Чи жива ще натурфілософія?
01/27/2006 | Карт
Шановні науковці.
Окрім тієї наукової праці, що мене годує, я займаюсь розробкою системної методології, зокрема, із метою застосування у фізичній науці.
Сенс такого застосування полягає у тому, щоб почати фізику з теорії пізнання. Такий початок зумовлює деще нетрадиційне викладення фізики.
Далі йде один фрагмент з моєї книги.
******************************************
2.1. Реальний світ та базове знання.
2.1.1. Базові уявлення та базові знання.
Базові уявлення про рух твердих тіл у повітрі поблизу поверхні Землі у свідомості кожного з нас з’являються з власних спостережень і власної практики.
Спостерігаючи рух віддалених тіл, ми розуміємо його завдяки здобутим уявленням про рух близьких сумірних до нас тіл, які можна помацати, обміряти, зважити, поділити на частини (або скласти два тіла у нове третє), кинути рукою, вистрелити з пістоля, і все це пов'язати з власними відчуттями, що виникають у процесі бігу, польоту, прискорення, падіння, поштовху .. Саме відчуття та образи є джерелами тієї інформації, що з’являється у науковій мові.
Так от, базовим знанням будемо вважати досвід, добутий впродовж маніпулювання людиною сумірними до неї тілами і поданий засобами наукової мови. Йдеться про досвід, набутий в ті історичні часи, коли вже існувала наука. Базове знання, за походженням, є емпіричним; воно є цілісним завдяки цілісності світосприйняття.
R.W.Pohl ([11]), починаючи свій курс Механіки, наголошує (c.13):
“Фізика є емпіричною наукою. Вона ґрунтується на експериментально встановлених фактах. Факти залишаються, а їх тлумачення змінюються впродовж історичного розвитку.”
На жаль, у емпіричному курсі R.W.P. не проглядає бажання з’ясувати, яким чином спосіб встановлення фактів відобразився на їх тлумаченні, отже – на логіці мислення і на самій науковій мові. Натомість від опису емпіричних фактів R.W.P. перестрибує до математичного опису.
Ми бажаємо дослідити наступне: що і як абстрагувалося у процесі перетворення первісної інформації у мову фізики. У п.2.2 ми спробуємо з’ясувати деякі закономірності, що притаманні спостереженням рухомих об’єктів, і спробуємо скласти логіку емпіричної механіки.
2.1.2. Реальний-світ-для-нас.
Як свідчить досвід, внаслідок спостережень з’являються образи. Образи накопичуються в пам’яті (можливо, у окремому її відділку “Образи”), і деякі з нас (ті, кого ця тема взагалі цікавить) поступово можуть дійти висновку, що той об'єктивний Реальний світ, на який посилаються фізики і філософи, постає нам лише у своїх фрагментах-образах.
Будемо вважати, що сприйняття Великого об’єктивного Реального Світу через окремі образи спричинене первісним аналізом Великого Світу, а посилання на весь Великий об’єктивний Реальний Світ, що виявляє себе через сукупність образів - первісним синтезом.
Нам важливо з’ясувати, у які формули пізнання можна абстрагувати наші уявлення.
По-перше, здається правильним твердження, що всі ми, вчені і невчені, є, від свідомого віку, стихійними матеріалістами, оскільки з самого дитинства відчуваємо себе частинками самого-по-собі Реального світу.
☺Насправді, спершу Світ постає людині як картинки, звуки, запахи, торкання, .. тобто як сукупність відчуттів, які складаються в образи. Дещо згодом людина дізнається, що у такому ж вигляді Світ постає і іншим людям (а також котам, собакам, ..).
Потім поступово, за допомогою вчителів і власної практики, ми відходимо від наївного матеріалізму, заглиблюючись у аналіз власного досвіду, та відшукуємо спосіб отримання знання. І тут вже неможливо оминути питання: «А що ж таке є Реальний світ?».
Цим питанням карається той, хто прагне цілісного знання в своїй голові. Тим самим такий філософ виявляє великий гонор.
