Пане Пінчук, а що Ви на це?
04/15/2004 | Я
Було б цікаво почути Ваші зауваги. Ви більш поінформовані у релігійному відношенні. Мені це все звучить дуже правдоподібно.
---------------------------
© Ігор КАГАНЕЦЬ
Етнічна основа християнства: гали—галілеяни—тиверці
18:58 20.07.2003
Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм), численні Христові учні та їхні послідовники. Іншими словами, християнство має галілеянську етнічну основу.
--------------------------------------------------------------------------------
Повернення галілеян на прабатьківщину протягом 1-2 ст. до н. е.
Будь-яка релігійна система стоїть на “4 опорах”:
1) особистість засновника;
2) етнічна основа;
3) усна і письмова традиція (передання);
4) церковна організація (школа).
Наприклад, Мойсей заснував культ Єгови (що від нього походить сучасний юдаїзм), який прийняли і поширили кочові єврейські племена. Аналогічно, основоположником ісламу є Магомед, першими ж його прийняли кочові арабські племена Аравійського півострова. Те ж саме стосується всіх інших релігій, бо інакше й не може бути — будь-яка релігія виникає в конкретний час, в конкретному місці, в середовищі конкретного етносу, який її сприймає і є її першим поширювачем.
— Невже не можна обійтися без “етнічної опори” релігії?
Для того, щоб нове знання спромоглося поширитися і жити в віках, для нього має бути створена відповідна структура з носіїв цього знання. Якраз етнос і є такою природною структурою, згуртованою і надзвичайно живучою. Сприйняття знань певним етносом є ідеальним варіантом на першому етапі їх поширення.
Хоча можливі й інші варіанти. Ось що розповідають про зародження буддизму, засновником якого був Сак’я-муні (буквально “Сак’я-людина”, тобто людина зі скіфського племені Саків), він же Будда (“пробуджений”), вчення якого протягом трьох століть передавалося усно, доки не було записаним за наказом індійського імператора Ашоки у III ст. до н. е.: “Почавши свою проповідницьку діяльність, Сак’я-муні зіткнувся з повним неприйняттям — один проти всіх. Місця для нього не було, світ і учні вже були поділеними між вчителями. А наявність учнів — це наявність певної структури, певної «життєвої сили» того чи іншого знання. Щоб внести у світ нове знання, треба внести у світ носіїв цього знання. Усвідомивши це, Сак’я-муні пішов в учні до аскета Кас’япу, у якого на той час було понад 600 послідовників. Після того, як аскет визнав істинність вчення Сак’я-муні, за ним потягнулися і всі його учні. Тепер Будда вже був не один, його вчення одержало фізичне тіло”. Ми не знаємо, представники якого етносу домінували у школі згаданого аскета, хоча сама школа — це вже своєрідний міні-етнос.
Одне слово, існують універсальні принципи виникнення і поширення нового вчення, одним з яких є принцип етнічної першооснови. Не є винятком і християнство, яке виникло в Галілеї, а його першими носіями стали галілеяни (щоб переконатися в цьому, достатньо вдумливо прочитати Євангеліє і мати загальне уявлення про реалії тодішньої Палестини). Всіляке ж приховування і затуманення цього факту можна пояснити лише інформаційною війною, яка ведеться як проти України, так і християнства в цілому.
— А що це за народ — галілеяни?
Починаючи з VI тис. до н. е. Україна виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи народжувались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали (зовнішня назва — кельти). За свідченням видатного англійського історика і етнографа Д. С. Прічарда, кельти-гали мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини. Гальська мова належить до т. зв. “кельтських мов”, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI-V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена).
Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галлії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом, Галлія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.
Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. Як відомо, в Малій Азії приблизно у 277 році до н. е. вони заснували державу Галатія — саме до християн-галатів (яких ще називали галлогреками) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська” (Геллей Генри. Библейский справочник. — Спб.: 1999. — 860 с., с. 605).
Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палестина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “народом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики (напр., Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. – М.: ТЕРРА, 1998. – 336 с., с. 77). Нині достовірно відомо, що це були пелазги (“лелеки”) — вихідці з Північного Надчорномор’я, народ того самого етнічного кореня, що й гали (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. — М.: Алетейа, 1999. — 448 с., с. 107).
На території Палестини лишилися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною: місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галілея (“країна галів”, на зразок Гвінея, Дагомея, Ерітрея), міста Єрусалим (Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон (Яри-гон — “сонячна сила”), Рама (хрест, символ поєднання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (перекладають як “сторожова вежа”, від самари — “воїни”), Назарет — від слова “назирати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря, “з Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»”.
Галілея була найбільш благодатною частиною Палестини з добрим водопостачанням, чудовою урожайністю, якісними шляхами, високою густиною населення, відкритістю до еллінської культури. Генезаретське озеро (давня назва — Кіннарет, ймовірно, від імені арійського племені кінахів-кіннотників) давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві для семітів, так само як свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Марко, 5.11, Лука, 8.32).
За Йосипом Флавієм, в Галілеї було не менше 404 міст і поселень. “Родючі землі і рибальство забезпечували процвітання цій землі. Торгівля тісно пов’язувала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму. Галілеяни значно краще зналися на реаліях Римської імперії, ніж пихаті юдеї, які бачили у своїх північних «двоюрідних братах» лише неотесаних селюків і неповноцінних в расовому відношенні «полукровок»” (Библейская энциклопедия. Российское библейское общество, 1998. – 352 с, сс. 24-25).
У Біблії ця територія називається “Галілеєю язичеською”, оскільки тут переважало неєврейське населення, яке міцно трималося своїх батьківських вірувань: “Євреї ставилися з презирством до жителів Галілеї через їхнє змішане походження і релігію, а також діалект. Вираз «Мужі галілейські» в устах ворогів був майже образою” (Нюстрем Эрик. Библейский словарь (пер. со швед.) — СПб.: 1998.— 534 с., с. 85).
Жителі Витанії (Вифанії) — поселення, де любив зупинятися у своїх земляків Ісус Христос і звідки Він вознісся — були переважно галілеянами (Браунригг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете. М: Внешсигма, 1998. – 336 с., с. 49). Розмовляли в Галілеї в основному арамейською мовою, а ще однією мовою міжнаціонального спілкування була грецька. “Єврейською мовою тут практично не говорили. Це була мертва мова, яку вивчали в ліцеях, які відвідували лише обрані” (Мизун Ю.В., Мизун Ю.Г. Апостол Павел и тайны первых христиан. – М.: «Вече», 1999. – 416 с., с. 14).
Варто додати, що “арамейська мова була загальновживаною мовою Палестини часів Ісуса. Після повернення з Вавілонського полону вона повністю витіснила єврейську розмовну мову” (Геллей Генри, с. 410). Тобто з 6-го ст. до н. е. євреї і галілеяни розмовляли тією ж самою — арамейською — мовою.
Незабаром після вознесення Ісуса Христа почався все активніший вихід галілеян з Палестини і повернення їх значної частини (перехід) на свою прабатьківщину в Північному Надчорномор’ї.
— Що ж їх спонукало до такого рішучого кроку, адже люди просто так не зриваються з насиджених місць?
Їх привела у рух заповідь Христа проповідувати Його вчення всім народам і усвідомлення галілеянами своєї ключової ролі у виконанні Божого плану перетворення людства. “Після Сходження Святого Духа на апостолів в П’ятдесятницю 34 року вони, у виконання повеління Христового, відправилися у ті країни, на які їм вказав жереб. Апостол Андрій одержав Скіфію” (Ляшевский Стефан, протоиерей. История христианства в Земле Русской с I по XI век. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. — 320 с., с. 140). Нагадаємо, що Скіфією протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України. Скіфія була однією з країн світу, у які пішли з проповіддю 12 апостолів і 70 учнів Христа — зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно також галілейського походження. Це була перша хвиля виходу галілеян з Палестини.
Слід за нею пішла друга хвиля. Річ у тім, що значна частина галілеян глибоко сприйняли вчення Христа і серйозно поставилася до Його пророцтва про неминучість руйнування Єрусалима і грядущого геноциду, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління. Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали організоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення християнства саме на цих територіях: “Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже у апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більше чи менше великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії” (Николаев Юрий. В поисках божества. — К.: София, 1995. — 400 с., с. 82—83. ).
З погляду розгортання християнства Рим у ті часи виглядав далекою периферією. Центром же була населена галами-галатами (яких у літературі здебільшого позначають евфемізмом “еллінізоване населення”) Мала Азія, а згодом і Надчорномор’я, оскільки, згідно з церковною історією, тут проповідували апостоли Андрій, Лука, Пилип і Павло. Тож коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Климент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з 2 тисячами християнських родин і численними храмами як результат проповіді апостола Андрія, а згодом сам заснував 75 нових церковних громад (Крисаченко Валентин Семенович. Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. — Видання НАН України, Київ: Наукова думка, 2000. — 488 с., с. 111).
До речі, назва “християни” вперше з’явилася в Антіохії Сирійській приблизно у 43 році (Діяння, 11.26). Проте протягом принаймні 4 століть послідовників Христа найчастіше називали “галілеянами”. Фактично, слова “галілеянин” і “християнин” вважалися майже синонімами, тобто в тодішньому світі було ясне усвідомлення галілейської етнооснови християнства (див.: «Краткий правосл. словарь» http://www.trifon.ru/e_dictionary/, а також «Малый энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона», «Галилея», http://encycl.yandex.ru/). Самі ж християни називали себе “віруючими”, “братами” або “святими” (Нюстрем Эрик. Библейский словарь, с. 486). Автор “Першого послання Петра”, адресованого “вибраним переселенцям, розсіяним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії”, так звертається до християн: “Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий” (2.9). Епітети “царське священство” і “народ святий” не були перебільшенням чи компліментом: галілеяни та інші перші послідовники Христа справді усвідомлювали свою всесвітню місію носіїв боголюдського вчення, функцію священства для цілого світу. А оскільки найсильнішим аргументом є особистий приклад, то вони прагнули до святості за прикладом свого Вчителя.
