МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Довга, але цікава наукова стаття Чмихова. Все ясно і зрозуміло

09/19/2003 | Тестер
М.О.ЧМИХОВ
БЕЗСМЕРТНИЙ «ЗАКОН»
Уривок з книги: Микола Чмихов: "Джерела язичництва України-Русі" / Упорядкування Валентини Чмихової/ ІНДОЄВРОПА: Тематичний випуск. — 7506 (1988—1989). — Кн. 1—4. Розділ 5.
Адже Пуруша — це Всесвіт,
що існував і буде існувати.

Рігведа.
Нині очевидним стає той факт, что взаємозв'язок людства й природи відбивається у вигляді спільних періодів їхнього розвитку, які відповідають археологічним епохам.
Найбільш правдоподібними уявляються рубежі між епохами:
— неолітом (і його кінцем — мідним віком) і бронзовим віком (близько 2800/2750 р. до н. е. );
— бронзовим і залізним віками (близько 1200 р. до н. е. );
— раннім залізним віком і середньовіччям (кінець IV—початок V ст.).
Можна помітити, що між цими рубежами минало близько 1600 років. Це, можливо, не випадково. Адже й неоліт, згідно з отриманими нами даними, почався також за 1600 років до бронзового віку (близько 4400 р. до н. е. ).
Логічно припустити, що періоди голоценової епохи змінюються в силу якоїсь закономірності. Характер таких коливань став предметом спеціальних досліджень, і їхні основні результати знайшли підтримку археологів.
Зокрема, М. Косарєв прийшов до висновку: глобальні зміни клімату, що відбилися в археологічному матеріалі, відповідають схемі В. Шнітнікова. За нею, голоцен ділиться на 1850-річні періоди, котрі складаються з вологої (300—500 років), перехідної (700—800 років) і сухої (600—800 років) фаз.
Ці періоди збігаються з повторюваними максимумами приливоутворючої сили небесних світил (за О. Петтерсоном), відповідно до яких через кожні 1700 років Земля, Місяць і Сонце значний час розміщуються на одній прямій. При цьому приливостворюючий вплив Місяця і Сонця на Землю різко збільшується. Це призводить до підвищення загальної зволоженості клімату.
На 1850-річні цикли накладаються й інші максимуми приливоутворюючої сили Місяця і Сонця, які повторюються через 84—93 роки. А також максимуми подібного загального впливу інших планет — Марса, Венери, Урана, Сатурна та Нептуна (через 1680, 168, 84, 24, 12 років).
Деякі з названих ритмів (168- і 84-річні) відповідають історично відомим найбільш значним повеням Нілу.
Висновки В. Шнітнікова і М. Косарєва використані в роботах інших дослідників, зокрема Я. Гершковича і М. Ієвлєва. А. Нікітін звернув увагу на те, що, крім періоду В. Шнітнікова, на стародавні суспільства впливав і (ймовірно, залежно від положень планет) обгрунтований І. Пудовкіним та Г. Валуєвою 1200—1800-річний період переміщення магнітного центру Землі замкнутою еліптичною орбітою.
Максимальна зміна сили тяжіння на рубежах циклів викликає на певних територіях тривалі й згубні посухи1*. Тому слід звернути увагу на деякі особливості опису настання Страшного суду, або кінця світу.
Зокрема, згідно з християнським ученням, Сонце тоді перетвориться «на тьму», а Місяць — «на кров». Це відповідає вигляду світил на момент затемнення Сонця.
З «Магабгарати» відомо, що одним з найбільш значних порушень неба наприкінці юг буде затемнення Сонця. Його поглине демон Рагу:
«Запалають тоді весь небокрай і рухомі сузір`я, зміниться хід світил і сплутаються [напрямки] вітрів, страшне видовище являтиме частий дощ метеорів. Поруч із Сонцем виблискуватимуть шість інших, і всі вони разом із шумом і тріском запалять небеса…
Тисячоокий не вчасно посилатиме дощ…
Рагу в кінці юг поглинатиме Сонце не тільки призначеного дня…
І всюди запалає вогонь» (III, 188, 74—84).
Всесвітня пожежа, затьмарені Сонце і Місяць, падіння зірок, землетрус були основними рисами уявлень про кінець світу й у слов`ян:
«Тоді земля затрясеться
І камені всі розпадуться,
Сонце і місяць затьмаряться,
Часті зірки на землю спадуть»2*.
Сучасники Платона вважали, що кінцем світу стала гігантська пожежа, викликана падінням на землю Фаетона. Цікаво, що це також збігалось із затемненням Сонця:
«День, кажуть, без кінця минув:
Пожежі — Всесвітові світ доставляли»
(Овідій. Метаморфози. II, 331—332).
Тому закономірною уявляється і традиція дослідження сонячних затемнень античною інтелігенцією (про це, зокрема, згадував Платон у «Федоні»), і численні стародавні зображення Сонця на рогах Місяця або у вигляді диска з накладеним на нього півмісяцем, що відповідає схемі затемнення Сонця Місяцем.
Дана схема затемнення чудово передана і в «Біблії» в образі жінки-знамення. Адже після звуку труби цього ангела не тільки вдарять блискавки, загримить грім, почнеться землетрус і піде великий град, а й з`явиться на небі знамення: жінка, вдягнена в сонце, під ногами в неї знаходиться місяць, а на голові — вінок із 12 зірок (Об`явлення Іоанна Богослова. 11, 19—12, 1).
Багато народів, зокрема й слов'яни, вважало: вселенська пожежа в кінці світу закінчиться потопом, води якого омиють Землю і відродять її. Причому поновлення стабільної ситуації після катаклізмів також визначалося розташуванням небесних тіл: «У жорстоких муках минатиме кінець юг, а потім своєю чергою поновиться [весь] світ, починаючи з двічінароджених. Через певний час доля знову буде несподіванно прихильною до світу. Місяць, Сонце, Тіш'я (чи Пуш'я — сузір'я місячного зодіаку, частина сузір`я Рака, яке вважають «домом» Венери. — М.Ч.) і Брігаспаті (Юпітер. — М.Ч.) зійдуться під одним знаком зодіаку, і тоді [знову] почнеться Крита [юга]» (Магабгарата. III, 188, 85—93).
Повторюваність найважливіших природних процесів зумовлена передусім обертальною природою Сонячної системи, а також взаємодією в ній. Серед циклів, які відбивають дану закономірність, виділяються:
— сонячні цикли активності;
— цикли них явищ на Землі (приливоутворючої сили Місяця і Сонця, прецесії Землі, сарос — період повторень сонячних затемнень в масштабі всієї планети при збігу на одній прямій центрів Сонця, Місяця і Землі, цикл О. Петтерсона);
— цикли еволюції руху Землі (коливання швидкості обертання, коливання земної осі, зміна орбітальних параметрів);
— цикли взаємодій у Сонячній системі, зумовлені повторенням однакових взаємних положень планет3*.
Найвідомішими серед циклів Місяця і Сонця є два:
— 19-річне «коло Місяця», по завершенні якого фази Місяця випадають на ті самі числа календаря (зокрема, початок місячного місяця та сонячного року);
— 28-річне «коло Сонця», з початком якого збігаються дні тижня і числа місяця.
Спільний початок таких кіл настає через 532 роки, коли відбувається збіг фаз Місяця, днів тижня і чисел місяця.
Можна помітити, що в кожній із завершених 1600-річних археологічних епох досить виразно виділяється одна третина або дві третини. Інакше кажучи, правомірно вважати: 532-річне коло, яке одержало в стародавні часи назву «Індиктіон», «Великий індиктіон», «Велике коло», «Церковне коло» і «Миротворче коло», було третьою частиною кожної (!) археологічної епохи.
Отже, кожна археологічна епоха має налічувати 1596 років? Згідно з новими даними, цикл О.Петтерсона вважається рівним 1600 рокам. У такому випадку, чи кожна археологічна епоха відповідає цьому циклу? І як визначити початок 532-річного циклу? Можливо, моментом збігу нового місяця і весняного рівнодення.
Відлуння таких уявлень зафіксовані у слов`ян. І. Климишин довів: перед введенням християнства на Русі вживався, як і в багатьох інших стародавніх народів, місячно-сонячний календар із 19-річним циклом.
Існування його зумовлювалось тим, що в наших широтах зміну пор року і сам рік (365,25 діб) визначали за рухом Сонця (точніше, Землі навколо Сонця), тривалість місяця (29,53 діб) — періодом зміни фаз Місяця, починаючи з народження молодого місяця. А рік починали з народження місяця, найближчого до весняного рівнодення.
Сонячний рік дорівнював 365 дням, а 12 місячних місяців, що входили до нього, — 354 дням. По завершенні першого року циклу різниця між наступним весняним рівноденням і найближчим до нього початком місяця складала 11 днів. Тобто наступний рік починався за 11 днів перед початком місяця. А по завершенні другого року ця різниця зростала вже удвічі.
