Відповіді

• 2003.11.28 | Вільнодум

  Re: Питання про реформу Нікона

  За реформу Нікона досить багато пише Лев Силенко в "Мага-Вірі", або метрополит Іларіон (Огієнко) в "Дохристиянских віруваннях українського народу". Я цим питанням мало цікавлюсь. Для мене все уже ясно - а як специфічно нас "духовно закабалили"(?) я не маю часу вивчати, нехай молодші над цим працюють.

• 2003.12.06 | Георгій

  Пане tmp, може Ви щось про це знаєте? (-)

• 2003.12.10 | Olel'ko Sivers'kyj

  Re: Питання про реформу Нікона

  Пане Георгiю, мене ця тема теж нiколи не цiкавила, я завжди вважажв, що там, де надмiрна увага придiляється ритуальним питанням, справжня духовнiсть вмирає, якщо вона взагалi там була. Тому я не можу нiчого сказати про те, коли як з'явилися тi зовнiшнi вiдмiнностi церковного рiтуалу, навколо яких розгорталася боротьба старообрядцiв з Нiконовськими реформаторами. Можу Вам сказати тiльки те, що знаю, а це, мабуть, Ви знаєте i без мене.
  
  Ось що пишуть cтарообрядцi про свою iсторiю:
  
  http://www.kirov.ru/~umcnd/books/meln_int.htm
  (тiльки треба розуми, що всюди, де тут пишуть "русский" треба читати "московський")
  
  "Русская церковь с самого начала находилась в подчинении у Константинопольского патриарха. Из Константинополя присылались в Россию митрополиты для управления Русской Церковью. Но когда
  некоторые патриархи изменили православию и вошли в единение с римским папой, Русская Церковь с того времени стала избирать и рукополагать себе митрополитов самостоятельно. Она вышла из
  зависимости от Константинопольского патриархата. Это совершилось в середине XV столетия. С того же времени Русская Церковь стала подозрительно смотреть на греков и на всю восточную церковь, как
  на утерявших чистоту веры и благочестия.
  
  До нашествия татар кафедра русского митрополита находилась в стольном граде Киеве, а потом перенесена была в Москву. Постепенно начала Москва возвышаться и стала, наконец, столицей великого Русского государства. Такое положение митрополии всего русского народа было неприятно королям и князьям Польши и Литвы, потому что православное население этих стран подчинялось по своей вере русскому, Московскому, митрополиту. Поэтому они добились, чтобы для этого населения Константинопольский патриарх ставил особого митрополита. Так образовались две русских митрополии: одна управляла северо-восточной частью России, другая - юго-западным краем. Юго-западная церковь вскоре подпала под влияние латинства. Часто случалось, что епископы ее были послушными рабами римского папы. Повредилась и вера, и богослужебные книги, чины и обряды в юго-западной церкви. Великороссийская же Церковь, как называли митрополию Московскую, до того возвысилась и упрочилась, что получила патриаршество.
  Вместо московских митрополитов стали в ней всероссийские патриархи (с 1589 г.). Патриаршество способствовало еще большему расцвету Русской Церкви...
  Последний благочестивый московский патриарх Иосиф такими словами засвидетельствовал царю Алексею Михайловичу это всеобщее верование: "Русская Церковь сияет аки столп до небеси, никогда непоколебима и нерушима, право и истинно, якоже изначала приняла Божественный устав.
  
  В тяжелое смутное время (время самозванщины 1605-1613 гг.) московские патриархи Иов и Ермоген спасли Россию от гибели, а Русскую Церковь - от ересей и расколов. Русская Церковь сияла многочисленным сонмом православных святителей, чудотворцев, угодников Божиих, прославленных знамениями и чудесами, славилась великолепием храмов Вожиих и множеством святых монастырей. Своей верой, набожностью и благочестием русский народ удивлял приезжавших в Россию иностранцев. Его молитвенные подвиги приводили их в восторг и изумление. Один из тогдашних иностранцев замечает, что у русских, должно быть, железные ноги, так долго стоят они на молитве; другой восклицает: "Это - святые люди!" Россия была действительно святой Русью и по праву
  носила этот священный титул: святость была идеалом русского благочестивого народа.
  
