАСИТЕЛЬ СВIТУ

I.1. Сутнiсть Рiздва Христового, тобто втiлення Сина Божого, полягає в тiм, що Бог оновив людську природу i обожив її, здiйснивши позачасовий задум Свiй про свiт i людину. Христос Спаситель визволив людство вiд грiха i смертi. Процес визволення людства вiд цього зла i є процес його спасiння. Цей процес вiдбувається в Церквi Христовiй дiєю Святого Духа.

I.2. Син Божий прийшов оновити весь свiт, а не лише людський рiд, тому що грiхопадiння перших людей вплинуло на всю землю, тобто на весь свiт. Бог сказав першiй людинi Адаму: "Проклята земля через тебе: Терня i бур'яни буде вона родити тобi:" (Бут. 3, 17-18). Говорячи про причину Свого пришестя, Христос Спаситель сказав: "Так полюбив Бог свiт, що вiддав i Сина Свого Єдинородного:" (Iоан. 3,16). Це означає, що любов Бога розповсюджується на весь свiт, який теж потребує оновлення. В Апокалiпсiсi Бог говорить: "Ось, творю все нове" (Одкр. 21,5). Про те саме свiдчить i ап. Павло: "Створiння з надiєю чекає з'явлення синiв Божих, тому що створiння пiдкорилося суєтi не добровiльно, а з волi того, хто його пiдкорив, у надiї, що й саме створiння буде визволене вiд рабства зотлiння на свободу слави дiтей Божих" (Рим. 8, 19-21).

I.3. Загальне спасiння свiту у Христi здiйснилось втiленням Бога, разом з усiма майбутнiми подiями в життi Господа Iсуса Христа. В особi Пренепорочної, Пречистої Дiви Марiї, Богоматерi, все людство освятилось. Стопами Спасителя, Його хрещенням в Йорданi, Його життям на землi наша людська природа оновилась. Апостол Павло говорить: ":любов Божа влилась у серця нашi Духом святим, даним нам. Бо Христос, коли ми ще були немiчнi, в певний час помер за нечестивих: Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас:" (Рим. 5, 5-6, 8). Про Христа, як Спасителя свiту i нашого Бога, глибоко висловився святитель Григорiй Богослов: "Вiн був жертва, але й Архiєрей; жрець, але й Бог; принiс в дар Богу Кров, але очистив весь свiт; зiйшов на Хрест, але на Хрестi розп'яв грiхи. Вiн став людиною для нас. Вiн прийняв гiрше, щоб дати краще, збiднiв, щоб нам збагатитися Його бiднiстю; прийняв образ раба, щоб нам отримати свободу; зiйшов, щоб нам вознестись, був спокушуваним, щоб нам перемогти; перетерпiв i був знеславлений, щоб нас прославити, помер, щоб нас спасти; вознiсся, щоб привернути до себе уражених грiхом". Ми всi були викупленi Христом Спасителем для Бога. Тому нехай не тривожить нас убогий духовний стан свiту, який ми спостерiгаємо. Ми знаємо, що спасiння наше звершується.

I.4. З одного боку, Христос Спаситель звершив спасiння людського роду, але тiльки в Своїй особi; i цим Вiн вiдкрив шлях спасiння для всiх. З iншого боку - процес спасiння не завершився, бо, за словами ап. Павла, "ми спаслися в надiї" (Рим. 8; 24); цей процес продовжується аж до другого пришестя. Iсторiя людства - це iсторiя спасiння людей, 2000-лiтня iсторiя християнства - це iсторiя боротьби добра i зла, правди i неправди. Боротьба точилась i продовжує точитися як мiж християнством i грiховним свiтом, так i в самому християнствi; насамперед в самiй людинi. Не треба дивуватися тому, що в iсторiї Церкви Христової не було жодного перiоду мирного i спокiйного. Сам Христос Спаситель сказав: "Я принiс на землю не мир, а роздiлення" (Лк.12, 51).

I.5. Церква народилась у ворожому свiтi i зазнала найтяжчих гонiнь не тiльки у перших трьох столiттях, але i в наш час. I незважаючи на всi випробування, вона iснує дотепер. Слова ап. Павла: "Ми умираємо, i ось, ми живi" стосуються всiєї iсторiї Церкви. Чому державний атеїзм, який перемолов своїми жорнами десятки мiльйонiв людей, не мiг подолати Церкву? Ми знаходимо вiдповiдь у словах Христа: "врата пекельнi не подолають Церкву" (Мф.16, 18). Сили зла не могли i нiколи не зможуть перемогти добро, бо Бог є добро, а Вiн непереможений. В iсторiї православ'я було бiльше перiодiв страждання i приниження, нiж слави i влади. Якщо нашiй Церквi i є чим хвалитися, то насамперед мучениками i подвижниками благочестя. Духовнi сили в свiтi можуть бути утаєнi, але вони не вичерпались. Небесне i земне тiло Церкви Христової зростає i веде свiт до таємничого дня, переможного i славного одкровення Сина Божого, коли пiсля великого i правдивого Загального Суду оновленням i преображенням свiту Той, Хто сидить на Престолi, скаже: "Ось творю все нове" (Одкр. 21, 4).

I.6. Христос Спаситель прийшов у свiт побудувати Царство Боже. На судi у Пiлата Вiн сказав: "Царство Моє не вiд свiту цього" (Iоан. 18, 36). Царство Боже є духовне Царство, в якому панують Бог i духовнi цiнностi, а не зовнiшня груба сила. Християнство мало найбiльший вплив на суспiльство i свiт у тi перiоди свiтової iсторiї, коли духовнi цiнностi мали прiоритет у життi i дiяльностi людей i суспiльства. Завдяки духовним цiнностям виникла християнська культура i європейська цивiлiзацiя. Ми можемо говорити про вплив християнства на всi сфери людського життя, зокрема на розвиток архiтектури, образотворчого мистецтва, музики, лiтератури, права. Християнська культура стала виявом i втiленням духовностi i високих iдеалiв.

I.7. Джерелом правдивої духовностi може бути тiльки Бог, бо Вiн є дух, любов, iстина, життя i путь. Людина не може бути началом духовностi, вона тiльки вiдбиває на собi те духовне сяйво, яке виходить вiд iстинного Бога. Християнська любов не є абстрактна любов. Християнство - це не вчення, а спосiб життя. Завдяки цьому способу життя воно виросло iз гiрчичного зерна в могутнє дерево. Християнська любов зруйнувала рабство, створила мiцну християнську сiм'ю. Пiд її потужними ударами розпалася Римська iмперiя, яка була побудована на силi i доведена до повного морального розкладу. Царство Боже зруйнувало царство земне. Християнська любов - це Царство Боже, яке, за словами Христа, перебуває усерединi людини. У днi Свого земного служiння Iсус Христос проповiдував людям Царство Боже, тобто цiнностi духа, що є справжнiм скарбом людини, який у неї нiхто не може забрати. Рiздво Христове було початком Царства Божого. Сутнiсть проповiдi Христа i Його дiянь було Царство Боже, яке Вiн як Син Божий прийшов вiдкрити i дати людям.

I.8. Вiдiрванi вiд Бога грiхом, пiдкоренi злу i смертi, втративши справжнє життя, люди знову зможуть - через вiру у Христа - пiзнати єдиного iстинного Бога i Його любов до свiту i у єднаннi з Ним одержати нове - правдиве, iстинне i вiчне життя, для якого вони створенi. Христос вчив, що свiт не приймає цього Божого Царства тому, що вiн у "злi лежить" i темряву полюбив бiльше за свiтло. I якщо й у наш час свiт не приймає Царства Божого i всiма силами вiдкидає його, то лише тому, що "у злi лежить".

I.9. Син Божий принiс людям не тiльки знання про Царство Боже, Вiн не тiльки показав, у чому саме полягають духовнi цiнностi, а й дав благодатну силу увiйти у це Царство. Зло i грiх Вiн перемiг Собою. Всiм Своїм життям Вiн явив образ довершеної людини, тобто людини, до кiнця слухняної Боговi. I тiльки у цьому послуховi i цiй любовi були Його влада й сила, якими Вiн прощав грiхи, зцiляв хворих, воскрешав мертвих. У Самому Собi Вiн явив Царство Боже, як поєднання з Богом, як силу любовi та жертви Богу i людям. Вiдданий на ганебну смерть, залишений всiма, Вiн здiйснив подвиг повної самовiддачi, цiлковитої любовi, найнижчого смирення. Але у цiй самовiддачi i була Його перемога над злом та грiхом: любов подолала ненависть, iстина - неправду i, нарештi, життя перемогло смерть. Бог воскресив Його iз мертвих.

