Може, комусь цікаво (англ.)
02/09/2006 | Георгій
Для тих, хто читає англійською - маленьке есе, яке буде надруковане у березневому номері нашого церковного журналу, "Trinity Tidings." Перепрошую за не особливо відшліфований стиль - я мав обмаль часу, писав швидко, і ще не брався за редагування. Було б цікаво почути ваші коментарі. --ГП
My Faith Journey
I was born in Kyiv, Ukraine, in 1957. At that time, Ukraine was a constituent republic of the USSR – a huge and powerful empire where atheism was an official state religion. My family was entirely atheist and the schools I attended were militantly anti-theist. I had no Christian upbringing or education whatsoever, and virtually no contact with practicing Christians in my childhood and youth. On the contrary, I was continuously exposed to all sorts of atheist rhetoric and propaganda for decades. Yet, I am a deeply believing Christian. How could that happen?
As far as I understand, God found me and called me through the rich, captivating beauty of my people’s religious and cultural heritage. Working in mysterious ways as He does, He also, quite paradoxically, used my natural childish rebellion against the triviality of my life circumstances to draw me closer to Himself.
Kyiv is the city where one can still see magnificent cathedrals erected in the 11th century, at the time of William the Conqueror. There are also newer churches, built in the 17-th-18th centuries, some of them by a famous Italian Baroque architect called Bartolomeo Rastrelli. These buildings with their onion-shaped domes covered with gold always dominate the skyline of the hilly right bank of the Dnipro River, towering high over parks, roads, offices, and apartment blocks. On Sunday mornings, during a walk downtown, one could always hear cathedral and church bells ring. If one walked close enough to half-opened doors of St. Volodymyr cathedral or St. Ascension church, one could also hear choirs sing un-earthly motifs and harmonies of the St. Basil’s liturgy, dating back to the 5th century A.D. If one peaked inside, one could see splendid murals and great icons of Vasnetsov and Vrubel… When I was growing up, all that was very unusual, un-trivial, having a sweet taste of the forbidden fruit, given the rabid anti-religious propaganda I was showered with at school.
One distinctively memorable religious experience came when I was probably 8 or 9 years old. My grandfather, an avid collector of opera music records, had me listen to the famous Russian opera “basso profundo,” Fyodor Shalyapin, sing “Nunc dimittis” (Luke 2:29-32) in ancient Church Slavonic. I barely understood the words, of course; and yet, I became literally haunted by questions: why such splendor? Why such great pathos, this astonishing amalgam of tragedy and triumph in the tune and in the modulations of the singer’s voice when he sings about some “Lord” and about something he calls “His (the Lord’s) salvation?” Salvation of whom, and from what? My granddad – a loyal servant of the Soviet state who cared about not letting any religious nonsense get into his beloved grandson’s soul – explained to me, rather sarcastically, that the words Shalyapin was singing were some old un-scientific gibberish called “God” and “Christ,” and that it was very unfortunate that some of the best opera performers of the “pre- (Communist)-revolutionary times” had to sing this nonsense. I loved my granddad; he was quite an authority to me – but I did not believe him somehow. Continuing to taste the forbidden fruit of religion, deep in my heart I decided that I refuse to consider this “Lord” and this “salvation” of His to be nonsense. I decided – or I thought that it was I who decided – to be a believer in this Lord and in this “salvation.”
At about the same time I heard Shalyapin sing that passage from Luke, the boys’ choir of the Kyiv Palace of Young Pioneers (a children’s organization that was a Boy Scout – Girl Scout copycat, but with Communist flavor) performed a fragment of “Stabat Mater” by Giovanni Battista Pergolesi. I was a member of that choir, a second discanto. I don’t know why this piece was included into our repertoire; perhaps the reason was to impress the audience with the breadth of our youth’s familiarity with the musical culture of the world, particularly of the West. Be it as it may, but we, indeed, sang pompous glories to our beloved Motherland, to our wonderful Communist Party and to our “dear Uncle Lenin” during the first half of our concerts, and we sang “Quando corpus morietur fac ut animae donetur Paradisi gloria” during the second. The first was what the hypocritical adult world of my schools forced onto me; I despised it and rejected it in my heart. The second was a mystery and a beauty, a fairy tale and a dream, something different, something separate from the shabby reality of my life, some miracle that was entirely other, in short – something holy. I was confirmed, strengthened in my budding faith.
