Зарваниця
08/05/2007 | Don Quixote
ЗАРВАНИЦЯ 1880-і роки
Та сама Зарваниця була вже дуже замітним місцем. Було це славне на цілу Східну Галичину відпустове місце, куди збиралися рік-річно десятки тисяч людей. Стягала їх туди на богомілля чудотворна ікона Матери Божої, уміщена на бічнім престолі в церкві. Саме село було тоді положене в романтичній, як на Поділля, околиці, окружене з трьох боків рікою Стрипою, за якою лежав ліс. На скруті ріки під лісом була капличка з криницею, в якій — по традиції — мала зявитися чудотворна ікона. Кожний з богомольців мусів відвідати цю капличку і напитися води з криниці, а багато людей черпало її та брало у пляшках і збанятках додому як цілющий лік.
Почавши від святого Юра на весні аж до осіннього свята Покрови, приходили до Зарваниці богомольці громадами з цілого краю. В неділі і свята збирались вони тисячами, розтаборюючись на великім майдані перед церквою, який представляв тоді дуже цікавий, характеристичний образ, пригожий для етнографічних помічень, бо зібрані були біля себе ріжнородні типи з ріжних. сторін краю в найріжнородніших одягах. Подоляни побіч гуцулів, мешканці Покуття побіч бойків і навіть лемків.
В теплому, погідному часі ночувало все те під голим небом. Відправи в церкві були влаштовані так; щоб ділати на змисли і фантазію богомольців. Уже коло четвертої години рано виходили на галєрію, уміщену на фронтовій фасаді церкви від хорів, трубачі і витрублювали гейнали й фанфари. Це називалося, що то грають на ,,добрийдень Матері Божій". Зараз потім розпочиналися відправи, які тягнулися далеко поза полуднє. Вечором, пізною порою вже по вечірні грали такі самі фанфари вдруге на „добраніч Матері Божій". Богомольців обслуговувало багато священиків місцевих і ще більше позамісцевих, які туди зїздилися у значному числі. В церкві були органи і крім того співав при богослуженні гарний сольовий квар'ет з нот. Кожний богомолець приїздив, щоб висповідатися і дати на Службу Божу, або на яку іншу відправу. В багатьох селах східної частини краю були люди, що уважали своїм традиційним обовязком 6ути кожного року один раз у Зарва-ниці і їздили туди з цілою родиною, з жінками й дітьми. Часто збиралося більше родин з того самого села і їхали разом табором, часто приходили процесіями люди кілька або кільканацять миль з священиком на чолі. Деякі села і містечка мали свої постійні замовлені дні в році. Багато уважало цю поїздку не так душевною потребою, як більше нагодою до розривки і забави. Там зїздилися і бачилися із знайомими, там дізнавалися про ріжні новини. Було це для селян щось у роді подорожі для віддиху, які відбуває в літню пору міська інтелігенція.
При тому лишали богомольці в Зарваниці багато гроша, та під цим оглядом було все упорядковане так, щоб жертви богомольців доходили скорою дорогою до властивої ціли. В притворі церкви сидів уже від досвітку парох Зарваниці при столику, де приймав і записував складані жертви; в неділі і свята сидів він з великою терпеливістю по кільканацять годин на день, та труд його приносив багаті плоди, бо були дні, в яких жертви в готівці доходили тисячки або й вище. Крім того стояли побіч нього цілі склади жертв у натурі: хліби, свічки, полотна. Збиралося того всього за день цілі стирти, цілі гори. Пізним вечором забирали це на попівство і туди приходили жидки та купували все гуртом, а на другий день продавали це новим богомольцям, які знову несли це на жертву. І так ті жертви відбували кількаразову подорож. Була це свого роду побожно-опекуляційна індустрія з необхідним посередником жидом, яка мусіла сильно гіршити тих, що мали нагоду їй ближче приглянутись. Крім, цього складали богомольці грошеві жертви й іншим священикам, особливо при сповіди, так що кожний з них заробляв відповідну суму. Тому, зїздилися там численні священики просто для зарібку.