I.10. Все зло, що панувало у свiтi, виявилося безсилим проти цiєї Праведностi. В однiй Людинi зло було переможене. В однiй Людинi у царство грiха i смертi увiйшло Царство Боже - царство любовi, добра, iстини i вiчного життя. Але цю перемогу Iсус Христос, Син Божий, здобув не для Себе, а для iнших, для всiх людей, щоб усiх спасти i ввести до цього, здiйсненого Ним, Царства Божого.

I.11. У першому тисячолiттi вiдбулась справжня i глибока християнiзацiя свiту. Результатом цього були розпад Римської iмперiї, висока християнська духовнiсть з безлiччю святих мученикiв, преподобних отцiв, святителiв, золотий вiк християнської писемностi, подолання язичництва i створення культури на християнських засадах. Перше тисячолiття не було спокiйним: точилась постiйна боротьба з єресями, але це була боротьба за втiлення в життя християнського вiровчення i моралi. Християнство боролось з неправдою i злом свiту цього i перемагало.

I.12. Як позитивний вплив на свiт треба вiдзначити появу у ХIII-XIV ст. християнського ренесансу, коли захiдноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку. Середньовiчна релiгiйна культура своїм унiверсальним розмахом i злетом намагалась створити Царство Боже на землi у найбiльшiй красi, яку тiльки бачив свiт. На жаль, цей грандiозний намiр не вдався, i середньовiчне Царство Боже не здiйснилося, бо Захiдна Європа не пiшла цим творчим, духовним шляхом. Чому iдея Царства Божого не увiнчалася успiхом? Деякi християнськi фiлософи, зокрема М. Бердяєв, стверджували, що "не була розкрита по-справжньому вiльна творча сила людини, не були випробуванi у свободi духовнi сили людини, викуванi християнством". I це найважливiше: примусове здiйснення Царства Божого неможливе.

II. СЕКУЛЯРИЗАЦIЯ СУСПIЛЬСТВА

II.1. ХХ столiття закiнчилось секуляризацiєю суспiльства, з якого витiснена релiгiя. Це означає, що релiгiя, як свiтогляд i як iнститут, остаточно втратила свою роль в полiтичнiй, соцiальнiй i культурнiй сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспiльство зорiєнтовано насамперед на матерiальнi цiнностi. Сьогоднi професiйна дiяльнiсть i соцiальний статус людини переважно не залежать вiд свiтогляду, релiгiйної вiри, моральних устоїв, талантiв i особистих схильностей. Вони залежать вiд здатностi людини ввiйти в глобальний економiчний розвиток.

II.2. В досекулярний перiод релiгiя виконувала подвiйну функцiю в суспiльствi. З одного боку вона була iдеологiєю i як така давала сакральну санкцiю соцiальному устрою, визначала мораль, мотивувала дiяльнiсть людини i одухотворяла суспiльство. З iншого боку вона вказувала людинi на вiчнi духовнi цiнностi, якi нiколи не минають, i тим самим надавала iснуванню людини на землi морального сенсу i в той же час вказувала на її потойбiчне буття в iншому свiтi.

II.3. Друге тисячолiття закiнчилось тим, що європейська культура перестала бути християнською. В ХII-ХIV ст. завдяки християнському ренесансу захiдноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку, бо вона намагалась створити Царство Боже на землi. В епоху вiдродження в європейськiй цивiлiзацiї здiйснився поворот вiд духовних цiнностей до матерiальних. Вперше за весь час з моменту утвердження християнства було вiдкинуто уяву про Бога як Особу, Яка посiдає центральне мiсце у Всесвiтi i людськiй iсторiї. Людина як особа залишилась одна у свiтi, сенсом її життя стало не служiння Боговi, а самоутвердження.

II.4. В другiй половинi другого тисячолiття європейська культура пiшла шляхом нехристиянського гуманiзму. Цей перiод характерний вiдпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралiзацiєю, коли всi сфери людської дiяльностi стали автономними. Автономними стали державне та економiчне життя, наука, мистецтво i вся культура. Всi сфери громадського i культурного життя почали розвиватися пiд гаслом "свободи" i "прав людини". Вiдбувся поступовий вiдхiд вiд християнства i християнського способу життя. Гуманiзм створив для людей свiй духовний свiт, який призвiв до атеїзму, революцiї, масового знищення людей та геноцидiв.

II.5. Сучасна європейська цивiлiзацiя, що виросла на засадах нехристиянського гуманiзму, передала питання вiри у владу вiльного волевиявлення громадян. Переможцi християнства дозволили вiрити у що завгодно. Це призводить до полiтеїзму i до релiгiйного полiморфiзму. Сучасна культура вiдкрила дверi будь-якому релiгiйному досвiду. Сьогоднi секулярна культура ставить на порядок денний не вiру, а лише мораль. Християнського Бога, як вона гадає, уже немає, а залишилась тiльки християнська мораль, яка чомусь стала називатися загальнолюдською. Сьогоднi релiгiйна сфера в європейськiй цивiлiзацiї включає в себе рiзнi релiгiйнi традицiї i релiгiйний досвiд. Це може призвести до релiгiйного синкретизму.

II.6. Європейська цивiлiзацiя, вiдкинувши християнство iз суспiльного життя, вiдкрила дверi для схiдних релiгiй. Азiя i мусульманський свiт не поводяться з релiгiєю так, як це зробила Європа i Америка. На азiатському просторi релiгiя продовжує займати своє належне мiсце. Нехристиянськi релiгiї продовжують не тiльки впливати, а й визначати суспiльне життя своїх народiв. Це насамперед стосується iсламу, який претендує на те, щоб бути основою особливої "iсламської цивiлiзацiї".

II.7. Європейська цивiлiзацiя стоїть перед великою загрозою. Секуляризацiя в Європi обертається для неї новою релiгiйнiстю, але чужою. Схiднi духовнi школи, синкретичнi культи, харизматичнi рухи, язичницькi традицiї європейська цивiлiзацiя сприймає як неминучiсть. На християнствi європейцi не наполягають. Їм байдуже - чи Христос, чи Буда, чи Магомет. Невдача захiдної цивiлiзацiї, яка хотiла домiнувати на Сходi, призвела до того, що схiднi духовнi iдеї перемагають на Заходi.

II.8. В ХХ столiттi секуляризацiя торкнулась також i християн. Вiдбувається поступовий вiдхiд вiд християнського способу життя. В другому тисячолiттi вiдбулося трагiчне роздiлення християнства. З'явились небаченi ранiше в iсторiї ненависть i боротьба серед християн. Навiть проповiдь Євангелiя була по сутi нехристиянською, тому що мiсiонерство нав'язувало християнство без усякого зв'язку з культурою народiв, без любовi до людей i було пов'язане з колонiзацiєю. Фундаменталiзм, конфесiоналiзм i консерватизм убивали Бiблiю i догмати Церкви, перетворивши їх у формули, якi тiльки зберiгалися, а не втiлювалися в життя. Догматика та етика стали роздiленими, богослов'я i благочестя стали рiзними сферами дiяльностi. Єпископи стали скорiше адмiнiстраторами, нiж пастирями i християнськими вчителями. Все це є наслiдком секуляризацiї релiгiї.

II.9. Нехристиянський гуманiзм європейської цивiлiзацiї провалився. Вiн втрачає свiй вплив на духовно-моральний стан. Причина цього полягає в тiм, що безрелiгiйний європейський гуманiзм вiдкинув Бога, Який є джерелом духовностi, i поставив в центр буття людину з її грiховнiстю; вiдмовився вiд християнства, яке ставить на перше мiсце людської дiяльностi вiчнi духовнi цiнностi. Європейська цивiлiзацiя, духовно спустошена, покладає надiї в третьому тисячолiттi на науково-технiчний прогрес, який таїть в собi багато суперечливого i небезпечного для майбутнього людства.

