03/18/2008 | Георгій

Надзвичайно цікава полeмічна, апологeтична книжeчка сучасного італійського автора (http://www.apologet.kiev.ua/content/category/2/121/35/). Ось характeрний уривок.

***********
А МОЖЕ, ЦЕ ДІЙCНО ПРАВДА?

"Бог є або Його нема: Але яку з цих двох гіпотез прийняти?
Наш розум, у цьому випадку, не здатний конкретно щось
визначити: нескінченна плутанина думок відмежовує нас від Істини.
А на межі того безкінечного відокремлення відбувається гра,
в якій випаде орел- або -решка: Що загадаєте?
З погляду логіки не можете поставити ані на те, ані на інше;
інтелект безсилий довести жодну з двох гіпотез."
Блез Паскаль

Серед інтелігенції загалом, не прийнято провадити розмови про Ісуса. Ця тема, як і все, що стосується справ найбільш потаємних, чи грошей або потойбічного життя, належить до етичних табу, що немов «заморожують» вишуканий плин світських бесід.
Упродовж аж занадто багатьох століть траплялися релігійні дивацтва. Надто вже часто Назарянина представляли широкій громадськості як сентиментального й гротескного блондина з довгим волоссям і голубими очима — Господа Ісуса — для жінок. А скільки разів з нагоди першого Св. Причастя, нам нав`язували уяву про такого собі солодкавого «Ісусика, який прийде до твого серденька...»
Отож, не варто виявляти подив, чому ім`я Ісус чимало славетних осіб немов «насичували» відразою, і чому тепер Його сприймають як табу.
Здобуваємо дипломи про вищу освіту, зокрема з історії, хоча мало що знаємо про таємничого галилейського теслю, який «розчахнув» історію людства навпіл: до Ісуса Христа та після Нього.
Здобуваємо дипломи з класичної філології та докладно орієнтуємося у греко-римській міфології, яку вивчали з оригіналів, але попри те навіть не поцікавилися, навіть не поглянули на первотвір Нового Завіту.
Дивовижно: відлік часу на Ісусі закінчується і від Нього починається знову. А Він, у той самий час, начебто нам невідомий: відряджаємо Його в небуття або вважаємо банальним предметом.
Навіть священики, попи та пастори мало говорять про Нього. Щоправда, немов віддаючи данину, щонеділі посилаються на Нього у мільйонах промов, гомілій, проповідей... Однак дуже часто складається враження, що для них віра в Ісуса не становить жодних труднощів. Є, радше, фактом очевидним.
Висловлюємо наукові гіпотези про євангельські тексти, а скільки, однак, є таких духовних «авторитетів», які зі своїми адептами часто сходять із пропові-дальниці до «підвалин» віри, аби ще раз упевнитись: а фундамент насправді закладено? Сьогодні також є небагато і тих, хто намагається переконатися у міцності наріжного каменя, на якому, як стверджують — опора їхньої віри та Церкви. На проміжку двохтисячної історії людства, ім`я Ісус неодноразово ототожнено, і без жодного посередництва, з іменем самого Бога. Та, однак, навіть до такого нечуваного скандалу більшість людей просто звикла; начебто їх запаморочили пахощі церковних кадильниць.
В одному з таємничих висловів, який в апокрифічному євангелії представлено як вислів Ісуса, зазначено: Хто здивується, буде панувати. Більшість людей, схоже, втратили дар здивування...
Водночас, дослідження суспільної думки довели, що зі ста осіб (а це один із багатьох прикладів), шістдесят чотири — вважають Ісуса особою найбільш неординарною в історії. Друге місце, однак віддалене великим проміжком у цій подиву гідній класифікації, посів Мартин Лютер Кінг. Після нього — Ганді, далі— Маркс [1].
Респонденти повідомили, що хотіли би знати більше про тематику, яка стосується Ісуса, одержати про Нього, перш за все, фахово обґрунтовану та достовірну інформацію, але, на жаль, не знають де її знайти...