Для нас важливим є те, що спосіб складання відповіді на вказане питання визначає тип методології фізичної науки.
2.1.3. Об’єктивний світ і інформація.
Наступні класи обставин складають емпіричний зміст терміну «об’єктивне існування об’єкту»:
1. Дещо те, що бачить один, можуть бачити і інші, отже, воно існує не тільки «для мене», а і «для інших».
2. Закономірності і закони можуть бути використані для успішного прогнозування результатів майбутніх спостережень того ж класу.
Виходячи з об’єктивного існування речей і подій, кожен з нас планує свою індивідуальну активність.
Віддаючи належне побутовому об’єктивізмові, ми наголошуємо на тому, що термін «об’єктивне існування» слід віднести до Реального-світу-в-цілому. Отже, той Реальний-світ-в-цілому, якому ми призначаємо існування поза свідомістю, ми визначаємо як невимовлене-цілісне-об’єктивне-неперервне-Дещо.
Та як тільки ми вмикаємо Аналізатор, який препарує нам Дещо-у-процесі-сприйняття на сукупність об’єктів-образів, а за ним вмикаємо Синтезатор, який пов’язує між собою об’єкти-образи таким чином, щоб зліпився цілісним Реальний-світ-нашої-свідомості, ми опиняємося всередині свого особистого космосу, де відбувається сприйняття інформації, її впорядкування, робудова їєрархій за ступенем абстрактності та інші прояви інтелектуального буття.
Отже, розбудовуючи науку, Інтелект виконує практичну і теоретичну роботу.
Практична робота полягає у емпіричних дослідженнях і просто вимірюваннях; в результаті практичної роботи виникає інформація. Первісна інформація, після її обробки шляхом узагальненнь і класифікацій, має продовження у закономірностях і законах. Отже ознакою емпірії є застосування методу індукції, тобто просування від «більш конкретного» до «більш абстрактного».
Теоретична робота відбувається у протилежному напрямку; її ознакою є застосування методу дедукції (від найабстрактного до більш конкретного).
Логіка теорії не протирічить універсальній логіці (т.зв. «здоровому глузду»), але має значно вищий ступінь абстрактності; логіка теорії є інструментом конструювання цілісних систем.
☺Звичайно ми усвідомлюємо, що становлення як здорового глузду, так і наближеної до нього логіки наукового знання, відбувається на першому етапі формування індивідуальної свідомості в системі «Поверхня Землі». Продукування наукового знання на подальших етапах розвитку індивідуального Інтелекту відбувається узгоджено з уже набутою логікою.
2.1.4. Ієрархічна будова мови.
Відчуття та образи, потрапляючи у наукову мову, стають термінами (чи конструкціями з термінів). І виявляється так, що кожний з термінів позначає не щось одне (унікальне), а множину, цілий фрагмент чуттєво-образного досвіду людини. Тому будь-який термін є абстракцією, узагальненням великої кількості конкретних образів.
☺Згадаємо, як навчають мові. Спочатку демонструють щось (предмет, дію тощо), а потім називають ім’я класу, до якого це конкретне “щось” належить (скажімо, показують конкретне яблуко, а вимовляють ім’я абстрактного класу: «Яблуко»).
Таким чином, мова (наукова - в першу чергу) складається з ієрархій, таких, як ієрархія об'єктів, ієрархія дій та ін.; рівні кожної з ієрархій впорядковані за ступенем абстрактності відповідних елементів мови. Якщо йдеться про ієрархію об'єктів, то на верхньому рівні розташований об'єкт [-взагалі] (він є найбільш абстрактним), а найнижчий рівень заповнений всіма конкретними об'єктами оточуючого світу.
Отже, ієрархічний зміст того чи іншого елементу наукової мови (об'єкту, дії, характеристики, твердження тощо) визначається положенням того рівня ієрархії, до якого належить елемент. Елементи найнижчого рівня вже не мають тлумачення засобами мови, а постають в конкретних образах та чуттєвих рефлексіях.
