08/17/2005 | Анатолій

Василь Триліс
ГНОСЕОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ОПТИМІЗМУ
ВСТУП ДО КУРСУ

Не допущено
ніяким міністерством
ні до якого застосування

Київ 2004

КНИГА І

ВЧЕННЯ ПРО СОЦІАЛІЗМ
ПЕРЕДНЯ ЗАУВАГА
Мабуть що основні поняття й концепції видадуться добросовісному читачеві некоректними, неправильними або недоречними. Хай читач має терпіння. Справа в тому, що одною з головних природних функцій соціалізму є перекручення понять (найчастіше просто навиворіт), і закрутити в вузол залізну коцюбу Іванові Піддубному було здуру легше, ніж потім його батькові спересердя розв’язувати.


********

Історичну фактологію соціалізму я розглядати й навіть згадувати не буду – хіба що як матеріал для ілюстрацій. Бо вона величезна, нецікава, заплутана і не має ніякого значення, як не має значення послідовність зміни кольорів на спині хамелеона.

Важать принципи. Зрозумівши принципи, можна вижити навіть при розгорнутому соціалізмі, який періодично повторюється. Та не хочеться ж задовольнятися виживанням. Хочеться жити по-справжньому, як пропонує Природа. Для цього необхідно переступити через принципи соціалізму. Але це ще нікому не під силу. Це взагалі нікому не під силу. Соціалізм неможливо побудувати в одній окремо взятій хаті; точно так само не можна й позбутися його в обмеженій частині соціуму. Це можуть зробити тільки всі разом. А всі разом (суспільство) вражені соціалізмом і переживають комплекс безвиході. Здихатися соціалізму, не розуміючи його природи, неможливо. Тому треба починати з його вивчення. Це не так важко, як гидко. Але я обіцяв обійтися без фактів, і якщо у шановного читача вистачить терпіння хоча б на основні принципи соціалізму, то це, принаймні, відкриє йому шлях до світла.







1. ЩО ТАКЕ СОЦІАЛІЗМ

Соціалізм – це, в першу чергу, ідея, притому вкрай проста: зробити так, щоб усім було добре. В Природі такого не існує, навіть нічого схожого немає, це одна з тих примар людського інтелекту, які ніякій реальності не відповідають, але, оволодівши свідомістю великої маси людей, робляться матеріальною силою. В перекладі на людську мову це означає, що мільйони неосвічених, непоінформованих (одурених) і загіпнотизованих людей беруться за матеріальне втілення фантазій найздоровіших, найпотужніших параноїків (ще їх називають пасіонаріями).

Без параноїків соціалізм був би неможливий. Але людство регулярно народжує достатню кількість параноїків, завдяки яким соціалізм живе й перемагає. Дійшовши найвищої, розгорнутої стадії, він парадоксальним чином перетворюється на свою карикатурну протилежність, тобто на протилежність первинній ідеї: всім стає погано. Тоді починається занепад, а частіше й природніше – крах соціалізму.

Параноїки є різні, кожний із них діє в своїй сфері (економічній, науковій, мистецькій, релігійній, політичній і т. д.), хоча для нього самого поняття сфери не існує: це одновимірна істота, яка знає лише напрямок. І потужність. Рухаючись у своєму напрямку, параноїк випромінює свою ідею і вражає нею навколишній простір; жертви починають рухатися за ним у тому ж напрямку. Якщо потужність параноїка з його ідеєю достатня, виникає велика об’ємна течія, яка може помітно змінити весь природний простір.

Головними творцями й носіями соціалізму, як читач уже догадується, є параноїки соціальні. Це в них така назва, справжньою ж суттю їхньої параної є влада – бажано тут і тепер, вся й зразу ж, безпосередньо відчутна і якомога ширша й глибша. За царату і в епоху розгорнутого московського соціалізму вони починали як блискучі гімназисти, сталінські стипендіати, комсомольські ватажки, а далі переростали в ідеологічну номенклатуру, а хто дрібніший – у просто номенклатуру. Зараз ця порода обожнює педагогічні, соціальні та психологічні науки, хто ближче до землі – економіку й управління, хто далі від землі – гроші й нагляд. Їх може зупинити тільки смерть.

Це може видатися неймовірним, але самі параноїки нічого не вміють робити. Їхня місія – запалювати або провокувати, вести за собою або посилати вперед, контролювати й розпоряджатися. Ця місія надзвичайно заразна. Невміння нічого робити – головна ознака й головна чеснота свідомого будівника соціалізму. Повний і безповоротний соціалізм настане тоді, коли ніхто нічого не вмітиме робити. Але ми забігаємо наперед.

2. ГОЛОВНИЙ ЗАКОН СОЦІАЛІЗМУ

Розподіл – найтяжча, найскладніша з усіх проблем, які вічно стоять перед людством. Будь-який суспільний закон ми звикли формулювати в такий спосіб, щоб було видно, що кому належить, а іноді ще й що від кого вимагається. Права, так би мовити, та обов'язки. „Кожному – по заслугах”, „Кожному – своє”, „Від кожного по можливості, кожному по його труду” – це все приклади тих примарних лозунгів, якими соціалістичні параноїки всіх мастей у всі часи забамбулювали голови населенню планети. Населення клювало на ці наживки, бо в них говорилося про розподіл: ось, нарешті, розподіл буде гарний і справедливий, і буде порядок! І всім буде добре!

Тепер усі ніби знають, що то були брехні або фантазії. Але, здається, ще ніхто не знає, що аналогічні брехні й фантазії творитимуться й далі, бо ніхто не знає справжнього закону соціалізму. А без знання справжнього закону соціалізму жити в соціалізмі... можна. Можна, можна, адже ми всі в ньому живемо! Але погано. Погано жити – почесний обов’язок будівника соціалізму. Для виконання цього обов’язку краще не знати законів соціалізму. Повторюю: без знання справжнього закону соціалізму можна жити при соціалізмі – щасливо і водночас погано, – але не можна здихатися соціалізму.

Я відкрив головний закон соціалізму ще в період розпаду Союзу, але швидко переконався, що донести його до свідомості сучасників неможливо. Забувають на другий же день, хоч як роз’яснюй. Тому я й не буду надто старатися, за всієї моєї поваги до шановного читача, але закон сформулюю, бо він, може, знадобиться майбутнім поколінням. Отже, конспектно.

ГОЛОВНИЙ ЗАКОН СОЦІАЛІЗМУ: КОЖЕН ЗАЙМАЄТЬСЯ НЕ СВОЇМ ДІЛОМ.

Нехай читача не відлякує ні простота формули, ні новий зміст. Нехай читач згадає, скільки нісенітниць він вивчав на своєму віку і як швидко й надовго звикав до них. А тут не нісенітниця, тут щира правда, і якщо вона незрозуміла, то хоча б легко запам’ятовується. Отак, усупереч досвіду, без надії, я сподіваюся, що читач цю формулу запам’ятає.

А щоб краще пам’яталося, корисно додати живих прикладів: огляньтеся, як багато людей перемінило професію чи характер занять, як тільки трішечки розчинилися двері нашого спільного хліва й повіяло духом волі. І чим талановитіша людина, тим благотворнішою стала для неї ця переміна. Бо не своїм ділом більше ніж хто займалися саме найталановитіші люди – про це турбувалося все соціалістичне суспільство. З неталановитими клопоту завжди було менше. Але як примусити талановиту людину займатися не своїм ділом? Для цього, крім банального примусу, існує безліч хитромудрих пасток – наприклад, спеціально розвинених (з ініціативи параноїків) галузей неприродної, безглуздої діяльності, куди засмоктується величезна маса здорового, але незахищеного природного розуму кращих представників етносу.

Та ніякі пастки довго не втримали б таку інтелектуальну й духовну потугу, яка була і є, зокрема, в українському етносі. Потрібна ще потужніша, універсальна сила, яка зламала б усякий спротив і забезпечила надійне здійснення головного закону соціалізму. Потрібна диктатура.

НЕОБХІДНОЮ УМОВОЮ ЗДІЙСНЕННЯ ГОЛОВНОГО ЗАКОНУ СОЦІАЛІЗМУ Є ДИКТАТУРА КББ.

КББ – це абревіатура. Розшифровується вона так: КРАСТИ, БРЕХАТИ, БОЯТИСЯ. Одна з особливостей паранояльного генію – використання природних сил для здійснення неприродних ідей. Всякій живій істоті якоюсь мірою властиво красти, обманювати й боятися. Але видатні параноїки зводять ці виміри на небачену височінь, на рівень священного обов’язку кожного громадянина, і водночас на рівень диктатури. Чим більше людина краде, бреше й боїться, тим вищий її статус у соціалістичному суспільстві. Людину, яка не краде, або не бреше, або не боїться, соціалістичне суспільство знищує й сліду не залишає.