II.10. Незважаючи на те, що християнська релiгiя витiснена iз європейської цивiлiзацiї, вона все ж таки залишається в нiй. Конфлiкт мiж християнством i секулярною культурою триває. Його сутнiсть полягає в тому, що це конфлiкт мiж грiховним свiтом, що самоствердився, i реальнiстю Бога i потойбiчного буття, - як в iндивiдуальному планi, так i у космiчному, або всесвiтньому масштабi. Це зiткнення вiдбувається у людськiй свiдомостi, в душi, а значить, i в суспiльнiй свiдомостi. Мiсце релiгiї в життi людини i суспiльства нiхто не може зайняти, тому що тiльки вона єдина може дати вiдповiдь на запитання людини про її вiдношення до Бога i про її вiдношення до їй подiбних. Тому, будучи викинутою iз суспiльного життя, релiгiя залишається в ньому.

III. ПРОБЛЕМА СIМ'Ї

III.1. Однiєю iз головних проблем європейської цивiлiзацiї є проблема сiм'ї. Християнство створило здорову сiм'ю. Воно лiквiдувало багатожонство i побудувало сiм'ю на засадах любовi. Без любовi сiм'ї як такої iснувати не може. Статевi вiдмiнностi є Божественним установленням. Чоловiк i жiнка є носiями образу Божого. Вони створенi для цiлiсного єднання один з одним у любовi (Бут. 2,24). Сiм'я називається домашньою церквою. Вона реалiзує собою любов, яка iснує мiж Христом Спасителем i Церквою.

III.2. За замислом Божим сiм'я призначена для дiтонародження i розмноження людського роду. Втрата сiм'ї може призвести до скорочення народонаселення i поступового зникнення європейської цивiлiзацiї. Без мiцної сiм'ї не може бути здорового суспiльства, нацiї i мiцної держави.

III.3. Християнський шлюб є таїнством любовi, вiчним єднанням чоловiка i жiнки одне з одним у Христi, а не просто юридичною угодою для задоволення тимчасових потреб. Наполягаючи на отриманнi християнським подружжям благословення через таїнство шлюбу, Церква визнає законним шлюб, укладений вiдповiдно до державних законiв, не ототожнюючи його з блудодiянням. Дотримуючись вiкової традицiї, Церква не освячує шлюбу мiж православними та нехристиянами, вважаючи, що такий шлюб не може бути мiцним, хоч i не вважає його незаконним. Православна Церква допускає шлюби православних з неправославними християнами. Церква наполягає на пожиттєвiй вiрностi чоловiка i дружини та нерозривностi християнського шлюбу. Єдиною можливою причиною розлучення Євангелiє називає грiх перелюбу (подружньої невiрностi) однiєї з сторiн. Церква дозволяє другий шлюб, а за певних умов допускає i третiй шлюб, i виключає - четвертий. Другий i третiй шлюби дозволяються заради людської немочi i недосконалостi.

III.4. Головна причина розпаду сiм'ї лежить в площинi не економiчнiй, а в моральнiй. Ослаблення християнської любовi серед людей породило цю проблему. В результатi втрати духовних засад виникла цiла низка сiмейних i суспiльних проблем. До таких насамперед треба вiднести так звану сексуальну революцiю, пияцтво i наркоманiю. Сексуальна революцiя є прямим наслiдком вiдсутностi здорової сiм'ї. В умовах статевої розпусти стає неможливим створення нормальної сiм'ї. Вiдсутнiсть здорової сiм'ї породжує пияцтво, наркоманiю та iншi суспiльнi пороки.

III.5. Церква цiнує суспiльну роль жiнки, вiтає її культурну, соцiальну i полiтичну рiвноправнiсть з чоловiками. Але вона не може погодитися iз тенденцiєю применшення боговстановленого призначення жiнки як дружини i матерi. Церква бачить служiння жiнки не в простому уподiбненнi чоловiку, а в розвитку всiх дарованих їй Богом дарувань, в тому числi й властивих тiльки її єству, а тому не може сприйняти намагання пiднести соцiальну дiяльнiсть жiнки за рахунок применшення її основного покликання - дружини i матерi.

III.6. Цнотливiсть є основою внутрiшньої цiлiсностi людської особистостi. Її порушення породжує багато негативних наслiдкiв як для самої людини, так i для суспiльства. Особливо важливим є пiдтримання цiєї чесноти в сучасному суспiльствi, де пропаганда розпусти та пороку поставлена на комерцiйну основу i стає нормою суспiльного життя. Це особливо негативно впливає на нестiйкi душi дiтей i юнацтва. Церква закликає до спiвпрацi усi морально здоровi сили суспiльства в боротьбi з пропагандою та розповсюдженням розпусти та iнших порокiв.

III.7. Допускаючи, що школа разом iз сiм'єю повинна давати дiтям знання про статевi вiдносини та тiлесну природу людини, Церква виступає проти таких програм "статевої освiти", якi визнають нормою дошлюбнi статевi вiдносини та рiзноманiтнi збочення. Школа покликана протистояти порокам та виховувати пiдлiткiв до створення мiцної сiм'ї, заснованої на вiрностi i чистотi. Держава i суспiльство повиннi забезпечити виховання шкiльництва в дусi високої моралi на засадах християнської релiгiї. Проблема дiтей i батькiв є результатом вiдсутностi християнської сiм'ї.

III.8. Вiдсутнiсть здорової сiм'ї породжує пияцтво i наркоманiю. Пияцтво набрало широкого розповсюдження. Особливо небезпечне воно серед жiноцтва i молодi. Ще бiльшою бiдою сучасного суспiльства є наркоманiя. Цей порок робить людину рабом темних сил. Держава веде боротьбу лише з наркобiзнесом, а не з причиною наркоманiї, на основi якої з'явився наркобiзнес. Основна причина наркоманiї - це духовна спустошенiсть серед молодi, втрата сенсу життя i моральна нестiйкiсть.

III.9. Святе Письмо i Церква однозначно засуджують гомосексуальнi статевi стосунки, тому що це є прямим спотворенням богоствореної природи. В сучасному суспiльствi гомосексуалiзм набув широкого розповсюдження. Вiн охопив всi верстви населення, в тому числi i духовенство. Дискусiя про становище сексуальних меншин схиляється до визнання гомосексуалiзму не статевим спотворенням, а лише однiєю iз "сексуальних орiєнтацiй". Такий погляд не може бути виправданим християнським моральним вченням. Гомосексуалiзм - це грiховне пошкодження людської природи. Найнебезпечнiшим є його виправдання i намагання представити його як нормальний спосiб сексуального життя, а також захист гомосексуалiзму законодавством деяких європейських держав. Прикро говорити, що i деякi християнськi конфесiї благословляють одностатевi шлюби.

III.10. Не сприяє змiцненню сiм'ї свiдоме припинення вагiтностi, яке також набуло широкого розповсюдження. Церква прирiвнює аборт до вбивства, бо зародження людської iстоти є даром Божим, тому посягання на життя майбутньої особистостi є порушенням заповiдi Божої "не вбивай". Широке розповсюдження абортiв та їх виправдання стає загрозою майбутньому європейської цивiлiзацiї. Церква не вiдкидає жiнок, якi зробили аборт, але закликає їх до покаяння. Християнське подружжя повинно пам'ятати, що продовження людського роду є однiєю iз цiлей боговстановленого шлюбного союзу. Навмисна вiдмова вiд народження дiтей з егоїстичних мiркувань є порушенням Божих намiрiв.

III.11. Головним завданням європейської спiльноти у третьому тисячолiттi повинно бути вiдродження християнської сiм'ї. Тiльки через християнську сiм'ю можна подолати сучаснi пороки суспiльства, в тому числi й демографiчну кризу. Сiм'я може стати основою духовного оздоровлення. Для того, щоб створити нормальну сiм'ю, треба не тiльки турбуватися про створення матерiальних умов для сiм'ї, але й виховувати дiтей на основi християнської моралi i готувати їх до сiмейного життя.

