01/20/2004 | Franko

disclaimer: я не обов"язково згоден з текстом і коментарями до нього.-F.

Церква Великого Брата
Галина ПАСТУШУК

СЮЖЕТНА лінія банально проста і, нехай навіть із певними варіаціями, відома багатьом, хто має бодай якусь дотичність до розвитку протестантських церков нової генерації в Україні. Одного прекрасного дня до міста чи містечка прибуває американський або, рідше, шведський чи британський місіонер із родиною. Починається євангелізація. Прості, яскраві та мудро вибудувані проповіді, семінари, конференції чи біблійні уроки стають, можливо, єдиним шансом багатьох українців відкрити для себе Бога у Христі. Навертаються зазвичай ті, хто заледве чи зміг би притулитися в якійсь іншій Церкві – чи то через викорінення з українського культурно-історичного контексту, чи то через острах перед іконами та ризами, чи просто через послідовне уникання Церкви внаслідок атеїстичного совєтського виховання.

Із групки неофітів утворюється спільнота, яка росте і згодом дає життя новій Церкві. Кілька років вона успішно розвивається під керівництвом іноземного місіонера, який нерідко стає в ній пастором. Людей приваблює дух свободи і відкриття для себе нового життя (Рим 6:4). Вони не перестають тішитися тим скарбом, що його знайшли у Христі. Місія вдається, і через якийсь час засновник Церкви мусить повертатися додому. Керівництво переходить до рук місцевого українця, одного з членів новоутвореної спільноти. Попервах усе йде добре, але от з’являються тривожні нотки церковного розладу. Все дуже невинне та біблійно виправдане словами про покору перед усякою владою (Рим 13: 1-2), потім когось за “інші погляди” чи одруження з представниками інших, “підозрілих” конфесій відлучають від Церкви. Починається бродіння, серед християн з’являються “наші” й “ваші”, дехто покидає Церкву, а причини їхнього відходу (конфлікт із новим пастором, незгода з політикою протекціонізму, плітки тощо) залишаються невідомими або ж злегка викривленими. Врешті, настає той критичний момент, на якому сюжетна лінія або сумно обривається, або в кожному конкретному випадку має своє специфічне продовження.

Мене б не зацікавило це явище, якби не загадково часте його повторення. У Стрию, у Львові, в Самборі, в Харкові… Чому стається так, що по від’їзді місіонера з Церкви неначе вивітрюється дух свободи й любові, а натомість запановує якась піонерська завжди-готовність, стерилізована побожною правильністю (чи не ховається за нею бажання заслужити Божу милість?), гіперобережність у ставленні до мистецтва та літератури, приперчена біблійним буквоїдством (чи не ховається за нею пиха та зверхність?).

Оскільки в церквах протестантських деномінацій богословська (чи принаймні просто вища) освіта, рівень культури та духовний досвід відіграють, на жаль, не найпершу роль, то часто-густо місце іноземного місіонера займає особа, за плечима в якої в кращому випадку кілька років життя у Христі, в гіршому – навернення плюс чудесне знання всіх зовнішніх конвенансів християнської поведінки та блискуче володіння євангельською фразеологією. Духовна недосвідченість і невігластво “надолужуються” перед людьми ретельно випрасуваним костюмом, привітною усмішкою, гуманними вчинками та рясним цитуванням Біблії.

Зовсім не хочу применшити тут значення навернення й особистого пізнання Бога (як і краси костюма). Навпаки. Ці речі є, безумовно, найпершою підставою для довірення людині церковної спільноти (апостоли, як відомо, були простими рибалками), але – як показує досвід численних недавно створених “євангельських” церков – світоглядна обмеженість, невміння точно і ясно висловлювати думку, схильність до примітивного авторитаризму виявляються сильнішими від бажання довірити Богові духовний розвиток Церкви та себе самого. Декларативна приязнь до християн інших деномінацій часто не йде далі, ніж визнання того, що “там теж трапляються народжені згори”. Звісно ж, проблеми сучасних традиційних церков вельми серйозні, однак це аж ніяк не виправдує впертого, а часом і програмного небажання бодай поцікавитися, для чого пишуть ікони (може, все-таки не задля ідолопоклонства) та яке значення має літургійне обрамлення Євхаристії.