Звичайно, ніде й ніхто про це не говорить, бо при соціалізмі найважливіші речі не називаються своїми іменами. Не називати речі своїми іменами – високий обов’язок будівника соціалізму. Але я мушу про це сказати, бо не люблю соціалізм і дуже сподіваюся на його погибель.

З іншого боку, соціалізм – це наша історія, а рідну історію треба любити. Хоч як би було гидко. Тому я також і люблю соціалізм. Я при ньому народився й виріс. Я повинен шанувати його, як рідних батьків, при яких я теж народився й виріс. Але від батьків хоч згодом та можна втекти, а від соціалізму нікуди. Я вже при ньому й умру. Як же його не любити.




3. ЖИТТЯ ПРИ СОЦІАЛІЗМІ

Життя при соціалізмі таке ж просте й радісне, як і головний закон соціалізму з його диктатурою КББ. Справді, хто засвоїв цей закон і гранично прості вимоги диктатури, автоматично стає щасливою людиною (хоча живе все ж таки погано). Але засвоїти треба по-справжньому – не свідомістю, не розумом, а шкірою, спинним мозком, нирками і навіть, на всяк випадок, п’ятами.

3.1. Красти

Якщо людина прийняла в душу цю вимогу, вона починає красти регулярно й чесно, що бачить і скільки донесе. Незважаючи на почуття сорому (яке швидко минає) і страху (який не минає ніколи), вона переживає глибоку радість буття. Їй хочеться красти дедалі більше, вона постійно мусить брехати, щоб не спіймали, і боятися, що таки спіймуть. Ця гама почуттів забезпечує регулярну й надійну мобілізацію всіх внутрішніх сил, психічних і фізичних резервів, повнокровну взаємодію з усесвітом, принаймні з тією його частиною, де будується соціалізм.

З’ясовується, що красти можна все й завжди. Але треба вміти. І вигостренню цієї майстерності будівники соціалізму присвячують практично все своє життя. Крадуть сіно й огірки, державну рибу й сусідських курей, робочий час, легкі й важкі автомобілі, бюджетні й позабюджетні кошти, заводи й комбінати, метал і чорнозем, бомби, поросят, дітей, дорослих, ідеї, винаходи, пісні. Охопивши всю масу населення, крадіжка закономірно стає основною, потім ефективною, а далі й єдиною формою розподілу при соціалізмі.

У читача може виникнути законне, хоча й наївне запитання: коли кожен займеться не своїм ділом, то хіба буде що красти? Буде. По-перше, соціалізм – явище періодичне, він мусить час від часу змінюватись якоюсь іншою формою суспільного устрою, за якої відбувається накопичення матеріальних і духовних цінностей – саме їх потім, протягом кількох поколінь, розкрадатимуть будівники наступного соціалізму. По-друге, десь далеко (або й поруч) живуть собі люди диким, несоціалістичним життям – їх можна з великою вигодою навернути на шлях соціалізму: вони відразу ж стають щасливими, а їхнє добро – спільним. По-третє, існують запаси добра, які взагалі здаються невичерпними, – Природа. Обкрадаючи Природу (грунт, ліси, надра, моря і навіть атмосферу, а там далі й космос), будівники соціалізму фактично обкрадають своїх живих і ще не народжених нащадків, залишаючи їм дедалі бідніший і брудніший світ.

Кожна людина здатна це зрозуміти й навіть зажуритися, але не більше. Завтра ж забуде. Не красти людина соціалізму не може, тому що не може не боятися. Нею, як і всякою нормальною істотою, керує страх.

3.2. Брехати

Де розподіл – там і брехня. Коли мама ділить млинці, котромусь із дітей обов’язково хочеться дужче, ніж іншим. Воно ж перше й придумає, як одержати більше, коли всім належить порівну, а вкрасти не дають. Треба піддобрити або розчулити маму. Любимчик, підлизник – це і є перший брехун. Але, зрозуміло, не останній.

Брехати дитину вчать іще з колиски. Але зовсім відмовляється вона від правди десь уже аж у середніх класах школи, коли добре вивчить головні форми брехні, без яких немає життя в соціалізмі: 1) перемовчати; 2) сказати те, чого від тебе чекають або вимагають; 3) просто збрехати.

Оскільки ми живемо в соціалізмі, то прикладів брехні так багато навкруги, що за ними, буває, нічого більше й не видно. Інша справа, що не всяк зі мною погодиться і, в кращих традиціях соціалізму, називатиме брехню (не всяку, а деяку) правдою. З цим нічого не вдієш, людям дуже хочеться мати ілюзію правди.

Я не буду нікого переконувати. Я лише наведу приклад нетривіальної брехні, яку легко називати правдою.

Тисячі мудреців навчають нас, як жити. Медики розказують нам про здоров’я і навіть беруться його поправляти, священики – про нашу душу, політичні та інші вожді дбають про наші емоції, психологи – про багатство, письменники – про все на світі. І кожен з них, як тільки доскочить успіху – це коли його вже всі слухають, – дуже переконливо пояснює, що його успіх є закономірним наслідком його ж таки вчення, що він сам такий здоровий, щасливий, багатий, розумний та врівноважений саме тому, що сповідує відкриту ним же таки істину.

Це потрійна брехня. Цей мудрець насправді нічого путнього не знає, хоча й повчає всіх (брехня-1), а здоровий та щасливий він тільки тому, що зумів перебрехати (брехня-2) велику масу конкурентів і тепер може вволю тішитися грішми, славою, владою та доброю їжею – ось що насправді сприяє козацькому здоров’ю та камінній рівновазі, а не його „істина”. І як же йому не вихваляти свою істину! Він її й вихваляє, стверджуючи, що саме вона принесла йому щастя (брехня-3)!

Разом із тим, немає нічого простішого, як переконатися в брехливості величезної більшості мудреців: їхні істини не просто різні, але й заперечують одна одну. Називати це вищою, діалектичною істиною – не просто брехня, а супербрехня. Або, по нашому, суща брехня.

Бо вона таки суща. Вона існує. Охопивши достатню кількість населення, брехня стає основною формою спілкування при соціалізмі.

З розмови на Тульчинській автобусній станції:
-- Михеле, ти куди зібрався?
-- На Одесу.
-- (по довгій паузі) Я розумію, ти сказав, що їдеш на Одесу, щоб я подумав, що ти їдеш не на Одесу. Але я знаю точно, що ти ж таки їдеш на Одесу – то нащо ти оце мені брешеш?


3.3. Боятися

Шановний читач, мабуть, уже здогадався, що страх – це основна форма існування при соціалізмі. В диктатурі-трійці КББ страх грає роль Духа святого, він пронизує все, ним усе починається й закінчується. Недарма практично всі параноїки, коли хочуть заплішити людям у голови свою доктрину, апелюють і завжди апелювали, явно чи приховано, саме до страху. Це надзвичайно ефективний хід, адже страх – здорова природна реакція кожної живої істоти. Розвиваючи, культивуючи й закріплюючи цю реакцію в широких верствах населення, параноїки забезпечують собі просту й ефективну систему управління людською біомасою.

Людина могла б легко відмовитися від брехні й крадіжки... коли б не боялася. Вона мусить красти, бо боїться, що їй та її родині не вистачить. Боїться цілком закономірно, адже рівень добробуту в суспільстві, де кожен займається не своїм ділом, не може бути задовільним, бо продуктивність його членів украй низька. Отже, не вкрадеш – із злиднів не вилізеш.

Коли людина починає красти, страх помножується, бо можуть спіймати. Щоб не спіймали, треба вміти добре брехати. Хто більше бреше, той більше й краде, це давно помічено. Але брехати треба майстерно, бо й на брехні можуть спіймати. Це ще додає страху. У становленні зрілого, мужнього будівника соціалізму є період відчаю, коли йому здається, що страх оточує його з усіх боків і скоро просто задушить. Це надзвичайно важливий етап розвитку, можна навіть сказати ініціація: прийнявши отой потрійний страх у душу, людина безповоротно стає на темний, неосвітлений шлях побудови світлого майбутнього. Назад дороги немає, бо немає ліків від страху.

Зате невдовзі з’ясовується, що воно не так уже й страшно. Це один із діалектичних парадоксів соціалізму: якщо ти боїшся по-справжньому, чесно, то вже можеш так сильно не боятися. Але так легко й просто стає лише тоді, коли пройшов становлення й ініціацію. Коли розумієш і практично переконався, що закони в цьому суспільстві є, хоча й неписані. Є що й красти, і брехати вже навчився, а страх... ну, це майже як страх Божий: не гріши (проти законів соціалізму), то й, дивись, не покарають.


