01/22/2006 | Георгій

Цією книгою відкривається великий цикл "пророчої" біблійної літератури.

Постать пророка відіграє у Св. Письмі дуже важливу роль, але люди, які читають Письмо поверхнево, схильні невірно цю роль трактувати. За такою поверхневою інтерпретацією, пророк - це якийсь чаклун-ясновидець, екстрасенс, той, хто завдяки якимось своїм особливим якостям "вгадує" майбутнє. Насправді пророк - це не екстрасенс-ясновидець. Староєврейське слово "наві" і його грецький переклад "профетес" буквально означають "той, хто говорить, або проголошує щось, перед (іншими людьми)." Таким чином, місія пророка полягає не тільки і навіть не стільки у вгадуванні майбутніх подій, чи донесенні до людей якогось прихованого для них курсу майбутніх подій, скільки у виголошенні перед іншими людьми, перед, фігурально кажучи, "натовпом" слухачів чогось такого, що вони, ці слухачі, може й не дуже хочуть чути - а саме, не їх, людей, "точки зору" на ті чи інші події, а точки зору на ці події їх Творця, Судді і Спасителя, Господа Бога.

Біблійний пророк - це завжди "Божа людина," тобто людина глибоко і щиро віруюча, Божий обранець (або Божа обранка - і у Старому, і в Новому Завіті згадується кілька жінок-пророчиць). Пророк живе повністю присвяченим Богові життям, не шукає ніяких вигід чи нагород від людей, нікого і нічого не боїться, і завжди є наділеним тими чи іншими особливими дарами - силою переконання, здатністю явити людям якесь "чудо," часто також особливою фізичною силою і витривалістю. Пророчі слова, за Св. Письмом, не народжуються у свідомості пророка - пророк або пророчиця тільки доносить до людей Божі слова, Божу думку, звістку безпосередньо від Бога. Іншими словами, як каже наш Нікео-Константинопільський Символ віри, сам Святий Дух "говорив ЧЕРЕЗ пророків." Щодо майбутнього, то воно може дійсно виявитися таким, яким про нього каже "пророцтво," а може і не виявитися - адже Бог є сувереном, Він сам, як господар, володар майбутнього може відмінити, скасувати пророцтво.

Одним з таких пророків був чоловік на ім'я Ісайя. Книга Старого Завіту, яка названа його іменем, каже про нього, що він був сином Амоза (НЕ іншого біблійного пророка Амоса) і мешкав у Єрусалимі під час царювання юдейських царів Узії, Йотама, Ахаза і Єзекії, тобто приблизно у 770-і - 720-і роки до н.е. Він мав дружину, ім'я якої не згадується, але про яку сказано, що вона теж була пророчиця. Подружжя мало дітей, з яких двоє (обидва хлопчики) згадуються у тексті книги і названі дуже специфічними іменами з пророчим змістом (Шеар-Йашуб - буквально "тільки рештка," і Магер-Шалал-Гаш-Баз - буквально "поспішай забрати здобич"). Ісайя був дуже відомою в Єрусалимі людиною, і мав безпосередній доступ до особи царя.

Це був дуже складний, буремний час в історії староєврейської нації. Продовжувалася братовбивча війна між південним Юдейським царством (столицею якого був Єрусалим), і північним Ізраїльським царством, столицею якого була Самарія. За царювання в Єрусалимі царя Ахаза ізраїльський цар Пеках склав угоду з арамейським (сірійським) царем Рецином, і об'єднана ізраїльсько-сірійська армія поступово, шматок за шматком, окупувала майже все Юдейське царство. Єрусалим був під страшною загрозою. Цар Ахаз почав думати, заради спасіння своєї столиці і суверенності рештків своєї держави, про складення угоди з єгипетським фараоном. Проте Ісайя почув звістку від Бога, що план Ахаза поганий, що іти на угоду з Єгиптом не треба. У цій звістці Бог наказав Ісайї зняти з себе весь одяг і взуття і ходити нагим і босим три роки. Таким чином Ісайя повинен був наочно продемонструвати, що через якийсь час ассірійський цар ущент розгромить Єгипет і візьме у полон багатьох єгиптян, які будуть принижені, буквально нагі та босі.

