Щось цікавеньке з російського форуму
05/05/2007 | Георгій
Дуже важлива, на мій погляд, тема про благодать і єретиків:
http://www.cirota.ru/forum/view.php?subj=51369&fullview=1&order=
Мене вразила оця цитата:
«Невозможно заранее и вообще точно определить, «сколько» ереси нужно, чтобы Церковь перестала быть Церковью и таинства стали недействительными, - одна лишь Церковь сама может судить в каждом конкретном случае». Или, добавим, иногда и не может, и воздерживается судить по причине слишком не совпадающих оценок по одному и тому же вопросу внутри нее самой. «Если совершитель таинства движим сознательным стремлением разделить Церковь, разрушить ее единство, то тогда таинства нельзя признать настоящими, «действительными». Если же таинства совершаются в доброй вере, с честными намерениями, с желанием упрочить Церковь, то их можно признать аутентичными, даже если они совершались вне канонических пределов православной Церкви. Таким образом, на богословском уровне можно предложить пользоваться принципом церковного домостроительства… Так, еретики, которых имел в виду св. Киприан, действительно старались посеять раздор в Церкви.
Так же, когда в XVIII-м веке в оккупированной турками Греции иезуиты через французское посольство добились разрешения открыть школы, больницы и другие общественные учреждения с правом совершать таинства для православных, они явно стремились подорвать православие, и совершенные ими таинства были признаны недействительными. Также недействительными были признаны рукоположения, совершенные в обновленческой церкви в России» (прот. Иоанн
Мейендорф, «Введение в святоотеческое богословие»).
http://www.cirota.ru/forum/view.php?subj=51369&fullview=1&order=
Мене вразила оця цитата:
«Невозможно заранее и вообще точно определить, «сколько» ереси нужно, чтобы Церковь перестала быть Церковью и таинства стали недействительными, - одна лишь Церковь сама может судить в каждом конкретном случае». Или, добавим, иногда и не может, и воздерживается судить по причине слишком не совпадающих оценок по одному и тому же вопросу внутри нее самой. «Если совершитель таинства движим сознательным стремлением разделить Церковь, разрушить ее единство, то тогда таинства нельзя признать настоящими, «действительными». Если же таинства совершаются в доброй вере, с честными намерениями, с желанием упрочить Церковь, то их можно признать аутентичными, даже если они совершались вне канонических пределов православной Церкви. Таким образом, на богословском уровне можно предложить пользоваться принципом церковного домостроительства… Так, еретики, которых имел в виду св. Киприан, действительно старались посеять раздор в Церкви.
Так же, когда в XVIII-м веке в оккупированной турками Греции иезуиты через французское посольство добились разрешения открыть школы, больницы и другие общественные учреждения с правом совершать таинства для православных, они явно стремились подорвать православие, и совершенные ими таинства были признаны недействительными. Также недействительными были признаны рукоположения, совершенные в обновленческой церкви в России» (прот. Иоанн
Мейендорф, «Введение в святоотеческое богословие»).
Відповіді
2007.05.07 | +O
Re: Щось цікавеньке з російського форуму
Христос Воскрес!прочитав пропоновану паном Георгієм статтю:
-------------------------------------------------
«Существует ли «частичная благодать?»
- ставит вопрос известный современный публицист и проповедник архим. Рафаил (Карелин) в одной из своих статей, подразумевая, конечно, то, что инославные вероисповедания полностью безблагодатны. Его доводы по-своему логически выверены и убедительны: «Говорить о действии в различных конфессиях одной и той же благодати – значит уравнивать Православие с ересью и уничтожать само понятие Церкви», «Дух Святый – это Дух Истины, Который не может действовать в поле духовной лжи. А ересь – метафизическая ложь», и – «Если судить о действии благодати по внешнему фрагментарному сходству инославных конфессий с Православием, то получится представление о благодати, как о некой материальной, но тонкой энергии, вроде какого-то эфирного электричества. Соблюдены определенные условия – заработала машина, и по проводам потекло электричество. Чем дальше конфессия и секта от Православия – тем хуже качество проводника и менее интенсивно напряжение тока… здесь Церковь из живого, единого организма превращается в механизм, может быть, лучший среди других, но не единственный. Признание действенности совершающихся в различных конфессиях таинств по признаку их «сходства» с Церковью превращает мистику в магизм, так как магизм – это подчинение сущности форме».
Вспоминается в связи с этим другая аналогия – солнечного света, сияющего в тропических широтах, по отношению к тому же свету в остальных частях Земли – свет один и тот же, но разница в интенсивности его сияния, по мысли архиепископа Иннокентия (Борисова). Конечно, всякая аналогия страдает своей приблизительностью, а иногда и рационализмом. И рассуждение об электрическом токе – не исключение. Верно, что древняя Церковь отсекала ереси и еретиков от своего тела, как гангренозные члены, и «неужели она имела меньше любви, чем современные экуменисты», cпрашивает о. Рафаил. Но справедливо и то, что монофизитов и несториан не перекрещивали, а принимали через покаяние (клириков – в сущем сане), и даже крещеных в арианстве только миропомазывали. Так возможно ли тогда совершение таинств Церкви вне ее самой, вне видимых ее канонических и вероисповедных границ? Никогда не было на это определенного ответа. Во времена арианской смуты, когда кроме Афанасия Александрийского почти не было епископов, исповедовавших православно Святую Троицу и богочеловечество Иисуса Христа, неужели в том «поле духовной лжи», по выражению о. Рафаила, не мог действовать Дух Святой? Если нет, то Он пребывал лишь на одном единственном епископе Афанасии, на Востоке, по крайней мере, и тогда следовало бы признать, что десятки лет на огромной территории, при наличии множества епископов, пресвитеров и простых верующих просто не совершалось никаких таинств. Церковь, понятно, это не признала, и крещеных в арианстве не перекрещивала, иначе тогда будущие отцы-каппадокийцы вынуждены бы были креститься повторно, а крещение императора Константина Великого от убежденного арианина Евсевия Никомидийского тем более не могло быть засчитано посмертно. В русской Церкви по крайней мере с XVIII века католики при переходе в Православие принимаются через покаяние, будучи приравнены тем самым не к арианам, что вполне естественно, а к монофизитам и несторианам V – VI века. А как объяснить, что в еретической несторианской Церкви епископом Ниневийским оказался преп. Исаак Сирин, величайший аскет и тайновидец, чьи