Трохи роздумів про Біблію. 62. 1 Івана
08/05/2006 | Георгій
Згідно з церковною традицією, цей лист був написаний десь у 90-і роки н.е. Св. апостолом Іваном (або Йоаном) "Богословом," тією ж людиною, яка написала книгу Об"явлення, Євангелію від Івана і ще два апостольських послання. Дійсно, стиль і мова, а також загальний філософсько-містичний напрямок всіх цих книг дуже співпадають. Так само, як автор Євангелії від Івана опікловується не стільки розповіддю про щось, скільки глибинним значенням змальованого, автор 1 Івана концентрується не на оповіді про певні події і не на якихось моральних прецептах-гоміліях, скільки на глибинному філософсько-містичному аналізі головним чином двох понять - Бог і Любов.
Лист починається дуже "йоанівським" вступом, який надзвичайно нагадує знамените "ен архе ен го логос" з Ів. 1:1. Апостол - очевидно вже дуже літня людина - пише своїм учням, своїм духовним "діточкам" ("текніа"), що хоче мати з ними "спільність" ("койноніа"), таку саму спільність, як спільність усіх християн "з Отцем і Сином Його Ісусом Христом." Він прагне допомогти своїм "діточкам" досягнути цього стану "спільності" "звіщанням" про те, "що було від початку, що ми (апостоли. -ГП) чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися - про Слово життя... що в Отця перебувало і з"явилося нам." Безумовно, ідеться про таємницю Воплощення - про те саме, про що говорить пролог до Євангелії від Івана ("Слово" - вічний Бог в Його іпостасі розумного організуючого і рятівного начала, Логоса - "стало плоттю і між нами перебувало").
Далі Св. Іван деталізує, як само повинне здійснюватися осягнення цієї спільності-"койнонії." Очевидно, просто словесним "звіщанням" Доброї Звістки про Слово осягнути її неможливо. Бог, каже апостол, "є світло" ("го теос фос естін"). Неможливо бути з Богом і при цьому "ходити в темряві." Під цим "ходінням у темряві" апостол має на увазі не брак певних особливих знань, а людську гордість, людське небажання смиренно визнати свою гріховність. "Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!" Христос - Спаситель, який приймає до Себе всіх, але гординя, "темрява" невизнаного, нерозкаяного гріха заважає людині бути по-справжньому з Ним.
Чи одного розкаяння у гріхах достатньо, щоби перейти з "темряви" у Боже "світло?" Ні, каже апостол. Бог є Світло, але також Бог є любов ("го теос агапе естін"). З Богом, у спільності-"койнонії" з Ним може бути тільки той, хто любить інших людей. З іншого боку, той, хто має в серці ненависть до іншої людини, є "душогуб" ("антропоктонос"), такий самий душогуб, як і той, хто фізично вбиває іншу людину і хто за старозавітним Законом підлягає смерті через каменування. Жоден "антропоктонос" "не має вічного життя, що в нім перебувало б." Більше того, пише Св. Іван, навіть і той, хто не має ненависті як такої, але байдужий до іншої людини, "бачить брата свого в недостачі і серце своє зачиняє від нього" (в оригіналі сильніше, "хто нутрощі ("сплагхна") свої зачиняє нього") - той не має в собі Бога-Любові, той теж є, фактично, безбожник.
Не ми, веде далі апостол, перші полюбили Бога. Ми, люди, самі по собі на таке не здатні. Це Він "полюбив нас," і послав нам "Сина Свого Однородженого," "щоб ми через нього жили." Абсолютно без ніяких заслуг чи чеснот чи взагалі якихось людських якостей з нашої сторони, Бог Своїм суверенним рішенням послав нам (віруючим) нашу віру і нашого Спасителя, який на Своєму хресті став "вблаганням" ("гіласмон") за наші гріхи. Він, Бог, також послав нам Свого Святого Духа, того самого Духа любові, який діє в нас і робить нас не "антропоктонасами," а дійсно Божими людьми, які здатні любити інших і "вдосконалюються" в цій любові. Тоді, коли ми через Боже обранство, через Божу благодать одержуємо дарунок віри у Христа, визнаємо наші гріхи, розкаюємося в них, і починаємо жити новим життям братерсько-сестринської любові до ближнього "не словом та язиком, а ділом та правдою" - тоді ми "не маємо страху," "маємо відвагу на день судний," і маємо повну спільність-"койнонію" з нашим Творцем і Спасителем. І тоді ми дійсно "виконуємо Його заповіді."
