Хто стоїть на перешкоді створення греко-католицького патріярхату
02/19/2004 | Ваня
Ось де "собака зарита". То з ким вести переговори? Питання до пана P.M. То як довго ще треба терпіти?
Про Бога, територію, титули і загрози
--------------------------------------------------------------------------------
Проф. Джеймс МЕЙС, консультант «Дня»
--------------------------------------------------------------------------------
Нещодавно друзі із «Ukraine Report- 2004» (www.ArtUkraine.com) поширили вельми цікавий матеріал, опублікований римською інформаційною службою «ЗЕНІТ». Вочевидь, Вселенський православний Патріарх Варфоломей I закликав Папу Івана Павла II не створювати греко-католицький патріархат у Києві, застерігши Найсвятішого Отця, що такий крок загрожуватиме розривом екуменічних відносин. Це відбулося під час обговорення документа, пред’явленого президентом Єпископальної ради сприяння християнській єдності кардиналом Волтером Каспером Патріарху Московському і Всієї Русі Алексію II. Алексій II розіслав цей документ, що вказує на можливе визнання права на власного патріарха за українськими греко-католиками, іншим православним патріархам. Вочевидь, Патріарху Алексію вдалось вмовити Вселенського Патріарха підтримати його у ще одній битві за те, що, на його думку, є канонічною територією Москви.
У листі від 29 листопада Патріарх Варфоломей I спростував документ кардинала Каспера, назвавши його «помилковим, плутаним, неприйнятним, провокаційним» і завершив своє багатослівне спростування цього історично-канонічного документа застереженням про можливі негативні наслідки визнання за Греко- католицькою церквою в Україні права на власного патріарха. Це «спричинить сильну реакцію з боку всіх братських православних церков і покладе край спробам продовжити теологічний діалог між Католицькою церквою і православними церквами», повідомляє італійський журнал «Тридцять днів». У своєму листі до Папи Римського Варфоломей I говорить про небезпеку «повернення до клімату ворожості, що панував ще декілька десятиліть тому».
«Тому, — пише Патріарх, — необхідно, щоб ви запевнили український народ і всі православні церкви із всією вашою силою переконання, що ви не збираєтесь ініціювати створення греко- католицького патріархату в Україні, на що натякає кардинал Каспер у своєму документі».
Як і вся церковна політика, ця проблема може видатись трохи незрозумілою для нефахівця. Вона сягає корінням у церковну історію п’ятнадцятого і шістнадцятого століть, яка з погляду двадцять першого століття видається такою, що не завжди керувалась найвищими духовними цінностями. В 1439 році православні ієрархи за наказом візантійського імператора, який таким чином намагався заручитися підтримкою у боротьбі залишків своєї імперії проти оттоманських турків, підписали Флорентійську унію, погодившись визнати примат Папи Римського і вирішивши деякі інші теологічні питання на користь Риму. Але допомога не надійшла і в 1453 році Константинополь впав, а Вселенський Патріарх потрапив під правління мусульманського оттоманського султана, який хотів розірвати всі зв’язки між Східною церквою, центр якої був на його території, і Західною церквою, яка не була на його території. Тому Флорентійська унія, яка ніколи не здобула загального визнання, була скасована під час Православного церковного синоду 1472 року і з того часу стала анафемою для православного віровчення. До речі, це сталось ще задовго до того, як Константинополь схвалив перенесення престолу митрополита київського під юрисдикцію Москви у обмін на досить великі хабарі.
Заради справедливості скажу, що це були не найкращі часи для католицизму. Флорентійська унія мала місце заледве два десятиліття після закінчення Великого католицького розколу під час Ради в Констанці, яка мала вибрати одного із трьох претендентів на папський престол і проголосила Григорія XII законним намісником Христа, а Івана XXIII, який сам скликав цю Раду, антипапою. чотири роки після переломного 1472 року у майбутнього Папи Олександра VI народився позашлюбний син Чезаре Борджиа, герой макіавеллівського «Державця», що стало, напевне, найгіршим виправданням для священика за всю історію християнства. До речі, в 1453 році у завоюванні Константинополя туркам допомогла Венеція, римо-католицька республіка із власним патріархом.
Пізніше, під час контрреформації, Рим разом із декількома православними єпископами вирішив відновити Флорентійську унію, підписавши Брест-Литовську унію 1596 року і створивши таким чином Греко-Католицьку (Уніатську) Церкву, чиї відносини з тими, хто залишився православним, були гіркими, а інколи доходили до насильства.
