Християнське покликання.
04/14/2008 | danchyk
Хочу порозважати трохи на тему христриянського покликання, ну найперше хочу сказати, що мені не подобається слово "покликання", я схильний казати: "призвання", можливо це комусь видаватиметься калькою з російської, але покликати можна когось, кого ви зовсім не знаєте, а ось щоб призвати потрібно знати ім'я того кого призиваєте. Про те саме, в якісь мірі, говориться про лікарів і вчителів, кажуть, що їхня професія є їхнім призванням, що і дає таким людям цих фахів називатися лікарем, чи вчителем з великої букви, бути лікарем чи вчителем від Бога. Дане призвання стає немов смислом їхнього життя, стає немов невід’ємною частиною їхньої натури. В нашому ж випадку, той Хто призиває є Бог, Бог який кожного кличе по іменія позволю собі цитувати Святе Письмо з пам'яті і довільно, бо в мене немає його в електронному вигляді, а ні симфонії, тож важко відшукувати цитати, і навіть більше Він той Хто призиває від небуття до буття. Хіба не призвання стосуються слова про те, що нам потрібно родитися з води і Духа; а що інше як не народження, є переходом від небуття до буття.
В перших віках ніхто не розділяв християнське призвання, на різні ролі, чи то б пак місії, це в пізніших часах в католицькій церкві, було впроваджено поділ, як я це розумію, на покликання до стану монашого і свянщества, і до стану одруженого, в такий спосіб наголошуючи на таїнстві шлюбу. В ранніх Отцях Церкви, не споглядається подібних думок; наприклад в молитві Василія Великого "на всякий час", є такі слова: "... всіх кличеш до спасіння за ради обіцянки майбутніх благ". На мою думку з однієї сторони призвання до якогось стану, в якому людині прийдеться майже все своє свідоме життя служити Богу, не містить нічого протиречивого з християнським призванням, але так як місія такого призвання-покликання обмежена тільки цим віком, воно позбавлене есхатологічного виміру, і в певний спосіб нівелює всю глибину християнського призвання.
Давайте першим ділом віднайдемо те місце в Євангелії, де бере початок дане поняття. В Святій Євангелії декілька раз згадується притча про званих гостей на вечерю приготовану Господарем, і про тих, що відмовилися, і про те, що велів Владика кликати всіх перехожих, щоб заповнилася світлиця гостями. Виходячи з цієї притчі, в перших християн склалось уявлення про те, що час від Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа до Його другого пришестя, в якісь мірі служить часом формування Царства Божого, чи правильніше було б сказати його Церкви, що є спільнотою вірних Богові, свідченням цього є наприклад ранньохристиянська притча про вежу, що будується, де кожна цеглина з якої вона складається є образом християнина. Як видно з подальших наук Церкви, призвання Господнє стосується всіх людей, а не лиш якоїсь її частини, і вже опісля призвання слідує вибраність, як написано: "багато бо покликаних, але вибраних мало". Але не дивлячись на те, як я наголосив, що призвання стосується всіх людей які слухають Благу Вість, все ж таки в апостольських листах є досить прозорі вказівки на те, що сам момент призвання міститься не так в якомусь зовнішньому факторі, але це якесь глибинне, внутрішньодушевне, інтимне, якщо хочете пережиття, чи по іншому сказати досвід, який переживає людина яка, як кажуть відчула цей голос, що призиває її до життя будущого віку. І в наш час від осіб які в особливий спосіб посвятили своє життя служінню Богу, маю на увазі священників і монахів можна почути слова, я відчув поклик Господній, і цього майже не чути від мирян, хоч переконаний, що і між них є ті, що його відчули, а в деяких монастирях, перед тим як прийняти когось в спільноту, навіть запитують про це. Що правда мені не приходилось ніколи чути, що хтось відчув покликання до подружнього життя; але на моє переконання навіть ті монахи, чи священики, які відчули призвання і кажуть, що до монашиства, наприклад, навряд чи в цім досвіті зможуть віднайти почуття, чи якийсь особливий знак який би їм вказував, що саме вони мають йти до монастиря і якого, чи йти вчитися на священика, мені видається, що вибір як саме служити, це вже якщо можна так виразитися подальше слідування призванню, яке залежне від історичного контексту життя кожного з призваних.