  Но именно в это время, когда Русская церковь достигла наибольшего величия, в ней совершился раскол, разделивший всех русских людей на две половины - на две церкви. Это печальное событие произошло в царствование Алексея Михайловича и в патриаршество Никона (во второй половине XVII столетия). Царь и патриарх, Алексей и Никон, и их преемники и последователи стали вводить в Русскую Церковь новые обряды, новые богослужебные книги и чины, устанавливать новые отношения к Церкви, а также к самой России, к русскому народу; укоренять иные понятия о благочестии, о таинствах церковных, об иерархии; навязывать русскому народу совершенно иное мировоззрение, иное мироощущение и прочее.
  
  Все это и послужило причиной церковного раскола. Кто последовал за Никоном, принял новые обряды и чины, усвоил новую веру, - тех народ стал называть никонианами и нововерами. Сами же последователи Никона,
  пользуясь государственной властью и силой, провозгласили себя церковью православной, или господствующей, а противников Никона и его новшеств стали звать оскорбительной кличкой - "раскольники", на них свалили и всю вину церковного раскола. На самом же деле противники никоновских нововведений не совершили раскола: они остались при прежней, старой, вере, при древних церковных преданиях и обрядах, ни
  в чем не изменили своей родной Русской Церкви, как и древневосточной - апостольской и вселенской. Поэтому они справедливо называют себя староверами, или древлеправославными христианами и Церковью Христовой. После им было присвоено и общепринято мирское (не церковное) наименование - старообрядцы, которое
  говорит лишь о некоторой внешности староверия и ничуть не определяет его внутренней сущности.
  
  ...Слово "обряд" - новое: оно придумано уже в Петровскую эпоху и с того времени прочно вошло в обиход новой, никоновской, церкви и стало многозначным: и богословы, и литургисты, и прочие писатели этой церкви выражаются: "обряд крещения", "обряд причащения", "обряд венчания" и т.п. Все стало обрядом. Но в последнее время и новообрядцы начали сознавать, что это слово - "обряд", - не церковное, оно чуждо церковно-литургической терминологии. Церковь знает "чин" и "последование", но не знает слова "обряд".
  "Мы решительно отбрасываем термин "обряд", - заявляет один православный богослов, - как весьма неполный
  и логически безграмотный и неопределенный". К сожалению, мы вынуждены пользоваться этим термином, как общепринятым, хотя и безграмотным и к тому же придуманным врагами древлеправославной Церкви; вынуждены и самих древлеправославных христиан именовать "старообрядцами". Иначе нас не поймут читатели."
  
  
  http://www.zavtra.ru/cgi/veil/data/zavtra/01/371/81.html
  
  "В это трудно поверить, но в Русской Церкви рубежа XVII-XVIII вв. практически не осталось ни одного русского архиерея — они считались заведомо неблагонадежными (сочувствующими старой вере). Этим
  объясняется засилие среди священноначалия Русской Православной Церкви того периода выпускников Киевской "бурсы" — фактически иностранцев. Они принесли с собой чуждые русской церковной традиции
  западные, подчас униатские, элементы. Церковные историки метко нарекли это время "украинским пленением Русской Церкви"…
  
  http://adsessor.narod.ru/Reforms_Peter_I/Lection_07.html
  
  "Приезжие греки, да нехаи из Киева (хохлы). Что это за новые учителя?" Вот отзыв Соловецкой Челобитной о современных греках. "Из греческих учителей, приезжавших в Россию, ни один не умеет лица перекрестить и без креста на шее ходят, а у нас и поселяне дивуются и говорят: учителями и пастырями зовутся, в чужую землю учить приезжают, а сами лба перекрестить не умеют; как же поселян учить будут? Им самим надобно бы приезжать в Русское царство учиться и навыкать благочестию, чтоб потом в своей земле можно им было
  других учить...
  