Перейнявши римське віровчення, але зберігши східний обряд і свій власний календар святих, вона протягом століть була основою української ідентичності у Західній Україні, навіть під час її заборони у радянські часи. Із семи мільйонами своїх українських прихожан вона зараз є найбільшою із п’яти уніатських церков східного обряду під Папою Римським. Тим часом українські католики — спочатку в діаспорі, а згодом в незалежній Україні — роками домагалися сану патріарха для свого духовного лідера. Визнаючи рівень розвитку, досягнутий своєю церквою, Український греко-католицький синод на своєму пленарному засіданні в липні 2002 року в Києві попросив Найсвятішого Отця офіційно підтримати цей процес, надавши церкві право на власного патріарха. Якщо Венеція має католицького патріарха, чим гірший Київ? А Папа Римський має повноваження із власної ініціативи визнати патріархальний статус церкви. Складна і далеко не славна історія, пов’язана із цією проблемою, є чимось, що божим людям могло б спасти на думку залишити позаду.
Небажанню багатьох українців опинитись під Московським патріархатом є зрозумілі причини. Не так давно Російська православна церква канонізувала останнього царя Миколу ІІ. Найкраще, що можна сказати про цього політика, це те, що він був страчений більшовиками. Українська православна церква (Московського патріархату) розповсюджує ікони із зображенням цього самодержця, який заохочував до погромів і наказав стріляти по демонстрації під проводом Отця Гапона, що стало іскрою Революції 1905 року. Хто буде канонізований наступним? Може, духовний наставник Миколи Григорій Распутін? Ця церква проголосила Українського Православного Патріарха Київського Філарета розкольником, в той час як Константинополь обдумує цю проблему.
Ключовим гравцем тут є Російська православна церква, яка вочевидь вважає, що всі християни України повинні бути православними, а всі православні України повинні бути під крилом Москви. Слід зауважити, що цю церкву підозрюють у торгівлі нафтою з 1990 року і начебто отриманні в подарунок п’яти мільйонів барелей нафти від Саддама Хусейна. Цей приклад християнської моральності був висвітлений 3 лютого інтернет- журналом «Organized Crime and Terrorism Watch» (www.rferl.org/watch) із посиланням на іракську щоденну газету «Аль-Мада» за 25 січня. Також вартий уваги той факт, що минулого року в Києві місцеві прихожани Української православної церкви московського патріархату були причетні до декількох незаконних захоплень власності (захопленої монахами і монашками, в той час як міліція спостерігала і не втручалась), включно із київським приміщенням Американсько- Української Фундації, головного спонсора «Ukraine Report-2004» і ще багатьох інших гарних проектів.
Залишається сподіватись, що при прийнятті рішення, чи надавати Українській греко-католицькій церкві право на власного патріарха, Папа Іван Павло II чи його наступник сприйме вищезгадане застереження за те, чого воно справді варте.
Про Бога, територію, титули і загрози
--------------------------------------------------------------------------------
Проф. Джеймс МЕЙС, консультант «Дня»
--------------------------------------------------------------------------------
Нещодавно друзі із «Ukraine Report- 2004» (www.ArtUkraine.com) поширили вельми цікавий матеріал, опублікований римською інформаційною службою «ЗЕНІТ». Вочевидь, Вселенський православний Патріарх Варфоломей I закликав Папу Івана Павла II не створювати греко-католицький патріархат у Києві, застерігши Найсвятішого Отця, що такий крок загрожуватиме розривом екуменічних відносин. Це відбулося під час обговорення документа, пред’явленого президентом Єпископальної ради сприяння християнській єдності кардиналом Волтером Каспером Патріарху Московському і Всієї Русі Алексію II. Алексій II розіслав цей документ, що вказує на можливе визнання права на власного патріарха за українськими греко-католиками, іншим православним патріархам. Вочевидь, Патріарху Алексію вдалось вмовити Вселенського Патріарха підтримати його у ще одній битві за те, що, на його думку, є канонічною територією Москви.
У листі від 29 листопада Патріарх Варфоломей I спростував документ кардинала Каспера, назвавши його «помилковим, плутаним, неприйнятним, провокаційним» і завершив своє багатослівне спростування цього історично-канонічного документа застереженням про можливі негативні наслідки визнання за Греко- католицькою церквою в Україні права на власного патріарха. Це «спричинить сильну реакцію з боку всіх братських православних церков і покладе край спробам продовжити теологічний діалог між Католицькою церквою і православними церквами», повідомляє італійський журнал «Тридцять днів». У своєму листі до Папи Римського Варфоломей I говорить про небезпеку «повернення до клімату ворожості, що панував ще декілька десятиліть тому».
«Тому, — пише Патріарх, — необхідно, щоб ви запевнили український народ і всі православні церкви із всією вашою силою переконання, що ви не збираєтесь ініціювати створення греко- католицького патріархату в Україні, на що натякає кардинал Каспер у своєму документі».