Щоб уникати такої невідповідності, слов`яни в межах 19-річного циклу періодично додавали сім 30-денних місяців. В результаті цього на початку нового 19-річного циклу весняне рівнодення (початок року) і початок місяця збігалися.
Наявні на початку циклу незначні розбіжності між рухом Місяця і Сонця зводились до мінімуму при об`єднанні в більші, 76-річні, цикли і майже цілком зникали в 532-річних циклах. У тих, що пов`язані з настанням глобальних катастроф!
Наші пращури, виходячи з усього, вміли визначати час наступу таких катаклізмів. Згідно з їхніми уявленнями, кінець світу мав настати, якщо під час святкування Нового року — масляної, яке тривало тиждень, не народиться новий місяць4*.
Можливо, це мало статися внаслідок уже згаданих змін (чи зупинки) обертання Всесвіту, через які Місяць не міг «народитись»: «…доки є Сонце і рух за колом, усе існує й зберігається у богів і людей. А якби раптом це стало, наче вкопане, то всі речі загинули б і… все повернулось догори дном» (Платон. Теетет. 153d).
Слов`яни вважали, що кінець світу настане і в тому випадку, якщо місяць народиться чорним (можливо, слабко освітлюваним на «загромажденому» в ці дні численними космічними тілами небі): «Як буде місяць чернець, то буде й світу кінець». Причому «чернець» мав «народитись і зійти на великий піст», тобто одразу після масляної5*.
У східних слов`ян перше наукове пояснення затемнення Сонця як покриття його диска диском Місяця в новомісяччя відноситься Тельки до 1563 р.: «Перед вечором була погибель Сонцю, таки Місяць підійшов під Солнце і бисть мрачно не много, в началі народження Місяця»6*. Однак виникло воно набагато раніше. Очікування катаклізму на початку весни під час сонячного затемнення відбивається в народних віруваннях про шлюбну пару Місяця (чоловіка) і Сонця (жінки).
Литовці вважали, що шлюб Місяця і Сонця укладається навесні. На думку германців, ця пара сходиться Тельки під час сонячного затемнення, тоді й свариться. Шлюб символізував сонячне затемнення, можливо, тому, що, виходячи заміж, жінка повинна покривати голову (як під час закриття Сонця Місяцем).
Слов`яни стверджували, що Місяць і Сонце розлучаються з першими морозами і зустрічаються Тельки навесні. Тоді довго перебувають разом. Але іноді Місяць затіює сварку, яка закінчується землетрусом7*.
У давнину вірили, що кінець світу настає тоді, коли сонце або місяць потрапляють у пащу звірині.
В індоєвропейських народів у зв'язку з кінцем світу у різних варіантах згадуються вовки. В українців діють хорти св. Юрія, а в скандинавів пащу вовка мала навіть Гелла (Пекло). Французи вважали, що кінець світові прийде тоді, коли зуби вовка схоплять місяць. За скандинавською Еддою, — коли один вовк ковтне сонце, а інший — схопить зубами місяць.
Досить часто замість вовка називали зміїв. Саме змії у слов'ян та германців ковтали сонце, місяць, зорі. В «Євангелії» змієм виявився диявол, який хотів знищити світ:
«І з'явилася інша ознака на небі, — ось змій червоноогняний, великий, що мав сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців.
Його хвіст змів третину зір із неба додолу. І змій стояв перед жінкою, що мала вродити, щоб з'їсти дитину її, коли вродить.
І дитину вродила вона чоловічої статі, що всі народи має пасти залізним жезлом. І дитина її була взята до Бога, і до престолу Його.
А жінка втекла на пустиню, де вона мала місце, від Бога для неї вготоване, щоб там годувати її тисячу двісті шістдесят день.
І сталась на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи, та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі.
І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним його анголи були скинені» (Об'явлення св. Івана Богослова. 12. 3, 7).
Нам здається, що ці факти дозволяють дещо інакше тлумачити деякі інші вже відомі нам факти.
Замислимося.
Адже, наприклад, новонароджене дитя є символом майбутнього і запорукою приходу кінця світу через його знищення (приходу Страшного суду). А змій, який начебто також прагне знищення світу, разом з тим намагається все ж таки зберегти (!) цей старий світ. Для цього змієві й необхідно з'їсти дитину.
Таким чином, одна з найважливіших, хоча й дещо прихованих, функцій змія-диявола — збереження (а не руйнування) світу теперішнього.
Дещо несподіваним у цьому є те, що поведінка змія абсолютно тотожня поведінці, скажімо, Крона. Він був уособленням своєї епохи. Крон намагався відібрати в богині Геї їхніх спільних дітей (у т. ч. й Зевса), щоб з'їсти їх, не дати їм вирости й утвердити вже нову, свою, епоху.
Потім, пригадаємо, сам Зевс намагався з'їсти свого сина Аполлона, знаючи, що той несе нову епоху, у якій Зевс втратить владу.
Отже, наведені спроби поїдання богами дітей, змієм-дияволом дитини жінки-знамення відповідає найдавнішим уявленням про глобальні катаклізми на зламах епох, коли сили старої епохи намагалися марно боротися з віяннями майбутньої епохи.
Найдавніше усвідомлення суті такого зламу належить до часу зміни епохи Крона епохою Зевса — зміни Золотого віку Срібним. Тобто зламу протонеоліту і неоліту.
У мітах греків спроба поїдання своїх дітей, народжених від богинь здійснюється царями-богами. В «Біблії» сім голів змія-диявола також увінчано коронами, що показує його царське походження. Як і жінка-знамення, змій-диявол є також небесним знаменням.
Отже, нам здається: цих фактів цілком достатньо для припущення, що в образі змія-диявола збережено риси того самого язичницького Бога-царя і водночас батька дитини, яку мала народити жінка-знамення. Однією з його іпостасей був змій.
Таким чином, опис переслідування жінки змієм-дияволом відповідає давнім мотивам священного шлюбу. Зокрема, між змієм-драконом Зевсом та Персефоною, або Аполлоном та Дріопою.
У свою чергу, це ще раз дозволяє підтвердити припущення про зображення священного шлюбу як глобального катаклізму.
Таким чином, гіпотетично повний міт про священий шлюб можна уявити і так.
Шлюб укладається на зламі епох божественними батьками. Вони передчувають наближення глобального катаклізму і хочуть народити дитину, що стане символом майбутньої епохи. Завданням матері є народити цю дитину. А завданням батька, який відповідає за збереження існуючого життя Всесвіту, — намагатися знешкодити новонародженого. Причому зробити це таким способом, щоб той усе одно міг активно діяти пізніше або відродитися, можливо, в новій якості (вкинути до в'язниці, проковтнути...).
Таким чином, новонароджене дитя-жертва повинно зникнути (іноді надовго) для своєї нової майбутньої появи. Надалі, виросши, дитина веде боротьбу проти свого батька, скидає його з трону й утверджує свій космічний порядок. Порядок нової історичної епохи.
По закінченні цієї епохи ситуація повторюється, але вже з сином цього колишнього новонародженого.
Таким чином, священий шлюб був символом утвердження прогресу через черговий глобальний катаклізм.
Очевидно, таке розуміння зміни епох було характерною рисою світогляду індоєвропейців і семітів.
Подібним чином може бути розцінена історія, наслідком якої стало творення світу Мардуком. Праматір Тіамат разом із своїм чоловіком Кінгу намагалася боротися проти своїх дітей і на деякий час досягла своєї мети. Але останній її син Мардук все ж таки вступив до бою, переміг Тіамат та Кінгу, утвердив новий світ.
Не хотілося б щоб наші слова стали образою для християн, але християнське вчення зберегло цю традиційну формулу також. Народжений, як ми вже зазначили, у традиціях священого шлюбу, будучи водночас сином Бога, Христос через деякий час стає жертвою і зникає із земного життя. Але так, що постійно впливає на нього, а потім — на момент Страшного суду з'явиться й керуватиме утвердженням нового космічного (у т. ч. й суспільного) порядку.
Отже, сюжети, пов'язані з глобальним катаклізмом, несподівано для нас виявилися поширеними не лише у християнстві, а й за тисячі років до його появи.
Це є підставою розглядати як картини кінця світу (глобального катаклізму), крім згаданих раніше композицій священного шлюбу, ще й зображення небесних летючих собак (вовків), мітичних тварин із собачими (вовчими) пащами, зміїв-драконів. Причому часто поруч із різними космічними символами. Ці образи поширені з неоліту, у т. ч. й на території України. Особливо виразно такі композиції представлено на кераміці Трипілля.
У зв'язку з цим звернімося ще до одного біблійного сюжету про момент кінця світу перед його наступним відродженням:
"І небесні світила позникають, а небо, як звій книжковий, буде звивене, і всі його зорі попадають, як спадає оте виноградове листя, й як спадає з фіговниці плід недозрілий.
