10/13/2005 | pidsniznyk

Тупо недобита муха, завжди осідає на крихтах недоїдженого хліба. Потераючи кінцівками своїх ніжок споглядає на мозаїчний світ, що пахне лайном. Разом з хвилями повітря крутиться довкруж лямпи і гризе своїх колєжанок. То не вона боїться газети. То вона кладе на газети свої маленькі, виблискуючі на сонці метаболіти.
Так. Але точніше… вона сере на все підряд. Такий мушиний цинізм і скептицизм до життя. Напевно вона знає яким коротким є її життя. Через те сере де хоче. Через те зовсім не звертає уваги чи хтось посковзнеться на її калі чи замурзається ним.
Вона тільки не кладе на крихти недоїдженого хліба.
Але кого хвилює той недоїджений хліб обліплений мухами?
Кого хвилює мозаїчний світ?
Кого хвилюють засохші в носі козюльки?

Нікого. Обмаль часу аби ними захопитись як слід.

А муха сідає і споглядає на мозаїчний світ, що пахне лайном. Дзижчить і дзикає невблаганно.
На кожному ще недоторканому кавалкові чого-небудь сідають величні дами і серуть під себе, хоча серуть зовсім не через страх. А внаслідок своєї ментальности. Серуть на себе, серуть на мене…серуть на все бо усе є нічим…
а все є нічим бо люди мають все за ніщо.

(Сократ. Пол.соб.соч. Т.9. Москва,2005. с.236)