До всього цього букету додається ще й комплекс неповноцінності українця перед іноземцем, інфантильне почуття нижчості, котре в момент навернення – слава Богу – зникає, але потім підступно вилазить знову та ховається за приязністю і братською любов’ю до засновника Церкви. У деяких членів спільноти цей комплекс, мов за підручником психології, виливається в поклоніння, а потім – з діаметральною протилежністю – у зневагу.

І все ж центральною, на мою думку, тут залишається проблема конфлікту між доволі ліберальним веденням Церкви іноземним лідером і прихованими антиліберальними “замашками” українського наступника. В реаліях “євангельських” церков це виглядає так, що будь-яке прийняте рішення дуже легко нав’язати, використовуючи керівну позицію в Церкві та прикриваючись тим, що “мені так Бог показав”. Звісно ж, сама людина в разі такого ілюмінізму навіть не помітить, що зловживає владою, а якщо й помітить, то їй легше буде виправдати себе тим, що інші думають неправильно, живуть у дусі бунту, мало читають Біблію, потрапляють під згубний вплив світу і займаються розколом Церкви.

Коли “Бог показує” різним людям діаметрально протилежні погляди на те саме питання, це вже змушує замислитися, але коли в 90% випадків “Бог показує” лідерові Церкви зовсім не те, що відкривається простим вірянам, то прямо постає питання про політеїзм! Зрозуміло, що в таких випадках християн завжди рятує впокореність перед Тим, Хто всіх їх єднає в одне, однак упокореність означає не просто вміння забути себе та своє “я”, але й мистецтво не засуджувати думку іншого та не вважати її неправильною. Це мистецтво дає нам змогу наблизитися до об’єктивності й ушанувати свободу інших людей. Коли ж лідер Церкви переходить цю небезпечну межу, це означає, що віряни існують у його уяві лише як сіра маса істот, яким бажано прищепити одностайне мислення та готовість згоджуватися з рішеннями Церковної Ради. Як тут не згадати славнозвісне оруеллівське правило скотоферми: усі рівні, але... дехто рівніший за інших. Таким чином, єдність людей без порушення їх права на свободу – себто єдність у Христі – підміняється єдністю в думці лідера.

Факт, що оруеллівський сценарій такий поширений у “євангельських” Церквах саме на теренах колишніх совєтських республік, наводить на певні роздуми. Чомусь саме на цих теренах і саме в такий спосіб спотворюють розуміння основоположних євангельських принципів: де Істина, там Свобода, а де Свобода, там і Любов. Любов не дає Свободі перетворитися на сваволю, а Свобода не дає Любові відступити перед страхом вибору. Коли в людині немає любові, вона втрачає внутрішню свободу й компенсує її брак прагненням поневолити інших через правила, дисципліну, групи порядку, “коло наближених”. Коли людина не знає любові, вона живе у страху та підсвідомо навіює його іншим. Знову-таки, людина, звикла роками жити без свободи й не навчена приймати рішення, мотивовані виключно власною совістю, легко підпадає під владу страху. Отак химерно у протестантських церквах викривляють стосунки між церковним керівництвом, з одного боку, та звичайними вірянами, з іншого.

Людина, схильна засуджувати “західний лібералізм”, здатна навіть під своєю християнською тотожністю приховати антиліберальний бунт: мовляв, вони – “американці” – хай собі проповідують свободу, але нашим людям такої свободи забагато, вона призведе до розпусти і занепаду моралі, нам би щось поближче до дисципліни та порядку. Складається враження, що про Істину та Любов ураз забувають, і на їх місце повільно, але впевнено, ставлять закон і покору перед авторитетом церковної влади.

Хоч як це не парадоксально, сам лібералізм, який сьогодні зазвичай протиставляють Христовій науці (а в протестантських церквах асоціюють із небезпечною єрессю), є нічим іншим, як секуляризованим плодом християнства. Ілюстрацією цього є саме Євангеліє. З одного боку, Христос у Нагірній проповіді ущільнює до неможливого рамки Закону (Мат. 5), а з іншого – вивільняє блудницю з цих рамок Милосердям і Любов’ю (Іоанн 8). Власне навпаки, будь-яке намагання впроваджувати періодичні “дисциплінарні заходи” (щоб інші так не робили!) є глибоко нехристиянським і радше нагадує закони світу. Притчею про пшеницю і кукіль Христос закликає до терпимості: не треба займатися прополюванням, “чистками Церкви”, щоб разом із бур’янами не вирвати добре колосся. (Мат. 13: 24-30).

