Відповіді

• 2007.12.12 | Тестер

  Краще церквам не говорити про зачаття

  Бо то гріх. І таку ахінею несуть, що волосся дибком стає.
  Люди, які себе поважають не будуть так шельмуватись...
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.12.20 | Георгій

    Та ні, зачаття нe гріх

    Ось тут добрe один православний інок про цe говорить:
    
    http://www.wco.ru/biblio/books/paramanov3/Main.htm
    
    Рассуждения на тему прелюбодеяния неизбежно отдают морализаторством, чего бы не хотелось. С другой стороны, мы сами делаем из взаимоотношений мужчины и женщины мрачный триллер на тему греха, где "плоть моя зле беснуется". В "Вопрошании Кирика", новгородском церковном памятнике XII века, в вопросах священника, обращающегося за разъяснением недоумений к епископу, лежит представление, что супружеские отношения - только терпимое зло. Епископу приходится терпеливо напоминать своим клирикам элементарную истину, что "в своей жене нетуть греха", что "ни в грех положена своя жена". У Саввы, женатого священника, является знаменитый вопрос владыке: "аще случится плат женский в порт вшити попу, достоит ли в том служити порте?" Своим ответом владыка вскрыл тайную мысль духовника о нечистоте женщины: "разве жена погана?" [15] Мудрый епископ, даже будучи монахом, удерживает вопрошающего клирика от ригоризма внешнего понимания чистоты-нечистоты. Когда где-нибудь на катехизаторских беседах или на воскресных занятиях для взрослых поднимается тема сексуальных отношений (как правило, со стороны слушателей, у которых всегда бывает багаж неразрешенных недоумений), мы, живя по-мирски, будучи мирянами и семейными людьми, в колее нашего уставного благочестия рассуждаем об этом невероятно тяжеловесными и туманными речениями в духе: "Помышляй всегда, чадо, что постель твоя - гроб твой" [16] и т.д.
    
    Невнятность порождает невроз и манию греха во всем, что именуется сферой половых взаимоотношений. Иногда по этому поводу удается высказать нечто существенное, как это делает С.С.Аверинцев - один из редких христианских мыслителей, обладающий даром накидывать словесную сеть на самую суть вещей: «Христианское учение о плотском естестве человека - сплошная проза, разочаровывающая романтиков. Христианская интуиция говорит, что тут все вовсе не так радужно - однако и не так безнадежно. Даже в самом лучшем, самом благополучном случае остается насущная нужда в очищении и освящении. Даже в самом тоскливом случае путь очищения не может быть окончательно закрыт. Природа человека испорчена грехом, она именно испорчена, а не дурна изначально. Грязь, как известно, - это субстанция не на своем месте; к реальности пола это приложимо до того буквально, что и не решишься выговорить. Зло безбожной и бесчеловечной похоти - это зло духовное, а не сущностное, оно укоренено в "самости", в эгоизме, в ложном выборе, а не в онтологических структурах. Как указывал в свое время К.С.Льюис, для христианина нет какой-то особой сексуальной этики - есть просто этика, единая и неделимая: скажем, супружеская неверность дурна потому же, почему дурно всякое вероломство по отношению к доверившемуся. Нельзя лгать, предавать, нельзя самоутверждаться за счет ближнего, нельзя увлекаться эгоцентрическим самоуслаждением, все равно, собственно плотским или душевным, - в этих отношениях, как и в любых других. И если Синайское Десятословие все же выделяет "не прелюбы сотвори" - в отдельную заповедь, то это потому, что в случае прелюбодейства поселившаяся в душе ложь растлевает и тело, то есть с особой, уникальной полнотой заражает все психофизическое существо человека сверху донизу. Блуд есть великий грех души против тела. "Тело же не для блуда, но для Господа, и Господь для тела", - говорил апостол Павел (1 Кор. 6,13). Именно высокое достоинство тела - для него верховный аргумент против допустимости блуда. <...> Человек устроен вертикально. Прямохождение, столь характерное для человеческого естества, со знаменательностью иконы возносит чело и очи - над более чувственными устами, лицо в целом - над грудной клеткой, сердце - над тем, что Бахтин назвал "телесным низом". Нижнее не отвержено, не проклято; но оно должно быть в послушании у высшего, должно знать свое место. Этот принцип сам по себе характеризует не то чтобы христианскую этику, а попросту человеческую этику; человек достоин своего имени в такой мере, в какой подчинил свое тело - своему духу, своему уму, своей воле и совести. С христианской точки зрения, серьезность блудных, нечистых помыслов и состояний, при которых плоть бунтует против духа, обусловлена в основном их значением как симптомов. Когда человеческий дух берет, так сказать, не тот угол по отношению к своей горней цели, когда духовная жизнь заменяется самоутверждением, самоуслаждением и самообманом (на аскетическом языке - "прелестью") - особенно велико вероятие, что воля внезапно спасует перед самым пустым, самым вздорным, самым низким "хочется"; в том числе у человека, которого все, включая его самого, привыкли считать просто не способным ни на что подобное. В повести Льва Толстого тот самый отец Сергий, который отрубил себе палец, чтобы не впасть в блуд, уступает самому тривиальному соблазну - но лишь после того, как подвижничество стало фальшью, заросло "славой людской"» [17].
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.12.25 | sarkozy

      Re: Та ні, зачаття нe гріх

      Георгій пише:
      > Ось тут добрe один православний інок про цe говорить:
      > http://www.wco.ru/biblio/books/paramanov3/Main.htm
      У "Вартовій вежі" ще не те можна вичитати ..
      