4. ЧОМУ СОЦІАЛІЗМ НІЯК НЕ ВДАЄТЬСЯ ПОБУДУВАТИ

Ідея соціалізму надзвичайно давня. Вона зводиться, повторюю, до бажання, щоб усім було добре. Але впродовж тисячоліть мало хто задумувався, що це означає і чи це можливо; а хто й задумувався, мало що з тих роздумів виносив. А коли й виносив щось, то це «щось» було таке далеке від стереотипів суспільної свідомості, що в реальну історію не вкладалося (утопії; конституція Орлика), а коли й вкладалося, то з жахливими масовими травмами (бонапартизм; більшовизм – він же московський соціалізм; нацизм).

А справа в тім, що ідея соціалізму глибоко протиприродна, незалежно від того, як її тлумачити. Ніде в Природі немає нічого однакового, жодного натяку на рівність. жодного потягу чи тенденції до рівності. Добре, тим більш усім добре – такого взагалі не існує ніде, крім нашої людської уяви.

Біда не в тім, що людина береться робити неприродні речі – неприродність давно стала людською природою. Біда в тім, що людина робить протиприродні речі; вона поставила себе над Природою і заповзялася ту Природу перемогти. Батько вигнав людей з раю, син прокляв ні в чім не винне фігове дерево – то були ще тільки квіточки, перші знаки відторгнення людини від Природи. Далі те відторгнення швидко перетворилося на конфронтацію. Зневага духу (святого) до тіла (грішного) стала могутнім ідеологічним інструментом свинячого патріархату: з нічого робити чоловіки забрали собі роль „духовних” істот і тяжко принизили жінок, яким завжди було що робити. Земля, вода, природа, жінка, матерія, фізичний світ – все це стало підлеглим, зневаженим, об’єктом експлуатації й споживання. Дух, Ідеологія, Слово (балаканина, простіше кажучи), Чоловік – усе це набуло величі й святості. Торжество духу людини над власною плоттю було проголошене найвищою чеснотою. Параноїки очолили рух суспільства по шляху прогресу – хоча ніхто ніколи до пуття не знав, куди й навіщо той прогрес іде та ще й прискорюється.

Це колосальне спотворення здорових природних стосунків і взаємодій (чудово відображених, наприклад, у китайській символіці інь–ян) не могло минутися безкарно. Християнство не тільки не усунуло нерівності між людьми, а ще доповнило й поглибило її через нерівне, неправдиве, непотрібне протиставлення матерії й духу.

Протиприродність цього протиставлення стає очевидною, коли наша свідомість звертається до іншої, не менш важливої частини суспільства – робочих людей. З першого, засліпленого й завороженого параноїками погляду, це жалюгідні невдахи, напівлюди, позбавлені будь-яких духовних потреб. Але спокійний здоровий глузд мусить визнати, що це єдиний клас, без якого суспільство справді не може обійтися. Ці люди не просто володіють матерією, природою – вони самі є її частиною. І тому підлягають загальній зневазі, експлуатації та ізоляції. З іншого боку, оскільки вони необхідні, їх доводиться терпіти.

Найтрагічніше те, що в їхньому середовищі постійно, в силу законів неслухняної генетики, народжується певний відсоток анти-параноїків – абсолютно здорових, природних, талановитих дітей, які легко навчаються всьому і вміють усе. Якщо дати їм волю, вони будуть займатися своїм ділом, саме тому що вміють. Доростаючи до зрілого розуму, вони неминуче усвідомлять неправдиву й нездорову владу параноїків – і тоді кінець усім надіям на соціалізм. Суспільство, яке взялося будувати соціалізм, не може цього допустити. Винайдено й запроваджено безліч засобів нейтралізації талановитих дітей. Головний, фундаментальний засіб – державна система масового поневолення й калічення дітей, яка, як і належить при соціалізмі, називається системою обов’язкової загальної освіти. Насправді це – система обов’язкової загальної неосвіченості, тобто фактично тюрма, відсидівши в якій десять чи дванадцять найдорогоцінніших для розвитку років, дитина виходить на «волю» духовно й морально кастрованою істотою з психологією найманця.

Але це теж ідеал. Справа в тому, що чим ближче до соціалізму, тим гірше виконують свої функції наглядачі й дресирувальники в цій тюрмі – бо й вони займаються не своїм ділом і роблять його погано! Наслідок виходить той, що дедалі частіше випускники тюрем-шкіл виявляються відносно здоровими людьми, які навіть зуміли дечому навчитися за період відсидки. Від них немає рятунку – вони нікого не бояться, їм немає потреби брехати, а якщо вони ще й не крадуть…

Соціалістичне суспільство має клямку й на них, та й не одну – від масового осуду, оббріхування й утисків до прямого терору й фізичного знищення. Але знову ж таки, це все діє в розвиненому, повноцінному, розбудованому соціалізмі – а як ти його побудуєш, коли стільки складної роботи з талановитими виродками, і робити цю роботу теж треба вміти, а хто ж із такими технологіями впорається? Чим ближче той соціалізм, тим менше людей, які хоч що-небудь уміють робити…

Але, хоч яким би це дивним здавалося, ідея соціалізму не вмирає. Рівності (у формі "щоб усім було добре") людству хочеться дедалі дужче, бо розвиток техніки дозволяє скорочувати чисельність робочих людей, перекладаючи їхні функції на машини, і відповідно збільшувати кількість людей, які нічого не вміють і не хочуть робити.



5. ЧОМУ СОЦІАЛІЗМ НЕПЕРЕМОЖНИЙ

Він непереможний передусім тому, що ніхто не хоче й не збирається його перемагати. Кожній сучасній людині він як бальзам на болячку.

Неприродна ідея? То й що? Безліч неприродних ідей давно реалізовано, і нікому не в думці відмовлятися від літаків, холодильників, телефонів, шприців, губної помади, ... Чом до цього безконечного переліку не додати повний і всезагальний добробут? Не було такого в Природі? То буде! Он ткацького верстата теж не було. Мало чого не було. Колеса, навіть звичайного колеса (ну, таке кругле, з віссю всередині) в Природі не було – а от же є! Та куди не глянь – людські витвори. Вони й не можуть бути природними, бо всякий винахід – це те, чого ще не було.

Тяжко, невдало закінчуються поки що всі спроби побудувати соціалізм. Як зауважив один чоловік із Тернополя, всі країни-учасниці московських соціалістичних експериментів перебувають у коматозному стані, тим глибшому, чим довшою й ефективнішою була їхня участь у тих експериментах. То й що? Хіба не гинули разом із пілотами перші літаки? Хіба обходився без жертв штурм Евересту, Північного полюсу або космічних просторів? Зате на Евересті тепер стоїть багато патиків з національними прапорами, Північний полюс узагалі в повному нашому розпорядженні, та й космічний простір теж скоро буде доступний кожному, кому набридне наш глобальний пластиковий рай.

Отак і соціалізм. Помучаться, помучаться, та й побудують. Ця заповітна мрія сидить у кожному з нас, у тому самому куточку, де лежать наші чесноти – любов, доброта, співчуття, милосердя, совість і т. ін. Всім нам хочеться, щоб усім нам було добре. Це ж як було б гарно. І, головне, цьому ж ніби ніщо й не суперечить. Ось він, соціалізм, поруч, тільки руку простягнути. Ще трохи напружитись – і наше покоління буде жити при... комунізмі, вищій стадії соціалізму. Он навіть як.

Ніколи не згасне людська мрія про соціалізм. Може колись, „задля загального добра”, відмовиться людина від воєн і фізичних репресій , але вона ніколи не відмовиться від чарівних примар свободи, рівності, братерства. Любові. Справедливості. Прав людини. Прав меншин. Прав гомосексуалістів, ідіотів, потвор, сиріт, калік, божевільних, наркоманів, проституток, бандитів, злодіїв, грабіжників, ґвалтівників, педофілів, садистів і т. ін. – всі потребуватимуть співчуття, догляду, допомоги. Нездорова частина суспільства з кожним роком поглинатиме дедалі більше суспільного ресурсу, охочих працювати на той ресурс дедалі меншатиме, займатися своїм ділом і виявляти високу продуктивність праці стане невигідно – гульк! ось ми й прийшли до розвиненого соціалізму. Якщо на той час ще буде що красти (хоча б у Природи), то будуть і ті, хто крастиме найбільше. Ці одгодовані пасіонарії, вони ж параноїки, обов’язково влаштують якусь переміну, революцію, бо їм немає куди дівати зайвину енергії.