Третя хвиля переселення галілеян на землі України пов’язана з тим, що почало збуватися пророцтво Христа щодо грядущого геноциду в Палестині (Матвій 24.2-22, Марко 13.1-31, Лука 21.5-24). Ознаки його наближення стали дієвою спонукою, яка мала зрушити з місця решту Христового народу. Як відомо, у 66 р. почалося перше юдейське повстання: в Єрусалимі повстанці підступно — порушивши клятву — перебили римський гарнізон, вчинили різанину греків (точніше, грекомовних) у Самарії, Галілеї і Зайорданні, розбили біля Бейт-хорона римську армію, захопили значні навколишні території, зокрема Галілею.
Лють фанатичних повстанців боляче зачепила і галілеян, адже Галілея тоді просто кишіла греками і грецьку мову у ній можна було чути так само, як російську в нинішній Україні, окрім того, юдеї традиційно ставилися до галілеян з презирством, врешті, як і до всіх інших “гоїв” (не-юдеїв). А влітку 67 р. римляни, відвойовуючи Галілею, знову знищували всіх підряд так, що Генезаретське озеро почервоніло від галілеянської крові.
Подальші події відомі: у 70-му (за імператора Веспасіана) і 135-му роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові перше і друге юдейські повстання, зруйнувала багато палестинських міст, зрівняла з землею Єрусалим (у 70-му році, винищивши всіх його жителів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини. Другому постанню передувала низка небувало запеклих єврейських повстань в багатьох місцях Розсіяння, викликаних, окрім релігійної ворожнечі, обуренням через те, що завоювання імператора Траяна (98-117 рр.) змінять маршрути торговельних шляхів на шкоду комерційним інтересам євреїв (Грант М., с. 264).
Юдеям під страхом смерті було заборонено з’являтися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейменовано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім’ї Еліїв), а Юдея була перейменована на римську провінцію “Сирія Палестина”. Оскільки галілеяни також були учасниками бойових дій (захищали свої поселення як від юдейських, так і від римських окупантів), то були змінені й галілейські топоніми, зокрема, Галілею римляни перейменували на Тиверіаду (за іменем Тиверії — столиці тетрарха Галілеї і Переї), а галілеян — на тиверійців (щось подібне Російська імперія вчинила у Криму після депортації кримських татар, коли на карті з’явились такі дивні назви, як Планерское, Кировское, Первомайское, Почтовое, Научный, Аэрофлотский тощо).
Понад півстоліття майже суцільних війн і повстань, юдейського тиску і римського (починаючи від Нерона з 64 р.) переслідування християн, змусили галілеян-тиверійців масово покидати насиджені місця. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі Прикарпаття.
Схоже, що основні хвилі галілеян-тиверійців прибули у низов’я рік Прут, Дністер і Буг у II-III ст. н. е. Ця подія збігається з повідомленнями про стрімке поширення християнства на території Південно-Західної України. Зокрема: “Від Тертуліана (160—230) знаємо про успіхи в християнізації скіфських країв. У III ст. поширюється християнство в римській провінції Мезія, тобто в нинішньому Покутті (південно-західна Україна)... Святий Ієронім (347—420) пише: “Зимні країни Скіфії є сповнені вогнем віри” (Ортинський Іван. Хрищення, хрест та харизма України. — Рим-Мюнхен-Фрайбург: Видавництво оо. Салезіян, 1988. — 198 с., с. 21). “Тиверці і уличі були християнами ще до Нікейського собору 325 року (апостол Пилип)” (Паїк Володимир. Корінь безсмертної України. — Львів: “Червона калина”, 1995. — 238 с., с. 203.). У кінці III — на початку IV ст. вже існувала Скіфська єпархія, а її глава у 325 році був учасником Першого Вселенського собору (Лебедев Л. Крещение Руси. — М.: Издательство Московской патриархии, 1987. , с. 57.), в якому також брали участь єпископи Кадм Боспорський, Пилип Херсонеський і Теофіл Готфський (Ляшевский Стефан, с. 17).
Стрімке поширення християнства напередодні виникнення держави антів підтверджується результатами археологічних розкопок. Наприклад, біля с. Чорнявка Новоселицького р-ну Чернівецької обл. в культурному шарі другої пол. IV – поч. V ст. н. е. знайдені атрибути раннього християнства. Особливий інтерес викликає двостороння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики товщиною 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик М. Брайчевський, “про масове місцеве виробництво” (Войнаровський Віктор. Версія виникнення ранньохристиянського вчення на західноукраїнських землях (IV-V ст. н. е.) // Київська церква (Альманах християнської думки), Київ-Львів, 4/1999, с. 55-57.). А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.
До переходу галілеян з Палестини в Україну прилучилась і значна частина галатів. Річ у тім, що “першою країною, яка цілком опинилася під християнським впливом, була Мала Азія” (Николаев Юрий, с. 82). Переслідування християн, особливо при імператорах Нероні (64-68), Деції (250-251), Валеріані (257-280), Діоклетіані та його наступниках (307-313) сприяли витісненню християн за межі Римської імперії. Схоже, саме міграція стала головною причиною, що до III-IV ст. н. е. на території Малої Азії на зміну мові галатів прийшла грецька (Лингвистический энциклопедический словарь. — Москва, 1990.— с.92).
Таким чином, на території південно-західної України у II-III ст. н. е. відбулась дуальна взаємодія галілеян-тиверійців (соціотип етнопсихіки логіко-сенсорний екстраверт — “Адміністратор”) з місцевим населенням (етико-інтуїтивний інтроверт — “Миротворець”), внаслідок чого спочатку виникла Тивер, а згодом на території України постало могутнє об’єднання племен під назвою Антський союз. За свідченням готського історика Йордана, серцевиною Антського (тобто богатирського) союзу була земля між Дніпром і Дністром, відома також як Тивер. З часом римська назва Тивер забулася, а залишилася самоназва — гали, галичани, Галичина.
Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галілеян, так це незнищима, глибоко укорінена в свідомість і підсвідомість потреба в українській державності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240-му році), і героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років (знову війна на два фронти — як і 2 тисячоліття тому в Галілеї), і пасіонарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати президентських виборів — коли галичани проявляли готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава. Лишився ще один незнищимий архетип — культ матері Ісуса Христа галілеянки Діви Марії і вперте переконання у тому, що Христос був їхнім одноплемінником.
---------------------------
© Ігор КАГАНЕЦЬ
Етнічна основа християнства: гали—галілеяни—тиверці
18:58 20.07.2003
Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм), численні Христові учні та їхні послідовники. Іншими словами, християнство має галілеянську етнічну основу.
--------------------------------------------------------------------------------
Повернення галілеян на прабатьківщину протягом 1-2 ст. до н. е.
Будь-яка релігійна система стоїть на “4 опорах”:
1) особистість засновника;
2) етнічна основа;
3) усна і письмова традиція (передання);
4) церковна організація (школа).
Наприклад, Мойсей заснував культ Єгови (що від нього походить сучасний юдаїзм), який прийняли і поширили кочові єврейські племена. Аналогічно, основоположником ісламу є Магомед, першими ж його прийняли кочові арабські племена Аравійського півострова. Те ж саме стосується всіх інших релігій, бо інакше й не може бути — будь-яка релігія виникає в конкретний час, в конкретному місці, в середовищі конкретного етносу, який її сприймає і є її першим поширювачем.
— Невже не можна обійтися без “етнічної опори” релігії?
Для того, щоб нове знання спромоглося поширитися і жити в віках, для нього має бути створена відповідна структура з носіїв цього знання. Якраз етнос і є такою природною структурою, згуртованою і надзвичайно живучою. Сприйняття знань певним етносом є ідеальним варіантом на першому етапі їх поширення.
Хоча можливі й інші варіанти. Ось що розповідають про зародження буддизму, засновником якого був Сак’я-муні (буквально “Сак’я-людина”, тобто людина зі скіфського племені Саків), він же Будда (“пробуджений”), вчення якого протягом трьох століть передавалося усно, доки не було записаним за наказом індійського імператора Ашоки у III ст. до н. е.: “Почавши свою проповідницьку діяльність, Сак’я-муні зіткнувся з повним неприйняттям — один проти всіх. Місця для нього не було, світ і учні вже були поділеними між вчителями. А наявність учнів — це наявність певної структури, певної «життєвої сили» того чи іншого знання. Щоб внести у світ нове знання, треба внести у світ носіїв цього знання. Усвідомивши це, Сак’я-муні пішов в учні до аскета Кас’япу, у якого на той час було понад 600 послідовників. Після того, як аскет визнав істинність вчення Сак’я-муні, за ним потягнулися і всі його учні. Тепер Будда вже був не один, його вчення одержало фізичне тіло”. Ми не знаємо, представники якого етносу домінували у школі згаданого аскета, хоча сама школа — це вже своєрідний міні-етнос.
Одне слово, існують універсальні принципи виникнення і поширення нового вчення, одним з яких є принцип етнічної першооснови. Не є винятком і християнство, яке виникло в Галілеї, а його першими носіями стали галілеяни (щоб переконатися в цьому, достатньо вдумливо прочитати Євангеліє і мати загальне уявлення про реалії тодішньої Палестини). Всіляке ж приховування і затуманення цього факту можна пояснити лише інформаційною війною, яка ведеться як проти України, так і християнства в цілому.
— А що це за народ — галілеяни?
Починаючи з VI тис. до н. е. Україна виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи народжувались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали (зовнішня назва — кельти). За свідченням видатного англійського історика і етнографа Д. С. Прічарда, кельти-гали мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини. Гальська мова належить до т. зв. “кельтських мов”, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI-V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена).
Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галлії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом, Галлія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.
Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. Як відомо, в Малій Азії приблизно у 277 році до н. е. вони заснували державу Галатія — саме до християн-галатів (яких ще називали галлогреками) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська” (Геллей Генри. Библейский справочник. — Спб.: 1999. — 860 с., с. 605).
Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палестина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “народом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики (напр., Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. – М.: ТЕРРА, 1998. – 336 с., с. 77). Нині достовірно відомо, що це були пелазги (“лелеки”) — вихідці з Північного Надчорномор’я, народ того самого етнічного кореня, що й гали (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. — М.: Алетейа, 1999. — 448 с., с. 107).