      > Блуд есть великий грех души против тела. "Тело же не для блуда, но для Господа, и Господь для тела", - говорил апостол Павел (1 Кор. 6,13). Именно высокое достоинство тела - для него верховный аргумент против допустимости блуда.
      
      Вчинивши первородний гріх, людина втратила своє високе достоїнство, понизившись в блуд душею і тілом.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2007.12.25 | Георгій

        Re: Та ні, зачаття нe гріх

        sarkozy пише:
        > Георгій пише:
        > > Ось тут добрe один православний інок про цe говорить:
        > > http://www.wco.ru/biblio/books/paramanov3/Main.htm
        > У "Вартовій вежі" ще не те можна вичитати ..
        (ГП) А Ви, панe Cаркозі, підіть до Вашого єпископа, владики Ceмінака, і покажіть йому оцeй наш обмін. Я з ним нeдавно говорив по тeлeфону досить довго, хвилин дeсь так сорок. І щe поговорю. Ви ж гинeтe у Вашій дикій нeнависті до мeнe, в нeнависті, в якій Ви писання православного клірика прирівнюєтe до писань "Вартової Башти." А сьогодні ж Cвятий Вeчір...
        
        > > Блуд есть великий грех души против тела. "Тело же не для блуда, но для Господа, и Господь для тела", - говорил апостол Павел (1 Кор. 6,13). Именно высокое достоинство тела - для него верховный аргумент против допустимости блуда.
        (ГП) Cтосунки чоловіка і жінки в християнському шлюбі НЕ Є БЛУД.
        
        > Вчинивши первородний гріх, людина втратила своє високе достоїнство, понизившись в блуд душею і тілом.
        (ГП) Алe вона, людина (віруюча), спасeна Христом, чий жeртвeнний подвиг знищив цeй пeрвородний гріх. Він, Христос, наш Cпаситeль, благословив людський шлюб, вчинивши Cвоє пeршe чудо на вeсіллі в Кані Галілeйській.
        
        З Різдвом Христовим Вас, панe Юрію! Христос Рождається, славімо Його! Молюся за Вас, і говоритиму щe і щe з Вашими пастирями. Нe хочу, щоби Господь допустив Вашої остаточної загибeлі.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2008.01.06 | sarkozy

          Re: Та ні, зачаття нe гріх

          Георгій пише:
          > sarkozy пише:
          > > Вчинивши первородний гріх, людина втратила своє високе достоїнство, понизившись в блуд душею і тілом.
          > (ГП) Алe вона, людина (віруюча), спасeна Христом, чий жeртвeнний подвиг знищив цeй пeрвородний гріх.
          Спасіння треба уміти взяти з рук Христових, і воно обов'язково прийде, після фізичної смерти ..
          А допоки, -- усі перебуваємо в блуді.
          
          
          > (ГП) Він, Христос, наш Cпаситeль, благословив людський шлюб, вчинивши Cвоє пeршe чудо на вeсіллі в Кані Галілeйській.
          Треба розуміти, що є шлюб.

• 2007.12.25 | sarkozy

  Re: Зачаття правeдної Анни, матeрі Прeсвятої Богородиці

  Георгій пише:
  > За вчeнням Католицької Цeркви, Cв. Анна зачала свою дочку звичайним, природним, біологічним шляхом, хоча якимось містичним чином її дочка була збeрeжeна від пeрвородного гріха.
  Звичайного природнього біологічного шляху з вкрапленням містики -- не буває
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.12.25 | Георгій

    Re: Зачаття правeдної Анни, матeрі Прeсвятої Богородиці

    sarkozy пише:
    > Георгій пише:
    > > За вчeнням Католицької Цeркви, Cв. Анна зачала свою дочку звичайним, природним, біологічним шляхом, хоча якимось містичним чином її дочка була збeрeжeна від пeрвородного гріха.
    > Звичайного природнього біологічного шляху з вкрапленням містики -- не буває
    (ГП) Цe нe до мeнe, а до Ваших римо-католицьких ієрархів. Вони так постановили у 1677 р.

• 2007.12.25 | +О

  Та ні, зачаття нe гріх

  Слава Ісусу Христу!
  Найперше, вітаю всіх, хто вже зустрів Різдво!
  Попалась на очі стаття викладача Українського Католицького Університету доктора Петра Гусака
  ЛЮБОВ, ПОДРУЖЖЯ, СЕКСУАЛЬНIСТЬ: УСВІДОМЛЕННЯ ІСТИНИ
  "I сотворив Бог людину на образ Свiй i на подобу, чоловiком i
  жiнкою сотворив Їх" (Бут. 1.27).
  "Покине тому чоловiк батька й матiр, i пристане до жiнки своєї,
  – і стануть обоє вони одним тiлом" (Бут. 2.24).
  