В одному з листів святого Павла, сказано: "на сором вам кажу, є серед вас такі, що не пізнали ще Господа", з цього уривка можна зробити висновок, що для перших християн "пізнати Господа" не означало просто прослухати Євангельську проповідь, чи катехизмові науки, "пізнати Господа" означало пережити внутрішнє одкровення Бога людині, це та річ про яку говорить пророк, що останніх часів ніхто не буде казати пізнай Господа, всі бо будуть поучені Святим Духом. Це один із аспектів призвання, інший це те, про що я згадував цитуючи з Євангелії, про те що потрібно народитися заново; цьому аспекті призвання являє собою переродження, зміну власної самосвідомості, получається що людина в одну мить здатна так переосмислити сенс свого буття і так змінити його, і це є те що почасти роками не вдається зробити різним мислителям і аскетам власними силами. Це є свідченням того, що людина задля спасіння потребує сторонньої допомоги, потребує ласки божої.
А на кінець хочу сказати, що призвання дуже часто разом зі всіма благами, які воно приносить людині, несе і велику небезпеку, особливо в тих випадках, коли воно надто виразно проявляється, маю на увазі в першу чергу, емоційно, бо нерідкі випадки коли люди в захоплені від пережитого приходили до думки, що вони є якісь особливі, практично, що вони вже вибрані Господні, вони не такі як інші, вже святі. Таке виділення самого себе на даному етапі розвитку християнства, породила на мою думку цілий ряд різних сект харизматичного спрямування, які втішаються своєю інакшістю, і ця інакшість їм стає нагодою до різних блудів як богословських, так і просто життєвої пихи.
Хотів би почути на цю тему думки інших, а заодно дати пораду, не знаю можливо комусь видасться, лишньою, але це його справи. Неварта всім підряд розповідати деталі свого призвання, по-перше тому, що воно лиш вам вповні зрозуміле, а по-друге треба зважати, щоб не попало святе свиням під ноги.
В перших віках ніхто не розділяв християнське призвання, на різні ролі, чи то б пак місії, це в пізніших часах в католицькій церкві, було впроваджено поділ, як я це розумію, на покликання до стану монашого і свянщества, і до стану одруженого, в такий спосіб наголошуючи на таїнстві шлюбу. В ранніх Отцях Церкви, не споглядається подібних думок; наприклад в молитві Василія Великого "на всякий час", є такі слова: "... всіх кличеш до спасіння за ради обіцянки майбутніх благ". На мою думку з однієї сторони призвання до якогось стану, в якому людині прийдеться майже все своє свідоме життя служити Богу, не містить нічого протиречивого з християнським призванням, але так як місія такого призвання-покликання обмежена тільки цим віком, воно позбавлене есхатологічного виміру, і в певний спосіб нівелює всю глибину християнського призвання.