Світська культура й преса, хоча і не мають достеменних понять про віру, але цікавляться інституціями (Ватиканом, Церквами...), які спираються на неї. Духовні запити віруючих, з іншого боку, здебільшого мають схильність до розважань у царині аскетики чи контемпляції Ісуса. Вони (віруючі), як ми зазначили, не надто заглиблюються у невідомі проблеми історичної природи.
Ганс Кюнг риторично запитує: «Чи насправді Христос, не тільки в рамках християнства, але і поза ними, був тим великим Незнайомцем, який і християнство зробив — як знаємо — таким незбагненним?»
Це абсолютна неправда, що сьогодні вже ніхто не цікавиться проблематикою Ісуса. Бібліографія, яка Його стосується, подібна на безмежний океан, де постійно відбуваються бурі.
Тільки у XIX столітті Йому присвячено аж понад 62000 томів. У каталозі Національної бібліотеки Парижа, яка є дзеркалом західної культури, кількість карточок з іменем Ісус займає друге місце. Перше — посідає слово Бог.
Упродовж багатьох століть дискусія про Ісуса — неначе заборонена територія, яку пильно стережуть духовні особи й світські авторитети. Це вони, власне, — як фахівці — створили тисячі «талмудів» та посилаються одні на других у нескінченному диспуті «метрів».
А людям простим дісталися тільки молитовники та простенькі релігійні книги, які, окрім того, бувають, навіть недбало аргументованими й суто агітаційними.
Врешті-решт, більшість із нас не здогадується про те, що стосовно історичності особи Ісуса вже були запропоновані всі можливі гіпотези, потім їх спростували, далі знову запропонували, ще раз відкинули, і так — до сьогодні. Кожне слово Нового Завіту безліч разів «пересіювали» крізь різні «сита». Поміж книг, які нам тільки відомі, текст Євангелія є найбільше дослідженим та проаналізованим із прискіпливістю гідною подиву.
До людини, що не ознайомлена з суттю проблематики стосовно історичності особи Ісуса, долинав тільки приглушений відгомін наукових дебатів. І так тривало майже дві тисячі років, аж поки в останні три століття «сито» теологічної критики змінилося. У той час, коли до XVIII століття предмет диспуту знаходився радше всередині християнства (мова йшла або про правовірність, або про єресь), то від того моменту (XVIII ст.) з`явилася й зовнішня критика: започатковано нищівні судження про тексти Святого Письма (щодо їх достовірності), які є фундаментом християнської віри. Сумнівам були піддані навіть такі знання про Євангеліє, які до того часу визнавалися достеменними навіть у найбільш гострих і агресивних полеміках. Дискусія заторкнула питання про віру в особливому зв`язку: людина-Ісус-Бог, а також про визнання Ісуса — Христом, тобто Месією, якого очікував Ізраїль.
Але цей диспут, незалежно від предмету обговорення, завжди провадили тільки декілька «докторів». Ось, що пише Жан Ґіттон, французький письменник, якого автор цієї книги щиро шанує та багато в чому йому завдячує: «Численна громадськість переконана, що це (дебати) є для неї справа недоступна; це — тільки суперечка вчених і теологів, яка знаходиться поза межами їх громадської компетенції. Вагомою перешкодою для формування власного погляду є факт, що не кожний прагне змінити свої погляди: невіруючий, щоб обстоювати свою невпевненість в історичність євангельського Ісуса, а віруючий, щоб не похитнути свою віру; і, в такий спосіб, це кардинальне питання знову замовчують» [2].
Подальші сторінки у цій книзі, представлятиме автор, який не погодився з такою невиразною позицією; він здійснив вторгнення у заборонену зону, яка зарезервована, принаймні умовно, тільки для фахівців.
Автор є тільки «профаном», і на власний ризик прокрався у «Святая Святих», де пишуть по-німецьки або по-латині, де відбуваються дискусії про значення гебрейських слів, арамейських стел та грецьких манускриптів. Він (автор) — ні науковий працівник, ні духовна особа: звичайний світський чоловік.