  ...Люди, не умеющие перекрестить себе лба, султановы данники, римские союзники приезжают к нам и учат вере словно мордву и черемисов, словно мы и не слыхали о православной истинной вере. Это казалось горько и обидно людям древнего благочестия."
  
  "Султановы данники" - це, зрозумiло, греки, тодi як "римские союзники" - це українцi. Треба сказати, що позицiя старообрядцiв до реформи Нiкона дiйсно була офiцiйною позицiєю московської церкви. Так, пiд час боротьби Москви з Новгородому XV ст. прихильникiв новгородської незалежностi московити звинувачували саме у тому, що вони пiдтримували стосунки з православним духовенством та шляхтою
  Київа - тобто з "римскими союзниками". Див.
  
  http://www.krotov.org/history/solovyov/solov17.html
  
  "Есть известие, что будто бы еще в тридцатых годах столетия была в Новгороде смута от желания знатных людей присоединиться к Литве В решительную минуту борьбы Новгород был разделен; в Москве не могли
  не знать о существовании литовской стороны, которая, разумеется, должна была утверждать, что соединение с Литвою вовсе не опасно для православия, что в старом Киеве такой же православный
  митрополит, как и в Москве. Для ослабления литовской стороны надобно было возражать на это, надобно было удержать прежде всего владыку новгородского от признания киевского митрополита Григория
  православным, законным..."
  
  Отже, колись вся московська церква була старообрядською. На певному етапi, побачивши можливiсть захопити Україну та поневолити її народ, царська влада, яка власне кажучи, християнською не була нiколи, а лише шукала, як можна використати релiгiю для досягнення своїх загарбницьких планiв, вирiшила заявити, що, мовляв, українська та московська церкви нiчим не вiдрiзняються (або не повиннi
  вiдрiзнятися одна вiд одної). Так i з'явилися реформи Нiкона, тобто спроба наблизити рiтуал московської церкви до рiтуалу грецької i, як частини грецької, української церкви. Але бiльшicть московитiв все одно вважали, що "хохли" - це чужий ворожий народ, а їх церква - чужа для московитiв. Вони так не любили українську церкву, що згiднi були не пiдкорятися власному уряду, аби тiльки не ходити до "хохляцької" церкви.
  
  Iнодi кажуть, що розкол та ворожнеча мiж московською церквою, з одного боку, та грецькою i українською - з iншого, розпочався з Фераро-Флорентiйського собору, якого Москва не визнала (про цей собор та протилежне ставлення до нього в Московiї та Українi див. http://onechurch.narod.ru/txt/pra_rus.htm ). Але
  це не так, з самого початку Москва i Україна сприймали християнство неоднаково.
  
  Серед мешканцiв Московщини християнство взагалi почало розповсюджуватися набагато пiзнiше, нiж у Київi. Треба пам'ятати, що в надднiпрянськiй Українi, не кажучи про Крим та приазов'я, вже до Володимира було дуже багато християн, тодi як на Московщину християнство прийшло лише з Володимировими воїнами, що христили, як i захiднi хрестоносцi, "вогнем та мечем". Ця перша зустрiч з українським християнством викликала серед московитiв лише негативну реакцiю.
  
