02/06/2004 | Георгій

Конфуціанство разом з буддизмом і даосизмом вважається однією з найвпливовіших релігій Китаю. Так само, як даосизм, і в протилежність буддизмові, конфуціанство є суто китайським релігійним та філософським феноменом. Зараз конфуціанство розповсюджене головним чином на Тайвані і частково в Гонконгу; про кількість прихильників цієї релігії в Китайській Народній Республіці говорити важко, тому що її уряд проявляє ворожість до всіх релігій, що веде до штучного заниження числа "офіційних" прихильників тієї чи іншої релігійної системи.

Для того, щоби зрозуміти суть конфуціанства, необхідно знати деякі історичні факти. Китайська імперія (на мові Мандарин "Чун-куо," тобто "Царство посередині") веде свою документовану історію з династії Шань, яка правила приблизно з 16-го до 11-го ст. до н.е. Володарі з династії Шань сповідували і заохочували інших сповідувати нативістську релігію, де обожнювалися сили природи і духи предків. Цим духам приносилися жертви, і люди молили цих духів дарувати їм добрий "джосс," тобто удачу, успіх, плодовитість і багатство. Пізніше, приблизно у 1027 році до н.е., династію Шань замінила нова династія імператорів, Чоу або Джоу. Першим імператором Джоу був Вень, але після його смерті його син і спадкоємець, новий імператор Ву, оголосив, що Вень отримав "мандат" на китайську імперію від невидимої, божественної істоти, яку він назвав "Шань-ци," тобто "Небесний Предок." Таким чином, імператори, хоча і не оголошували себе богами, правили від імені верховної божественної сили. Людей (а особливо наближених до імператора аристократів) тепер вже не заохочували молитися і приносити жертви різним духам, а натомість вчили молитися Шань-ци і його уособленню, імператорові. Цей новий культ імператора став надзвичайно детально "кодифікованим," ритуалізованим; його детальний опис зайняв тисячі і тисячі сторінок так званої "Книги документів," а його естетична, поетична і музична, сторона - тисячі і тисячі сторінок так званої "Книги пісень."

На зміну сильній, централізованій імперії Джоу у 770-і - 760-і роки до н.е. прийшла держава, яка складалася з окремих розрізнених царств або княжеств, кожне з центром у певному місті. Кожне з цих княжеств воювало з іншими, що, звичайно, обезкровлювало китайську націю і руйнувало її господарство. До того ж, у роздрібнених княжествах почала розквітати корупція, хабарництво, насильство. Стала занепадати мораль. Розповсюджувалася загальна думка, що китайська нація пройшла період свого розквіту, "золотого віку," і тепер все далі й далі занурюється в декаданс, розкладається.

Саме на тлі цієї "ностальгії за золотим віком" з"явився Конфуцій. Це ім"я - латинизоване; автентична китайська вимова цього імені - Кунь Фу-цу або Конг Фу-цу, тобто "магістр (вчитель) Кунь." Конфуцій народився у 551 році до н.е. (приблизно в один час з Сіддхартхою Гаутамою!), в заможній, високопоставленій аристократичній родині князівства Лу, і здобув прекрасну освіту. Вже у віці 20 років він був знаменитим своєю вченістю, і був запрошений князем вчити його дітей. Конфуцій виконував ці обов"язки князівського "гувернера" десь років до тридцяти, але потім кинув князівський палац і став мандрувати по всій імперії разом з групою своїх сімнадцяти учнів. Він зустрічався з людьми (переважно з аристократами), читав разом з ними старовинні книжки, навчав їх усякій премудрості. Цікаво, що він сам не писав книжок або листів, завжди повторюючи, що він не покликаний створити щось нове, а прагне тільки добре зрозуміти і передати людям спадок минулого. Але його учні записували за ним його промови, як правило у формі серії коротких, не зв"язаних між собою ніякою зовнішньою логікою параграфів або навіть тільки речень. Часто ці параграфи чи окремі речення починаються словами, "Одного разу Вчитель сказав:..." Колекція цих повчань Конфуція, записаних за ним його учнями, пізніше увійшла в історію під назвою "Лун-ю" ("Аннали").