писания признаны всем православным монашеством как одна из вершин православного богословия? И автором «Невидимой брани», переведенной на греческий и отредактированной преп. Никодимом Святогорцем, а на русский свят. Феофаном Затворником, был итальянец-католик Лоренцо Скупполи. Наконец, архим. Софроний (Сахаров) в переписке с Дэвидом Бальфуром, обратившимся из католичества в Православие, по его настоятельной просьбе ознакомиться с писаниями испанского мистика Хуан де ля Крус (Жан де ля Круа, Иоанн Креста), по прочтении признал, что его духовный опыт при разнице в подборе слов, раскрывающих его, сходен с молитвенным опытом отцов-пустынников восточной Церкви. Безусловно, все они достигли таких высот не потому, конечно, что были вне границ видимой православной Церкви, а вопреки этому, по особому действию благодати Божией, ибо все же они были подлинными христианами, право славящими Бога. Господь открывает нам определенные правила духовной жизни, но Он же Сам делает немало исключений из этих правил в судьбах отдельных людей. Знаю, что для меня самого уход из Православия в католичество не был бы спасителен, но никак не знаю, так уж ли само католичество безблагодатно для искренне ищущих Бога католиков. Кому дано больше, с того больше и спросится. Согласимся лучше с прот. Иоанном Мейендорфом: «Невозможно заранее и вообще точно определить, «сколько» ереси нужно, чтобы Церковь перестала быть Церковью и таинства стали недействительными, - одна лишь Церковь сама может судить в каждом конкретном случае». Или, добавим, иногда и не может, и воздерживается судить по причине слишком не совпадающих оценок по одному и тому же вопросу внутри нее самой. «Если совершитель таинства движим сознательным стремлением разделить Церковь, разрушить ее единство, то тогда таинства нельзя признать настоящими, «действительными». Если же таинства совершаются в доброй вере, с честными намерениями, с желанием упрочить Церковь, то их можно признать аутентичными, даже если они совершались вне канонических пределов православной Церкви. Таким образом, на богословском уровне можно предложить пользоваться принципом церковного домостроительства… Так, еретики, которых имел в виду св. Киприан, действительно старались посеять раздор в Церкви.
Так же, когда в XVIII-м веке в оккупированной турками Греции иезуиты через французское посольство добились разрешения открыть школы, больницы и другие общественные учреждения с правом совершать таинства для православных, они явно стремились подорвать православие, и совершенные ими таинства были признаны недействительными. Также недействительными были признаны рукоположения, совершенные в обновленческой церкви в России» (прот. Иоанн
Мейендорф, «Введение в святоотеческое богословие»).
А «сколько» нужно грехов или заблуждений в вере, чтобы прихожанин православного храма перестал быть членом Церкви? Каждый раз над пришедшим на покаяние читается (чаще всего, однако, в предварительном последовании к общей исповеди) одна и та же молитва, где говорится: «подаждь ему(ей) образ покаяния, прощение грехов и отпущение, примири и соедини его(ю) святей Твоей Церкви, о Христе Иисусе, Господе нашем…». Если это касается утвердившихся в вере, то что говорить о новокрещеных, чаще всего имеющих смутное представление о духовной жизни, или воцерковляющихся, да и о давно покрестившихся, но причащающихся раз в год или реже и ограничивающихся больше подачей записок и покупкой свечей? Но мы все-таки называем их православными и верим, что и они не лишены Божией милости и благодати! Что касается крещения и взрослых, и младенцев, то догмат об исповедании «единого крещения во оставление грехов» давно уже превратился в проблему, как замечал о. Сергий Желудков. Ибо много крещеных, но мало просвещенных и реально приобщившихся к православию. Когда-то в Византии тринитарные и христологические споры выплескивались на улицы и площади, живо подхватываемые народными массами, о чем с некоторой досадой говорил свят. Григорий Нисский. Можно понять его опасения, но в то же время это свидетельствовало о благом стремлении церковного народа дойти до истины и максимально точно, насколько это вообще возможно, выразить ее человеческим языком и соединить догматы с самой жизнью. К тому же у греков была хорошая традиция длительного оглашения перед принятием крещения взрослыми. Русь этого миновала и с самого начала принятия христианства пошла по другому пути – более стихийного, бессознательного, хотя все же и сердечного, приобщения к Церкви. И если в «Послании восточных патриархов» 1848 года предстоятели грекоязычных поместных Церквей не без основания могли указать, что хранителем истины в Церкви являются не отдельные иерархические представители, но весь народ церковный, то к российской действительности это применить было часто куда более проблематично. Не лучше было бы сказать, что хранителем истины в Церкви как теле Христовом был и есть Дух Святой, Дух истины, наставляющий на нее, просвещающий и животворящий тело Церкви, подобно тому как душа в отдельном теле человеческом, пока с ним связана, поддерживает его жизненные силы!
Все это не означает, что открывающий эту тему - сторонник безбрежного, безграничного экуменизма. Однако, экклезиология архим. Рафаила или сходная с ней позиция архиеп. Илариона (Троицкого), или еще прежде свят. Игнатия (Брянчанинова), как мне представляется, имеет не только существенный недостаток, входящий в противоречие с жизненным опытом многих из нас, но и определенную мину замедленного действия. Дело в том, что в самом православном мире уже неоднократно происходили разделения, да и продолжают происходить. И каждая группа до сих пор склонна притягивать истину на свою сторону, упрекая, а то и обвиняя противную в расколе или ереси. Так было во взаимоотношениях РПЦ и РПЦЗ, так долгое время было со старообрядцами и новообрядцами-"никонианами", да и сейчас разделения среди православных различных мировоззрений заметны по дискуссиям на нашем форуме. Если подходить по принципу "все или ничего" насчет благодати (а цитаты из святых отцов, безусловно, найдутся), то легко придти к взаимному отлучению и обвинению в безблагодатности или неправославности, пользуясь малейшими различиями в позиции по тем или иным догматическим или каноническим вопросам, а то даже и к невольной хуле на Духа Святого. Кто будет радоваться таким разделениям и выяснениям отношений внутри Церкви, думаю, писать нет необходимости... Поэтому вопрос о благодати и вообще о спасении кого бы то ни было никак не стоит подчинять земной юридической логике. Одно дело - границы Церкви канонические, другое - мистические, не подвластные нашей логике, исходящей из внешних признаков принадлежности к той или иной поместной православной Церкви.