Later, my acquaintance with Christianity became more rational, verbal – first through secular literature (especially Tolstoy and Dostoyevkiy), and then through the Bible. When I was in my 30-s and my family and I moved to the USA, we met some fellow Ukrainians who were practicing Christians, including one university professor of Christian theology, a Protestant (Free Methodist) who very seriously introduced me to Scriptures, taught me to read them, to use their counsel and to delight in their majesty. I began to think about “the greatest story ever told,” to contemplate about the meaning of Christ’s saving death and resurrection. A bit later still, I got acquainted with the Reformed theology and became a member of the PC(USA) by Baptism. I do find myself spiritually “at home” in Protestantism. Yet, I am perhaps a bad Protestant because to me things Christian are always, necessarily, inevitably intertwined with beautiful un-earthly images (paintings, sculptures, architecture, embroidery), and with beautiful, quiet, old fashioned liturgical music, Eastern and Western alike. An aesthetic moment in Christianity is crucial to me, nothing can replace it.
Now, when I am 48 years old, the thing that I am looking for in church is the beauty of its “other-ness,” of its un-triviality, of its holiness. I cannot pray and I cannot even feel any communion with the Holy if a church has an atmosphere of anything trivial and un-holy. For example, announcements before the service to me are a distraction, an odd thing that does not quite belong to the sanctuary. Similarly, various “mission moments” and “progress reports” on congregation members who are ill do not, as far as I am concerned, belong to the church service in the sanctuary. They are good things to do, but… not in the sanctuary and not together with the HOLY (meaning “other,” “separate,” “not of this world”) spiritual activities of prayer and communion with God Himself. I know that I am a newcomer to the Presbyterian faith and traditions, and it is not up to me to change the established order of things, but if it were up to me, I would move everything that is not prayer, hymn-singing, and Holy Communion out from the sanctuary, to the coffee hall or to the church yard.
Sermon to me is an exposition of God’s Word, not a bunch of trivial stories that are supposed to “motivate” me. I do not come to church to get a dose of a “spiritual Prozac.” I do not like to hear “uplifting” tales – rather, I wish to hear the plain truth about brokenness of the world by sin, about the saving grace of Christ, about my election, calling, and adoption into the family of God (all of which are completely undeserved by me). I want to hear about things like eternity, Heaven, and hell. I also want to hear about old-fashioned spiritual disciplines of prayer, meditation, fasting, silence, Scripture reading, and hospitality. Honestly, I do not need much of the pastor’s personality in the sermon – rather, I need, again, the pastor’s “other-ness,” his or her non-triviality, even withdrawal if you will. I need his or her holiness. I do not want him or her to be “one of us,” a regular friendly, extravert, “community-oriented” “guy” or “gal.” I want him or her to be a spiritual oddball, a weirdo, a saint…
Church to me is a family, but absolutely not in a trivial earthly sense. Church, as I understand it, is an invisible family of baptized believers in Christ who are scattered all over the earth (or maybe even among various galaxies of the Universe). I am loyal to God and to THIS kind of “family,” – I am a part of this family. On the other hand, I am not “loyal” (in that same sense) to any local community of visible church attendants, any local congregation. THAT to me is not a “family.” I would be quite happy and comfortable to attend a church where I do not even know others at all, and if there are no verbal exchanges between them and me at all – again, it is the communion with God that I am after in church, the holiness of this communion, not a joy of warm, kind, but still trivial human socializing.
I am eager to serve Christ, but I am not quite sure, just what kind of service I can do best. My recent experience as a member of the church government, the session, was very negative, absolutely disappointing. I am not social by my nature and I am very foreign, indeed, to the modern American culture. I am compassionate and I am always happy to help people in all of their needs the best I can, but I hate various forms of organization, all these “activities” – again, to me this is something trivial, “un-holy,” something that is “un-church.” Maybe one thing that makes me a good Presbyterian-Calvinist, however, is that I deeply, wholeheartedly believe in God’s sovereignty over my life and in His irresistible grace. God willing, I will find myself a serving “niche” at Trinity; God willing otherwise, I will find it elsewhere or nowhere – but I know that I am “in good hands.”