  Україна стала християнською, коли церква ще була єдиною. У Київi та Новгородi (стародавнiй Новгород, безумовно, культурно та етнiчно був ближче до України та Бiлорусi, нiж до Москви) зустрiчалися не тiльки грецькi, але й римьскi, нiмецькi та навiть iрляндскi традицiї єдиного ортодоксального вселенського християнства. Вже тодi iснували
  певнi вiдмiнностi в обрядi, але всiм було ясно, що головне - це правильне вiровчення, а не зовнiшнi дрiбницi. Див.
  
  http://www.westernorthodox.com/western-rite
  
  "Before the year 1054 there would have been no difficulty in declaring that the Western Rite of the Undivided Church was simply the use of Latin speaking Churches. The Rite used by Christians in Scotland, Ireland and England, was as Orthodox as that used in Constantinople. In the first thousand years of Christendom all the far flung churches that were in communion with the Five Patriarchates (Constantinople, Jerusalem, Antioch, Alexandria, Rome) were
  Orthodox. After 1054, and more precisely, after the Norman Conquest (1066) of England, the Churches of the West were drawn into the Great Schism of the Roman Patriarchate away from the Unity of the Orthodox Church."
  
  Див. також
  
  http://www.mrezha.ru/vera/11/10.htm
  
  (тiльки тут треба мати на увазi, що усюди, де згадуються "Русь" та "русские", маються на увазi Україна, Бiлорусь та Новгород). Етнiчно, хоч не i не географiчно, Україна теж належала до цього пiвнiчно-європейського регiону, див. у Вернадського
  
  http://gumilevica.kulichki.net/VGV/vgv211.htm#vgv211para03
  
  "Шведы, которые, очевидно, первыми пришли и проникли на юг Руси еще в восьмом веке, смешались с местными анто-славянскими племенами, заимствовав у коренного населения само имя "русь"; датчане и норвежцы, представителями которых были Рюрик и Олег, пришли во второй половине девятого века и незамедлительно смешались со шведскими русами. Участники этих двух ранних потоков скандинавской экспансии прочно обосновались на русской почве и объединили свои интересы с интересами коренного славянского населения, особенно на приазовских и киевских землях.
  
  Однако, скандинавская иммиграция на Русь не прекратилась с Рюриком и Олегом. Князья приглашали на Русь новые отряды скандинавских воинов в конце десятого и на протяжении одиннадцатого веков. Некоторые приходили по своей собственной инициативе. Этих пришельцев русские летописцы называли варягами, чтобы провести различие между ними и старыми поселенцами, называвшимися русью. Ясно, что старые скандинавские поселенцы уже в девятом веке составляли часть
  русского народа. Варяги, однако, были иностранцами, как с точки зрения коренных русских, так и русифицированных скандинавов, представителей раннего скандинавского проникновения.
  
  Как мы знаем, князь Игорь нанял варягов, чтобы усилить свою армию в войне с Византией...; Владимир I использовал варягов в борьбе против Ярополка I, а позднее предоставил на время часть из них в распоряжение византийского императора; Ярослав I зависел от варягов в своих походах против Святополка I и Мстислава Тмутараканского.
  Как из русских, так и из скандинавских источников мы знаем, что варяги также нередко приходили на Русь поодиночке или
  небольшими группами, предлагая себя на службу русским князьям, или в поисках приключений.
  
  Повествования о таких приключениях сохранились во многих скандинавских сагах. Среди них - сага об Олафе Трюггвасове, которая
  относится ко времени правления Владимира Святого. Сага об Эймунде описывает приключения группы исландцев, которые пришли
  на Русь в начале одиннадцатого века и приняли активное участие в борьбе Ярослава против Князя Полоцкого, а также против
  других его противников. В киевском "Патерике" мы обнаруживаем рассказ о варяге Шимоне, который предложил себя на
  службу князю Ярославу Мудрому.
  
  Скандинавы также посещали Русь на своем пути в Константинополь и в Святую Землю. Так, в 1102 г. король Дании Эрик Эйегод
  появился в Киеве и был тепло принят князем Святополком II. Последний направил свою дружину, состоявшую из лучших воинов,
  чтобы сопровождать Эрика к святой земле. На пути от Киева до русской границы Эрика повсюду встречали восторженно. "Священники
  присоединялись к процессии, неся святые реликвии под пение гимнов и звон церковных колоколов".
  