Статью архим. Рафаила можно прочесть тут: http://orthodoxy.org.ua/page-1329.html
-------------------------------------------------------------
тобто:
---------------------------------------------------------------
Архимандрит РАФАИЛ (Карелин). Существует ли частичная благодать?
В последнее время появилось странное учение о “частичной благодати”, якобы пребывающей в инославных конфессиях и сектах. Это похоже на следующее сравнение: в ручье вода покрывает только стопы, в речушке доходит до колен, а в глубокой — покрывает человека с головой; таким образом получается, что разница между Православием и инославием — это разница в степени интенсивности благодати...
Такой подсчет количества благодати звучит как насмешка. “Частичная благодать” — значит, неполная, несовершенная благодать, что является абсурдом. Благодать — это вечная Божественная сила и энергия, истекающая из недр Божественного Существа.
Это нетварный Фаворский свет, в котором Христос явил Свое Божество. Может ли Божество быть ущербным, ограниченным и частичным? В своей природной неделимости благодать абсолютна.
Говорить о действии в различных конфессиях одной и той же благодати — значит уравнивать Православие с ересью и уничтожать само понятие Церкви. Есть еще один вариант либерального богословия — допустить, что в различных конфессиях действует Божественная абсолютная благодать, но ересь препятствует людям усвоению этой благодати, и они приобщаются к ней только частично, в той степени, в какой их конфессия приближена к Православию. Но здесь возникает вопрос: спасительна ли для них в таком случае благодать? Если да, то почему же Церковь так тщательно ограждала себя от ересей? Ведь тогда получается, что слово “ересь”, вообще теряет свое зловещее значение, а становится просто наименованием некой “истины второго разряда” (как говорят торговцы, “продукта второй свежести”, который не очень приятно пахнет, но есть его все же можно).
Однако Церковь учит, что Дух Святый — это Дух Истины, который не может действовать в поле духовной лжи. А ересь — метафизическая ложь.
Ересь — интеллектуальный, догматический грех, мысленное тление, ложь рассудка, при которой освящение благодатью ума, а следовательно, и души — невозможно. Ум, верующий в ложь как в истину, противится действию благодати. Само спасение — это синергия благодати и человеческой воли, покорной благодати. Освящение ума возможно при синергии богословской истины, в которую включен ум, и благодати Божией, а эта синергия возможна лишь при наличии всецелой догматической правды, при включении своего малого разума в великий разум Церкви (“Церковь имеет ум Христов” — см.: 1 Кор. 2,16). Вера в ложь сочетает ум с ложью, поэтому исключает синергию сознания и благодати. Следовательно, ум еретика остается невозрожденным. На что же тогда действует благодать, что она освящает? Если душу без ума — то такой души не существует. Даже безумие и сумасшествие — это не отсутствие ума в душе, а повреждение той пограничной области между душой и материей (телом), где происходит восприятие и усвоение внешней информации и ответная реакция организма на внешние раздражители, безумие поражает не ум, а систему сигнальной связи — инструмент души.
Разговор о том, что в ереси существует благодать, а еретик не может воспринять ее, больше похож на сказку о лисе и аисте: еда стоит на столе, а гость остается голодным.
И вообще учение о частичной и неполной благодати вызывает недоумение. В день Пятидесятницы Церковь (в лице апостолов и учеников Христовых) получила ту полноту благодати, которая сделала ее единой с Церковью Небесной и дала право называться Телом Христа Спасителя. Неполным может быть, и в сущности всегда бывает, приобщение человека к благодати из-за его ограниченности, несовершенства и греховности. Но здесь не благодать несовершенна, а человек. Однако сама вечная жизнь является вечным восполнением благодатью несовершенства и ограниченности человека.
Если благодать частична, остаточна и скудна, то она и спасать может только частично, но такого частичного спасения Православная Церковь не знает и третьего состояния по смерти, кроме рая и ада, не признает. Если судить о действии благодати по внешнему сходству инославных конфессий с Православием, то получится представление о благодати как о некой материальной, но тонкой энергии, вроде какого-то эфирного электричества. Чем дальше конфессия и секта от Православия — тем хуже качество проводника и менее интенсивно напряжение тока. Здесь исключается Бог как Глава Церкви, здесь Церковь из живого, единого организма превращается в механизм, может быть, лучший среди других, но не единственный.
Если действительно различие между Православием и инославием заключается в большей или меньшей степени действия благодати, то вся история Церкви до XX века представляет собой или недоразумение, или вопиющий грех против любви. Разве возможно произносить анафему на еретиков из-за того, что в них меньше действует благодать? Однако допустить такое понимание—значит отказаться от самого понятия Церкви как мистического Тела Иисуса Христа Спасителя и превратить ее в человеческое общество, вроде клуба, партии или ассоциации.
Если возможно спасение в других конфессиях, то анафема, произнесенная Церковью на еретиков и повторяемая ежегодно в неделю Православия, больше походит на братоубийство. Почему древняя Церковь отсекала еретиков от своего тела, как гангренозные члены? Неужели она имела меньше любви, чем современные экуменисты? Апостол любви Иоанн Богослов запрещал христианам вводить в свой дом еретиков и даже приветствовать их (см.: 2 Ин. 10), а ведь он был любимым учеником Христа Спасителя. Значит, христианская любовь есть нечто иное, нежели либеральный индифферентизм к вере, который под видом любви прячет свое безразличие к истине.
Величайший из преподобных — Антоний Великий — вышел из пустыни, чтобы обличить арианскую ересь. Святитель Николай проявил особую ревность о Православии на I Вселенском Соборе. Можете ли вы представить экуменическое собрание, на котором Святитель Николай и Арий, взявшись за руки, скандируют экуменические лозунги и заявляют, что надо больше обращать внимания на то, что соединяет, а не на то, что разъединяет?
Первоверховный апостол Петр поразил насмерть своей молитвой гностика Симона Волхва.
Как переносит такой поступок первоверховного апостола “нежная” душа эумениста-либерала, с умилением наблюдающего за ритуальными плясками язычников-шаманов во время экуменических съездов?!
Если в Церкви полнота благодати, а в ереси частичная благодать, то получается, что благодать разделилась и большая благодать предает анафеме меньшую. А ведь церковная анафема — это образ и символ Страшного Суда.
