Видатні філософи і богослови. Платон. Ч.1. Життя.
05/01/2004 | Георгій
У мене досить давно виникла думка розпочати на нашому форумі серйозну, систематичну розмову про найвидатніших філософів світу, особливо (через специфіку цього тематичного форуму) про їх погляди на такі вічні питання, як Бог, душа, безсмертність тощо. Дуже прошу всіх приєднатися...
Хочу почати цю розмову з Платона. Він не був історично найпершим філософом, але мабуть він був першим філософом, чиї погляди і роздуми зіграли, і продовжують грати, величезну роль у формуванні наших сьогоднішніх поглядів на світ, людину, мораль, знання і Бога та божественне. Також, на наше щастя, більше ніж тридцять оригінальних праць Платона збереглися, видані і перевидані, можуть бути легко знайдені і прочитані. Практично всі вони є й на Інтернеті (англійською мовою), і їх дуже неважко знайти через Гугль або подібний пошуковий двигун.
Платон народився у 427 році до н.е. в Афінах (Атенах), в родині заможних і впливових аристократів. Його мати, Періктіона, була родичкою знаменитого афінського законодавця Солона. Батько Платона, Арістон, помер, коли хлопцеві було п'ять чи шість років. Скоро після смерті Арістона, Періктіона вийшла заміж за свого дядька Пірілампія, який був близьким другом і помічником афінського урядовця Перікла. Юний Платон зростав в атмосфері патріотизму, політичних дебатів, і дуже хотів стати державним діячем.
Проте все в житті цієї людини перевернулося, коли у 404 р. до н.е. група афінських аристократів захопила владу і встановила жорстоку, криваву диктатуру. Серед нових можновладців були двоє родичів молодого Платона - його двоюрідний брат Крітій і його дядько Хармід. Двадцятитрьохрічний Платон був страшно обурений поведінкою афінської аристократії взагалі, і особливо поведінкою членів своєї власної родини. З цього часу його вже не приволікали думки про політичну кар'єру. Натомість він, під впливом власного сумління і також ідей свого нового друга, філософа Сократа, став думати про життя вченого-філософа. Разом з групою молодих афінян - Аполлодором, Крітобулом, Гермогеном, Епігеном, Есхіном, а також приїжджими з інших грецьких міст (Сімміасом, Ктезіппом, Евклідом і ін.) - Платон почав регулярно зустрічатися з Сократом і переймати від цього "афінського гедзя" його філософське вчення.
У 399 році до н.е. Сократа було засуджено на смерть, за те, що він нібито не вірив в існування грецьких богів і морально розкладав афінську молодь. Переляканий Платон втік з Афін у невідомому напрямку. Він повернувся до свого рідного міста тільки у 387 році, коли диктатури аристократів-олігархів там вже не було, і почав давати приватні уроки "мудрості." Ці уроки завжди відбувалися на свіжому повітрі, в гайку, який, за легендою, колись належав грецькому героєві на ім'я Академ. Через це засновану Платоном школу почали називати Академією, а його учнів - академіками або періпатетиками (від грецького слова "періпатето," яке означає прогулюватися або ходити туди-сюди без очевидної мети; Платон вважав, що "мудрість" краще сприймається людиною не тоді, коли вона сидить, а тоді, коли вона ходить і розмовляє).
Саме під час прогулянок і розмов зі своїми академіками Платон склав свої знамениті філософські твори. Майже всі вони написані у формі діалогу, де Сократ (у чиї вуста Платон часто вкладав свої власні думки) говорить з одним або з кількома реальними чи уявними дійовими особами. Збереглося 35 цих діалогів; дослідники вважають, що приблизно 30 з них написані самим Платоном, а решта написана його анонімними учнями від його імені. У цих діалогах можна знайти такі суто платонівські концепції, як первинність і об'єктивне існування "ідеї" або "форми"; людське пізнання світу як процес "спогадів" душі про "світ чистих форм"; людське щастя як свідомий шлях до моральної досконалості ("арете"); будова людського суспільства як відображення балансу між інтелектом, волею і бажанням; мистецтво як творення у стані шаленства, "магнетизму," пристрасті ("ерос"), і ін. (Я спробую проаналізувати деякі діалоги Платона, що я їх простудіював, у наступних частинах цього повідомлення.)
Платон жив і творив в Афінах до кінця свого життя, майже нікуди не подорожуючи. Тільки двічі він виїхав з Афін, обидва рази у 360 р. до н.е. і обидва рази до сіцілійського міста Сіракузи. Він помер у 347 р. до н.е., залишивши після себе велику і дуже добре відому філософську школу. Його найвидатнішим учнем був Арістотель.
Хочу почати цю розмову з Платона. Він не був історично найпершим філософом, але мабуть він був першим філософом, чиї погляди і роздуми зіграли, і продовжують грати, величезну роль у формуванні наших сьогоднішніх поглядів на світ, людину, мораль, знання і Бога та божественне. Також, на наше щастя, більше ніж тридцять оригінальних праць Платона збереглися, видані і перевидані, можуть бути легко знайдені і прочитані. Практично всі вони є й на Інтернеті (англійською мовою), і їх дуже неважко знайти через Гугль або подібний пошуковий двигун.
Платон народився у 427 році до н.е. в Афінах (Атенах), в родині заможних і впливових аристократів. Його мати, Періктіона, була родичкою знаменитого афінського законодавця Солона. Батько Платона, Арістон, помер, коли хлопцеві було п'ять чи шість років. Скоро після смерті Арістона, Періктіона вийшла заміж за свого дядька Пірілампія, який був близьким другом і помічником афінського урядовця Перікла. Юний Платон зростав в атмосфері патріотизму, політичних дебатів, і дуже хотів стати державним діячем.
Проте все в житті цієї людини перевернулося, коли у 404 р. до н.е. група афінських аристократів захопила владу і встановила жорстоку, криваву диктатуру. Серед нових можновладців були двоє родичів молодого Платона - його двоюрідний брат Крітій і його дядько Хармід. Двадцятитрьохрічний Платон був страшно обурений поведінкою афінської аристократії взагалі, і особливо поведінкою членів своєї власної родини. З цього часу його вже не приволікали думки про політичну кар'єру. Натомість він, під впливом власного сумління і також ідей свого нового друга, філософа Сократа, став думати про життя вченого-філософа. Разом з групою молодих афінян - Аполлодором, Крітобулом, Гермогеном, Епігеном, Есхіном, а також приїжджими з інших грецьких міст (Сімміасом, Ктезіппом, Евклідом і ін.) - Платон почав регулярно зустрічатися з Сократом і переймати від цього "афінського гедзя" його філософське вчення.
У 399 році до н.е. Сократа було засуджено на смерть, за те, що він нібито не вірив в існування грецьких богів і морально розкладав афінську молодь. Переляканий Платон втік з Афін у невідомому напрямку. Він повернувся до свого рідного міста тільки у 387 році, коли диктатури аристократів-олігархів там вже не було, і почав давати приватні уроки "мудрості." Ці уроки завжди відбувалися на свіжому повітрі, в гайку, який, за легендою, колись належав грецькому героєві на ім'я Академ. Через це засновану Платоном школу почали називати Академією, а його учнів - академіками або періпатетиками (від грецького слова "періпатето," яке означає прогулюватися або ходити туди-сюди без очевидної мети; Платон вважав, що "мудрість" краще сприймається людиною не тоді, коли вона сидить, а тоді, коли вона ходить і розмовляє).
Саме під час прогулянок і розмов зі своїми академіками Платон склав свої знамениті філософські твори. Майже всі вони написані у формі діалогу, де Сократ (у чиї вуста Платон часто вкладав свої власні думки) говорить з одним або з кількома реальними чи уявними дійовими особами. Збереглося 35 цих діалогів; дослідники вважають, що приблизно 30 з них написані самим Платоном, а решта написана його анонімними учнями від його імені. У цих діалогах можна знайти такі суто платонівські концепції, як первинність і об'єктивне існування "ідеї" або "форми"; людське пізнання світу як процес "спогадів" душі про "світ чистих форм"; людське щастя як свідомий шлях до моральної досконалості ("арете"); будова людського суспільства як відображення балансу між інтелектом, волею і бажанням; мистецтво як творення у стані шаленства, "магнетизму," пристрасті ("ерос"), і ін. (Я спробую проаналізувати деякі діалоги Платона, що я їх простудіював, у наступних частинах цього повідомлення.)
Платон жив і творив в Афінах до кінця свого життя, майже нікуди не подорожуючи. Тільки двічі він виїхав з Афін, обидва рази у 360 р. до н.е. і обидва рази до сіцілійського міста Сіракузи. Він помер у 347 р. до н.е., залишивши після себе велику і дуже добре відому філософську школу. Його найвидатнішим учнем був Арістотель.
