12/19/2005 | Георгій

Ця довга, динамічна, навіть, можна сказати, "гостросюжетна" книга з так званих історичних книжок Старого Завіту має у своєму фокусі питання про три найголовніші посади провідників обраного Божого народу - Пророка, Священика і Царя. Хто повинен займати ці посади? Які саме функції можуть, і повинні, виконувати ці люди? Що є критерієм їх успіху чи не-успіху? У чому полягає те добро, яке ці функціонери роблять, і як запобігти тому злу, які вони і їх діяльність може принести? Очевидно, всі ці питання актуальні зараз у християнській Церкві і в так званих християнських державах не менше, ніж вони були актуальні у стародавньому Ізраїлі 11-10 сторіч до н.е.

Події, що їх описує 1 Самуїла, починають розгортатися у період трагічного занепаду суспільного життя їзраїльських племен, коли їх з усіх боків оточували сильні й агресивні напів-кочові політеїстичні культури. Особливо сильною з цих культур була філистимлянська. Філистимляни мали досить могутню централізовану монархічну державу і дуже сильну, як на ті часи, прекрасно озброєну армію. Ізраїльські ж племена були розрізнені, їх згризала міжплемінна ворожнеча (ще зовсім недавно, як описується наприкінці книги Суддів, під час цієї ворожнечі було майже зовсім винищене плем'я Веніаміна), і їм очевидно бракувало як духовної єдності, так і талановитих світських адміністраторів. Філістимляни скористувалися цими слабкостями і практично повністю підкорили собі Ізраїль.

Крихітний острівець їзраїльської духовності, релігійна святиня народу тим не менш все-таки існувала: це була так звана Скинія Завіту - невеличке шатро, всередині якого знаходився дерев'яний ковчег зі скрижалями Божого Закону, Хлібом Обітниці (манною), і іншою староєврейською релігійною символікою. Скинія знаходилася у маленькому селищі Шіло, трохи на північ від сучасного Єрусалиму, на теренах, де мешкало ізраїльське плем'я Єфрема. При Скинії служив підстаркуватий священик-левіт на ім'я Ілій, і двоє його синів.

На початку книги до Ілія приходить нещасна бездітна жінка з племені Єфрема на ім'я Анна. Ілій пророкує, що вона матиме сина, і Анна дійсно народжує хлопчика, якого вона називає Самуїл (або, староєврейською мовою, Шмуель, тобто "Бог почув"). Хоч це поки що її єдина дитина, побожна Анна присвячує свого первіcтка Богові і залишає його з Ілієм. Хлопчик росте як прислужник біля трьох священиків. І тут трапляється щось неймовірне. Бог говорить до хлопчика Самуїла. Він відкриває Самуїлові страшну таємницю: виявляється, двоє Ілієвих синів - ніякі не священики, а шахраї і розпусники, які об'їдаються м'ясом і салом тварин, що їх люди віддають у пожертву Богові, і мають гидотні статеві стосунки з жінками, що приходять до них з релігійними потребами. Бог каже Самуїлові, що за це він зруйнує Ілієву династію і зробить "щось таке, від чого в людей задзвенить в обох вухах." Зляканий Самуїл розповідає все це Ілію, і той розуміє, що перед ним не просто дитина, а Божий пророк.

І дійсно все стає так, як Бог обіцяє. Обоє синів Ілія гинуть у битві з філістимлянами, а він сам у розпачі від страшної новини падає зі стільця потилицею назад і розкроює собі череп. Філістимляни забирають найголовнішу ізраїльську святиню, Ковчег Завіту, у свою столицю Ашкод. Але Ковчег таємничим способом повертається до ізраїльтян. Якимось дивовижним, незрозумілим чином люди, які мешкають між південно-західною околицею Саронської долини і західним берегом Йордану і які зберігають вірність Богові об'єднуються, міцнішають, і разом з ними росте і міцнішає Самуїл. Він вже не хлопчик, а визнаний лідер, провідник народу і його армії. Більше того, він - не левит, а представник цілком пересічного, нічим особливо не видатного племені Єфрема - стає пророком і священиком. Самуїл одягає на себе льняні білі ризи - ефод (що традиційно було прерогативою тільки прямих нащадків Аарона, левитів з клану Кегата), і приносить жертви цілопалення, тобто повністю бере на себе роль ізраїльського первосвященика! Поєднання в одній особі Самуїла посад пророка, священика і царя (світського автоитета-судді і армійського командуючого) триває двадцять років, і всі ці двадцять років Ізраїль одержує одну перемогу над філістимлянами за другою.

Проте історія не стоїть на місці. Серед ізраїльського народу, очевидно під впливом прикладів його сусідів, починає поширюватися точка зору, що посади духовного лідера і власне Царя повинні бути розділеними. Люди все більш і більш нав'язливо вимагають від Самуїла, щоби той знайшов їм царя, який очолить їх державу і вестиме їх у битви. Їх не зупиняє попередження Самуїла, що єдиний справжній цар Ізраїля - це Бог, і що земний цар і його сини закрутять народові "гайки" так, що люди аж запищать від здирства і примусових робіт. Кінець-кінцем Самуїл, після ради з Богом (молитви), згоджується знайти для людей їх майбутнього царя і "помазати" його на царство (вилити йому на голову оливу, що буде символізувати Божу ухвалу його майбутньої місії).

