Протоієрeй В. Cтeрльцов. Пастирська антропологія (укр.)
03/14/2008 | Георгій
Цікава стаття православного богослова, українською мовою, з офіційного сайту Київської Духовної Акадeмії:
http://www.bogoslov.kiev.ua/lister.php?uid=103&lang=
Ось нeвeличкий уривок:
"... з П’ятидесятниці починається новий період, коли людські особистості сприянням Духа Святого, повинні вільно здобувати те обоження, що їхня природа раз і назавжди знайшла в Христі. У Церкві воля і благодать співдіють. Поважаючи волю людини Бог допускає, щоб продовжувався час гріха і смерті: Він не хоче насильно нав’язувати Себе людині, а хоче від неї відповіді віри і любові. Наше становище, однак, незрівнянно перевершує райський стан: ми дійсно більше не ризикуємо втратити благодать, ми завжди можемо брати участь у Боголюдській повноті Церкви. Самі умови нашої немочі, що цілком прийняв на Себе Христос, покаянням і вірою розкриваються назустріч таємниці любові. Отже, історія Церкви - це вільне усвідомлення людьми єдності, закінченого в Христі і завжди присутнього в Церкві, де вже дароване вічне сяйво Царства.
У пролозі Євангелія від Іоанна, що відноситься одночасно до Христа і до Трійці, звучить у 14-му вірші велика істина християнства - впевненість у тім, чого марно шукав молодий Августин у метафізиці Платона: "Слово стало плоттю".
Все, що ми знаємо про Пресвяту Трійцю, ми довідалися через втілення, підкреслює святий Іоанн Богослов. Одкровення завершується, коли одна із Божественних Осіб, Син Божий, стає Сином Людським і "живе з нами". Безсумнівно, нехристиянська думка часто вгадувала таємниче значення числа три, але ці передчуття вона огортала сутінком двозначних символів. Для повного одкровення про Трійцю було необхідне втілення. Зі Старого Завіту як би знялося покривало і він відкрив свою тринітарну сутність.
Дійсно, "плоть" - це остання межа втілення: не тільки душа, але і тіло "сприйняті Христом". Слово "плоть" позначає тут саме всю людську природу в її цілому. Син залишається Богом у лоні незмінної Трійці, але щось додається до Його Божества: Він стає людиною. Незбагненний для розуму парадокс: без зміни Своєї Божественної природи, яку ніщо не може применшити, Слово цілком приймає на Себе наш стан, аж до прийняття самої смерті. Цю таємницю, цей переважаючий прояв любові можна сприймати тільки в термінах особистого життя: особистість Сина переборює межі між трансцендентним й іманентним і вступає в людську історію.
У Христі була воля не тільки Божественна, але і воля людська і, оскільки, між Сином і Отцем відбулося немов би якесь розлучення, згода цих двох воль у Христі означає слухняність Сина Отцеві, і таємниця слухняності і є таємниця нашого спасіння.
Син втілюється для того, щоб відновити можливість з’єднання людини з Богом, але воно неможливе без участі самої людини. Перша перешкода до цього з’єднання - розлучення двох природ (людської і Божественної) - усунута самим фактом втілення. Залишаються дві інших перешкоди, зв’язані з занепалим станом людини: гріх і смерть. Справа Христа - їх перемогти, вигнати з земного космосу. Так смерть Христова усуває перешкоду, споруджену гріхом між людиною і Богом, а Його воскресіння вириває в смерті її "жало". Бог сходить у безодню гріха, щоб людина змогла піднятися до Божества. "Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом", - тричі знаходимо ми у святого Іринея. Цей же вислів ми знову бачимо у святого Афанасія Великого і, зрештою, він стає загальним для богословів всіх епох. Апостол Петро перший написав, що "ми повинні стати причасниками Божественного єства" (2Пет.1,4). Глибокий зміст втілення таїться в цьому фізичному і метафізичному баченні благодатно перетвореної природи.
"Перша людина Адам стала душею живою; а останній Адам є дух животворчий... Перша людина - із землі, земна, друга Людина - Господь з неба. Який земний, такі й земні, і Який небесний, такі і небесні. І як ми носили образ земного, так будемо носити й образ небесного" (1Кор.15, 46,47-49).
Отже, Христос, що прийшов з неба - Новий Адам, Людина друга й остання. Чи не виявляє ця "Небесна Людина" на нашій землі якусь іншу небесну і вищу людяність, як вважали деякі гностики? Але в чому ж тоді складалося би втілення? Адже Христос пройшов би через Свою Матір, нічого від Неї не сприйнявши. Таємниця ж втілення - це таємниця Боголюдини, що істинно з’єднала в Собі обидві природи і сприйняла від Пречистої Діви її людське єство. Чудо смиренності: Слово "приймає" від власного Свого творіння, Бог у вирішальний момент благовіщення просить у Марії початок Свого людства, власну Свою людську природу.
Людська особистість - не частина сутності людського, подібно тому як Особи Пресвятої Трійці - не частини Сутності Божественного. Перший чоловік, що містив у собі всю сукупність людської природи, був також і єдиною особистістю. Немає ніякого розходження між людиною, утвореною на початку створення світу, тим, хто прийде наприкінці його: вони однаково носять у собі образ Божий... Отже, людина, створена за образом Божим - це природа, зрозуміла як ціле. Вона ж має в собі подобу Божу. Божественний образ, властивий особистості Адама, відносився до всього Людства, до "уселюдини". Образ Божий досягає своєї досконалості тільки тоді, коли людська природа стає подібною до природи Божої, коли вона повністю приєднується до нетварних благ. Однак існує тільки одна природа, загальна для всіх людей, хоча вона і здається нам роздробленою гріхом, розділеною між багатьма індивідами. Ця первозданна і відновлена в Церкві єдність природи представляється апостолу Павлу настільки абсолютною, що він іменує її "Тілом Христовим".