На території Палестини лишилися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною: місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галілея (“країна галів”, на зразок Гвінея, Дагомея, Ерітрея), міста Єрусалим (Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон (Яри-гон — “сонячна сила”), Рама (хрест, символ поєднання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (перекладають як “сторожова вежа”, від самари — “воїни”), Назарет — від слова “назирати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря, “з Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»”.
Галілея була найбільш благодатною частиною Палестини з добрим водопостачанням, чудовою урожайністю, якісними шляхами, високою густиною населення, відкритістю до еллінської культури. Генезаретське озеро (давня назва — Кіннарет, ймовірно, від імені арійського племені кінахів-кіннотників) давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві для семітів, так само як свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Марко, 5.11, Лука, 8.32).
За Йосипом Флавієм, в Галілеї було не менше 404 міст і поселень. “Родючі землі і рибальство забезпечували процвітання цій землі. Торгівля тісно пов’язувала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму. Галілеяни значно краще зналися на реаліях Римської імперії, ніж пихаті юдеї, які бачили у своїх північних «двоюрідних братах» лише неотесаних селюків і неповноцінних в расовому відношенні «полукровок»” (Библейская энциклопедия. Российское библейское общество, 1998. – 352 с, сс. 24-25).
У Біблії ця територія називається “Галілеєю язичеською”, оскільки тут переважало неєврейське населення, яке міцно трималося своїх батьківських вірувань: “Євреї ставилися з презирством до жителів Галілеї через їхнє змішане походження і релігію, а також діалект. Вираз «Мужі галілейські» в устах ворогів був майже образою” (Нюстрем Эрик. Библейский словарь (пер. со швед.) — СПб.: 1998.— 534 с., с. 85).
Жителі Витанії (Вифанії) — поселення, де любив зупинятися у своїх земляків Ісус Христос і звідки Він вознісся — були переважно галілеянами (Браунригг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете. М: Внешсигма, 1998. – 336 с., с. 49). Розмовляли в Галілеї в основному арамейською мовою, а ще однією мовою міжнаціонального спілкування була грецька. “Єврейською мовою тут практично не говорили. Це була мертва мова, яку вивчали в ліцеях, які відвідували лише обрані” (Мизун Ю.В., Мизун Ю.Г. Апостол Павел и тайны первых христиан. – М.: «Вече», 1999. – 416 с., с. 14).
Варто додати, що “арамейська мова була загальновживаною мовою Палестини часів Ісуса. Після повернення з Вавілонського полону вона повністю витіснила єврейську розмовну мову” (Геллей Генри, с. 410). Тобто з 6-го ст. до н. е. євреї і галілеяни розмовляли тією ж самою — арамейською — мовою.
Незабаром після вознесення Ісуса Христа почався все активніший вихід галілеян з Палестини і повернення їх значної частини (перехід) на свою прабатьківщину в Північному Надчорномор’ї.
— Що ж їх спонукало до такого рішучого кроку, адже люди просто так не зриваються з насиджених місць?
Їх привела у рух заповідь Христа проповідувати Його вчення всім народам і усвідомлення галілеянами своєї ключової ролі у виконанні Божого плану перетворення людства. “Після Сходження Святого Духа на апостолів в П’ятдесятницю 34 року вони, у виконання повеління Христового, відправилися у ті країни, на які їм вказав жереб. Апостол Андрій одержав Скіфію” (Ляшевский Стефан, протоиерей. История христианства в Земле Русской с I по XI век. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. — 320 с., с. 140). Нагадаємо, що Скіфією протягом тривалого часу після зникнення цієї держави називали територію, яка в цілому збігається з територією сучасної України. Скіфія була однією з країн світу, у які пішли з проповіддю 12 апостолів і 70 учнів Христа — зрозуміло, не самі, а з численними помічниками, переважно також галілейського походження. Це була перша хвиля виходу галілеян з Палестини.
Слід за нею пішла друга хвиля. Річ у тім, що значна частина галілеян глибоко сприйняли вчення Христа і серйозно поставилася до Його пророцтва про неминучість руйнування Єрусалима і грядущого геноциду, які мали відбутися ще протягом життя їхнього покоління. Ті, які повірили в насування смертельної загрози, разом з дітьми і родинами почали організоване переселення на землю прадідів. Вони йшли на північ через Сирію і Малу Азію, і це пояснює швидке поширення християнства саме на цих територіях: “Першою країною, яка цілком потрапила під християнський вплив, була Мала Азія... Вже у апостольські часи малоазійські церкви вражали своєю багаточисельністю; ми маємо точні відомості про більше чи менше великі громади, що виникли уже в другій половині (а деякі і з середини) I століття в Ефесі, Колоссах, Тарсі, Іконії, Лістрі, Лаодікії, Троаді, Пергамі, Смирні, Сардах, Траллах, Магнезії, Єраполі Фригійському, Фіатирі, Філадельфії і багатьох інших містах та містечках Малої Азії” (Николаев Юрий. В поисках божества. — К.: София, 1995. — 400 с., с. 82—83. ).
З погляду розгортання християнства Рим у ті часи виглядав далекою периферією. Центром же була населена галами-галатами (яких у літературі здебільшого позначають евфемізмом “еллінізоване населення”) Мала Азія, а згодом і Надчорномор’я, оскільки, згідно з церковною історією, тут проповідували апостоли Андрій, Лука, Пилип і Павло. Тож коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Климент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з 2 тисячами християнських родин і численними храмами як результат проповіді апостола Андрія, а згодом сам заснував 75 нових церковних громад (Крисаченко Валентин Семенович. Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. — Видання НАН України, Київ: Наукова думка, 2000. — 488 с., с. 111).
До речі, назва “християни” вперше з’явилася в Антіохії Сирійській приблизно у 43 році (Діяння, 11.26). Проте протягом принаймні 4 століть послідовників Христа найчастіше називали “галілеянами”. Фактично, слова “галілеянин” і “християнин” вважалися майже синонімами, тобто в тодішньому світі було ясне усвідомлення галілейської етнооснови християнства (див.: «Краткий правосл. словарь» http://www.trifon.ru/e_dictionary/, а також «Малый энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона», «Галилея», http://encycl.yandex.ru/). Самі ж християни називали себе “віруючими”, “братами” або “святими” (Нюстрем Эрик. Библейский словарь, с. 486). Автор “Першого послання Петра”, адресованого “вибраним переселенцям, розсіяним Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії”, так звертається до християн: “Ви ж рід вибраний, царське священство, народ святий” (2.9). Епітети “царське священство” і “народ святий” не були перебільшенням чи компліментом: галілеяни та інші перші послідовники Христа справді усвідомлювали свою всесвітню місію носіїв боголюдського вчення, функцію священства для цілого світу. А оскільки найсильнішим аргументом є особистий приклад, то вони прагнули до святості за прикладом свого Вчителя.
Третя хвиля переселення галілеян на землі України пов’язана з тим, що почало збуватися пророцтво Христа щодо грядущого геноциду в Палестині (Матвій 24.2-22, Марко 13.1-31, Лука 21.5-24). Ознаки його наближення стали дієвою спонукою, яка мала зрушити з місця решту Христового народу. Як відомо, у 66 р. почалося перше юдейське повстання: в Єрусалимі повстанці підступно — порушивши клятву — перебили римський гарнізон, вчинили різанину греків (точніше, грекомовних) у Самарії, Галілеї і Зайорданні, розбили біля Бейт-хорона римську армію, захопили значні навколишні території, зокрема Галілею.
Лють фанатичних повстанців боляче зачепила і галілеян, адже Галілея тоді просто кишіла греками і грецьку мову у ній можна було чути так само, як російську в нинішній Україні, окрім того, юдеї традиційно ставилися до галілеян з презирством, врешті, як і до всіх інших “гоїв” (не-юдеїв). А влітку 67 р. римляни, відвойовуючи Галілею, знову знищували всіх підряд так, що Генезаретське озеро почервоніло від галілеянської крові.
Подальші події відомі: у 70-му (за імператора Веспасіана) і 135-му роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові перше і друге юдейські повстання, зруйнувала багато палестинських міст, зрівняла з землею Єрусалим (у 70-му році, винищивши всіх його жителів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини. Другому постанню передувала низка небувало запеклих єврейських повстань в багатьох місцях Розсіяння, викликаних, окрім релігійної ворожнечі, обуренням через те, що завоювання імператора Траяна (98-117 рр.) змінять маршрути торговельних шляхів на шкоду комерційним інтересам євреїв (Грант М., с. 264).
Юдеям під страхом смерті було заборонено з’являтися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейменовано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім’ї Еліїв), а Юдея була перейменована на римську провінцію “Сирія Палестина”. Оскільки галілеяни також були учасниками бойових дій (захищали свої поселення як від юдейських, так і від римських окупантів), то були змінені й галілейські топоніми, зокрема, Галілею римляни перейменували на Тиверіаду (за іменем Тиверії — столиці тетрарха Галілеї і Переї), а галілеян — на тиверійців (щось подібне Російська імперія вчинила у Криму після депортації кримських татар, коли на карті з’явились такі дивні назви, як Планерское, Кировское, Первомайское, Почтовое, Научный, Аэрофлотский тощо).
Понад півстоліття майже суцільних війн і повстань, юдейського тиску і римського (починаючи від Нерона з 64 р.) переслідування християн, змусили галілеян-тиверійців масово покидати насиджені місця. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі Прикарпаття.
Схоже, що основні хвилі галілеян-тиверійців прибули у низов’я рік Прут, Дністер і Буг у II-III ст. н. е. Ця подія збігається з повідомленнями про стрімке поширення християнства на території Південно-Західної України. Зокрема: “Від Тертуліана (160—230) знаємо про успіхи в християнізації скіфських країв. У III ст. поширюється християнство в римській провінції Мезія, тобто в нинішньому Покутті (південно-західна Україна)... Святий Ієронім (347—420) пише: “Зимні країни Скіфії є сповнені вогнем віри” (Ортинський Іван. Хрищення, хрест та харизма України. — Рим-Мюнхен-Фрайбург: Видавництво оо. Салезіян, 1988. — 198 с., с. 21). “Тиверці і уличі були християнами ще до Нікейського собору 325 року (апостол Пилип)” (Паїк Володимир. Корінь безсмертної України. — Львів: “Червона калина”, 1995. — 238 с., с. 203.). У кінці III — на початку IV ст. вже існувала Скіфська єпархія, а її глава у 325 році був учасником Першого Вселенського собору (Лебедев Л. Крещение Руси. — М.: Издательство Московской патриархии, 1987. , с. 57.), в якому також брали участь єпископи Кадм Боспорський, Пилип Херсонеський і Теофіл Готфський (Ляшевский Стефан, с. 17).