Християнам, пише апостол, дуже заважають в їх житті "інші духи," щось протилежне (чи хтось протилежний) Святому Духові - духи невіри, брехні, свідомого гріха. Як розрізнити, що це за "духи?" По-перше, пише Св. Іван, та людина, яка є під контролем нерозкаянного гріха, та людина, яка свідомо живе у гріху, не є з Богом і з Його Святим Духом. Грішник, який продовжує грішити, не відвертається від гріха, ОБИРАЄ гріх ("не тікає" від "ідолів" - "тон ейдолон"), є під владою диявольського, сатанинського духа. Навпаки, той, хто під владою Божого Духа, в кому "Бог перебуває," не може свідомо грішити.
По-друге, каже апостол, є ще один дуже простий критерій "тестування" "духів." Той "дух" (тобто те створіння, або та ідея, або той вплив на людину), який каже, що Ісус не є Христос, що Він не є Син Божий, який прийшов "у тілі," що Він не вмер за гріхи Своїх обранців, не воскрес, і не прийде вдруге - також від диявола, сатани, головного "неправдомовця від початку." Це дух "антихриста."
"Божих дітей," пише апостол, відрізняє від "антихристових" або "дияволових" дітей те, що Божі діти "не люблять світу ("го космос"), ані того, що в світі." Тут у читача може виникнути подив: як це можна не любити "світу" - Всесвіту, створеного Богом таким прекрасним? Не любити землі, сонця, співу пташок, посмішки матері чи дитини чи коханої, не любити своєї роботи, своїх друзів, своєї Батьківщини? І взагалі, той же ж самий апостол Іван у своїй Євангелії пише, що БОГ (!) послав у світ Свого Сина саме тому, що Він, Бог, ТАК ПОЛЮБИВ СВІТ!!! (До, речі, Іван там вживає точно те саме слово, "го космос"). Але більш уважне читання веде до висновку, що грецьке слово "космос" з дефінітивним артиклем може означати, в залежності від контексту, або Всесвіт, або щось інше, а саме ПОРЯДОК у певному людському суспільстві, людський гріховний, безбожний земний устрій. Дійсно, далі Св. Іван пояснює, що саме у цьому "світі" ("го космос") треба "не любити": "пожадливість тілесну (в оригіналі "епітіміа тес саркос," буквально "карання тіла," коли людину аж розриває настирне, нестримане бажання мати якусь тілесну насолоду), і і пожадливість очам, і пиху життєву." Все це, каже апостол, не від Отця, і все це минає, тане в повітрі, розсипається в порох. Залишається жити вічно не той, хто прагне отого "світового," а тільки той, хто "Божу волю виконує."
Надзвичайно місткий, змістовний, і крилатий, сильний вираз із цього розділу Нового Завіту - "Бог є Любов," - став чи не найпопулярнішою християнською максимою. Бог не пізнається раціональним, емпіричним чи індуктивно-дедуктивним шляхом. Він пізнається Його любов"ю, яка живе і діє в сеpцях Його "обраного народу" - віруючих християн.
Лист починається дуже "йоанівським" вступом, який надзвичайно нагадує знамените "ен архе ен го логос" з Ів. 1:1. Апостол - очевидно вже дуже літня людина - пише своїм учням, своїм духовним "діточкам" ("текніа"), що хоче мати з ними "спільність" ("койноніа"), таку саму спільність, як спільність усіх християн "з Отцем і Сином Його Ісусом Христом." Він прагне допомогти своїм "діточкам" досягнути цього стану "спільності" "звіщанням" про те, "що було від початку, що ми (апостоли. -ГП) чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися - про Слово життя... що в Отця перебувало і з"явилося нам." Безумовно, ідеться про таємницю Воплощення - про те саме, про що говорить пролог до Євангелії від Івана ("Слово" - вічний Бог в Його іпостасі розумного організуючого і рятівного начала, Логоса - "стало плоттю і між нами перебувало").
Далі Св. Іван деталізує, як само повинне здійснюватися осягнення цієї спільності-"койнонії." Очевидно, просто словесним "звіщанням" Доброї Звістки про Слово осягнути її неможливо. Бог, каже апостол, "є світло" ("го теос фос естін"). Неможливо бути з Богом і при цьому "ходити в темряві." Під цим "ходінням у темряві" апостол має на увазі не брак певних особливих знань, а людську гордість, людське небажання смиренно визнати свою гріховність. "Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!" Христос - Спаситель, який приймає до Себе всіх, але гординя, "темрява" невизнаного, нерозкаяного гріха заважає людині бути по-справжньому з Ним.