George Pinchuk
February 6, 2006
My Faith Journey
I was born in Kyiv, Ukraine, in 1957. At that time, Ukraine was a constituent republic of the USSR – a huge and powerful empire where atheism was an official state religion. My family was entirely atheist and the schools I attended were militantly anti-theist. I had no Christian upbringing or education whatsoever, and virtually no contact with practicing Christians in my childhood and youth. On the contrary, I was continuously exposed to all sorts of atheist rhetoric and propaganda for decades. Yet, I am a deeply believing Christian. How could that happen?
As far as I understand, God found me and called me through the rich, captivating beauty of my people’s religious and cultural heritage. Working in mysterious ways as He does, He also, quite paradoxically, used my natural childish rebellion against the triviality of my life circumstances to draw me closer to Himself.
Kyiv is the city where one can still see magnificent cathedrals erected in the 11th century, at the time of William the Conqueror. There are also newer churches, built in the 17-th-18th centuries, some of them by a famous Italian Baroque architect called Bartolomeo Rastrelli. These buildings with their onion-shaped domes covered with gold always dominate the skyline of the hilly right bank of the Dnipro River, towering high over parks, roads, offices, and apartment blocks. On Sunday mornings, during a walk downtown, one could always hear cathedral and church bells ring. If one walked close enough to half-opened doors of St. Volodymyr cathedral or St. Ascension church, one could also hear choirs sing un-earthly motifs and harmonies of the St. Basil’s liturgy, dating back to the 5th century A.D. If one peaked inside, one could see splendid murals and great icons of Vasnetsov and Vrubel… When I was growing up, all that was very unusual, un-trivial, having a sweet taste of the forbidden fruit, given the rabid anti-religious propaganda I was showered with at school.
One distinctively memorable religious experience came when I was probably 8 or 9 years old. My grandfather, an avid collector of opera music records, had me listen to the famous Russian opera “basso profundo,” Fyodor Shalyapin, sing “Nunc dimittis” (Luke 2:29-32) in ancient Church Slavonic. I barely understood the words, of course; and yet, I became literally haunted by questions: why such splendor? Why such great pathos, this astonishing amalgam of tragedy and triumph in the tune and in the modulations of the singer’s voice when he sings about some “Lord” and about something he calls “His (the Lord’s) salvation?” Salvation of whom, and from what? My granddad – a loyal servant of the Soviet state who cared about not letting any religious nonsense get into his beloved grandson’s soul – explained to me, rather sarcastically, that the words Shalyapin was singing were some old un-scientific gibberish called “God” and “Christ,” and that it was very unfortunate that some of the best opera performers of the “pre- (Communist)-revolutionary times” had to sing this nonsense. I loved my granddad; he was quite an authority to me – but I did not believe him somehow. Continuing to taste the forbidden fruit of religion, deep in my heart I decided that I refuse to consider this “Lord” and this “salvation” of His to be nonsense. I decided – or I thought that it was I who decided – to be a believer in this Lord and in this “salvation.”
At about the same time I heard Shalyapin sing that passage from Luke, the boys’ choir of the Kyiv Palace of Young Pioneers (a children’s organization that was a Boy Scout – Girl Scout copycat, but with Communist flavor) performed a fragment of “Stabat Mater” by Giovanni Battista Pergolesi. I was a member of that choir, a second discanto. I don’t know why this piece was included into our repertoire; perhaps the reason was to impress the audience with the breadth of our youth’s familiarity with the musical culture of the world, particularly of the West. Be it as it may, but we, indeed, sang pompous glories to our beloved Motherland, to our wonderful Communist Party and to our “dear Uncle Lenin” during the first half of our concerts, and we sang “Quando corpus morietur fac ut animae donetur Paradisi gloria” during the second. The first was what the hypocritical adult world of my schools forced onto me; I despised it and rejected it in my heart. The second was a mystery and a beauty, a fairy tale and a dream, something different, something separate from the shabby reality of my life, some miracle that was entirely other, in short – something holy. I was confirmed, strengthened in my budding faith.