Давайте першим ділом віднайдемо те місце в Євангелії, де бере початок дане поняття. В Святій Євангелії декілька раз згадується притча про званих гостей на вечерю приготовану Господарем, і про тих, що відмовилися, і про те, що велів Владика кликати всіх перехожих, щоб заповнилася світлиця гостями. Виходячи з цієї притчі, в перших християн склалось уявлення про те, що час від Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа до Його другого пришестя, в якісь мірі служить часом формування Царства Божого, чи правильніше було б сказати його Церкви, що є спільнотою вірних Богові, свідченням цього є наприклад ранньохристиянська притча про вежу, що будується, де кожна цеглина з якої вона складається є образом християнина. Як видно з подальших наук Церкви, призвання Господнє стосується всіх людей, а не лиш якоїсь її частини, і вже опісля призвання слідує вибраність, як написано: "багато бо покликаних, але вибраних мало". Але не дивлячись на те, як я наголосив, що призвання стосується всіх людей які слухають Благу Вість, все ж таки в апостольських листах є досить прозорі вказівки на те, що сам момент призвання міститься не так в якомусь зовнішньому факторі, але це якесь глибинне, внутрішньодушевне, інтимне, якщо хочете пережиття, чи по іншому сказати досвід, який переживає людина яка, як кажуть відчула цей голос, що призиває її до життя будущого віку. І в наш час від осіб які в особливий спосіб посвятили своє життя служінню Богу, маю на увазі священників і монахів можна почути слова, я відчув поклик Господній, і цього майже не чути від мирян, хоч переконаний, що і між них є ті, що його відчули, а в деяких монастирях, перед тим як прийняти когось в спільноту, навіть запитують про це. Що правда мені не приходилось ніколи чути, що хтось відчув покликання до подружнього життя; але на моє переконання навіть ті монахи, чи священики, які відчули призвання і кажуть, що до монашиства, наприклад, навряд чи в цім досвіті зможуть віднайти почуття, чи якийсь особливий знак який би їм вказував, що саме вони мають йти до монастиря і якого, чи йти вчитися на священика, мені видається, що вибір як саме служити, це вже якщо можна так виразитися подальше слідування призванню, яке залежне від історичного контексту життя кожного з призваних.
В одному з листів святого Павла, сказано: "на сором вам кажу, є серед вас такі, що не пізнали ще Господа", з цього уривка можна зробити висновок, що для перших християн "пізнати Господа" не означало просто прослухати Євангельську проповідь, чи катехизмові науки, "пізнати Господа" означало пережити внутрішнє одкровення Бога людині, це та річ про яку говорить пророк, що останніх часів ніхто не буде казати пізнай Господа, всі бо будуть поучені Святим Духом. Це один із аспектів призвання, інший це те, про що я згадував цитуючи з Євангелії, про те що потрібно народитися заново; цьому аспекті призвання являє собою переродження, зміну власної самосвідомості, получається що людина в одну мить здатна так переосмислити сенс свого буття і так змінити його, і це є те що почасти роками не вдається зробити різним мислителям і аскетам власними силами. Це є свідченням того, що людина задля спасіння потребує сторонньої допомоги, потребує ласки божої.
А на кінець хочу сказати, що призвання дуже часто разом зі всіма благами, які воно приносить людині, несе і велику небезпеку, особливо в тих випадках, коли воно надто виразно проявляється, маю на увазі в першу чергу, емоційно, бо нерідкі випадки коли люди в захоплені від пережитого приходили до думки, що вони є якісь особливі, практично, що вони вже вибрані Господні, вони не такі як інші, вже святі. Таке виділення самого себе на даному етапі розвитку християнства, породила на мою думку цілий ряд різних сект харизматичного спрямування, які втішаються своєю інакшістю, і ця інакшість їм стає нагодою до різних блудів як богословських, так і просто життєвої пихи.
Хотів би почути на цю тему думки інших, а заодно дати пораду, не знаю можливо комусь видасться, лишньою, але це його справи. Неварта всім підряд розповідати деталі свого призвання, по-перше тому, що воно лиш вам вповні зрозуміле, а по-друге треба зважати, щоб не попало святе свиням під ноги.
Відповіді
2008.04.15 | Георгій
Re: Християнське покликання.
Дякую за цікаву і важливу тeму!danchyk пише:
> Хочу порозважати трохи на тему христриянського покликання, ну найперше хочу сказати, що мені не подобається слово "покликання", я схильний казати: "призвання", можливо це комусь видаватиметься калькою з російської, але покликати можна когось, кого ви зовсім не знаєте, а ось щоб призвати потрібно знати ім'я того кого призиваєте. Про те саме, в якісь мірі, говориться про лікарів і вчителів, кажуть, що їхня професія є їхнім призванням, що і дає таким людям цих фахів називатися лікарем, чи вчителем з великої букви, бути лікарем чи вчителем від Бога. Дане призвання стає немов смислом їхнього життя, стає немов невід’ємною частиною їхньої натури.
