06/08/2004 | Роман

Три кита російського Православ’я в Україні

Про проблеми вітчизняного Православ’я перестали писати давно. Леонід Кучма одночасно відвідує Києво-Печерську лавру й вручає орден Філарету. Народ, далекий від релігії, узагалі не розуміє, у чому відмінність між трьома православними церквами в Україні. Здавалося б, як є, так хай і буде – всіх усе влаштовує. Тільки між віруючими різних патріархатів не втихає гризня. На що нам московська церква – доводять одні. За її канонічність розпинаються інші. Домінуючою православною гілкою в Україні, безумовно, є УПЦ МП. Та її потужність – це не просто наслідок правонаступництва колись єдиної на території країни Православної Церкви. Собака зарита глибше. УПЦ МП чи не найбільше з традиційних конфесій приваблює молодь (і не тільки). Це зрозуміло хоча б по кількості семінаристів та монахів порівняно, скажімо, із тією ж УПЦ КП. Головна причина такої популярності напевно у фундаменталізмі та радикальності. Це приваблює. Але що саме захоплює, у чому суть пропаганди, – розібратися не так і легко, як здається. Не кожен довірливий прихожанин зможе помітити, як його розум по-черзі атакують три кита пропаганди УПЦ МП.

Перший: канонічність. Так. Власне, навіть, не віра, а канонічність. Людина, яка знайшла Бога в Православ’ї, рано чи пізно поставить перед собою запитання про розколи в ньому. Для віруючого не існує істини за межами ортодоксальної церкви. Церква ж мусить бути „єдина". Так гласить Символ Віри. Якщо ж у нас їх три, то котрась із них несправжня, а „несправжня" – значить від лукавого. Тоді й таїнства – суть церковного життя – не дійсні. За канонами (а це для ортодокса однаково, що статут для солдата), право називатися православним має виключно Московський Патріархат, бо надати автокефалію українській церкві може тільки Церква-мати. Це – закон. Тут все строго й тут найбільше поле для релігійних спекуляцій та гри на почуттях прихожан. Під Церквою-матір’ю в даному випадку розуміється та структура, у підпорядкуванні якої помісна церква перебувала останні роки. А що було колись-давно, яким чином українська церква потрапила під юрисдикцію Московського Патріархату – з точки зору сучасної – немає абсолютно ніякого значення. Власне, тому жоден із православних патріархів не визнав автокефалії УПЦ КП. Мало того, якщо її навіть визнає Константинополь, то вона й тоді не стане в ряд з іншими помісними церквами, бо Константинопольський патріарх – усього-лиш перший по почестях з-поміж інших. Однак, будь-якої влади, навіть реального впливу на справи помісних церков, він немає. Власне, чому Московська церква, як не дивно, змогла законно відділитися від Константинополя? Тому що представники грецької церкви, на вимогу візантійського імператора Іоанна 7-го, перед загрозою навали турків-османів підписали з католиками Флорентійську унію, тобто визнали католицькі догмати й підпорядкувалися папі. Хоча підпису самого Константинопольського патріарха під документом не було, що й понині викликає сумніви про його правомочність, проте сама спроба унії з католиками для консервативно-ортодоксального світу – річ неприпустима. Це й дало шанс Москві на невизнання влади Константинополя.
Але невже для УПЦ КП все виглядає настільки безнадійно, та ще якщо враховувати проголошену Москвою анафему Філарету? Візьмемо десяте правило апостолів: „если кто с отлученным от общения церковного помолится, хотя бы то было в доме: таковой да будет отлучен». На подібних прикладах переконують інтелектуальних прихожан парафій Московського Патріархату. А менш освічених просто залякують: тільки попробуй помолитися з філаретівцем, чи, помилуй Боже, зайти до них у храм – гріх, наруга над вірою. Там – престол сатани. Наприклад, монахи Почаївської лаври (на Волині проблема розколу особливо гостра) часто запитують у сповідників: а ти до Філарета не ходиш? Якщо так, то висповідайся. А якщо ходиш і визнаєш, то й сповідатися тобі не можна. Така практика набагато ефективніша, аніж товкмачення панотців з УПЦ КП про незалежну церкву в незалежній державі. Вона _рунтується на віронетерпимості, а віронетерпимість – на беззаперечній істинності Православ’я. Неможливо спастися, якщо ти не православний, не спасешся – попадеш у пекло. Як тут не боятися? Залишається для УПЦ КП одне – просвіщати. Церкву неможливо пізнати без її історії. А виникнення подібних до нашої автокефалій – не поодиноке явище, і канони в такому випадку переосмислюються, що по-суті відбувається впродовж усього існування православної спільноти. Приклади:
1. У 1346 р. король Стефан Душан оголошує Сербську Церкву патріархією. Її першим патріархом стає Іоаникій ІІ. Константинопольський патріархат не лише не визнає автокефалії, а й проголошує Сербській Церкві анафему. Ситуація навіть дуже нагадує українську. Могутня Візантія не хоче втрачати свого впливу в слабкій Сербії. Тільки в 1374 р. анафему було знято.