І посяде його пелікан та їжак, і перебуватимуть в ньому сова та ворона, і над ним він розтягне мірильного шнура спустошення та виска знищення...
Там кублитись буде скакуча гадюка й складатиме яйця, і висиджувати буд та вигріватиме яйця свої...
Там теж яструби будуть збиратися один до одного..." (Книга пророка Ісаї. 34, 4, ІІ, 15).
Пригадаємо уявлення індійців про ототожнення Землі та Всесвіту-вівтаря зі шкурою (шкірою) і збирання Всесвіту як шкури (шкіри) у кінці світу:
"... Молитву, приємну уславленому Варуні,
Який розбив землю, щоб розстелити [її]
Для сонця, як жрець — шкуру [жертовної тварини].
(Рігведа. V, 85,І);
"Високо догори проштовхнув він [Варуна. — М. Ч.] небозвід,
Двояко [створив] світило й розстелив землю
(Рігведа. VІІ, 86, І);
"Розколи, дарбго, серце
Суперників, ненависників, о амулете!
Наче [сонце], що сходить, — шкуру землі..."
(Атхарваведа. ХІХ, 28, 4);
"Ось ці три землі.
Адже з них [наша] земля вища.
З їх шкури я
Схопив лікувальний засіб"
(Атхарваведа. VІ, 21, І);
"Що в тебе шкура, о ти, з сотнею одана,
Що волоски [шерсті], о неушкоджена, — ..."
"Хай буде вівтарем твоя шкура,
Жертовною соломою волоски, що в тебе"
(Атхарваведа. Х, 9, 2, 24);
"Коли люди згорнуть простір, наче шкіру,
Тоді [й] без розпізнавання бога настане кінець [їхньому] стражданню."
(Шветашветара упанішада. VІ, 20);
"Адже Рудра, який володіє цими світами
за допомогою сил владарювання,
єдиний — (мудреці) не тримаються другого.
Він стоїть перед людьми;
створивши всі світи,
він, пастир, згортає [їх] у кінці часу"
(Шветашветара упанішада. ІІІ, 2).
Наведеним вище звоям-зміям близький образ летючого звою, викликаного Богом для нищення порушників його законів разом із оточуючою їх природою (у видінні пророка Захарія):
"А я відказав: "Я бачу летючого звоя. Довжина його — двадцять мірою ліктем, а ширина його — десять ліктів".
І сказав він мені: "Це те прокляття, що виходить на поверхню всієї землі. Бо кожен злодій буде знищений згідно з тим, що з того боку звою написане. І привів Я його, прокляття, — говорить Господь Саваот, — і прийде воно до дому злодія, і до дому того, хто ложно присягає Йменням Моїм, і воно міцно осядеться в середині дому його, і вигубить його, і дерева його та каміння його" (Книга пророка Захарія. 5, 2—4).
Ще виразніший зв'язок змія із нищенням у день Суду (але вже всього світу) містить «Об'явлення Івана Богослова» (6.13—14):
"І на землю попадали зорі небесні, як фігове дерево ронить свої недозрілі плоди, коли потрясе сильний вітер...
І небо сховалось, згорнувшись, немов той сувій пергамену, і кожна гора, і кожен острів порушилися з своїх місць..."
Порівняємо все це також із зображенням пергаменту неба, яке звиває Янгол у момент Страшного суду на фресці Кирилівської церкви .
Хіба це не відповідає спіралеподібним композиціям, складовими частинами яких часто явно є фігури змій на буго-дністровському, трипільському чи катакомбному посуді? Вони часто виконані також шнуровою орнаментацією або супроводжувані шнуровими композиціями ("шнур спустошення"?) і вертикальними лініями чи смугами ("висок знищення"?). Хіба цьому суперечать пташині (іноді виразно совині, яструбині й воронячі ) морди, що утворюються цими ж спіральними композиціями? Їхні кола чи овали тоді стають очима птахів ...
А проте християни вважали, що кінець світу (Страшний суд) має наступити не через 1596 років, а значно пізніше — наприкінці сьомого тисячоліття існування людей. Кожне з цих тисячоліть символізувало окремий день Господень.
Виходячи з різних відправних точок сотворення світу і вважаючи, що світ має існувати 7000 років, християнські богослови намагалися передбачити його кінець. Зокрема, вважаючи, що світ сотворено близько 5508 р. перед «Різдвом Христовим», на Русі кінець світу очікували наприкінці 1491 р.
Але богослови не звернули уваги на те, що кінець світу мав наступити не на сьомий день (після шостого), а перед восьмим (в кінці сьомого).
Це, між іншим, цілком впевнено стверджував Августин: «…сей сьомий вік буде нашою суботою, кінець якої буде не ввечері, а Господнім, наче вічним осьмим днем, який Христос освятив своїм воскресінням, передзображуючи тим вічний спокій не Тельки духу, а й тіла…» (Про град Божий. XXII, 3).
Таким чином, у найстародавнішому варіанті кінець світу мав наступити не близько 7 тис., а близько 8 тис. років від сотворення людини. Датою цього сотворення Августин вважав середину VI тис. до н. е. Він відносив себе до шостого віку (тисячоліття) і вважав, що від появи Адама не пройшло й 6 тис. років.
З цього можна зробити висновок: основою циклу, який почався сотворенням світу і завершується Страшним судом, були стародавні передхристиянські уявлення про цикл, рівний маже 8 тис. років і пов`язаний з космічним катаклізмом і сонячним затемненням. Тобто, можливо, про «Великий миротворчий» або «Великий пасхальний» цикл, який складається з 7980 років. Він унікальний тим, що, починаючи з будь-якої умовної дати, рахунок днів у ньому можна було вести безперервно і послідовно8*.
Але уявлення про первісний смисл цього циклу до моменту розповсюдження християнства було значною мірою загублено, оскільки християни викристовували його лише при розрахунку пасхалій.
Про це ж, імовірно, свідчить і те, що, наприклад, у другому Посланні Петра «день Господень» дорівнює I тис. років. А в Августина ці дні чи віки, які відповідають тисячоліттям, тривають від Адама до потопу (перший день) і від потопу до Авраама (другий день). Вони були рівними між собою Тельки за числом поколінь, а не за часом.
Даний цикл може мати безпосереднє відношення і до нас, — адже першолюди, згідно з древніми індоєвропейцями і семітами, жили в протонеоліті, неоліті, мідному, бронзовому і ранньому залізному віках. Тобто чотири епохи по 1596 років (мідний вік зайняв останню третину неоліту). А за уявленнями християн мали жити ще деякий час.
Отже, ми живемо в п`ятій від появи людини 1596-річній епосі. Її кінець знаменуватиме і кінець 7980-річного циклу.
Але в стародавні часи пам`ятали і про епоху, яка передувала появі їхніх ранніх предків і вже була кимось населена (богами, «земнонародженими»). А ця епоха почалась із встановлення сучасного клімату. Тобто була періодом будівництва світу з хаосу, зокрема і водного, після відступу льодовика.
В такому разі, необхідно враховувати і мезолітичне 1596-річчя, і 9576-річний цикл, що почався з мезоліту. Його, можливо, відображено в уявленнях греків про повернення душ померлих на небо через 10 тис. років. Тому на особливу увагу заслуговують передусім 532-, 1596-, 17980- і 9576-річні цикли. У зв`язку з цим звернімося до виділених А. Рєзніковим основних циклів, пов`язаних з повторюваністю в Сонячній системі природних процесів.
Меркурій, Земля, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон займають однакові взаємні положення через 26,553 місяця (2,213 року) і через 34,718 місяця (2,893 року). А отже — через 531,12 року (2,213 по 240 раз), 1595,6 року (2,213х721), 9575,7 року (2,213х4327), 532,3 року (2,893х184), 1594 чи 1596,9 року (2,893х551 або 2,893х552), 7978,9 (2,893х2758) і 9675,8 року (2,893х3310).
Меркурій, Марс, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон (без Землі і Юпітера) займають однакові взаємні положення через 43,423 місяця (3,619 року) і через 52,373 місяця (4,364 року). Тобто через 531,99 року (3,619х147), 1595,98 року (3,619х441), 7979,9 року (3,619х2205), 9575,87 року (3,619х2646), 532,4 року (4,364х122), 1597,2 року (4,364х366), 7981,8 року (4,364х1829), 9574,6 року (4,364х2194).
Повторення однакових взаємних положень Меркурія, Венери, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна і Плутона наступає через 14,506 місяця (1,209 року), тобто через 531,96 року (1,209х440), 1595,88 року (1,209х1320), 7979,4 року (1,209х6600), 9575,3 року (1,209х7920). А Меркурія, Венери і Землі — через 38,088 місяця (3,174 року). Або через 530,1 року (3,174х167), 1596,5 року (3,174х503), 7979,4 року (3,174х2514), 9576 років (3,174х3017). Сполучення Землі з Марсом і Юпітером повторюється в середньому через 26,2 місяця (2,183 року). А отже — через 532,7 року (2,183х244), 1595,8 року (2,183х731), 7981 рік (2,183х244), 1595,8 року (2,183х731), 7981 рік (2,183х3656), 9576,8 року (2,183х4387).