  I. Наведенi цитати свiдчать, що подiл на статi, взагалi людина як iстота, однiєю з суттєвих рис якої є її статева приналежнiсть, як і статева любов є Божим творiнням, Божою установою. Чоловiк i жiнка У ЇХНIЙ ЄДНОСТI (а не поодинцi!) є образом Божим. Створення жiнки з Адамового ребра - "плотi вiд плотi i костi вiд костей" (Бут. 2.23) є аналоґiєю вiдвiчного родження ЄДИНОСУЩНОГО Слова з Отцевого Лона, а людська статева любов, як найглибша i найтiснiша з усiх видiв природної любовi (бо у нiй особа вiддає цiлу себе - з душею i тiлом - iншiй) є аналоґiчним вiдображенням "perichoresis" - спiлкування Бога Отця та Бога Сина в Любовi, котра є - Святий Дух. Тому ця любов є плiдною, з неї народжується життя - нова ОСОБА, як i Святий Дух iсходить зi спiлкування Божих Осiб.
  Наш Господь i Спаситель Iсус Христос, пiднiсши Своєю присутнiстю у Канi Галилейськiй подружжя до рiвня Таїнства (Йо.2.1-11) та наголошуючи на його нерозривностi (Мт. 19.3-9, Мр. 10. 2-12, Лк. 16.18), вiдкликується до цього ПОЧАТКУ (Мт. 19.8, Мр. 10.6). Святий апостол Павло зве подружжя "великою тайною" та використовує його як образ вiдносин Христа i Церкви (Еф. 5.32). В старозавiтнiх Книгах Бог неодноразово представлений як Наречений, а Iзраїль, Донька Сiону - як невiста. На пiдставi цього богослови трактують Пiсню Пiсень, крiм її прямого значення, як алеґоричне представлення ВЕСIЛЬНОГО СТОСУНКУ БОГА I ДУШI.
  Таким чином, Християнство у своїй сутi та у своїх витоках завжди належно оцiнювало людську статевiсть та подружжя. Навчальний Уряд Церкви (Magisterium) завжди притримувався iстинного погляду на любов i статевiсть: по-перше, завдяки даровi Святого Духа, по-друге, не мiг навчати чогось iнакшого, анiж розумiння, викладеного у Св.Письмi [Пiсня Пiсень, св. ап. Павло (Еф. 5.22-33) та iн.]. Як пише анґлiйсь кий католицький письменник Ґiлберт К. Честертон, "Церква горiла найчистiшим вогнем цiломудрiя, вона умертвляла плоть, але рiзниця (мiж Церквою та манiхеями i ґностиками – П.Г.) була вiд того не меншою, а бiльшою. ... Чоловiк мiг день i нiч стояти на стовпi i вславитися аскезою. Але вартувало йому сказати, що свiт – бридкий, або що женитися – грiх, як його засуджували за єресь". Тим не менше, єретичнi погляди на подружжя i статевiсть не залишилися без впливу. Вони поширювалися в Церквi на рiвнi духовенства та вiрних i витворювали певну ОПIНIЮ щодо цих питань. Така опiнiя знаходила своє вiдображення навiть у творах деяких Отцiв Церкви та пiзнiших церковних авторiв i вiдображалася на практицi, тобто впливала на моральне життя християн. Наприклад, св. Авґустин у своїй "Сповiдi"  нарiкає на свою похiтливiсть, розумiє зв'язок з жiнкою як рабство похотi, "липкий клей насолоди" (Сповiдь VI,12; VIII,6), а окрасою чесного подружжя вважає "впорядковане сiмейне життя i виховання дiтей" (Сповiдь VI,12). Нiде  не говориться тут про ПОДРУЖНЮ ЛЮБОВ та про її велич. Щоправда, св. Авґустин, згадуючи свою нешлюбну жiнку, матiр його сина Адеодата, говорить, що "його серце приросло до неї", та що коли її вiдiрвали вiд нього, то його серце "розрiзали i воно кривавило" (Сповiдь VI,15). Ми можемо розумiти це як любов, але сам св. Авґустин так цього не називає. Причиною такого ставлення до подружньої любовi була, напевне, атмосфера язичеського Риму, яка осквернила i опорочила все пов'язяне зi статевiстю, а також його власна похiтливiсть та невпорядковане життя до навернення. Деяку роль щодо цього питання вiдiгравали мабуть i його колишнi манiхейськi погляди. Так що закиди, буцiм св. Авґустин вiдкидає кохання, якi мiстяться в листi його нешлюбної жiнки Флорiї Емiлiї, незалежно вiд того, чи цей лист є автентичним, чи пiдробкою норвезького автора Юстейна Ґордера  , не є цiлком безпiдставними.