То чиста правда, що соціалістичних революцій не буває, а бувають анти-соціалістичні.

Чиста правда й те, що революції ніколи нічого не вирішують, бо після них починається спочатку те саме, що й було.

Сучасний соціалізм виявився прямим спадкоємцем (чи попередником? чи двійником?) християнства; він лише відкинув або засунув на горище зайвий релігійно-філософський мотлох і зосередився на споконвічній практичній тезі всіх лицемірів – давайте зробимо так, щоб усім було добре, і то не в окремій хаті, а стосовно всього людства. Тут приспіла ще й Велика французька революція.



6. СВІТОВИЙ СОЦІАЛІЗМ

6.1. Вірус соціалізму

Обмежувати соціалізм географічно, політично чи навіть національно – серйозна помилка. Від соціалізму як ідеї не має захисту й не може зарікатися жодна спільнота, що стала на шлях національного, політичного, релігійного чи будь-якого іншого усвідомленого суспільного будівництва. Для такої спільноти логічним і неминучим стає бажання зробити так, щоб усім було добре. Здоровій природній істоті чи спільноті така ідея в голову не прийде, оскільки відверто суперечить очевидним законам Природи; але ж усвідомлене будівництво з того й починається, що люди протиставляють себе Природі (навіть своїй власній, людській) і бажають – і беруться – її обдурити, перемогти, підкорити й спожити. Саме цими бажаннями – більш чи менш палкими – визначається міра неприродності сучасної людини.

Бажання "щоб усім було добре" і бажання обдурити й пограбувати Природу (в тому числі й власне людську) – це фактично одне й те саме бажання, точніше два боки єдиної сутності, яка, коли вже дозріє до самовираження й суспільного усвідомлення, стає матеріальною силою; оце вона й називається соціалізмом.

Механізм виникнення соціалістичної ідеї досить простий і навіть прозорий – якщо на нього дивитися під правильним кутом. Бажання "щоб усім було добре" спочатку виявляє всі ознаки природного: ті, кому погано (будемо називати їх бідними), природно хочуть, щоб стало краще; ті, кому добре (багаті), готові поступитися зайвою часткою, аби було тихо. Отак тяжіючи один до одного, ці два полюси складають класичну природну систему з динамічною рівновагою: бідні ніколи не зрівняються з багатими, бо вони тому й бідні, що дурні; вони можуть тільки хотіти; а багаті ніколи не віддадуть стільки, щоб зрівнятися з бідними, бо вони тому й багаті, що розумні й передбачливі. До того ж ще й сильні.

Логіка цієї природної системи очевидна навіть у тваринному світі. А в природному людському суспільстві (плем'я; етнос; давнє село) вона є основою розподілу здобичі, ресурсів і продуктів. Багатим і сильним завжди дістається більше, а бідним і дурним – менше. Таке суспільство залишається здоровим і врівноваженим – до того часу, поки його не вразить вірус соціалізму.

Вірус соціалізму зароджується в людському розумі. Як пояснив Тейяр де Шарден, усяке зародження – то велика таїна; так воно й є, навіть після зухвалих відкриттів у генетиці. Розум дістався людям приблизно так, як незалежність українцям – за неясних обставин і першим ділом на безголов'я. Вчені кажуть, що це трапилося чи то тридцять тисяч, чи три мільйони років тому (чи то вони такі вчені, чи кожен міряє розум по своїй мірці), але трапилося надто швидко; до того ж, розум виявився такою складною штукою, що люди й досі не навчилися ним користуватися. Це цілком зрозуміло: якби розум був простішим, то його мудрості не вистачило б на те, щоб зрозуміти власну мудрість. Хоча те ж саме виходить і в протилежному випадку: у надто складного розуму ще менше шансів зрозуміти себе. Отут би й присмиріти людині, та куди там...

Але складність – це ще й не головне. Головне – нові властивості розуму. Цим властивостям у природі немає аналогів, а якщо й є, то дуже невиразні й неповчальні. В зародженні соціалістичної ідеї дуже важливу роль відіграють такі дивні механізми розуму, як уява, гординя та заздрість. Тварини цієї "благодаті" не знають і тому не мають таких потужних стимулів до страждання-бажання-діяння. А у людей, відповідно, від цих стимулів немає захисту, немає ніякої природної противаги.

Бідний уявляє собі, як багатий їсть: багатий їсть від ранку до вечора, їсть м'ясо, вареники, банани, запиває добрими напоями та й знову їсть, їсть, їсть, що бачить і скільки влізе. Ці уявлення супроводжуються даремною слиною й тяжкою заздрістю. Уява збагачується й посилюється, коли час від часу доводиться й справді побачити, що їдять багаті або що вони викидають на смітник. Муки заздрості штовхають бідного на таку діяльність, яка його ніколи не звабила б у природному стані дурості, невибагливості й невідання.

Уява бідного породжує заздрість і ненависть.

Уява багатого породжує співчуття й гординю.

Всі ці почуття – велика новина в Природі, і тому Природа не може підказати людині, як із ними поратися. А розум не в спромозі осягнути те, що сам породив.

Багатий насправді не може їсти зранку до вечора. Він легко віддав би зайву частку бідним (як це робиться в Природі, у тварин), але уява малює йому страшні картини бідності (які нерідко підкріплюються реальними враженнями), аж йому стає лячно. Він співчуває бідному – і дедалі пильніше дбає про запаси. Виникає й формується класична свідомість лицеміра. Виникає цілком логічна і реальна, хоча й нестерпна для лицемірної свідомості етика: людина людині друг, товариш і вовк. Інстинкт створення запасів іде від найдавніших тварин, він цілком природний і здоровий – до тих пір, поки під тиском розуму (уяви) не втрачає міру.

Надмірне запасання, володіння й контролювання з боку багатих призводить до ще глибшого обмеження й зубожіння бідних. Виникає ворожнеча (теж, до речі, відсутній у Природі феномен). Такий розвиток характерний для стосунків не лише між окремими людьми, але й між вищими природними організмами, в яких розум грає помітну роль, – племенами, селами, етносами.

Ворожнеча веде до війни. І багатий, і бідний, і кожна спільнота розуміють, що війна – канібалізм, але взаємна недовіра, ворожнеча й ненависть виявляються сильнішими. Тисячі й тисячі років кривавої практики минули, перш ніж у розумі людей зажевріла думка, що війна – не вирішення, а лише вираження проблем. Ще тисячі років пішли на спроби відвернення воєн: створювалися держави, імперії, релігії та інші об'єднання, грандіозні штучні організми, які саме грандіозністю своєю мали придушувати навіть думку про війну. Для убезпечення таких організмів розроблялися все новітніші види зброї, машин, технологій – і то не лише фізичні, але й психологічні, моральні, етичні, релігійні... словом, ідеологічні. Ідеологія й технологія, людський інтелект та його витвори – тобто те, чого ніколи не було в Природі, – дедалі ширше застосовувалися для вирішення людських проблем.

Але проблеми в такий спосіб не вирішуються. Здоров'я й тривалість життя людей, щастя, комфорт і гармонія їхнього буття на Землі аж ніяк не поліпшуються. Коли щось і кращає, то водночас, як і належить при неприродному вирішенні проблем, породжуються десятки нових нещасть і страждань.

То що ж приніс людині розум? Чи була благом його поява? Чи є він результатом природного розвитку, чи це занесена звідкись напасть, що вже загрожує всьому живому на планеті?

Ще коли наш предок збирався вимерти (а таки був приречений, бо значно поступався багатьом біологічним видам спритністю й витривалістю), розум, поза всяким сумнівом, став порятунком. Сьогодні важко сказати, що було першопричиною, а що наслідком – виникнення розуму, мови й праці, приручення вогню й перехід на м'ясну дієту чи, може, навпаки; та, зрештою, це тепер не так і важливо. Важливо те, що вогонь і м'ясо дали людям таку перевагу, яка відразу ж поставила їх над усіма іншими тваринами і, в певному сенсі, над Природою.

Опинившись нагорі, над усіма й усім, важко не загордитися. Та й таки було чого. Гордість, а далі гординя (це коли вже й немає чим гордитися, але дуже хочеться) – чи не перші паразитичні атрибути людського розуму. Вони вжилися, в'їлися в нього так щільно завдяки схожості з природною поведінкою сильних, здорових тварин, хоча насправді у тварин цих властивостей немає, бо немає нашого розуму та уяви (даремно ми так любимо гордого сокола чи гордого лева – ці красиві тварини принципово не відрізняються від гордого індика або гордого барана; ото так само й люди).

Людина взяла собі гордість за чесноту, бо самовпевненість і пишна постава справді ніби дають деяку перевагу на життєвому ярмарку.