Коливання земної осі відносно Сонця і Місяця здійснюється в циклі, який дорівнює 18,6 року. А отже — через 539,4 року (18,6х29), 1599,6 року (18,6х86), 7979,4 року (18,6х429) і 9579 років (18,6х515).
Збіг на одній лінії центрів Сонця, Землі і Місяця відбувається через 18,05 року. А отже — через 523,45 або 541,5 року (18,05х29 або 18,05х30), 1588,4 року (18,05х88), 7978,1 року (18,05х442), 9566,5 року (18,05х530).
Проходження певної активної області Сонця через його центральний меридіан при такому ж взаєморозташуванні Сонця, Землі і Місяця (що пов`язано з основним — 11-річним — циклом сонячної активності) здійснюється через 2,205 року. Тобто через 531,4 і 533,6 років (2,205х241 і 2,205х242), 1596,4 року (2,205х724), 7979,9 року (2,205х3619) і 9576,3 року (2,205х4343).
Тельки 9576-річний цикл — на відміну від 532-, 1596-, 7980-річних — є повторенням 168-річного ритму (168х57) максимумів приливоутворюючої сили Марса, Венери, Сатурна, Урана, Нептуна. Він уже підтверджений, зокрема, рекордними повенями Нілу.
В свою чергу, 168-річний цикл можна співвіднести з циклом 14,596 місяця, або 1,209 року (1,209х139=168,051), повторюваних взаєморозташувань Меркурія, Венери, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна і Плутона.
Виділяючи вісім кіл руху Космосу (Місяця, Сонця, Венери, Меркурія, Марса, Юпітера, Сатурна і нерухомих зірок), Платон стверджував:
«Повна кількість часу повного року завершується тоді, коли всі вісім кіл, різних за швидкістю, одночасно прийдуть до своєї вихідної точки, співвідносячись із мірою кола тотожного, що одноманітно біжить» (Тімей. 39d).
Даний момент, можливо, буде отримано, якщо ми перемножимо період повторюваного через 14,506 місяця, або 1,209 року, розташування Меркурія, Венери, Юпітера, Сатурна (а разом з ними й Урана, Нептуна, Плутона), через 43,423 місяця (3,619 року) — Меркурія, Марса, Сатурна (і разом з ними Урана, Нептуна, Плутона) і через 2,205 року — Сонця, Землі й Місяця. Словом, ті цикли, в яких пов`язані між собою всі відомі Платону світила і планети.
Результатом стане період 9,648 року, тобто 530,64 року (9,648х827) і 9580,46 року (9,648х993).
Можна зробити висновок:
— 532-, 1596-, 7980-, 9576-річним циклам досить точно відповідають повторення взаємних розташувань Меркурія, Землі, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона; Меркурія, Марса, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона; Меркурія, Венери, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона, а також сполучення Землі з Марсом і Юпітером;
— 1596-, 7980-, 9576-річним циклам — такі самі взаєморозташування Меркурія, Венери, Землі; Сонця, Землі і Місяця при проходженні певної активної області Сонця через його центральний меридіан, а також парні поєднання Землі з будь-якою планетою;
— 7980-річному циклу — коливання швидкості оберту осі Землі (через 9,3 року), коливання земної осі, які визначаються положенням Сонця і Місяця (через 18,6 року);
— майже 7980-річному циклу — початок часу кожного з восьми кіл Платона (через 7978,9 року) і цикл Сароса (7978,1 року);
— 9576-річному циклу — 168-річні ритми загальної і приливоутворюючої сил Марса, Венери, Сатурна, Урана, Нептуна і 8,5-річні цикли оберту перігея Місяця.
Отже, 1596-річні цикли мають супровождуватися більш різкими змінами клімату, ніж 532-річні.
Найбільш серйозні порушення природної ситуації відбуваються на рубежах 7980-річних циклів. А зміни в природі наприкінці 9576-річного циклу, ймовірно, наблизяться за своими масштабами до тих, які відбулися на рубежі палеоліту і мезоліту.
Навіть якщо ми в даному випадку і помиляємося, збіг завершення нинішніх 7980- і 9576-річного циклів дозволяє припустити: наше майбутнє, здається, далеко не безхмарне.
Загалом, епоха голоцену может бути представлена схемою9*, яка в цілому непогано відповідає і наведеним раніше кліматичним змінам та періодам історії — передусім Східного Середземномор`я і Причорномор`я (в залізному віці — і деяких інших територій).
Це дозволяє припускати:
1. «Пупом Землі» були Близький Схід і навколишній простір.
2. Звідси й можна очікувати початку нової епохи.
3. Найбільш передові країни до 2015 р. житимуть за основними законами загальнофеодального (з 419 р.) циклу, в якому комунізм неможливий (?).
ПОЧАТКОВІ ДАТИ
Стара ера
7562 — голоцену (мезоліту) (?)
7030 — середнього мезоліту (?)
6498 — пізнього мезоліту (?)
5966 — протонеоліту
5434 — середнього протонеоліту
4902 — пізнього протонеоліту
4370 — неоліту
3838 — середнього неоліту
3306 — пізнього неоліту (мідного віку)
2774 — бронзового віку
2242 — середнього бронзового віку
1710 — пізнього бронзового віку
1178 — залізного віку
646 — античного рабовласництва (скитського періоду)
114 — розквіту античного рабовласництва (сарматського періоду)
Нова ера
419 — середньовіччя
951 — розвинутого феодалізму
1483 — капіалізму (в одних народів) і пізнього феодалізму (в інших)
2015 — кінець голоцену, початок післязалізного віку (?)
Але чому саме 2015 р.?
Спробуємо обгрунтувати цю критичну дату.
Неминучість космічного катаклізму в першій половині XXI ст., вважаємо, відтверджується цілою серією затемнень Сонця в день весняного рівнодення (20 березня) — у 2015, 2034, 2053 рр., а також у сусідній день (19 березня) — у 2007 і 2072 рр.
За останні 4 тис. років таке «нашарування» затемнень навколо дня весняного рівнодення, до того ж на рубежах припущуваних 532-річних циклів (також розділених 19-річними періодами), ми відзначаємо тільки в VII ст. до н. е.
В 665 і 646 рр. до н. е. затемнення Сонця відбулися в день весняного рівнодення, який випав тоді на 27 березня. А в 608, 627 і 684 рр. до н. е. це небесне явище траплялося 26 березня.
Однак тільки затемнення 2015, 2034 рр. н. е. і 665, 646 рр. до н. е. — повні. І тільки затемнення 2015 р. н. е. і 646 р. до н. е. відстоять одне від одного на кількість років, кратну 532 (2660 років).
Таким чином, вони відповідають одне одному початком і кінцем циклу затемнень. Все це вказує на те, що саме 2015 р. н. е. і буде роком кінця 7980-річного циклу.
Слід мати на увазі: повне затемнення Сонця в день весняного рівнодення відбувається (в циклах, кратних 532-м рокам) Тельки через 2660 років. Раніше такий збіг мав відбутись у 3306 і 5966 рр. до н. е.
Отже, 5966 р. до н. е. і 2015 р. н. е. — це початок і кінець 7980-річного циклу.
Але й в інших випадках збіг весняного рівнодення і повного затемнення Сонця (в циклах, кратних 532-ом рокам) мав місце лише в роки великих змін в житті природи та суспільства.
Не випадково багато вчених вважали (а деякі вважають і нині) справжнім початком залізного віку саме історичний поворот у середині VII ст. до н. е. А з 3306 р. до н. е. почався мідний вік.
Виділеним нами періодам віповідають й інші значні зміни в житті Землі. Нагадаємо найважливіші з них (за Є. Філіпповим).
1. При переході від плейстоцену до голоцену і від палеоліту до мезоліту (за датуванням Є. Філіппова — в межах XIII—XI тис. до н. е. ) магнітне поле Землі змінилось. Одночасно у Всесвіті спалахнула наднова зірка, в результаті чого в полярних льодах Землі різко підвищилась концентрація ізотопу берилію10. Нашу планету трусили сильні землетруси і вулканічні виверження. В опадах підвищилась концентрація урану, викинутого із земних надр.
2. Наступна інверсія магнітного поля Землі, датована Є. Філіпповим у межах VIII—VII тис. до н. е., також збіглася з підвищенням концентрації берилію10 у полярних льдах в результаті спалаху наднової зірки.