Як і вся церковна політика, ця проблема може видатись трохи незрозумілою для нефахівця. Вона сягає корінням у церковну історію п’ятнадцятого і шістнадцятого століть, яка з погляду двадцять першого століття видається такою, що не завжди керувалась найвищими духовними цінностями. В 1439 році православні ієрархи за наказом візантійського імператора, який таким чином намагався заручитися підтримкою у боротьбі залишків своєї імперії проти оттоманських турків, підписали Флорентійську унію, погодившись визнати примат Папи Римського і вирішивши деякі інші теологічні питання на користь Риму. Але допомога не надійшла і в 1453 році Константинополь впав, а Вселенський Патріарх потрапив під правління мусульманського оттоманського султана, який хотів розірвати всі зв’язки між Східною церквою, центр якої був на його території, і Західною церквою, яка не була на його території. Тому Флорентійська унія, яка ніколи не здобула загального визнання, була скасована під час Православного церковного синоду 1472 року і з того часу стала анафемою для православного віровчення. До речі, це сталось ще задовго до того, як Константинополь схвалив перенесення престолу митрополита київського під юрисдикцію Москви у обмін на досить великі хабарі.
Заради справедливості скажу, що це були не найкращі часи для католицизму. Флорентійська унія мала місце заледве два десятиліття після закінчення Великого католицького розколу під час Ради в Констанці, яка мала вибрати одного із трьох претендентів на папський престол і проголосила Григорія XII законним намісником Христа, а Івана XXIII, який сам скликав цю Раду, антипапою. чотири роки після переломного 1472 року у майбутнього Папи Олександра VI народився позашлюбний син Чезаре Борджиа, герой макіавеллівського «Державця», що стало, напевне, найгіршим виправданням для священика за всю історію християнства. До речі, в 1453 році у завоюванні Константинополя туркам допомогла Венеція, римо-католицька республіка із власним патріархом.
Пізніше, під час контрреформації, Рим разом із декількома православними єпископами вирішив відновити Флорентійську унію, підписавши Брест-Литовську унію 1596 року і створивши таким чином Греко-Католицьку (Уніатську) Церкву, чиї відносини з тими, хто залишився православним, були гіркими, а інколи доходили до насильства.
Перейнявши римське віровчення, але зберігши східний обряд і свій власний календар святих, вона протягом століть була основою української ідентичності у Західній Україні, навіть під час її заборони у радянські часи. Із семи мільйонами своїх українських прихожан вона зараз є найбільшою із п’яти уніатських церков східного обряду під Папою Римським. Тим часом українські католики — спочатку в діаспорі, а згодом в незалежній Україні — роками домагалися сану патріарха для свого духовного лідера. Визнаючи рівень розвитку, досягнутий своєю церквою, Український греко-католицький синод на своєму пленарному засіданні в липні 2002 року в Києві попросив Найсвятішого Отця офіційно підтримати цей процес, надавши церкві право на власного патріарха. Якщо Венеція має католицького патріарха, чим гірший Київ? А Папа Римський має повноваження із власної ініціативи визнати патріархальний статус церкви. Складна і далеко не славна історія, пов’язана із цією проблемою, є чимось, що божим людям могло б спасти на думку залишити позаду.
Небажанню багатьох українців опинитись під Московським патріархатом є зрозумілі причини. Не так давно Російська православна церква канонізувала останнього царя Миколу ІІ. Найкраще, що можна сказати про цього політика, це те, що він був страчений більшовиками. Українська православна церква (Московського патріархату) розповсюджує ікони із зображенням цього самодержця, який заохочував до погромів і наказав стріляти по демонстрації під проводом Отця Гапона, що стало іскрою Революції 1905 року. Хто буде канонізований наступним? Може, духовний наставник Миколи Григорій Распутін? Ця церква проголосила Українського Православного Патріарха Київського Філарета розкольником, в той час як Константинополь обдумує цю проблему.
Ключовим гравцем тут є Російська православна церква, яка вочевидь вважає, що всі християни України повинні бути православними, а всі православні України повинні бути під крилом Москви. Слід зауважити, що цю церкву підозрюють у торгівлі нафтою з 1990 року і начебто отриманні в подарунок п’яти мільйонів барелей нафти від Саддама Хусейна. Цей приклад християнської моральності був висвітлений 3 лютого інтернет- журналом «Organized Crime and Terrorism Watch» (www.rferl.org/watch) із посиланням на іракську щоденну газету «Аль-Мада» за 25 січня. Також вартий уваги той факт, що минулого року в Києві місцеві прихожани Української православної церкви московського патріархату були причетні до декількох незаконних захоплень власності (захопленої монахами і монашками, в той час як міліція спостерігала і не втручалась), включно із київським приміщенням Американсько- Української Фундації, головного спонсора «Ukraine Report-2004» і ще багатьох інших гарних проектів.
Залишається сподіватись, що при прийнятті рішення, чи надавати Українській греко-католицькій церкві право на власного патріарха, Папа Іван Павло II чи його наступник сприйме вищезгадане застереження за те, чого воно справді варте.