  Правда, говорячи про Стриманiсть (continentia), як вона вiдкрилась йому в її цiломудреннiй гiдностi , св. Авґустин вказує на те, що Дiтрiх фон Гiльдебранд назве: "подружжя з Христом" : "I стриманiсть в них всiх зовсiм не безплiдна: вiд Тебе, Господи, Супруга свого, породила вона стiльки радощiв"  – стан, який не в силах зрозумiти нi язичниця Флорiя Емiлiя, нi сучасний постхристиянський автор Юстейн Ґордер . (Порiвняй: 1 Петр. 4.4). Всепоглинаюча любов до Бога (яка є пiдставою для стриманостi) червоною ниткою проходить крiзь його "Сповiдь" та й крiзь усю творчiсть. Однак створюється враження, що любов до Бога та любов до жiнки є для нього ВЗАЄМОВИКЛЮЧНИМИ.
  Блаженний Дiадох в "Добротолюбiї" говорить, що "...сласть похотная свойственна естеству нашему, какъ вложенная въ него чадородiя ради..." . На ПОДРУЖНЮ ЛЮБОВ нема натяку. 
  Цiлий букет єретичних висловiв манiхейського та стоїчного толку про подружжя i статевiсть знаходимо в "Лiствицi" св. Iоана Лiствичника. Наведу деякi з них: "Сему научаетъ насъ древнiй нашъ праотецъ Адамъ; ибо если бы онъ не былъ побежден чревомъ, то, конечно, не позналъ бы, что такое жена" . Далi: "7. Целомудръ, кто навсегда стяжалъ совершенную нечувствительность к различiю тел" . Цей вислiв означає втрату чоловiчостi i заперечення Божого творiння, як воно описане в Бут. 1.27. "8. Пределъ и крайняя степень совершенной и всеблаженной чистоты состоитъ въ томъ, чтобы въ одинаковом устроенiи пребывать при виде существъ одушевленныхъ и бездушныхъ, словесныхъ и безсловесныхъ" . А цей вислiв означає вiдсутнiсть належного ставлення, i, застосований на практицi, привiв би до приниження гiдностi особи. "11. Поистине блаженъ тотъ, кто стяжалъ совершенную нечувствительность ко всякому телу и виду и красоте" . Цей вислiв теж означає брак "належної вiдповiдi" i заперечення краси як цiнностi, що походить вiд Бога.
  Складається враження, що св. Iоан Лiствичник притримується дуалiстичних, манiхейських поглядiв на природу людини i на тiло. Наприклад, вiн зве людину "душа, одеянная в сiе бренiе, растворенное кровью и мокротами" , "духъ, облеченный въ вещество, враждебное ему и борющееся съ нимъ" . Самовiдречення вiн називає "вражда на тело" , а плоть – смертю . Взагалi, св. Iоан Лiствичник плутає любов i похiть, критикує тих, якi молилися за своїх коханих, i думали при тому, що сповняють обов'язок пам'ятi i закон любовi, та каже, що вони були "движимы духомъ блуда" . Фразою, яка впровадила мене в морально-богословський ступор, була: "Склонные к сладострастию часто бываютъ сострадательны и милостивы, скоры на слезы и ласковы; но пекущиеся о чистоте не бываютъ таковы" . Слiд вiддати належне св. Iвановi Лiствичнику: деякi його вислови є протилежними до манiхейських поглядiв. Наприклад, вiн збентежений словами iншого монаха про те, що блуд, а не єресь є найтяжчим грiхом пiсля вбивства i вiдречення вiд Христа, i що того, хто згрiшив блудом, навiть пiсля покаяння вiдлучають на довгi роки вiд Святих Тайн, згiдно з "апостольськими правилами" . Очевидно, що цi "апостольськi правила" походили мабуть з III-IV столiття i не мали нiчого спiльного з духом Христа, який простив грiшницi i перелюбницi (порiвняй: Мт. 26.6-13; Мр. 14.3-9; Лк. 7.36-50; Iв. 8.3-11). Вiн захоплюється чистотою монаха, який при видi надзвичайної жiночої краси запалав любов'ю до Бога i прослезився (що було "належною вiдповiддю" на красу) , та наголошує, що Ключi Царства були врученi св. Петровi, який не був дiвственником по плотi, "имелъ тещу, а былъ чистъ", тiльки чомусь утотожнює його подружнє життя з "плотскiм грехом" .
  [Слiд вiдзначити, що вчення пiзнього св. Iоана Златоуста про подружжя є протилежним до цих поглядiв (гляди: св. Iоан Златоуст, "Про дiвицтво"). Протилежними до них є i постанови Синоду в Ґанґрi (340-341 роки), який засудив послiдовникiв єпископа Євстатiя за зневажання подружжя (вони не хотiли брати участь у Св. Лiтурґiї, яку служив жонатий священик) .]