IV. ЦЕРКВА I ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я

IV.1. Виходячи з бiблiйних свiдчень (Сирах. 38:1-2, 4, 6-10, 12-14), Церква благословляє лiкарську дiяльнiсть, в основi якої лежить любов до ближнiх i яка спрямована на попередження та полегшення людських страждань. Пам'ятаючи про те, що тiлеснi й душевнi хвороби є прямим наслiдком грiхопадiння, Церква виявляє свою турботу як про душевне, так i тiлесне здоров'я людини. Вона наслiдує приклад Самого Спасителя, Який зцiлював всю "людину" (Iн. 7, 23). Церква розглядає тiлесне та душевне здоров'я у нерозривному зв'язку iз загальним станом людини. Навiть тодi, коли виявляється неможливим засобами сучасної медицини врятувати людину вiд смертi або полегшити її страждання, необхiдно пам'ятати, що сила Божа виявляється в людських немочах. За словами святого Iоана Золотоустого, "хто навчився дякувати Боговi за свої хвороби, той недалекий вiд святостi". Тiлесне здоров'я не може бути самоцiллю. Тому Церква не може вважати прийнятними методи збереження здоров'я, якi пов'язанi iз вчиненням грiха та шкодою для душi.

IV.2. Церква закликає пастирiв та мирян до християнського свiдчення як хворим, так i працiвникам закладiв охорони здоров'я. Головне мiсце повинно бути вiдведено участi у Таїнствах, створенню у лiкувальних закладах молитовної атмосфери, а також благодiйницькiй дiяльностi. Важливо ознайомлювати медичних працiвникiв з основами християнського вiровчення та православно орiєнтованою бiомедичною етикою. Виконанню цих завдань повиннi сприяти християнськi працiвники медичних закладiв, якi, в силу своєї постiйної наближеностi до хворих, мають пам'ятати про свiй християнський обов'язок.

IV.3. Кожна людина повинна мати можливiсть отримувати вiдповiдну медичну допомогу незалежно вiд свого матерiального та соцiального стану. Лiкар не повинен пов'язувати надання медичної допомоги виключно з матерiальною вигодою за неї. Одночасно завданням суспiльства та держави є гiдна плата медикам за їхню працю.

IV.4. Взаємовiдносини лiкаря та пацiєнта повиннi будуватися на повазi до особистостi та свободи вибору. Церква попереджує про небезпеку впровадження пiд виглядом "альтернативної медицини" окультно-магiчних практик. Церква вказує на неприпустимiсть використання у лiкувальнiй практицi "заговорiв", магiчних або екстрасенсорних дiй, бо вони не мають нiчого спiльного з дiєю зцiлюючої благодатi Святого Духа i є шкiдливими для душi. Кожна людина повинна мати повну iнформацiю щодо методiв лiкування, якi до неї застосовуються, та можливiсть вiдмовитися вiд таких методiв, якi суперечать її релiгiйним переконанням. Одночасно Церква вважає неприйнятною вiдмову в лiкуваннi, особливо коли така вiдмова може стати причиною смертi.

IV.5. Предметом занепокоєння є тенденцiя до зменшення населення нашої держави, викликана багатьма причинами, що призвели до збiльшення смертностi та зниження народжуваностi. Тому Церква пiдтримує рiзнi програми, спрямованi на пiдтримку материнства та дитинства, плоду та новонародженого, закликає державу пiдтримувати народження та достойне виховання дiтей.

IV.6. Одним з головних завдань єднання чоловiка та жiнки у шлюбi Церква вважає народження та християнське виховання дiтей, про що потрiбно пам'ятати християнському подружжю при визначеннi свого ставлення до неабортивних контрацептивiв. Вiдмова вiд народження дiтей з егоїстичних мотивiв є грiхом.

IV.7. Вiд самого моменту зачаття зародок є новою людиною, а тому штучне припинення вагiтностi (аборт) вважається Церквою грiхом вбивства. За будь-яких обставин Церква не може дати благословення на проведення аборту. До нього також прирiвнюється використання контрацептивних засобiв, якi мають абортивну дiю. Проте у випадку, коли аборт було зроблено внаслiдок прямої загрози життю вагiтної жiнки, у якої є дiти, пастирям рекомендується ставитися без суворостi i не вiдлучати її вiд Святого Причастя. Вiдповiдальнiсть за аборт несе як жiнка, так i чоловiк, якщо вiн зроблений за його згодою. Вiдповiдальнiсть за допомогу в проведеннi аборту, або спонукання до нього, несе також i лiкар.

V. ЦЕРКВА I СВIТ

V.1. Пiклуючись про вiчне життя, про спасiння i моральний стан людей, Церква в той же час закликає своїх членiв до соцiального служiння заради спасiння свiту. Син Божий прийшов у свiт не тiльки для того, щоб визволити вiд грiха i смертi людський рiд, а й щоб спасти свiт вiд наслiдкiв грiха. Як сказав Христос Спаситель: "Бог так полюбив свiт, що вiддав i Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вiрує в Нього, не загинув, а мав життя вiчне" (Iоан. 3,16). Це означає, що християни не повиннi цуратися свiту i суспiльного життя. Бог любить не тiльки кожну окрему людину, а й увесь свiт, все людство, бо вони Його творiння i призначенi для очищення i освячення через Церкву. Тому Церква закликає своїх членiв до активної участi у суспiльному життi, але при цьому до такої участi, яка б грунтувалась на засадах християнської моралi i християнського вiровчення. Християни повиннi давати вiдповiдь на сучаснi проблеми, якi хвилюють суспiльство.

VI. ХРИСТИЯНСТВО I НАУКОВО-ТЕХНIЧНИЙ ПРОГРЕС

VI.1. Християнство, подолавши язичницьку культуру, демiфiзувало природу i тим самим вiдкрило шлях до наукового природознавства. Природознавчi та гуманiтарнi науки стали однiєю iз складових європейської свiтової культури. В ХХ столiттi наука i технiка досягли небаченої висоти i створили те, що ми називаємо науково-технiчним прогресом. Пiд впливом секулярної iдеологiї вiн сягнув такого рiвня, що став викликати у суспiльствi побоювання. Екологiчна та iншi кризи ставлять пiд сумнiв вiрнiсть обраного шляху розвитку. Сьогоднi науково-технiчний рiвень такий, що дозволяє невеликiй злочиннiй групi вчинити протягом короткого часу глобальну катастрофу, в якiй загинуть всi вищi форми життя.

VI.2. З точки зору християнства, такi наслiдки науково-технiчного прогресу виникли тому, що вiн не обмежується нiякими моральними, релiгiйними i фiлософськими принципами. Науково-технiчний прогрес опинився пiд впливом людських пристрастей: марнослав'я, гордостi та необмеженого комфорту життя. Звiдсiля витiкає необхiднiсть гармонiйного зв'язку мiж наукою i релiгiйно-моральними цiнностями.

VI.3. Так званий науковий атеїзм помилково стверджував, що мiж наукою i релiгiєю немає нiчого спiльного, бо вони є антиподи. Насправдi мiж наукою i релiгiєю не може бути принципового протирiччя. Наукове i релiгiйне пiзнання мають рiзнi сфери дослiдження i користуються рiзними методами i мають рiзнi цiлi. Церква дивиться на науку як засiб створення земного добробуту людства. В той же час вона застерiгає суспiльство розглядати науку незалежною вiд моральних принципiв. Сучаснi науковi досягнення у рiзних галузях, включаючи фiзику елементарних часток, хiмiю, мiкробiологiю та iншi, свiдчать, що вони здатнi не тiльки принести благо людству, а й вiдiбрати у нього життя. Євангелiє виховує вченого таким, що вiн не може використовувати на зло здобутi ним знання i силу. Тому наука i релiгiя покликанi до спiвпрацi в iм'я життя i гармонiйного устрою суспiльства.

VI.4. Церква застерiгає вiд спроб використання досягнень науки i технiки для встановлення контролю над внутрiшнiм життям особистостi, вiд створення будь-яких технологiй впливу i манiпуляцiй людською свiдомiстю i пiдсвiдомiстю.

VI.5. Церква з повагою ставиться до свiтської освiти. Враховуючи багатовiкову традицiю, вона готова й надалi спiвпрацювати iз свiтською школою, за умови збереження людської свободи. Неприпустимим є свiдоме нав'язування учням антирелiгiйних i антихристиянських поглядiв, утвердження монополiї матерiалiстичного свiтосприйняття.

