Трохи роздумів про Біблію. 7. Суддів.
12/14/2005 | Георгій
Оригінальна староєврейська назва цієї другої "історичної" книги - Шофтім або Шофетім. Це слово дійсно означає "судді," але також і голови родин чи кланів, володарі, правителі, ті, хто має вирішальне слово у конфлікті або у бойових діях.
Як видно з назви, мова у цій книзі іде про той період історії стародавнього Ізраїлю, коли вони переживали перехідний період між бродячими племенами і централізованою монархією. Аналіз тексту свідчить, що ця книга, як і інші книги Старого Завіту, писалася, переписувалася і редагувалася дуже довго, мабуть кілька сот років. Деякі її фрагменти (наприклад, пісня Дебори з п'ятого розділу кгиги - один з визнаних шедеврів стародавньої поезії Близького Сходу) могли бути записані з фольклорних пісень ще десь у 12-11 ст. до н.е., тоді як інші фрагменти (наприклад, 18-й розділ) швидше всього були створені вже після повернення євреїв з вавілонського полону у 6-му ст. до н.е. Цікаво, що у цій книзі згадуються деякі реальні історичні особи - наприклад, ханаанський цар Явін, про якого мова іде у четвертому розділі книги, фігурує у єгипетських рукописах періоду царювання фараона Рамзеса Третього з 20-ї єгипетської династії (див. Zondervan Compact Bible Dictionary, Grand Rapids, MI, 1993, p. 130).
Якщо спробувати передати головний зміст цієї книги одним словом, я б сказав, що це книга про пастки. Божі обранці з усіх боків оточені не-обранцями, людьми, які не вірять у єдиного Бога, а натомість мають своїх ідолів (або, у соковитому українському перекладі проф. Огієнка, "бовванів"). Не зважаючи на те, що ізраїльтяни мають свої кам'яні скрижалі Божого Закону, найперший параграф яких чітко каже, "не май інших богів окрім Мене," вони, грішні люди, постійно потрапляють у пастку політеїзму - родичаються з місцевими жителями Палестини і служать їх Ваалам і Астартам. Книга постійно повторює тезу, що Бог і за цих сумних обставин не кидає Свій народ, але Він час від часу "відвертає Своє обличчя," і тоді ізраїльські племена терплять наскоки, грабунки, ярмо гноблення. Проте Бог підносить з їх загалу того чи іншого сильного, розумного і відданого Йому лідера (або чоловічої, або й жіночої статі - Дебора була лідер-жінка), і цей лідер з Божою допомогою на певний час спасає Ізраїль, звільняє Божих обранців від неволі і дарує їм мир.
Все-таки ця книга в цілому дуже сумна, песимістична. Незважаючи на яскраву казковість чудесних, надприродніх дій таких велетнів-Шофтім, як Гідеон, Авімелех, Самсон, Їфтах і інших, текст дає зрозуміти, що всі ці супергерої дуже недосконалі і просто-таки напрошуються на чергову пастку. Гідеон відмовляється прийняти пропозицію народу стати їх правителем, кажучи, що тільки Бог буде правити Ізраїлем - але водночас сам робить боввана з награбованих золотих сережок і дозволяє людям поклонятися цьому божищу. Авімелех, який почуває себе дуже невпевнено через те, що він незаконнороджений, вбиває одного за другим усіх своїх сімдесят законнороджених братів, а потім терпить за це найбільший сором, який тільки може собі уявити чоловік-воїн з Близького Сходу - гине від руки цивільної жінки-робітниці, яка жбурляє йому на голову каменя від жорен. Самсон марнує свої дні і ночі у сексуальних оргіях і дає себе обкрутити навколо пальця жінці-філістімлянці на ім'я Даліла. Їфтах дає абсолютно ідіотську, непотрібну клятву Богові і за це жертвує життям своєї єдиної доньки.
Чим далі, тим пасток на шляху Божих обранців більше і тим вони огидніші. Один з ізраїльських кланових вождів, єфраїмит на ім'я Миха докочується до того, що робить бовванів із срібла, яке його мати нібито присвятила Богові, і навіть затягає до свого домашнього капища священика-левита, щоби той прислуговував його ідолам. Кілька воїнів з племені Дана дізнаються про це, але замість того, щоби протестувати проти очевидного ідолянства, пропонують цьому левитові-апостатові кинути родину з племені Єфрема, піти з ними і стати ЇМ (тобто племені Дана) "отцем (!) і священиком." Складається враження, що разом із суто релігійним декадансом ізраїльтян також спіткає пастка міжплеменних амбіцій, кланової ворожнечі. Це неминучо веде до страшної трагедії: мужчини з племені Веніаміна гуртом по-звірячому гвалтують і вбивають наложницю левита (сцена цієї моторошної сексуальної оргії надзвичайно нагадує сцену спроби гвалту у Содомі з книги Буття), і накликають на свою голову смертельну помсту усього Ізраїлю.