Між заслуженою гордістю й незаслуженою гординею можна сміливо ставити знак рівності, оскільки важить не їхнє походження, а їхні наслідки. А наслідки однакові: людина переоцінює себе й недооцінює інших, і то лише на підставі минулого досвіду – тобто безпідставно. Бо минулий досвід – то тільки запис у поганенькому щоденнику.

А тим часом людина дедалі більше пишалася собою й своїм розумом, бо стрічала в Природі дедалі менше сил, з якими не могла б упоратись. І прийшов час, коли головним ворогом людства залишилося... саме людство. Тут би й зрозуміти гомо сапієнсу, що з цим ворогом ні силою, ні хитрістю не позмагаєшся: буде те саме, коли давати дулі або стусани своєму відображенню в дзеркалі.

Дехто, може, й розумів, але як зарадити лихові – не знав ніхто. Мудреці всіх часів і народів давали безліч порад, але скористатися ними людство не могло, і не тому, що таке дурне, а тому, що безсиле проти самого себе. Тяжкі епохи минули, і м'ясо втратило свою актуальність як рятівний енергоносій. Але, на жаль, воно не втратило свого смаку. Мистецтво розведення, ловитви, вбивання та поїдання тварин стрімко розвивалося й посилювало гнітючу залежність людини від м'яса, тим більш неприродну, що за своєю біологічною конституцією організм людини (зуби, система травлення) завжди був і залишається орієнтованим переважно на рослинну їжу.

Поїдання м'яса давно перестало бути рятівною необхідністю і набуло всіх ознак наркоманії, тільки що масової й тому не визнаної суспільством як хвороба. До того ж м'ясо витіснило з ужитку велику частину природних продуктів (чим на віки забезпечило розквіт і сізіфову діяльність медицини) та ще й зумовило колосальний приріст населення, і тепер ми маємо всі підстави думати, що без м'яса обійтися неможливо – буде голод. Так чи не так – сказати важко. Та й що з тих казань, коли це вже не впливає на хід подій.

А хід подій такий.

Довільне споживання м'яса нічим не виправдане, бо:

1) давно немає смертельної загрози людству від хижаків, голоду й холоду;
2) більшу частину природної фізичної роботи й руху людина поступово перекладає на машини;
3) одна наркоманія тягне за собою іншу, і серед інших провідним став алкоголь: він чудово сприяє ще більшому натоптуванню черева ковбасами, маслами, цукрами та іншими харчовими концентратами, та й сам він – потужне паливо.

На що ж використовує людина ці неймовірні надлишки енергії? Та на що завгодно, тільки не на компенсацію скривдженій і пограбованій нею Природі. Про цю людську невдячність і необачність окрема розмова, а зараз погляньмо – куди все ж таки людина діває стільки зайвої фізичної, емоційної, інтелектуальної енергії?

Не можна не вжахнутися, коли усвідомлюєш, що ці безперервні й безглузді витрати можливі тільки за рахунок безперервного й безглуздого нищення природних ресурсів і самої Природи.

Погляньмо лише на дві "статті" видатків – війну й секс. Ці видатки настільки очевидні, що ніхто їх навіть не досліджує, а тому про них легко забувають. Гомо сапієнс уміє й любить не помічати таких речей. А тим часом циндрить на війну й секс фантастичну кількість багатства, яке опинилося в його розпорядженні. Не так, може, на самі ці задоволення, як на підготовку до них. Воєнна індустрія поглинає величезні матеріальні ресурси й робочу та наукову силу, але зовсім не очевидно, що індустрія сексуальна їй поступається. Варто придивитися, стільки косметики, парфумів, ганчірок, хутра, найрізноманітнішого чарівного непотребу виробляють люди, навіщо так часто міняють на все це моди, навіщо створюють таку безліч одноманітних художніх творів про кохання, навіщо вкладають у свої інтимні стосунки стільки емоцій, часу, коштів. І продовжують з усіх сил роздмухувати це полум'я, що вже показує певні ознаки згасання – бо скільки ж можна форсувати природний механізм, нехай і найпотужніший.

Ще б можна згадати такі чорні діри для людської енергії, як, скажімо, та ж медицина або освіта, – аякже, кожному необхідно вчитися й лікуватися. Ефективність систем освіти й охорони здоров'я насправді близька до нуля, якщо не від'ємна, бо лікувати невиліковних і навчати дурнів – це суцільні збитки, але до усвідомлення цього ще так далеко, що немає з ким говорити. Тільки й виправдання, що ці системи якось пов'язані з благородними намірами (хоча це як у кого).

Яке може бути виправдання війні й сексу (я не відношу до сексу природну функцію продовження роду, бо її частка мізерна)? Тільки одне: людям нікуди дівати величезні надлишки енергії, яка щоденно титанічними порціями концентрованої їжі запихається в шлунки, а далі кричить, бунтує, вимагає застосування.

То може це й не страшно? Може нехай собі люди їдять, п'ють, тричі на добу злягаються та час від часу вбивають одне одного, а то й цілі села, школи чи торгові центри? Все одно кількість населення зростає, його матеріальний добробут кращає – рід людський процвітає!

Отут саме час згадати того знаменитого пацюка, що навчився натискати кнопку задоволення, внаслідок чого здох від голоду, зате щасливим. Що й казати, хвацько одурила людина пацюка, але не помічає, що невидимі електроди задоволення вже давно вживлені в її власний мозок. Всі ми бачили безпритульну дитину, яка зібрала чи вкрала жменьку копійок на гральний автомат і ось уже розстрілює "ворогів": загострене пацюче личко вп'ялося очима в екран, а побілілі пальці без упину натискають на гашетку. Все це триває кілька хвилин, аж поки... скінчаться копійки, після чого знову тягнуться години й години творчого пошуку нових копійок. У дорослої людини гральних автоматів значно більше, хоча вони мало чим відрізняються від дитячих чи пацючих: є щілина для копійок – і кнопка задоволення. І метушиться той дорослий у пошуку копійок так само, як і безпритульна дитина.

А в декого копійок повні кишені, ще й удома в запічку лежить торба з копійками. Можна перепробувати всі автомати. Можна вибрати й такого, де справжні, живі дяді вбивають або мучать інших живих дядь, тьоть, дітей...

Завдяки уяві людський розум майже не перестає думати про задоволення. Або про його зворотний бік – незадоволення. Нерідко робота уяви стає домінуючим переживанням у житті людини. Формується герой цивілізації – винахідник. А розвиток технології, в свою чергу, сприяє розвиткові уяви, і тоді кількість кнопок задоволення зростає. І не видно цьому кінця.

Як біологічна істота людина при цьому неминуче занепадає, позбавивши себе природних стимулів до фізичної діяльності. Фізична робота перекладається на машинну техніку (яка пожирає ті енергетичні ресурси, що їх не може здолати людський шлунок), а чого машина не втне – на невдатних членів суспільства. Останнім це теж не йде на користь, бо супроводжується фундаментальною зневагою до них. Неможливо порівняти престиж науковця, письменника, політика, юриста чи артиста з престижем вантажника, прибиральниці, землероба або муляра. По суті справи ці зневажені стоять ближче до істини, до Природи, але саме зневага не дає їм бути щасливими. Невдахи, їм не вистачає розуму (а скоріше спритності) ні вийти в лікарі або державні службовці, ні філософськи осмислити велич і багатство свого буття. Убогі духом, так, це ж про них саме й було сказано.

А що ж ті багаті – духом і копійками? Вчепившись у престижні кнопки задоволення, вони вмирають майже щасливими, не забувши продовжити свій ледачий рід.

Хай би так уже й було, тим більше що що поробиш. Все одно немає кому вправити мізки господарям життя на планеті. Але завжди так не буде, і то з двох причин. Одна причина, людська, називається соціалізмом; друга, природна, називається екологією. Одна вже виявляє свою недолугість, і на арену виступає друга. Люди не зуміли простягнути руки одне одному, і тепер готуються простягнути ноги.


6. 2 Становлення соціалістичної ідеї

Насправді багаті не дуже щасливі. Основна причина – їхнє життя надто далеке від природного, але це їх мало обходить; свідомо мучаться вони дещо іншими проблемами, які породжує людський розум. Найвідчутніший дискомфорт для багатих – принаймні їм так здається – створюють бідні. Справа не в совісті: такі невинні примари людського розуму, як совість, жалість, співчуття, дуже просто компенсуються зневагою до бідних, яку легко обґрунтувати, а ще легше культивувати; тому за належного виховання багата людина гармонійно поєднує в собі (і в своїх дітях) ці обидва типи почуттів і з діалектичною майстерністю застосовує їх скрізь, де яке треба.