Стрімке поширення християнства напередодні виникнення держави антів підтверджується результатами археологічних розкопок. Наприклад, біля с. Чорнявка Новоселицького р-ну Чернівецької обл. в культурному шарі другої пол. IV – поч. V ст. н. е. знайдені атрибути раннього християнства. Особливий інтерес викликає двостороння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики товщиною 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик М. Брайчевський, “про масове місцеве виробництво” (Войнаровський Віктор. Версія виникнення ранньохристиянського вчення на західноукраїнських землях (IV-V ст. н. е.) // Київська церква (Альманах християнської думки), Київ-Львів, 4/1999, с. 55-57.). А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.
До переходу галілеян з Палестини в Україну прилучилась і значна частина галатів. Річ у тім, що “першою країною, яка цілком опинилася під християнським впливом, була Мала Азія” (Николаев Юрий, с. 82). Переслідування християн, особливо при імператорах Нероні (64-68), Деції (250-251), Валеріані (257-280), Діоклетіані та його наступниках (307-313) сприяли витісненню християн за межі Римської імперії. Схоже, саме міграція стала головною причиною, що до III-IV ст. н. е. на території Малої Азії на зміну мові галатів прийшла грецька (Лингвистический энциклопедический словарь. — Москва, 1990.— с.92).
Таким чином, на території південно-західної України у II-III ст. н. е. відбулась дуальна взаємодія галілеян-тиверійців (соціотип етнопсихіки логіко-сенсорний екстраверт — “Адміністратор”) з місцевим населенням (етико-інтуїтивний інтроверт — “Миротворець”), внаслідок чого спочатку виникла Тивер, а згодом на території України постало могутнє об’єднання племен під назвою Антський союз. За свідченням готського історика Йордана, серцевиною Антського (тобто богатирського) союзу була земля між Дніпром і Дністром, відома також як Тивер. З часом римська назва Тивер забулася, а залишилася самоназва — гали, галичани, Галичина.
Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галілеян, так це незнищима, глибоко укорінена в свідомість і підсвідомість потреба в українській державності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240-му році), і героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років (знову війна на два фронти — як і 2 тисячоліття тому в Галілеї), і пасіонарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати президентських виборів — коли галичани проявляли готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава. Лишився ще один незнищимий архетип — культ матері Ісуса Христа галілеянки Діви Марії і вперте переконання у тому, що Христос був їхнім одноплемінником.
Відповіді
2004.04.15 | Георгій
Цікаво, багато правди, але багато смішного, дитячо-наївного
Шак'я-Муні від скіфського племені Саків, Назарет від "назирати," Єрусалим від "Яро"... За бажанням можна скрізь знайти українські корені. Я вже колись писав, що мадагаскарська столиця Антанаріве за цією логікою походить від прадавнього українця Антона, який викопав там рів. Ну і так далі.Не знаю, я не фахівець в історії, антропології, порівняльній лінгвістиці. Хай фахівці скажуть своє слово.
2004.04.15 | Я
Re: Цікаво, багато правди, але багато смішного, дитячо-наївного
Що мене найбільше цікавить то чи Ісус був галілеєм чи юдеєм? Пришивка "українського походження Ісуса" для мене не є реальною та і не важною. В той час такої нації як українська , не було. Можна іти далеко шукаючи свого роду і то аж до Адама, якщо такий справді був.Ми всі діти Божі і Йому завдячуємо своє існування.
2004.04.15 | Георгій
Re: Цікаво, багато правди, але багато смішного, дитячо-наївного
Я пише:> Що мене найбільше цікавить то чи Ісус був галілеєм чи юдеєм?
(ГП) Про етнічне походження Христа, наскільки я розумію, нам відомо тільки з Біблії. Інші джерела або повторюють біблійну версію, або вдаються до нічим не підтверджених фантазій. Біблія дійсно каже, що Христос народився від Св. Марії, яка була родом з галілейського міста Назарета (Ноцрета). На цій підставі можна припустити, що Св. Марія не була етнічною єврейкою, тому що в Галілеї в ті часи дійсно мешкали різні народи, і євреї, і не-євреї. Але Біблія також говорить, що Св. Марія була "родичкою" (грецьке "сюггеніс") жінки-єврейки на ім"я Єлізавета (Луки 1:36). Те, що Єлізавета була єврейкою, свідчить вірш Луки 1:5, який каже, що вона була "з дочок Ааронових," тобто походила від староєврейського священицького роду (Аарон, як відомо, був старшим братом Мойсея і первосвящеником Ізраїлю). Проте, звичайно, Св. Марія могла мати і не-єврейські гени. Тоді етнічні євреї досить часто одружувалися з етнічними арабами, або з білошкірими "яфетичними" галілеянами (предками європейських кельтів), і т.д., тільки за умови, що не-єврейський шлюбний партнер прийме єврейську віру.
>Пришивка "українського походження Ісуса" для мене не є реальною та і не важною. В той час такої нації як українська , не було. Можна іти далеко шукаючи свого роду і то аж до Адама, якщо такий справді був. Ми всі діти Божі і Йому завдячуємо своє існування.
(ГП) Згідний з Вами.
P.S. Вибачте, що занедбав Ваше прохання перекласти "філософську" сторінку - зараз я на роботі і дуже завантажений, але ввечері спробую перекласти.
2004.04.15 | Я
Re: Надзвичайно цікавий сайт. Філософи і віра в Бога
Мені дуже шкода, що я не можу перекласти слово в слово подані інформації. Може Ви ,пане Пінчук, зможете знайти найцікавіші теми і перекладете для тих хто не розуміє англійської.http://michaelcaputo.tripod.com/godandgreatphilosophers/id10.html
2004.04.16 | Георгій
Дійсно цікавий сайт
Дякую, п. Я. Там є думки різних філософів про Бога. Той лінк, що Ви подали, відсилає читача на сторінку з цитатами з Гегеля (ось мій, звичайно ж ділетантський, швидкий укр. переклад першої з них: "Пізнання абсолюту... не повинне перебувати тільки у стані негайності внутрішнього почуття, або як невпевнена у собі віра в якесь невизначене абстрактне “буття взагалі”; воно повинне рухатися в напрямку розуміння того єдиного Абсолюту, що його позначає термін “Бог,” запозичений з міфів. Пізнання Бога не є чимось таким, що є понад можливостями людського розуміння; проте воно дійсно є понад розсудком, раціональним знанням про речі кінечні і відносні"). На жаль, у даний момент я не можу надовго засісти за переклад, але я вже зробив собі "bookmark" цього сайту і сподіваюся скоро до нього повернутися. Може треба окрему гілку - а то якось виходить суміш з повідомленнями про етнічність Христа?2004.04.17 | Георгій
Проте є недолік
Якщо трохи уважніше подивитися на цей сайт, видно, що він, на жаль, не передає особливостей, специфіки того чи іншого філософа. Складається враження, наприклад, що Гегель і К'єркегор думали майже однаково, хоча насправді вони були дуже різними, полярно протилежними один одному. Думаю, що краще не перекладати для цього сайту повисмикувані цитати (хоч і цікаві), а підготувати серію повідомлень про суть творчості видатних філософів світу (в тому числі і тих, хто згадується на Вашому сайті). -ГП2004.04.17 | Я
Re: Я не бачу недоліків
Може я не так розумію філософів . Тобто на стільки не обізнана з їхнім думанням, а тому і не можу протиставити один одному. Але що можна сказати про ось такі твердження Геґеля. Ось якби Ви змогли довести до відома учасникам цього форуму ,ці думки в українській мові, тоді можна було б розгорнути цискусію на цю тему, беручи очевидно лишень цього філософа. Потім можна буде перейти до інших, якщо знайдуться якісь протилежності .GOD AND GREAT PHILOSOPHERS
HEGEL, G. W. F.
Absolute knowledge . . . must not remain in its immediacy as an inner feeling or as a vague faith in an indefinite abstract being-in general, but must proceed to comprehend the Absolute in the mythical term God. To know God is not above comprehension, but is above reason which is the knowledge of things finite and relative.
(Hegel, 1895, 277)
God is the absolute spirit: In its non-mythical truth, it is the pure dialectical essence of all Being which objectifies itself in its own otherness, by means of which it returns eternally to itself; it maintains its identity in and through its non-absolute and finite manifestations.
(Ibid., 278)
God is holy is that absolute whole which has nothing alien outside of itself; which has no temptation. He is absolute power insofar as He actualizes its concrete wholeness in all individuations.
(Ibid., 278)
Sin is alienation from God. The human individual abuses his freedom in declaring his independence from the whole and in striving and clinging to his finite exclusiveness as if he were absolute in and for himself.
But this very freedom to sin, is and remains nevertheless a divine gift. Even in evil, the divine and human nature are not totally alienated. This truth assumes man of divine grace. He may grasp it whereby the reconciliation of God with the world comes to pass and the alienation of man from God is cancelled.
To serve God means that the individual strives to effect this unity with God, not only by concentrating his thoughts and feelings on Him in order to receive the assurance of being affirmed in the divine will, but also by proving in its actual life with other individuals that his will and intention is in conformity with the divine will.
(Ibid., 278)
Forgiveness of sin is the core of man's relationship to God: I identify myself with the divine love and accept myself in this knowledge that God is love . . .
The love of God for man and the love of man for God is the eternal life in which one's temporal nothingness is both annihilated and affirmed.
(Ibid., 279)
The Absolute is the One which distinguishes its many contrary spheres within itself; manifests itself in that which is not and which eternally restores its fullness and unity in and through and out of its appearing and individuated processes.
(Ibid., 281)
The Absolute is not only the essential ground of world- spheres such as nature and history; it is also the ground of each individual in his personal uniqueness.