Зарваниця була великим інтересом у розмірах і формі дохідного підприємства. Арканам цього підприємства приглянувся я добре; а коли додати ще й інші річи, які діялися там, іноді під ослоною побожности, то пригадується мені брошура з тих часів, видана, оскільки собі пригадую, в Білоуса у Коломиї під наголовком: „Не одпуст, а розпуст". Та таксамо не добачив я будь-якого етичного підкладу в інших, ще більших подібного роду місцях, які бачив я в пізніших роках, нпр. у Печерській Лаврі в Києві або в Ченстохові. Та фактом було, що до Зарваниці був нарід привязаний аж до останніх часів та що мала вона в нього славу чудотворного місця. В останнім році перед війною хотіли з цього скористати москалі і навязали вже були переговори з власником Зарваниці як більшої посілости, щоб її купити, а відтак утворити там осередок православія. Та випередив їх митрополит Шептицький, який, проглянувши ті наміри, при помочі уряду купив Зарваницю для греко-каголицької митрополії і цим способом став також колятором парохії і церкви чудотворного місця. До дотації цієї парохії належить село Цвітова коло Бучача, яке було традиційно в безплатному уживанні колягора Зарваниці, як відплата за презенту. Була це перманентна, звичаєм освячена, симонія, яка з хвилиною купна Зарваниці митрополією мусіла очевидно скінчитися.
Парохом у Зарваниці, отже головним орґанізатором того цілого інтересу, був у часі, про який пишу, о. Порфір Мандичевський, почесний крилошанин і соймовий посол, брат довголітнього посла з Надвірної, о. Корнила Мандичевського. Родина Мандичевських зараховувалася до найвищої попівської аристократії. Попівство в Зарваниці було великим шляхотським двором, в якім усе було дуже по панськи. Двір цей вели тоді на дуже велику скалю. Відпусти вимагали великого числа чужих священиків, тому щоденно засідало кількадесять осіб до стола. Все уладжене було дуже виставно. Їздили каретами, спроваджували расові коні, дома була окрема білярдова саля; говорили очевидно лиш по польськи. Одначе покійний Мандичевський забажав був стати дійсним дідичем та почав купувати села. Та тут йому не повелось. Зачав залізати в довги, із яких не видобувся до смерти. Підірвав його, мабуть також на грубі тисячі, митрополит Литвинович, що був вічно в фінансових клопотах. За це митрополит постарався про нову золоту корону до чудотворної ікони в Зарваниці і приїхав сам довершити акту коронації, щоб цим способом піднести ще вище блеск чудотворного місця і тим самим рентовність Зарваииці. Це дістав Мандичевський за процент, та капіталу не побачив уже ніколи. Він умер у тяжких відносинах і полишив у біді численну родину, з якої зрештою вийшли порядні люди, які не зважаючи на свої панські навички і панське виховання, не відреклися в пізнішім житті своєї народности.
---------------------------------------------------------------------
Д-р Евген ОЛЕСНИЦЬКИЙ "СТОРІНКИ З МОГО ЖИТТЯ" Львів 1935 (C.121-124)
Та сама Зарваниця була вже дуже замітним місцем. Було це славне на цілу Східну Галичину відпустове місце, куди збиралися рік-річно десятки тисяч людей. Стягала їх туди на богомілля чудотворна ікона Матери Божої, уміщена на бічнім престолі в церкві. Саме село було тоді положене в романтичній, як на Поділля, околиці, окружене з трьох боків рікою Стрипою, за якою лежав ліс. На скруті ріки під лісом була капличка з криницею, в якій — по традиції — мала зявитися чудотворна ікона. Кожний з богомольців мусів відвідати цю капличку і напитися води з криниці, а багато людей черпало її та брало у пляшках і збанятках додому як цілющий лік.
Почавши від святого Юра на весні аж до осіннього свята Покрови, приходили до Зарваниці богомольці громадами з цілого краю. В неділі і свята збирались вони тисячами, розтаборюючись на великім майдані перед церквою, який представляв тоді дуже цікавий, характеристичний образ, пригожий для етнографічних помічень, бо зібрані були біля себе ріжнородні типи з ріжних. сторін краю в найріжнородніших одягах. Подоляни побіч гуцулів, мешканці Покуття побіч бойків і навіть лемків.
В теплому, погідному часі ночувало все те під голим небом. Відправи в церкві були влаштовані так; щоб ділати на змисли і фантазію богомольців. Уже коло четвертої години рано виходили на галєрію, уміщену на фронтовій фасаді церкви від хорів, трубачі і витрублювали гейнали й фанфари. Це називалося, що то грають на ,,добрийдень Матері Божій". Зараз потім розпочиналися відправи, які тягнулися далеко поза полуднє. Вечором, пізною порою вже по вечірні грали такі самі фанфари вдруге на „добраніч Матері Божій". Богомольців обслуговувало багато священиків місцевих і ще більше позамісцевих, які туди зїздилися у значному числі. В церкві були органи і крім того співав при богослуженні гарний сольовий квар'ет з нот. Кожний богомолець приїздив, щоб висповідатися і дати на Службу Божу, або на яку іншу відправу. В багатьох селах східної частини краю були люди, що уважали своїм традиційним обовязком 6ути кожного року один раз у Зарва-ниці і їздили туди з цілою родиною, з жінками й дітьми. Часто збиралося більше родин з того самого села і їхали разом табором, часто приходили процесіями люди кілька або кільканацять миль з священиком на чолі. Деякі села і містечка мали свої постійні замовлені дні в році. Багато уважало цю поїздку не так душевною потребою, як більше нагодою до розривки і забави. Там зїздилися і бачилися із знайомими, там дізнавалися про ріжні новини. Було це для селян щось у роді подорожі для віддиху, які відбуває в літню пору міська інтелігенція.