Поряд із ієрархічним поданням Реального світу існує також динамічне подання, яке полягає у функціонуванні системи на певному рівні ієрархії за правилами динамічної логіки. Логіка одного рівня притаманна механіці, термодинаміці, взагалі, - кожній суто макроскопічній науці.
Таким чином, весь Реальний світ, з яким має справу наука, належить саме людині, її чуттям, свідомості та підсвідомості.
Реальний-світ-свідомості-підсвідомості складається з двох частин: реальної частини, тобто тієї, що йде від органів чуття, і уявної частини, яку продукують механізми творчості людини. Безперечно, що уявна частина Реального світу є похідною від реальної частини. Отже, наукова свідомість, тут - на відміну від побутової, повинна була б, засобами наукової мови, встановити співвідношення між реальною і уявною частинами Реального світу людини. Саме з такого дослідження і постає системна методологія.
Системна мова містить процедури цілісного світотворення, яке повинне бути узгодженим із цілісним світосприйняттям. Світосприйняття (у нормі) є цілісним за походженням, а от світотворення перебуває у нескінченному пошуку “остаточної” цілісності.
В ієрархічній будові знання (за ступенем абстрактності) базові знання займають найнижчий рівень, тому вони є останньою ланкою у ланцюзі тлумачень [абстрактних] законів і закономірностей.
2.1.5. Методології емпіричної механіки: традиційна і системна.
Достатньо повільний рух розуміють як зміну положення тіла у просторі, тому обмірювання руху означає, в першу чергу, отримання послідовних значень координат.
☺Традиційна методологія з кожним значенням координати асоціює положення нерухомого тіла у просторі.
Послідовність значень впорядкована у часі. Внутрішнє уявлення про час як про просування всіх в одному напрямку має явно не механічне походження, хоча вимірюють час теж за допомогою рухів, а саме - руху до рівноваги, який має початок і кінець, і періодичного руху, за допомогою якого певний механізм продукує поділки на шляху до рівноваги.
Почавши із конструювання приладів для спостережень руху і вимірювань положень (впродовж часу), механіка дійшла до найбільш загальних законів руху. Рух в цих законах виступав вже не як спостереження, а як уявна властивість, що притаманна всім тілам, включаючи ті тіла, які уявно існують у Всесвіті і які ми ніколи не побачимо. На цій абстрактній височині емпірії народжується теорія. Теорія знає лише уявні об'єкти; уявні об’єкти рухаються самі-по-собі, а їх рух підкоряється точним і найзагальнішим законам.
Методологія такого («класичного») зразку виявилася безпорадною у спробі дати адекватний опис тих спостережень, у яких виявляє себе мікросвіт. Замість неї з’явилася окрема методологія мікросвіту (квантова-волнова механіка).
Натомість системна методологія (яку ми розробляємо) демонструє неподільність свідомості людини на дві частини - макроскопічну і іншу; ми виходимо з того, що людина здатна користуватися лише єдиної логікою.
**************************************
Якщо є люди, яких такі проблеми серйозно цікавлять, будь ласка пишіть за адресою: cart_bigmir_net. Володимир.
Окрім тієї наукової праці, що мене годує, я займаюсь розробкою системної методології, зокрема, із метою застосування у фізичній науці.
Сенс такого застосування полягає у тому, щоб почати фізику з теорії пізнання. Такий початок зумовлює деще нетрадиційне викладення фізики.
Далі йде один фрагмент з моєї книги.
******************************************
2.1. Реальний світ та базове знання.
2.1.1. Базові уявлення та базові знання.
Базові уявлення про рух твердих тіл у повітрі поблизу поверхні Землі у свідомості кожного з нас з’являються з власних спостережень і власної практики.
Спостерігаючи рух віддалених тіл, ми розуміємо його завдяки здобутим уявленням про рух близьких сумірних до нас тіл, які можна помацати, обміряти, зважити, поділити на частини (або скласти два тіла у нове третє), кинути рукою, вистрелити з пістоля, і все це пов'язати з власними відчуттями, що виникають у процесі бігу, польоту, прискорення, падіння, поштовху .. Саме відчуття та образи є джерелами тієї інформації, що з’являється у науковій мові.