Являются ли инославные вообще христианами? Если христианство означает веру в Христа Спасителя, то они христиане. А если под христианством понимать мистическое отображение образа Христа в душе человека и общение с Духом Святым, то это возможно только в Православной Церкви. Некоторые утверждают, что монофизитство — ересь, так как оно было осуждено на IV Вселенском Соборе, а католичество нельзя назвать ересью, так как отпадение Римского патриархата произошло после Вселенских Соборов, и поэтому, дескать, вопрос остается открытым. Этот довод кажется нам ошеломляющим. Ведь протестантизм возник еще позже, значит, согласно такой логике, протестанты не еретики. А такие сектантские организации, как “Свидетели Иеговы”, “Армия спасения”, в метриках которых указан XIX век, а секта “Христос—космонавт” — порождение XX века — значит тоже не ереси, потому что Вселенские Соборы не могли предать их учение анафеме?! Что же касается конкретно католичества, то в соборных постановлениях неоднократно повторялось запрещение изменять Символ Веры как основу догматического единства. Уже в этом католицизм противопоставил себя Вселенской Церкви.
Учение об “относительной благодати” влечет за собой учение об относительном спасении (то есть вариант католического учения о чистилище, осужденного Церковью).
Что же действует в этих конфессиях, какая сила? Думаем, что там объединяет людей поле душевного вдохновения, похожего на творческое переживание. Там могут быть яркие эмоции, глубокие медитации, доходящие до интеллектуального экстаза и стигмации; может быть душевная любовь, проявляющаяся в подвиге самопожертвования. Но там нет жизни Духа — все поглощено душой. Категоричность, с которой Церковь запрещала молиться вместе с язычниками, еретиками, раскольниками и вообще всеми, отлученными от нее, свидетельствует о том, что это не простой “педагогический прием”, а реальное видение того, что вне Церкви нет и не может быть спасения. Молитва с еретиками и язычниками подразумевает сомнения в существовании Единой Истинной Церкви. Церковь — это мистическое Тело Бога. Только через Церковь истинный образ Христа может отобразиться в душе человека; в других конфессиях этот образ искажен и подменен, хотя и носит то же имя.
Через священника действует благодать, присущая Церкви. Саму благодать можно назвать духовной субстанцией Церкви. Соборными правилами запрещено брать благословение у еретика, так как “благословение еретика — суесловие”. (Слово “суетное” означает “пустое, бессильное, бесцельное, ничтожное, обманчивое” и выражает собой самую сущность ересей как метафизической пустоты.) Уже отцы древней Церкви сказали: “Кому Церковь не мать, тому Бог не Отец”.
Вечная жизнь — это вечное приобщение благодати, которое начинается здесь, на земле, и не имеет конца. К Богу Отцу можно прийти только через Иисуса Христа в благодати Духа Святого.
--------------------------------------------------------------
+О: поки без коментарів
З повагою
+О
2007.05.07 | Георгій
Дякую, отче Олеже
Особисто мене ця тема приволікає з двох причин... Одна - це те, що я дійсно дуже щиро бажаю возз"єднання християн в одній Церкві, зокрема об"єднання Православної Церкви з РКЦ. Розумію, ще це станеться нескоро і що є колосальні складності, але вірю, що колись це таки станеться. Тому мене приємно вразила книга Прот. о. Сергія Булгакова "Православ"я," де він дуже прямо, без еківоків і сильно, пише, що ТАК, Св. Таїнства РКЦ *Є* ДІЙСНИМИ в Православній Церкві, що, наприклад, миропомазувати католиків, які переходять у Православ"я, не треба (за винятком дітей, які були охрищені в РКЦ, але ще не конфірмовані). Друга причина: я говорив про свою віру і про свій перехід у Православ"я з деякими моїми друзями-протестантами (пресвітеріанами і баптистами), і вони всі в один голос кажуть - добре, чудово, ми раді за тебе, але все-таки Церква одна і "невидима," чисто духовна... *ТАКЕ* я вже більше не сприймаю, і в цьому аспекті, знову ж таки, для мене важлива тема "благодатності Таїнств," я хочу в ній розібратися... Усього Вам найліпшого, молюся з "трьох О"! --Георгій2007.05.08 | +O
ще трішки про різність/єдність
Христос Воскрес!> Георгій: Особисто мене ця тема приволікає з двох причин... Одна - це те, що я дійсно дуже щиро бажаю возз"єднання християн в одній Церкві, зокрема об"єднання Православної Церкви з РКЦ. Розумію, ще це станеться нескоро і що є колосальні складності, але вірю, що колись це таки станеться. Тому мене приємно вразила книга Прот. о. Сергія Булгакова "Православ"я," де він дуже прямо, без еківоків і сильно, пише, що ТАК, Св. Таїнства РКЦ *Є* ДІЙСНИМИ в Православній Церкві, що, наприклад, миропомазувати католиків, які переходять у Православ"я, не треба (за винятком дітей, які були охрищені в РКЦ, але ще не конфірмовані). Друга причина: я говорив про свою віру і про свій перехід у Православ"я з деякими моїми друзями-протестантами (пресвітеріанами і баптистами), і вони всі в один голос кажуть - добре, чудово, ми раді за тебе, але все-таки Церква одна і "невидима," чисто духовна... *ТАКЕ* я вже більше не сприймаю, і в цьому аспекті, знову ж таки, для мене важлива тема "благодатності Таїнств," я хочу в ній розібратися...
+О: Все вірно: де межа?
Архимандрит РАФАЇЛ, на мою думку, ставить важливі питання... Дуже важко відійти від «есклюзивізму» благодатности/спасенности і не дійти до вседозволеності («Церква одна і "невидима," чисто духовна»)
Прагнучи єдності, я грішний, навіть при свому поверховому погляді на історію/ї розвитку Церкви/ков, бачу повсюдне визнання істиности кожним саме за собою.
Думаю, що це — природньо.
Але: як відкритись до надприроднього бачення иншості??
Думаю (відчуваю) — це має бути особисте життя у святости, особисте каяття в гріхах своїх попередників (Церкви чи її представників) і хотіння/прагнення діалогу з иншим.