Чи одного розкаяння у гріхах достатньо, щоби перейти з "темряви" у Боже "світло?" Ні, каже апостол. Бог є Світло, але також Бог є любов ("го теос агапе естін"). З Богом, у спільності-"койнонії" з Ним може бути тільки той, хто любить інших людей. З іншого боку, той, хто має в серці ненависть до іншої людини, є "душогуб" ("антропоктонос"), такий самий душогуб, як і той, хто фізично вбиває іншу людину і хто за старозавітним Законом підлягає смерті через каменування. Жоден "антропоктонос" "не має вічного життя, що в нім перебувало б." Більше того, пише Св. Іван, навіть і той, хто не має ненависті як такої, але байдужий до іншої людини, "бачить брата свого в недостачі і серце своє зачиняє від нього" (в оригіналі сильніше, "хто нутрощі ("сплагхна") свої зачиняє нього") - той не має в собі Бога-Любові, той теж є, фактично, безбожник.
Не ми, веде далі апостол, перші полюбили Бога. Ми, люди, самі по собі на таке не здатні. Це Він "полюбив нас," і послав нам "Сина Свого Однородженого," "щоб ми через нього жили." Абсолютно без ніяких заслуг чи чеснот чи взагалі якихось людських якостей з нашої сторони, Бог Своїм суверенним рішенням послав нам (віруючим) нашу віру і нашого Спасителя, який на Своєму хресті став "вблаганням" ("гіласмон") за наші гріхи. Він, Бог, також послав нам Свого Святого Духа, того самого Духа любові, який діє в нас і робить нас не "антропоктонасами," а дійсно Божими людьми, які здатні любити інших і "вдосконалюються" в цій любові. Тоді, коли ми через Боже обранство, через Божу благодать одержуємо дарунок віри у Христа, визнаємо наші гріхи, розкаюємося в них, і починаємо жити новим життям братерсько-сестринської любові до ближнього "не словом та язиком, а ділом та правдою" - тоді ми "не маємо страху," "маємо відвагу на день судний," і маємо повну спільність-"койнонію" з нашим Творцем і Спасителем. І тоді ми дійсно "виконуємо Його заповіді."
Християнам, пише апостол, дуже заважають в їх житті "інші духи," щось протилежне (чи хтось протилежний) Святому Духові - духи невіри, брехні, свідомого гріха. Як розрізнити, що це за "духи?" По-перше, пише Св. Іван, та людина, яка є під контролем нерозкаянного гріха, та людина, яка свідомо живе у гріху, не є з Богом і з Його Святим Духом. Грішник, який продовжує грішити, не відвертається від гріха, ОБИРАЄ гріх ("не тікає" від "ідолів" - "тон ейдолон"), є під владою диявольського, сатанинського духа. Навпаки, той, хто під владою Божого Духа, в кому "Бог перебуває," не може свідомо грішити.
По-друге, каже апостол, є ще один дуже простий критерій "тестування" "духів." Той "дух" (тобто те створіння, або та ідея, або той вплив на людину), який каже, що Ісус не є Христос, що Він не є Син Божий, який прийшов "у тілі," що Він не вмер за гріхи Своїх обранців, не воскрес, і не прийде вдруге - також від диявола, сатани, головного "неправдомовця від початку." Це дух "антихриста."
"Божих дітей," пише апостол, відрізняє від "антихристових" або "дияволових" дітей те, що Божі діти "не люблять світу ("го космос"), ані того, що в світі." Тут у читача може виникнути подив: як це можна не любити "світу" - Всесвіту, створеного Богом таким прекрасним? Не любити землі, сонця, співу пташок, посмішки матері чи дитини чи коханої, не любити своєї роботи, своїх друзів, своєї Батьківщини? І взагалі, той же ж самий апостол Іван у своїй Євангелії пише, що БОГ (!) послав у світ Свого Сина саме тому, що Він, Бог, ТАК ПОЛЮБИВ СВІТ!!! (До, речі, Іван там вживає точно те саме слово, "го космос"). Але більш уважне читання веде до висновку, що грецьке слово "космос" з дефінітивним артиклем може означати, в залежності від контексту, або Всесвіт, або щось інше, а саме ПОРЯДОК у певному людському суспільстві, людський гріховний, безбожний земний устрій. Дійсно, далі Св. Іван пояснює, що саме у цьому "світі" ("го космос") треба "не любити": "пожадливість тілесну (в оригіналі "епітіміа тес саркос," буквально "карання тіла," коли людину аж розриває настирне, нестримане бажання мати якусь тілесну насолоду), і і пожадливість очам, і пиху життєву." Все це, каже апостол, не від Отця, і все це минає, тане в повітрі, розсипається в порох. Залишається жити вічно не той, хто прагне отого "світового," а тільки той, хто "Божу волю виконує."
Надзвичайно місткий, змістовний, і крилатий, сильний вираз із цього розділу Нового Завіту - "Бог є Любов," - став чи не найпопулярнішою християнською максимою. Бог не пізнається раціональним, емпіричним чи індуктивно-дедуктивним шляхом. Він пізнається Його любов"ю, яка живе і діє в сеpцях Його "обраного народу" - віруючих християн.