2. У 1872 р. болгари проголосили незалежність Болгарської Церкви. У тому ж році той-таки Константинопольський патріарх зібрав помісний собор, який оголосив болгарських архієреїв і всю їх паству схизматиками. Протистояння тривало аж до 1945 р.
3. Після дев’ятирічної боротьби Константинопольський патріарх у 1937 р. видав томос „Про благословення автокефалії албанській церкві".
4. Якоюсь мірою вдалим є навіть приклад з тою ж Москвою, бо в 1453 р. з падінням Візантії була ліквідована й Флорентійська унія, про яку згадувалося вище. Тож Москва мусила б повернутися в лоно Константинополя.
Існують в УПЦ КП й аргументи щодо канонів. 34-те правило Святих Апостолів гласить: „єпископам всякого народа подобает знать первого в них, и признавать его, как главу". Здавалося б, іди в люди й проповідуй, факти свідчать про твою правоту. Але спробуй що-небудь довести людині з фанатичним поглядом, яка вже вірить.
Другий: віра. Святі отці психічний стан людини, коли вона, наклавши на себе непосильні духовні практикуми, з’їзджає з глузду, називають „прєлєстю". Отці вважають, що таким чином миряни або монахи розпалюють свою гординю й потрапляють до рук лукавого. У „прєлєсті" людині здається, що вона вибрана, що вона досягла неабияких духовних висот. Нині в російському Православ’ї акцент на боротьбі з „прєлєстю" особливий. Проте, з іншого боку, складається враження, що там людей навмисне доводять до екзальтованого, фанатичного сприйняття своєї віри. Нерідко можна спостерігати, коли віруючі ведуть монастирський спосіб життя, не будучи монахами. Тут велику роль відіграє та література, яка поширюється в УПЦ МП. Самі по собі „батюшки" – абсолютні авторитети (що до речі не характерно для традицій українського православ’я), проте вони не змогли б втримати новоспечену паству великих міст без друкованих видань. Звичайні прихожани читають твори святих отців, призначені для монахів, при чому дуже часто за порадою свого „отца". Візьмемо, наприклад, твір ігумена гори Синайської „Лєствица", один із найпопулярніших для тих, хто прагне попасти в Царство Боже. Багато хто сприймає його як догму, як неухильний дороговказ, навіть не задумуючись, що він написаний для монахів ІV – VI століття. Те саме можна сказати про середньовічні „Поучения і посланія преподобного отца нашого Авви Дорофєя" чи „Повчання Оптинських Старців" XIX ст. Начитавшись подібних книжок, людина бачить смертельний гріх у найбуденнішому – сходити в гості, у кіно, подивитися телевізор (це – чорт у хаті), почитати світську літературу (не приведи Боже Толстого – він анафемствуваний), іноді, просто зайти в кав’ярню, а дехто веде боротьбу з ідентифікаційними кодами й боїться комп’ютерів. Залишається втікати від світу сього, бо тут панує лукавий. Людина впадає в ефемерну боротьбу з дияволом і спокусами, яку намагається вести щохвилини за допомогою молитви. Найсильнішою молитвою (вона не повинна сходити з уст, але монашеських) вважається „Господі Іісусє Христє, Синє Божій, помілуй мя грєшного". Не важко собі уявити, що відбувається з мирянином, котрий постійно прокручує ці слова в голові. Вони стають нав’язливою думкою, як у шизофреніка. Траплялися випадки, коли люди просто попадали на „дурку".
Майже всі священники радять прихожанам чим частіше причащатися. А приготування до причастя означає кілька днів посиленої молитви, строгого посту й копання в собі та минулому. А що буде, коли причащатися щонеділі (є й такі прихожани)? Виходить поступово стаєш святим або невиліковним фанатиком. На перший погляд, ця духовна практика видається корисною для духовного життя людини. Але її мета, про яку не кажуть віруючим, інша – вбити в голову переконання: «Вмру, але не відступлюся від істинного канонічного Православ’я, яке, звичайно, тільки тут – в УПЦ МП. Тут мене всьому навчили, тут мені розказали, що ніхто окрім православних не спасеться, що якщо відступлюся, навіки горітиму в пеклі». Віруючий мусить захищати Церкву, бо, фактично, захищає Христа. А враховуючи, що ті, хто належать іншим конфесіям тільки думають, що вірять у Бога, а насправді, служать Сатані, то є від кого й захищати Церкву: філаретівці, католики, протестанти, мусульмани – „вокруг адні врагі".
Правда, до них можна нести Слово Боже, однак у „православних" це виходить ще страшніше, аніж у протестантів. Вони полюбляють лякати пекельними муками й картинами останніх днів світу. У сім’ях – конфлікти, бо рідні стурбовані, коли чадо, жінка або чоловік ходять замкнуті в собі й подумують кинути роботу, бо вона небогоугодна, чи податися в монастир.