Ахаз послухав Ісайю і розірвав переговори з Єгиптом. Це виявилося дуже мудрим рішенням, тому що об'єднана ізраїльсько-сірійська армія потерпіла нищівної поразки від армії ассірійського царя Саргона. Ця армія розгромила сірійську столицю Дамаск, а згодом син Саргона Шеннашеріб (в Огієнка Санхерив) захопив також і Єгипет. Юдейське царство і його столиця Єрусалим наразі встояли. Цар Ахаз помер, але незадовго до того його молода дружина виявилася вагітною і йому народився син, якого назвали Єзекія і який став царювати в Єрусалимі ще "отроком," практично дитиною. За царювання цього "Божого отрока," Єзекії, Ассірія остаточно розгромила північне Ізраїльське царство, але Єрусалим і підконтрольне йому південне царство були спасені - Божа рука чудесним способом вигубила сто вісімдесят тисяч ассірійських воїнів за одну ніч. Це змусило Шеннашеріба повернути рештки своєї армії назад, до Ніневії.

Книгу пророка Ісайї варто читати у цьому історичному контексті. Вона дійсно адресує ці історичні події (які в цілому підтверджені незалежними позабібілійними джерелами), і її пророцтва є у дуже великій мірі художнім, метафоричним описом цих подій. Але, звичайно, ми не читали б книгу Ісайї, якби вона просто переспівувала деталі історії та генеалогії, що вже подані у книгах Царів і Хронік. Книга Ісайї - пророча, а не історична чи генеалогічна. Беручи за основу певні події, вона будує на цій основі дуже загальні і надзвичайно далекосяжні теологічні твердження. Якщо історична основа-канва книги Ісайї це "занепад - загроза - розрив з ненадійним союзником - нащадок молодої жінки, юний син-спадкоємець - порятунок і тріумф Єрусалиму," то теологічна будова на цій основі, це "гріх - прокляття - обрання для спасіння - Божий Син у людському ("отрочому") тілі - спасіння і тріумф Божих обранців-підданих Царства цього Сина-Отрока."

Також, пророцтво Ісайї містить одну надзвичайно важливу концепцію, яка згодом стала однією із центральних у християнстві - концепцію "взяття на Себе" воплощеним Божим Сином відповідальності за всі слабкості, помилки, недоліки, прогріхи Його людських обранців. Ми спасені, каже Ісайя, не тому, що ми хороші, сильні, правильні, мудрі, достойні спасіння, а тому, що Той, Хто нас спасає, забрав на Себе справедливий Божий гнів за наш гріх. Він буквально "поніс" на Собі увесь неймовірно важкий тягар нашого гріху, став "проштрикнутим" тим гострим смертоносним списом, що цілив у наше серце за наш гріх. Тому, каже Ісайя, ми звільнені від страху покарання, страху смертних мук. "Божий Отрок" - тихий, лагідний, такий, Хто "і очеретини не зламає," звільнив нас, взявши на Себе, невинного, всю НАШУ вину. Ці мотиви ще будуть розвинуті далі у книгах Нового Завіту.

Нарешті, пророцтва Ісайї говорять також про майбутній суд над народами і страшне приниження заблудлого "стада" Божих обранців. Ісайя пророкує загибель Єрусалиму у тому загальному "вогні" Божого гніву, який вдарить усю землю, всі нації і держави без виключення. "Земля" як така, тобто сукупність осатанілих від амбіцій, жадібності і насильства "царств," людських безбожних урядів, за Ісайєю, приречена на кару і смерть. Вогонь Божої кари спалить і Юдейське царство, і тих, чиїми руками Бог спалить це царство (тобто вавілонян). Але, як про це свідчить ім'я першого сина Ісайї, "рештка," невеличкий залишок людей буде спасений.

Ці особливі люди, каже книга Ісайї, будуть виведені з вавілонської неволі і заживуть у якомусь неймовірно щасливому, плодючому "краю," де земля вкрита квітучими садами, де дерева "плескають у долоні" і де навіть хижі тварини та гадюки мирно граються з маленькими дітьми. Ці люди "перекують мечі свої на лемеші, а списи свої на серпи," зовсім забудуть про своє колишнє страшне, наскрізь грішне, безбожне, насильницьке життя, і замешкають у якомусь чудесному НОВОМУ "Єрусалимі," що буде "світитися" якимось чудесним, святим сяйвом. І ВСЕ це, каже Ісайя, стане реальністю завдяки викупній жертві оцього поки що невидимого людям і не дуже добре зрозумілого "Божого Отрока." Як саме цей Отрок стане видимим і яку жертву Він принесе, ми побачимо далі.