Відповіді
2004.05.01 | пан Roller
Полезно , интересно, перспективно, одобрям.(-)
2004.05.04 | Георгій
Дякую, завжди радий служити. До речі...
... Ви, мабуть, звернули увагу, що на "Культурі" була інформація про появу українських перекладів платонівських діалогів:http://maidan.org.ua/n/culture/1083432524
Мені, на жаль, ці переклади недоступні, я користуюся англійськими - у книжці Р.П. Вулфа, яку я вже згадував, а також у книжці під назвою "Plato, Epictetus, Marcus Aurelius - the Harvard Classics Collector's Edition" (Grolier Enterprises Corp., Danbury, CT, 1980, 345 pp., містить три діалоги Платона у перекладі Бенджаміна Джоуета). Дуже цікавий аналіз філософії Платона також є в книзі проф. Хуліана Маріаса "Історія філософії" (Dover Publications Inc., New York, 1967, 505 pp, ISBN 0-486-21739-b).
2004.05.01 | Георгій
Ч.2. Діалоги, написані в молодості: "Апологія"
"Апологія" (діалог, відомий також під назвою "Апологія Сократа") - відносно короткий твір молодого Платона, який дуже легко читається, і, на перший погляд, не містить суттєвого філософського змісту. Він під час швидкого, поверхневого читання може здатися більше схожим на моралізаторську проповідь, ніж на філософську працю. Але в цьому діалозі, на мій погляд, вже є кілька надзвичайно цікавих думок, які обертаються навколо таких центральних платонівських концепцій, як ідея і безсмертна душа.Сократ у цьому діалозі полемізує з Мелетієм, одним з членів так званої "ради одинадцятьох," яка за допомогою жюрі з 501 громадянина Афін засудила Платона до смертної кари за атеїзм і аморальність. Метою Сократа є не стільки довести, що він не є винним у тому, за що його збираються стратити, скільки зайвий раз пояснити своїм співвітчизникам, що ж є найголовнішим в його житті і вченні.
Промова-апологія Сократа починається, як це не парадоксально, з досить нищівної критики у свою власну адресу. Філософ у дуже сильних виразах підкреслює, що він не є красномовним; що він ніколи не навчав молодь якимось особливим знанням (наприклад, знанням про природу, земні надра, закони фізики тощо), тому що він сам такими знаннями не володіє; і, нарешті, що він не має мудрості, не є тим, що греки називали "мудрець" ("софон"). Єдине, що він робив у своєму житті і єдине, що він вважає вартим робити, було просто задавати людям питання і з'ясовувати для себе, чи вони дійсно знають чи розуміють те, про що вони стверджують, що вони це знають чи розуміють. Сократ пояснює таку свою схильність тим, що ще з юності нібито чув голос, який постійно підштовхував його на шлях праведності ("арете"). Цей голос не казав йому робити те чи інше, але натомість нібито шепотів йому, що от такий чи такий вчинок НЕ є праведним і тому від нього треба утримуватися. Одним з вчинків, що його цей внутрішній сократівський голос засуджував, було оголосити себе знаючим чи мудрим. Під впливом цього голосу Сократ став на позицію, яку можна суммувати словами "я знаю тільки те, що я нічого не знаю," і став цікавитися, в чому ж інші, нібито знаючі щось, люди відрізняються від нього.
Далі Сократ посилається на свого вже померлого друга і учня Херефона, який, очевидно будучи враженим мудрістю Сократа (яку сам філософ у собі заперечував), звернувся до дельфійського оракула з питанням, чи є на світі хоч одна людина, мідріша за його вчителя. Піфія, яка говорила до людей від імені всезнаючого дельфійського божества, сказала Херефонові, що мудрішого за Сократа не існує. Сократ опинився перед ділемою. З одного боку, він щиро вірив у божественність і непомильність дельфійського оракула; з другого боку, він так само беззастережно вірив своєму внутрішньому голосу, який не дозволяв йому вважати себе мудрим. Тоді Сократ вирішив перевірити гіпотезу, яка на тлі цієї ділеми здавалася йому єдино правильною, а саме ту гіпотезу, що просто-напросто НІХТО з людей не є мудрим. Він став зустрічатися з видатними державними діячами, потім з видатними митцями (поетами і ораторами-риториками), потім з простим людом (ремісниками), і з'ясував, що дійсно, жодна з цих трьох категорій людей не є носієм мудрості. Державні діячі повторюють завчені штампи, смислу яких вони не розуміють. Поети творять прекрасне, але не здатні більш-менш раціонально пояснити, чому вони роблять це прекрасне і що саме це прекрасне собою являє. Ремісники володіють секретами свого ремесла, знають багато технічних премудростей, але абсолютно нездатні говорити про якісь "вищі" духовні чи філософські речі.
Який вихід з цієї ситуації? Де шукати мудрість, і як її шукати? Сократ (точніше, Платон вустами Сократа) не дає простої відповіді на це питання. Єдине, що здається йому безсумнівним, це те, що людина повинна постійно, без перестанку, невтомно шукати дорогу - не до мудрості, а до ПРАВЕДНОСТІ. Елементом праведності є сумніватися в усьому поверхневому, нібито очевидному, і вести постійний "допит" як інших людей, так і самого себе, про те, що ж дійсно собою являють речі. Іншими елементами праведності є жити просто, не прагнути нагромадження багатства чи почестей; любити свою батьківщину, свою державу - аж до готовності віддати своє життя в жертву заради її інтересів. Нарешті, важливим елементом праведності є не боятися смерті. Якщо людина, веде далі Платон, не перевіряла постійно сама себе, не піддавала себе суворому, нещадному суду, не екзаменувала себе все своє життя - тоді воно, це життя, не є й вартим, щоби боятися за його втрату. Якщо ж людина була праведною (а це, в першу чергу, за Платоном, і є постійно піддавати себе аналізу і всякого роду "екзаменам") - тоді їй нема чого боятися, тому що праведника нічого не може пошкодити ні в житті, ні після смерті.
Наприкінці діалогу Сократ звертається до тих членів жюрі, які голосували за його виправдання. Називаючи їх друзями і істинними суддями, філософ просить їх не журитися через його смерть. Ми не знаємо, каже Сократ, що саме чекає на нас після смерті, але, згідно з існуючими уявами інших людей, це може бути або повне не-існування - спокій, або існування в іншому - і КРАЩОМУ - світі. В обох випадках смерть є тільки благом. Схоже, що Сократ (і молодий Платон) схиляється до прийняття другого варіанту, тобто свідомого існування людської душі в потойбічному світі (це буде розвинуто в зрілих діалогах Платона, особливо у "Федоні," "Федрі" і "Державі").
В "Апології" є одна деталь, яка привернула мою увагу: під час полеміки з Мелетієм, Сократ підтверджує свою віру в богів тим, що він, як це відомо всім його учням, впевнений у божественній природі оракулів і духів, а також у напів-божественній природі старогрецьких героїв. Сказавши це, Сократ питає Мелетія, чи може він уявити собі існування такої речі, як природа коней, і водночас уявити собі, що не існує таких речей, як окремі індивідуальні коні. Звичайно ні, каже Мелетій. А чи можна собі уявити, питає далі Сократ, що існує така річ, як гра на флейті, і не існує окремих флейт. Ні, каже Мелетій. Так і з божественною природою, каже Сократ; якщо людина вірить в існування божественності як такої (ми б зараз сказали, "категорії божественності," хоча термін "категорія" з'являється вже після Платона, в Арістотеля), вона ТИМ САМИМ вірить і в існування окремих богів або Бога ("го теос"). Мені здається, що тут у неявній формі вже звучить пізніша платонівська концепція ідеї або форми, і також той "онтологічний доказ Божого буття," який значно пізніше, в 11 ст. н.е., був розвинутий Св. Ансельмом.
До інших діалогів молодого Платона належать діалоги "Крітон" і "Евтифр." Останнього я ще не читав, а про "Крітона," мабуть, краще поговорити в окремому повідомленні.
2004.05.02 | Р.М.
Мудрість - прерогатива Бога.
Георгій пише:> Який вихід з цієї ситуації? Де шукати мудрість, і як її шукати? Сократ (точніше, Платон вустами Сократа) не дає простої відповіді на це питання. Єдине, що здається йому безсумнівним, це те, що людина повинна постійно, без перестанку, невтомно шукати дорогу - не до мудрості, а до ПРАВЕДНОСТІ.
Погоджуюся з цією тезою.