Отут і розкривається специфіка лібералізму: вона не в розпусті, не в запереченні норм, не в небезпеці скотитися до життя у гріху (Рим 6: 1-4), а у вільному виборі та намаганні встояти в цьому виборі, попри спокуси та випроби. Господь відкидав зовнішній авторитет, відкидав чиєсь право побивати камінням грішника, бо немає серед нас людини, що жила б і не згрішила. І тому небезпечно давати будь-кому тут на землі необмежену владу, бо, як пише російський православний історик і богослов, учень о. Алєксандра Мєня, о. Яков Кротов, “кожна централізація Церкви не є централізацією влади, це централізація служіння, централізація любові”.

Особливо засмучує цей оруеллівський феномен у протестантських церквах, де яскравіше, ніж у традиційній Церкві, наголошують на царському священстві та рівності всіх християн, незалежно від їхньої ролі в Церкві, в якій увесь люд Божий – священство.

Насамкінець хочу зауважити, що закордонні проповідники та місіонери, на мою думку, раз у раз наступають на ті самі граблі, недооцінюючи вагу “вживання” в місцеву культуру, вивчення української мови та специфіки життя в патерналістичному, а властиво – ще напівфеодальному українському суспільстві. Що вже й казати про вплив тоталітарного минулого на психологію та світогляд новонавернених, вплив, що є часткою того “іншого закону”, про який говорить апостол Павло (Рим 7: 23).

Отак спостерігаємо, як багато церков, народжених іноземними проповідниками (великий їм за це уклін), поступово зі спільноти братів і сестер скочуються до “Церкви Великого Брата”.


Галина Пастушук – асистент кафедри світової літератури ЛНУ ім. І. Франка, колишній член церкви ЄХБ “Гетсиманія”, мешкає у Львові; halszka@mail.lviv.ua; розширена версія статті буде опублікована в лютневому випуску часопису “Патріярхат”



Коментар Nema na vas Inkvizyciji
Надіслано від: Anonymous User від 2004-01-18
Пані Галина Пастушук. Не дуже люблю сперечатись з жінками, але на цей раз порушу цей принцип, оскільки справа йде про надто важливі речі. ++++ >сам лібералізм, який сьогодні зазвичай протиставляють Христовій науці (а в протестантських церквах асоціюють із небезпечною єрессю), **у даному випадку цілком погоджуюсь з Протестантством, але саме протестантство виникло ВНАСЛІДОК Завеликої Ідеологічної СВОБОДИ і привело до 30-літньої війни яка плавно переросла в "Козацькі війни" в Речі Посполитій. --Лібералізм протиставляється Християнству не тільки у Протестантстві, але й у Католизизмі.

>є нічим іншим, як секуляризованим плодом християнства. **фраза цілком бездоказова.

>З одного боку, Христос у Нагірній проповіді ущільнює до неможливого рамки Закону (Мат. 5), а з іншого - вивільняє блудницю з цих рамок Милосердям і Любов'ю (Іоанн 8). **цілком логічна поведінка:

401год. Св. Иоанн Златоуст пишет, что с ересями надо бороться, но нужно прощать еретиков. http://www.krotov.org/spravki/chron/0400.html

=>тобто боротися потрібно в першу чергу з тими, хто РОЗПОВСЮДЖУЄ Єресі, або фінансує їх розповсюдження. Боротися потрібно з ПРИЧИНАМИ а не з наслідками. Поведінка Христа є цілком логічною і закономірною, але вона зовсім не означає що цим вчинком Христос закликав толерувати проституцію (як гріховне явище).

>Власне навпаки, будь-яке намагання впроваджувати періодичні "дисциплінарні заходи" (щоб інші так не робили!) є глибоко нехристиянським і радше нагадує закони світу. **дуже шкідлива думка автора статті. --на ранніх стадіях розвитку "єресі" достатньо знайти Зачинщиків, на середніх - Зразково покарати явних Лідерів, а на ПІЗНІХ стадіях доведеться складати трупи "штабелями".

Саме задля цих "штабелів" і був придуманий Лібералізм, який завжди бореться тільки з Наслідками. І бореться в такий спосіб, щоб "хтось" заробив на ідеологічному конфлікті максимальну кількість грошей.

++++ >Притчею про пшеницю і кукіль Христос закликає до терпимості: не треба займатися прополюванням, "чистками Церкви", щоб разом із бур'янами не вирвати добре колосся. (Мат. 13: 24-30).