(Ibid., 282)
The metaphysical lie and radical evil is this; a finite will pretends to play God. This existential untruth does not touch or remove the ontological truth that the mortal individual is dependent upon, cancelled by, and preserved and justified in the Eternal Being. Sin, which is negativity and destroys itself, is as nothing in the Absolute; also the Absolute affirms itself in it. It is the forgiveness of sin. In repentance the infinite sorrow about the negativity of the self is the return to the unbroken wholeness and holiness of the Absolute; in the true repentance, the concrete unity of the universal and the individual exist for itself. In the mythical Christian language: The son takes the sin of the world upon himself; the sin is undone in His absolute sacrifice.
(Ibid., 282-283)
For God . . . is that Being in whom Spirit and Nature are united, in whom intelligence at the same time also has being and shape.
(Ibid., 8)
Thus God alone is truth.
(Ibid., 13)
God is subjectivity, activity, infinite actuosity.
(Ibid., 15)
Nature is the representation of the idea, one may, and indeed ought, to admire in it the wisdom of God.
(Ibid., 17)
God is the beginning of all things, and the end of all things. As all things precede from this point, so all return back.
(Hegel, 1895, 2)
God is essential self-consciousness.
(Ibid., 211)
God in His universality . . . in which there is no limitation,
no finiteness, no particularity, is the absolute self-subsisting being and the only self-subsisting being; and what subsists has its roots, its subsistence, in this one alone.
(Ibid., 92)
God is Spirit, the Absolute Spirit, the Eternally Undifferentiated Spirit, essentially at home with Himself.
(Ibid., 92)
To think of God means to rise above what is sensuous, external and individual. It means to rise up to what is pure, to that which is in unity with itself; it is a going forth above and beyond the sensuous, beyond what belongs to the sphere of the senses into the pure regions of the universal. And this region is thought.
(Ibid., 95
All is God.
(Ibid., 96)
God, who is alone the true reality.
(Ibid., 98)
In God there is no evil.
(Ibid., 98)
God is good, and good alone.
(Ibid., 99)
God is the One absolutely self-sufficient Being.
(Ibid., 99)
_______________
2004.04.15 | Augusto
Ce dobre dlja zastol'noi besidy pislja pary pljashok.
Z real'nistju maje duzhe nebagato spil'nogo, bo istorija Blyz'kogo Sxodu duzhe dobre vidoma, tam bulo bezlich arxeologichnyx rozkopok. V Luvri je chudova kolekcija, budete v Paryzhi podyvyt'sja.Pochnemo z togo, shcho Galileja (ha-galil, hagelilah, bukval'no "oblast'") nijakogo vidnoshennja nemaje do nazvy Golan, jaka z'javylasja z grekamy, a do togo nazyvalasja "Bashar".
Ja vzhe proponuvav ideju, shcho ukrainci-rusy zasnuvaly ne til'ky Jerusalem, a i vidkryly tjutjun ta vynajshly cygarky "Salem", tomu v nyx zavzhdy prosyly cygarku "Rus, je Salem?", zvidky i pishla nazva "Rusjesalem", a potim Jerussalem".
Rozgornuta rozpovid' pro Galileju ta Bashar (anglijs'koju movoju).
gal'-i-le (ha-galil, hagelilah, literally, "the circuit" or
"district"; he Galilaia):
1. Galilee of the Nations:
Kedesh, the city of refuge, is described as lying in Galilee, in Mt.
Naphtali (Joshua 20:7; compare Joshua 21:32). The name seems
originally to have referred to the territory of Naphtali. Joshua's
victorious campaign in the north (Joshua 11), and, subsequently, the
triumph of the northern tribes under Deborah and Barak (Judges 4) gave
Israel supremacy; yet the tribe of Naphtali was not able to drive out
all the former inhabitants of the land (Judges 1:33). In the time of
Solomon the name applied to a much wider region, including the
territory of Asher. In this land lay the cities given by Solomon to
Hiram (1 Kings 9:11). Cabul here named must be identical with that of
Joshua 19:27. The Asherites also failed to possess certain cities in
their allotted portion, so that the heathen continued to dwell among
them. To this state of things, probably, is due the name given in
Isaiah 9:1 to this region, "Galilee of the nations," i.e. a district
occupied by a mixed population of Jews and heathen. It may also be
referred to in Joshua 12:23, where possibly we should read "king of
the nations of Galilee" (legalil), instead of "Gilgal" (begilgal). Yet
it was within this territory that, according to 2 Samuel 20:18
(Septuagint) lay the two cities noted for their preservation of
ancient Israelite religious customs in their purity--Abel-bethmaacah
and Dan.
2. Ancient Boundaries:
There is nothing to guide us as to the northern boundary of Galilee in
the earliest times. On the East it was bounded by the upper Jordan and
the Sea of Galilee, and on the South by the plain of el-BaTTauf. That
all within these limits belonged to Galilee we may be sure. Possibly,
however, it included Zebulun, which seems to be reckoned to it in
Isaiah 9:1. In this territory also there were unconquered Canaanite
cities (Judges 1,30).
3. Before the Exile:
At the instigation of Asa, king of Judah, Benhadad, son of Tabrimmon
of Damascus, moved against Israel, and the cities which he smote all
lay within the circle of Galilee (1 Kings 15:20). Galilee must have
been the arena of conflict between Jehoahaz and Hazael, king of Syria.
The cities which the latter captured were recovered from his son
Benhadad by Joash, who defeated him three times (2 Kings 10:32;
13:22). The affliction of Israel nevertheless continued "very bitter,"
and God saved them by the hand of Jeroboam son of Joash, the great
warrior monarch of the Northern Kingdom, under whom Galilee passed
completely into the hands of Israel (2 Kings 14:25). But the days of
Israel's supremacy in Northern Palestine were nearly over. The
beginning of the end came with the invasion of Tiglath-pileser III,
who took the chief cities in Galilee, and sent their inhabitants
captive to Assyria (2 Kings 14:29). Probably, as in the case of the
Southern Kingdom, the poorest of the land were left as husbandmen. At
any rate there still remained Israelites in the district (2 Chronicles
30:10); but the measures taken by the conqueror must have made for the
rapid increase of the heathen element.
4. After the Exile:
In post-exilie times Galilee is the name given to the most northerly
of the three divisions of Western Palestine. The boundaries are
indicated by Josephus (BJ, III, iii, 1). It was divided into Lower and
Upper Galilee, and was encompassed by Phoenicia and Syria. It marched
with Ptolemais and Mt. Carmel on the West. The mountain, formerly
Galliean, now belonged to the Syrians. On the South it adjoined
Samaria and Scythopolis (Beisan) as far as the river Jordan. It was
bounded on the East by Hippene, Gadara, Gaulonitis and the borders of
the kingdom of Agrippa, while the northern frontier was marked by Tyre
and the country of the Tyrians. The northern limit of Samaria was
Ginea, the modern Jenin, on the south border of Esdraelon. Lower
Galilee, therefore, included the great plain, and stretched northward
to the plain of er-Rameh--Ramah of Joshua 19:36. Josephus mentions
Bersabe, the modern Abu-Sheba, and the Talmud, Kephar Chananyah, the
modern Kefr `Anan, as the northern border; the former being about a
mile North of the latter. The plain reaches to the foot of the
mountain chain, which, running East and West, forms a natural line of
division. Upper Galilee may have included the land as far as the gorge
of the LiTany, which, again, would have formed a natural boundary to
the N. Josephus, however, speaks of Kedesh as belonging to the Syrians
(BJ, II, xviii, 1), situated "between the land of the Tyrians and
Galilee" (Ant., XIII, v, 6). This gives a point on the northern
frontier in his time; but the rest is left indefinite. Guthe, Sunday
and others, followed by Cheyne (EB, under the word), on quite
inadequate grounds conclude that certain localities on the East of the
Sea of Galilee were reckoned as Galilean.
5. Character of the Galileans:
In the mixed population after the exile the purely Jewish element must
have been relatively small. In 165 BC Simon Maccabeus was able to
rescue them from their threatening neighbors by carrying the whole
community away to Judea (1 Macc 5:14). Josephus tells of the conquest
by Aristobulus I of Ituraea (Ant., XIII, xi, 3). He compelled many of
them to adopt Jewish religious customs, and to obey the Jewish law.
There can be little doubt that Galilee and its people were treated in
the same way. While Jewish in their religion, and in their patriotism
too, as subsequent history showed, the population of Galilee was
composed of strangely mingled elements--Aramaean, Iturean, Phoenician
and Greek In the circumstances they could not be expected to prove
such sticklers for high orthodoxy as the Judeans. Their mixed origin
explains the differences in speech which distinguished them from their
brethren in the South, who regarded Galilee and the Galileans with a
certain proud contempt (John 1:46; 7:52). But a fine type of manhood
was developed among the peasant farmers of the two Galilees which,
according to Josephus (BJ, III, iii, 2), were "always able to make a
strong resistance on all occasions of war; for the Galileans are
inured to war from their infancy .... nor hath the country ever been
destitute of men of courage." Josephus, himself a Galilean, knew his
countrymen well, and on them he mainly relied in the war with Rome. In
Galilee also the Messianic hope was cherished with the deepest
intensity. When the Messiah appeared, with His own Galilean
upbringing, it was from the north-countrymen that He received the
warmest welcome, and among them His appeal elicited the most
gratifying response.
6. Later History:
In 47 BC, Herod the Great, then a youth of 25, was made military
commander of Galilee, and won great applause by the fashion in which
he suppressed a band of robbers who had long vexed the country (Ant.,
XIV, ix, 2). When Herod came to the throne, 37 BC, a period of peace
and prosperity for Galilee began, which lasted till the banishment of
his son Antipas in 40 AD. The tetrarchy of Galilee was given to the
latter at his father's death, 4 BC. His reign, therefore, covered the
whole life of Jesus, with the exception of His infancy. After the
banishment of Antipas, Galilee was added to the dominions of Agrippa
I, who ruled it till his death in 44 AD. Then followed a period of
Roman administration, after which it was given to Agrippa II, who
sided with the Romans in the subsequent wars, and held his position
till 100 AD. The patriotic people, however, by no means submitted to
his guidance. In their heroic struggle for independence, the command
of the two Galilees, with Gamala, was entrusted to Josephus, who has
left a vivid narrative, well illustrating the splendid courage of his
freedom-loving countrymen. But against such an adversary as Rome even
their wild bravery could not prevail; and the country soon lay at the
feet of the victorious Vespasian, 67 AD. There is no certain knowledge
of the part played by Galilee in the rebellion under Hadrian, 132-35
AD.