У своїх пошуках людина повинна всеціло покладатися не на свій розум, а на ВИЩИЙ РОЗУМ. Треба також розуміти, що цей вищий розум людина не здатна осягнути самотужки. Він (розум) може бути нам дарований Тим, Кому він належить, - Богом Творцем.
Наше бажання до набуття мудрости не є вирішальним. Дух діє де хоче і як хоче, Йому видніше. Єдине, чого ми повинні прагнути і робити з власної волі, так це щиро і беззастережено просити у Бога. ЧОГО ??!!..
А це вже не є важливим. Вирішальним є наш стан абсолютної всецілої довіри до Бога, як до свого всемогучого люблячого батька. Головним нашим устремлінням повинно стати бажання бути завжди з Ним, а Він краще за нас знає, щО нам потрібно і завжди подбає про своїх дітей.
Близкість з Богом дає людям сили боротися зі своєю грішною природою. Бо нашими прямими обов'язками є перестати грішити, виконуючи Божі заповіді. Отримати ж мудрість, - прерогатива Бога
2004.05.02 | Георгій
Все так, але мудрість допомагає в пошуках праведності
Я теж погоджуюся, що пошуки праведності є важливішим пріоритетом людини, ніж пошуки мудрості. Але наші уяви про праведність дуже міняються по мірі того, як ми - людство - набуваємо нових знань, нової мудрості.В наступному діалозі, про який я збираюся говорити, "Федон," є епізод, від якого в нас з Вами мурахи поповзуть по спині. Там учні Сократа приводять до нього його дружину, Ксантіппу, яка тримає на руках його маленького сина, і плаче. Сократ, не сказавши їй жодного слова, роздратовано наказує своїм учням забрати "оце" геть з його очей. Бідолашна жінка іде, голосно ридаючи і б'чи себе руками в груди, а її чоловік продовжує, нібито нічого не сталося, розповідати своїм учням, як він хоче скористатися останніми годинами свого життя для того, щоби закінчити свою працю над гімном Аполлонові. Далі іде досить довга академічна дискусія про поезію і музику. Про Ксантіппу ніхто навіть і не згадує - подумаєш, всього-навсього дурна жінка. Кого це цікавить - вона ж не філософ...
І це досить показово для старогрецького суспільства. Греки не ставили жінок ні в що, вважали їх предметами домашнього побуту, знаряддям для народження і годування дітей. І в багатьох інших суспільствах теж люди мали таку ментальність. Але, дякувати Богові, пройшов час, змінилися уяви людей про стать взагалі і про здібності жінок зокрема, і мізогінія відходить в минуле, на "смітник історії."
2004.05.03 | Р.М.
Re: Все так, але мудрість допомагає в пошуках праведності
Георгій пише:> Я теж погоджуюся, що пошуки праведності є важливішим пріоритетом людини, ніж пошуки мудрості. Але наші уяви про праведність дуже міняються по мірі того, як ми - людство - набуваємо нових знань, нової мудрості.
Та ні. Поняття праведности і поняття прекрасного не залежать від нашої уяви. Вони є вічними, як і усмішка Джаконди
Інша річ, чому наші уяви коливаються і є такими нестабільними у сприйнятті цих понять. Узяти ті ж відношення до жінки. В різних культурах у різні часи відношення до жіночої краси і жіночої духовности були різними. Правда ж та, котра від Бога. Читайте Святе Письмо, там все написано. Якщо щось не вкладується у Вашій голові, - то там і шукайте причину.
> В наступному діалозі, про який я збираюся говорити, "Федон," є епізод, від якого в нас з Вами мурахи поповзуть по спині. Там учні Сократа приводять до нього його дружину, Ксантіппу, яка тримає на руках його маленького сина, і плаче. Сократ, не сказавши їй жодного слова, роздратовано наказує своїм учням забрати "оце" геть з його очей. Бідолашна жінка іде, голосно ридаючи і б'чи себе руками в груди, а її чоловік продовжує, нібито нічого не сталося, розповідати своїм учням, як він хоче скористатися останніми годинами свого життя для того, щоби закінчити свою працю над гімном Аполлонові. Далі іде досить довга академічна дискусія про поезію і музику. Про Ксантіппу ніхто навіть і не згадує - подумаєш, всього-навсього дурна жінка. Кого це цікавить - вона ж не філософ...
У мене з наведеного Вами епізоду мурахи по спині не повзуть. Сократ, в даному випадку, ні дитині, ні своїй дружині, котра, очевидно, не добре знає і розуміє свого чоловіка, нічого злого не зробив. Хоча, звичайно, він міг би знайти тепле слівце і якось розрадити свою дружину. У мене мурашки повзуть по спині, коли люди свідомо убивають своїх ненароджених дітей, шукаючи оправдань у тих "цінностях", які черпають з людських знань.
> І це досить показово для старогрецького суспільства. Греки не ставили жінок ні в що, вважали їх предметами домашнього побуту, знаряддям для народження і годування дітей. І в багатьох інших суспільствах теж люди мали таку ментальність.
Не треба плутати грішне з праведним. Немає нічого поганого в тому, що жінка народжує і виховує діточок, і дбає про сімейний затишок. Для того вона й дана чоловікові Богом. Погане те, що деякі чоловіки зневажають і знущаються над жінками.
> Але, дякувати Богові, пройшов час, змінилися уяви людей про стать взагалі і про здібності жінок зокрема, і мізогінія відходить в минуле, на "смітник історії."
Чи такі вже й хороші уяви панують у сучасному світі?.
І як вони можуть бути хорошими, коли зовсім не співпадають з Божими уявами.
2004.05.03 | Георгій
Святий Дух діє через людську культуру
Р.М. пише:> Георгій пише:
> > Я теж погоджуюся, що пошуки праведності є важливішим пріоритетом людини, ніж пошуки мудрості. Але наші уяви про праведність дуже міняються по мірі того, як ми - людство - набуваємо нових знань, нової мудрості.
> Та ні. Поняття праведности і поняття прекрасного не залежать від нашої уяви. Вони є вічними, як і усмішка Джаконди
(ГП) Тут Платон, безумовно, згодився б з Вами. Він уявляв собі Красу як вічну, незмінну Ідею, яка існує об'єктивно, незалежно від наших з Вами уяв про неї. І про знання від людей він би теж погодився - він взагалі вважав, що ми нічому ніколи не навчаємося ні від наших власних взаємодій зі світом речей, ні від наших запозичень з емпіричного досвіду інших. З його точки зору, набуття мудрості - це не що інше, як тільки спогади душі про той досвід, якого вона, душа, набула під час її життя в окремому, іншому, "потойбічному" світі Чистих Ідей, у тому світі, де живе, поруч з Ідеями речей, також і Ідея Ідей, тобто божество, Бог. У новітній філософії приблизно такої ж концепції дотримувався Імануїл Кант, який вважав, що ми народжуємося з готовими, преформованими знаннями про Ідеї (в тому числі ідеї добра, краси, гармонії, правди, - так само як ідеї часу, простору, круглості, квадратності, тепла, холоду і т.д.), а в процесі емпіричного досвіду тільки "підганяємо" сигнали наших органів почутів під ці преформовані (Божественні) ідеї.
> Інша річ, чому наші уяви коливаються і є такими нестабільними у сприйнятті цих понять. Узяти ті ж відношення до жінки. В різних культурах у різні часи відношення до жіночої краси і жіночої духовности були різними. Правда ж та, котра від Бога. Читайте Святе Письмо, там все написано. Якщо щось не вкладується у Вашій голові, - то там і шукайте причину.
(ГП) Згідний.
> У мене з наведеного Вами епізоду мурахи по спині не повзуть. Сократ, в даному випадку, ні дитині, ні своїй дружині, котра, очевидно, не добре знає і розуміє свого чоловіка, нічого злого не зробив. Хоча, звичайно, він міг би знайти тепле слівце і якось розрадити свою дружину.
(ГП) Так я ж саме про це. Йому, Сократові, такому нібито праведникові, навіть і в голову не спало сказати Ксантіппі щось тепле, утішити її. І пізніше, коли він вже випив отруту і його тіло почало мертвіти, він говорив зі своїми учнями про різні речі, в тому числі дуже "побутові" (наприклад, вже за якусь хвилину перед смертю, згадав, що він деякий час тому позичив у когось півня і не віддав). А для Ксантіппи в нього просто не було слів. Вона для нього була річ, робоча худоба, на одній дошці з його півнями чи коровами.
>У мене мурашки повзуть по спині, коли люди свідомо убивають своїх ненароджених дітей, шукаючи оправдань у тих "цінностях", які черпають з людських знань.
(ГП) Я дуже проти абортів, але коли абсолютно очевидно, що дитина народиться зі страшними генетичними аномаліями, та ще й життя самої жінки під загрозою від майбутніх пологів?