Але з бідними справа складніша. На жаль, у них теж є, хоч бідненький, а розум, а значить, є й уява. І хоч яка вона в них слабка, зате цілком достатня, щоб породити заздрість – а це вже страшна сила, яка завжди тяжіє до процесу розкуркулювання і яку можна зупинити лише механічно. Але як зупиниш, коли власної сили у багатих обмаль? Доводиться підгодовувати й муштрувати частину бідних (поліція, армія, чиновники, церква...), щоб їхніми руками тримати зашморг на шиї решти бідних. Але тримати треба гарно, щоб не задушити, бо хто ж тоді чиститиме корівники, ремонтуватиме сантехніку, збиратиме помідори й носитиме цеглу? Все це досить складно, і врешті доводиться трохи ділитися з бідними, аби було тихо. Але бідні, попоївши, стають дещо розумнішими, їхня уява доповнюється знаннями, а заздрість від того не втихає.

Оцей постійний клопіт, що виснажує та втомлює і багатих, і бідних, рано чи пізно породжує ідею соціалізму. Зробити якось так, щоб усім було добре. Тоді не буде цих двох полюсів у суспільстві і, відповідно, не буде такого клопоту. Можна буде без кінця їсти, пити, злягатися, спати... навіть воювати не буде заради чого.

Ця ідея, коли вона вперше була оприлюднена, страшенно всім сподобалася. Бідні вже спали й бачили, як уздовж села тягнеться довжелезний конвеєр, а на ньому – макітри з варениками, гори ковбас, сулії добрих напоїв, усього досхочу. Багаті уявляли це собі дещо інакше, але й їм було приємно думати, що не буде більше мороки з тими бідними.

Тільки от ЯК зробити так, щоб усім було добре?

Виникло дві пропозиції, які ми, можливо не зовсім точно, зате зручно, пов'яжемо з іменами Будди й Ісуса.

Будда сказав таке. Викиньте з голови всі ці дурниці, бо ви, люди, ставите собі некоректну задачу. Всім добре не може бути, тому що добре взагалі не може бути нікому: життя – це страждання, за визначенням. Але якщо вже комусь конкретному так страшенно кортить позбутися страждань, то це можна. Нехай цей охочий пройде повний курс медитації (бажано в моєму Центрі, чи то, пак, ашрамі), нехай він не пошкодує нічого задля душевного вдосконалення – і, дивись, може й сягне просвітлення. А що воно таке, просвітлення, запитали Будду ошелешені учні. А це коли тобі до всього байдуже, бо ти бачиш, що все воно – мана, ілюзія. Словом, як перефразував це потім один із адептів, краще сидіти, ніж стояти, краще лежати, ніж сидіти, краще вмерти, ніж жити.

Досить дивно, але пропозицію Будди прийняла добра половина людства (так званий Схід). Послідовники перестали боятися смерті і вже кілька тисяч років медитують собі потихеньку. Ходять чутки, що вони час від часу таки сягають хто самадхі, хто нірвани, а хто й повного просвітлення. Перевірити цього не можна, бо з атестацією та сертифікацією у них складно. Між тривалими сеансами медитації вони якимсь незбагненним чином устигають доїти буйволиць, збирати рис і будувати прекрасні споруди, хоч і розуміють, що все це одна ілюзія. Воювати вони не люблять, натомість добре розмножуються. Якби не Захід, то перемін у їхньому житті довелось би чекати ще літ тисяч п'ять.

Ісус запропонував зовсім інше: щоб усім стало добре, треба заздрість і ненависть замінити на щедрість і любов. Правду сказати, первісна ідея соціалізму була зафіксована ще раніше, в Торі: поводься з іншими так, як ти хочеш щоб інші поводилися з тобою. Але вичитати цю ідею з Тори мало кому вдавалося, бо фактично весь текст там присвячений описам зовсім іншої поведінки людей. Ісус же цю ідею спеціально виділив і розклав на конкретні методичні рекомендації (підстав ще й другу щоку, віддай і плаща і т. д.), не дуже й дбаючи про реалістичність своїх заповідей: для духовної еліти того часу вже була не новина, що ідея не обов'язково має бути зрозумілою, щоб оволодіти масами. Навіть навпаки: людей надійніше захоплюють ідеї, в яких не видно дна, які, скільки їх не крути, даються як завгодно себе тлумачити, але не даються до кінця зрозуміти; має бути в них якась містична краса, непостижима приваба, що дражнить, під'юджує, дратує і врешті примушує втомлений розум притихнути й визнати свою обмеженість. І розум схиляється перед такими ідеями, визнає їхню красу й приймає на віру.

Ісусові ідеї оволоділи масами не відразу, бо таки простими їх не назвеш. Першу хвилю прихильників і учнів він привертав до себе байками та фокусами (цими педагогічними прийомами сьогодні володіють уже мільйони вчителів, політиків, екстрасенсів, естрадних зірок і навіть журналістів; трохи відстають лікарі й фармацевти). Згодом інтелектуальна еліта не тільки захопилася тими ідеями, але й навчилася продукувати нові такого самого штибу. За кілька століть у Європі склалася ціла система цих ідей – ідеологія християнства. Зрозуміла річ, ця ідеологія від самих витоків була етично-релігійною системою, націленою на виловлювання людських душ (під приводом їх об'єднання – чи то з Богом, чи то між собою).

Ще навіть швидше виникла церква: це відповідало природній соціальній потребі гомо сапієнса. Отці церкви дуже серйозно попрацювали над тим, щоб узгодити, припасувати одну до одної силу-силенну первісних і пізніших християнських ідей. Зважаючи на згадану непростоту тих ідей, це могло б видатися неможливим, але й тут діяв той самий принцип: те, що розумові здається безглуздим і незбагненним, приймай на віру – і все буде окей. Патріархи так захопилися будівництвом нової ідеології, що навіть пересварилися між собою; в християнській церкві, твердині цієї релігії, стався кардинальний розкол. І то ще був не кінець: тріщина за тріщиною дедалі більше ділили й дробили могутнє тіло Христове, і непосвяченим ще й сьогодні здається, що сила християнської церкви від того тане. Насправді ж відбувався (й відбувається) стихійний (ну, майже стихійний) природний процес, який єдиний здатен урятувати таку неприродну річ, як ідеологія: процес розмноження й розповсюдження. Це не було тупе клонування, зразки якого ми бачили впродовж безславної історії московського соціалізму; це був щораз новий релігійний організм, якнайкраще пристосований до відповідного національно-державного організму.

Культурну матрицю кожного народу християнство запліднювало своїм ідеологічним сіменем, і народ отримував нове дітище, котре у нього було так само важко відібрати, як у матері дитину, і котре мало всі формальні, нижчі ознаки його власної культури, але несло в собі зовсім чужу вищу (духовну) сутність. Це трохи схоже на пташеня зозулі, що вилупилося в чужому гнізді.

Народ, у якого християнство прижилося, марна справа переконувати, що воно для нього чуже. І воно таки не чуже, як не чужа матері дитина, татусь якої давно втік.

Та християнство не було б християнством, якби всі його різновиди й породження не були єдині в чомусь глибинно суттєвому, такому, що від поділу не вмирає й не дрібнішає. Безліч теологічних дискусій і релігійних воєн велося навколо та з приводу проблем, які здавалися суттєвими. Предметом нестерпних суперечностей ставало що завгодно, від напрямку хресного знамення й кількості задіяних у ньому перстів до тлумачення догми про Божественну Трійцю. Понад півтори тисячі років несуттєвість спірних проблем і спірність несуттєвих проблем рятували християнську церкву від об'єднання і забезпечували їй необхідну для виживання різноманітність.

Та рано чи пізно таємне стає явним; світає і в ейкумені. Для всіх неізчислимих дітей Христових єдиним беззаперечним авторитетом залишається Ісус Христос, і хоч Христос такий же неоднозначний і невичерпний, як і кожна велика ідея єврейського генію, його вже фактично привели до одного знаменника: Ісус – Бог живий, і Бог є любов. Іншими словами, соціалізм живе й перемагає, бо треба, щоб усім було добре.

Тепер християнству немає порятунку від об'єднання і від такої ж протиприродної глобалізації, яку переживає побудований на його ідеології матеріальний західний світ. Глобалізацію не може стримати ні іслам (гарна, але слабка і, зрештою, некардинальна альтернатива християнству), ні Схід, напівсонний і технологічно та психологічно відсталий.

Глобалізація – це й буде кінець соціалізму, його логічне завершення і найграндіозніший урок історії. Чи буде кому той урок вивчити й зрозуміти? Невідомо. В усякому разі, спершу треба пережити повний розквіт соціалізму.