Так от, базовим знанням будемо вважати досвід, добутий впродовж маніпулювання людиною сумірними до неї тілами і поданий засобами наукової мови. Йдеться про досвід, набутий в ті історичні часи, коли вже існувала наука. Базове знання, за походженням, є емпіричним; воно є цілісним завдяки цілісності світосприйняття.
R.W.Pohl ([11]), починаючи свій курс Механіки, наголошує (c.13):
“Фізика є емпіричною наукою. Вона ґрунтується на експериментально встановлених фактах. Факти залишаються, а їх тлумачення змінюються впродовж історичного розвитку.”
На жаль, у емпіричному курсі R.W.P. не проглядає бажання з’ясувати, яким чином спосіб встановлення фактів відобразився на їх тлумаченні, отже – на логіці мислення і на самій науковій мові. Натомість від опису емпіричних фактів R.W.P. перестрибує до математичного опису.
Ми бажаємо дослідити наступне: що і як абстрагувалося у процесі перетворення первісної інформації у мову фізики. У п.2.2 ми спробуємо з’ясувати деякі закономірності, що притаманні спостереженням рухомих об’єктів, і спробуємо скласти логіку емпіричної механіки.
2.1.2. Реальний-світ-для-нас.
Як свідчить досвід, внаслідок спостережень з’являються образи. Образи накопичуються в пам’яті (можливо, у окремому її відділку “Образи”), і деякі з нас (ті, кого ця тема взагалі цікавить) поступово можуть дійти висновку, що той об'єктивний Реальний світ, на який посилаються фізики і філософи, постає нам лише у своїх фрагментах-образах.
Будемо вважати, що сприйняття Великого об’єктивного Реального Світу через окремі образи спричинене первісним аналізом Великого Світу, а посилання на весь Великий об’єктивний Реальний Світ, що виявляє себе через сукупність образів - первісним синтезом.
Нам важливо з’ясувати, у які формули пізнання можна абстрагувати наші уявлення.
По-перше, здається правильним твердження, що всі ми, вчені і невчені, є, від свідомого віку, стихійними матеріалістами, оскільки з самого дитинства відчуваємо себе частинками самого-по-собі Реального світу.
☺Насправді, спершу Світ постає людині як картинки, звуки, запахи, торкання, .. тобто як сукупність відчуттів, які складаються в образи. Дещо згодом людина дізнається, що у такому ж вигляді Світ постає і іншим людям (а також котам, собакам, ..).
Потім поступово, за допомогою вчителів і власної практики, ми відходимо від наївного матеріалізму, заглиблюючись у аналіз власного досвіду, та відшукуємо спосіб отримання знання. І тут вже неможливо оминути питання: «А що ж таке є Реальний світ?».
Цим питанням карається той, хто прагне цілісного знання в своїй голові. Тим самим такий філософ виявляє великий гонор.
Для нас важливим є те, що спосіб складання відповіді на вказане питання визначає тип методології фізичної науки.
2.1.3. Об’єктивний світ і інформація.
Наступні класи обставин складають емпіричний зміст терміну «об’єктивне існування об’єкту»:
1. Дещо те, що бачить один, можуть бачити і інші, отже, воно існує не тільки «для мене», а і «для інших».
2. Закономірності і закони можуть бути використані для успішного прогнозування результатів майбутніх спостережень того ж класу.
Виходячи з об’єктивного існування речей і подій, кожен з нас планує свою індивідуальну активність.
Віддаючи належне побутовому об’єктивізмові, ми наголошуємо на тому, що термін «об’єктивне існування» слід віднести до Реального-світу-в-цілому. Отже, той Реальний-світ-в-цілому, якому ми призначаємо існування поза свідомістю, ми визначаємо як невимовлене-цілісне-об’єктивне-неперервне-Дещо.