У цьому дослідженні застосовано журналістський спосіб здобуття інформації, найперше для самого себе, щоб потім представити її, як подарунок, своїм читачам.
Автор знає редакції щоденних газет і тижневиків, але не має «зеленого» поняття про зали папських університетів, бо не належить до «двору»; останній доволі часто є тільки «ґето» християнства, — хоча і в культурному аспекті.
Розповідати про себе є ризикованим і дратуючим.
Та, однак, я вирішив це зробити тому, що хотів докладно розповісти читачеві, яким був початок мого вступу на шлях пошуку «слідів» Бога: почав із сумнівів або, якщо вже бути відвертим, з байдужості. Як багато-хто у наш час. Як той або цей, чи інший. Я був далеким від віри, коли розпочинав свої дослідження після завершення вісімнадцятирічного навчання у державних школах. І саме тому був змушений наново вивчити все, що стосується релігії, починаючи від нуля.
У світській школі релігії єдиними священиками, яких я зустрічав, були ті, що читали учням лекції за встановленим зразком державної програми.
Потім, несподівано навіть для самого себе, я вдався у пошуки духовного скарбу Палестини першого століття після Різдва Христового, які ставали чимраз все більше захоплюючими. Першою ланкою цього пошукового «ланцюга» став примірник книги «Думки» Паскаля, який я купив, щоб використати для написання дипломної роботи з питань політології під час здобуття університетського диплому.
І, власне, Блезу Паскалеві я присвятив свою книгу «Гіпотези про Ісуса»: без нього вона б ніколи не з`явилася. Або була б цілком іншою.
«Гіпотези» також присвячено численній армії тих осіб, які впродовж минулих століть невтомно шукали пояснення для найбільш принадної з усіх відомих нам сенсаційних повістей: про початки християнства.
А щоб дати втягнути себе у цей пошук, зовсім непотрібно мати уподобання до детективів. Кожний із нас, тією чи іншою мірою, однаково має приналежність до історії походження християнства тільки завдяки самому факту свого існування.
«Ти пливеш на цьому кораблі, і ти також на ньому знаходишся», — нагадує Паскаль кожному, хто хотів би забути про проблему свого призначення.
Хочемо ми того чи ні, подобається це комусь чи ні, але впродовж багатьох століть: в Європі, Америці, Океанії, Африці й Азії — ці два склади (Ісус) пов`язані з самим сенсом нашого призначення. Від початків Римської імперії й аж до наших часів, про це вперто стверджують ті, хто вірить, що саме в імені Ісус потрібно шукати достовірну відповідь на головні питання людини; стверджують ті, хто рішуче пов`язує Його особу з незбагненною концепцією Сина Божого; стверджують ті, хто переконаний, що до Його місії, яку Він здійснив, залучені всі люди у той чи інший спосіб.
На сторінках цієї книги я зробив спробу дослідити наскільки є достовірним підґрунтя тієї неймовірної рішучості, з якою послідовники Ісуса постійно переконують громадськість, що отой таємничий палестинець є їхнім Відкупителем.
Дещо пізніше постараюся пояснити читачам, чому я вважаю, що у цьому світовому релігійному хаосі, в якому ми живемо, власне Йому доцільно присвятити трохи свого часу. Чому саме Ісус, а не, наприклад, Магомет, Лао-Дзи чи Заратустра?
Я зібрав чимало відомостей, які мають допомогти мені відповісти на зазначені питання; хоча б на деякі з них, бо на всі, очевидно, неможливо дати відповідь. А, передусім, на те питання, яке — принаймні маю таке сподівання — ставлять перед собою всі, хто не лінується мислити; для кого кожний прожитий день — проблема, подекуди навіть настільки дошкульна, що зовсім не залишається часу для пошуків у ділянці вирішення тієї «проблеми», яка є понад усіма проблемами і має найглибшу природу.