Головною ідеєю філософії і релігійного вчення "Анналів" є те, що імператор, князь, аристократ, і взагалі будь-яка людина повинна навчитися слідувати певному "шляху колишніх володарів." Під цими "колишніми володарями" Конфуцій розумів імператорів з династії Джоу, яких він вважав еталонами людської праведності, надхненними самим "Небесним Предком" Шань-ци. Для того, щоби слідувати цьому шляху праведності, люди насамперед повинні в найдрібніших деталях виконувати вимоги спеціального кодексу, який Конфуцій називав "лі." Ідею "лі" Конфуцій запозичив із старовинних книг типу "Книги документів," але він надав цій ідеї нового значення. Тоді як у старовинній релігії епохи Джоу кодекс поведінки був суто ритуальним, щось типу правил руху акторів під час п"єси або танцюристів під час балету, для Конфуція "лі" був кодексом поведінки "істинних джентльменів," колекцією правил істинно хорошої, правильної, добропорядної поведінки окремих людей і суспільства в цілому. Правила "лі" включали в себе опис хороших манер, гарного фасону одягу, правильної вимови, жестикуляції, поклонів, і т.д. Але понад усім цим набором регуляцій зовнішньої поведінки, "лі" послідовно агітує людей за такі чесноти, як відвертість, правдивість, бажання стати на захист чогось хорошого, і любов до інших людей.

Любов до людей у Конфуція не є загальною, а є строго "субординованою." Вона керується принципом, який Конфуцій називав "сяо." Згідно з цим принципом, найбільше людина повинна любити свого володаря - імператора або князя. На другому місці стоїть любов дітей до батьків; на третьому - любов чоловіків до дружин; на четвертому - любов молодшого брата до старшого брата, і на п"ятому - любов одного з двох друзів до другого з двох друзів. Принцип "сяо" Конфуцій теж запозичив із старовинних китайських релігійних культів, але ті наголошували на зовнішній, ритуалістичній любові до "духів" мертвих предків - а Конфуцій вчив передусім про любов до старших тоді, коли ці старші ще живі. Один з фрагментів "Анналів" каже, що Вчитель взагалі ніколи не говорив ні про яких духів чи божеств. Одного разу його запитали, чому він не вчить людей молитися духам, приносити їм жертви, тощо. На це Конфуцій відповів: "Яка ж може бути щира служба духам тоді, коли ми ще не навчилися так, як треба, піклуватися про живих людей?"

Конфуцій також вчив, що за умови ретельного, старанного виконання принципів "лі" і "сяо," людина, а також суспілсьтво в цілому, отримує нову якість, яку він називав "жень" чи "джень." Це слово перекладається як "добрість," "наповненість добром." Тільки коли людина наповнена добром, вона, за Конфуцієм, набуває особливої сили, яку він називав "те" - це сила переконання, сила не-брутального, не-насильницького адміністрування, регуляції стосунків в родині, на службі, в державному апараті, і навіть у відносинах з іншими народами. В одному з фрагментів "Анналів" Конфуцій каже, що "тільки коли... свідомість людини сповнюється добром, її характер стає могутнім; а це веде то того, що стосунки в родинах правильно регулюються, вся держава в цілому стає правильно адміністрованою, і мир починає панувати в усьому світі."

Конфуцій прожив приблизно 70 років і помер, так і не припиняючи своїх мандрувань. Його найвидатнішими послідовниками були Мень Цу (латинізоване Менціус) і Шюн Цу. З них перший, Мень Цу, головним чином розвивав вчення Конфуція про "силу характеру," "те." Він був, проте, ще більшим елітистом, ніж його вчитель; Мень Цу вважав "те" ознакою справжнього аристократизму духу ("ванг") і вчив, що простолюдини ("мін") не здатні на цей аристократизм, а здатні лише на брутальну силу ("па"). Шюн Цу займався головним чином питаннями філософії історії; він був дуже матеріалістично і скептично орієнтованою людиною і прийшов до висновку, що історію рухають тільки ті правителі, які завдяки бездоганній освіті набувають серйозних знань і ігнорують всякі релігійні чи взагалі "книжні" авторитети. Шюн Цу в принципі відкинув конфуціанський принцип "джень." Він вважав, що люди від природи злі, погані створіння і що людина повинна прагнути не до сповнення себе абстрактним добром, а до чіткого контролю над своїми емоціями та пристрастями.

Як це не парадоксально, деякі західні дослідники вбачають інтимну близькість між конфуціанством і маоїзмом. Наприклад, Дж. А. Берінг у статті "Конфуціанство" ("Focus on Asian Studies," vol. II, No. 2, 1982, цит. за http://www.askasia.org/frclasrm/readings/r000004.htm) пише, що Мао Дзе-дун, як і Конфуцій, вірив у можливість трансформації всього світу на щось краще через вироблення в людях сильного морального характеру; за Мао, як і за Конфуцієм, чітка регуляція діяльності людської родини та автократичного суспільства в цілому стає можливою насамперед завдяки виробленню такого характеру.