Later, my acquaintance with Christianity became more rational, verbal – first through secular literature (especially Tolstoy and Dostoyevkiy), and then through the Bible. When I was in my 30-s and my family and I moved to the USA, we met some fellow Ukrainians who were practicing Christians, including one university professor of Christian theology, a Protestant (Free Methodist) who very seriously introduced me to Scriptures, taught me to read them, to use their counsel and to delight in their majesty. I began to think about “the greatest story ever told,” to contemplate about the meaning of Christ’s saving death and resurrection. A bit later still, I got acquainted with the Reformed theology and became a member of the PC(USA) by Baptism. I do find myself spiritually “at home” in Protestantism. Yet, I am perhaps a bad Protestant because to me things Christian are always, necessarily, inevitably intertwined with beautiful un-earthly images (paintings, sculptures, architecture, embroidery), and with beautiful, quiet, old fashioned liturgical music, Eastern and Western alike. An aesthetic moment in Christianity is crucial to me, nothing can replace it.
Now, when I am 48 years old, the thing that I am looking for in church is the beauty of its “other-ness,” of its un-triviality, of its holiness. I cannot pray and I cannot even feel any communion with the Holy if a church has an atmosphere of anything trivial and un-holy. For example, announcements before the service to me are a distraction, an odd thing that does not quite belong to the sanctuary. Similarly, various “mission moments” and “progress reports” on congregation members who are ill do not, as far as I am concerned, belong to the church service in the sanctuary. They are good things to do, but… not in the sanctuary and not together with the HOLY (meaning “other,” “separate,” “not of this world”) spiritual activities of prayer and communion with God Himself. I know that I am a newcomer to the Presbyterian faith and traditions, and it is not up to me to change the established order of things, but if it were up to me, I would move everything that is not prayer, hymn-singing, and Holy Communion out from the sanctuary, to the coffee hall or to the church yard.
Sermon to me is an exposition of God’s Word, not a bunch of trivial stories that are supposed to “motivate” me. I do not come to church to get a dose of a “spiritual Prozac.” I do not like to hear “uplifting” tales – rather, I wish to hear the plain truth about brokenness of the world by sin, about the saving grace of Christ, about my election, calling, and adoption into the family of God (all of which are completely undeserved by me). I want to hear about things like eternity, Heaven, and hell. I also want to hear about old-fashioned spiritual disciplines of prayer, meditation, fasting, silence, Scripture reading, and hospitality. Honestly, I do not need much of the pastor’s personality in the sermon – rather, I need, again, the pastor’s “other-ness,” his or her non-triviality, even withdrawal if you will. I need his or her holiness. I do not want him or her to be “one of us,” a regular friendly, extravert, “community-oriented” “guy” or “gal.” I want him or her to be a spiritual oddball, a weirdo, a saint…
Church to me is a family, but absolutely not in a trivial earthly sense. Church, as I understand it, is an invisible family of baptized believers in Christ who are scattered all over the earth (or maybe even among various galaxies of the Universe). I am loyal to God and to THIS kind of “family,” – I am a part of this family. On the other hand, I am not “loyal” (in that same sense) to any local community of visible church attendants, any local congregation. THAT to me is not a “family.” I would be quite happy and comfortable to attend a church where I do not even know others at all, and if there are no verbal exchanges between them and me at all – again, it is the communion with God that I am after in church, the holiness of this communion, not a joy of warm, kind, but still trivial human socializing.
I am eager to serve Christ, but I am not quite sure, just what kind of service I can do best. My recent experience as a member of the church government, the session, was very negative, absolutely disappointing. I am not social by my nature and I am very foreign, indeed, to the modern American culture. I am compassionate and I am always happy to help people in all of their needs the best I can, but I hate various forms of organization, all these “activities” – again, to me this is something trivial, “un-holy,” something that is “un-church.” Maybe one thing that makes me a good Presbyterian-Calvinist, however, is that I deeply, wholeheartedly believe in God’s sovereignty over my life and in His irresistible grace. God willing, I will find myself a serving “niche” at Trinity; God willing otherwise, I will find it elsewhere or nowhere – but I know that I am “in good hands.”
