Невже так було?
10/30/2003 | Тестер
Невероятно, но мы выжили!
Если вы были ребенком в 60-е, 70-е или 80-е, оглядываясь назад, трудно поверить, что нам удалось дожить до сегодняшнего дня. В детстве мы ездили на машинах без ремней и подушек безопасности. Поездка на телеге, запряженной лошадью, в теплый летний день была несказанным удовольствием. Наши кроватки были раскрашены яркими красками с высоким содержанием свинца. Не было секретных крышек на пузырьках с лекарствами, двери часто не запирались, а шкафы не запирались никогда. Мы пили воду из колонки на углу, а не из пластиковых бутылок. Никому не могло придти в голову кататься на велике в шлеме. Ужас. Часами мы мастерили тележки и самокаты из досок и подшипников со свалки, а когда впервые неслись с горы, вспоминали, что забыли приделать тормоза. После того, как мы въезжали в колючие кусты несколько раз, мы разбирались с этой проблемой.
Мы уходили из дома утром и играли весь день, возвращаясь тогда, когда
зажигались уличные фонари, там, где они были. Целый день никто не мог
узнать, где мы. Мобильных телефонов не было! Трудно представить. Мы
резали руки и ноги, ломали кости и выбивали зубы, и никто ни на кого не подавал в суд. Бывало всякое. Виноваты были только мы и никто другой.
Помните? Мы дрались до крови и ходили в синяках, привыкая не обращать на это внимания. Мы ели пирожные, мороженое, пили лимонад, но никто от этого не толстел, потому что мы все время носились и играли. Из одной бутылки пили несколько человек, и никто от этого не умер. У нас не было игровых приставок, компьютеров, 165 каналов спутникового телевидения, компакт дисков, сотовых телефонов, интернета, мы неслись смотреть мультфильм всей толпой в ближайший дом, ведь видиков тоже не было! Зато у нас были друзья. Мы выходили из дома и находили их. Мы катались на великах, пускали спички по весенним ручьям, сидели на лавочке, на заборе или в школьном дворе и болтали о чем хотели. Когда нам был кто-то нужен, мы стучались в дверь, звонили в звонок или просто заходили и виделись с ними. Помните? Без спросу! Сами! Одни в этом жестоком и опасном мире!
Без охраны, как мы вообще выжили? Мы придумывали игры с палками и
консервными банками, мы воровали яблоки в садах и ели вишни с
косточками, и косточки не прорастали у нас в животе. Каждый хоть раз
записался на футбол, хоккей или волейбол, но не все попали в команду. Те кто не попали, научились справляться с разочарованием. Некоторые ученики не были так сообразительны, как остальные, поэтому они оставались на второй год. Контрольные и экзамены не подразделялись на 10 уровней, и оценки включали 5 баллов теоретически, и 3 балла на самом деле. На переменах мы обливали друг друга водой из старых многоразовых шприцов!
Наши поступки были нашими собственными. Мы были готовы к последствиям. Прятаться было не за кого. Понятия о том, что можно откупиться от ментов или откосить от армии, практически не существовало. Родители тех лет обычно принимали сторону закона, можете себе представить!?
Это поколение породило огромное количество людей, которые могут
рисковать, решать проблемы и создавать нечто, чего до этого не было,
просто не существовало. У нас была свобода выбора, право на риск и
неудачу, ответственность, и мы как-то просто научились пользоваться всем этим. Если вы один из этого поколения, я вас поздравляю. Нам повезло, что наше детство и юность закончились до того, как правительство не купило у молодежи свободу взамен за ролики, мобилы, фабрику звезд и классные сухарики...
С их общего согласия...
Для их же собственного блага...
;(
Если вы были ребенком в 60-е, 70-е или 80-е, оглядываясь назад, трудно поверить, что нам удалось дожить до сегодняшнего дня. В детстве мы ездили на машинах без ремней и подушек безопасности. Поездка на телеге, запряженной лошадью, в теплый летний день была несказанным удовольствием. Наши кроватки были раскрашены яркими красками с высоким содержанием свинца. Не было секретных крышек на пузырьках с лекарствами, двери часто не запирались, а шкафы не запирались никогда. Мы пили воду из колонки на углу, а не из пластиковых бутылок. Никому не могло придти в голову кататься на велике в шлеме. Ужас. Часами мы мастерили тележки и самокаты из досок и подшипников со свалки, а когда впервые неслись с горы, вспоминали, что забыли приделать тормоза. После того, как мы въезжали в колючие кусты несколько раз, мы разбирались с этой проблемой.