Можливо, цією зіркою було «друге Сонце» шумерів, розміщуване ними, як прийнято вважати, на межі сузір'їв Корми і Паруса. Австралійські вчені виявили тут пульсар, однак вважають, что спалах відбувся пізніше — в VI—IV тис. до н. е. Ця дата, скоріш за все, більше відповідає шумерській історії, а отже, й істині.
Тоді ж знову підвищилась концентрація урану в гідросфері й на поверхні Землі. Нам здається, що в даних випадках представлені дві окремі різкі зміни в житті Всесвіту. Більш ранній — на рубежі мезоліту і протонеоліту. Більш пізній — на рубежі протонеоліту і неоліту.
3. Остання геомагнітна інверсія відбулася близько 3200—2900 рр. до н. е. і відповідала, на думку Є. Філіппова, переходу до бронзового віку в XXVIII—XXVII ст. до н. е.
4. Близько 1200 р. до н. е. значна тектонічна діяльність збіглась у часі з підвищенням концентрації урану в гідросфері й на поверхні Землі. Це ознаменувало, на нашу думку, рубіж бронзового і залізного віків.
Є. Філіппов стверджує, что перелічені зміни в природі Землі викликали мутації живих організмів, зокрема й людей. І тому стали найважливішими рубежами їхньої історії.
Не зайвим буде нагадати про використання 500- і 1500-річних періодів історії у стародавніх джерелах (зокрема, у «Велесовій Книзі»), а також у дослідженнях стародавніх і сучасних астрологів та дослідників (Нострадамуса, Л. Гумильова, П. Глоби та ін.). Надто тих, хто пояснює мутаційні процеси змінами на рубежах даних періодів.
Інакше кажучи, найбільші повороти в житті природи і суспільства на Землі відбувалися при збігові екстремумів у ряді основоположних циклів існування Всесвіту, викликаних причинами, які часто знаходяться за межами Сонячної системи.
Якщо це так, то цілком припустиме існування і зодіаку на чолі з Близнюками. Його створив, згідно з мітом, Мардук ще до появи перших людей (до протонеоліту). При головній ролі Близнюків протягом 6680—4400 рр. до н. е. цей зодіак охоплював весь протонеоліт і міг реально усвідомлюватись людьми «золотого віку».
На користь існування цього зодіаку може свідчити й традиція початку Крітаюги при розташуванні Сонця, Місяця й Юпітера в сузір`ї Рака (наступного на шляху Сонця за Близнюками). Бо передуючий цьому кінець юг міг трапитися при розташуванні Місяця і Сонця (і, можливо, Юпітера) в сузір`ї весняного рівнодення, яким на той час мали бути Близнюки.
Із урахуванням викладеного раніше, наведені тут факти дозволяють розглядати дану схему як універсальну періодизацію (з одночасного початку мезоліту на Близькому Сході і Півдні Європи) історії індоєвропейських і семітських народів у вираженні циклів природи.
Найважливіші ж риси історичних епох і їхніх частин утверджувалися дещо раніше. Наприклад, мезолітична індустрія розповсюдилася ще в плейстоцені, буго-дністровська кераміка з символами Близнюків мала б існувати вже до 4400 р. до н. е. (до початку циклу керамічного неоліту). Рисами не сучасності, а майбутнього є багато відкриттів сьогодення.
В цілому це, можливо, свідчить, що початок історичної епохи дещо випереджає початок відповідного їй природного циклу.
Отже, ми вже знаходимося (хоча б «однією ногою») в новій історичній епосі?..
Але ж у християнстві традиційно існуванню світу від його творення до кінця відводили сім тисяч років. Щоб знайти пояснення цьому, звернімо увагу ще на деякі особливості давніх уявлень про історію.
Мітичні дохристиянські періодизації індоєвропейців закінчувалися періодом, що мав риси епохи раннього заліза. Як правило, основних періодів виділялося чотири (ще один період, який виділявся іноді, мав риси мідного віку). Дуже часто чотири епохи називали Золотим, Срібним, Мідним і Залізним віками. Остання епоха мала закінчитися також катаклізмом. У індійській періодизації наголошено на тому, що Залізний вік завершує цикл із чотирьох епох, бо наступною буде епоха Золотого віку.
Таким чином, індоєвропейці вважали, що їхня історія охопить епохи протонеоліту, неоліту, бронзи та раннього заліза і завершиться з кінцем епохи раннього заліза!
Отже, історичний цикл європейських індоєвропейців мав завершитися на зламі античності і середньовіччя. Саме тоді мав настати й кінець світу. Лише при такому підході християнські філософи епохи античності могли очікувати Страшного суду за поколінь їхньої епохи:
"... не перейде цей рід, аж усе це станеться!" (Євангеліє від св. Марка. 13, 30).
"Усе це трапилось із ними, як приклади, а написане нам на науку, бо за нашого часу кінець віку прийшов" (Перше послання св. Павла до коринтян. 10, 11).
"Кінець же всьому наблизився. Отже, будьте мудрі й пильнуйте в молитвах!
...час же суд розпочати від Божого дому..." (Перше соборне послання св. Апостола Петра. 4. 7, 17).
"Діти, — остання година! А що чули були, що антихрист іде, — а тепер з'явилося багато антихристів, — з цього ми дізнаємося, що остання година настала!" (Перше соборне послання св. Апостола Івана. І. 18).
"...Господь, Бог духів пророчих послав Свого Ангола, щоб він показав своїм рабам, що незабаром статися мусить. То, незабаром приходжу... Час бо близький... незабаром прийду". (Об'явлення св. Івана Богослова. 22, 6-7, 10, 20).
У зв'язку з цим логічним стало й пояснення появи Христа як тієї жертви, що в кінці існування людства знищила своєю смертю гріх, накопичений людьми за всю історію:
"...Інакше Він мусив би часто страждати ще від закладин світу, а тепер Він з'явився один раз на схилку віків, щоб власною жертвою знищити гріх." (Послання до євреїв. 9, 26).
Це означає, що до початку сучасної епохи наші пращури визначили свою історію у межах 6384 років (1596 р. х 4 = 6384 р.) — від 5966 р. до н. е. до 419 р. н. е. Тобто при цьому творення світу відповідало антіохійській ері (з 5969 р. до Р. Х.).
Очевидно, саме 6384-річний цикл став основою уявлень про сім тисяч років існування світу від його творення до кінця.
Суть у тому, що процес творення світу вважається у християнському вченні не миттєвим актом: творення світу тривало шість днів, а на сьомий день Бог став відпочивати. Кожен із цих днів ототожнювали з тисячею років: "...в Господа один день — немов тисяча років, а тисяча років — немов один день!" (Книга Буття. 1-2).
Вважається, що саме цей конкретний 7-тисячолітній земний час існування світу і було визначено як відображення тижня творця.
Але, на наш погляд, логічніше стверджувати, що було навпаки: 6384-річний цикл став основою днів творення. Тобто 6000 років — шести повних робочих днів, а решта, 384 роки, — робочої частини сьомого дня. Адже з тексту "Біблії", на противагу загальноприйнятій точці зору, випливає, що Бог працював і частину сьомого дня! Він завершував творення неба, землі і небесних світил:
"І були скінчені небо і земля, і все воїнство їхнє.
І скінчив Бог для сьомого працю свою, яку він чинив." (Книга Буття. 2, 1-2).
У такому разі 6384-річний цикл став основою уявлень і про семиденний тиждень, і про універсалізм числа 7.
Нагадаємо ще один важливий приклад ототожнення тисячі років і дня у християнстві. За традиційними уявленнями, людина (Адам) з'явилася шостого дня опівдні (тобто на п'ятий з половиною день). Тому, як вважається, Христос (як новий Адам) з'явився через 5,5 днів (а отже, тисяч років) після першого Адама.
Звідси дату сотворення світу визначено близько 5500 р. до Р. Х.
Виходить, у цьому випадку датою сотворення світу вважають появу Адама (шостий день творення). Але виявляється, що такою датою можна вважати й початок творення (його перший день). Адже, як наголошував Августин Блаженний, "початок творення світу є разом з тим і початок часів, і одне не передувало іншому" (ХІ, VІ).
При символіці дня як тисячі років невідповідність між цими двома підходами дасть істотну різницю у біблійній хронології (5500 років). Однак важко повірити й у те, що проміжок між початком творення світу та появою Адама християни вважали настільки довгим.
Нам здається, що пояснення полягає у неоднозначності символіки дня: крім тисячі років у певному контексті день міг символізувати й рік. Зокрема, 40 днів розвідки Обіцяного Краю посланими Мойсеєм ізраїльтянами і наступна їхня зрада Господа стали основою 40-річних блукань усього народу по пустелі:
"А ваші сини будуть блукати по пустині сорок літ, і відповідатимуть за зраду вашу, аж поки вигинуть ваші трупи на пустині.
Числом тих днів, що розвідували ви той Край, сорок день, будете ви нести ваші гріхи по року за день — сорок літ..." (Книга Числа. 14, 33-34).