  Такi погляди деяких св. Отцiв знайшли своє вiдображення у ставленнi до подружжя i статевостi нез'єдиненої Церкви. Наприклад, в "Известiи оучительномъ" читаємо: "...всякъ же iерей и дiаконъ, имый жену, от смешенiя ея пред' лiтургисанiемъ воздержатися всяко долженъ есть неколикiя дни, но и по служенiи дне того: не воздержайся бо и служай тяжко согрешаетъ". I далi: "Сихъ оубо препятiй, не точiю iерей, но и всякъ хрiстiанинъ, хотяй достойно причаститися божественныхъ хрiстовыхъ таинъ, весьма блюстися долженъ есть... . Постає питання: якщо подружжя є Божою установою, якщо Христос сам говорить, що "стануть обоє вони одним тiлом. ... Тож, що Бог спарував, людина не хай не розлучує" (Мт. 19.5-6), якщо врештi подружжя є Святим Таїнством, то чому подружнє життя повинно суперечити Таїнству Євхаристiї? Навiщо таке обов'язкове стримання? Очевидно, що в основi цього припису лежить манiхейське розумiння подружжя i статевостi як чогось нижчого, скверного, лише як "задоволення похотi" i тому несумiсного з Євхаристiєю. Про подружню любов тут нема мови.
  Непорозумiння щодо подружжя i подружньої любовi не обiйшли стороною i Католицьку Церкву. Хоча для св. Томи Аквiнського подружжя є без сумнiву добром, то все ж таки вiн не зараховує любовi до цiлей подружжя. Згiдно св. Томи, цiлей подружжя є три: 1.Proles – діти, 2.Mutuum adiutorium – взаємна допомога , i 3.Remedium concupiscentiae – лiк  вiд пожадливостi.  Але всi тi цiлi, принаймнi перших двi, можуть бути здiйсненi i без подружжя, а третя принижує особу до рiвня засобу для задоволення пожадливостi. (Дiтрiх фон Гiльдебранд зауважує: якщо основною цiллю подружжя є зродження дiтей, то чому перелюб є грiхом, якщо з нього народжуються дiти? ). Те основне, заради чого було створене подружжя – любов, як образ Бога, який Сам є Любов (гляди: Kатехизм Католицької Церкви 1604 i далi ), св. Тома Аквiнський залишає поза увагою.
  Однак далеко серйознiшi викривлення поширеної в Католицькiй Церквi опiнiї щодо подружжя вiдбулися пiд впливом кальвiнiзму (пуританства), особливо в перiод, знаний в iсторiї пiд назвою "вiкторiанство" (перiод правлiння анґлiйської королеви Вiкторiї – 1837-1901 роки). Подружжя почало вважатися чимось меншовартим у порiвняннi з целiбатом i монашим станом, а все, пов'язане зi статевiстю, стало "табу". Дiвицтво начебто "превозносилося", однак без належного зрозумiння, ЗАРАДИ ЧОГО стан дiвицтва є бажаним i в чому його справжня цiннiсть. Наведу для прикладу цитату з єзуїта Павла Сеньєри, який возвеличує таке "дiвицтво": "...panienЂstwo niewymownie szacuje sieю i w piekle. ... Z?y duch rЧwnie w takim szacunku ma panny, zъe lubo z nienawisЂci, jakaю ma ku cz?owiekowi, pobudza go do utraty tego skarbu; jednak nigdy nie jest tak zadowolonym jak wtedy, gdy s?uzъaю mu panny. To mozъna wniesЂcЂ z tego, izъ w czarach publicznych, z?y duch chce zawsze, aby tam by?a jaka panna; ..." . Що варте таке "дiвицтво", коли така "дiвиця" скотилася до сатанiзму, або опинилася в пеклi?
  Фактично вихвалялося не дiвицтво, а фальшива скромнiсть, лжесором'язливiсть (те, що по-нiмецьки зветься "PrЯderie"). Дуже часто вона вважалася найвищою чеснотою, так, неначе в iнших чеснотах не було вже потреби. (Я достеменно знаю випадок, коли священик заохочував гординю особи, яка загордилася через те, що була "дiвичою". Однак, не буду називати iмен).
  Пуританська мораль не оминула частково i Українську Греко-Католицьку Церкву, i то вже в пiслявiкторiанський перiод. Сам я пам'ятаю з пiдпiлля "поради" священика, типу: "Не хочеш бiльше дiтей – не  живи з жiнкою", так начебто сiм'я була лише машиною для народження дiтей, а не спiльнотою любовi. (У чому тодi полягає вiдмiннiсть сiм'ї вiд гiтлерiвських "злучних пунктiв"?). Менi розповiдали теж про священика – керiвника третього чину в пiдпiллi, який забороняв членкиням цього третього чину статеве життя з їхнiми чоловiками. Мав я нагоду почути подiбнi думки i пiсля виходу з пiдпiлля. Один шанований єромонах переконував мене, що статеве життя є наслiдком первородного грiха i не перестає повторювати, що любов – це "сентименти", якi треба вiдкинути i керуватися лише розумом. Iнший шанований єромонах сказав буквально таке: "Бог так створив, що чоловiка тягне до жiнки, а жiнку до чоловiка, щоби женилися i були з того дiти, I БIЛЬШЕ НIЧОГО ТАМ НЕМА". (Цi достойники, нажаль, не знайомилися анi з матерiалами II Ватиканського Собору (наприклад: Gaudium et Spes 47-52), нi з писаннями Папи Iвана-Павла II).
  