При тому лишали богомольці в Зарваниці багато гроша, та під цим оглядом було все упорядковане так, щоб жертви богомольців доходили скорою дорогою до властивої ціли. В притворі церкви сидів уже від досвітку парох Зарваниці при столику, де приймав і записував складані жертви; в неділі і свята сидів він з великою терпеливістю по кільканацять годин на день, та труд його приносив багаті плоди, бо були дні, в яких жертви в готівці доходили тисячки або й вище. Крім того стояли побіч нього цілі склади жертв у натурі: хліби, свічки, полотна. Збиралося того всього за день цілі стирти, цілі гори. Пізним вечором забирали це на попівство і туди приходили жидки та купували все гуртом, а на другий день продавали це новим богомольцям, які знову несли це на жертву. І так ті жертви відбували кількаразову подорож. Була це свого роду побожно-опекуляційна індустрія з необхідним посередником жидом, яка мусіла сильно гіршити тих, що мали нагоду їй ближче приглянутись. Крім, цього складали богомольці грошеві жертви й іншим священикам, особливо при сповіди, так що кожний з них заробляв відповідну суму. Тому, зїздилися там численні священики просто для зарібку.
Зарваниця була великим інтересом у розмірах і формі дохідного підприємства. Арканам цього підприємства приглянувся я добре; а коли додати ще й інші річи, які діялися там, іноді під ослоною побожности, то пригадується мені брошура з тих часів, видана, оскільки собі пригадую, в Білоуса у Коломиї під наголовком: „Не одпуст, а розпуст". Та таксамо не добачив я будь-якого етичного підкладу в інших, ще більших подібного роду місцях, які бачив я в пізніших роках, нпр. у Печерській Лаврі в Києві або в Ченстохові. Та фактом було, що до Зарваниці був нарід привязаний аж до останніх часів та що мала вона в нього славу чудотворного місця. В останнім році перед війною хотіли з цього скористати москалі і навязали вже були переговори з власником Зарваниці як більшої посілости, щоб її купити, а відтак утворити там осередок православія. Та випередив їх митрополит Шептицький, який, проглянувши ті наміри, при помочі уряду купив Зарваницю для греко-каголицької митрополії і цим способом став також колятором парохії і церкви чудотворного місця. До дотації цієї парохії належить село Цвітова коло Бучача, яке було традиційно в безплатному уживанні колягора Зарваниці, як відплата за презенту. Була це перманентна, звичаєм освячена, симонія, яка з хвилиною купна Зарваниці митрополією мусіла очевидно скінчитися.
Парохом у Зарваниці, отже головним орґанізатором того цілого інтересу, був у часі, про який пишу, о. Порфір Мандичевський, почесний крилошанин і соймовий посол, брат довголітнього посла з Надвірної, о. Корнила Мандичевського. Родина Мандичевських зараховувалася до найвищої попівської аристократії. Попівство в Зарваниці було великим шляхотським двором, в якім усе було дуже по панськи. Двір цей вели тоді на дуже велику скалю. Відпусти вимагали великого числа чужих священиків, тому щоденно засідало кількадесять осіб до стола. Все уладжене було дуже виставно. Їздили каретами, спроваджували расові коні, дома була окрема білярдова саля; говорили очевидно лиш по польськи. Одначе покійний Мандичевський забажав був стати дійсним дідичем та почав купувати села. Та тут йому не повелось. Зачав залізати в довги, із яких не видобувся до смерти. Підірвав його, мабуть також на грубі тисячі, митрополит Литвинович, що був вічно в фінансових клопотах. За це митрополит постарався про нову золоту корону до чудотворної ікони в Зарваниці і приїхав сам довершити акту коронації, щоб цим способом піднести ще вище блеск чудотворного місця і тим самим рентовність Зарваииці. Це дістав Мандичевський за процент, та капіталу не побачив уже ніколи. Він умер у тяжких відносинах і полишив у біді численну родину, з якої зрештою вийшли порядні люди, які не зважаючи на свої панські навички і панське виховання, не відреклися в пізнішім житті своєї народности.
---------------------------------------------------------------------
Д-р Евген ОЛЕСНИЦЬКИЙ "СТОРІНКИ З МОГО ЖИТТЯ" Львів 1935 (C.121-124)