Ця «проблема» зумовлює такі питання, які більшість людей не хочуть брати до уваги; вони для більшості видаються смішними, вартими уваги тільки дитячого розуму, а не дорослої людини: хто ми? звідки приходимо у цей світ? куди прямуємо?
Чи існує для людства якесь майбутнє поза недоступною лінією горизонту? Чи ми ненароком — немов поштова бандероль, зразок без вартості, який акушерка адресує гробареві?
До акушерки і після гробаря людське життя становить дві незбагненні для нас таємниці. Перед народженням і після смерті — з обох сторін — наше існування «занурене»! у безвість, але поза всяким сумнівом — у вічність; у вічність, чи в «ніщо», з якого приходимо, та в які, безперечно, відійдемо знову.
Хтось порівняв долю всього людства з несподіваною пригодою людини, яка раптово прокинулась у поїзді, що мчить серед нічної темряви. Звідки вирушив цей поїзд, в якому ми всі збудилися? Навіть не знаємо, коли і навіщо він вирушив? Куди прямує? І чому саме цей поїзд, а не інший?
Є такі «пасажири», яких цілком задовільняє тільки одне: обстежити купе, вивчити розміри свого сидіння та з`ясувати наскільки воно витривале, щоб спокійно влягтися для подальшого сну, в кращому випадку, ще познайомитися зі своїми супутниками, щоб зорієнтуватися у навколишньому оточенні; цього їм цілком достатньо, а все решта їх вже не стосується. І навіть, якщо згодом серед нічної темряви й тиші, якась незбагненна туга охопить їхні душі, вони завжди знайдуть спосіб, щоб подумки позбутись неспокою та вдатися в мрії про щось інше. Принаймні такий «рецепт» запропонував суспільству поет Данте: «Краще у вирі життя забути про Всесвіт, аніж безплідно витрачати зусилля для пізнання незбагненної таємниці цього безмежного простору».
«Я достеменно не знаю про те: хто привів мене у цей світ, чим є цей світ, ким я є...
Коли спостерігаю вражаючі простори Всесвіту, який мене оточує, бачу себе прив`язаним до якогось кутка цього безмежжя, і не знаю, чому я з`явився саме у цьому місці, а не в іншому. І мені невідомо, чому цю коротку мить мого життя, яку мені назначено прожити саме у цьому, а не в іншому місці безмежної Вічності, яка вже була переді мною, і яка ще настане — вже після мене. Довкола себе бачу лише безкінечність, яка оточує мене немов атом, як тінь, що триває одну неповторну й безповоротну хвилину. Все, що я знаю, це тільки те, що незабаром маю померти; але те, що найбільше мені невідоме — є, власне, смерть, якої мені неможливо уникнути.
«Величний божевільний», «хворий і неврівноважений», «вічна дитина», «зарозумілець, який не примирився з реаліями сумніву», «геній, викрадений із науки» — це тільки деякі з тих висловів, якими, поміж ще ряду інших, «нагороджено» Паскаля, автора вищевказаних слів, який насправді був винним тільки у тому, що тридцять дев`ять років свого життя присвятив пошукам: чи, випадково бува, не віднайдеться код, для розв`язки таємниці людського фатуму.
Для тих, хто лицемірно втішали його перед смертю, він іронічно зазначив: «Люди не можуть уникнути нужди, смерті, агонії, та, однак, вони таки знайшли вихід із цього становища і дійшли висновку, що будуть щасливими тільки тоді, коли зовсім забудуть про свої негаразди» [3].
Або, з гіркотою роздумуючи, Паскаль писав: «Чутливість людини до справ другорядних, і навпаки — її байдуже ставлення до великих, є ознакою незбагненного збочення».
Паскаль дійсно однаково любив і шанував обидві категорії людей: «віруючих» і «маловірів». Тобто кожного з тих, хто біля «столу», за яким розігрується карта людського життя, вибрав одну з двох пропозицій: «Бог є або Його нема». Але яку з цих двох гіпотез сприйняти? [...] На рубежі того нескінченного відокремлення відбувається гра, в якій випаде «орел» або «решка». Що загадаєте?»