  II. Революцiя поглядiв на любов i статевiсть.
  "Дiтрiх фон Гiльдебранд був тим, хто ввiв вирiшальну змiну. Поява першого видання його маленького твору ЧИСТОТА I ДIВИЦТВО 1927 року "привела, - за визначенням мюнхенського богослова Л. Шефчика, - багатьох  людей до усвiдомлення, а декого до навернення" . "До усвiдомлення" Гiльдебранд привiв не лише окремих християн, але й цiлу Церкву". Виступивши з серiєю доповiдей на з'їздi Католицького Академiчного Товариства в Ульмi у 1923 роцi, Дiтрiх фон Гiльдебранд пiзнiше впорядкував цi доповiдi i так у 1929 р. побачила свiт ще одна його праця, присвячена любовi i подружжю – DIE  EHE ("Подружжя"). Ця праця стала фундаментом для оновлення католицького вчення щодо цiєї тематики i лягла в основу документiв II Ватиканського Собору про любов i подружжя. Що нового внiс Дiтрiх фон Гiльдебранд у розумiння статевостi? (Властиво, це нове було повнiшим та поглибленим усвiдомленням (prise de conscience) вiчного i незмiнного "скарбу", Iстини у вченнi Церкви). Можна вказати на такi основнi моменти: На вiдмiну вiд багатьох церковних авторiв i поширених перед тим уявлень, Дiтрiх фон Гiльдебранд стверджує, що саме ЛЮБОВ творить найглибше i найвластивiше ядро подружжя. Подружжя є тим стосунком, у якому особи є одна для одної об'єктом любовi i повнiстю вiддають себе одна однiй. I саме тому у Священному Писаннi подружжя є прообразом стосунку душi до Бога . Подружжя iснує заради чудесного поєднання двох осiб у любовi, заради любовi . Подружня любов є унiкальним типом любовi, можливим лише "для двох", вона поєднує їх у виняткову "я-ти"-спiльноту .
  Певно, що цiлковито чиста я-ти-спiльнота iснує лише з Нареченим душi - з Iсусом. Врештi, ми повиннi жити тiльки для Нього i подружжя спiльно живе лише для Нього. Але що стосується землi i її дiбр, подружня любов є життям один для одного...
  ЗАКОХАНIСТЬ для Гiльдебранда не є "запамороченням чуттiв" а навпаки, кульмiнацiєю стосунку до коханої особи, джерелом нiжностi, благоговiння i чистоти. Дiтрiх фон Гiльдебранд наголошує на неможливостi трактування подружньої любовi як "дружба плюс тiлесна сфера" і вказує, що лише подружня любов, завдяки своїй своєрiдностi i на вiдмiну вiд iнших видiв любовi вiдкриває доступ до тiлесної сфери, завдяки чому тiлеснiсть сповняє величну мiсiю, поєднуючи двох у повну тiлесно-душевну єднiсть . В самiй сутi подружньої любовi лежить прагнення тривалого, дожиттєвого i спрямованого у вiчнiсть стосунку виключно з однiєю коханою особою . Це саме стосується i тiлесного самовiддання.
  Тiлесне єднання подругiв є такою глибокою iнтимнiстю мiж двома людьми, що вже у його смислi закладено, що з ним сповняється раз i назавжди дiйсне самовiддання. ... у ньому є щось однозначно вирiшального - правдиве вiддання своєї особи iншiй, i через те йому притаманна така ж виключнiсть, як i подружнiй любовi. Вiдповiдно до свого смислу i сутi воно вимагає, щоби це був стосунок лише з однiєю людиною... Воно витворює зв'язок найвищої  нiжностi i найглибшої близькостi, який по своєму смислу є тривалим, у ньому мiститься таке радикальне самовiддання, що у цей зв'язок неможливо вступити з iншою людиною, як довго живе ця людина, якiй себе дана особа так остаточно подарувала .
  Таким чином нерозривнiсть подружжя випливає вже з самої сутi подружньої любовi i тiлесного єднання.
  Однак подружжя – це не лише подружня любов, а й об'єктивна дiйснiсть, яка виникає щойно внаслiдок торжественного акту, у якому подруги виразно i з повною санкцiєю свободи волi дарують себе одне одному на все життя i як наслiдок такого акту, сповняють це самовiддання також i тiлесно. Таким чином виникає об'єктивний зв'язок, що раз створений, iснує незалежно вiд настроїв, примх i капризiв обидвох . Цим пояснюється суттєва нерозривнiсть навiть цивiльних шлюбiв.