6.3 Розквіт соціалізму

Ісус, між іншим, ніколи не обіцяв, що всім буде добре. Навпаки, він приніс людям не мир, але меча. Той меч безжалісно розітнув суспільство надвоє: оце праведники, а ото грішники. Щобільш, він розчахнув надвоє кожну людину: оце твоя праведна частина, а ото грішна. І мучся, доки житимеш. Поділ здавався непримиренним. Але після першого переляку природним чином верталася надія: щире каяття та інші начебто доступні чесноти обіцяли прощення, забезпечували праведність і – в майбутньому – царство небесне. І виходило якось так, що кожному надавався посильний шанс: убогому духом майже не треба було старатися, царство небесне, можна сказати, вже в нього в кишені. Сильнішому, хитрішому, розумнішому та багатшому належало ще докласти зусиль; і хоч би скільки він накрав, скривдив, убив, завжди залишалася можливість покаятися. Тільки ж аби щиро!

Отак, усі ми грішні, сама природа людини гріховна, і недарма Бог витурляв перших же людей з раю (між іншим, на них навіть первородного гріха ще не було, але досить і того, що їм, бач, забаглося знання!). З іншого боку, маємо Спасителя, який за гріхи наші прийняв муки й смерть на хресті, і тепер нам залишається зовсім небагато – прийняти його в свою душу, прийняти його жертву і його заповіді.

Це було так гарно й спокусливо, що кожен, хто прийняв християнство, почував себе щасливим. У церквах, на масових моліннях люди воістину ставали братами й сестрами во Христі, велика благість сходила на них, усім було добре. Шкода, не надовго. Але спробувавши цього наркотику, відмовитися від нього вже було годі.

Християнство росло, як на дріжджах, охопило всю Європу, а далі й Америку. Спочатку кожен дбав за себе (один Бог за всіх), готуючись до другого пришестя Ісуса Христа: ось Він прийде та наведе порядок. Бо я ще більш-менш праведний, хіба що трохи грішний, але ж я щиро каюсь, а он скільки навкруги справжніх негідників, по яких пекло плаче!

На біду чи на щастя, але друге пришестя все відкладалося та відкладалося, і поступово християни почали розуміти, що Ісус їх просто налякав. А може й не Ісус, ще треба з'ясувати, хто ото придумав Страшний Суд. А може не треба й з'ясовувати, бо яке то має значення. Якщо й існує Страшний Суд, то лише як ідея; це так собі, позачасове явище, казка, яка завжди була й буде, щоб лякати неслухняних дітей. А ми вже не діти. Ми вже он які розумні. Та й те подумати: хіба таки хоч один праведник погодиться сидіти в раю й тішитися домашнім кінотеатром та папайовим повидлом, коли он скільки грішників ще стоять у пенсійному відділі, чи то, пак, у пеклі, в черзі до казана з смолою...

Звичайно ж, він віддасть усе своє повидло і не погляне на екран, аж поки всі грішники не прозріють і не покаються, бо тільки аж тоді всім стане добре.

Ні, все повидло він, либонь, не віддасть, бо тоді сам зостанеться ні з чим. Треба роздавати так, щоб усім дісталося порівну.

А хто стоятиме на роздачі? Виявилося, що праведників для цієї нудної роботи не вистачає, та й ті, що є, всіляко ухиляються від неї, бо не для того торували свій праведний шлях, аби тепер стояти з ополоником біля каструль. Грішники ж охоче за цю роботу беруться, але роздають не порівну, а все більше за симпатіями або за понятіями, ще й собі дещицю під полу ховають. Щогірш, пересварилися між собою й праведники. Один каже: не буду я роздавати порівну, це несправедливо, бо коли варили повидло, одні хлопці тягали дрова та піч топили, а інші ходили на дискотеку. А другий каже: то може роздавай їм по трудах їхніх? Поки перший думав, як же його по тих трудах ділити (порівну він знав, і пополам знав, навіть по-братськи знав, а по трудах не знав як), прийшов третій праведник та й каже: не діли по трудах, бо тоді не всім буде добре, а діли по потребі кожного. Ну, тут таке почалося...

Але це було вже потім, а спершу ж таки відбулася Велика французька революція. Велика вона була в тому розумінні, що велика кількість французів за короткий час укоротили один одному віка. Цього, правда, було б замало, бо в людській історії траплялися й серйозніші різанини (чого варта одна битва під Конотопом); тому головною прикметою Великої революції стало те, що ця славна різанина проходила під гаслом Свободи, Рівності й Братерства. Я ж кажу, людина людині друг, товариш і вовк. Хоча ні, тоді цього ще ніхто не знав. Або робили вигляд, що не знають.

Ідеологи (мабуть, краще сказати духовні предтечі) Великої французької революції, ті самі, з чиїх титанічних інтелектуальних зусиль вродилося згадане гасло, були переконані, що самі здихалися й людство звільняють від церковного мракобісся та виводять на світлу дорогу Розуму, Просвіти, Істини.

Вони розчавили гадину, але вона вже встигла перелити в них свою отруту.

Вони думали, що відхрестилися від християнства, але самі поклали в основу своєї новітньої ідеології найголовніші християнські засади. Вони затаврували Церкву, а згодом і самому Богові не знайшлося місця в їхньому механічному всесвіті, але ніхто якось не помітив, що весь їхній світогляд виходить з непохитної віри у велич Духу (= Розуму) і в його суверенну первинність і вищість над Матерією.

Підкорення Природи стало найсвященнішим і найулюбленішим заняттям нової породи християн – буржуазії. Це хижацьке плем'я вже не обмежувалося географічними відкриттями й безкорисливим винищенням тубільців, які, бач, молилися не тому богові. Настав час справжньої експлуатації цілих материків, морів, земних надр, тваринного, рослинного, а побіжно й людинного світу. Споживацька сутність нового суспільства виявилася в безпрецедентному розквіті патріархату. Патріархат завжди був і є ознакою хижацького суспільства, але в християнському світі він набув особливо витончених, лицемірних, технологічно досконалих форм. Жінка, саме як елемент Природи, стала об'єктом не лише нудної економічної експлуатації, але й спеціального потворного виховання, орієнтованого на задоволення високорозвинених естетичних, сексуальних та престижних амбіцій чоловіцтва. Отой самий Дух, Розум, у жінці шанується мало, бо вважається законною монополією чоловіка; жінка ж цінується передусім саме як елемент Природи – цінується її фізична краса й підходящий темперамент. Надзвичайно вишукані форми обожнювання жінки та надзвичайно майстерні механізми маскування й приховування її підлеглого становища – найкращі свідки безсовісного свинячого патріархату (БСП).

Якщо патріархат первісного християнства ще можна спробувати якось виправдати (хижацький спосіб життя багатьох кочових племен Близького Сходу був, безумовно, природним явищем), то збереження й розквіт патріархату в розжирілій буржуазній Європі неможливо розглядати інакше, як огидну патологію, наслідки якої далеко перевершують, скажімо, наївну й більш природну форму патріархату мусульманського (де чоловік – не тільки купець, але й воїн або робітник, а головне – несе реальну відповідальність за своїх жінок). Західний (тобто християнський) патріархат, оскільки він глибоко протиприродний, скалічив не тільки жінку, але й самого чоловіка. Цей самовпевнений п'яничка примудряється вважати себе господарем світу і водночас конати від психічних комплексів нікчеми. Він і справді нікчема. Він давно вже не працює фізично, бо переклав роботу на машини й на жінок. Він і не воює так, як Природа поклала чоловікові – власною силою й розумом, – а перекладає бойові функції на ті ж машини й кнопки. А коли вже десь необхідно підставити під кулі живий організм, то він посилає туди своїх недорозвинених 18-20-літніх дітей. А краще чужих. Він навіть думати вже не вміє і для складної розумової роботи дедалі частіше наймає азіатів та східноєвропейців. Не подумайте, що західна жінка набагато краща. У таких чоловіків жінки не можуть бути кращими за своїх володарів і, хто б там що не зображував, залишаються підлеглими, нижчими – і за визначенням, і за вихованням. Звідки їм набратися природної людської гідності й свідомості? Дуже ненадовго вистачає їхньої вродженої краси й щирості, а далі відбувається "ініціація" – і з них хутко формуються активні й лицемірні невротичні самиці, цілком гідні своїх хтивих опасистих господарів.