Та як тільки ми вмикаємо Аналізатор, який препарує нам Дещо-у-процесі-сприйняття на сукупність об’єктів-образів, а за ним вмикаємо Синтезатор, який пов’язує між собою об’єкти-образи таким чином, щоб зліпився цілісним Реальний-світ-нашої-свідомості, ми опиняємося всередині свого особистого космосу, де відбувається сприйняття інформації, її впорядкування, робудова їєрархій за ступенем абстрактності та інші прояви інтелектуального буття.
Отже, розбудовуючи науку, Інтелект виконує практичну і теоретичну роботу.
Практична робота полягає у емпіричних дослідженнях і просто вимірюваннях; в результаті практичної роботи виникає інформація. Первісна інформація, після її обробки шляхом узагальненнь і класифікацій, має продовження у закономірностях і законах. Отже ознакою емпірії є застосування методу індукції, тобто просування від «більш конкретного» до «більш абстрактного».
Теоретична робота відбувається у протилежному напрямку; її ознакою є застосування методу дедукції (від найабстрактного до більш конкретного).
Логіка теорії не протирічить універсальній логіці (т.зв. «здоровому глузду»), але має значно вищий ступінь абстрактності; логіка теорії є інструментом конструювання цілісних систем.
☺Звичайно ми усвідомлюємо, що становлення як здорового глузду, так і наближеної до нього логіки наукового знання, відбувається на першому етапі формування індивідуальної свідомості в системі «Поверхня Землі». Продукування наукового знання на подальших етапах розвитку індивідуального Інтелекту відбувається узгоджено з уже набутою логікою.
2.1.4. Ієрархічна будова мови.
Відчуття та образи, потрапляючи у наукову мову, стають термінами (чи конструкціями з термінів). І виявляється так, що кожний з термінів позначає не щось одне (унікальне), а множину, цілий фрагмент чуттєво-образного досвіду людини. Тому будь-який термін є абстракцією, узагальненням великої кількості конкретних образів.
☺Згадаємо, як навчають мові. Спочатку демонструють щось (предмет, дію тощо), а потім називають ім’я класу, до якого це конкретне “щось” належить (скажімо, показують конкретне яблуко, а вимовляють ім’я абстрактного класу: «Яблуко»).
Таким чином, мова (наукова - в першу чергу) складається з ієрархій, таких, як ієрархія об'єктів, ієрархія дій та ін.; рівні кожної з ієрархій впорядковані за ступенем абстрактності відповідних елементів мови. Якщо йдеться про ієрархію об'єктів, то на верхньому рівні розташований об'єкт [-взагалі] (він є найбільш абстрактним), а найнижчий рівень заповнений всіма конкретними об'єктами оточуючого світу.
Отже, ієрархічний зміст того чи іншого елементу наукової мови (об'єкту, дії, характеристики, твердження тощо) визначається положенням того рівня ієрархії, до якого належить елемент. Елементи найнижчого рівня вже не мають тлумачення засобами мови, а постають в конкретних образах та чуттєвих рефлексіях.
Поряд із ієрархічним поданням Реального світу існує також динамічне подання, яке полягає у функціонуванні системи на певному рівні ієрархії за правилами динамічної логіки. Логіка одного рівня притаманна механіці, термодинаміці, взагалі, - кожній суто макроскопічній науці.
Таким чином, весь Реальний світ, з яким має справу наука, належить саме людині, її чуттям, свідомості та підсвідомості.
Реальний-світ-свідомості-підсвідомості складається з двох частин: реальної частини, тобто тієї, що йде від органів чуття, і уявної частини, яку продукують механізми творчості людини. Безперечно, що уявна частина Реального світу є похідною від реальної частини. Отже, наукова свідомість, тут - на відміну від побутової, повинна була б, засобами наукової мови, встановити співвідношення між реальною і уявною частинами Реального світу людини. Саме з такого дослідження і постає системна методологія.
Системна мова містить процедури цілісного світотворення, яке повинне бути узгодженим із цілісним світосприйняттям. Світосприйняття (у нормі) є цілісним за походженням, а от світотворення перебуває у нескінченному пошуку “остаточної” цілісності.