  На вiдмiну вiд св. Томи Аквiнського, який вбачає основну цiль  подружжя у продовженнi роду, Дiтрiх фон Гiльдебранд говорить, що так як подружжя по своєму смислу є спiльнотою любовi, то i тiлесне єднання не має лише значення розмноження. Хоча це велика таємниця, що з такого єднання виникає нова людина з безсмертною душею, яку щоразу творить Бог, i тому втручатися у Божi намiри i намагатися вiддiлити єднання в любовi вiд зродження нової людини є нечуваним зухвальством, то все ж таки ця об'єктивна цiль статевостi не є єдиним СМИСЛОМ тiлесного єднання (i через те не може бути суб'єктивним МОТИВОМ для тiлесного спiлкування, iнакше подруги iнструменталiзуватимуть одне одного, взаємно використовуючи себе як засiб для зродження дитини): її первинним СМИСЛОМ є витворення найвеличнiшої спiльноти любовi, у якiй, згiдно зi словами нашого Спасителя, "двоє стають одним тiлом" (Мт. 19.5; Мр. 10.8) . Подружжя, яке з якихось причин, якi неможливо усунути, не має дiтей, не втрачає через те свого значення i своєї внутрiшньої краси, тому що воно освячується подружньою любов'ю i прославляє Бога як найвища спiльнота любовi. Таке подружжя не повинно утримуватися від статевого співжиття, тому що будучи образом єднання душi з Богом, воно як спiльнота посiдає величне значення, i повинно iснувати заради нього самого, а не лише заради його наслiдкiв (дiтей) . Кожне сповнене подружжя є плiдним, i ця плiднiсть виражається не лише у зродженнi дiтей, а у "духовних плодах": у новому життi душi, у моральному зростаннi i взаємовдосконаленнi. Тiльки той, хто розумiє велич подружжя як здiйснення спiльноти любовi, може зрозумiти огиду грiха нечистоти, навiть якщо з нього народжуються дiти .
  Ця велична подружня любов осягає у сакраментальному подружжi незрiвнянну глибину, серйознiсть, чистоту i самопожертву. "...любов до подруга(и) є тут одночасно любов'ю до Iсуса, у iншому люблять одночасно i Iсуса" . Сакраментальне подружжя є не тiльки приреченням взаємної вiрностi, воно є приреченням вiрностi Христовi, якому подруги належать як члени Його Мiстичного Тiла. Таким чином, подружжя стає актом посвяти Боговi, аналоґiчним до монаших обiтiв  . "Зберегти цей святий зв'язок в iдеальнiй формi, плекати його як найвищу спiльноту любовi, берегти, наче святий Храм, вiд осквернення є БОГОСЛУЖIННЯМ" . Таким чином, всi акти любовi, якi сповняють смисл подружжя, як найвищої спiльноти любовi, стають БОГОСЛУЖIННЯМ (у далеко властивiшому значеннi, анiж, наприклад, праця на Божу славу)  44). I коли вже подружжя по своїй сутi (напр., правне подружжя мiж поганами) завдяки притаманним любовi зверненню виключно до однiєї особи та прагненню тривалостi не можна свавiльно розлучати (хоча воно не є абсолютно нерозривним – „Павловий  привiлей”), то сакраментальне подружжя, яке є образом єднання Христа i Церкви, є абсолютно нерозривним. У цiй нерозривностi величний смисл подружжя знаходить своє справжнє сповнення .
  Оскiльки сакраментальне подружжя є для обох подругiв шляхом до все тiснiшого з'єднання з Христом, а зростання в подружнiй любовi означає також i зростання в любовi до Iсуса, то стан богопосвяченого дiвицтва є незрiвнянно величнiшим, тому що вiн ЯК СТАН означає ПОДРУЖЖЯ З ХРИСТОМ (а не тому, що у ньому вiдсутня подружня любов). Сама лише неодруженiсть, без "заручин з Христом", є нижчою, гiршою вiд подружжя, а не вищою. Богопосвячене дiвицтво є тому величнiшим станом, що воно вимагає БIЛЬШЕ ЛЮБОВI у порiвняннi з одруженим станом, i горе тим, якi, будучи у цьому вищому станi, замiсть зростати в гарячiй любовi i чутливостi, затвердiвають серцем, перетворюють своє серце в могилу i тупiють в стоїчнiй "розсудливостi" . Лише така гаряча всепоглинаюча ЛЮБОВ ДО БОГА є НАЛЕЖНИМ МОТИВОМ I ПIДСТАВОЮ  для богопосвяченого дiвицтва (целiбату, монашества i т.п.), всi iншi мотиви є негiдними.
  [В цьому Дiтрiх фон Гiльдебранд перегукується з анґлiканським богословом К.С. Льюїсом (C.S. Lewis), який пише: "Небезпечно вимагати вiд людини, щоби вона вiдкинула земну любов, коли вона до неї i не доросла. Дуже легко не любити ближнього i думати, що це в нас вiд любовi до Бога!". Iншими словами: лише той (чи - "та") гiдний прийняти стан богопосвяченого дiвицтва, хто здатний до подружньої любовi, до кохання, але вiдмовляється вiд цього заради любовi до Бога.] Таким чином, Дiтрiх фон Гiльдебранд започаткував революцiю в поглядах на статевiсть i подружжя i численнi його думки лягли в основу вчення II Ватиканського Собору про подружжя (Порiвняй: Gaudium et spes ("Радiсть i надiя") - Душпастирська конституцiя про Церкву в сучасному свiтi, пункти 47-52).
  