Мы уходили из дома утром и играли весь день, возвращаясь тогда, когда
зажигались уличные фонари, там, где они были. Целый день никто не мог
узнать, где мы. Мобильных телефонов не было! Трудно представить. Мы
резали руки и ноги, ломали кости и выбивали зубы, и никто ни на кого не подавал в суд. Бывало всякое. Виноваты были только мы и никто другой.
Помните? Мы дрались до крови и ходили в синяках, привыкая не обращать на это внимания. Мы ели пирожные, мороженое, пили лимонад, но никто от этого не толстел, потому что мы все время носились и играли. Из одной бутылки пили несколько человек, и никто от этого не умер. У нас не было игровых приставок, компьютеров, 165 каналов спутникового телевидения, компакт дисков, сотовых телефонов, интернета, мы неслись смотреть мультфильм всей толпой в ближайший дом, ведь видиков тоже не было! Зато у нас были друзья. Мы выходили из дома и находили их. Мы катались на великах, пускали спички по весенним ручьям, сидели на лавочке, на заборе или в школьном дворе и болтали о чем хотели. Когда нам был кто-то нужен, мы стучались в дверь, звонили в звонок или просто заходили и виделись с ними. Помните? Без спросу! Сами! Одни в этом жестоком и опасном мире!
Без охраны, как мы вообще выжили? Мы придумывали игры с палками и
консервными банками, мы воровали яблоки в садах и ели вишни с
косточками, и косточки не прорастали у нас в животе. Каждый хоть раз
записался на футбол, хоккей или волейбол, но не все попали в команду. Те кто не попали, научились справляться с разочарованием. Некоторые ученики не были так сообразительны, как остальные, поэтому они оставались на второй год. Контрольные и экзамены не подразделялись на 10 уровней, и оценки включали 5 баллов теоретически, и 3 балла на самом деле. На переменах мы обливали друг друга водой из старых многоразовых шприцов!
Наши поступки были нашими собственными. Мы были готовы к последствиям. Прятаться было не за кого. Понятия о том, что можно откупиться от ментов или откосить от армии, практически не существовало. Родители тех лет обычно принимали сторону закона, можете себе представить!?
Это поколение породило огромное количество людей, которые могут
рисковать, решать проблемы и создавать нечто, чего до этого не было,
просто не существовало. У нас была свобода выбора, право на риск и
неудачу, ответственность, и мы как-то просто научились пользоваться всем этим. Если вы один из этого поколения, я вас поздравляю. Нам повезло, что наше детство и юность закончились до того, как правительство не купило у молодежи свободу взамен за ролики, мобилы, фабрику звезд и классные сухарики...
С их общего согласия...
Для их же собственного блага...
;(
Відповіді
2003.10.30 | Георгій
А це ж дійсно серйозна тема...
Я не дуже добре знаю життя сучасної української молоді, але американська молодь дійсно дуже зматеріалізована, "технізована" і відчужена. Багато молодих хлопців і дівчат весь свій час проводять самі в своїх кімнатах, як у тюремних камерах (тільки добровільно), граючися в якісь дикі (для мене) відеоігри або сидячи на якихось інтернетських "чатах." Правда, іноді трапляються і інші типи серед молоді, більш схожі на те, чим були в молодості ми. Моя донька - з одного боку, типова молода американка, дуже "технізована," любить і рок-музику, і відеоігри, і всякі "instant messages" з друзями, але вона також і читає, і пише (з дев'яти років). Вона дуже гарно одягається, але разом з тим не любить вештатися по крамницях. Абсолютно байдужа до фасонистих автомобілів (віддає перевагу велосипеду) і до картинок з журналів, які рекламують гарні особняки (каже, що їй все рівно, чи буде вона жити в будинку, чи на квартирі - вона цього не помічає). В неї є кілька друзів-американців, які точно такі самі, як вона.2003.10.30 | Шевченко
Re: А це ж дійсно серйозна тема...
ГП)Я не дуже добре знаю життя сучасної української молоді, але американська молодь дійсно дуже зматеріалізована, "технізована" і відчужена. Багато молодих хлопців і дівчат весь свій час проводять самі в своїх кімнатах, як у тюремних камерах (тільки добровільно), граючися в якісь дикі (для мене) відеоігри або сидячи на якихось інтернетських "чатах." Правда, іноді трапляються і інші типи серед молоді, більш схожі на те, чим були в молодості ми. Моя донька - з одного боку, типова молода американка, дуже "технізована," любить і рок-музику, і відеоігри, і всякі "instant messages" з друзями, але вона також і читає, і пише (з дев'яти років). Вона дуже гарно одягається, але разом з тим не любить вештатися по крамницях. Абсолютно байдужа до фасонистих автомобілів (віддає перевагу велосипеду) і до картинок з журналів, які рекламують гарні особняки (каже, що їй все рівно, чи буде вона жити в будинку, чи на квартирі - вона цього не помічає). В неї є кілька друзів-американців, які точно такі самі, як вона."-Шкода, що Ваша донька, така розумна дівчина, не має нічого спільного з українською молоддю тут в Америці.