Ще одним символом дня, як і в давніх народів, було, очевидно, століття (вік). На ототожнення священних днів з іншими рівними проміжками (числами) неоднозначно вказано й Августином Блаженним:
"Саме число віків: як би днів, якщо будемо рахувати їх за тими періодами часу, вказівку на які знаходимо у описі, виявиться суботствуванням, тому що число це є сім: так перший вік, як би перший день, протирається від Адама до потопу, другий вік потопу до Авраама, рівні, проте не тривалістю часу, а числом поколінь, так як і в тому, і в іншому знаходиться їх по десять." (ХХІІ, ІІІ, с. 433).
У такому разі конкретні події днів творення логічніше вимірювати й у століттях та їхніх частинах. І припускати, що між початком творення та народженням Адама за однією символічною схемою пройшло 5 (5,5) днів, за іншою — 5 (5,5) століть, за третьою — 5 (5,5) тисячоліть.
Саме друга схема (різниця у 500 — 550 рр.) дозволяє ліквідувати уявну невідповідність між згаданими раніше першим і другим підходами до визначення дати творення світу. При визначенні дати творення за його початком одержимо близько 6000 р. до Р. Х. (а отже, дату творення за антіохійською ерою). При визначенні дати творення за появою Адама — близько 5500 р. до Р. Х. (а отже, дату творення за візантійською і болгарською ерами).
Таким чином, різниця в цих ерах полягала у різних принципах відліку творення світу — в межах того ж самого чоритиепохального 6384-річного циклу його існування.
Можна припускати, що творення світу за появою Адама було прийнято пізніше, ніж за першим днем творення. Зокрема, достеменно відомо: одним із перших визначив, що Христос народився через 5500 років після Адама (як факту створеного світу) Секст Юлій Африканський, у своїй "Хронографії" (221 р.).
Після цього в 353 р. було обгрунтовано візантійську еру "творення світу", де першим днем вважали неділю 1 вересня 5509 р. (або за другим варіантом, який було запозичено і при введенні християнства на Русі Володимиром, — п'ятницю 1 березня 5508 р. до н. е. ).
Близько 400 р. Панодор визначив, що світ був створений 29 серпня 5493 р. до н. е. А через рік Анніан датував цю подію 25 березня 5492 р. Так виникла александрійська ера від "творення світу".
В анонімній "Пасхальній хроніці", написаній у Візантії після 628 р., початковою датою прийнято 21 березня 5507 р. до н. е.
Вказані невідповідності є звичними.
За "Біблією" (Книга Буття. 5) родовід найдавніших допотопних людей був таким: "від Адама до Сифа — 130, від Сифа до Еноша — 105, від Еноша до Кенана — 90, від Кенана до Магалал'їла — 70, від Магалал'їла до Яреда — 65, від Яреда до Еноха — 162, від Еноха до Метушалаха — 65, від Метушалаха до Ламеха — 177, від Ламеха до Ноя — 182 роки».
Отже, від Адама до Ноя пройшло 1046 років, а потоп настав, коли Ноєві було 600 років. Тобто від Адама до потопу минуло 1646 років.
Однак, посилаючись на "Біблію", Нострадамус вирахував: від творення світу до народження Ноя пройшло 1506 років, а потоп настав через 600 років.
Далі Нострадамус стверджував: оскільки потоп тривав рік і два місяці, а після потопу до Авраама пройшло 295, від Авраама до Ісака — 100, від Ісака до Яква — 60, від приходу Якова до Єгипту та виходу звідти — 130, від прибуття Якова до Єгипту та виходу його нащадків звідти — 430, від виходу з Єгипту до побудови храму Соломоном — 480, від побудови храму до Ісуса Христа — 490. А отже, від творення світу до Ісуса Христа — 4173 р. та 8 міс. (Послання Генріху ІІ).
Насправді ж сума наведених цифр складатиме всього 4092 роки.
У тому ж посланні Нострадамус наводить інші підрахунки: від Адама до Ноя — 1242, від потопу до Авраама — близько 1048, від Авраама до Мойсея 515 (516), від Мойсея до Давида — 670, від Давида до Христа — 1350 років.
У цілому це дорівнює близько 4825 (4826) років. Додавши до цього 600 років життя Ноя до потопу, одержимо 5425 (5226) років.
Нам здається, що пояснення цих невідповідностей у Нострадамуса полягає у головній меті, яку він ставив перед собою, свідомо порушуючи розрахунки церковних філософів: попередити людство про час дійсно глобального катаклізму, але зробити все так, щоб не злякати не готових до цього і не дати скористатися знаннями лихим людям.
У такому разі, знаючи ймовірний час катаклізму, Нострадамус міг використати кілька відомих при ньому ер творення світу. Насамперед від першого дня творення (антіохійську) та "від Адама" (візантійську) та кілька циклів існування Всесвіту (зокрема, 6384-, 7000- та 7980-річний). Кожен з них, зрештою, обов'язково виходив на дату майбутнього катаклізму.
Перевіримо свою гіпотезу, насамперед звернувшись до 5425 р. до Р. Х. Врахувавши, що від початку творення світу до Адама пройшло 550 років, одержимо дату творення за першим днем — 5975 (5425 + 550) років.
Отже, можна припускати, що у цьому разі Нострадамус користувався антіохійською (або наближеною до неї) ерою (5969 р. до Р. Х.). Однак, дотримуючись антіохійської ери, Нострадамус, на відміну від діячів античності, знав, що її як 6384-, так і 7000-річний цикли від "творення світу" закінчилися ще у І тис.
Отже, в такому разі Нострадамус, спираючись на цю еру, мав на увазі довший, 7980-річний (?), цикл, а тому й кінець світу на початку ХХІ ст. — у 2006 р. (7980 — 5975 = 2005).
Можливо, саме у такому підході знаходить своє пояснення й іудейська ера "від Адама", початком якої вважають 7 жовтня 3761 р. до н. е. Припускаючи, що давні євреї скористалися 6384-річним циклом та датою творення світу з першого дня, одержимо кінець циклу у 2074 році (6384 — 376 — 550 = 2073). Тобто після останнього (2072 р.) з серії затемнень сонця на весняне рівнодення.
Все це, на жаль, зміцнює нашу впевненість у тому, що стародавні люди чудово розуміли неминучість майбутніх катаклізмів і як попередження про них передали свої висновки наступним поколінням.
Злякати людство таким передвістям неважко. Адже воно вже неодноразово очікувало кінця світу…
Посміємося над цим песимістичним жартом, але й замислимося над дедалі зростаючими симптомами. Нас попереджають про майбутню небезпеку значними порушеннями екології.
Озонова діра. Її розростання зумовлене передусім впливом космосу. При підвищенні сонячної активності в антарктичній мезосфері відбувається утворення окислів азоту, що вступають у реакцію з озоном і руйнують його. Помітне потепління на нашій планеті, ряд аварій на АЕС, катастрофічне забруднення й отруєння оточуючого середовища відходами промисловості, нові хвороби, зокрема «чума ХХ сторіччя) — СНІД, часті «польоти пришельців» (?) на «літаючих тарілках»…
У світлі цих і подібних явищ начебто логічними стають несподіваний ріст космічного мислення землян, усвідомлення ними ролі загальнолюдських цінностей, інші прояви духовного оновлення людськості, що починаються.
І чи не варто в зв`язку з усім сказаним пригадати твердження стародавніх джерел? Згідно з ними, безсмертя на небі може отримати лише той, хто розуміє різноманітні прояви універсального космічного закону. Хто усвідомлює принципи світового порядку. Хто володіє астрономічними знаннями, зокрема й про початок і кінець світів...
Відповідно до нашої схеми, глобальні катаклізми на Землі відбувалися не рідше одного разу на 532 р., Тому, можливо, найважливішим імпульсом розвитку стародавньої астрономії й стала необхідність визначати за зміною положення небесних тіл наближення цих катаклізмів.
Зокрема, кельти вважали, що Всесвіт зруйнується одразу ж після загибелі 12 знаків зодіаку10*. А греки знали, що «задовго до землетрусів… улітку сонячний диск з`являється в тумані, і колір його не такий, як звичайно, а чи більш червоний, чи менш темний… Небом пробігають смуги вогню з великою кількістю світла; і зірки з`являються в небачених раніше формах, тож ті, хто дивиться на них, відчувають страх» (Павсаній. Опис Еллади. VII, 24, 6). Важливо відзначити: на стародавніх судинах, які, на нашу думку, могли служити астрономічними приладами, отвори (іноді два поруч) розташовані так, що з їхньою допомогою зручно спостерігати і видимий діаметр Сонця та Місяця, і розташування планет. Тобто, цілком імовірно, й затемнення. Адже в стародавній астрономії одиницею виміру був градус (два видимі діаметри Сонця або Місяця). А місячний шлях нахилений до шляху Сонця (екліптики) під кутом 5°11*.