В ієрархічній будові знання (за ступенем абстрактності) базові знання займають найнижчий рівень, тому вони є останньою ланкою у ланцюзі тлумачень [абстрактних] законів і закономірностей.
2.1.5. Методології емпіричної механіки: традиційна і системна.
Достатньо повільний рух розуміють як зміну положення тіла у просторі, тому обмірювання руху означає, в першу чергу, отримання послідовних значень координат.
☺Традиційна методологія з кожним значенням координати асоціює положення нерухомого тіла у просторі.
Послідовність значень впорядкована у часі. Внутрішнє уявлення про час як про просування всіх в одному напрямку має явно не механічне походження, хоча вимірюють час теж за допомогою рухів, а саме - руху до рівноваги, який має початок і кінець, і періодичного руху, за допомогою якого певний механізм продукує поділки на шляху до рівноваги.
Почавши із конструювання приладів для спостережень руху і вимірювань положень (впродовж часу), механіка дійшла до найбільш загальних законів руху. Рух в цих законах виступав вже не як спостереження, а як уявна властивість, що притаманна всім тілам, включаючи ті тіла, які уявно існують у Всесвіті і які ми ніколи не побачимо. На цій абстрактній височині емпірії народжується теорія. Теорія знає лише уявні об'єкти; уявні об’єкти рухаються самі-по-собі, а їх рух підкоряється точним і найзагальнішим законам.
Методологія такого («класичного») зразку виявилася безпорадною у спробі дати адекватний опис тих спостережень, у яких виявляє себе мікросвіт. Замість неї з’явилася окрема методологія мікросвіту (квантова-волнова механіка).
Натомість системна методологія (яку ми розробляємо) демонструє неподільність свідомості людини на дві частини - макроскопічну і іншу; ми виходимо з того, що людина здатна користуватися лише єдиної логікою.
**************************************
Якщо є люди, яких такі проблеми серйозно цікавлять, будь ласка пишіть за адресою: cart_bigmir_net. Володимир.
Відповіді
2006.01.28 | Георгій
Re: Чи жива ще натурфілософія?
У США теорія пізнання суто редукціоністська, тобто вона бачить пізнання об'єктивних закономірностей матеріального всесвіту як просування по "сходинках" "спостереження - питання - гіпотеза - передбачення - тест," причому це просування іде вглиб, у деталі. Все інше розглядається як метафізика і не схвалюється.2006.02.01 | Социст
Філософія еволюції.
Пан Карт пише:> Шановні науковці.
> Окрім тієї наукової праці, що мене годує, я займаюсь розробкою системної методології, зокрема, із метою застосування у фізичній науці.
> Сенс такого застосування полягає у тому, щоб почати фізику з теорії пізнання. Такий початок зумовлює деще нетрадиційне викладення фізики.
Щоб відповісти коротко на пропозицію автора, скажу, що ідея автора щодо нетрадиційного викладання фізики є цікавою. Теорія пізнання може бути методологічним вступом у вивченні фізики, а також можливими є методологічні вкраплення в самий зміст предмету. Але ідеї Шелінга вивести фізику з філософії, які є цікавими для філософів, практично неможливо втілити в життя, бо предмети фізики та теорії пізнання є принципово різними. Не бачу, яким чином із поняття знання можна вивести закони та рівняння фізики, бо перше стосується процеса та суб'єкта пізнання, а друге – об'єкта.
Я особисто вважаю, що сучасною формою натурфілософії є філософія еволюції. Щоб не бути голословним, наведу текст відповідного розділу моєї книги „Цаство свободи.“ Думаю, що знайдуться такі дописувачі, які не погодяться з моєю системою еволюції.
V ЕВОЛЮЦIЯ
1. Еволюція як така.