George Pinchuk
February 6, 2006
Відповіді
2006.02.10 | ans-mo
Можливо пригадати чийсь вислів, що "перегородки
між конфесіями на землі не доходять до Бога", але на практиці багато кому доводиться стикатись з загадковою несумісністью (можливо, малосумісністью) протестантського та католицького світогляду (детермінізм спасіння, заслуга чи благодать та ін.), католицького та православного московського світогляду (демократизм vs авторітаризм), не кажучи вже про різницю між протестантами та православними.Що треба робити, щоб задовольнити бажання Бога? Стати глибоко "воцерковленим" парафіянином якоїсь церкви (теж питання, якої), вивчивши усі правила та форми, підти до протестантів з їх простотою віросповідання (теж питання, до яких) чи намагатись жити звичайним життям поважаючи етичні засади християнства взагалі?
Світогляд та практика історичного християнства містять багато складних запитань, котрі не находять відповідей у цьому земному житті.
2006.02.10 | Георгій
Згоден з Вами
ans-mo пише:> на практиці багато кому доводиться стикатись з загадковою несумісністью (можливо, малосумісністью) протестантського та католицького світогляду (детермінізм спасіння, заслуга чи благодать та ін.),
(ГП) Так. Мене завжди вражало, що деякі інтелектуально і духовно розвинуті люди, які виростали в одній з цих двох традицій, в якийсь момент починали тяжіти до другої. Наприклад, шведська королева Хрістіна (або Крістіна) - це ж саме вона відчула потребу покликати до себе Декарта. Звичайно, там була і політика і т.д., але оцей загадковий потяг до протилежної традиції очевидний.
>католицького та православного московського світогляду (демократизм vs авторітаризм), не кажучи вже про різницю між протестантами та православними.
(ГП) Теж є приклади загадкового потягу - Юрій Немирич (з православ'я у крайній протестантизм, соцініанство - і назад до православ'я).
> Що треба робити, щоб задовольнити бажання Бога? Стати глибоко "воцерковленим" парафіянином якоїсь церкви (теж питання, якої), вивчивши усі правила та форми, підти до протестантів з їх простотою віросповідання (теж питання, до яких)
(ГП) Знаєте, простота простотою, але за нею іноді проглядається дуже глибока філософська думка (К'єркегор)...
>чи намагатись жити звичайним життям поважаючи етичні засади християнства взагалі?
(ГП) Так, це Ви у "яблучко..." К'єркегорівський "лицар віри" обирає друге. Особисто я зараз на роздоріжжі. З одного боку я розчарований, обпечений кошмаром життя з церквою-клубом. З іншого боку я згоджуюся, що християнство все-таки не є "dancing alone." Не знаю. Молюся. Думаю.
> Світогляд та практика історичного християнства містять багато складних запитань, котрі не находять відповідей у цьому земному житті.
(ГП) Так. Мій екс-пастор завжди розглядала ситуацію, коли в людини більше запитань, ніж відповідей, як позитивну.
2006.02.10 | ans-mo
Взагалі для українців питання духовного розділення
є дуже значним. Частина нації може відчувати себе духовно комфортно (маю на увазі греко-католиків), за них як би історія вирішила. Багато кого хрестили у РПЦ МП, зараз туди ходити чесній людині дуже важко. Українське православья поділене та невизнано. Треба робить якись кроки по подоланню барьерів, від чогось відрікатись, десь комусь щось доводити. Але природнього щляху віросповідання якби не існує у такому разі. Коли людина намагається бути духовним (тобто не належати якойсь конфесії) виникає внутрішній розлад. Був екуменічний майдан, коли усіх практично обьеднала велика ідея. На жаль є відчуття, що те піднесення зменшується.2006.02.11 | Вільнодум
Re: Може, комусь цікаво (англ.)
Дякую, пане Георгію, за цей емоційний лист. Так, мені було цікаво...Читаючи Вашу "сповідь" я не міг позбавитися постійної думки, що "він не те і не там шукає"... з відповідним жалем до Ваших страждань від цих безнадійних, з моєї точки зору, пошуків.
Багато в чому я з Вами згідний, і знаходжу в Ваших пошуках власні пошуки (все-таки люди більше подібні ніж відмінні, емоційно). В той же час, читаючи Вас, я постійно натикався в Ваших думках на протиріччя, які Вам напевно не були видимі, або зрозумілі. Наприклад:
Ви кажете, що "я відчуваю себе "вдома" в Протестанстві" і тут-же показуєте пустоту і примітивність цього "клубу" людей, який не несе тієї глибини віри, яку Ви бажаєте.