Якось в одній православній газеті була опублікована стаття: „Помогите: у меня жена православная". Чоловік скаржиться на те, що жінка нав’язує свою релігійну поведінку близьким. Доходить до смішного: до нього бояться приходити друзі, а якщо й навідалися, то хата мусить бути негайно окроплена свяченою водою. Такий стиль життя нагадує якесь сектантство з характерним відтінком середньовіччя. Як і в середньовіччі, побутує екзерцизм (вигнання духів).УПЦ МП ніби-то веде боротьбу з цим явищем (народна назва – вичитка), а насправді воно поширюється дедалі більше. Вичитка в самозванця (здійснювати її мають право лише загартовані десятиліттями монастирського життя люди) часто призводить до невиліковних психічних розладів. А таких самозванців в УПЦ МП не так і мало. Так, у Київському храмі при центральній клінічній лікарні бісів довгий час виганяв звичайний священик, колишній унсовський капелан, що переметнувся в МП. Можна було спостерігати, як люди впадають у незрозумілий транс, кричать, рявкають. Мабуть тому храм користувався й користується великою популярністю.
Своєрідне сектантство в УПЦ МП не може залишатися непоміченим для стороннього ока. Простежується чимало спільного, навіть, із тими ж протестантськими сектами. Наприклад, в УПЦ МП чи не на кожному кроці рекламується апокаліптичне майбутнє світу. Щоправда, воно тісно переплетене з месіанством Росії та відродженням монархії.

Третій: цар, кінець світу й месіанство Росії. Про кінець світу трублять чи не всі релігійні конфесії. Але, російські святі отці ХХ ст. дали чимало пророцтв про те, що Росія – це не просто Третій Рим (такі слова належать старцю Феофілу часів Івана Грозного), а лише вона буде єдиною державою наприкінці світу, яка протистоятиме Антихристу і спасеться, бо в ній знову правитиме православний монарх. Усі інші однозначно загинуть. Подібне говорили Феофан Затворник, Іоан Кронштадський, Лаврентій Чернігівський та інші. Слова святих отців трактуються в російській, а, відповідно, й в УПЦ МП як беззастережні догми. Пророцтва ніхто не піддає сумнівам й ними досить широко спекулюють, незважаючи на те, що святі теж були людьми й, узагалі, питання кінця світу для воцерковленої людини повинне стояти чи не на останньому місці. До речі, ніхто, скажімо не згадує, що Петро Могила (він теж святий) багато чого позичав для українського православ’я з католицизму, чи те, що патріарх Тихон (перший російський патріарх після двохсотлітньої перерви, теж канонізований) говорив про необхідність покаяння Росії перед Україною.
На пророцтвах російських святих отців базується вся нинішня православна месіанська ідея Росії. З них випливає: якщо спасеться лише Росія, то Україна безперечно мусить повернутися в імперію, – не погибати ж нам. Хоча, фактично, це лише доповнення до ідеї панслав’янізму, бо істині віруючі УПЦ МП й надалі живуть в неіснуючій Русі, або російській імперії. У їх головах не вкладається, навіть, поділ на три народи. Наглядний приклад – газета „СОС. Спасите наши души". У ній відкрито пишуть про Третій Рим, страшних уніатів, кінець світу, кодування людей (особлива тема) і всяке-таке інше, звичайно, на тлі політичного життя України.
Пропаганда кінця світу не обходиться без розпалювання антисемітизму. Чому? Якщо євреї не визнали Христа, то наступний месія, якого вони чекають, – Антихрист. Далі все нагадує нациські фобії: правдивість „Сіонських протоколів", безкінечні наголоси на тому, що революція 1917 р. – „жидівських" рук справа, розповіді про відновлення іудейського храму в Єрусалимі, звідки правитиме Антихрист і т. д. Нерідко можна почути навіть оправдання чорносотенців.
У нагнітанні істерії про кінець світу, безперечно, дуже вдало використовуються принагідні події у світі та державі. Наприклад, уведення ідентифікаційних кодів. Патріарх Алексій заявляє, що не варто звертати увагу на цю бюрократичну процедуру, а віруючі, як Росії, так і України, масово від них відмовляються й кричать, що вже ставлять печаті сатани. Або ж зруйнування веж-двійників у Нью-Йорку – православна преса тоді рясніла цитатами з „Апокаліпсису" та його тлумаченнями, не зважаючи на те, що право на це мають лише святі отці.
Складається враження, що релігійне накручування віруючих в УПЦ МП робиться з однією метою – пропаганди месіанства Росії й вишколу фанатиків російського панслав’янізму. З одного боку УПЦ МП заявляє про своє невтручання в політику, а з іншого... робить свою справу.
Проблема російської церкви – здебільшого вважається предметом зацікавлення націонал-патріотичних істериків. І звичайно, чиновники з Державного Комітету релігій ніколи не займуться справами традиційної православної конфесії в Україні. Ну хто на це осмілиться, якщо Леонід Данилович разом із Володимиром Володимировичем душею й серцем із УПЦ МП. Куди їм ще було податися на святкування 350-річчя Переяславської ради, як не в Києво-Печерську лавру? У нас можна трубити про антисемітизм у „Сільських вістях", але ніхто й слова не скаже про розпалювання міжрелігійної ворожнечі зі сторони „істинних православних". Мабуть лише вони одні мають право писати про „підлих уніатів", „жидів" і „благородного русского государя". Що ж тут протизаконного? Та й хто заборонить?