Наша українська молодь ,це гордість нашого суспільства. Вона згуртована в організації ПЛАСТ, "Студенська Молодь", належить до різних українських клубів та інститутів, ось як "Музичний Інститут" балетні школи, Школи Українознавстава.
Вони поєднані з Україною духовно. Їздять на спільні зустрічі молоді, медичні семинари тощо. У них нема часу на відеоігри, бо вчаться в американських школах осягаючи найвищі ступені знання. До того не цураються американських розвагових обєднань. Хори, орхестри, театральні клуби все це входить в їхній триб життя.
Для них технологія це допомога в їхньому сьогоднішньому житті. Електронна пошта, мобільні телефони, компютери це не пуста розвага,
а спосіб обмінюватися думками з друзями, шукати додаткові матеріали на інтернеті.
В той час, коли американська молодь "шукає себе" наші українські діти знайшли себе ще з малку. Під пильним доглядом батьків, вони є повноцінними громодянами Америки, не забуваючи якого вони походження.
2003.10.30 | Георгій
Re: А це ж дійсно серйозна тема...
Шевченко пише:> Шкода, що Ваша донька, така розумна дівчина, не має нічого спільного з українською молоддю тут в Америці.
(ГП) Трохи має - в неї залишилося кілька подруг з дітей української громади Сіетла. (На жаль, тут, де ми зараз живемо, української емігрантської громади нема.)
> Наша українська молодь ,це гордість нашого суспільства. Вона згуртована в організації ПЛАСТ, "Студенська Молодь", належить до різних українських клубів та інститутів, ось як "Музичний Інститут" балетні школи, Школи Українознавстава.
(ГП) Так, я знаю. Моя родина і я залишаємося членами Українського Американського Клубу штату Вашінгтон. Ми отримуємо від правління цього клубу багато цікавих матеріалів про життя українців США. Моя дочка думає після закінчення університету іти до аспірантури з українських студій (швидше всього десь на східному узбережжі).
> Вони поєднані з Україною духовно. Їздять на спільні зустрічі молоді, медичні семинари тощо. У них нема часу на відеоігри, бо вчаться в американських школах осягаючи найвищі ступені знання. До того не цураються американських розвагових обєднань. Хори, орхестри, театральні клуби все це входить в їхній триб життя. Для них технологія це допомога в їхньому сьогоднішньому житті. Електронна пошта, мобільні телефони, компютери це не пуста розвага, а спосіб обмінюватися думками з друзями, шукати додаткові матеріали на інтернеті.
(ГП) Так. Я зустрів багато таких молодих людей на форумі "Інфоюкс."
> В той час, коли американська молодь "шукає себе" наші українські діти знайшли себе ще з малку. Під пильним доглядом батьків, вони є повноцінними громодянами Америки, не забуваючи якого вони походження.
(ГП) Ну, шукати себе це не сором... Думаю, що це ніколи не зайве. Але діяти в якійсь патріотичній українській організації - це чудово.
2003.11.05 | Анатолій
Re: А це ж дійсно серйозна тема... Дякую, Володимире!
Тема є справді ГРАНДІОЗНОЮ.Бо ми були перш за все ЛЮДЬМИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!1
Ми у всі часи, і за гетьманату, і за царату, і за комуняцького режиму, і за сьогоднішньої охлократії залишаємося перш за все ЛЮДЬМИ!!!
І головне, це не нав"язувати нам та нашим дітям західні цінності, а залишити свої духовні орієнтири, залишитися ЛЮДЬМИ.
Ти виглядаєш на мільйон доларів. Скажіть но це своїй коханій дівчині чи дружині. Не знаю як ваша, але моя скаже мені, що я, принаймні, захворів. А у наших братів-америкосів це найкраща похвала. Сміх та й годі. А це все тільки тому, що ми залишаємося бути ЛЮДЬМИ.
Панове, бажаю вам всім перш за все залишатися ЛЮДЬМИ.
З повагою, Анатолій