Ви кажете, що "естетичний момент" в Християнстві є критичним" для Вас і "ніщо не може його замінити". Проте, читачу відразу видно, що цей "момент" Вам треба шукати не в Християнстві, бо там його, на бажаному Вам рівні, НЕМА. Цей "момент" Ви можете знайти скоріше там, де Ви його зовсім не шукаєте, як наприклад (і це Вам буде здивуванням), в язичнистві! Бо язичниство було (і є) основою всіх тих "естетичних моментів" в музиці, мистецтві, ренесансі, в тій духовній СИЛІ традиційних обрядів, які Ви так БАЖАЄТЕ! Язичництво це завжди мало і принесло все це в Христиаянство. Ця СИЛА ЕМОЦІЙ (Духу) не була породжена із Біблії!
Ви кажете, що Ви "приходите до церкви не для дози "духовного Прозаку" бо це Вам примітивне, а за розумінням "вічності, небес, і небуття"! Чудово, це якраз та причина, по якій я кикув ходити до церкви, бо не хотів бути "козлом", якому читають моралі поведінки "раба", та ще й на примітивному рівні. В той же час, Ви не розумієте, що більшого і глибшого неможливо отримати із того "джерела" мудрості, яке використовується для цих проповідей. Якщо Ви особисто здатні знайти в тому "джерелі" більше і глибше, то тільки дякуючи ВЛАСНОМУ розуму, а не самому "джерелу". Урозуміти це у Вас не хватає мужності!
Ви хочете від лідерів церкви того, на що вони не здатні і ніколи не будуть здатні, бо тому нема основи, причин. Ця "інституція" віджила свій вік духовного розвитку, якщо такий взагалі був, бо тому є великі сумніви. Час настав рухатися вперед, йти вище і глибше, на що церква не здатна. Признати це у Вас не хватає мужності.
Ви кажете під заключення, що церква принесла Вам велике розчарування і негативні емоції. Зрозуміти чому це трапилось, Ви не хочете, бо то буде новим випробування Вашому духу, до якого Ви не готові, бо заморилися, бо відчули тимчасово "спокій душі", якого не хочете турбувати і тим більше загубити... Це зрозуміло, це є людяним.
Бажаю Вам успіху в зна-ходженні себе. Бо це є першим, що Вам потрібно зробити. Тобто зрозуміти ДЛЯ ЧОГО ВИ ЖИВЕТЕ? Для чого Ви прийшли на цю Землю? Бо кожна людина приходить на Землю для якоїсь, тільки їй приписаної, цілі. Треба зрозуміти цю Вашу власну місію і почати Жити Нею! Ви ж, як видно, шукаєте не цю місію, а готуєтесь до іншої, яка "не від світу цього"... Це вносить в Ваше життя дуже багато проблем, яким не буде вирішення, поки Ви не почнете шукати місії власного життя зараз, в теперішньому часі, а не чогось, чого нема, або за що Ви не можете знати...
Бажаю Вам знайти Вашу місію життя на Землі!
Хай Буде Так!
Щиро!
-- Вільнодум
2006.02.11 | Социст
У кожного свій особистий шлях.
Пан Вільнодум пише:> Бажаю Вам успіху в зна-ходженні себе. Бо це є першим, що Вам потрібно зробити. Тобто зрозуміти ДЛЯ ЧОГО ВИ ЖИВЕТЕ? Для чого Ви прийшли на цю Землю? Бо кожна людина приходить на Землю для якоїсь, тільки їй приписаної, цілі. Треба зрозуміти цю Вашу власну місію і почати Жити Нею! Ви ж, як видно, шукаєте не цю місію, а готуєтесь до іншої, яка "не від світу цього"... Це вносить в Ваше життя дуже багато проблем, яким не буде вирішення, поки Ви не почнете шукати місії власного життя зараз, в теперішньому часі, а не чогось, чого нема, або за що Ви не можете знати...
Проблема всіх віруючих християн в тім, що вони повторюють шлях Ісуса, не розуміючи, що він сам вже пройшов свій особистий шлях до самого кінця. Тому йти його шляхом вже неможливо, бо він його вже пройшов, а хто вважає, що треба йти шляхом Ісуса, той тим самим стверджує, що Ісус цього шляху не пройшов до кінця, і цей шлях треба пройти замість нього.