Натомість Паскаль не міг збагнути позицію тих, хто не хотів обрати ані те, ані інше. «Спадкоємець докладе зусиль, щоб віднайти титули, які б підтвердили його походження. Думаєте, що він скаже: «Вони (титули) фальшиві», — і не знайде способу, щоб у цьому переконатися?» А в кінці своїх міркувань завершує думку в радикальному стилі, притаманному тільки йому: «Так, отже, не тільки завзятість тих, хто шукає, підтверджує існування Бога, але і байдужить тих, які Його цілком ігнорують».
Повернімося ще хоча б на хвилю до наведеного прикладу про поїзд. У даному випадку навіть найбільш самовпевнені зможуть дати тільки одну відповідь: поїзд врешті-врешт в`їде у темний тунель, але ніхто перед тим не зможе вийти з нього. «Пасажири» не знають нічого й про те, що чекає на них у кінці того загадкового отвору.
Дехто стверджує: «Нема нічого, є тільки темрява».
Думка гідна поваги.
А проте, вона досить хибна — відсутні достеменні докази. Ще ніхто не повернувся назад із таємничого тунелю, щоб розповісти про подорож на ту сторону лінії смерті.
Ми, натомість, є дещо іншими «пасажирами» та належимо до гурту «наївних і недорозвинутих підлітків», до «безумців». До тих, яких жахає — не встилаймося цього визнати — вічне мовчання безмежних просторів, які нас оточують. Замість того, щоб спокійно сидіти у своєму «купе» та приреченим поглядом вдивлятись крізь шибку в темряву ночі, серед якої у безвість мчить наш поїзд, нам кортить мандрувати з одного купе до іншого. Навіщо? Можливо для того, щоб знайти «розклад руху», маємо надію він вкаже нам на причину та напрям нашої подорожі, яку ми зовсім не планували.
Замість того, щоб відповісти на це питання, я вирішив надати тим, хто ним цікавиться, дещо більше інформації. Довелося зібрати чимало різних довідок для того, щоб спробувати скласти «робочу гіпотезу» — скромний підсумок багатьох наукових досліджень, які безпосередньо стосуються проблематики Ісуса.
Саме Він — Ісус — власне, той єдиний чоловік в історії людства, про якого говорять, що вийшов живим із неминучого для всіх нас тунелю смерті.
А може це дійсно правда?
Десять років тому, я був наче покликаний на «спеціальну службу», щоб відповісти на це питання, а скінчив тим (читач швидко це зауважить), що сам захопився дослідженням: поза всяким сумнівом і цього разу переміг Христос Паскаля: «Ти не шукав би Мене, якби вже Мене не знайшов».
Зі свого скромного доробку, який мені вдалося здійснити, дещо все ж таки представлю читачеві з усією порядністю: провадив пошуки «слідів» Бога найперше для власної потреби. Отож, старався не ошукувати самого себе. Бог, оскільки Він є, цілком не потребує наших вигадок. Про особу Ісуса, який в історії людства впродовж двадцяти століть ототожнювався з поняттям «Бог», потрібно, врешті-решт подати чітку інформацію, сказати правду, а не тільки обплутувати Його «павутинням» апологетичних комбінацій. Ми маємо право, перш за все, на достовірну інформації, а не на плітки.
Тому, отже, я постановив дотримуватися такого напряму досліджень, на який читач може погодитись: оперувати тільки такою інформацією, наскільки це буде можливо, яка зовсім не підлягає дискусії.
Після «розлогого грона» вчених та їхніх цінних досліджень, хтось таки мав ризикнути та створити на їхній (досліджень) підставі хоча б підсумковий синтез. Наше узагальнення, як і кожне інше, а можливо ще навіть швидше, з огляду на тематику, є навіть більш тимчасовим, ніж інші припущення. Це звичайна пропозиція, яку також потрібно перевірити та продискутувати, «пройтись» нею та сформулювати наново! Це потрібно зробити хоча б тому, оскільки маємо справу з книгою, яка, на жаль, також є владним засобом або, ще гірше, монологом. Тільки Євангеліє, натомість, є постійним діалогом: «А ви за кого Мене вважаєте;» Хто Я?» — аж до кінця віків відлунням буде долинати, і навіть до прийдешніх поколінь, це кардинальне питання того загадкового Протагоніста [4].