VI.6. Враховуючи багатолiтнє свiдоме викоренення в суспiльствi релiгiйних знань, Церква попереджає про небезпеку проникнення до школи окультних, язичницьких або сектантських впливiв, якi є шкiдливими для духовного i фiзичного здоров'я учнiв. Для духовного вiдродження суспiльства, i насамперед дiтей i юнацтва, Церква наполягає на доцiльностi викладання в школi основ християнського вiровчення i християнської етики.

VII. ПРОБЛЕМА ЕКОЛОГIЇ

VII.1. До найсерйознiших проблем сучасностi належить проблема екологiї. Однiєю з головних причин забруднення навколишнього середовища є небачене i невиправдане зростання суспiльного споживання у високорозвинених країнах, де прагнення до необмеженого достатку i розкошi стало нормою життя.

VII.2. Екологiчна криза є наслiдком грiхопадiння людей i їх вiдчуження вiд Бога. Пояснюючи причину руйнацiї природи i тваринного свiту, ап.Павло говорить: "Створiння з надiєю чекає з'явлення синiв Божих (тобто праведних людей), тому що створiння пiдкорилося суєтi (руйнацiї) не добровiльно, а з волi того, хто його пiдкорив, у надiї, що й саме створiння буде визволене вiд рабства зотлiння на свободу слави синiв Божих. Бо знаємо, що всi iстоти стогнуть i мучаться донинi; i не тiльки вони, а й ми самi:" (Рим. 8, 19-23). Вiдвернувшись вiд Бога, люди забули, що "володарювання" над природою i "панування" над землею (Бут. 1, 28), до якого покликана людина за задумом Божим, не означає вседозволеностi. Криза душi призвела до екологiчної кризи.

VII.3. Вiдповiдь на проблеми навколишнього середовища лежить не стiльки в площинi економiки, бiологiї, хiмiї, технологiї або полiтики, скiльки в людськiй душi. Вихiд з екологiчного тупика може бути знайдений лише через духовне вiдродження людей. Люди повиннi усвiдомити свою вiдповiдальнiсть перед Богом за правильне i виправдане використання природних ресурсiв довiреного їм Богом свiту.

VIII. ПРОБЛЕМА БIОЕТИКИ

VIII.1. На порозi третього тисячолiття вченi i суспiльство стурбованi досягненнями в галузi бiологiї i генетики. З'явилась можливiсть манiпуляцiї генною iнженерiєю i самим життям. Церква не може бути безучасною i байдужою до проблем, якi виникають у сферi бiоетики. Намагання вчених поставити себе на мiсце Бога i за своїм розумiнням змiнювати i "покращувати" його створiння може призвести до непередбачених результатiв. Розвиток бiомедичних технологiй випереджає осмислення можливих духовно-моральних i соцiальних наслiдкiв. Досягнення бiоетики потребують богословського осмислення; вони не можуть бути вiдданi на вiдкуп вченим i законодавцям.

VIII.2. Церква, висловлюючи свою позицiю з питань бiоетики, виходить iз вчення Божественного Одкровення про життя як безцiнний дар Божий i про свободу, яка є невiд'ємною сутнiстю людини, створеної за образом i подобою Божою.

IХ. ПРОБЛЕМА КЛОНУВАННЯ

IХ.1. Клонування, тобто отримання генетичних копiй тварин, яким займаються вченi, що вiдкинули Бога-Творця i поставили себе на Його мiсце, порушило питання про можливiсть клонування людей. Цей намiр вчених викликає протест у всьому свiтi, бо клонування може стати руйнацiєю людства. Клонування вiдкриває можливiсть манiпуляцiй з генною складовою особистостi i може сприяти подальшому її знищенню. Клонування здатне зруйнувати основи дiтонародження, материнства i батькiвства. Небезпечним є клонування i щодо психологiчних наслiдкiв. Людина, яка з'явилась на свiт в результатi такої процедури, може вiдчути себе не iндивiдуальною особистiстю, а лише чиєюсь копiєю.

IХ.2. Однак клонування окремих клiтин i тканин органiзму не є замахом на особистiсть i в деяких випадках може бути корисним для людини. Необхiдно також враховувати, що експерименти з клонуванням людини можуть супроводжуватись народженням нежиттєздатного потомства. "Тиражування" людей може бути бажаним лише для прихильникiв тоталiтарних систем.

IХ.3. Людина не може претендувати на роль Творця всесвiту. Клонування є викликом Богу i створенiй Ним за Своїм образом i подобою людинi, невiд'ємною частиною якої є свобода i iндивiдуальнiсть особи. Свого часу найвищий ангел Денниця уявив себе богом i став дияволом.

Х. ПРОБЛЕМА ЕВТАНАЗIЇ

Х.1. Церква, залишаючись на засадi заповiдi Божої "не вбивай" (Вих. 20, 13), не може визнати морально допустимою спробу легалiзувати так звану евтаназiю, тобто намiр умертвляти безнадiйно хворих, в тому числi i за їхнiм бажанням. Прохання хворого прискорити його смерть обумовлене станом депресiї. "Право на смерть" може легко перетворитися на загрозу для життя людей, у яких не вистачає спроможностi для лiкування. Евтаназiя є формою вбивства або самогубства.

ХI. ПРОБЛЕМА ТРАНСПЛАНТАЦIЇ ОРГАНIВ

ХI.1. Сучасна трансплантацiя, тобто теорiя i практика пересадки органiв i тканин, дозволяє надати допомогу багатьом хворим, якi ранiше були б приреченi на смерть або тяжку iнвалiднiсть. Разом з тим, зростаюча потреба в органах для трансплантацiї породжує моральнi проблеми i може стати загрозою для суспiльства. Так, недобросовiсна пропаганда донорства i комерцiя, пов'язана з продажем органiв для трансплантацiї, закладають умови для торгiвлi людськими органами, загрожуючи здоров'ю i життю людини.

ХI.2. Церква вважає, що органи людини не можуть бути предметом купiвлi-продажу. Пересадка органiв живого донора може бути у випадках добровiльного самопожертвування заради спасiння iншої людини. В такому випадку згода на експлантацiю (вилучення органа) стає виявом любовi i спiвстраждання. Морально неприпустима трансплантацiя, яка безпосередньо загрожує життю.

ХI.3. Найбiльш розповсюдженою практикою є вилучення органiв у тiльки-но померлих людей. Але в таких випадках повинна бути абсолютна впевненiсть у смертi донора. Не може бути виправданою така трансплантацiя, яка призводить до втрати iндивiдуальної особливостi людини, що приймає чужi органи. При трансплантацiї обов'язково повинна зберiгатися свобода людини. Безумовно неприпустимою є так звана фетальна терапiя, тобто вилучення i використання тканини i органiв людських зародкiв, з намiром лiкування рiзних захворювань i "омолодження" органiзму.

ХII. ЦЕРКВА I ЗАСОБИ МАСОВОЇ IНФОРМАЦIЇ

ХII.1. Засоби масової iнформацiї вiдiграють i будуть вiдiгравати у третьому тисячолiттi важливу роль. Iнформатизацiя стає однiєю iз складових розвитку суспiльного життя. Телебачення, радiо, iнтернет, газети, журнали, книги та всяке iнше друковане слово покликанi забезпечувати широкi верстви населення iнформацiєю про все, що вiдбувається у свiтi, орiєнтуючи людей у складних обставинах сьогодення.

ХII.2. Iнформування глядача, слухача i читача повинно грунтуватися не тiльки на правдi, а й турботi про моральний стан людини i суспiльства, що включає розкриття iдеалiв, а також боротьбу з розповсюдженням зла, грiха i порокiв. Засоби масової iнформацiї не повиннi пропагувати насилля, ворожнечу i ненависть, нацiональний, соцiальний i релiгiйний розбрат, а також грiховнi людськi iнстинкти, в тому числi i в комерцiйних намiрах.

ХII.3. Працiвники мас-медiа повиннi пам'ятати про свою вiдповiдальнiсть перед Богом. Володiючи потужним впливом на аудиторiю, вони несуть моральну вiдповiдальнiсть за виховання людей, особливо молодого поколiння i дiтей. Церква закликає працiвникiв ЗМI керуватися у своїй дiяльностi вiчними духовними цiнностями i не сприяти розповсюдженню неправди i грiха та всякого зла.