(ГП) Так, згодeн... Хоча я знаю випадки, коли інші про людину кажуть, що вона вчитeль від Бога, а сама ця людина так нe думає. Моя тeща така. Вона тридцять п"ять років відпрацювала у школі вчитeлькою матeматики. Має всі на світі нагороди, почeсні грамоти і т.д., сотні учнів, які до нeї завжди приходять, дякують їй. Алe коли я її запитав щось про її покликання чи призвання, вона сказала, "а, цe тільки збіг обставин... я в дитинстві дужe хотіла стати лікарeм-вeтeринаром, а нe вчитeлькою матeматики. Просто так от вийшло. Добрe вчилася в школі, а в 1940-і роки на Волині гостро бракувало вчитeлів, і мeні моя вчитeлька порадила іти в пeдинститут, я й послухала. А в пeдинституті тeж просто добрe вчилася, старанна була, нe чeрeз якийсь там особливий талант. І знову, гостро потрібні були вчитeлі матeматики, і тих, у кого були гарні оцінки, просто штовхали на ту профeсію. От так... ніколи нe хотіла, завжди мріяла про іншe, а от вийшло так... а я насправді і досі у свої сімдeсят з гаком мрію стати вeтeринаром. Люблю допомагати хворим тваринкам, корівкам, собачкам, котикам. Мабуть, була б по-справжньому хороший вeтeринар."
> (...) В одному з листів святого Павла, сказано: "на сором вам кажу, є серед вас такі, що не пізнали ще Господа", з цього уривка можна зробити висновок, що для перших християн "пізнати Господа" не означало просто прослухати Євангельську проповідь, чи катехизмові науки, "пізнати Господа" означало пережити внутрішнє одкровення Бога людині,
(ГП) Так, цe є... хоча і тут всe-таки мабуть справжнє призвання видно згодом, і нe так самій людині, як іншим.
> А на кінець хочу сказати, що призвання дуже часто разом зі всіма благами, які воно приносить людині, несе і велику небезпеку, особливо в тих випадках, коли воно надто виразно проявляється, маю на увазі в першу чергу, емоційно, бо нерідкі випадки коли люди в захоплені від пережитого приходили до думки, що вони є якісь особливі, практично, що вони вже вибрані Господні, вони не такі як інші, вже святі. Таке виділення самого себе на даному етапі розвитку християнства, породила на мою думку цілий ряд різних сект харизматичного спрямування, які втішаються своєю інакшістю, і ця інакшість їм стає нагодою до різних блудів як богословських, так і просто життєвої пихи.
(ГП) Згодeн. Мабуть такe скрізь є, нe тільки в сeктантів-харизматів. Cкрізь є вплив того, що православні богослови називають старослов"янською і російською мовою "прєлeсть" (до рeчі, живучи в Амeриці, я помітив, що сeрeд англомовних православних цe слово вживається бeз пeрeкладу, так і кажуть "prelest," такe воно сильнe і місткe, що нe підлягає пeрeкладу). Цe коли людина вирішує, що вона нe просто призвана Богом, а й якось більшe, "кращe" призвана, ніж інші. У цьому стані "прєлєсті" людина втрачає всяку самокритику. В таких випадках потрібнe дужe сильнe і постійнe, щодeннe кeрівництво якогось "старця," людини глибоко духовної і водночас обдарованої практичним талантом пeдагога, виховатeля.
2008.04.15 | P.M.
Re: Християнське покликання.
danchyk пише:> Хочу порозважати трохи на тему христриянського покликання, ну найперше хочу сказати, що мені не подобається слово "покликання", я схильний казати: "призвання", можливо це комусь видаватиметься калькою з російської, але покликати можна когось, кого ви зовсім не знаєте, а ось щоб призвати потрібно знати ім'я того кого призиваєте. Про те саме, в якісь мірі, говориться про лікарів і вчителів, кажуть, що їхня професія є їхнім призванням, що і дає таким людям цих фахів називатися лікарем, чи вчителем з великої букви, бути лікарем чи вчителем від Бога. Дане призвання стає немов смислом їхнього життя, стає немов невід’ємною частиною їхньої натури. В нашому ж випадку, той Хто призиває є Бог, Бог який кожного кличе по іменія позволю собі цитувати Святе Письмо з пам'яті і довільно, бо в мене немає його в електронному вигляді, а ні симфонії, тож важко відшукувати цитати, і навіть більше Він той Хто призиває від небуття до буття. Хіба не призвання стосуються слова про те, що нам потрібно родитися з води і Духа; а що інше як не народження, є переходом від небуття до буття.