> Не треба плутати грішне з праведним. Немає нічого поганого в тому, що жінка народжує і виховує діточок, і дбає про сімейний затишок. Для того вона й дана чоловікові Богом. Погане те, що деякі чоловіки зневажають і знущаються над жінками.
(ГП) А коли чоловіки не дають жінкам права голосувати (у США, наприклад, жінки нарешті, після кількох десятиріч боротьби "суфражисток," отримали право брати участь у політичних виборах тільки в 1921 році, та й досі деякі штати офіційно не ратифікували цього права)? Це теж, на мою думку, зневага до жінки, ставлення до неї як до чогось нижчого, примітивнішого, дурнішого за чоловіка.
> > Але, дякувати Богові, пройшов час, змінилися уяви людей про стать взагалі і про здібності жінок зокрема, і мізогінія відходить в минуле, на "смітник історії."
> Чи такі вже й хороші уяви панують у сучасному світі?.
(ГП) Звичайно, в світі існує зло. Але все-таки є і поступ у хорошому напрямку. Все більше і більше людей згоджується, наприклад, що політична влада повинна бути прозорою для людей, підзвітною їм, а не такою, що творить "бєзпрєдєл." Завдяки досягненням природничих наук люди менше і не так тяжко хворіють, живуть довше і змістовніше. Вдосконалюються уяви про життя людської родини, про виховання дітей, освіту молоді й дорослих. Весь час з'являються нові книги, картини, кінофільми, музичні твори. Все це прояви розвитку людської культури. Безумовно, ми, християни, віримо, що люди без Бога не здатні ні на що хороше. Але от пресвітеріани, наприклад, дуже серйозно вважають, що Бог - Святий Дух - виявляє себе саме в колективній діяльності людських спільнот, суспільств, людства в цілому. Зовсім у протилежне вірять Свідки Єгови - вони вважають, що в загальнолюдській культурі нічого хорошого нема, що істинно віруючі повинні замкнутися у своїх Залах Царства, читати там Біблію і чекати Армагеддону. Але такі вірування приводять тільки до моральної кризи, в чому я переконався на собі. Тепер я значно більше відкритий до думки, що незважаючи на поламаність, хворість, гріховність людського світу, Святий Дух діє в ньому через хороших художників, поетів, акторів, музикантів, політиків, науковців, лікарів, вчителів, філософів тощо. Одним словом, через людську культуру.
> І як вони можуть бути хорошими, коли зовсім не співпадають з Божими уявами.
(ГП) Це справа віри. Я не можу, наприклад, повірити в те, що Бог дійсно наказує кожній жінці в церкві мовчати чи пов'зувати голову хусткою на знак того, що "не чоловік від неї, а вона від чоловіка." Або що Бог проти права жінки голосувати чи служити в церкві пастором. Я вірю, з іншого боку, в те, що Бог допоможе мені і всім іншим розібратися в усіх цих питаннях, якщо ми будемо старатися жити хорошим, моральним, праведним життям, якщо ми будемо критичними до себе і такими, хто прагне очистити наше серце з допомогою нашого Спасителя, Ісуса Христа.
2004.05.04 | Р.М.
Re: Святий Дух діє через людську культуру
Георгій пише:> > Та ні. Поняття праведности і поняття прекрасного не залежать від нашої уяви. Вони є вічними, як і усмішка Джаконди
> (ГП) Тут Платон, безумовно, згодився б з Вами. Він уявляв собі Красу як вічну, незмінну Ідею, яка існує об'єктивно, незалежно від наших з Вами уяв про неї. І про знання від людей він би теж погодився - він взагалі вважав, що ми нічому ніколи не навчаємося ні від наших власних взаємодій зі світом речей, ні від наших запозичень з емпіричного досвіду інших.
Дійсно, можна з великою долею ймовірності допустити, що коли б Платон, і не тільки він, жив у християнські часи, він міг би стати сповідником Христової віри. Святий Дух діє завжди, у будь-якій світовій культурі і в будь-який історичний період. Безсумнівно, Його дія відбулася й на давньогрецьких філософах. Проте беззастережно вірити треба лише Св. Письму. Чому?.
Справа тут навіть не в істиності і правильності інформації. Прив'язавши себе намертво до Св. Письма, а отже до Святого Духа, наш розум набуває своєрідного імунітету, котрий оберігає нас від облуди. Це не означає, що ми не повинні нічого читати, окрім Біблії. Ні! Навпаки. Ми повинні цікавитися усім, що вважаємо вартим нашої уваги. Але при цьому ми маємо завжди звіряти думки і ідеї, котрі до нас доходять з Ісусом Христом. А як би Він поступив?! Що би Він сказав з цього приводу?. Повірте, пане Георгію, це є можливим. Для цього потрібне наше щире бажання і абсолютна щирість і відвертість, а тим більше ми не повинні дивитися на те, що скажуть люди. От коли ми зуміємо беззастережно прийняти Ісуса Христа своїм розумом, тоді відкриється наше серце і ми реально відчуємо нашу близкість з Ним. Відчуття цієї близькості, в свою чергу, нівелює елементи самоствердження, які є в кожному з нас і тоді ми починаємо думати і викладати свої думки не як від себе, а як від Господа, який нас надихає. Звичайно, не все так гладко, але це єдиний шлях, якого не треба боятися і уникати. Слід пам'ятати, що праведник сім раз упаде і сім раз підніметься.
> > У мене з наведеного Вами епізоду мурахи по спині не повзуть. Сократ, в даному випадку, ні дитині, ні своїй дружині, котра, очевидно, не добре знає і розуміє свого чоловіка, нічого злого не зробив. Хоча, звичайно, він міг би знайти тепле слівце і якось розрадити свою дружину.
> (ГП) Так я ж саме про це. Йому, Сократові, такому нібито праведникові, навіть і в голову не спало сказати Ксантіппі щось тепле, утішити її. І пізніше, коли він вже випив отруту і його тіло почало мертвіти, він говорив зі своїми учнями про різні речі, в тому числі дуже "побутові" (наприклад, вже за якусь хвилину перед смертю, згадав, що він деякий час тому позичив у когось півня і не віддав). А для Ксантіппи в нього просто не було слів. Вона для нього була річ, робоча худоба, на одній дошці з його півнями чи коровами.
Звідки Ви взяли, що для праведного і сумирного Сократа жінка була річчю і робочою худобою. От я, навпаки, вичитав, що його жінка Ксантіпа була сварливою. Може саме тому Сократ не захотів бути з нею в свої останні хвилини.
> >У мене мурашки повзуть по спині, коли люди свідомо убивають своїх ненароджених дітей, шукаючи оправдань у тих "цінностях", які черпають з людських знань.
> (ГП) Я дуже проти абортів, але коли абсолютно очевидно, що дитина народиться зі страшними генетичними аномаліями, та ще й життя самої жінки під загрозою від майбутніх пологів?
Пане Георгію! Скільки робиться абортів, а скільки спостерігається генетичних аномалій?!. Хіба це може служити оправданням?..
> > > Але, дякувати Богові, пройшов час, змінилися уяви людей про стать взагалі і про здібності жінок зокрема, і мізогінія відходить в минуле, на "смітник історії."
> > Чи такі вже й хороші уяви панують у сучасному світі?.
> (ГП) Звичайно, в світі існує зло. Але все-таки є і поступ у хорошому напрямку. Все більше і більше людей згоджується, наприклад, що політична влада повинна бути прозорою для людей, підзвітною їм, а не такою, що творить "бєзпрєдєл." Завдяки досягненням природничих наук люди менше і не так тяжко хворіють, живуть довше і змістовніше. Вдосконалюються уяви про життя людської родини, про виховання дітей, освіту молоді й дорослих. Весь час з'являються нові книги, картини, кінофільми, музичні твори.
Іншими словами "жить стало легче, жизнь стала веселей".
Так про котре життя ми говоримо??.
> > І як вони можуть бути хорошими, коли зовсім не співпадають з Божими уявами.
> (ГП) Це справа віри. Я не можу, наприклад, повірити в те, що Бог дійсно наказує кожній жінці в церкві мовчати чи пов'зувати голову хусткою на знак того, що "не чоловік від неї, а вона від чоловіка."Або що Бог проти права жінки голосувати чи служити в церкві пастором.
Ви не можете повірити через те, що не можете зрозуміти. Усі ці заборони не з пальця висмоктані і не є модою часу. Усі вони мають духовний підтекст (жуйки і ратиці теж). Для розуміння цих речей потрібне духовне бачення, Не кожному воно дається, тому мусимо компенсувати його вірою.