Ви якось починали тему про визначення католиками Православія
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_rel&key=1174423812&first=1175795186&last=1174325859
і, хоч цитована Вами стаття написана ще 1911 році, думаю, варта її тут прочитати повністю (як зрозумів, вибачте за можливі неточності перекладу):
—————————
Православна Церква. Технічна (ужиткова) назва християн, що користуються Візантійським Обрядом на різних мовах та перебувають у союзі з констинопольським Патріархатом але в схизмі з Папою римським. Епітет «православний» (orthodoxos), що означає "той, що правильно вірить", застосовується фактично в усіх релігіях. Це майже точна грецька форма офіційної назви ворогів греків — мусульман (mu'min, fidelis). Вірмени монофізити називали себе ughapar, маючи на увазі те саме. Важко сказати чому і як «православна» стало правильною назвою для Східної Церкви. Цю назву використовували задовго до схизми Фотія особливо на Сході, не у якості протистояння із Заходом а скоріше як антитезу проти східних єретиків несторіан та монофізитів (Nestorians and Monophysites). Поступово, хоча, звичайно, і схід і захід використовував обидві назви, «католицька» стала назвою яка за звичай використовувалась церквою на Заході а «православна»- відповідно на Сході. Було би досить важко знайти правильну назву для цієї церкви. "Східна» є надто нечітким, бо Nestorians та Monophysites є Східними церквами. "Схизматична" має ті самі недоліки. "Грецька" є мабуть найменш експресивною з усіх.. (Але) маленька Грецька Церква є одною із шістнадцяти Церков і мільйони болгар, росіян, румунів, арабів та інших народів, що відносять себе до Православної Церкви, насправді жодним чином до неї (Грецької Церкви) не належать. За їхнім загальним звичаєм, будь-хто може додати до назви церкви слово «Східна» і від тоді говорити про Східну Православну Церкву (he orthodoxos anatolike ekklesia).
Православні, в зв. з цим є християнами в східній Європі, Єгипті та Азії, що визнають Ефеський та Халкедонський Собори (а тому не є ані Nestorians а ні Monophysites), проте котрі через схизми Фотія (9 ст.) Керулярія (11 ст.), не є об‘єднаними з Католицькою Церквою. Не існує єдиного керівного механізму , який би визнавався всіма Церквами, скоріше існує визнання керівної ролі «Христа та семи Вселенських Соборів» (від IНікейського в 325, до IIНікейського в 787). Цими шістнадцятьма церквами є: (1) чотири Східних Патріархати — Константинопольський , Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський — та цеква Кіпру, незалежна від Ефеського собору. (2) Починаючи з великої схизми, одинадцять нових церков було додано, всі крім однієї були сформовані за рахунок розширення Константинопольського Патріархату. До них відносяться національні церкви Росії, Греції, Сербії,Чорногорії, Румунії та болгарії, 4 незалежних церкви в австро-угорській імперії, а саме: Карловітс, Германштад, Черновітс, Боснії-Герцоговини (Carlovitz, Hermannstadt, Czernovitz, Bosnia-Herzegovina) та Церква гори Синай, що складається з одного, відокремленого від Константинополя, монастиря. Одна з цих церков, а саме Болгарська, перебуває в схизмі з Константинопольською з 1872 року. Загальна кількість Православних християн в світі складає близько 95 — 100 мільйонів
———————————————————————————
Поряд з невідповідністю сучасності (історичні зміни та погляд, типовий для КЦ до ІІ Ватиканського Собору), думаю, стаття досить не зле показує відображений у самоназвах есклюзивізм.
Але, на мою думку, проблемою є також і сам перенаголос «термінів». Скажімо, вживання поняття «католицизм, католичність» породжує подібну до описаної в поданій вище статті про Православіє (ортодоксія — правильне, вірне прославляння) термінологічно-герменевтичну плутанину, бо, означаючи широку категорію «універсальности/всесвітньости» також не може належати виключно КЦ (і не належить: православні в Україні для визначення католичности «не-римської» вживають термін «кафоличність»
Тобто, хочу наголосити, що і Православна, і Католицька Церква вважають себе православно-католицькою/католицько-православною і мають на увазі Божу благодать і Дар Духа Святого...
Тоді у чому ж різниця?
Поверхово називаються і Вірую і Чистилище, про які пише Архимандрит і инше, про що я грішний вже якось писав у
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_rel&key=1170944530&first=&last=&pattern=+O%20filioque
але насправді, на мою думку, це надто поверхові твердження-звинувачення, а, для того, щоб таки зрозуміти різницю у сприйнятті Бога П. чи К. Церковною Традицією, потрібно говорити про речі, які якраз нормально себе почувають у тематиці ФРД Форуму, не впадаючи у політичні чи инші заанґажування чи БезПравил, як це дуже часто, нажаль, у нас буває...
Спробую подати бачення різниці/«різниці» з боку Католицької Церкви.
Звичайно, в історії розвитку КЦ були/є різні бачення Православія, особливо, якщо брати до уваги різні обставини протистояння з ПЦ. Але у нашому випадку, думаю, варта би було поглянути на розуміння офіційно визнаваного розриву Церкви на Схід і Захід:
— католицька сторона часто представляє погляд, що православні Церкви є значно ближчими до Католицької Церкви ніж, наприклад, Церкви євангелістські, оскільки розкол 1054 р. був тільки схизмою, тобто звільненням з-під папської юрисдикції (уважаної за універсальну); згідно з католицькими поглядами, схизма не означає відходу від правдивої віри (тобто єресі) і тому ж таки православна Церква, з католицького погляду, має правочинно висвячених священиків, котрі є продовжувачами апостольської традиції і, отже, уділяють правосильні Таїнств (тобто в Них Христос так само є присутнім і діє так само, як у католицьких, а відрив від Католицької (вселенської) Церкви, хоч і завдав великої шкоди єдності християн і ослабив Православні Церкви, але зовсім не привів до якоїсь принципової зміни їх правдивої християнської віри).
— натомість, з православного погляду, розкол Церкви 1054 р. oзначав відрив від правдивої=православної Віри, що автоматично означується як упадок в єресь, а єретики-священики такої відірваної Церкви не можуть уділяти правосильних Таїнств, у тому числі й Хрещення (посилаються, як можна було побачити з статті, на Карфагенський синод 256 p., котрий у спорі про хрещення єретиків між Кипріяном і Римським Папою СтефаномІ підтвердив безкомпромісну Традицію Африканської Церкви (позицію Кинріяна), згідно з якою усі святі чини, разом з хрещенням, здійснені поза єдиною, Католицькою Церквою, абсолютно не є правосильними.).