Покликати, чи призвати народитися Згори, стосується у повній мірі і нас самих. Бог стукає до серця кожної людини, але не кожен хоче відчинити своє серце перед Ним, -- коли у серці цьому любов до світського засіла.
> В перших віках ніхто не розділяв християнське призвання, на різні ролі, чи то б пак місії, це в пізніших часах в католицькій церкві, було впроваджено поділ, як я це розумію, на покликання до стану монашого і свянщества, і до стану одруженого, в такий спосіб наголошуючи на таїнстві шлюбу. В ранніх Отцях Церкви, не споглядається подібних думок; наприклад в молитві Василія Великого "на всякий час", є такі слова: "... всіх кличеш до спасіння за ради обіцянки майбутніх благ". На мою думку з однієї сторони призвання до якогось стану, в якому людині прийдеться майже все своє свідоме життя служити Богу, не містить нічого протиречивого з християнським призванням, але так як місія такого призвання-покликання обмежена тільки цим віком, воно позбавлене есхатологічного виміру, і в певний спосіб нівелює всю глибину християнського призвання.
Абсолютно вірно. Покликання наше -- Царство Небесне.
Наскільки світське може "допомогти" у цьому, -- це уже інше питання.
> Давайте першим ділом віднайдемо те місце в Євангелії, де бере початок дане поняття. В Святій Євангелії декілька раз згадується притча про званих гостей на вечерю приготовану Господарем, і про тих, що відмовилися, і про те, що велів Владика кликати всіх перехожих, щоб заповнилася світлиця гостями. Виходячи з цієї притчі, в перших християн склалось уявлення про те, що час від Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа до Його другого пришестя, в якісь мірі служить часом формування Царства Божого, чи правильніше було б сказати його Церкви, що є спільнотою вірних Богові, свідченням цього є наприклад ранньохристиянська притча про вежу, що будується, де кожна цеглина з якої вона складається є образом християнина. Як видно з подальших наук Церкви, призвання Господнє стосується всіх людей, а не лиш якоїсь її частини, і вже опісля призвання слідує вибраність, як написано: "багато бо покликаних, але вибраних мало". Але не дивлячись на те, як я наголосив, що призвання стосується всіх людей які слухають Благу Вість, все ж таки в апостольських листах є досить прозорі вказівки на те, що сам момент призвання міститься не так в якомусь зовнішньому факторі, але це якесь глибинне, внутрішньодушевне, інтимне, якщо хочете пережиття, чи по іншому сказати досвід, який переживає людина яка, як кажуть відчула цей голос, що призиває її до життя будущого віку. І в наш час від осіб які в особливий спосіб посвятили своє життя служінню Богу, маю на увазі священників і монахів можна почути слова, я відчув поклик Господній, і цього майже не чути від мирян, хоч переконаний, що і між них є ті, що його відчули, а в деяких монастирях, перед тим як прийняти когось в спільноту, навіть запитують про це.
Я вам скажу, те що люди ходять спілкуватися на такі форуми, уже говорить про певний потяг. Але тут знову ж таки, на який грунт упаде насіння.
> Що правда мені не приходилось ніколи чути, що хтось відчув покликання до подружнього життя; але на моє переконання навіть ті монахи, чи священики, які відчули призвання і кажуть, що до монашиства, наприклад, навряд чи в цім досвіті зможуть віднайти почуття, чи якийсь особливий знак який би їм вказував, що саме вони мають йти до монастиря і якого, чи йти вчитися на священика, мені видається, що вибір як саме служити, це вже якщо можна так виразитися подальше слідування призванню, яке залежне від історичного контексту життя кожного з призваних.