> Я вірю, з іншого боку, в те, що Бог допоможе мені і всім іншим розібратися в усіх цих питаннях, якщо ми будемо старатися жити хорошим, моральним, праведним життям, якщо ми будемо критичними до себе і такими, хто прагне очистити наше серце з допомогою нашого Спасителя, Ісуса Христа.
Повністю з Вавми згоден.
2004.05.06 | Георгій
Re: Святий Дух діє через людську культуру
Р.М. пише:> Дійсно, можна з великою долею ймовірності допустити, що коли б Платон, і не тільки він, жив у християнські часи, він міг би стати сповідником Христової віри. Святий Дух діє завжди, у будь-якій світовій культурі і в будь-який історичний період. Безсумнівно, Його дія відбулася й на давньогрецьких філософах.
(ГП) Безумовно. "Дії Апостолів" свідчать, що після промови Св. Павла до афінських епікурейців і стоїків до нього приєдналися "Діонісій, Ареопагіт, і жінка, на ім'я Дамара, та інші з ними" (17:34). Взагалі оце "влиття" грецьких інтелектуалів, грецької думки у християнський рух дуже цікаве. Це ж не було випадковістю, що саме греки стали першими християнами - не-євреями. (Правда, центуріон Корнилій міг бути латинянином, але і він був, швидше всього, "елінізованим," розмовляв грецькою мовою, читав грецькі книжки тощо.)
>Проте беззастережно вірити треба лише Св. Письму. Чому?. Справа тут навіть не в істиності і правильності інформації. Прив'язавши себе намертво до Св. Письма, а отже до Святого Духа, наш розум набуває своєрідного імунітету, котрий оберігає нас від облуди.
(ГП) Згідний 100%.
> (...) Пане Георгію! Скільки робиться абортів, а скільки спостерігається генетичних аномалій?!. Хіба це може служити оправданням?..
(ГП) Ні, це не може служити оправданням свавільних, егоїстичних абортів, коли жінка перериває свою вагітність тільки тому, що вона не бажає ростити дитину. Але це, мабуть, може бути оправданням легальності аборту як такого. Може й ні. Не впевнений. Є про що подумати.
> Іншими словами "жить стало легче, жизнь стала веселей". Так про котре життя ми говоримо??.
(ГП) Про життя в цілому, як зараз, так і у вічності з Богом. Думаю, що це не можна протиставляти. Це все одне, один процес.
2004.05.07 | Р.М.
Re: Святий Дух діє через людську культуру
Георгій пише:> > Іншими словами "жить стало легче, жизнь стала веселей". Так про котре життя ми говоримо??.
> (ГП) Про життя в цілому, як зараз, так і у вічності з Богом. Думаю, що це не можна протиставляти. Це все одне, один процес.
Так, звичайно Ви тут маєте рацію. Все це є один процес. Інколи я зумисне згущую фарби, що би наголосити на конечній меті цього процесу - злиття з Богом воєдино.
У деякій езотеричній літературі вважається, що процес становлення людської свідомості охоплює сім головних етапів. В Біблії про це майже нічого не говориться, хоча в 2Кор.12:2 апостол Павло каже: "Я знаю чоловіка в Христі, що він чотирнадцять років тому - чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог - був узятий до третього неба".
Якщо вважати, що Павло вів відрахунок від теперішнього, тобто четвертого згідно езотеричної літератури етапу, то це третє небо виявиться якраз сьомим.
Не знаю. Можливо воно так і є. Що би знати напевно, треба це осягнути. Тільки слід пам'ятати, що духовні пізнаня не можна осягнути наукою, як такою. Ці пізнання треба внутрішньо пережити.
2004.05.07 | Р.М.
А може це окремою темою
Георгій пише:> > (...) Пане Георгію! Скільки робиться абортів, а скільки спостерігається генетичних аномалій?!. Хіба це може служити оправданням?..
> (ГП) Ні, це не може служити оправданням свавільних, егоїстичних абортів, коли жінка перериває свою вагітність тільки тому, що вона не бажає ростити дитину. Але це, мабуть, може бути оправданням легальності аборту як такого. Може й ні. Не впевнений. Є про що подумати.
Я гадаю, що аборти можна прирівняти до смертної кари.
Питання лише в тому, чи є вона заслуженою, чи ні. І хто має право це вирішувати.
Думаю, що це можна було б обговорити окремою темою, шкода тільки, що форумники кудись порозбігалися.
2004.05.02 | Георгій
Ч.3: Діалоги, написані в молодості. "Крітон"
Цей діалог, як і "Апологія," був створений Платоном в його молоді роки, коли його філософські концепції ще знаходилися, так би мовити, у зачатковому стані. "Крітон" містить роздуми філософа про державу і стосунки між індивідом і державою. Цей діалог також у великій мірі продовжує загальну тему "Апології" - виправдання прагнення людини до хорошого, морально досконалого, праведного життя будь-якою ціною, хоча б і ціною втрати її теперешнього, короткочасного земного існування.Сюжет "Крітона" побудований навколо останніх днів життя Сократа, коли той перебуває у в'язниці і чекає на виконання над собою смертного вироку. За афінським звичаєм, один раз на рік команда мореплаців відправлялася до міста Делос, для принесення там жертви богові Аполлону. Коли корабель з цією командою знаходився в морі, засуджених на смерть не страчували - це вважалося поганою ознакою. Час перебування засудженого на смерть Сократа в афінській в'зниці як раз співпав з цією морською подорожжю. Але один з його друзів і учнів, заможний торгівець на ім'я Крітон, дістав звістку, що корабель з Делоса має повернутися в Афіни на наступний день. Він передає цю звістку Сократові і молить його згодитися на втечу. Крітон і інші учні Сократа розробили кілька хитрих планів, які з їх точки зору повинні спрацювати, зберегти Сократові життя і дати їм усім надію на те, що в кращі часи філософ повернеться на свою батьківщину, продовжить свою творчу працю.
Проте Сократ категорично заперечує проти цих планів. У суперечці з Крітоном він висуває два аргументи на користь точки зору, що його втеча була б недостойним праведної людини, аморальним вчинком.
По-перше, каже Сократ, людська держава є нічим іншим, як сукупністю людей, де одні люди піклуються про потреби інших, на кшталт того, як батьки чи вчителі піклуються про потреби своїх дітей. Ми не маємо морального права, стверджує Сократ, засуджувати наших батьків або наших вчителів за те, що вони не завжди бувають справедливі до нас. Точно так само ми не можемо засуджувати нашу державу за її рішення щодо нашої долі, хай навіть і очевидно невірні і несправедливі. Прийняти протилежну точку зору, з позиції Сократа, означає нанести самому собі моральну травму - так само, якби хтось наніс би самому собі непоправиму моральну травму, якби вдарив або покалічив свого власного батька або вчителя за вчинену по відношенню до нього несправедливість.
Другий аргумент Сократа полягає в тому, що вже самий факт перебування людини на території тієї чи іншої держави є фактично виконанням цією людиною певного "соціального контракту." Коли афінянин виростає, каже Сократ, ніхто не може заборонити йому скласти свої речі і залишити рідне місто; саме таким чином греками були засновані малоазійські і італійські колонії. Але якщо ти обрав залишатися в рідному місті, ти вже самим цим фактом ніби підписав угоду між собою і владою свого міста, де ти даєш обіцянку виконувати закони свого міста. А виконувати закони, каже Сократ, означає коритися всім розпорядженням влади, знову ж таки, як справедливим, так і несправедливим. Інакше ти ламаєш дану тобою обіцянку і стаєш морально дефектною, неправедною людиною.
Звичайно, для нас, сучасних людей, звиклих до концепцій прав людини, громадського спротиву і т.д., ці аргументи звучать як наївні і навіть "реакційні." Але в цьому діалозі є і інший шар, який, на мою думку, більш суттєвий з чисто філософської точки зору, ніж міркування про обов'язки громадянина перед державою. Знову й знову Сократ повторює у своїй полеміці з Крітоном положення, яке було висунуте в "Апології" - що не життя взагалі, а тільки праведне, морально досконале життя є ВАРТИМ того, щоби його берегти. Моральна досконалість, з точки зору Сократа (і Платона, який говорить тут його вустами) є саме тим, чого хоче від нас Бог. Морально досконалій людині нічого не загрожує, тому що Бог підтримає її, що б знею не сталося, чи то в цьому короткому земному житті, чи у вічному житті після фізичної земної смерті. Люди повинні ЗНАТИ це - якщо вони цього не знають і чіпляються за земне життя, багатство, славу і т.д., вони стають від цього тільки нещасними, морально хворими. Задача філософа в тому, щоби будити в людях це знання, знання про вищі цінності людини, цінності, схвалені божественним провидінням.