Моя вдячність, яку я висловлюю всім, хто займався цією проблемою (як з метою заперечити, так і щоб вирішити її позитивно), настільки велика, що без усякого застереження підписуюсь під словами Паскаля, який зауважив: «Ці автори, які розповідають про свої праці й говорять: «Моя книжка, мій коментар, моя праця і т.д.» — нехай собі усвідомлять, що вони є подібними до тих міщан, які посіли дочасне майно, а вислів «моє» — завжди бринить на їхніх устах. Зробили б значно краще, якби говорили: «Наша книжка, наш коментар, наша праця і т.д.- — тому що, як правило, в таких творах завжди представлено більше праці інших дослідників, ніж особисті здобутки».
Очевидно, що після кожного речення даної книги я міг би поставити примітку з посиланням на праці багатьох дослідників і науковців; але обрав цілком протилежний метод і майже не подав вказівок на дослідження вчених, а тільки обмежився зазначенням джерел наведених цитат.
Оскільки ерудити у царині релігієзнавства не будуть читати цієї книги, в якій зібрано й систематизовано їхні ж цінні наукові здобутки, а навіть багато-хто з них із обуренням віджбурне ці «Гіпотези», вважаючи їх вторгненням дилетанта, чужинця й нахаби, який наважився перенести поважний диспут мужів науки, що не зрозумілий для простого народу, на всім доступну «громадську площу».
Врешті-решт, хоча це й мало правдоподібно, якщо деякі фахівці й виявлять бажання переглянути «Гіпотези», наукові посилання їм не потрібні: досконало знають, де при бажанні можна перевірити наведені у цьому узагальнені твердження. А іншим профанам, таким, як я, достатньо буде знати, що всі вислови, які використано для цитат, подано дослівно без яких-небудь свідомих перекручень. Тобто кожне наведене посилання можна співставити з відповідними науковими джерелами.
Перемагаючи свою нехіть до спроби складання балансу, я представив читачам стільки відомостей, скільки мені вдалося зібрати, тому що й надалі знаходжусь на шляху дослідження «слідів» Бога.
Павло з Тарсу так описує стан свого духу, в якому представ перед мешканцями Коринту: «Я був між вами у немочі, в страху, у великім тремтінні». Якщо і мені буде дозволено принаймні зіслатися на «слабкість» того непересічного «пресового агента» християнства, яке щойно зароджувалося, тоді можу відверто сказати, що мій стан духу є цілком таким самим...
Але також я відчув і обов`язок відповісти на запрошення іншого Галилеянина — Симона, якого звали Петром: "Будьте завжди готові дати відповідь кожному, хто домагається від вас обґрунтувати ту надію, яка у вас є. Але з лагідністю і острахом Божим...»
Лагідністю і острахом.
Щоб узятися до вирішення «проблеми» Ісуса, хоча б тієї частки її, яка безпосередньо стосується людини, хоча і перевищує її, насправді потрібні зусилля всіх нас. Полеміка у цьому випадку найменше потрібна, навіть абсурдна.
З усією симпатією ставлюся до так званих «маловірів», і разом з ними є цілком солідарним у тому, що вони не сприймають християн «легковірних», тобто стоять в опозиції до беззастережно «віруючих». Саме «маловірам» потрібно віддати належне — без вкладу їхніх вагань у наукову проблематику стосовно Ісуса, ми ще й досі були б на етапі апологетики часів бароко.
Лакордер, цей палкий прихильник вольтеріанства, який врешті вступив у чин домінікан, якось зазначив: «Те, що насправді для мене важливо, це не бажання переконати когось у тому, що він помиляється, коли мислить по-іншому, ніж я; а важливо для мене поєднатися з опонентом у правді вищої природи».