Я стверджую, що патріархат як невід'ємну частину загальної ідеології хижацько-споживацького менталітету принесло в Європу християнство. Саме воно навчило європейців, що крім Матері-Матерії-Землі існує ще Батько-Дух-Розум; а що вони – як носії того Духу – мають усі права й переваги над Матерією (Природою), європейці догадалися й самі. І це було надзвичайно приємно, зручно й вигідно – хазяїнувати в усьому світі, не рахуючись ні з його матеріальним, фізичним стражданням, ні з докорами здорового глузду. Парадоксальним чином саме "духовні" претензії європейців привели їх до потужного й невблаганного, хоча й примітивного, матеріалізму, який зводиться фактично до товарно-грошових стосунків і пластмасових технологій. Звісно, нічого парадоксального в цьому насправді немає: коли європеєць засвоїв релігійну й філософську концепцію про первинність і животворящу силу Духу та, відповідно, про вторинність і сировинне призначення Матерії, він цілком логічно оголосив себе "вінцем природи", потребам якого має слугувати все, що існує на світі; потреби ж ті, як це стало вже очевидним (хоча з самого початку не могло бути інакше), диктуються зовсім не Духом, а тваринною психофізіологією не те що дохристиянського, а, щонайменш, домавп'ячого походження. А оскільки тим потребам не було впину (бо Дух тільки поблажливо посміхався, поплескуючи європейців по плечах та під'юджуючи до нових звершень), то невдовзі вся діяльність європейця звелася до матеріальних здобутків, а духовні претензії обмежилися чимдалі формальнішими читаннями святого письма – скоріш про людське, ніж Боже око. Тим часом найвищий світоглядний диполь Дух—Матерія накарбувався на всіх земних фізичних парах (Чоловік—Жінка, Правителі—Піддані, Людина—Середовище, Місто—Село і т. ін.), скрізь надавши нічим не заслуженого пріоритету першій половині і відповідного приниження – другій.

Незважаючи на запаморочливі досягнення матеріальної та інтелектуальної технології, ба навіть завдяки їм, таке суспільство залишається суттєво непродуктивним (класична ознака соціалізму!) і, відповідно, нестабільним – у тому сенсі, що кожне його покоління залишає наступному значно менше ресурсів на планеті, ніж само застало. Земля й Сонце не встигають і вже ніколи не встигнуть заживити й відродити все те, що після Великої французької революції встиг спожити, знищити або покалічити озброєний могутніми машинами вінець природи. Всі досягнення його розуму й рук бліднуть і меркнуть у порівнянні з головною його перемогою над усюдисущим ворогом – Природою. Куди тепер тому Ісусові з усохлим від його прокляття фіговим деревцем...

Це і є справжній розквіт соціалізму. Щоправда, те, що діється в Європі та Америці, соціалізмом ніхто не називає, хіба десь хтось напівжартома і в лапках згадає який-небудь "шведський соціалізм" чи «швейцарський комунізм». Це логічно: при соціалізмі, тим більш у пору його розквіту, ніхто не називає речі своїми іменами. Соціалізм, разом з усіма його собаками, повішали на бідолашних москалів, хто чи не найбільше постраждав від найбезглуздіших соціалістичних експериментів, і тепер Захід робить вигляд, що інакше й бути не могло і що та пришелепувата Росія тільки на таке й здатна, а він, Захід, ну такий же розумний, що й рукавичок не закаляв.

Не закаляти то він не закаляв, але коли треба було задушити Гітлера, то московський соціалізм дуже європейцям, та й американцям, у пригоді став. Та щобільш: Захід тихенько, під шумок, вивчив, а тоді й перебрав собі до рук головний здобуток східного соціалізму – систему соціального страхування/забезпечення.

Ця система благодатним бальзамом лягла на змучене класовою боротьбою та власним лицемірством західне суспільство. І ось уже півстоліття – жодних серйозних катаклізмів у Європі та Америці! Причина гранично проста: там неможливо вмерти з голоду. Не дадуть. Їхня safety network виловлює всіх найнікчемніших еквілібристів, що давно скрутили б собі в'язи в іншому суспільстві, і пестить їх, і хрестить, і жаліє, й годує – достоту як та мавпа Гулівера годувала. З кожним роком ця страхова сітка важчає від усе нових будівників соціалізму, які займаються не своїм ділом або взагалі нічого путнього не вміють і не хочуть робити; з кожним роком меншає бажаючих серйозно вчитися та продуктивно працювати – їх уже так мало, що вони не мають авторитету в суспільстві. Ось вона, перемога соціалізму: вперше за всю історію людства працюючих стало, нарешті, менше, ніж дармоїдів! А скоро й зовсім не стане.

Останні мляві корчі англосаксонської енергії очолили, було, Тетчер з Рейганом, але саме тоді й стало очевидним, що переконаних демократичних дармоїдів – переважна більшість, а на недемократичний мордобій ні у залізної леді, ні у вразливого артиста пороху не вистачило.

І нічого страшного, що продуктивність такого суспільства падає. Машини витрусять із Природи ще багато-багато смачного й приємного. Природа – це весь божий світ, а також усі люди й народи, все, що не вкладається в розвинену соціалістичну структуру Заходу. І зовсім не обов'язково залякувати цей світ страшною зброєю: бавлячи його зелененькими папірцями, можна спокійно, без скандалів висмоктувати з нього соки, мізки й ресурси. І всім (принаймні на Заході) буде добре. І то ще довго, чи не правда?

Оце вже питання питань.


7. ЧИ БУДЕ КІНЕЦЬ СОЦІАЛІЗМУ?

Звичайно що буде. Всьому на світі буває кінець. Друге діло – який саме він буде? Мені дуже хотілось би це побачити, але доводиться ждати. А може краще й не діждати. Бо варіантів, як мені бачиться, є два: або люди порозумнішають і вирішать проблему природного буття на планеті, або зробляться ще дурніші й повернуться до природного тваринного стану стихійно, або з незмінним завзяттям продовжуватимуть натискати кнопку соціалістичних насолод до повного вичерпання земних ресурсів.

Ні, не три, а таки два, арифметику я ще пам'ятаю. Просто перші два "або" суть одне й те саме. Бо найрозумнішим для людей було б зробитися трохи дурнішими, щоб припинився цей безмозкий технічний прогрес і щоб виникла природна необхідність повернутися до Природи. Інакше всіх нас (скоріш наших нащадків) чекає доля вищезгаданого покійного пацюка.

Повернутися до Природи. Це як пісня. Але найкращих наших пісень ми давно не розуміємо, бо підмінили їх ритмізованою ветеринарною фізіологією. Так само не розуміємо й смислу повернення до Природи та й заливаємося вандалічним реготом, уявляючи себе в звірячих шкурах біля кам’яних печер.

Словом, від солодощів соціалізму ще ніхто не зміг відмовитися. Та що там, ще жоден селянин, якому пощастило перебратися до міста, не повернувся назад у село (якщо десь і траплялося таке, то тільки з видатними невдахами). А село ж таки ближче до Природи, а місто ж таки ближче до соціалізму!

Тому, запитуючи мене, чи буде кінець соціалізму, запитайте й себе: чи готові ви відмовитися від авто- та авіатранспорту (зверніть увагу, що на Україні вже немає стежок, немає де ходити пішки, наш знедолений народ їздить автомобілями на пляж, по гриби й по суниці, до сусідів, до коханок, на роботу і вже чи не до власного туалету)? Чи готові ви відмовитися від телевізорів, пилососів, ковбаси, цукру, дублянок і дискотек? І це лише сигнальний набір неминучих запитань, насправді їх набагато більше. Тому шанси на примирення людини з Природою не кращі, ніж, наприклад, на примирення американців з іракцями чи своїми таки індіанцями або на примирення чеченців з росіянами. Тобто, таке примирення можна зображувати (воно й зображується), але це звична соціалістична брехня.

Я охоче припустив би, що помиляюся в своєму прогнозуванні: скажімо, людина до Природи не повернеться, а розвиватиметься й далі в якийсь поки що немислимий інтелектуально-технологічний пагін. Понавидумує енергозберігаючих технологій, видлубає з брудної води нечуваний фотонно-позитронний синтез енергії, а з іще бруднішого повітря – хімічний синтез збалансованих харчів (чим брудніше повітря – тим більший вихід синтетичної ковбаси!), а тоді візьме в руки відеопульта, зариється в тепле просо та й лежатиме собі на печі, яку навіть топити не треба буде.

Логічних контраргументів у мене немає. Єдине, що цьому суперечить, це дотеперішня історія людської цивілізації і її незмінна тенденція – зростання нестабільності суспільства (у визначеному вище сенсі) та деградація людини як біологічної (природної) істоти. Сперечатися з цього приводу – марна справа, бо це не питання логічної аргументації, а питання віри. Я не вірю, що подальша цивілізац