  Див. також http://www.eccentrix.com/members/figge33/inkeri/viking.htm
  
  Християни України навiть пiсля розколу 1054р. пам'ятали про те, що колись церква була єдиною, i бачили в католицтвi нехай i зiпсуте, але все ж живе християнство, пiдтримували певнi стосунки з християнами
  Заходу, намагалися впливати на процеси, що вiдбувалися на Заходi. Коли ми читаємо про те,як, напр. кн.Роман Галицький повиганяв представникiв папи Римського, дивитися на це треба не у контекстi протистояння Схiд-Захiд, а у контекстi захiдного конфлiкту гвельфiв з гiбелiнами. Гiбелiни були проти папських владних амбiцiй, їх позицiя була ближче до православної. Кн.Роман вирiшив пiдтримати
  гiбелiнiв i загинув у боротьбi з гвельфами.
  
  http://litopys.narod.ru/dvornik/dv04.htm
  
  "...папство не тільки стало найважливішим чинником середньовіччя як у церковній, так і в політичній сферах, але й мало до своїх послуг такі значні фінансові кошти, яких не мав жоден інший тодішній правитель.
  
  Головний наслідок цієї нової ситуації, очевидно, полягав у приниженні імперської ідеї, яку тоді репрезентувало
  Німецьке королівство. Але воно не позбулося своїх претензій на вселенський характер. Ломбардія, королівство
  Арелат і Богемія — землі ненімецькі — залишалися в складі імперії. Самі імператори великою мірою були винні у
  цьому приниженні. Вони нехтували зміцненням ідеологічного підґрунтя світської влади (imperium) перед лицем
  зростання престижу влади духовної (sacerdocium). Цей престиж зріс завдяки працям теоретиків канонічного
  права, які надзвичайно вміло скористалися й деякими принципами римського права для підтримки значення
  sacerdocium і верховного понтифіка.
  
  Видатний представник династії Гогенштауфенів Фрідріх І Барбаросса (1152-1190) зробив рішучу спробу відновити
  велич імперської ідеї. За допомогою своїх юристів, очолюваних його канцлером Рейнольдом Дассельським, Фрідріх І
  відродив започатковані Карлом Великим традиції королівської теократії і палко обстоював божественну природу
  світської влади та її зверхність стосовно влади церковної. Йому вдалося через феодальні зв'язки повернути собі
  цілковиту владу над імперською Церквою і відстояти на цій підставі свої королівські права від німецьких герцогів і князів.
  
  Найбільшим дипломатичним успіхом Фрідріха І стало влаштування шлюбу свого сина Генріха з Констанцією, донькою
  Рожера II, яка народилася по смерті батька і вважалася спадкоємицею Норманського королівства Сицилії. Генріх VI після
  утвердження своєї влади на Сицилії та невдалої спроби покращити врядування свого батька в Німеччині вирішив зробити
  Італію центром та основою своєї влади і задля цього розділив її на провінції під управлінням підлеглих йому посадовців. Він
  навіть мав намір поширити цю систему на Папську Область. За його енергійного керівництва повна перемога світської
  влади над духовною здавалася неминучою. Не задовольняючись Сицилією та своєю західною імперією, Генріх VI плекав
  плани відновлення середземноморської імперії Стародавнього Риму, що охоплювала б Сирію, Палестину і навіть
  Константинополь. Його раптова смерть (1197 р.), однак, відкрила нову сторінку у протистоянні влад світської та духовної.
  Ця подія справді мала виняткове значення, бо вона спричинилася до таких змін у загальному становищі, які рідко
  трапляються в історії. Папство, яке, здавалося, вкрай занепало, піднялося і за часів Інокентія III досягло таких висот,
  про які годі було й мріяти.
  
  Новий папа, природжений правитель, заперечував королівську теократію і наполягав на принциповому верховенстві
  духовної влади, називаючи себе намісником Бога чи намісником Христа, тобто меншим від Бога, але більшим за людину.
  Він мав нагоду запровадити свої принципи у практику, залишивши за собою право остаточного схвалення під час
  конфлікту двох претендентів — Оттона Брауншвейзького з дому Вельфів і Філіппа з роду Гогенштауфенів."
  
