03/01/2004 | Георгій

Дорогі форумники,

Хочу поділитися з Вами своїми враженнями від нового американського фільму, що я його недавно побачив з підказки своєї доньки. Він називається "Загублено в перекладі" ("Lost in Translation"). Цей фільм поставлений молодим кінорежисером Софією Копполою (їй 32 роки, і вона, як можна здогадатися, рідна дочка знаменитого Френсіса Форда Копполи). Головні ролі виконують відомий і вже немолодий актор Білл Мюррей і зовсім юна, 19-річна (хоча вже дещо відома своїми дитячими ролями) актриса Скарлетт Джогансон.

Сюжет фільму на перший погляд тривіальний. Мюррей грає роль самого себе, тобто його персонаж, Боб, є немолодий, досить знаменитий, гарний, цікавий і дуже втомлений життям голівудський актор. Боб приїжджає в Японію, до Токіо, для того, щоби підзаробити на рекламі віскі "Санторі." Можна здогадатися, що його дружина має якісь гігантські плани з перебудови їх будинку, замовляє нові меблі і т.д., що і є причиною поїздки Боба. Він не має анінайменшого творчого інтересу в цій роботі, нудиться, дратується, але стоїчно читає численні факси від дружини, відбивається від нав"язливих співвітчизників у барі свого готелю і щодня, як годинник, їздить на з"йомки ідіотського рекламного ролика. Джогансон грає Шарлотту, молоду дружину іншої голівудської знаменитості, модного фотографа на ім"я Том (його грає Джованні Рібізі; найвідоміша попередня роль - розумово неповноцінний хлопчик у фільмі "Інша сестра" з Джуліет Л"юїс). Як і Боб, Шарлотта почуває себе в Токіо погано, хоча з іншої причини - Том зовсім не звертає на неї ніякої уваги, залишає її на цілі дні саму в готелі, а сам зустрічається з іншою жінкою (Анна Фаріс). Шарлотта намагається відволіктися екскурсіями, ікебаною, візитами до буддистських храмів і караоке-барів, але нічого не допомагає. Кінець кінцем Шарлотта і Боб зустрічають одне одного. Між ними спалахує щира, сильна любов, але ніяких змін у своєму житті жоден з них не робить: Боб повертається до Америки і до своєї жінки, а Шарлотта залишається зі своїм чоловіком.

Але просто розповісти сюжет цього фільму мало. Його сила не в банальному сюжеті і навіть не в акторській грі (хоча і Мюррей, і Джогансон грають блискуче), а в тому величезному "підводному" шарі роздумів і аллюзій, що їх режисер обережно, ненав"язливо, тонко пропонує глядачеві.

На перший, поверхневий погляд це фільм про любов двох дуже різних людей, яких об"єднує те, що вони проти свого бажання опинилися в океані чужої їм, дуже іншої, погано зрозумілої їм японської культури. І Боб, і Шарлотта весь час страждають від необхідності спілкуватися з іншими через перекладачів, від дивної з їх точки зору поведінки своїх гідів та готельного персоналу, від бескінечних запитань співвітчизників у телефонних розмовах, тощо. Вага страждання легшає для них тільки на один короткий момент, коли вони раптом "відкривають" для себе одне одного.

Але чим далі дивишся цей фільм, тим більше стає зрозумілим, що мова там іде далеко не тільки про страждання американців у чужій для них Японії. Це про всіх нас, про нашу відокремленість від інших людей - навіть найближчих, - і про те, як ми іноді самі занурюємося у старждання, викликані цією відокремленістю, замість того, щоби подолати її. Це фільм про наш індивідуалізм, про нашу самозакоханість, про наш брак бажання зрозуміти дружину, чоловіка, друзів, близьких та рідних нам людей. І про те, що в нас завжди, поки ми живемо, є надія змінитися на щось краще, надбати такий стан нашої душі, при якому нічого не "губиться в перекладі."

Георгій