Проте не все так просто. Роберт П. Вулф у своїй книжці "Десять видатних філософських праць" (Сігнет, Нью-Йорк, 2001, стор. 32) дає дуже несподіваний, на мій погляд, коментар до "Крітона." З точки зору проф. Вулфа, структура і динаміка цього діалогу висвічують не стільки позицію Сократа, скільки позицію Крітона. Той НЕ ЗГОДЖУЄТЬСЯ з сократівською концепцією цінностей. Для нього (Крітона) не якесь особливо праведне життя, а ЖИТТЯ ВЗАГАЛІ є найвищою цінністю. Аргументи Сократа про батьківсько-синівські відносини між державою та індивідом, або про соціальний контракт, його не досягають. Він НЕ ВІРИТЬ Сократові. Вулф вважає, що тут криється глибокий смисл. Якби Платон дійсно стояв на позиціях, які він вкладає в цьому діалозі у вуста Сократа, йому вистачило б майстерності показати Крітона переможеним у суперечці, переконаним; але цього не стається, Крітон тільки каже наприкінці, що йому просто нема що сказати. Таким чином, ми маємо у "Крітоні" не моральну проповідь, а початок філософського дебату про те, що таке життя взагалі, і що є для людини по-справжньому вартісним.
2004.05.02 | VENED
есть вещи и есть идеи. В чем платонизм?
Диалоги Платона - это все конечно замечательно. Да и Атлантида завораживает. Но попробуем в двух трех фразах, лаконично сформулировать платонизм. Насколько я помню, там весь смысл в том что есть вещи и есть идеи. Идея, будучи сформулирована, живет своей, оторванной от вещей жизнью. Отрыв "понятия" от "предмета". Собственно и понятие "идеализм" из итих представлений. И вот это у Плано главное, а вовсе не Атлантида и 35 диалогов. Может я и ошибаюсь?2004.05.02 | Георгій
Все вірно
Дійсно, якщо спробувати в одному реченні сформулювати онтологію Платона, то вона полягає в тому, що ідея або форма є чимось таким, що існує об'єктивно, тоді як речі, які ми сприймаємо за допомогою наших органів почуттів, насправді існують не більше, ніж "тіні" відповідних ідей або форм. Наприклад, не існує стола, який стоїть у Вашій кімнаті, або стола, який стоїть у моїй кімнаті. Об'єктивно існує тільки ідея або форма стола, а окремі столи - Ваш, мій, Івана Івановича і т.д. - є тільки відображеннями, відбитками, "тінями" цієї ідеї або форми.Але філософія Платона, наскільки я розумію, є чимось значно ширшим, ніж тільки його онтологія. Він розробляв також епістемологію (вчення про метод пізнання), етику, естетику, політичну філософію і т.д.
2004.05.04 | Englishman
Re: Видатні філософи і богослови. Платон. Ч.1. Життя.
Dyvno. Ja chomus' vvajav, scho Platon, pid vplyvom svogo vchytelja- Sokrata, jakyj zahopljuvavsja efektyvnoju organizacijeju Sparty ta buv nyz'koji dumky pro model' demokratiji (grec'kojim, zvisno) perejnjav jogo pogljady. Zokrema, u svojij "Utopiji", naskil'ky meni vidomo, vin zahyschav ideju neobhidnosti keruvannja derzhavy osvichenoju "elitoju". Z vashogo dopusu vyhodyt' tak, scho Sokrata na smert' zasudyla aristokratija, ale, naskil'ky meni vidomo, ce ne zovsim tak- Sokrata stratyly vje "demokraty", jaki pidozrjuvaly jogo u sympatijah ta zv'jazkah z arzstokratijeju. Ce, vreshti resht, pidkrypylo negatyvne stavlennja Platona do "vlady narodu".Георгій пише:
> У мене досить давно виникла думка розпочати на нашому форумі серйозну, систематичну розмову про найвидатніших філософів світу, особливо (через специфіку цього тематичного форуму) про їх погляди на такі вічні питання, як Бог, душа, безсмертність тощо. Дуже прошу всіх приєднатися...
>
> Хочу почати цю розмову з Платона. Він не був історично найпершим філософом, але мабуть він був першим філософом, чиї погляди і роздуми зіграли, і продовжують грати, величезну роль у формуванні наших сьогоднішніх поглядів на світ, людину, мораль, знання і Бога та божественне. Також, на наше щастя, більше ніж тридцять оригінальних праць Платона збереглися, видані і перевидані, можуть бути легко знайдені і прочитані. Практично всі вони є й на Інтернеті (англійською мовою), і їх дуже неважко знайти через Гугль або подібний пошуковий двигун.
>
> Платон народився у 427 році до н.е. в Афінах (Атенах), в родині заможних і впливових аристократів. Його мати, Періктіона, була родичкою знаменитого афінського законодавця Солона. Батько Платона, Арістон, помер, коли хлопцеві було п'ять чи шість років. Скоро після смерті Арістона, Періктіона вийшла заміж за свого дядька Пірілампія, який був близьким другом і помічником афінського урядовця Перікла. Юний Платон зростав в атмосфері патріотизму, політичних дебатів, і дуже хотів стати державним діячем.
>
> Проте все в житті цієї людини перевернулося, коли у 404 р. до н.е. група афінських аристократів захопила владу і встановила жорстоку, криваву диктатуру. Серед нових можновладців були двоє родичів молодого Платона - його двоюрідний брат Крітій і його дядько Хармід. Двадцятитрьохрічний Платон був страшно обурений поведінкою афінської аристократії взагалі, і особливо поведінкою членів своєї власної родини. З цього часу його вже не приволікали думки про політичну кар'єру. Натомість він, під впливом власного сумління і також ідей свого нового друга, філософа Сократа, став думати про життя вченого-філософа. Разом з групою молодих афінян - Аполлодором, Крітобулом, Гермогеном, Епігеном, Есхіном, а також приїжджими з інших грецьких міст (Сімміасом, Ктезіппом, Евклідом і ін.) - Платон почав регулярно зустрічатися з Сократом і переймати від цього "афінського гедзя" його філософське вчення.
>
> У 399 році до н.е. Сократа було засуджено на смерть, за те, що він нібито не вірив в існування грецьких богів і морально розкладав афінську молодь. Переляканий Платон втік з Афін у невідомому напрямку. Він повернувся до свого рідного міста тільки у 387 році, коли диктатури аристократів-олігархів там вже не було, і почав давати приватні уроки "мудрості." Ці уроки завжди відбувалися на свіжому повітрі, в гайку, який, за легендою, колись належав грецькому героєві на ім'я Академ. Через це засновану Платоном школу почали називати Академією, а його учнів - академіками або періпатетиками (від грецького слова "періпатето," яке означає прогулюватися або ходити туди-сюди без очевидної мети; Платон вважав, що "мудрість" краще сприймається людиною не тоді, коли вона сидить, а тоді, коли вона ходить і розмовляє).
>
> Саме під час прогулянок і розмов зі своїми академіками Платон склав свої знамениті філософські твори. Майже всі вони написані у формі діалогу, де Сократ (у чиї вуста Платон часто вкладав свої власні думки) говорить з одним або з кількома реальними чи уявними дійовими особами. Збереглося 35 цих діалогів; дослідники вважають, що приблизно 30 з них написані самим Платоном, а решта написана його анонімними учнями від його імені. У цих діалогах можна знайти такі суто платонівські концепції, як первинність і об'єктивне існування "ідеї" або "форми"; людське пізнання світу як процес "спогадів" душі про "світ чистих форм"; людське щастя як свідомий шлях до моральної досконалості ("арете"); будова людського суспільства як відображення балансу між інтелектом, волею і бажанням; мистецтво як творення у стані шаленства, "магнетизму," пристрасті ("ерос"), і ін. (Я спробую проаналізувати деякі діалоги Платона, що я їх простудіював, у наступних частинах цього повідомлення.)
>
> Платон жив і творив в Афінах до кінця свого життя, майже нікуди не подорожуючи. Тільки двічі він виїхав з Афін, обидва рази у 360 р. до н.е. і обидва рази до сіцілійського міста Сіракузи. Він помер у 347 р. до н.е., залишивши після себе велику і дуже добре відому філософську школу. Його найвидатнішим учнем був Арістотель.