З усіх форм еволюція є первинною формою. Все існуюче еволюціонує. Еволюція є тим, що дійсно є в світі. Окремі фрагменти світу не досягають самостійного буття, вони є лише формами буття еволюції. Неживі системи суть те, що не є саме по собі. Вони є лише моментами переходу одного в друге, в процесі якого лише еволюція є тим, що залишається самим собою. Виникнення нових систем є лише розпадом або злиттям попередніх. Кожна відокремлена система постійно змінюється і в кінці- кінців розпадається або зливається з іншими. Масштаб цього кінця визначається природою взаємодії елементів внутрішньої структури системи. Мікросистеми є декількох видів: молекули, атоми, ядра та фрагменти кварк- глюонної піни, тоді як макросистеми, які складаються з великої кількости мікрооб'єктів, виявляють неймовірну різноманітність.
Ця відсутність стійкої самости окремих фрагментів еволюціонуючого світу є власне тим, що в системі Гегеля відображається поняттям зовні- себе- буття природи. Але в цьому зовні себе існуючому все ж здійснює себе усепроникаюча тотальність– еволюція. Природа є стихією. Еволюція є самістю, здійснюючою себе спонтанно в цій своїй власній стихії. Як така еволюція є первинною та універсальною самістю світу. Світ, таким чином, існує там і тоді, де і коли існує еволюція. Оскільки лише еволюція є, а все решта в світі не є, то еволюція є абсолютним запереченням світу. Але еволюція є не порожньою та безплідною негативністю буття, а первинним „світовим спекулянтом”, який все на світі перетворює в момент утвердження себе.
2. Фізична еволюція.
Еволюція Всесвіту є власне еволюцією, яка викликається взаємодіями всіх масштабів. Зміст такої еволюції є предметом фізики. Тут цей зміст може бути зображеним лише в абстрактній універсальній формі зміни станів. Кожному стану Всесвіта передують інші стани та кожен існуючий в даний момент стан відступає місце іншому стану. Стійкою є лише ця безкінечна форма, форма еволюції. Звичайно, можемо сказати, що все зникає, але Всесвіт залишається, але тут перед нами залишається якийсь беззмістовний всесвіт, порожня назва. Філософія не спроможна відповісти на питання про конкретний зміст еволюції, бо він різний для різних об'єктів та різних станів об'єктів. Для філософії залишається лише одне– загальна універсальна форма еволюції.
Про Всесвіт ми можемо сказати лише те, що він еволюціонує. Але про решту чи можемо ми сказати щось більше? Помудріли досвідом вивчення фізики ми можемо зауважити, що, хоч всі об'єкти Всесвіту– зірки, скопичення, галактики й пов'язані гравітаційною взаємодією, більшість з них достатньо віддалені один від одного, щоб мати свою власну еволюцію, яка продовжується міліарди літ. Тому крім еволюції Всесвіту існує і якась автономна еволюція, еволюція зірок. Ця еволюція є еволюцією ядерних реакцій. Та поки зірка не взірветься перед тим, як погаснути остатечно, вона випромінює величезний потік електромагнітної енергії, яка попадає на оточуючі її планети. На планетах суттєвим є лише вплив електромагнітних взаємодій, взаємодій плазми та хімічних реакцій, еволюція яких швидко зупиняється, якщо приходячий зовні потік енергії та відходячий назовню потік ентропії є дуже малими.
3. Хімічна еволюція.
Хімічна еволюція протікає в двох стадіях. Першою є стадія еволюції взаємодій в остинувшій та переостинувшій плазмі планет та околиць зірок. Така еволюція при сприятливих умовах в міру охолодження плазми може досягнути певного критичного стану, після чого починають з'являтись макроскопічні кооперативні ефекти взаємодій з утворенням когерентного основного стану всієї влазми вцілому, що характеризується замкнутим циклом взаємних перетворень іонів та молекулярних радикалів. З цих пір вся плазма еволюціонує як один організм з розміром у всю планету. Всередині цього організма здійснюється первинний синтез молекул та радикалів. В міру охолодження планети цей гіперцикл включає все більше і більше реакцій та сполучень. Такий гіперцикл є типовою неравновісною хімічною дисипативною структурою.