ХIII. ПРОБЛЕМА ГЛОБАЛIЗАЦIЇ

ХIII.1. Глобалiзацiя є неминучим процесом третього тисячолiття. Вона вiдбувається у всiх сферах людської дiяльностi. В сферi полiтико-правовiй глобалiзацiя сприяє розвитку мiжнародних вiдносин, активiзацiї торгового, виробничого, вiйськового, полiтичного та iншого спiвробiтництва. Мiжнароднi органiзацiї сприяють вирiшенню рiзних конфлiктiв на планетi. В той же час цi органiзацiї i союзи можуть бути засобом несправедливого домiнування сильних країн над слабкими, багатими над бiдними, технологiчно i iнформацiйно розвиненими над тими, що розвиваються, вживати подвiйнi стандарти.

ХIII.2. Глобалiзацiя в економiцi пов'язана з виникненням транснацiональних корпорацiй i свiтових банкiв, де зосередженi значнi матерiальнi i фiнансовi ресурси. Цi структури мають необмежену владу, яка непiдпорядкована урядам i народам. Вони не знають державних кордонiв, не рахуються з етнокультурою i не турбуються про збереження екологiї i демографiчної стабiльностi, байдужi до релiгiйних традицiй народiв.

ХIII.3. В культурно-iнформацiйнiй сферi глобалiзацiя обумовлена розвитком технологiй, за допомогою яких iнформацiя дуже швидко розповсюджується. В результатi глобалiзацiї зароджується єдина бездуховна культура, яка грунтується на розумiннi свободи грiховною людиною, яка уявляє себе мiрилом iстини. Такий розвиток глобалiзацiї може призвести до катастрофiчних наслiдкiв.

ХIII.4. Процес глобалiзацiї зупинити неможливо, якщо невiдомими нам шляхами Сам Бог не зупинить його, як у свiй час Вiн припинив будiвництво Вавилонської вежi. Визнаючи неминучiсть глобалiзацiї, яка в основному спрямована на пiдвищення матерiального рiвня, розповсюдження iнформацiї, а також на виробничо-пiдприємницьку дiяльнiсть, Церква звертає увагу на суперечнiсть цих процесiв i пов'язану з ними небезпеку для людства. Глобалiзацiя повинна бути поставлена в залежнiсть i пiд контроль вiчних духовних цiнностей.

ХIV. ЦЕРКВА I ДЕРЖАВА

ХIV.1. Церква, а також сiм'я мають Божественне установлення, а держава не є Божественним установленням. Вона виникла на основi розвитку суспiльного життя. Форму державного правлiння обрав народ, а не Бог. Але Господь все-таки санкцiонував нову форму правлiння, замiсть теократiї. Вiн жалкує з того, що народ залишив богоправлiння. "Сказав Господь Самуїлу: послухай в усьому голос народу, що вони говорять тобi, бо вони вiдкинули не тебе, а Мене вiдкинули, щоб Я не царював над ними" (1 Цар. 8, 7). Санкцiонувавши владу держави, Господь вимагає вiд влади вiрностi Його заповiдям i творiння добрих справ. Бог устами Самуїла сказав: "Якщо будете боятися Господа, i служити Йому, i слухати голоса Його, i не будете чинити опiр повелiнням Господа, то будете i ви, i цар ваш, який царюватиме над вами: А якщо не будете слухати голоса Господа, i станете чинити опiр повелiнням Господа, то рука Господа буде проти вас, як була проти батькiв ваших" (1 Цар. 12, 13-15).

ХIV.2. Розкриваючи вчення Христове про правильне ставлення до державної влади, ап. Павло стверджує: "Усяка душа нехай пiдкоряється вищiй владi, бо немає влади не вiд Бога; iснуючi ж властi поставленi Богом. Тому той, хто противиться владi, противиться Божому повелiнню" (Рим. 13, 1-2). Iсус Христос сказав римському прокуратору Пiлату, який засудив Його: "Ти не мав би надi Мною нiякої влади, якби не було дано тобi з неба" (Iоан. 19, 1).

ХIV.3. Держава як необхiдний елемент життя в зiпсованому грiхом свiтi, де особистiсть i суспiльство потребують захисту вiд всiлякого зла, благословляється Богом. Святе Письмо закликає владу використовувати силу для обмеження зла i пiдтримки добра, в чому i вбачається моральний сенс iснування держави. Ап. Павло говорить: "Начальники страшнi не для добрих дiл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро i одержиш похвалу вiд неї. Бо начальник є Божий слуга, тобi на добро. А якщо робиш зло, бiйся, бо вiн недаремно носить меч; вiн - Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. I тому треба пiдкорятися не тiльки зi страху покарання, але й заради совiстi" (Рим. 13, 3-5). Те ж саме пише i ап. Петро (1 Петр. 2, 13-16). Апостоли вчили християн пiдкорятися владi незалежно вiд її ставлення до Церкви. За апостольськi часи Церква була гнана як вiд iудейської, так i вiд римської влади. Але це не перешкодило мученикам i iншим християнам молитися за гонителiв i визнавати їхню владу. Церква закликає християн молитися за державну владу, незалежно вiд вiровизнання i свiтогляду носiїв влади, "щоб провадити нам життя тихе i безтурботне в усякому благочестi i чистотi" (1 Тим. 2, 2).

ХIV.4. В той же час Церква не абсолютизує державну владу. Iсус Христос сказав: "Вiддавайте кесареве кесарю, а Боже Боговi" (Мф. 22, 21), i цим обмежив державну владу. Держава не повинна втручатися у внутрiшнi справи Церкви, в її управлiння, вiровчення, лiтургiйне життя. За вченням Церкви, сама влада не має права себе абсолютизувати, бо це призводить до певного обоження влади. Прикладiв у минулому столiттi бiльше нiж достатньо, щоб активно протидiяти цьому. Церква за будь-яких обставин, навiть в умовах найжорстокiшого гонiння, в усi часи непогрiшно проповiдувала iстину. Не має вона права i на те, щоб замовкнути i не проповiдувати Євангелiє Христове, навiть якщо держава буде намагатися поширювати iнше вчення, несумiсне з християнським. В даному випадку Церква вiльна, вона вiддає Боже Боговi i дiє незалежно вiд держави.

ХIV.5. Принципи взаємовiдносин мiж Церквою i державою зафiксованi в церковних канонах i в державних законах Вiзантiйської iмперiї та Київської Руси за часiв св. кн. Володимира Великого i Ярослава Мудрого. Цi принципи отримали назву симфонiї мiж Церквою i державою. Сутнiсть її полягає в обопiльному спiвробiтництвi, взаємнiй пiдтримцi i взаємнiй вiдповiдальностi. Єпископ пiдпорядковується законам держави як її пiдданий, а не як такий, що отримав вiд неї свою духовну владу. Так само i представник державної влади пiдпорядковується єпископу як член Церкви, який потребує спасiння, а не тому що його влада залежить вiд влади єпископа. В князiвськi часи мiж державною владою i Церквою в Українi були гармонiйнi вiдносини, якi iсторики охарактеризували як симфонiю вiдносин. Київськi митрополити часто були порадниками у великих князiв, останнi прислухалися до їх слiв. В добу боротьби за державнiсть Церква нерiдко брала на себе функцiї проводиря в нацiональному визволеннi українського народу. В iсторiї, як i тепер, Церква потребує пiдтримки держави, а держава духовної пiдтримки Церкви. Класична вiзантiйська формула взаємовiдносин мiж державною i церковною владою знаходиться в "Епаногозi" (друга половина IХ ст.): "Свiтська влада i священство вiдносяться мiж собою, як тiло i душа; вони потрiбнi для державного устрою так само, як тiло i душа в живiй людинi. У їхньому союзi i злагодi знаходиться благоденствiє держави".

ХIV.6. В сучасному свiтi Церква вiдокремлена вiд держави, за винятком деяких країн. Держава стала свiтською установою. Владнi органи будь-якої держави не обтяжують себе релiгiйними зобов'язаннями. Церква не бере на себе функцiй, якi належать до компетенцiї держави. Будучи вiдокремленою вiд держави, Церква не вiдокремлює себе вiд народу, вiд суспiльства. Вона повинна впливати на суспiльство духовними засобами.