Насправді, все якраз навпаки – у кожного свій власний особистий шлях і лише він особисто може цей шлях усвідомити і пройти до самого кінця.
> Бажаю Вам знайти Вашу місію життя на Землі!
Ніхто, крім пана Георгія цього зробити не взмозі.
2006.02.12 | Вільнодум
Повністю згідний з Вами, пане Социст! (-)
2006.02.12 | Георгій
Дякую за відгук!
Вільнодум пише:> Дякую, пане Георгію, за цей емоційний лист. Так, мені було цікаво... Читаючи Вашу "сповідь" я не міг позбавитися постійної думки, що "він не те і не там шукає"... з відповідним жалем до Ваших страждань від цих безнадійних, з моєї точки зору, пошуків.
(ГП) Пане Миколо, і я Вам дякую за відгук, хоч я з Вами і не згоджуюся.
> Багато в чому я з Вами згідний, і знаходжу в Ваших пошуках власні пошуки (все-таки люди більше подібні ніж відмінні, емоційно). В той же час, читаючи Вас, я постійно натикався в Ваших думках на протиріччя, які Вам напевно не були видимі, або зрозумілі. Наприклад: Ви кажете, що "я відчуваю себе "вдома" в Протестанстві" і тут-же показуєте пустоту і примітивність цього "клубу" людей, який не несе тієї глибини віри, яку Ви бажаєте.
(ГП) Не зовсім так. Я не беруся судити про глибину віри інших людей. Більше того, я знаю багатьох протестантів-пресвітеріан, які вражають мене і Лесю (і навіть нашу дочку-атеїстку) саме глибиною своєї віри. Те, що ліберальні протестантські церкви у США перетворюються на клуби, походить не від недостачі віри в окремих людей. Думаю, тут винна більше сучасна постмодерністська світська культура, і також загальна "острівна ментальність" американців, їх необізнаність з європейською, та навіть і зі своєю власною історією, культурою, традиціями. Через ці чинники до церкви приходять молоді енергійні люди, які навіть і не знають нічого іншого, окрім "activities," "progress reports," "mission moments" і т.д. Їх віра у реальність Бога, їх бажання служити Богові і ближньому можуть при цьому бути цілком глибокими. Але, на жаль, те, що я бачу як абсолютно необхідне в церкві ("окремість," особлива краса, атмосфера заглибленої медитації, відчуття "негайної присутності Святого," і т.д.) для них є щось просто нудне, зайве, застаріле, несучасне. Тому такі пастори, як Прев. Сара Біден Бюрресс, їх дратують. Але головна біда не в цьому, тому що ці конфлікти можна було б спокійно, з християнською любов'ю, владнати. Головна біда в тому, що старші, солідні, впливові члени конгрегації в якийсь момент починають використовувати руйнівну критиканську енергію цих молодих, енергійних, активних християн для своєї себелюбної і по суті зовсім не християнської мети. І отут починається дійсно кошмар: ми ж, як вони кажуть, "сім'я," ми повинні бути лояльними до нашої церковної сім'ї, у нас же тут так добре, ми всі такі милі люди і так багато працюємо для прославлення Христового імені. Проблема - тільки пастор! В атмосфері церкви-клубу така підла заміна понять цілком спрацьовує... Але так може і не бути. Це не "протестантизм," а його сучасні американські перекручення. Якби до нашої церкви на хвилинку зайшов Кальвін, він би тим поїдачам хороших пасторів показав!
> Ви кажете, що "естетичний момент" в Християнстві є критичним" для Вас і "ніщо не може його замінити". Проте, читачу відразу видно, що цей "момент" Вам треба шукати не в Християнстві, бо там його, на бажаному Вам рівні, НЕМА.
(ГП) Ну чому ж, він Є, просто він під атакою, причина якої, як я вже написав, американська наївність, необізнаність з традиціями.
>Цей "момент" Ви можете знайти скоріше там, де Ви його зовсім не шукаєте, як наприклад (і це Вам буде здивуванням), в язичнистві! Бо язичниство було (і є) основою всіх тих "естетичних моментів" в музиці, мистецтві, ренесансі, в тій духовній СИЛІ традиційних обрядів, які Ви так БАЖАЄТЕ! Язичництво це завжди мало і принесло все це в Христиаянство. Ця СИЛА ЕМОЦІЙ (Духу) не була породжена із Біблії!