  Див. http://gumilevica.kulichki.net/ARGS/args522.htm
  
  "А Западная Европа по-прежнему обливалась кровью. В Германии гибеллинов возглавлял Гогенштауфен,
  Филипп Швабский, опиравшийся на Восточную и Южную Германию, а его противник, Оттон IV, сын
  Генриха Льва и племянник Ричарда Львиное Сердце, был популярен на Нижнем Рейне и в Вестфалии;
  его поддерживал папа Иннокентий III. Силы были равны, и война шла напряженно.
  
  В этой ситуации любая поддержка была кстати. В 1204 г. папа предложил Роману королевскую корону,
  но Роман предпочел договориться с гибеллинами. Французский хронист XIII в. написал: "Король Руси,
  по имени Роман, выйдя за пределы своих границ и желая пройти через Польшу в Саксонию (на
  соединение с Филиппом)... по воле Божьей убит двумя братьями, князьями польскими, Лешком и
  Конрадом, на реке Висле". Лешко и Конрад посвятили алтарь в Краковском соборе святым
  Гервасию и Протасию, в день памяти которых был убит Роман. Одно это показывает, какое
  значение придавалось вмешательству русского князя в немецкие дела."
  
  
  В Московiї християнство почало розповсюджуватисяi набагато пiзнiше, нiж в Українi - вже пiсля розколу 1054 року. Християн
  було небагато (їх там i зараз небагато; Московський патрiархат навiть зараз, згiдно з його власними пiдрахунками,
  має бiльше парафiй в Українi, нiж в Росiї). Духовнi питання, якi закликали українцiв шукати Бога, московитiв не цiкавили.
  Вони бажали мати релiгiю, яка б краше зберiгала їх стародавнi поганськi рiтуали. Релiгiя московитiв, не маючи духовного
  змiсту, стала надавати надмiрну увагу зовнiшнiм формам - обряду служiння. Не маючи вже церковної єдностi з
  Заходом, московити стали вороже ставитися не тiльки до захiдного християнтва, але й до всього, що хоч трохи
  нагадувало їм захiдне християнство. Цi настрої посилювала ще й традицiйна московська ксенофобiя. Певний вплив мали i
  релiгiйнi пристрастi найближчих сусiдiв московитiв з Iтiль-рiки - юдеїв та мусульман (у цьому, i лише у цьому, пан Анатолiй не помиляється).
  Отже московити стали вважати, що будь-яка вiдмiннicть у обрядi - це вже богозневага чи єресь. Тiльки так, як вони служать,
  i треба служити, це є єдиний вiрний обряд єдиної правильної вiри, яка не може мати iнших обрядiв. З цiєї точки
  зору православна церква не може використовувати, напр., англiканський обряд, як це роблять зараз деякi православнi
  церкви на Заходi i як це колись робила навiть московська церква, коли українськi впливи у нiй домiнували.
  
  http://www.westernorthodox.com/western-rite
  
  "The restoration of a corrected, and truly Orthodox, Western Rite to Holy Orthodoxy in the United States was not
  originated by laity or by ordinary clergy. The vision of the Western Rite as an essential part of the Orthodox Mission
  in America belonged to Archbishop Tikhon of the American Archdiocese under the Moscow Patriarchate. About ninety
  years ago he examined the existing Anglican Book of Common Prayer and sent it to the Holy Synod of Moscow. That
  Liturgy, derived from the ancient use of the Orthodox West, and first expressed in English in the edition of 1549 by
  authority of King Edward the Sixth of England, was corrected and approved by the Holy Synod for Orthodox Church use.
  
  In the years following, blessed Tikhon was himself elevated to Patriarch of Moscow, martyred by the communists in 1925,
  since declared a Saint of the Church, and thus known to Orthodox faithful throughout the world as St. Tikhon, Enlightener
  of America."
  