Дотепер, як мені здається, я зробив для себе такий висновок: окрім різних досліджень, в першу чергу, все ж таки потрібно розраховувати на поміч самого Ісуса, бо навіть крайнім зусиллям нашого розуму ми здатні тільки дійти до визнання, що Він становить отой надприродний вимір, який у безліч разів перевищує наш інтелект, а тому і нам непідвладний. І що цю гіпотезу можна розсудливо сприйняти.
Отже, до цієї таємниці нам і надалі не під силу дістатися крізь морок власного обмеження, тільки кволий промінчик нашого інтелекту ледь освітлює її невиразні обриси: на так багато запитань ми не маємо відповідей. Якщо насправді сам Творець Всесвіту вступив у час і простір, то навіщо Він це зробив саме на цьому уламку скелі й металу, який кружляє довкола однієї з поміж 250 мільярдів зірок, що знаходяться у Всесвіті тільки в нашій Галактиці?
"Вірити — ще не означає все розуміти-, — зазначив Теяр де Шарден. Ці проблеми, ця таємниця, схоже, є ще більш незбагненними, якщо вдатися до твердження, що християнство — це найбільша помилка, яку зробило людство. Однак і це твердження спростовує контраргумент: чому стільки людей так довірливо дали себе ошукати?
А врешті-решт, хто має право осуджувати християн тільки за те, що вони не можуть представити доказів своєї віри; хоча їх (доказів) відсутність може дати привід світові сказати, що їхня віра є безглуздою, і є «глупотою»?
«Глупотою» для Павла з Тарсу є проповідування того, що в нужденному жидівському теслі об`явився сам Бог; і що той нездоланний «пролетар», приречений долею на страждання, таки переміг смерть та відвалив камінь, який закривав вхід до Його гробу. Глупота! Щось нечуване для «мудрості» цього світу! Але, почувши про воскресіння з мертвих, дехто (афіняни) почали реготати, а деякі сказали: «Про це послухаємо тебе іншим разом: Отож Павло пішов від них (Ді. 17,32-33).
І, власне, вдосвіта того дня, коли сталося Воскресіння (як описано в Євангелії від Луки), «два мужі в блискучій одежі» з`явились жінкам, коли ті прибули до гробу.
«Чому шукаєте живого посеред мертвих?» — спитали вони.
У цьому євангельському питанні закладено як напрям, так і межу кожного пошуку, зокрема такого як наш: про історичну постать Ісуса — цього Чоловіка, від якого нас відмежовує майже дві тисячі років.
Потрібно починати від Ісуса (який народився тоді, коли Римською імперією правив Август, а був розіп`ятий — коли владарював імператор Тиберій), щоб визнати: кожна людина і в минулому, і тепер — є Христом віри.
Аби переконатися в тому що, як тільки де-небудь відбувається боротьба за людину, там, власне у черговий раз в історії з`являється Бог Авраама й Ісуса; і там, де вимагається справедливості, вимагається визволення від усього, що поневолює людину в її матеріальному побуті та духовному житті, там є еклезія, збір тих, хто вірить у воскреслого Ісуса, вірить, незважаючи на те, чи знають Його ім`я, чи ні.
Бонгефер, християнин, страчений нацистами, написав: «Хто каже, що вірить в якогось Христа — який навчав, який вмер, а потім воскрес — може навіть співати по-григоріянський» [5]. Однак, — додає Бонгефер, — співати тільки тоді, коли його голос водночас призначений для захисту і євреїв, і комуністів (яких у той час переслідував Гітлер). Тобто, справжній послідовник Христа завжди стане на оборону жертв свого часу та жертв усіх часів і народів.
Один із сучасних поетів сказав, що Ісус не знаходиться поза межами нашого інтелекту, а присутній біля витоку нашої доброї волі та цілковитої посвяти для служіння всякому добру.