At the beginning of the Roman period Sepphoris (Cafuriyeh), about 3
miles North of Nazareth, took the leading place. Herod Antipas,
however, built a new city on the western shore of the Sea of Galilee,
which, in honor of the reigning emperor, he called Tiberias. Here he
reared his "golden house," and made the city the capital of his
tetrarchy. See TIBERIAS. After the fall of Jerusalem, Galilee, which
had formerly been held in contempt, became the home of Jewish
learning, and its chief seat was found in Tiberias where the Mishna
was committed to writing, and the Jerusalem Talmud was composed. Thus
a city into which at first no pious Jew would enter, in a province
which had long been despised by the leaders of the nation, became the
main center of their national and religious life.
7. Cities of Galilee:
Among the more notable cities in Galilee were Kedesh Naphtali, the
city of refuge, the ruins of which lie on the heights West of
el-Chuleh; Chorazin, Bethsaida and Capernaum, North of the Sea of
Galilee; Nazareth, the city of the Savior's youth and young manhood;
Jotapata, the scene of Josephus' heroic defense against the Romans,
which stood at Tell Jefat, North of the plain of Asochis (BJ, III,
vii, viii); Cana of Galilee; and Nain, on the northern slope of the
mountain now called Little Hermon.
8. General Description:
In physical features Galilee is the most richly diversified and
picturesque district in Western Palestine; while in beauty and
fertility it is strongly contrasted with the barren uplands of Judah.
Cut off from Mt. Lebanon in the North by the tremendous gorge of the
Litany, it forms a broad and high plateau, sinking gradually southward
until it approaches Cafed, when again it rises, culminating in Jebel
Jermuk, the highest summit on the West of the Jordan. From Cafed there
is a rapid descent by stony slope and rocky precipice to the shore of
the Sea of Galilee. The mountains of which Jebel Jermuk is the
Northeast outrunner stretch westward across the country, and drop upon
the plain of er-Rameh to the South. Irregular hills and valleys, with
breadths of shady woodlands, lie between this plain and that of
Asochis (el-Battauf]). The latter is split from the East by the range
of Jebel Tor`an. South of Asochis rise lower hills, in a cup-like
hollow among which lies the town of Nazareth. South of the town they
sink steeply into the plain of Esdraelon. The isolated form of Tabor
stands out on the East, while Carmel bounds the view on the West. The
high plateau in the North terminates abruptly at the lip of the upper
Jordan valley. As the Jordan runs close to the base of the eastern
hills, practically all this valley, with its fine rolling downs, is
included in Galilee. The plain of Gennesaret runs along the
northwestern shore of the Sea of Galilee. From the uplands to the
West, stretching from Qurun Chattin (the traditional Mount of
Beatitudes) to the neighborhood of Tabor, the land lets itself down in
a series of broad and fertile terraces, falling at last almost
precipitously on the western shore of the Sea of Galilee. The descent
toward the Mediterranean is much more gradual; and the soil gathered
in the longer valleys is deep and rich.
The district may be described as comparatively well watered. The
Jordan with its mighty springs is, of course, too low for purposes of
irrigation. But there are many perennial streams fed by fountains
among the hills. The springs at Jenin are the main sources of the
river Kishon, but for the greater part of its course through the plain
the bed of that river is far below the surface of the adjoining land.
The dews that descend from Lebanon and Hermon are also a perpetual
source of moisture and refreshment.
9. Products:
Galilee was famous in ancient times for its rich and fruitful soil,
"full of the plantations of trees of all sorts, insomuch that it
invites the most slothful to pains in its cultivation by its
fruitfulness; accordingly it is all cultivated by its inhabitants, and
no part of it lies idle" (BJ, III, iii, 2). See also GENNESARET, LAND
OF. The grapes grown in Naphtali were in high repute, as were the
pomegranates of Shikmona--the Sykaminos of Josephus--which stood on
the shore near Mt. Carmel. The silver sheen of the olive meets the eye
in almost every valley; and the olive oil produced in Galilee has
always been esteemed of the highest excellence. Its wheat fields also
yielded an abundant supply, the wheat of Chorazin being proverbial.
The great plain of Esdraelon must also have furnished rich provision.
It cannot be doubted that Galilee was largely drawn upon for the gifts
in kind which Solomon bestowed upon the king of Tyre (2 Chronicles
2:10). At a much later day the inhabitants of Tyre and Sidon depended
upon the produce of Galilee (Acts 12:20).
Galilee was in easy touch with the outside world by means of the roads
that traversed her valleys, crossed her ridges and ran out eastward,
westward and southward. Thus she was connected with the harbors on the
Phoenician seaboard, with Egypt on the South, with Damascus on the
Northeast, and with the markets of the East by the great caravan
routes (see "Roads" under PALESTINE).
10. Contact with the Outside World:
In the days of Christ the coming and going of the merchantmen, the
passing of armies and the movements of the representatives of the
Empire, must have made these highways a scene of perpetual activity,
touching the dwellers in Galilee with the widening influences of the
great world's life.
11. Population:
The peasant farmers of Galilee, we have seen, were a bold and
enterprising race. Encouraged by the fruitfulness of their country,
they were industrious cultivators of the soil. Josephus estimates the
population at 3,000,000. This may be an exaggeration; but here we have
all the conditions necessary for the support of a numerous and
prosperous people. This helps us to understand the crowds that
gathered round and followed Jesus in this district, where the greater
part of His public life was spent. The cities, towns and villages in
Galilee are frequently referred to in the Gospels. That the Jewish
population in the centuries immediately after Christ was numerous and
wealthy is sufficiently proved by the remains from those times,
especially the ruins of synagogues, e.g. those at Tell Chum, Kerazeh,
Irbid, el-Jish, Kefr Bir`im, Meiron, etc. Near the last named is shown
the tomb of the great Jewish teacher Hillel.
Galilee was not without her own heroic memories. The great
battlefields of Megiddo, Gilboa, and the waters of Merom lay within
her borders; and among the famous men of the past she could claim
Barak, Ibzan, Elon and Tola of the judges; of the prophets, Jonah and
Elisha at least; possibly also Hosea who, according to a Jewish
tradition, died in Babylon, but was brought to Galilee and buried in
Cafed (Neubauer, Geog. der Talmud, 227). When the chief priests and
Pharisees said, "Search, and see that out of Galilee ariseth no
prophet," it argued strange and inexcusable ignorance on their part
(John 7:52). Perhaps, however, in this place we should read ho
prophetes, "the prophet," i.e. the Messiah. It is significant that 11
out of the 12 apostles were Galileans.
For detailed description of the country, see ISSACHAR; ASHER; ZEBULUN;
NAPHTALI; see also GALILEE, SEA OF.
W. Ewing
ba'-shan (ha-bashan, "the Bashan"; Basan): h
This name is probably the same in meaning as the cognate Arabic
bathneh, "soft, fertile land," or bathaniyeh (batanaea), "this land
sown with wheat" ("wheatland").
1. Boundaries:
It often occurs with the article, "the Bashan," to describe the
kingdom of Og, the most northerly part of the land East of the Jordan.
It stretched from the border of Gilead in the South to the slopes of
Hermen in the North. Hermon itself is never definitely included in
Bashan, although Og is said to have ruled in that mountain (Joshua
12:5; 13:11). In Deuteronomy 3:10 Salecah and Edrei seem to indicate
the East and West limits respectively. This would agree with Joshua
12:5; 13:11, which seem to make Geshur and Maacath the western
boundary of Bashan. If this were so, then these unconquered peoples
literally "dwelt in the midst of Israel." On the other hand
Deuteronomy 4:47 may mean that the Jordan formed the western boundary
while Deuteronomy 33:22 makes Bashan extend to the springs of the
Jordan. If Golan lay in the district in which its name is still
preserved (el Jaulan), this also brings it to the lip of the Jordanh
valley (Deuteronomy 4:43). "A mountain of summits," or "protuberances
(Psalms 68:15,16:
Hebrew), might describe the highlands of the Jaulan, with its many
volcanic hills as seen from the West. "A mountain of God" however doe
not so well apply to this region. Perhaps we should, with Wetzstein
(Das batanaische Giebelgebirge) take these phrases as descriptive of
Jebel Chauran, now usually called Jebel ed-Druze, with its many
striking summits. This range protected the province from encroachment
by the sands of the wilderness from the East. On the South Bashan
marched with the desert steppe, el-Chamad, and Gilead. Of the western
boundary as we have seen there can be no certainty. It is equally
impossible to draw any definite line in the North.
2. Characteristics:
Bashan thus included the fertile, wooded slopes of Jebel ed-Druze, the
extraordinarily rich plain of el-Chauran (en-Nuqrah-- see HAURAN), the
rocky tract of el-Leja', the region now known as el-Jedur, resembling
the Chauran in character, but less cultivated; and, perhaps, the
breezy uplands of el-Jaulan, with its splendid reaches of pasture h
land. It was a land rich in great cities, as existing ruins
sufficiently testify. It can hardly be doubted that many of these
occupy sites of great antiquity. We may specially note Ashtaroth and
Edrei, the cities of Og; Golan, the city of refuge, the site of which
is still in doubt; and Salecah (Calkhad), the fortress on the ridge of
the mountain, marking the extreme eastern limit of Israel's
possessions.
The famous oaks of Bashan (Isaiah 2:13; Ezekiel 27:6) have their
modern representatives on the mountain slopes. It seems strange that
in Scripture there is no notice of the wheat crops for which the
country is in such repute today. Along with Carmel it stood for the
fruitfulness of the land (Isaiah 33:9 etc.); and their languishing was
an evident mark of God's displeasure (Nahum 1:4). The "bulls of
Bashan" represent blatant and brutal strength (Psalms 22:12, etc.). It
is long since the lion deserted the plateau (Deuteronomy 33:22); but
the leopard is still not unknown among the mountains (Song of Solomon
4:8).