Звідси і лоґіка речей у архім.Рафаїла
Нажаль, думаю, що і стаття/і инших православних авторів, про яких Ви чи я згадували, містять цей погляд на католицтво в якості єресі... «Консервативні» ПЦ з більшою чи меншою мірою наголошують на «безблагодатності» усіх католицьких Таїнств («пусті церемонії», про що я грішний якось Вам вже писав), і всіх католиків, що переходять до котроїсь з Православних Церков, обов'язково повинні б перехрещувати. Якщо ж Православні Церкви деколи (всечастіше) від цього відмовляються, то не тому, що впевнені у правосильності католицького Таїнства, а тому, що за врахування певних обставин конверсії, в особливих випадках не наполягається на оновленні Таїнства. Виражаючи це в термінах богословія, у такому випадку не чиниться строго згідно з правом (kat’akribeian), а лише з поблажливості щодо окремих випадків з огляду на пасторальні причини (kat’oikonomian).
Таким чином, підсумую свою думку, навіть за найкращих (відомих мені грішному) порухів в напрямку до «иншого»/ЄДНОСТИ, Католицька і Православні Церкви виходять з двох протилежних позицій, які утруднюють діалог:
— католики у справах догм і культу й далі відчувають себе значно ближчими до православних Церков, ніж, наприклад, до євангелістських;
— православні, по суті, ставлять усіх неортодоксальних (тобто тих, котрі не належать до православної Церкви) християн у ту ж саму площину єресі з усіма наслідками, що з цього логічно випливають.
Додаткові проблеми для нормального діалогу виникають також через структуру православ'я — адже воно складається з багатьох автокефальних (тобто самостійних) національних Церков. Немає єдиної православної Церкви, а є різні православні Церкви. Вони дійсно відчувають себе взаємопов'язаними однією вірою і тим самим грецьким корінням, що передусім виражається в майже ідентичних формах культу, але внаслідок пристосування до культур різних народів з різним історичним досвідом ті Церкви з плином часу виробили різні «ментальності», котрі постійно спричиняють напруження між окремими православними Церквами — кожна з них пильно оберігає свою повну незалежність.
Тут видно чітку відмінність у порівнянні з Католицькою Церквою, котра прагне бути універсальною, наднаціональною і вселенською, тобто власне „католицькою", що проявляється в її централізмі, котрий місцевим Церквам надає найвище тільки другорядне значення у справах Віри та Моралі (з витікаючими звідси одинаковими відносинами з «иншим»). Говорячи мовою богослов'я, універсальній еклезіології Католицької Церкви з її централістично організованими структурами протиставляється євхаристична еклезіологія Православних Церков, котрі виходять з постулату, що скрізь там, де правосильно здійснюють Євхаристію, присутня єдина і правдива Церква. Це, однак, привело до витворення іншої церковної структури, у котрій суттєвим визначальним елементом є місцева Церква.
Теоретично окремі представники місцевих Церков сполучаються в національні одиниці в синодальних структурах, причому голова даної Церкви (Патріарх чи Верховний Архиєпископ) по суті є лише виконавчим органом Синоду. Однак, багато зверхників православних Церков володіють де-факто сьогодні такими повноваженнями, завдяки яким можуть урядувати не набагато менш автократично, ніж Римський Папа. У таких випадках Святий Синод є вже тільки дорадчим органом або частиною виконавчої влади. Проте, принаймні на найвищому рівні, синодальна структура ще настільки уповні збереглася, що всі зверхники православних Церков вважають себе рівноправними, а свої уряди рівносильними. Жоден з провідників Церкви принципово не має права втручатися в справи юрисдикції своїх братів в уряді; одночасно, однак, окремо взяті зверхники не мають права самостійно вирішувати справ, що стосуються цілого Православія.
Звідси: навіть Константинопольський Патріарх сповняє лише почесний примат у Православії, тому, як на мене, не має нічого дивного у тому, що православні Церкви відкидають примат Папи в розумінні Католицької Церкви. У кращому випадку православні Церкви були б готовими ставитись до папи, як до primus inter pares («першого з-поміж рівних») і особисто я бачу у цьому трактуванні Папи єдиний шлях до єдности Церкви.
Але Бог Великий і творить дивні речі
Ще одна постійно порушувана сьогодні православною стороною проблема «Церков візантійського обряду, злучених з Римом» (нас—уніатів), також відіграє вирішальну роль в обговорюванні питання єдності.
Претензії Риму на юрисдикцію над християнами усіх обрядів неприйнятні для Православ'я, бо й воно, як я вже зазначав вище, природньо вважає свою Церкву Вселенською (деякі Православні Церкви визначають себе як католицько-православні). Існування злучених унією з Римом Церков візантійського обряду для Православія є проблематичним хоч би й через те, що (з його точки зору, див. попередній абзац) йдеться про втручання в чужу юрисдикцію. Православіє виходить з постулату, що християни візантійського обряду підлягають тільки православній юрисдикції, тому існування «римських» християн візантійського обряду, православні вважають за неспростовний доказ «прозелітизму» Католицької Церкви (натомість свою власну православну місію в західноєвропейській діаспорі Православні Церкви не вважають «прозелітизмом», оскільки провадять місію в рамках власного візантійського обряду. Існують, однак, також деякі — нечисленні — групи православних християн латинського обряду, наприклад, у Франції). На жаль, православна сторона постійно не помічає як позитивного того факту, що саме існування в лоні Католицької Церкви християн інших обрядів великою мірою, особливо після IIВатиканського Собору, спричинилось до пробудження зацікавлення східними традиціями і до певного зрозуміння їх багатства, а тим самим до підтримки екуменізму також і в стосунках з православ'ям. А це зовсім не було легко, оскільки християнство з кола латинської культури, включно з ієрархами, історично стикалось з великими труднощами у визнанні за рівноправних католиків інших обрядів разом з їх відмінними правами/звичаями і навіть ще сьогодні унійні Церкви мусять відстоювати свою автономність і рівноправність перед надто виразно підкресленим римським централізмом.
І, думаю, саме ця наша («уніатів») инакшість в Католицькій Церкві має велике значення для Єдності, бо може стати важливою сполучною ланкою в стосунках з Церквами Сходу
Але — це все лише додаток/уточнення опису зовнішніх/видимих різниць Сходу і Заходу (які я вже трішечки припіднімав), а їх суттєві причини, безсумнівно, заховані значно глибше.
