12/27/2005 | Георгій

Ця книга, так само як і три наступні (2 Хронік, Езра і Неемія) за жанром вже не стільки історичні, скільки генеалогічні. У Хроніках мова іде про преємство, про спадок, що його отримують і передають своїм нащадкам певні люди, народи, культури. Книга містить величезну кількість імен, організованих у родоводи, починаючи з найпершої людини, про яку Біблія каже, що вона була створена Богом - Адама. Але вся ця генеалогія досить селективна: увага читача привертається саме до тих родоводів, які тим чи іншим чином (позитивним або негативним) фігурують у здійснені Божого провидіння, Божого плану викупу Своїх обранців жертвою Христа. Тому у центрі Першої книги Хронік є родослівна тих гілок нащадків Адама, які ведуть або до царя Давида ("провістка" і також людського пращура майбутнього Викупителя), або до головних супротивників Давидового народу (нащадків Едому і Ханаану, зокрема філистимлян). Крім того, у книзі можна знайти дуже детальні родоводи священиків, армійських генералів та офіцерів (командуючих бойовими підрозділами), царських радників, секретарів, різних функціонерів, навіть музикантів і співаків, які були відомі у часи Давидового царювання.

Перша книга Хронік також має багато повторень, іноді дослівних або майже дослівних, тексту книг Самуїла. Наприклад, у 1 Хронік повторюється історія про смерть Саула, воцарення Давида, перенесення царської столиці до Єрусалиму, перенесення Ковчега Завіту до нової столиці. Також у цій книзі є повний текст Давидового Псалма подяки після перенесення Ковчегу, повний текст пророцтва про встановлення "вічного" царства через Давидового нащадка (у 1 Хронік це пророцтво промовляється Давидові через його домашнього пророка і священика Натана), і повний текст Давидової молитви подяки Богові після отримання ним цього (месіанського для нас) пророцтва. Знову ж, як і у 2 Самуїла, з тексту цієї молитви не видно, чи Давид розумів усю силу і все значення отриманого ним пророцтва. Схоже, що він сприймає це пророцтво досить буквально - він думає, що тим, через кого буде встановлене це "вічне" Царство Божих обранців, буде його буквальний фізичний син Соломон.

Книга закінчується дуже емоційною сценою посвячення Соломона на царство і на будівництво Храму. Цікава молитва Давида під час церемонії цього посвячення. Давид - при тому, що йому за його життя вдалося досягнути більше, ніж переважній більшості його сучасників - зовсім не хвалиться своїми успіхами. Більше того, він у молитві робить одне досить парадоксальне твердження. Він віддає Богові всю хвалу, визнає повну Божу суверенність в усьому, і дуже тверезо, скептично при цьому оцінює не тільки себе, а й увесь свій народ ("ми приходьки перед лицем Твоїм та чужинці... наші дні на землі, мов та тінь, і нема тривалого"). Ніякі звершення, ніякі досягнення чи то окремої людини, чи то цілого народу не є, за Давидовою молитвою, ніякою реальністю, якщо тільки ці звершення і досягнення не даровані людині чи народові могутньою Божою рукою. І просить Давид не примноження звершень, досягнень, сили, багатства, слави, а тільки одного: "Господи... збережи ж навіки цей напрямок думок серця народу Твого, і міцно скеруй їхнє серце до Себе."

Чи відповість Бог на цю останню Давидову молитву, і як саме Він відповість, ми дізнаємося далі.