З пониженням температури все більша частина іонів та радикалів рекомбінують з утворенням нейтральних атомів та молекул. Так що взаємна узгодженість реакцій в рамках всієї планети втрачається внаслідок незначного радіуса взаємодії нейтральних атомів та молекул в порівнянні з масштабом взаємодії іонів та радикалів у плазмі. З розпадом єдиного організма планети дальніший синтез макромолекул продовжується лише в її приповерхневому слої, де єдиний гіперцикл реакцій розпадається на невеликі анклави території, охоплені окремими різними неперетворюючимися один в одного циклами реакцій, які відбуваються з випаданням в осадок окремих ланцюгів макромолекул. Різні цикли відрізняються не тільки швидкістю синтеза макромолекул, але й „виживаємістю” окремих продуктів синтеза. Так що з величезної маси продуктів первинного синтеза лише незначна частина здатня до якогось самовідтворення через ферментативний каталіз.
Слабка взаємодія окремих областей простору поступово відновлюється внаслідок процесів дифузії, так що з множини продуктів розпаду первинного гіперциклу виживають видно лише декілька або скоріше всього один вторинний гіперцикл відтворення макромолекул, завойовуючий остатечно всю поверхню планети. Цей первинний бульйон, приготовлений при великому тиску пари первинного котла планети втрачає булу швидкість виробництва макромолекул внаслідок вичерпання матеріала первинного синтеза. Цей бульйон ще не є життям, а лише початковим станом генетичної еволюції.
4. Генетична еволюція.
Генетична еволюція розпочинається видно вже в водному середовищі. Саме вода є животворящою рідниною на Землі. Суттєва роль води пов'язана з утворенням замкнутих оболочок- мембран, регулюючих потоки іонів та молекул між різними елементами виниклих просторових структур та з формуванням таким чином мікроорганізмів, асимілюючих з зовнішнього середовища будівельний матеріал біосинтеза макромолекул. Якщо це й життя, то зовсім не „здорове” життя, а життя в формі вірусів та ракоподібних опухолевих утворень, знищуючих клітиноподібні структури до коріння. Клітинні мікроорганізми з стійким процесом розмноження є результатом тривалої генетичної еволюції. Предметом первинної генетичної еволюції є формування стійкого, ефективного та головне точного механізма відтворення окремих живих клітин, розмноження організмів. Суттєвою визначенністю живого як стійкої в зовнішньому середовищі самости є синтез самофункціювання та самовідтворення. Первинна біологічна форма видно була дуалістичною, і лише генетична еволюція привела до узгодження механізма поділу клітини з механізмом її функціювання в зовнішньому середовищі. Продукти поділу перших клітин не могли не відрізнятись суттєво від клітин батьків. Так що первинна еволюція була не еволюцією видів, а еволюцією індивидів.
В результаті тривалого еволюційного відбору з'являються генетичні форми розмноження. Генетична еволюція є власне еволюцією не саміх по собі генетичних структур, а форм інформаційного опосередкування реакцій та структур, складаючих певний гіперцикл. Тим самим старий, чисто хімічний гіперцикл відступає перед новим інформаційно- генетичним гіперциклом. Нарешті ускладнення взаємозв'язків різних форм та циклів відтворення макромолекул приводить до формування простіших живих організмів– клітин.
Якщо перший гіперцикл охоплював собою всю планету, то клітина є мікроскопічним утворенням. Вона містить в собі всю інформацію, необхідну для її самовідтворення, а матеріал та енергію для здійснення останнього черпає з невеликої області навколишнього середовища. Незважаючи на те, що продукти поділу клітин ідентичні з батьківською клітиною, існують різні види клітин. Не тільки на початку еволюції життя утворились різні генотипи, але й в ході подальшої еволюції клітини змінюються та опосередковують одна одну.
Всесвіт є початком спонтанної природної еволюції, клітина є її кінцевим продуктом. В цій різноманітності змісту еволюції в кінцевому наслідку формується певний стійкий зміст– функціювання та відтворення живих систем. Еволюція як така вичепала себе як предмет філософії. Предметом стає зміст та еволюція життя.
Джерело: http://www.socys.narod.ru/carstvo_V.htm