Як на мене, то корені суттєвих відмінностей передусім полягають у відмінному філософсько-культурному розумінні відносин між Богом і світом, причому погляд Сходу скеровується від того, що неземне, до того, що дочасне, тоді коли Захід заглядає ніби з дочасності в той світ.
Богослов'я завжди було приреченим до запозичення змісту своїх уявлень і пов'язаних з ними понять з філософії. Філософією, котра, починаючи з IV ст. і впродовж середніх віків мала вплив на церковну думку як елліністичного, так і латинського світів, був так званий «неоплатонізм».
Великі Отці Церкви, як на Сході, так і на Заході, висловлювались, подібно до того, як це роблять Вселенські Собори, послуговуючись уявленнями і термінологією, запозиченими з неоплатонізму, що, зрештою, — у зв'язку з тогочасними політичними укладами, — вже з V ст. викликало напруження і непорозуміння зі східними християнами і призвело до перших розколів Церкви на Сході. У міру того як відчуження, що стало наслідком суперечки між Сходом і Заходом про ікони (VIII ст.), набирало щораз чіткіших обрисів, — відчуження, котре на Заході врешті проявлялось у щораз більшому відході від неоплатоністської думки, — посилювалось також і напруження між Церквами грецької традиції і Церквами, зв'язаними з Римом, що остаточно призвело до розриву 1054 р. Відтоді в ранньо-схоластичному західному богословії з'явились перші зачатки «раціоналізму». Проте справжній поворот відбувся у XII ст., коли арістотслівська думка за посередництвом арабів почала швидко поширюватися на Заході, а західні богослови, представники розвинутої схоластики, включили її до своїх богословських систем.
Хоч на Сході були намагання прийняти арістотелівську думку, а на Заході й далі після XIІІ ст. були впливовими неоплатоністські погляди, можна узагальнити, що, починаючи з того моменту, у постатях і далі панівного (передусім завдяки ченцям) у Східній Церкві неоплатонізму і переважаючого в Західній Церкві арістотелізму маємо справу з двома протилежними концепціями світу котрі знайшли яскравий вияв також і в протилежному трактуванні Сходом і Заходом образу (ікони):
— неоплатонізм виходить з того постулату, що Бог з цілою своєю понадземною сферою — це справжня дійсність, тоді коли світ і всі істоти, що його населяють — це лише відображення того світу. Отець Церкви, св. Йоан Дамаскин повчав іконоборців VIII ст.: „Образи — це ідеї речей. Образом і подобою Бога є людина. Образом думки є слово. Образ — це пам'ять про минуле і уявлення про майбутнє. Усе є образом і образ є yciм». У неоплатоністському розумінні образ (відображення) не є лише тінню прообразу, оскільки відображений у таємничий спосіб образ, хоч залежно від своєї якості з різною інтенсивністю, є присутнім у прообразі. Тому також можна поклонятись перед святим образом, іконою, запалюючи перед нею кадило, цілуючи її або ставлячи перед нею свічки, бо поклоніння стосується прообразу, присутнього в образі і — як це сформулював Василій Великий — безпосередньо переноситься з відображення на прообраз. Неоплатоністську концепцію, що небесна дійсність має своє відбиття в дочасному світі, східні іконописці унаочнювали шляхом використання оберненої перспективи, коли образ ніби сходить до глядача. Це враження ще більше підсилюється запаленими перед іконами оливковими лампадками, що своїм полум’ям оживляють ікони. Оскільки ціла святиня (як образ раю) оздоблена іконами, вірні почуваються немовби огорненими святістю, яка сходить у дочасний світ. Це також пояснює уявну, зовнішню пасивність християн Сходу. Адже: для чого людина мала б змінювати світ, цей земний образ; для чого шукати Бога в речах; для чого взагалі Його шукати, коли Він і так є і немовби нас оточує??? Завдання вірних швидше полягає в тому, щоб відкриватися на sacrum і самим ставати святими. Достоєвський видобув з цього практичний висновок для дочасного світу, стверджуючи, що позитивна переміна одиниці неминуче потягне за собою також і позитивну переміну цілого суспільства. Розпочинати з переміни суспільства - це, на його думку, типова помилка Заходу
— арістотелізм (на противагу неоплатонізму) є за своєю суттю філософією земною, опертою на реалії цього світу. Усе, що в цьому світі відбувається, має свої причини. Отже, повинна існувати якась рушійна сила (якась універсальна причина). Згідно з цим, відштовхуючись від реалій цього світу, арістотелізм робить висновок про існування якогось Планувальника і Першорушія. Він як чистий дух перебуває поза дочасним світом, над речами. Спрощено кажучи, в арістотелізмі людина підноситься в думці з реалій цього світу до Бога. Новий спосіб бачення, який з'являється разом з прийняттям арістотслізму, дуже швидко знайшов своє відображення в зміненій перспективі в західних культових зображеннях. Хоч відкинення Заходом (в особі придворного богослова цісаря Карла Великого на Франкфуртському синоді 794 р.) неоплатоністичної теології ікони II Нікейського Собору (787 р.) уже відкрило шлях до нової західної формули релігійного зображення, однак лише з появою арістотелізму обернену перспективу змінила реалістична (фотографічна) перспектива, коли глядач ніби входить у зображення. Бог-Творець за такої перспективи опиняється ніби відсунутим на задній план. Людина мусить (ніби) намагатися досягнути до Нього чи вийти Йому назустріч. Починаючи з XIII ст., в західному культовому малярстві можна відзначити ще суттєву зміну, яка є проявом принципово нового способу мислення. На іконі постаті святих мають типологічний, ієратичний характер, тоді коли в західному культовому зображенні з’являються реалістичні портрети реальних осіб, котрих, наділяючи необхідними атрибутами святості, ніби переносять із землі у той світ. Згідно з цим, постаті на зображенні вже не є відтворенням неземного оригіналу, а тим самим втрачають своє реально-символічне значення. Зміна філософської системи потягнула за собою і більш важливий наслідок: літургія і таїнства, котрі раніше як реальні символи легко піддавались опису за допомогою співвідношень між оригіналом і відображенням, тепер вимагали свого визначення в складній системі понять і доведень західного богословія, котрі таки не були насправді позбавленими внутрішньої логіки, але деколи було їх важко зрозуміти
Той факт, що люди з грецького і римського світів прийняли з часом різні філософські концепції, безсумнівно, мав причини і у відмінному історичному розвитку, котрий ще раніше почав позначатись також і на Церквах. У 476 році внаслідок переселення народів впала Західна Римська імперія. Коли почались набіги варварів, берегинею культури насправді залишалась лише Церква, внаслідок чого невдовзі при княжих дворах набули впливу священики, котрі сповняли обов'язки секретарів. Західний клир дуже швидко зорієнтувався в тому, що його перевага з огляду на освіту є важливим знаряддям здійснення влади і витворив собі своєрідну монополію на освіту й виховання. Церква опікувалась науками, — у найширшому тогочасному розумінні цього слова, — бо вони творили точку опори для сили і влади Церкви.