ХIV.7. Наша Свята Церква радо вiтала проголошення незалежностi України i пiдтримує утвердження її державностi. Це великий промислительний дар Божий українському народу в ХХ ст. За цю богоугодну справу пролили кров i вiддали своє життя сотнi тисяч духовенства i мирян. Сьогоднi Православна Церква в Українi, стоячи на державницьких позицiях i захищаючи її iнтереси, є духовним фундаментом держави. Ми засуджуємо будь-якi спроби тим чи iншим шляхом дискредитувати нашу державнiсть. Церква як божественний органiзм завжди буде виступати i пiдтримувати iдею консолiдацiї, миру i злагоди в українському суспiльствi.

ХIV.8. Сьогоднi релiгiйна ситуацiя в Українi така, що зобов'язує державу, не втручаючись у внутрiшнє релiгiйне життя i не порушуючи закону про свободу совiстi, дбати про духовну безпеку своїх громадян. На теренах нашої країни поширюються тоталiтарнi секти, якi загрожують фiзичному, психичному здоров'ю людей, а також руйнують культурне надбання українського народу. Вони мають свої потужнi релiгiйнi центри за кордоном. Держава не повинна бути байдужою до цих негативних явищ.

ХV. ЦЕРКВА I НАЦIОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

ХV.1. Церква є зiбранням вiруючих у Христа, Який закликає до входження в неї всiх людей i зокрема кожного. В нiй "все небесне i земне" об'єднується у Христi, бо Вiн - Глава "Церкви, яка є Тiлом Його, повнота, що наповнює все у всьому" (Єф. 1, 22-23). В Церквi дiєю Святого Духа звершується оновлення створiння i обоження людської природи, здiйснюється позачасовий задум Божий про свiт i людину.

ХV.2. Церква за своєю природою є єдиною, тому що глава Церкви Господь наш Iсус Христос - єдиний Спаситель для всiх вiкiв i народiв. Крiм Нього iншого Спасителя немає i не може бути. Церква Христова є соборною, або кафолiчною (не треба змiшувати кафолiчнiсть з католицтвом). В "Посланнi схiдних патрiархiв" (ХVII ст.) сказано: "Вiримо, як навченi вiрити, в святу соборну апостольську Церкву, яка обiймає всiх i повсюди, хто б вони не були, вiруючих у Христа". Катехiзис св. Петра Могили (символiчна книга Православної Церкви) на запитання: "Чому Церква називається соборною, кафолiчною або вселенською?" - вiдповiдав: "Тому що вона не обмежується нiяким мiсцем, нi часом, нi народом, але вмiщає в собi iстинно вiруючих всiх мiсць, часiв i народiв". До цього треба додати: живих i померлих, святих i тих, хто у вiрi упокоївся.

ХV.3. Однак вселенський характер Церкви не виключає право християн на нацiональну самобутнiсть, нацiональну культуру. Церква поєднує в собi вселенське начало з помiсним - нацiональним. Тому Православна Церква, будучи вселенською, складається з багатьох Помiсних (тобто Автокефальних Церков), якi об'єднанi єдиним вiровченням i християнською любов'ю. Вони керуються єдиними канонами i мають єдиний устрiй. Кожна Помiсна Православна Церква - це незалежна в своєму внутрiшньому адмiнiстративному управлiннi спiльнота, яка складається з єпархiй, парафiй, монастирiв та iнших установ. В основi Помiсних Церков лежить адмiнiстративний подiл (держава), культурнi, нацiональнi, iсторичнi та iншi засади. Главою Помiсної Православної Церкви є патрiарх, або митрополит, або архiєпископ. Помiснiсть Церков є апостольським установленням. 34-е Апостольське правило свiдчить: "Єпископом кожного народу подобає знати першого з них, i визнавати його як главу". Цього принципу дотримується Православна Церква з апостольських часiв. Крiм Помiсних, тобто Автокефальних Церков, iснують автономнi церкви, якi входять до складу Помiсних Церков. Структура Православної Церкви не знає статусу "самостiйної i незалежної" в складi iншої Помiсної Церкви. Це є нововведення, невiдоме православнiй традицiї.

ХV.4. Однiєю з таких Помiсних Церков є наша Українська Православна Церква Київського Патрiархату, яка виконує свою спасительну, iсторичну мiсiю серед православного українського народу i безперестанно служить Богу i спасiнню людей. Бiльш як тисячолiтня традицiя українського православ'я виплекала самобутню українську нацiональну ментальнiсть i культуру, яка виражена в богослужiннi, церковному мистецтвi, музицi, архiтектурi та в iнших особливостях нашого християнського свiтогляду. Серед святих, якi шануються Православною Церквою, є й такi, що прославились особливою своєю християнською любов'ю i патрiотизмом. Недаремно наша Свята Церква встановила в другу недiлю пiсля П'ятдесятницi звершувати пам'ять всiх святих землi української. Українськi агiографiчнi джерела прославляють святих, якi покладали душу свою за Вiтчизну. Певний патрiотизм i любов до свого народу, шана до землi виявляється в словi преподобного Феодосiя до великого київського князя Iзяслава Ярославича.

ХV.5. В тяжкi для нашого народу часи Церква закликала свою паству любити свою земну батькiвщину, благословляла нацiонально-визвольну боротьбу нашого народу. Нацiонально свiдома iєрархiя Української Православної Церкви завжди стояла на захистi iнтересiв українського народу. На жаль, сьогоднi в нашiй державi новiтнi релiгiйнi утворення i рухи все бiльше i бiльше проповiдують розпливчасте, безлике так зване громадянське суспiльство, близьке до космополiтичного. Всi нашi попереднi нацiональнi надбання i iсторiя нерiдко нехтуються, зневажаються свiтлi постатi нашого народу, якi боролись за нацiональне визволення i свободу. В серцях молодого поколiння цi рухи намагаються сформувати безбатченкiв, байдужий погляд на свою власну iсторiю i культуру.

ХV.6. Православний українець i сьогоднi покликаний любити свою Батькiвщину. Православний патрiотизм i нацiональна свiдомiсть мають бути дiяльними i виявлятися в захистi нашої держави вiд супротивника, працi на благо Вiтчизни, турботi про благоустрiй i добробут народу.

ХV.7. Правдива, нелицемiрна християнська любов до людей несумiсна з холодною байдужiстю до спiввiтчизникiв. Апостоли - учителi Вселенної мали всi пiдстави називатися i бути громадянами свiту, але навiть апостол Павло, якого ми називаємо "апостолом народiв", нiколи не гасив в собi гарячої любовi до народу, з якого походив. Вiн писав римлянам: ":що велика менi печаль i безупинний бiль серцю моєму; я жадав би бути вiдлученим вiд Христа за братiв моїх, рiдних менi по плотi, тобто iзраїльтян:" (Рим. 9, 2-4). Сам Iсус Христос, Який прийшов спасти все людство i принести Самого Себе в жертву за всiх людей, однак присвятив Своє суспiльне служiння Своєму народу i до останньої хвилини сумував з приводу жорстокостi Iзраїля (Лк. 19, 41-42). Посилаючи апостолiв на проповiдь, Господь сказав: "...йдiть перше до загиблих овець дому Iзраїлевого" (Мф.10,6), i в цьому виявилась Його любов до Свого народу. Як Iсус Христос, безмежно люблячи весь людський рiд, одночасно любив i Свiй народ, так i нам належить "зображати в собi" Христа, поєднувати в собi i те, i iнше: любити всiх людей жертовною любов'ю, як це вiдображено в притчi про милосердного самарянина (Лк. 10, 25-37), i одночасно любити особливо тих, якi з'єднанi з нами в одне нацiональне тiло, пам'ятаючи, що iстинний патрiотизм зовсiм не виключає проявiв широкої справжньої любовi до всього людства в цiлому. Виходячи з цього, Церква не може пiдтримувати космополiтизм.