http://www.bogoslov.kiev.ua/lister.php?uid=103&lang=
Ось нeвeличкий уривок:
"... з П’ятидесятниці починається новий період, коли людські особистості сприянням Духа Святого, повинні вільно здобувати те обоження, що їхня природа раз і назавжди знайшла в Христі. У Церкві воля і благодать співдіють. Поважаючи волю людини Бог допускає, щоб продовжувався час гріха і смерті: Він не хоче насильно нав’язувати Себе людині, а хоче від неї відповіді віри і любові. Наше становище, однак, незрівнянно перевершує райський стан: ми дійсно більше не ризикуємо втратити благодать, ми завжди можемо брати участь у Боголюдській повноті Церкви. Самі умови нашої немочі, що цілком прийняв на Себе Христос, покаянням і вірою розкриваються назустріч таємниці любові. Отже, історія Церкви - це вільне усвідомлення людьми єдності, закінченого в Христі і завжди присутнього в Церкві, де вже дароване вічне сяйво Царства.
У пролозі Євангелія від Іоанна, що відноситься одночасно до Христа і до Трійці, звучить у 14-му вірші велика істина християнства - впевненість у тім, чого марно шукав молодий Августин у метафізиці Платона: "Слово стало плоттю".
Все, що ми знаємо про Пресвяту Трійцю, ми довідалися через втілення, підкреслює святий Іоанн Богослов. Одкровення завершується, коли одна із Божественних Осіб, Син Божий, стає Сином Людським і "живе з нами". Безсумнівно, нехристиянська думка часто вгадувала таємниче значення числа три, але ці передчуття вона огортала сутінком двозначних символів. Для повного одкровення про Трійцю було необхідне втілення. Зі Старого Завіту як би знялося покривало і він відкрив свою тринітарну сутність.
Дійсно, "плоть" - це остання межа втілення: не тільки душа, але і тіло "сприйняті Христом". Слово "плоть" позначає тут саме всю людську природу в її цілому. Син залишається Богом у лоні незмінної Трійці, але щось додається до Його Божества: Він стає людиною. Незбагненний для розуму парадокс: без зміни Своєї Божественної природи, яку ніщо не може применшити, Слово цілком приймає на Себе наш стан, аж до прийняття самої смерті. Цю таємницю, цей переважаючий прояв любові можна сприймати тільки в термінах особистого життя: особистість Сина переборює межі між трансцендентним й іманентним і вступає в людську історію.
У Христі була воля не тільки Божественна, але і воля людська і, оскільки, між Сином і Отцем відбулося немов би якесь розлучення, згода цих двох воль у Христі означає слухняність Сина Отцеві, і таємниця слухняності і є таємниця нашого спасіння.
Син втілюється для того, щоб відновити можливість з’єднання людини з Богом, але воно неможливе без участі самої людини. Перша перешкода до цього з’єднання - розлучення двох природ (людської і Божественної) - усунута самим фактом втілення. Залишаються дві інших перешкоди, зв’язані з занепалим станом людини: гріх і смерть. Справа Христа - їх перемогти, вигнати з земного космосу. Так смерть Христова усуває перешкоду, споруджену гріхом між людиною і Богом, а Його воскресіння вириває в смерті її "жало". Бог сходить у безодню гріха, щоб людина змогла піднятися до Божества. "Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом", - тричі знаходимо ми у святого Іринея. Цей же вислів ми знову бачимо у святого Афанасія Великого і, зрештою, він стає загальним для богословів всіх епох. Апостол Петро перший написав, що "ми повинні стати причасниками Божественного єства" (2Пет.1,4). Глибокий зміст втілення таїться в цьому фізичному і метафізичному баченні благодатно перетвореної природи.
"Перша людина Адам стала душею живою; а останній Адам є дух животворчий... Перша людина - із землі, земна, друга Людина - Господь з неба. Який земний, такі й земні, і Який небесний, такі і небесні. І як ми носили образ земного, так будемо носити й образ небесного" (1Кор.15, 46,47-49).
Отже, Христос, що прийшов з неба - Новий Адам, Людина друга й остання. Чи не виявляє ця "Небесна Людина" на нашій землі якусь іншу небесну і вищу людяність, як вважали деякі гностики? Але в чому ж тоді складалося би втілення? Адже Христос пройшов би через Свою Матір, нічого від Неї не сприйнявши. Таємниця ж втілення - це таємниця Боголюдини, що істинно з’єднала в Собі обидві природи і сприйняла від Пречистої Діви її людське єство. Чудо смиренності: Слово "приймає" від власного Свого творіння, Бог у вирішальний момент благовіщення просить у Марії початок Свого людства, власну Свою людську природу.
Людська особистість - не частина сутності людського, подібно тому як Особи Пресвятої Трійці - не частини Сутності Божественного. Перший чоловік, що містив у собі всю сукупність людської природи, був також і єдиною особистістю. Немає ніякого розходження між людиною, утвореною на початку створення світу, тим, хто прийде наприкінці його: вони однаково носять у собі образ Божий... Отже, людина, створена за образом Божим - це природа, зрозуміла як ціле. Вона ж має в собі подобу Божу. Божественний образ, властивий особистості Адама, відносився до всього Людства, до "уселюдини". Образ Божий досягає своєї досконалості тільки тоді, коли людська природа стає подібною до природи Божої, коли вона повністю приєднується до нетварних благ. Однак існує тільки одна природа, загальна для всіх людей, хоча вона і здається нам роздробленою гріхом, розділеною між багатьма індивідами. Ця первозданна і відновлена в Церкві єдність природи представляється апостолу Павлу настільки абсолютною, що він іменує її "Тілом Христовим".