2004.05.04 | Георгій
Ви маєте рацію
Дійсно, диктатура, яка виникла в Афінах у 404 р. до н.е., протрималася тільки один рік. Вже у 403 р. її змінила так звана "демократія," тобто система правління, де кожний вільний громадянин Афін міг брати участь у формуванні державних рішень. Але, як можна бачити з платонівських діалогів, ця демократія була здебільшого ширмою, за якою фактично правила Афінами "рада Одинадцятьох," тобто та сама олігархія.Щодо любові Платона до народу і демократії - Ви маєте рацію, він зовсім такої любові не мав, навіть і близько. Але свавілля аристократів його теж лякало і обурювало. Взагалі він був прихильником ідеї, що суспільством повинні керувати мудрі, справедливі царі-філософи (не обов'язково з багатих і знаменитих родин, але обов'язково освічені і мудрі). Я хотів поговорити про це окремо, коли ми перейдемо до пізніших діалогів Платона, зокрема до "Республіки" ("Держави").
2004.05.07 | Thinker
Протилежна точка зору
Englishman пише:> Dyvno. Ja chomus' vvajav, scho Platon, pid vplyvom svogo vchytelja- Sokrata, jakyj zahopljuvavsja efektyvnoju organizacijeju Sparty ta buv nyz'koji dumky pro model' demokratiji (grec'kojim, zvisno) perejnjav jogo pogljady. Zokrema, u svojij "Utopiji", naskil'ky meni vidomo, vin zahyschav ideju neobhidnosti keruvannja derzhavy osvichenoju "elitoju". Z vashogo dopusu vyhodyt' tak, scho Sokrata na smert' zasudyla aristokratija, ale, naskil'ky meni vidomo, ce ne zovsim tak- Sokrata stratyly vje "demokraty", jaki pidozrjuvaly jogo u sympatijah ta zv'jazkah z arzstokratijeju. Ce, vreshti resht, pidkrypylo negatyvne stavlennja Platona do "vlady narodu".
Протилежну і, як на мене, більш правдоподібну інтерпретацію дає Карл Поппер в праці "Відкрите суспільство та його вороги" (перший том "У полоні Платонових чарів").
Сократ, на думку Поппера представляє, як і софісти, демократичний рух у філософії. Про його політичні симпатії немає ніяких чітких даних, а проте образ Сократа, яким він постає в ранніх діалогах Платона, - образ людини, яка шукає діалогу, не нав'язує своєї точки зору, визнає своє незнання і спонукає співбесідника до раціональної аргументації, - погано узгоджується з тоталітарними ідеями "Сократа" з пізніших діалогів Платона.
Філософія Платона за своєю духовною спрямованістю є прямою протилежністю до раціонально-критичного сократівського духу.
Сократ справив великий вплив на Платона, а проте філософія Платона є не продовженням філософії Сократа, а її "подоланням". Там де Сократ ставив питання, Платон давав свої - остаточні, абсолютно істинні відповіді.
Платонівська ідеальна держава - тоталітарна. В ній не знайшлося б місця для філософа типу Сократа, який ходить по місту і каверзними запитаннями сіє сумніви в серцях громадян. Істина відома мудрецям-правителям. Хто має якісь сумніви, має бути негайно ув'язнений, з ним має бути проведена роз'яснювальна робота, а якщо вона не дасть результатів, він має бути ліквідований.
У підданих держави має бути повна одностайність в почуттях і думках. Вони нічого не повинні робити без наказу.
І т.ін.
2004.05.05 | Георгій
Ч.4. Діалоги, написані в зрілі роки. "Федон"
На відміну від "Апології" і "Крітона," діалог "Федон" написаний Платоном у період його творчої зрілості. Очевидно, в час написання цього діалогу Платон вже не знаходиться під таким сильним впливом Сократа, і прагне не стільки розповісти читачеві про Сократове вчення, скільки використати Сократа як літературний персонаж, вустами якого Платон викладає читачеві свої філософські і релігійні концепції.Сократ у цьому діалозі взагалі не присутній. Розмова іде між приїжджим з міста Фліус, на ім'я Ехекрат, і учнем вже померлого Сократа, афінянином Федоном. Ехекрат скаржиться Федонові, що останнім часом афіняни не приїжджають до Фліуса, а фліяни - до Афін, тому новини з цих двох міст передаються з запізненням і різними перекрученнями. Тому він просить Федона, який був присутній під час смерті Сократа, розповісти йому про смерть великого філософа в усіх деталях, що Федон і робить. У своїй розповіді він передає деякі досить графічні деталі смерті Сократа через отруєння, дуже точно описує обставини, за яких філософ помер, і ніби намагається розіграти в дійових особах розмову Сократа зі своїми найближчими учнями - Крітоном, Аполлодором, Сімміасом і Цебесом. У цій розмові Платон вустами Сократа робить дуже детальний нарис концепції безсмертя людської душі.
Так само, як у "Крітоні," суперечка між Сократом і його учнями зав'язується на грунті страху, що його учні Сократа відчувають через невідворотність смерті свого вчителя. В обох діалогах Сократ намагається довести своїм учням, що їх страх безпідставний. Але "Крітон" присвячений головним чином етичним міркуванням - яке життя є праведним з точки зору стосунків між людиною і державою, а яке ні. У "Федоні" акцент дещо інший. Тут Платон вустами Сократа не стільки міркує про праведність чи неправедність, скільки намагається з допомогою своєрідного дедуктивно-індуктивного процесу мислення довести, що смерті взагалі нема як такої. Вмирає тільки тіло людини, тоді як її душа продовжує існувати, так само як вона існувала і до народження людини, яка помирає.
Що ж таке ця душа? Складається враження, що душа для Платона майже тотожна тому, що б сучасні фізіологи назвали "вищою нервовою діяльністю." Це те в людині, що думає, згадує, запам'ятовує, переживає, страждає від образ чи несправедливості, насолоджується справедливістю, гармонією і витворами мистецтва, несе почуття симпатії чи антипатії, закохується, прив'язується, проявляє лояльність, містить у собі відчуття вини, заборгованості, обов'язку і штовхає людину на героїчні вчинки. Все це разом і є душа. Але для Платона, на відміну від сучасних фізіологів чи тодішніх філософів-матеріалістів (наприклад, Епікура) навіть і близько не постає питання проаналізувати склад цієї душі, замислитися, чи складається вона з тих самих елементів, що й тіло (атомів, молекул, нейронів, синапсів тощо). Він весь час наполягає на тому, що ця душа принципово, фундаментально відмінна від тіла і взагалі від усіх об'єктів того світу, в якому ми живемо.
Душа є, за Платоном, перш за чимось таким, що сформувалося незалежно від нашого матеріального тіла, в іншому "світі," під впливом об'єктивно існуючих у цьому світі абсолютних, незмінних ідей. Ми постійно говоримо, наприклад, що цей шмат дерева відрізняється від отого, а всі дерев'яні об'єкти відрізняються від металевих. Але це так, за Платоном, тільки тому, що наша душа пам'ятає про ІДЕЇ схожості і відмінності з того часу, коли вона, душа, знаходилася у "світі" цих ідей і контактувала там з ними. Вона несе нам ці ідеї, ми їх маємо через її, душі, роботу чи активність. Так само ми маємо в собі ідеї краси, добра, гармонії, тощо. Ці ідеї не формуються в нас під впливом нашого оточення і нашої взаємодії з ним - вони ВЖЕ є в нас, коли ми народжуємося, постільки, поскільки в нас є душа. Вони, ці ідеї, приходять до нас ще до нашого народження абсолютними і незмінними, так само як вони приходили абсолютними, незмінними і точно такими самими людям, які жили за тисячі років до нас і будуть являтися людям, які житимуть через тисячі років після нас. Ці ідеї не руйнуються часом, фізичними хворобами і смертю індивіда. Вони існують вічно. Коли ми, під час нашого свідомого життя, контактуємо з зовнішнім світом, наша душа "згадує" ту чисту ідею, яку вона нібито "бачила" до того, як прийшла в тіло людини. Це "донесення" до нас чогось зі світу "чистих ідей" є, за Платоном, діяльністю душі в кожному окремому індивіді.
Сократ веде суперечку з Сімміасом, який, хоча й поділяє впевненість свого вчителя щодо існування окремої від тіла душі, сумнівається в її безсмертності. У відповіді на ці сумніви свого учня Сократ кілька разів посилається на вчення, яке він називає вченням стародавніх "засновників таємниць" (в англійському перекладі "the founders of the mysteries," переклад Б. Джоуета, Harvard Classics, Grolier, 1980, стор. 58). (Пан Анатолій Кондратьєв мабуть одразу подумав би про Індію як батьківщину цих засновників, чи не так, пане Анатолію? Я відкритий до такої думки...) Це вчення говорить про ЦИКЛІЧНІСТЬ життя людської душі. З точки зору цього вчення, душа не має початку чи кінця. Людські поняття початку і кінця відбивають нашу емпіричну реальність, тобто реальність, яку ми сприймаємо нашими органами почуттів, але не ту вищу реальність, в якій існують абсолютні ідеї-душі. В тій вищій реальності душа не починається і не закінчується, а тільки обертається в колах, циклах існування. Вона існує сама по собі у якомусь "вищому" світі чистих ідей або форм, потім приходить з того вищого світу в наш матеріальний світ і переселяється в ньому з одного фізичного тіла (людини чи тварини) в друге, потім "провалюється" в якийсь "нижчий" світ, де вона проходить випробовування і очищення, і потім знову переселяється у вищий світ, з якого приходить до нас, і так далі до безкінечності.