3. History:
h
In pre-Israelite days Bashan was ruled by Og the Amorite. His defeat
at Edrei marked the end of his kingdom (Numbers 21:33; Joshua 13:11),
and the land was given to the half tribe of Manasseh (Joshua 13:30,
etc.). In the Syrian wars Bashan was lost to Israel (1 Kings 22:3;
2 Kings 8:28; 10:32), but it was regained by Jeroboam II (2 Kings
14:25). It was incorporated in the Assyrian empire by Tiglath-pileser
III (2 Kings 15:29). In the 2nd century BC it was in the hands of the
Nabateans. It formed part of the kingdom of Herod the Great, and then
belonged to that of Philip and Agrippa II.
W. Ewing
2004.04.16 | Я
Re: Ce dobre dlja zastol'noi besidy pislja pary pljashok.
Не знаю для якої бесіди це краще, однак тому що проводиться дискусія на тему -чи був Ісус юдеєм, варто довести якого щ таки роду Він був.Ось тут ви подали цікаве твердження-
-But a fine type of manhood
was developed among the peasant farmers of the two Galilees which,
according to Josephus (BJ, III, iii, 2), were "always able to make a
strong resistance on all occasions of war; for the Galileans are
inured to war from their infancy .... nor hath the country ever been
destitute of men of courage." Josephus, himself a Galilean, knew his
countrymen well, and on them he mainly relied in the war with Rome. In
Galilee also the Messianic hope was cherished with the deepest
intensity. When the Messiah appeared, with His own Galilean
upbringing, it was from the north-countrymen that He received the
warmest welcome, and among them His appeal elicited the most
gratifying response.-
Хто ж був той Мессія? Так виглядає, що тут говориться про Ісуса. А якщо так то тут підкреслюється його рід як галілеянина. Також , у попередніх параграфах Галілею описується, як країну чудової природи.
Натомість Юдейський край , це бідний природою, кам'янистий.
Може я не так зрозуміла, прошу розяснити.
2004.04.16 | Я
Re: Ще коротко про походження Ісуса
Чи був Христос юдеєм?18:58 30.03.2004
Зрозуміло, що ні. Проте багато українців чомусь вважають саме так. Це просто дивовижно, адже Євангеліє однозначно свідчить, що Христос був галілеянином, а можливість Його юдейства якнайкатегоричніше заперечують самі правовірні юдеї. Як же пояснити цей парадокс? Почнімо з фактичного стану справ.
--------------------------------------------------------------------------------
Ісус Христос. Реконструкція зовнішності на основі Турінської плащаниці та історичних описів.
Коли кажуть, що Христос начебто був юдеєм, то це мало б означати принаймні одну з трьох можливостей: 1) що Він належав до племені Юди (був юдеєм за походженням); 2) мешкав у Юдеї (був юдеєм за місцем проживання); 3) був юдеєм за релігією.
ПОХОДЖЕННЯ ХРИСТА
Згідно з Євангелієм, Христос народився від Діви Марії, яка була галілеянкою: майже все життя вона прожила в галілейському Назареті, галілеянами були всі її найближчі родичі. Нагадаємо, що галілеяни були народом, який належав до суперетносу галів-кельтів, що народився в Північному Надчорномор’ї приблизно у 12 ст. до н. е., звідки кількома хвилями розселився на величезні території Євразії. В Малій Азії (яку раніше називали Східною Галлією) гали заснували державу Галатія [1] — саме до християн-галатів (яких ще називали галогреками [2]) св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції)”[3]. Частина суперетносу галів зупинилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем) і дала цьому краю назву Галлія (Галлея, Гальлея [4]), яка збереглася донині у формі Галілея.
Перші згадки про Галілею сягають часів царя Соломона (10 ст. до н. е.), а пророк Ісайя говорить про неї як про не-юдейську країну (Іс 9.1). До речі, нинішні Голанські висоти (від “Галланд — “земля галів”) знаходяться саме на півночі Галілеї.
Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії (Діонісія Ареопагіта, Ігнатія Богоносця, святого Епіфанія, Никифора Калліста та інших), Діва Марія була шляхетною красунею, зросту вище середнього, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі і тонкі пальці рук. Тобто зовнішність виразно арійська і аж ніяк не семітська. Фантазії ж про юдейське походження Діви Марії просувалися ворогом в християнське середовище на основі брутального юдейського пасквілю Цельса “Правдиве слово”, а також апокрифічної “Книги Якова”, яка була офіційно заборонена Церквою принаймні з 5 ст. (детальніше див. Спецоперація “Книга Якова”).
Що стосується святого Йосипа, то він не був кровним батьком Ісуса, а лише Його люблячим опікуном. До того ж Йосип походив з роду Давида, а білявий Давид, хоч і виховувався в юдейському племені, не був юдеєм ні за походженням (расою), ні за психологією, ні за культурою, ні за релігією (див. Арійський стандарт http://www.perehid.org.ua/as13.html).
Належність Христа до народу галілеян була однією з важливих причин того, що юдеї не прийняли Його як свого Спасителя, зате з легкістю засудили на смерть через розп’яття: “Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, що зветься Христос? Усі відповіли: Нехай буде розп’ятий! Він спитав: Що злого вчинив він? Вони ж ще більше стали кричати: Нехай буде розп’ятий. Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крові праведника цього; ви бачите. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!” (Мт 27.22-25).
Згідно з описами у “Посланні до Візантійського імператора Теофіла”, “Сказанні монаха Епіфанія” і “Листі проконсула Лентула імператору Тіберію і Римському сенату”, Христос був дуже подібний до Своєї матері, був високого зросту (на що звернули увагу всі три автори), мав видовжене обличчя з легким рум’янцем, тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі, довгі тонкі пальці рук
Повний текст читайте "Народній Оглядач"
2004.04.16 | черговий
Re: Ще коротко про походження Ісуса
я, звичайно, не фахівець з історії Близького Сходу, але свої декілька копійок мушу вставити.1)Топонім Галичина дійно має зв’язок з Галлією на заході та Галатією на півдні, але вже не з Галилеєю. Галилея відома з часів пророка Ісаї - це орієнтовно 7 вік до н.е. - а вторгнення кельтів у Малу Азію дуже добре датовано, це початок 3 віку до н.е., тобто на 400 років пізніше Далі Галатії на південь кельти не просунулися.
2) Якщо виникає питання щодо релігійної належності галилеян - які все ж таки були мішанцями за своїм складом - то варто нагадати, що саме у ціьому регіоні після падіння Єрусалима був зібраний та складений Талмуд і знаходилася редиденція синедріону, яка пізніше була перевдена у Вавилон.
3) Наведені етимологія типу Єрихон чи Єрусалим з українськими коріннями - фантастична та недостовірна, тут пан Пінчук правий
4) якщо Вас цікавлять істоичні контакти між Україною та Палестиною, то тут дійсно є дві можливості - переселення филистимлян орієнтовно у 12 ст. до н.е. на узбережжя Середземного моря та тридцятирічне перебування на цій території скіфів у середині 7 ст. Тут і шукайте.я кщо вже так корить довести українське коріння Ісуса.
5) якесь масове переселення народів з басейну Середземномор’я у Придніпров’є на початку н.е. виглядає нонсенсом - уявіть собі людей, що віками вирощували маслини та виноград і вони несподівано переселяються у цілковито інший кліматичний пояс, з суворими зимами та цілком іншою кільтурою рільництва. Щось малоймовірно.
2004.04.16 | Анатолій
Re: Ще коротко про етимологію слів.!
Панове!Біблійний переклад Ізраїльських назв є досить приблизним і його не можна брати за основу, що зробив пан Ігор Каганець. Будь-який вчений порадив би йому танцювати від першоджерельних назв.
Мовою іврит біблійні назви звучать інакше:
Єрихон - Ерихо.
Єрусалим - Єрушалайм.
Назарет - Нацрет.
Віфлеєм - Бетлехем...
Тож треба вивчати матчастину, як казали в одному анегдоті.
Щодо галілеян, то, вибачайте, але не тільки духовенство Ізраїлю, але й рядові юдеї говорять (сам чув) - Ісус Христос не був євреєм (жидом), а був галілеянином.
Дозвольте маленьку цитату...
Церковні єрархи савеліянської церкви, особливо католицькі, національне питання Ісуса не вважають суттєвим. На їх думку, оскільки Ісус народився в Ізраїлі, то він єврей. А його матері Марії вони навіть приписали родовід від самого царя Давида. Але це не відповідає істині. Марія народилася у 19 році до н.е. від батьків галілеян Якима та Анни. Померла у 48 році н.е. в Ефесі. Ісус народився в 6 році до н.е. від Діви Марії і Святого Духа у Віфлеємі, як повіствують Євангелії. Названим батьком його був єврей Йосип Пантер (28-е коліно роду царя Давида). У Євангелії сказано: “А Яків породив Йосипа, Маріїного чоловіка, у якої народився Ісус, званий Христосом” (Мт.1.16)
Коротка ремарка. Насправді ж це досить гостра проблема, що дає безпосередній вихід на расову проблему та політику. Як відомо, походженням Ісуса дуже серйозно цікавилися німецькі етнологи. У цьому напрямку активно працював духовний батько німецьких расистів Г. Чемберлен. У процесі своїх досліджень, які охоплювали і Україну, він отримав багато доказів про орійське походження Ісуса. Це надало йому підставу рішуче заявити, що Ісус та його Апостоли (крім Юди) не мали жодної краплі єврейської крові. Однак профашистська орієнтація вченого не дозволила йому бути відвертим до кінця і визнати, що плем’я Ісуса генетично і духовно пов’язане із галілеянами, пращури яких північнопонтійські сколоти (кельти, як іх називали пізніше), прийшли в ІІІ ст. до н.е. в Палестину із Прикарпаття.