  Якщо Нiкона можна, здається, порiвняти з садукеями, якi без сорому спiвпрацювали з безбожною владою, то старообрядцiв
  можна порiвняти з фарисеями з їх вiрою у силу зовнiшнiх ритуалiв. Можна також порiвняти ситуацiю з старобрядськими
  конфлiктами з сучасними, як кажуть, "iнтеграцiйними" проблемами у економiчних стосунках мiж Україною та
  Росiєю - коли Росiя бучить свою силу, вона завжди говорить, що РФ та Україна аж нiяк жити не можуть один
  без одного, що треба негайно єднатися i т.iн., але коли виявляється, що у окремих галузях українцi бiльш сильнi,
  вони для Москви стають демпiнгуючими iноземними конкурентами, яких треба виганяти не менш негайно. Теж саме
  у галузi релiгiйного життя. Москва з найширше спiвробiтництво, якщо йдеться про УПЦ МП. Поза межами МП - це
  вже, з московської точки зору, українськi конкуренти, з якими треба боротися в Українi i яким за будь яких
  умов не можна дозволяти з'являтися в Московiї (а якщо хтось в Росiї все ж буде переходити до КП, то його треба
  вважати зрадником та агентом ворожого Заходу).
  
  Цiкаво також, що московське православ'я в Українi за своєю ментальнiстю ближче ближче до старообрядцiв, нiж
  до православних же громад МП на Заходi, зокрема Сурозької єпархiї. Чому православнi МП на Заходi активно
  спiлкуються з англiканами та iн. (i не тiльки на Заходi - в Росiї: Влiтку цього року архiєпiскоп Кентерберiйський
  Р.Вiльямс приймав участь в святкуваннi 100р. канонiзацiї Серафiма Саровського, див.
  http://www.russian-orthodox-church.org.ru/nr308048.htm ; йому дозволили не тiльки приїхати
  до закритого мiста, куди не може приїхати звичайний росiянин, але й дозволили прийняти участь у богослужiннi, а
  про самий цей факт було сказано, що у святкуваннi приймали участь голови православних церков свiту - отже,
  Р.Вiльямса визнали православним ), а в Українi вони не
  бажають приймати участь навiть у державних церемонiях, де присутнi iнославнi християни чи навiть УПЦ КП, бо,
  виявляється, це їм заборонено!
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2003.12.10 | Георгій

    Дуже дякую

    Є над чим подумати...
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2003.12.12 | Anatoliy

      Re: Дуже дякую

      А хіба є чим думати...

  • 2003.12.15 | Георгій

    У чому ж все-таки проблема?

    Думаю про цю історію і не можу не запитати себе і інших: у чому ж все-таки корінь віковічної ворожнечі між Україною-Руссю і Московською державою? Які духовні підвалини цієї ворожнечі?
    
    Колись я чув таку теорію (яка походить, здається, від Лева Гумільова), що Київ і Москва в якійсь мірі як старогрецькі Афіни (Атени) і Спарта. Українці - нащадки русичів, які жили на території сучасної України - за традицією мирні, схильні до осідлого життя на порівняно невеликій території, гедоністи, добряки, люблять науку і мистецтва. Московити - нащадки слов'ян, які жили на північний схід від сучасної України - за традицією "пасіонарії," тобто схильні до експансії, "збирання земель," підкорення сусідів за допомогою військової сили, люблять військове, похідне життя, суворі, аскетичні, недружні і підозрілі до всіх, хто не вони.
    
    Чи є хоч частинка правди в цій теорії? Я жив у Москві три роки, коли був аспірантом (1981-1984). Моє враження було таке, що московська інтелігенція в цілому дуже доброзичлива до України, але люди з невеликою освітою часто недружелюбні, схильні висловлювати підозру, що "хохли" "нє наші люді" і "нас, русскіх, нє любят." Думаю, що це теорію російської пасіонарності не дуже підтверджує. Хто що думає про це?