(ГП) Але ж були Рембрандт, Бах...
> Ви кажете, що Ви "приходите до церкви не для дози "духовного Прозаку" бо це Вам примітивне, а за розумінням "вічності, небес, і небуття"! Чудово, це якраз та причина, по якій я кикув ходити до церкви, бо не хотів бути "козлом", якому читають моралі поведінки "раба", та ще й на примітивному рівні.
(ГП) От як раз чого Сара Б. НІКОЛИ не робила, так це читання моралі про поведінку. Взагалі справжній хороший священик чи пастор - як і справжній батько чи справжня мати - не повинен відчитувати свою паству, соромити її, докоряти їй. Навпаки, його (або її) задача - ніжно, лагідно, любовно спрямувати погляд і потяг пастви до світла, добра, щастя, спасіння, вічності, Бога. Як словами проповіді, так і молитвою і прикладом особистого життя.
>В той же час, Ви не розумієте, що більшого і глибшого неможливо отримати із того "джерела" мудрості, яке використовується для цих проповідей. Якщо Ви особисто здатні знайти в тому "джерелі" більше і глибше, то тільки дякуючи ВЛАСНОМУ розуму, а не самому "джерелу". Урозуміти це у Вас не хватає мужності!
(ГП) Христос є моє Джерело.
> Ви хочете від лідерів церкви того, на що вони не здатні і ніколи не будуть здатні, бо тому нема основи, причин. Ця "інституція" віджила свій вік духовного розвитку, якщо такий взагалі був, бо тому є великі сумніви. Час настав рухатися вперед, йти вище і глибше, на що церква не здатна. Признати це у Вас не хватає мужності.
(ГП) Христос є Головою Церкви. Він ніколи не "відживе." Він просто ЖИВЕ. Тільки тому і ми, люди з Церкви, на щось здатні. Без Нього дійсно ні на що не здатні і "віджили."
> Ви кажете під заключення, що церква принесла Вам велике розчарування і негативні емоції. Зрозуміти чому це трапилось, Ви не хочете, бо то буде новим випробування Вашому духу, до якого Ви не готові, бо заморилися, бо відчули тимчасово "спокій душі", якого не хочете турбувати і тим більше загубити... Це зрозуміло, це є людяним.
(ГП) Дякую за Ваше співчуття.
> Бажаю Вам успіху в зна-ходженні себе. Бо це є першим, що Вам потрібно зробити. Тобто зрозуміти ДЛЯ ЧОГО ВИ ЖИВЕТЕ? Для чого Ви прийшли на цю Землю? Бо кожна людина приходить на Землю для якоїсь, тільки їй приписаної, цілі. Треба зрозуміти цю Вашу власну місію і почати Жити Нею!
(ГП) Так.
>Ви ж, як видно, шукаєте не цю місію, а готуєтесь до іншої, яка "не від світу цього"...
(ГП) Так, і не так. Я дійсно став замислюватися над тим, що ж буде зі мною після моєї так званої "смерті." У своє повне зникнення я якось вперто не вірю, не можу вірити, а натомість вірю у вічність свого існування і також у свою підсудність, у те, що я грішив у своєму житті - а це Тому, Хто все суще створив і тримає у Своїй руці, небайдуже. Але я водночас думаю і про своє теперешнє суто земне життя. Я шукаю шляхів примирення з усіма тими людьми, яких я тим чи іншим способом образив і скривдив (такі, на жаль, є). Це для мене дуже важливо, значно важливіше, ніж якісь там звершення, досягнення, багатство, слава, винагорода. Християнський спосіб життя мені дуже допомагає саме у цій моїй суто земній місії - він вчить мене бути обережнішим, акуратнішим з людьми, відповідальнішим за свої слова і вчинки.
>Це вносить в Ваше життя дуже багато проблем, яким не буде вирішення, поки Ви не почнете шукати місії власного життя зараз, в теперішньому часі, а не чогось, чого нема, або за що Ви не можете знати...
(ГП) Див. вище.
> Бажаю Вам знайти Вашу місію життя на Землі!
(ГП) Дякую.