  + + +
  Кароль Войтила як фiлософ i як Папа Iван Павло II присвятив численнi твори проблематицi любовi, статевостi та подружжя. Можна назвати тут i його раннi твори, такi як "Iнстинкт, любов, подружжя", "Релiґiйне переживання чистоти", "Przy sklepie jubiliera", i пiзнiшi: "Mi?osЂcЂ i odpowiedzialnosЂcЂ", а також пастирськi послання та енциклiки: "Familiaris cosortio", "Mulieris dignitatem", "Evangelium vitae" та iншi. Щоби коротко охарактеризувати внесок Кароля Войтили – Папи Iвана-Павла II у розвиток католицького морального вчення, найбiльш вдалим буде процитувати слова сучасного австрiйського фахівця з морального богослов’я, єпископа-помiчника зi Зальцбурґа Андреаса Ляуна:
  ...ґрунтуючись на текстах Собору та на тезах Павла VI, Iван Павло II ... розгорнув католицьке вчення про людську любов у подиву гiдний спосiб, висвiтлив по-новому i настiльки поглибив, - шляхом глибокого аналiзу Бiблiйних текстiв, вiд Книги Буття i Пiснi Пiсень аж до Нагiрної Проповiдi, - що можна ствердити, що цей розвиток католицького вчення перевершує все, що було досягнуто в цiй дiлянцi за двадцять столiть iсторiї Церкви. ...Порiвняймо найкращi й найважливiшi тексти на цю тему з тим, що проголосив нинiшнiй Папа, i ми зрозумiємо: ми є свiдками дарованого нам самим Богом часу духовного прориву, який можна порiвняти з iншими важливiшими моментами розвитку вчення, що змiнювали й визначали iсторiю Церкви. Отож, можна ствердити без улесливого перебiльшення: ще нiколи учительський уряд Церкви не вiв мову про подружню любов, про подружнi обiйми та їхнє "специфiчне, справдi надзвичайне" значення (Iван Павло II) для чоловiка й жiнки так, як це ми бачимо на прикладi останнiх десятилiть.
  <...>
  Цю новiтню, авторитетно подану статеву мораль Церковного вчення можна коротко окреслити такими рисами: Людина є образом Божим. Тому любов є її "основним i природним покликанням". Є два особливi шляхи, на яких можливо здiйснити це покликання до любовi у життi: один з них полягає в об'єднаннi з Христом у таємничiй безшлюбностi "задля Царства Небесного", iнший - це подружня любов (Iван Павло II, Familiaris Consortio, 13).
  Ця любов охоплює все людське єство, тiло i душу, усi сили серця, волi i тiла. Вона вимагає остаточного рiшення "аж до самої смертi". Тiлесне єднання є зовнiшнiм знаком цiлковитого самовiддання, знаком, який без шлюбної згоди i любовi втрачає властивий йому змiст i перетворюється у грiх. З iншого боку, подружня любов прагне єднання i саме тому св. Павло може говорити про "шлюбний обов'язок" (1 Кор. 7.3), який правильно зрозумiти можна лише власне як "обов'язок любовi" (Casti connubii, 69). Далi, ця любов є за своєю сутнiстю плiдною: подруги повиннi спiльно жити за покликанням усiх християн до святостi i повиннi, як це є самозрозумiлим для любовi, жити один для одного. ... Плiдна подружня любов знаходить своє завершення у дитинi.
  Усi норми, усi приписи та заборони, якi стосуються статевого життя людей, повиннi сприйматися як наслiдок послiдовної етики любовi. Це стосується не лише вiдмови вiд подружньої зради, але й вiд передшлюбних стосункiв, якi - як влучно висловився Пауль Цулєндер - завжди є "передчасними". Це стосується також вчення "Humanae vitae", подiбно як i вiдкинення штучного заплiднення. У всiх цих випадках вiдсутнiй або ж штучно виключений один з елементiв духовно-тiлесної любовi. З точки зору католицького вчення можна ствердити, що всi неморальнi способи поведiнки мiстять у собi дуалiзм, тобто порушення подиву гiдної єдностi подружньої любовi, яка охоплює тiло i душу, минуле i майбутнє, самовiддання особистостей i їхню щиру вiдкритiсть для нового життя.
  ... Моральна система iмунiтету, притаманна любовi, яка боронить її перед зараженням статевим еґоїзмом, називається цнотливiстю. Вона не має нiчого спiльного з обмеженнями любовi i полягає у рiшучiй боротьбi проти будь-яких форм статевої нелюдяностi.
  ... у своїй повнотi плiдна любов чоловiка i жiнки, що зберiгає свою чистоту у грiховному свiтi, є знаменням, аналоґiєю i наочним вiдображенням вiдношення мiж Богом та Його улюбленою Церквою .
  Це моральне вчення Церкви повинно бути прийняте, осмислене та впроваджене в життя i в Українськiй Греко-Католицькiй Церквi – на  рiвнi морального богослов’я, сповiдництва та практичного життя.
  
  ______________________________________
  З повагою
  о.Олег