До них у Північній Палестині вже багато століть жили нащадки гіксів, скіфів, троянців, сарматів, які приходили сюди з Припонтиди, сьогоднішньої України. Тут було багато міст і селищ з “руськими” назвами (Скіфополь, Рама) та й назва річки Йордан запозичена з однієї з річок Дніпровського басейну. Фактично Палестина на той час виглядала як клаптикова ковдра. Головними тут були три “провінції” –Іудея, Самарія та Галілея. Вони мали автономний статус (між ними навіть інколи спалахувала міжнаціональна ворожнеча), хоча політично це була єдина Юдейська держава. Причому, галілеяни настільки не вписувалися в Ізраїль, що навіть цар Соломон віддає 20 міст Галілеї Хіраму - язичницькому царю Тира. Але і Хіраму ці міста не сподобалися своїм високим духовним Відо-Вістичним Православ’ям та гордими людьми, вони не вписувалися в уже з вихолощеним язичництвом Фінікію. І це цілком закономірно. Адже Галілея славилася своїм знаменитими містичними знаннями, мала висого рівня жерців-волхвів та великих провидців. Ще і досі галілейські гороскопи та пророцтва дуже цінуються не тільки на Сході, а й у Європі. Відомо, що духовне вчення придніпровського Гелона - столиці скіфів сколотів, про яку писав Геродот, і всього Трипілля були передані палестинським явсеям – громаді, до якої належали батьки Матері Марії і в якій виховувалися Іван Христитель та Ісус. Галілея тоді була ніби діаспорою Галичини і Борисфенії.
Ця обставина, до речі, і ускладнила становище Ісуса в Ізраїлі, особливо в Єрусалимі, його вважали іноплеменником і навіть расово неповноцінним. Коли “чистокровні євреї” кричали Пилатові: “Розіпни його!”, ними якоюсь мірою рухало почуття патріотизму (як це іноплеменника оголошують царем Юдейським). А от заступається за Ісуса дружина Пилата- галілеянка.
Як відомо з історії, галілеяни у І сторіччі н.е. пішли з Палестини на північ. Адже відомо, що після галілейського повстання в 66 році н.е. римляни вирішили стерти навіть пам’ять про непокірних назореїв та галілеян, перейменували галілейські топоніми та і сам етнос, давши йому ім'я, від тодішнього римського імператора Тиберія - тиверці. Вигнані зі своєї батьківщини галілеяни пішли спочатку у малу Азію (в етнічно близьку їм Кападокію), а звідти на Припонтиду до річок Дністер, Буг, Дніпро. Тут, асимілювавшися з місцевими аборигенами (нащадками сколотів та кімерійців) створили Тиверію – об'єднання племен, що входило до антського союзу слов'ян. Тиверія позначена на старих мапах подніпров'я.
За біблійною етнологією, чисельність і питома вага зайшлих у корінному населенні країни можуть бути не великими, а проте достатніми для домінуючого впливу на весь етнос та його історію. Тиверці були меншиною на землях Північної Припонтиди, але їх духовний вплив визначив склад усього племінного союзу. І трансформуючи антське об'єднання, тиверці створили етнічну основу для формування Галичини, що стала українським сакралом, духовним коренем Київської Русі.
Цим напевне зумовлений і особливий інтерес окультних антропологів до галичан (серед останіх широко практикувалися виміри черепа, вивчення форм вуха, носа тощо) та палестинських галілеян.
Нам, українцям, а особливо галичанам, нащадкам трипільських оріїв, треба пам'ятати і пишатися тим, що наші пращури дали світові найвідомішу особистість- ІСУСА ХРИСТА !(кінець цитати)
Анатолій
2004.04.16 | Augusto
Zvychajna vasha problema: pro ce vidomo til'ky vam.
Nijakyx pam'jatnykiv, zvychajno, vsja cja jurba "ukrainciv" ne zalyshyla, lyshe nevmyrushchi spalaxy fantazij.I v OCE my povynni viryty, vybachajte, na slovo jakyxos' fantazeriv...
Sumno ce vse, odne slovo: zazombovani judo-xrystyjane, zazombovani judoxrystyjane, zazombovanijudoxrystyjanezazombovanijudoxrystyjanezazombivanijudoxrystyjane....
Chy ja pravyl'no zrozumiv, mizh inshym, shcho "spravzhnja" Troja bula zovsim ne na misci rozkopok Shlimana, a ce naspravdi bula suchasna Trojeshchyna?
Chomu todi ne pity dali, i ne skazaty, shcho i Kyiv naspravdi buv ne tam, a na misci sela Kijovo v Dalmacii?
2004.04.16 | черговий
Re: Zvychajna vasha problema: pro ce vidomo til'ky vam.
проблема у тому пане Аугусто, що зазомбовані погани свої вигадки на історичні теми розглядають як предмет віри - ось людина, наприклад, вірує в те, що галилеяни це кельти і хоч тут розірвись, хоч усі джерела того періоду розклади перед ним по полицях, воно все рівно не повірить, що кельти через Сирію не продерлися і скаже, що це жиди понаписували. Я вірю в Бога, а історію вивчаю, як науку, в якій повинен бути пристуній чіткий доказовий аппарат.2004.04.16 | Георгій
Але дійсно є деяки вказівки...
... на те, що кельти і слов'яни (особливо західні) мають спільне коріння. Наприклад, етимологія імені Ян або Іан - це ім'я мають тільки західні слов'яни і шотланці (нащадки кельтів), більше ніхто. Звичайно, це не доводить, що не-єврейські мешканці Галілеї були точно одним народом з нами, але це цікаво.А галати з Нового Завіту - чи вони споріднені з кельтами? Я десь читав, що нібито мешканці турецької провінції Галатія дійсно, навіть і зараз, світлошкірі і блакитноокі. Якщо вони - нащадки стародавніх кельтів, тоді не так вже і неймовірно, що кельти колись таки продерлися через Сирію і жили в Галілеї (вона ж одразу на південь від Сирії). Якщо вони дійшли до внутрішніх областей Анатолійського півострова (Галатія), чому б їм було не дійти і до території сучасного Ізраїлю?
2004.04.19 | Анатолій
Панове науковці з юдо-християнським спрямуванням.
Якщо Ви вивчаєте історію тільки з науковим обгрунтуванням, то обгрунтуйте но-1. Питання знаходження жидів у Єгипті. До сьогоднішнього дня єгипетські вченні історики НЕ ЗНАЮТЬ ПРО ТЕ, ЩО ЖИДИ МЕШКАЛИ В ЄГИПТІ. Провчіть цих єгипетвських істриків-невігласів.
2. Обгрунтуйте історично та науково питання Єрусалимського вогню. Бо ці невігласи вчені нічого не знають про те, що вогонь виникає за велінням юдейського бога Ягве, Єгови, Сава-ота.
3. Наявність у Софії Київської навколо Оранти свастичних символів.
У мене для Вас, панове вчені юдо-християнського спрямування таких питань є декілька тисяч, отож почнемо...
Анатолій
2004.04.21 | Augusto
І ще трошки німці, голанці та ін. Але більше ніхто!
Георгій пише:> ... Наприклад, етимологія імені Ян або Іан - це ім'я мають тільки західні слов'яни і шотланці (нащадки кельтів), більше ніхто.
Знаєте таке просте ім'я Йоганнес (Johannes)? Від цього урочистого імені походять два маленькіх: "Ганс" (Hans) та "Ян" (Jan). Та ще забув, французьке "Жан" теж пишеться "Ян" (Jean), але далі - ніхто!
Георгій пише:
> Я десь читав, що нібито мешканці турецької провінції Галатія дійсно, навіть і зараз, світлошкірі і блакитноокі. Якщо вони - нащадки стародавніх кельтів...
То було так: стародавні кельти - чік-чік, монтаж-монтаж - сучасна Турція.
Візантія та інші прібамбаси загубилися при монтажі.
Галати, які пограбували Грецію в ІІІ в. до н.е, поселилися в Галатіі, де так перемішалися з греками, що вже в І в. до н.е. звалися "галло-греками". Св.ап. Павло (знаєтє, той, що поширював заразу юдо-хритиянства?) охрестив галатів, та потім дуже опікувався церквами, які там з'явилися (див. листи Павла "До Галатів"). Потім галати так схрестилися з козами, що вже і не згадувалися, аж поки Кемаль Ататюрк не почав шукати місце для столиці Турціі, яку він вирішив побудувати на місці села Анчира - давньоі столиці Галатіі (також відома своімі кролями та котами - Ангорські кіцьки теж - біляві та з блакитними очами - нащадки стародавніх кельтів, Ангорські кролі - біляві, але з червоними очами - нащадки стародавніх кельтів, які сталі комуністами).
2004.04.22 | Тестер
Re: О блаженний Августин на кирилицю розжився
Чи вже з Голяндиї вигнали за вживання тяжких наркотиківЧи вже в Україні і напився з радощів?
Подібно, що головою вдарився, бідняга...
2004.04.22 | Augusto
Я ніколи не граюся в лікаря, вибач.(-)
2004.04.23 | Анатолій
І це правда, бо Августин, як правило, грається у хворого!(-)
2006.01.23 | Социст
Але й думати теж інколи важко, коли збираєш свої думки(--)
2004.04.24 | Augusto
Приходьте до мене всі невдоволені моім постінгом.
Приходьте до мене всі невдоволені моім постінгом і я заспокою вас. Один раз.Анчира-Ангора-Анкара.
Хто не вірить, та хоче перевірити, що місто Анкара, столицю Турціі, побудовано на місті села (містечка), туди в спочатку в 1919 році переіхав жити Кемаль Ататюрк, а в 1923 році переіхала і столиця Турецькоі Республіки, в Анкарі знаходиться мавзолей Кемаля Ататюрка?
Хто не вірить, що порода котів та кролів "Ангорська" має відношення саме до Анкори-Ангори?
Хто не вірить, що Анчара, яка зараз зветься Анкара була "столицею" провінціі Галатія?
Хто не вірить, що ангорськи коти походять від кельтів є зазомбований юдо-хритиянин, зазомбований юдохристиянин, зазомбобанийюдохристиянинзазомбованийюдохристиянинзазомбованийюдохристияаааааанин.
2004.04.26 | Анатолій
Августо, давайте адресу!! (-)
2004.04.27 | Augusto
Календар юдо-орійця, юдо-русина, юдо-украінця.
Сьогодня День Вгадування Адреси - в цей день юдо-орійці та юдо-русини запрошували один одного в гості, а потім разом йшли до юдо-украінців, надягали чотири пари шароварів, співали співанки, танцювали танцюванки, вишивали вишиванки.А адреса проста: http://maidan.org.ua/n/rel/1083094441
2004.04.28 | Анатолій
Ви ще забули про календар августійшого юдо-шлепера! (-)