ХV.8. Наша Свята Українська Православна Церква Київського Патрiархату, беручи до уваги стан сучасної нацiональної свiдомостi населення України, багатовiкову церковну українську традицiю, потреби впровадження i нормального розвитку української мови, закрiпленi Конституцiєю України, заявляє, що й надалi богослужбовою мовою в нашiй Церквi буде українська. Але в тих парафiях, де вiруючi забажають, богослужiння можуть вiдправлятися i церковно-слов'янською мовою, так буде, щоб запанував мир i спокiй мiж православними. Таке визначення потрiбне i для майбутнього об'єднання православних в Українi в єдину Помiсну Українську Православну Церкву.

ХV.9. Своє ставлення до богослужбової мови i проповiдi наша Церква обгрунтовує свiдченням про дiї Святого Духа в день П'ятдесятницi, коли апостоли отримали дар говорити мовами народiв, до яких вони йшли проповiдувати Євангелiє Христове. I ап. Павло пише: "В Церквi хочу краще п'ять слiв сказати розумом моїм, щоб i iнших поставити, нiж тисячi слiв незнайомою мовою" (1 Кор.14,19). Слов'янськi вчителi свв. Кирило i Мефодiй проповiдували Євангелiє слов'янам їхньою мовою, переклали Бiблiю i богослужбовi книги на слов'янську мову.

ХVI. БОГ - НАША НАДIЯ

ХVI.1. Вступаючи в третє тисячолiття, Церква дивиться в майбутнє з надiєю. На вiдмiну вiд тих, хто поставив у центр iсторiї людину i науково-технiчний прогрес, ми, християни, покладаємо надiю на Бога. В третьому тисячолiттi перед людством виникне багато проблем, якi з точки зору людського розуму розв'язати неможливо. Для нас, християн, у свiтi нема нiчого безнадiйного. Ми ставимо в центрi буття Бога. Точнiше сказати, Вiн є центром буття, незалежно вiд того, ставлять люди Його в центр, чи не ставлять; Вiн є ним. Бог не тiльки створив всесвiт, але й пiклується i промишляє про нього. Рiздво Христове свiдчить про те, що Бог не залишив свiт напризволяще. Ми не маємо пiдстав сумнiватися, що Бог керує свiтом. Вiн попускає розповсюдження зла до вiдповiдної межi, але водночас припиняє його Своїми часто незбагненними для нас дiями. Нам не страшнi нiякi потрясiння, бо з нами Бог!

ХVI.2. Церква Христова тому i святкує 2000-лiття Рiздва Христового, щоб нагадати християнам, якi втратили надiю у цьому свiтi, що Бог не залишив людство на самотi зi злом. Народившись вiд Пресвятої Дiви Марiї, Син Божий - Творець всесвiту оновив людську природу, визволивши її вiд грiха i смертi. Пiсля цього для вiруючих не страшна нi смерть, нi її причина - грiх, бо Христос Спаситель подолав смерть Своїм воскресiнням, а заснувавши Церкву, дав нам благодатну силу i можливiсть визволятися i очищатися вiд грiха.

ХVI.3. Християнство витiсняється iз суспiльного життя i в той же час воно залишається в свiтi i продовжує освячувати його. Церква Христова нiколи не втратить своєї всеосвячуючої благодатi, тому що нiякi пекельнi сили не подолають її. Ми є свiдками того, як державний атеїзм не змiг подолати Церкву.

ХVI.4. Християнська релiгiя безсмертна, тому що вона грунтується не на людському вченнi, а на Божественному Одкровеннi. Син Божий - Христос Спаситель сказав: "Я є путь, iстина i життя" (Iоан. 14, 16). Правдивiсть Своїх слiв вiн пiдтвердив Своїми дiлами. Моральнi засади християнства, якi грунтуються на догматах вiри, залишаються непереможеними. Християнська релiгiя непереможна, тому що вона свiдчить людям про найважливiше: про Бога, про смерть, про вiчне життя, про любов, про грiх, про сенс нашого земного життя.

ХVI.5. Вiдповiдаючи на питання свiту, Церква повинна акцентувати не стiльки на моралi, скiльки на догматах вiри. Православна церква багата своєю догматичною традицiєю i повинна зберiгати вiрнiсть їй, нiчого не змiнюючи. Церква не потребує нових догматiв вiри. Все, що людству потрiбно для спасiння, Христос Спаситель вiдкрив нам. Але, як говорять, догмати не треба зберiгати як археологiчнi релiквiї. Догматами вiри християнин повинен жити i ними обгрунтовувати вiдповiдь на сучаснi проблеми. Наприклад, ми молимось i вiримо, що Бог чує нашу молитву, iнакше якщо це не так, то навiщо молитися. Наша молитва грунтується на догматi Божої всюдиприсутностi. I в той же час ми таємно впадаємо в грiхи, люди таємно звершують злочини, i не замислюємося над тим, що Бог як чує молитву, так i бачить злочин. Вiн спроможний виконати молитву i покарати за грiх i злочин.

ХVI.6. Головним завданням християнства у грядущому тисячолiттi є духовне вiдродження. Соцiальне служiння Церкви має велике значення, але набагато важливiшим є духовне вiдродження. Недаремно Христос Спаситель сказав: "Шукайте насамперед Царства Божого i правди його, i все це (тобто матерiальнi блага) додасться вам" (Мф. 6, 33). Моральне оздоровлення може вiдбуватися насамперед через кожного iндивiдуума. Такого принципу дотримувались першi християни. Завдяки тому, що їх особисте життя було праведним, будучи нечисленною групою, вони подолали могутню Римську iмперiю, яка на той час уже морально загнила.

ХVI.7. Для морального очищення людей i освячення свiту треба повнiше використовувати багатство лiтургiчного життя, красу богослужiння i християнського мистецтва, i особливо - євхаристiю. Євхаристiя - це не одне з багатьох таїнств Церкви. Це є вище з'єднання божественної реальностi з людською природою для спасiння свiту. Архiпастирi i пастирi Церкви повиннi звернути особливу увагу на те, як ми вiдправляємо євхаристiю й iншi богослужiння. Богослужiння несе на собi богословське навантаження. Воно повинно бути зрозумiлим для вiруючих. В цьому вiдношеннi важливе значення має зрозумiла мова, тобто рiдна мова, а також спосiб звершення богослужiнь. Побожне звершення богослужiнь - це переконлива проповiдь, яка доходить до глибини душi, а не тiльки збагачує розум.

ХVI.8. Християни спроможнi будуть вiдродити духовнiсть в свiтi, якщо звернуть увагу на особисте життя. Не треба зазiхати на велике, треба починати з малого - з окремої особи. Не випадково Господь порiвняв своїх нечисленних послiдовникiв з найменшим зерном, з якого потiм виростає могутнє дерево.

ХVI.9. Велике значення в християнському способi життя має чернецтво. Протягом двохтисячолiтньої iсторiї православне чернецтво зберiгало моральнi пiдвалини в суспiльному життi i було сiллю землi. Сьогоднi чернецтво втратило минулу славу. Монастирiв багато, а справжнього чернечого життя обмаль. Тому Церква повинна звернути увагу на чернецтво. Без чернецтва Помiсна Церква втрачає свою силу. Дух стародавнiх подвижникiв, дух самоосудження i прийняття на себе грiхiв свiту в наш час пiдмiнюється агресивнiстю i "ревнiстю не за розумом", що протирiчить сенсу самого аскетизму.

ХVI.10. Отже, мiсiя Церкви Христової полягає в служiннi спасiнню людей для вiчного життя, з одного боку, а з iншого - для очищення i освячення свiту. Ця мiсiя двоєдина i неподiльна.

ХVI.11. Висловлюючи християнський погляд на сучасний свiт, наша Церква декларує, що майбутнє європейської цивiлiзацiї залежить вiд того:

1) чи буде вона спроможною знову поставити Бога у центр iсторiї i буття людства, а не людину;

2) чи вiдродиться вона духовно на засадах християнського вiровчення i моралi.

ХVI.12. Церква закликає людство i кожну людину повернутися до Бога i поставити в центр особистого i суспiльного життя i дiяльностi вiчнi духовнi цiнностi, а матерiальнi цiнностi повиннi стати результатом духовностi. Iсторiя свiдчить, що цивiлiзацiї зникають через духовно-моральний занепад. Майбутнє європейської цивiлiзацiї залежить вiд морального стану народiв, якi належать до неї.