Вибір Самуїла і Бога, який спрямовує його дії, падає на представника найменшого з ізраїльських племен - майже цілком винищеного, занепалого племені Веніаміна. Це людина на ім'я Саул. Цікаво, що сам Саул абсолютно не готовий до того, щоби стати царем - він, власне, зустрічається з Самуїлом тому, що він шукає не царства, а всього-навсього заблукалих віслюків свого батька. Але одразу після того, як Самуїл помазує Саула на царство, на того зходить Дух Божий. Текст книги каже, що Бог "торкнувся серця" Саула і його вірних друзів-воїнів і що цей ще вчора звичайний, пересічний орач і погонич віслюків з Божою допомогою моментально змінився на дійсно могутнього армійського генерала, що легко здобуває кілька карколомних військових перемог.

Але тут раптом все знову міняється. Саул, очевидно гарний, самовпевнений, дуже авторитарний чоловік "типу альфа" (текст книги каже, що він у будь-якому, хай і найбільшому натовпі людей здавався на голову вищим за решту), захворює на справжнісіньку манію величності. Він більше не бажає слухатися Бога, і, більше того, починає будувати самому собі пам'ятник (1 Сам. 15:12). В нього підростає син Йонафан, який, здається, стає улюбленцем кліки армійських генералів, чимось на кшталт молодого Калігули. Йонафан поводить себе як імпульсивний і ненадійний розбещений принц, як хтось такий, кому досить-таки страшно передавати віжки правління народом і армією. Між тим, скрізь посилюється анархія і духовний занепад. Солдати саулівської армії на очах у свого царя і свого первосвященика (Самуїла) ріжуть награбовану худобу і їдять її м'ясо разом із кров'ю, що є абсолютно жахливим порушенням староєврейських законів "кашрут," чистісіньким святотатством. Це нарешті переповнює чашу терпіння Самуїла, і той оголошує цареві, що Бог "відірве" від нього його тільки що збудовану імперію і передасть її комусь іншому.

Події розвиваються далі стрімко і необернено. Бог каже Самуїлові помазати на царство нову людину, і обіцяє "вести" Самуїла у пошуках цього нового обранця. Самуїл іде зі своєї домівки у землі Єфрема (з міста Раматаїм-Зофім) на південь, в Юдею, і приходить у маленьке і нікому особливо не відоме селище Віфлеєм. Там Бог підказує Самуїлові знайти оселю людини на ймення Єссей (знайому нам з книги Руфі - це онук Руфі і Воаза і дещо віддалений, але прямий нащадок патріархів Авраама, Ісаака та Якова через Яківого сина Юду і жінку на ім'я Тамар). Самуїл якимось чином чує Божу вказівку помазати на царство одного з синів Єссея. Але той має аж вісім синів. Перед Самуїлом парадують семеро з них, від найстаршого і далі, але якимось чином Самуїл весь час чує від Бога, "не те, не те." Нарешті, Єссей кличе свого наймолодшого сина, маленького хлопчика-пастушка Давида, і тут Божий голос каже Самуїлові, "це він." Самуїл виливає хлопчикові на голову оливкову олію із свого рогу (оливкову олію, як і вино, іноді переносили у порожнині великих бичачих чи оленячих рогів), і ось перед нами новий цар Ізраїлю...

Давид у цій частині книги описується як дитина, але дитина досить цікава, осoблива. Чи не найперше, що ми про нього дізнаємося, є те, що він "рум'яний" (тобто білошкірий, не смаглявий? і це пастушок, який весь день на сонці?), і що він має гарні очі і "хороший стан." Далі виявляється, що Давид вміє грати на арфі (пастушок?), причому так добре, що це втамовує "злого духа," який нападає на все далі і далі впадаючого у меланхолію і паранойю царя Саула. Ще трохи далі текст дає нам знати, що Давид має здатність до надзвичайно сильної і дуже поетичної експресії своїх думок і бажань. Крім того, він відчайдушний (перемагає трьохметрового філистимського велетня Голіафа), і він з неймовірною легкістю завойовує серця як молодих мужчин (у тому числі Йонафана), так і жінок. Давид знає про всі ці свої переваги, і він також знає, що пророк і первосвященик Самуїл вже помазав його на царство, тобто, іншими словами, що він обраний самим Богом бути царем над Ізраїлем. Але Давид має совість! Він ніколи і нічим, ніяким чином не зловживає своїми якостями пожирача сердець і шибайголови-горлоріза. Маючи армію до смерті відданих йому вояків і цілу купу жінок, які мліють за ним (а також, усього-навсього, принца Йонафана), Давид, тим не менш, залишається стовідсотково лояльним цареві Саулу. Щось каже йому, що його зоряний час ще не прийшов і що треба мати честь, гідність, совість, віру, коротше - бути моральною людиною, взагалі Людиною.

Саул кипить злістю на Давида. Саула просто-таки "душить жаба." Хай він хоч сто пам'ятників собі збудує, а люди і, очевидно, Бог, люблять все-таки Давида. Саул починає кампанію травлі Давида, полювання по його душу. Проте Давид не відповідає злом на зло. Навіть тоді, коли він має повну можливість вбити Саула (наприклад, у чорногуморно-комічному епізоді, коли Саул присідає, щоби справити нужду у печері, куди таємно прокрався Давид), він не дозволяє собі підняти руку на Божого помазаника. Проте Саул сам себе заганяє у цейтнот. Він опускається до того, що іде до ворожки (знову святотатство!), і нарешті бездарно губить свою армію у програній битві і накладає на себе руки.

Книга закінчується на дивовижно-високій ноті. Самуїл, Пророк, вже вмер від старості. Якогось одного Священика в Ізраїля нема. Цар (Саул) покінчив із собою, а майбутній цар (Давид) переметнувся до філистимлян і живе у філістимському місті Ціклаг. Що ж буде далі?