Наблизивши око до верхнього краю судини, протилежному отворові, через отвір можна бачити коло простору діаметром у два видимі діаметри Сонця або Місяця (1°). Дивлячись у зворотньому напрямку (наблизивши око до самого отвору), можна бачити над верхнім краєм протилежної сторони судини простір у вигляді півкола з радіусом, який дорівнює приблизно 10 видимим діаметрам Сонця або Місяця (близько 5°).
В деяких чашах отвори зроблено так, що, дивлячись у них (наблизивши око до отвору), можна бачити не верхній протилежний край судини, а Тельки частину протилежної стінки й дна. Такі судини могли використовуватися для спостерігання затемнень — за відзеркаленням Сонця у воді чи іншій рідині, налитій в судину. Це дозволяло зберігати зір.
Обидва способи спостерігання затемнень (безпосередньо за Сонцем і за його відзеркаленням у рідині) застосовувались, імовірно, з найдавніших часів. Хоча перший спосіб логічно вважати більш раннім. Обидва згадані, зокрема, Платоном (Федон. 99е).
Роль таких астрономічних приладів виконували, очевидно, й деякі інші предмети (ритуальні символи), передусім прясельце. Традицію спостережень за Сонцем через отвір прясельця відбито в загадці про сонячний промінь, який проходить з вікна (Сонця) у вікно (око) у вигляді веретена (котре, як відомо, вставляється в отвір прясельця) або золотої колоди: «З вікна у вікно веретено» (або «золота колода»).
Ця ж традиція підтверджується загадкою про Місяць: «Лисий жеребець через прясла дивиться». А ще — виготовленням деяких із ритуальних предметів (пригадаймо прясельце із Таценок) у вигляді колеса, іноді навіть із ступицею. Значенням санскритського «aksha» як «око», «вісь», «колесо», а в подвійному числі «akshi» — як «Сонце і Місяць». Народним віруванням про те, що для одужання від «курячої сліпоти» необхідно дивитися в отвір ступиці старого колеса12*.
Можливо, не випадково отвори багатьох пряселець приблизно однакові й через них можна бачити також близько 10 діаметрів Сонця або Місяця (якщо наблизити око до отвору прясельця) і приблизно два діаметри світил (якщо дивитись крізь отвір прясельця, відставленного від ока на відстань випростаної руки).
Не виключено, що в ролі астрономічних приладів могли використовуватися медальйони, булавки (зокрема, молоточкоподібні), які вважалися космічними символами. А також інші предмети, точну назву яких іноді й не вияснено. Наприклад, так звані пряжки, які мають отвори круглої форми.
Іншою важливою причиною розвитку стародавньої астрономії було, можливо, визначення моменту відновлення стабільної ситуації в природі за розташуванням планет і зірок після катаклізму. Саме у зв`язку з катаклізмами можна пояснити прагнення стародавніх людей до начебто й непотрібних їм глибоких знань астрономії. До спостереження за рухом планет, точного визначенням фаз Місяця, рівнодення (передусім весняного як початку всіх циклів календаря) і сонцестоянь. До створення зодіаку і прив`язці до нього руху планет. Тельки з необхідністю визначення точки весни, тобто місця й часу настання періодичного катаклізму, зодіак став зодіаком другого етапу.
Тому, припускаючи ймовірність існування зодіаку другого етапу з часу головування в ньому Близнюків, можна припустити: настання глобальних катастроф навчилися визначати вже в протонеоліті. Персонажі мітів, які провіщали такі катастрофи на рубежі протонеоліту — неоліту, володіли цим знанням.
Більше того. Назва лінії руху точки весни — екліптика (від давньогрецького «ekleiptikh», тобто «затемнення») — показує: виділення пов`язаних ыз цією лінією сузір'їв було здійснено і для вирахування часу майбутніх катаклізмів.
Таким чином, зодіак виник як інструмент виживання людства!
В такому випадку чи не було підпорядковано циклам катастроф і визначення рубежів між сузір`ями зодіаку на екліптиці? Зокрема, перехід точки зими з Водолея до Козерога (2240 р. до н. е. ) — початку середнього бронзового віку (2242 р. до н. е. ), точки осені з Терезів до Діви (650 р. до н. е. ) — початку античного, або скитського періоду (646 р. до н. е. ).
Якщо наші припущення правильні й на початку XXI ст. Землі судилося пережити катастрофу, викликану особливостями космічних процесів, земляни мають бути готовими значно пом`якшити наслідки цієї біди.
«Слабкі точки», на яких потрібно зосередити увагу, визначити неважко. Адже відомо: світові катаклізми набирали крайніх форм Тельки там, де людина своєю діяльністю (уже в неоліті — ранньому залізному віці!) істотно порушила екологічну ситуацію: вирубала ліси при підсічному землеробстві, розвела стада тварин, які знищили трав`яний покрив, побудувала штучні канали, що засолили грунт…
Хочеться сподіватися, що сучасне людство вже підійшло до усвідомлення небезпеки, яка насувається. Озброєна величезною сумою знань і могутнім технічним потенціалом, воно в змозі передбачити час і масштаби цієї небезпеки, а якщо її зумовлюватиме падіння на Землю космічних тіл, — і відбити її.
Можливо, людство буде готовим стримати й соціальні конфлікти, які з особливою силою спалахували саме в роки глобальних катастроф. І потім, навряд чи наше, сповнене споконвічним оптимізмом світове співтовариство зніяковіє навіть перед такою загрозою. Адже ще наші предки знали, що після кінця світу наступить його відродження (в християнському вченні — воскресіння). Та й катастрофа між палеолітом і мезолітом не знищила людство! Більше того, і після цієї, і після інших катастроф воно не Тельки не зупинялося у своєму розвитку, а, навпаки, в цілому виходило на більш високий етап розвитку. Ніби збагатившись імпульсом космічної енергії.
Отже, вселенські катастрофи — це могутні каталізатори прогресу людства? І рубежі його якісного оновлення?
Справді-таки, діалектика історії!
Раніше ми дійшли висновку, що творцями і носіями зодіаку з Тельцем-биком на чолі могли бути спочатку Тельки індоєвропейці.
В такому разі, райони із стародавніми символами Тельця можуть вважатися найбільш ранніми очевидними центрами індоєвропейців.
Це Подунав`я (починаючи з культури Лепенського Виру), західна частина Північного Причорномор`я (починаючи з Кам`яної Могили, буго-дністровської культури, а можливо, і сурсько-дніпровської також) і частина Малої Азії (починаючи з Чатал-Гуюка).
На перший погляд останнє малоймовірно. Але нагадаємо, що ряд сучасних дослідників (В. Даниленко, М. Дьяконов, Т. Гамкрелідзе, Вяч. Іванов, В. Сафронов) пов`язує витоки індоєвропейців — або частини їх — саме з Чатал-Гуюком13*. Причому цього висновку вони дійшли, незважаючи на значні розбіжності між ними в уявленнях і про історичний процес, і про методи його вивчення.
У світлі всього сказаного на особливу увагу заслуговує ще одне, хоча й дещо несподіване, питання. Риси і сюжетна лінія розвитку «золотого віку» Месопотамії і «золотого віку» предків індійців, а також риси археологічно досліджених «протогородських» центрів Близького Сходу і міст Крітаюги збігаються між собою. То чи не були деякі з «протоміст» докерамічного неоліту індоєвропейскими?
Спробуймо розібратися.
Стародавні пам`ятки з символами Тельця можуть бути датовані не раніше 4400 р. до н. е. (тобто часу главенства Тельця в зодіаку). Тому існування індоєвропейської спільноти належить до V тис. до н. е. А решта, більш пізніх, пам`яток неоліту — середнього бронзового віку з символами Тельця мають відображати розселення індоєвропейців і процес індоєвропеїзації сусідніх територій.
Це тою чи іншою мірою відповідає висновкам багатьох учених щодо стародавніх територій формування індоєвропейської спільноти й часу її існування.
В неоліті початок цієї спільноти представлено групами синхронних чи майже синхронних пам`яток, що різняться між собою за матеріальною культурою і зосереджені на значних територіях. Тому можна припустити чи наявність загального донеолітичного центру (або кількох центрів) виникнення цих пам`яток, чи утворення індоєвропейської спільноти з різнорідних неолітичних груп, що тяжіли до Чорного моря.
Перше цілком імовірне, коли врахувати протонеолітичний етап мітичної історії населення, яке залишило ці пам`ятки, і наявність тут дотельцевого етапу зодіаку. Чи не варто в такому разі пошукати спільноіндоєвропейську Атлантиду на дні західної частини Чорного моря?
Оскільки індоєвропейці пройшли в своєму розвитку і стадію мідного віку, найімовірнішими індоєвропейцями на території України і Молдови можна вважати носіїв культур:
— трипільської, лендельскої, середньо- і піздньополгарської (мідний і ранній бронзовий віки);
— катакомбної, буджакської, баденської (середній бронзовий вік).