**шкідлива і хибна інтерпретація, свідомо не враховані п30 та 37-39. Ось що написано в Біблії:

Притча про кукіль. Мт13: 24-30, (37-39 !!!)

"24_ Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. 25_ А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницею насіяв, та й пішов. 26_ А як виросло збіжжя та кинуло колос, тоді показався і кукіль. 27_ І прийшли господареві раби, та й кажуть йому:"Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль?" 28_ А він їм відказав: "Чоловік супротивник накоїв оце". А раби відказали йому: "Отож, - чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали?" 29_ Але він відказав: "Ні, - щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. 30_ Залишіть, - хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов'яжіть у снопки, щоб його попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї".

Офіційний Біблійний Коментар виглядає так: 37_ "Хто добре насіння посіяв був, - це Син Людский, 38_ а поле - це світ, добре ж насіння - це сини Царства, а кукіль - сини лукавого; 39_ а ворог, що всіяв його - це диявол, жнива - кінець віку, а женці - анголи.

**цю притчу на-практиці значно логічніше інтерпретувати так само як і "підстав другу щоку". =>Не реагуйте на ПЕРШІ прояви Зла, бо можете помилитися ! =>Дайте злу ПРОЯВИТИСЯ, зробіть його ОЧЕВИДНИМ ! І вже коли воно стане Помітним і добре ідентифікованим, тоді - СПАЛЮЙТЕ нафіг!

Тобто кукіль не потрібно Залишати в полі або нести до комори ! Кукіль Потрібно СПАЛИТИ ! Але не потрібно робити це відразу після того як він тільки-но зявився ! Не потрібно СПІШИТИСЯ ! Саме в цьому головна ідея цієї Притчі.

>Отут і розкривається специфіка лібералізму: вона не в розпусті, не в запереченні норм, не в небезпеці скотитися до життя у гріху (Рим 6: 1-4), а у вільному виборі та намаганні встояти в цьому виборі, попри спокуси та випроби. **звичайна ліберальна пропаганда, заснована на висловах Фарисея Савла.

>Господь відкидав зовнішній авторитет, відкидав чиєсь право побивати камінням грішника, **це звідки в автора такі глобальні висновки ? --на підставі ОДНОГО врятування ОДНІЄЇ повії ???

"Люби ближнього як самого себе" - це вже означає що ближній є для тебе Авторитетом (оскільки кожна людина сама-для-себе є Авторитетом).

>бо немає серед нас людини, що жила б і не згрішила. І тому небезпечно давати будь-кому тут на землі необмежену владу... **на городі - Бузина а в Києві - дядько. Яке відношення має Грішність до ВЛАДИ ??? То так виходить, що для того щоб одержати Владу, потрібно стати безгрішним Ангелом Небесним ? --По-перше: необмежена влада на Землі є в-принципі неможлива. --А по-друге: цілком природньо що Грішними людьми мають керувати Грішні Менеджери. Єдине, у чому Менеджери мають перевершувати народ, то це тільки у кількості Талантів. ++++

Пані Галина Пастушук не знаю як Вам то всьо писалось, але мені читати було крайнє незручно. Ви би хоч з кимось із Священників проконсультувались перед тим, як таку Єресь на широкий загал виносити. Адже це Люди читають ! І потім будуТ говорили "а во в Газеті було написано...". І ще одна думка у мене промайнула, майже крамольна з точки зору теперішнього політичного моменту: якщо ЛГ умудряється друкувати таку відверту Єресь, ... то може від зникнення цієї газети з Львівського політичного небосхилу, не буде аж такої великої біди як про це пишуть Оракули з Дзиги&Троттоли?

Може у "свій час" великі релігійні війни теж починалися з таких "безобідних" статей у третьосортних газетах ? З повагою аятолла ібн Тарас.


Відповіді
liberalizm?
Надіслано від: Anonymous User від 2004-01-19
Цілком згоден із панею, яка громить переборщення в лібералізмі. Усt це вже дає гидкі і негативні результати на Заході: псам дають шлюби, гомиків висвячують в єпископи, дітям дозволяють стріляти у вчителів тощо. Але не треба вказувати ЛГ, що вона має друкувати. І так на цій землі забагато вказівок газетам. А від зникнення ЛГ постраждаємо ми і наші діти. john


Ібн Тарасу
Надіслано від: Anonymous User від 2004-01-19
Це що тут панянка нагородила суцільну "фіґню" є зрозумілим: але навіщо було так розписуватись, надаючи цій фіґні ваги? Абу Бульба