У Східній Римській імперії справи виглядали инакше. Тогочана еліта мала у світській сфері цілком достатні можливості для освіти й виховання у формі академій, котрі ще довго зберігали ознаки поганських впливів. Через це Східна Церква, а особливо монахи, загалом вороже ставились до науки. Наука мала поганський присмак, а ще більше світський, і цей ореол спочивав на ній ще навіть тоді, коли поганські академії вже припинили своє існування. Отож наука й далі залишалась полем діяльності передусім світських людей. У деяких національних православних Церквах донедавна навіть боюсловіє назагал полишалось мирянам. Православні монахи посвячувались духовності, монастирі ж були передусім вогнищами молитовного благочестя, котре наклало відбиток на ціле православ'я. Упродовж багатьох століть центром, з котрого випромінювалась ця православна духовність, була свята гора Афон з її великими монастирями, що збирали монахів з різних місцевих гілок православія, і її пустелями — адже Афон був центром багатьох важливих духовних рухів.
Спрощуючи, можна сказати, що в православії, може, власне через те, що воно особливо підкреслює таємницю Божого діяння і те, що в ньому не піддається висловленню, вершин розвитку коштом богословії досягла духовність, тоді коли західні Церкви, котрі підкреслюють значення Слова Божого (як євангелістські Церкви) і таїнств (як Католицька Церква) першість перед духовністю надавали розвиткові богослов'я.
Theosis (обожествлення) — це властива мета східної духовності, котра тим самим визнає першість за тим аспектом людини, що поза світом. Не без причини Великдень є для східних християн абсолютно найбільшим святом, що має найвищий ранг у благочесті і світі емоцій, що також знаходить чудове відображення у Великодній Літургії. Цій концепції цілком логічно відповідає особливе підкреслення божества Христа, яке виражається в зображенні Христа в центральному куполі (церкви) як Володаря Всесвіту (Пантократора).
Західні Церкви, натомість, під впливом арістотелізму, починаючи з другого тисячоліття, щораз сильніше наголошували земний аспект процесу спасіння - втілення Христа, причому цей раціональний елемент деколи йшов у парі з перебільшеним реалізмом. Це помітно також і в реліґійних зображеннях, на котрих з особливою пристрастю показано земну діяльність Втіленого Сина Божого. Звідси для західних християн найбільш чуттєво хвилюючим святом є Різдво (Христос стає людиною), а не Великдень.
Проте, ця різниця сприйняття Бога і світу може породити небезпеки, які загрожують суті східних і західних уявлень (Г.У.фон Бальтазар):
— на Сході існує небезпека впасти в монофітизм, котрий бачить у Христі тільки Бога, і — внаслідок абсолютизування внутрішнього зору, що в підсумку зводиться до самоототожнення з Богом і нехтування світом — загроза скочування до гностики і пантеїзму;
— на Заході перспективи більш земні
Наскільки б значними не видавались схематично зображені вище відмінності між Католицькою Церквою і Православієм, проте зовсім не мусіли вони самі по собі привести до розколу Церкви. Адже, принаймні в найважливіших справах віри, немає принципових відмінностей. Тому, на мою думку, причини поділу церкви в 1054 році, потрібно шукати поза (безсумнівно — важливою) релігійною/філософською сферою.
Вражає при цьому, що цікаво, те, що межі визнань просто в дивовижний спосіб найчастіше збігаються з межами культур і розділяють народи, котрі походять з одного кореня (як, наприклад, серби і хорвати). Межа між Православними Церквами і Католицькою Церквою також пролягає вздовж такого стику культур, зокрема там, де між собою стикаються світи грецької і латинської культур.
Правду кажучи, своїми величезними місійними успіхами рання Церква завдячувала також і тому фактові, що зовсім не відступала перед проблемою пристосування християнської віри до культурних особливостей, але єдина (соборна) Церква дуже швидко почала стикатись з труднощами збереження єдності віри в умовах культурного плюралізму. Бо належність християн до різних культурних світів автоматично пов'язувалась з вираженням тієї самої віри різним способом. Таким чином було посіяне зерно майбутніх антагонізмів. Внаслідок дотримання культурно обумовлених філософських концепцій і відповідних їм понять почали з'являтися незгоди, котрі за своєю суттю мали лише вербальну природу. Не потрібно було багато часу, щоб виникли підозри у відході від правдивої віри.
Однак, до переродження таких вербальних незгод у відкриті конфлікти, без сумніву, значною мірою причинились також і національні та політичні аспекти, котрі заступали релігійні питання і їх фатально загострювали. Той факт, що Папа під час нещасливого іконоборського конфлікту у VIII ст. звернувся за захистом до франків, а не до Візантії і що згодом франки з допомогою папи від'єданались від Візантії, творячи самостійну Західну Римську Імперію, значно більше причинився, очевидно — в поєднанні з культурними непорозуміннями, до розколу 1054 p., ніж будь-які розходження в справах віри. Відмінності у вірі з'явились, з того, що мені відомо, щойно внаслідок розходження культурних шляхів, а незалежний розвиток різних Церков підкреслив їх ще більше. Тому-то добре, напевно, було б, щоб на шляху до Єдности в міжконфесійному діалозі Церкви знову налаштовуваиись на той стан, який існував перед розходженням доріг, тобто до часу II Ніксйського Собору (787р.).
У своїй статті Архимандрит Рафаїл ставить питання: невже оті суперечки/війни/анафемствування є лише непорозуміннями?? Думаю, що кожен випадок вимагає свого розгляду, але, на мою думку, «непорозуміннями» можна вважати дійсно надто багато протистоянь... Особливо, як на покликаних до ЛЮБОВИ християн...
Це все, що я зміг сьогодні написати. Мабуть, щось важливе як завжди упустив
Надіюсь, що уточнити Ви мені, при потребі, допоможете.
Дякую за молитви!
З повагою
Олег