Далі діалог містить досить довгий і абсолютно фантастичний опис цих "вищих" і "нижчих" світів з їх ефіром, вогняними озерами тощо. Тут особливої філософії нема, є швидше бажання автора переповісти гарні стародавні міфи. Але в цілому "Федон" має дуже сильну філософську течію. Платон тут фактично робить декларацію своєї тези про "світ чистих ідей" і про вічність/ циклічність існування душі як своєрідного медіатора між нашим недосконалим фізичним світом і певним "вищим" (сьогоднішні християни сказали б "небесним") світом. Він також розвиває в цьому діалозі епістемологічне положення про набування людиною знань як процес "згадування" (грецьке "анамнезіс") якоїсь іншої, вищої реальності людською душею. Нарешті, він продовжує тезу, яка вже була висловлена у ранніх діалогах - тезу про те, що людська душа прагне праведності, що тільки життя в праведності, моральній досконалості є для людської душі по-справжньому комфортним і здоровим, тоді як неправедність, аморальність, егоїзм, нечесність, прагнення насолоди будь-якою ціною є ХВОРОБОЮ душі, від якої вона, душа, повинна очиститися.
2004.05.16 | Георгій
Ч.5. Діалоги, написані у зрілому віці. "Федр"
"Федр," так само як і "Федон," вважається одним з ключових творів Платона, де філософ розвиває свою концепцію людської душі. Також цей діалог знаменитий тим, що в ньому Платон починає викладати своє розуміння поняття "пристрасної любові" (Еросу) як творчої сили Всесвіту. Пізніше це поняття буде далі розтлумачене в діалозі "Сімпосіон" ("Бенкет").Сюжет "Федра" досить простий. Його центральним персонажем, як і в багатьох інших платонівських діалогах, є Сократ. Зав'язкою служить зустріч Сократа з гарним юнаком на ім'я Федр, який хоче почути відгук знаменитого філософа на свою промову, присвячену ролі кохання в житті людини. Федр належить до гуртка риторика Лісія, де юнаки під керівництвом старших-вчителів вправляються у красномовстві; як це було дуже розповсюджено в Греції тих часів, вони також час від часу стають коханцями Лісія і суперничають один з одним за еротичну прихильність свого ментора. Промова Федра про кохання, очевидно, має за мету вразити Лісія дотепністю й логікою, щоби завоювати серце старіючого наставника юнацтва.
Промова Федра дещо несподівана. Її головною ідеєю є нестабільність, нетривалість, скороминучість кохання і його невідворотні пастки. Наскільки краще, каже Федр, мати стосунки з такою людиною, як Сократ, хто не є в мене закоханим. Адже той, хто закоханий в юнака, не може бути до нього справедливим, добрим, вірним йому; той, хто закоханий, прагне лише тримати юнака біля себе, мати його за свою власність. Тим самим платить і юнак старшому чоловікові, а коли їх пристрасть холоне, вони починають дратуватися один на одного і кінець-кінцем зраджують один одному. Тому не любити, каже Федр, принципово краще, ніж любити. Проте, веде далі Федр, такий заслужений і мудрий чоловік, як Лісій, може мати про це іншу і більш правильну думку.
Сократу очевидно не подобається ця по-жіночому кокетлива і поверхнева риторична вправа. Він просить у Федра дозволу самому виголосити свою власну промову про кохання.
Філософ починає з того, що кохання, пристрасна любов, Ерос є чимось таким, що стосується не матеріальних об'єктів, а світу людської душі - так само як праведність, помірність і мудрість. З цієї точки зору, ставлення Федра до кохання здається Сократові дуже прагматичним і позбавленим смислу. Наша душа, каже Сократ, живе своїм життям, окремим і принципово іншим від життя нашого тіла. Тоді як тіло і тілесне є доступним для аналізу нашими органами почуттів, душа і душевне є чимось непорівняно тонкішим і ефемернішим. Те в нас, що відповідає за Ерос, - наша душа, - не має вимірів чи видимих ознак. Душу не можна спостерігати - її можна лише бачити внутрішнім зором чистого інтелекту.
Душу людини, веде далі Сократ, можна порівняти з колісницею, яка рухається в небесному ефірі. Душі богів рухаються постійно і без напруження - за самою їх божественною природою вони не мусять долати ніякого опору, сама їх суть це вічний рух, що не потребує зусиль. Інша річ - людська душа, яка в своєму русі мусить напружуватися і долати опір, оскільки вона знаходиться в "тюрмі" недосконалого і обмежуючого її тіла. Вона як колісниця, запряжена парою коней. Один з цих коней хороший, благородного походження, якому не потрібний батіг і який постійно рветься вперед і вгору. Другий кінь поганий, низького походження, неслухняний і лінивий. Той, хто править колісницею, постійно підстьобує його батогом, але мерзенна тварюка все рівно тільки гальмує рух колісниці.
В житті людей, продовжує Сократ, іноді настає момент, коли перший (хороший) душевний "кінь" перемагає поганого. В нього немов виростають крила. Це є така особлива висока точка в житті людини, коли її душа ніби "виривається" з тіла, звільняється з його полону. В такий момент людина відчуває те, що Сократ (і через нього Платон) називає "божественним безумством." Є чотири види такого божественного безумства - безумство пророка (наприклад, Піфії, яка говорить від імені дельфійського оракула), безумство першовідкривача (наприклад, вченого, який першим побачив певний закон природи), безумство поета і безумство закоханого. ВСІ ці чотири стани в принципі однакові; всі вони є "пристрасною любов'ю," Еросом.
На жаль, каже філософ, ми часто проживаємо все наше життя без цього "польоту душі." Натомість в нас перемагає другий, поганий кінь - щось протилежне прагненню до високого, чистого, справедливого, мудрого. Під впливом цього поганого коня ми стаємо рабами наших ницих бажань, самозакоханими, зажерливими, черствими, отупілими. Неслухняний кінь нашої душі веде нас у прірву, до духовної смерті, після якої "політ" душі, істинний Ерос, вже стає неможливим. Нами оволодіває зовсім інше безумство - не божественне безумство-Ерос, а низьке, тривіальне безумство плоті і її розкладу.
Далі Платон вустами Сократа викладає свою теорію "очищення" душі, яка за життя людини не спромоглася "полетіти" в польоті істинного Еросу. Ця душа, за Платоном, повинна після смерті людини поселитися знову в іншому тілі. Платон будує цілу ієрархію такого переселення душі: найпочесніший вид переселення для неї - це переселення в тіло царя-філософа, трохи нижчий - у тіло воїна, потім у тіло фахівця з риторики, потім вченого, потім поета, потім софіста (останніх Платон не вважає за філософів!), потім ремісника, потім когось ще нижчого за інтелектом і соціальним станом. Старі легенди, каже філософ, переповідають нам, що строк для цих мандрів людської душі становить десять тисяч років, але душа, яка має хоч якусь тенденцію до "польоту"-Еросу, може бути "звільнена" з цього циклу мандрів раніше, десь через три тисячі років. "Звільнена," очищена душа переселяється у світ богів.
У діалозі звучить також платонівський епістемологічний мотив "пізнання як спогаду." Сократ розповідає Федрові старовинну легенду про могутнього єгипетського володаря Тота (Теута), про якого люди вірили, що він першим винайшов математику, календар і інші премудрості. Тот звітувався про всі свої досягнення божеству на ім'я Там, і просив того критично оцінити ці винаходи. Там у свою чергу запитав Тота, а яке своє відкриття він вважає найважливішим. Тот сказав, що це, з його точки зору, є відкриття писемності, письмових знаків, тому що це допоможе людині в її шляху до пізнання. Ні, сказав на це бог Там; сприймати написаний текст для людини є швидше ПЕРЕШКОДОЮ на шляху до знання. Справжнє знання є спогадом людської душі про те, що вона вже знає, чому вона вже навчилася під час її перебування з богами у світі "чистих ідей." (Я думаю, що це не треба сприймати як обскурантистську ненависть Платона до науки; швидше, це полемічний прийом для підкреслення протиріччя між емпіричним досвідом і метафізичним, божественним досвідом. Перший, з точки зору Платона, потрібний, але його не варто переоцінювати.)