Символи Тельця, що зустрічаються іноді в інших пам`ятках України — в Маріупольскому могильнику, середньодніпровській, ямній культурах, — можливо, відбивають контакти індоєвропейців із сусідами і поступову індоєвропеїзацію останніх, яка завершилася тоді, коли Телець уже поступився своїм головним місцем у зодіаку Овнові.
Якщо це так, то основним джерелом індоєвропеїзації в СБ на території України могли бути катакомбні племена, в чому ми погоджуємося з Л. Клейном. Адже відповідно до висновків, зокрема, С. Пустовалова катакомбні племена перебували на рівні передкласового або ранньокласового суспільства. Про це свідчать і особливості їхньої символіки.
А індоєвропеїзувалося сусіднє з ними населення, близьке їм за ХКТ і духовною культурою, але менш розвинуте в соціально-економічному плані. Наприклад, ямної і спільноти культур шнурової кераміки.
Загальновідомо, що для більшості археологічних пам`яток неоліту — бронзового віку характерні симетричність і одноманітність орнаменту. Тільки на деяких судинах в його системі виділяється домінуючий елемент — центр орнаменту денця або горизонтальної орнаментальної зони на боковій поверхні. Він відзначається особливою формою, технікою виконання або розмірами і є традиційно очевидним сонячно-космічним символом (або його основною частиною).
Ми згодні з В. Ніколовим, що поява такого домінуючого елементу, який символізує Сонце—Небо—Всесвіт, можлива лише при глибокому соціальному розшаруванні суспільства і виникненні в ньому керівного елементу у формі влади (вождя-царя) переддержавного або державного рівня. Вона втілює, як відомо, різні прояви не лише земного, а й космічного порядку і тому безспосередньо пов`язана з символікою космосу.
Можливо, не випадково орнамент із домінуючим елементом переважав на пам`ятках з іншими виразними втіленнями Космосу. Особливо чітко це простежується в передкласових і класових суспільствах Близького Сходу. Там значення такого орнаменту підвищується, починаючи з неоліту.
Так, на кераміці з шарів IX—II Хаджилара є нечисленні символи Сонця — кола, ромби, хрести. Домінуючі серед них елементи (вони зображені на денцях посудин) одноразові. Проте в шарі I такі елементи представлені вже на 29% цілих орнаментованих судин.
Цікаво, що на території України в епоху палеометалу орнамент із домінуючим елементом був притаманний трипільским і катакомбним пам`яткам14*.
Високий рівень соціальної диференціації катакомбних племен цілком можна пояснити з точки зору походження правобережної частини катакомбної області в основному, напевно, від трипільців. А східний — донецької — під впливом куро-араксинців (?), що входили до числа найбільш розвинутих утворень, які передували катакомбному.
Більше того, можна вважати, що важливою стороною індоєвропеїзації сусідніх із індоєвропейцями народів було утвердження у середовищі останніх соціальної нерівності.
Досить добре це відбили пам'ятки тих територій, де раніше індоєвропейців не було. Зокрема, в Болгарії синхронно РБ України з'являються багаті пізньохалколітичні могильники, які, на нашу думку, належать уже до бронзового віку. У їхніх похованнях знайдено численні, в тому числі і золоті символи знатності і Тельця.
Отже, народи, які не мали в РБ або СБ яскраво вираженої соціальної диференціації (навіть за наявності у них окремих символів Тельця), певно слід вважати не індоєвропейцями, а такими, що індоєвропезуються.
Проте не менш поширеною назвою Тельця в індоєвропейців був "Перун". Нагадаємо у зв'язку з цим, що з биком ототожнювали слов'янського Перуна. "Громоверцем" постійно називали Зевса, якого вважали і Тельцем. У індоєвропейців громовержцями вважалися й інші божества-бики. Перун в його різних варіантах був атрибутом багатьох найважливіших божеств. Небесний грім порівнювався з ревінням бика. Назва Плеяд — Перуне виступає дочірньою щодо імені Бога Перуна, а назва основної частини Тельця — Гіад — дочірньою щодо епітету Зевса Гієнтій (Дощовик), близькому в деякому смислі до епітету "Громовержець". Відомі випадки обожнювання перунів й ототожнення з перуном самого Зевса...
Тому до символів Тельця в індоєвропейців можуть бути віднесені й перуноподібні символи знатності, пропорції яких нагадують кут сузір'я Тельця і голову бика. У першу чергу, сокири, скіпетри, наконечники списів, стріл, кинджали, молоточковиді булавки.
У такому випадку індоєвропейцями або індоєвропеїзованими можна вважати похованих із названими предметами (а також, напевно, зі стелами, що мають іноді на своїй поверхні зображення цих предметів або форму перуна, наприклад, серцеподібну) носіїв інших культур, зокрема ямної.
Не виключено, проте, що значна частина цих поховань належала предкам угро-фінів, які називали Гіади Великим Списом або Зірками Рукояті. Тому, як нам здається, індоєвропеїзація і Північного Причорномор'я, й основної частини України і Молдови була завершена тільки до кінця СБ при утворенні культури багатоваликової кераміки.
А де ж весь цей час знаходилися предки слов'ян?
Напевне, їх слід шукати в археологічній культурі, розташованій на території найдавнішого центру доместикації бика або поблизу нього. Основу господарства тут складали велика рогата худоба й рано впроваджене орне землеробство. Ця культура була тісно пов'язана з іншими індоєвропейськими народами.
Маючи розвинуту систему світогляду з величезною роллю в ній уявлень про універсальний закон і культуру Тельця, датованому часом панування цього сузір'я в зодіаку, предки слов'ян у той час об'єднувалися, очевидно, в союз племен, оскільки окремі терміни рити у слов'ян були дуже давніми і уособлювали спочатку порядок одного з племен.
З урахуванням наявності протонеоліту та мідного віку в мітичній періодизації історії слов'ян, вищевказані вимоги більшою мірою задовольняє лісостепова частина Правобережжя в поліетнічній трипільській культурній області.
Частина трипільців була, напевно, предками греків. Б. Горнунг, наприклад, вважає, що ядром протогреків стали усатівські племена15*. На користь цього свідчать відлуння культу Тельця в курганному обряді греків. Його джерела логічно шукати в Тельцевих кромлехах і ровах усатівских курганів. Адже на території Греції кургани з'явилися вже в епоху главенства Овна в зодіаку або наприкінці Тельцевого лідерства, і там їхня Тельцева форма невідома.
Із трипільців могли вийти і предки індійців16*. Останні, цілком вірогідно, склали частину ямної культурної спільноти. І створили саме ті ямні пам'ятки, в яких найбільшою мірою спостерігаються соціальне розшарування, індоєвропейська символіка, відлуння трипільського мистецтва та близькість до катакомбних пам'яток.
Якщо ми праві, предків слов'ян слід шукати переважно серед племен Лісостепу Правобережжя:
— в неоліті — серед буго-дністровських, впливи яких, на думку В. Даниленка, дійшли до Подніпров'я;
— у мідному та ранньому бронзовому віках — серед трипільських;
— у середньому бронзовому віці — серед лісостепових катакомбних і, можливо, окремих близьких до них ямних;
— наприкінці середнього та у пізньому бронзовому віці — серед лісостепових культур багатоваликової кераміки і сабатинівських, комаровських, тшинецьких племен;
— на початку залізного віку — серед білогрудівских, чорноліських племен і скитів-орачів.
Це багато в чому відповідає прийнятій нині схемі етногенезу слов'ян. Водночас і дещо розходиться з нею.
Віднесення середньодніпровських племен до прямих предків слов'ян уявляється нам слабко обгрунтованими. Хоча б тому, що і в середньодніпровській, і в інших культурах шнурової кераміки символи Тельця практично невідомі. До того ж зона цих культур є "занадто" північною щодо індоєвропейської прабатьківщини.
Трипільські ж і тшинецькі пам'ятники пов'язані між собою, окрім усього іншого, традицією зображення Тельця. Вона відбилася на посудині з Бринзен ІІІ і на прясельці з Таценок. А тягнеться до кукрекського протонеоліту Кам'яної Могили (рис. на заставці до розд. 3).
В умовах прогресуючого розвитку протослов'ян їхній світогляд пройшов етапи, що відповідають основним археологічним епохам і їхнім частинам. Тобто етапи, пов'язані з 532- і 1596-річними циклами розвитку Землі та людства. Це, на наш погляд, служить передумовою перегляду існуючих нині періодизацій язичництва. Як і етногенезу слов'ян.
Ми вважаємо, особливе значення в розвитку язичества мали 1596-річні періоди, протягом яких спостерігалися такі явища.
Мезоліт — протонеоліт (з урахування різних пам'ятників Півдня України та Мол


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".