Видно, що спільнота Божих обранців на даному етапі свого існування просто-таки не може втриматися під проводом своїх, нехай хоч яких сильних і мудрих, кланових вождів-Шофтім. Потрібне щось радикально інше. Чим буде це інше, ми дізнаємося далі.
Як видно з назви, мова у цій книзі іде про той період історії стародавнього Ізраїлю, коли вони переживали перехідний період між бродячими племенами і централізованою монархією. Аналіз тексту свідчить, що ця книга, як і інші книги Старого Завіту, писалася, переписувалася і редагувалася дуже довго, мабуть кілька сот років. Деякі її фрагменти (наприклад, пісня Дебори з п'ятого розділу кгиги - один з визнаних шедеврів стародавньої поезії Близького Сходу) могли бути записані з фольклорних пісень ще десь у 12-11 ст. до н.е., тоді як інші фрагменти (наприклад, 18-й розділ) швидше всього були створені вже після повернення євреїв з вавілонського полону у 6-му ст. до н.е. Цікаво, що у цій книзі згадуються деякі реальні історичні особи - наприклад, ханаанський цар Явін, про якого мова іде у четвертому розділі книги, фігурує у єгипетських рукописах періоду царювання фараона Рамзеса Третього з 20-ї єгипетської династії (див. Zondervan Compact Bible Dictionary, Grand Rapids, MI, 1993, p. 130).
Якщо спробувати передати головний зміст цієї книги одним словом, я б сказав, що це книга про пастки. Божі обранці з усіх боків оточені не-обранцями, людьми, які не вірять у єдиного Бога, а натомість мають своїх ідолів (або, у соковитому українському перекладі проф. Огієнка, "бовванів"). Не зважаючи на те, що ізраїльтяни мають свої кам'яні скрижалі Божого Закону, найперший параграф яких чітко каже, "не май інших богів окрім Мене," вони, грішні люди, постійно потрапляють у пастку політеїзму - родичаються з місцевими жителями Палестини і служать їх Ваалам і Астартам. Книга постійно повторює тезу, що Бог і за цих сумних обставин не кидає Свій народ, але Він час від часу "відвертає Своє обличчя," і тоді ізраїльські племена терплять наскоки, грабунки, ярмо гноблення. Проте Бог підносить з їх загалу того чи іншого сильного, розумного і відданого Йому лідера (або чоловічої, або й жіночої статі - Дебора була лідер-жінка), і цей лідер з Божою допомогою на певний час спасає Ізраїль, звільняє Божих обранців від неволі і дарує їм мир.
Все-таки ця книга в цілому дуже сумна, песимістична. Незважаючи на яскраву казковість чудесних, надприродніх дій таких велетнів-Шофтім, як Гідеон, Авімелех, Самсон, Їфтах і інших, текст дає зрозуміти, що всі ці супергерої дуже недосконалі і просто-таки напрошуються на чергову пастку. Гідеон відмовляється прийняти пропозицію народу стати їх правителем, кажучи, що тільки Бог буде правити Ізраїлем - але водночас сам робить боввана з награбованих золотих сережок і дозволяє людям поклонятися цьому божищу. Авімелех, який почуває себе дуже невпевнено через те, що він незаконнороджений, вбиває одного за другим усіх своїх сімдесят законнороджених братів, а потім терпить за це найбільший сором, який тільки може собі уявити чоловік-воїн з Близького Сходу - гине від руки цивільної жінки-робітниці, яка жбурляє йому на голову каменя від жорен. Самсон марнує свої дні і ночі у сексуальних оргіях і дає себе обкрутити навколо пальця жінці-філістімлянці на ім'я Даліла. Їфтах дає абсолютно ідіотську, непотрібну клятву Богові і за це жертвує життям своєї єдиної доньки.
Чим далі, тим пасток на шляху Божих обранців більше і тим вони огидніші. Один з ізраїльських кланових вождів, єфраїмит на ім'я Миха докочується до того, що робить бовванів із срібла, яке його мати нібито присвятила Богові, і навіть затягає до свого домашнього капища священика-левита, щоби той прислуговував його ідолам. Кілька воїнів з племені Дана дізнаються про це, але замість того, щоби протестувати проти очевидного ідолянства, пропонують цьому левитові-апостатові кинути родину з племені Єфрема, піти з ними і стати ЇМ (тобто племені Дана) "отцем (!) і священиком." Складається враження, що разом із суто релігійним декадансом ізраїльтян також спіткає пастка міжплеменних амбіцій, кланової ворожнечі. Це неминучо веде до страшної трагедії: мужчини з племені Веніаміна гуртом по-звірячому гвалтують і вбивають наложницю левита (сцена цієї моторошної сексуальної оргії надзвичайно нагадує сцену спроби гвалту у Содомі з книги Буття), і накликають на свою голову смертельну помсту усього Ізраїлю.
Видно, що спільнота Божих обранців на даному етапі свого існування просто-таки не може втриматися під проводом своїх, нехай хоч яких сильних і мудрих, кланових вождів-Шофтім. Потрібне щось радикально інше. Чим буде це інше, ми дізнаємося далі.