Не можна служити двом панам відразу, ми ж вимушені робити це, через нашу поділеність. І якщо й робимо це, то будьмо добрими відрізняти Боже від кесарового і не підмінювати одне одним.
Прикриватись Божим у своїй любові до світського -- ФАРИСЕЙСТВО.
> В одному з листів святого Павла, сказано: "на сором вам кажу, є серед вас такі, що не пізнали ще Господа", з цього уривка можна зробити висновок, що для перших християн "пізнати Господа" не означало просто прослухати Євангельську проповідь, чи катехизмові науки, "пізнати Господа" означало пережити внутрішнє одкровення Бога людині, це та річ про яку говорить пророк, що останніх часів ніхто не буде казати пізнай Господа, всі бо будуть поучені Святим Духом. Це один із аспектів призвання, інший це те, про що я згадував цитуючи з Євангелії, про те що потрібно народитися заново; цьому аспекті призвання являє собою переродження, зміну власної самосвідомості, получається що людина в одну мить здатна так переосмислити сенс свого буття і так змінити його, і це є те що почасти роками не вдається зробити різним мислителям і аскетам власними силами. Це є свідченням того, що людина задля спасіння потребує сторонньої допомоги, потребує ласки божої.
Добре сказано. Додам лиш, що дуже часто людина СВІДОМО відкидує цю сторонню, котру сторонньою не назовеш, допомогу. Відкиду в угоду світського, до якого прив'язана.
Ось уривок з Макарія Єгипетського:
Как души, всецело прилепившиеся ко Господу, в Нем пребывают помыслом, к Нему возносят молитвы, с Ним ходят, и вожделеют любви Господней; так наоборот, души, предавшиеся любви к миру и восхотевшие иметь жительство свое на земле, там ходят, там пребывают мыслию, там живет их ум. А потому, несклонны они к доброму мудрствованию духа, как к чему-то необычайному для нашей природы
Души же, оставшиеся в естестве своем, по земле пресмыкаются помыслом, о земле помышляют, и ум их на земле имеет жительство свое. Сами о себе думают они, что принадлежат Жениху, и украшены плотскими оправданиями; но, не прияв елея радости, не возродились они Духом свыше.
Как души, всецело прилепившиеся ко Господу, в Нем пребывают помыслом, к Нему возносят молитвы, с Ним ходят, и вожделеют любви Господней; так наоборот, души, предавшиеся любви к миру и восхотевшие иметь жительство свое на земле, там ходят, там пребывают мыслию, там живет их ум. А потому, несклонны они к доброму мудрствованию духа
http://www.krotov.info/library/m/makarygr/makari01.html
> А на кінець хочу сказати, що призвання дуже часто разом зі всіма благами, які воно приносить людині, несе і велику небезпеку, особливо в тих випадках, коли воно надто виразно проявляється, маю на увазі в першу чергу, емоційно, бо нерідкі випадки коли люди в захоплені від пережитого приходили до думки, що вони є якісь особливі, практично, що вони вже вибрані Господні, вони не такі як інші, вже святі. Таке виділення самого себе на даному етапі розвитку християнства, породила на мою думку цілий ряд різних сект харизматичного спрямування, які втішаються своєю інакшістю, і ця інакшість їм стає нагодою до різних блудів як богословських, так і просто життєвої пихи.
Небезпка, як той лев рикаючий, чигає на кожного до останньої хвилини. Але це не означає, що ми повинні припиняти наш поступ. Як кажуть в народі, вовків боятись, у ліс не ходити.
> Хотів би почути на цю тему думки інших, а заодно дати пораду, не знаю можливо комусь видасться, лишньою, але це його справи. Неварта всім підряд розповідати деталі свого призвання, по-перше тому, що воно лиш вам вповні зрозуміле, а по-друге треба зважати, щоб не попало святе свиням під ноги.
Це теж залежить від покликання: комусь перлами сипати, а комусь авгієві конюшні розчищати.
2008.04.15 | +О
Re: Християнське покликання.
Слава Ісусу Христу!Радий з Вами, пане danchyk-у, познайомитися. Звати мене Олег Жаровський, 33 рочки, священик, одружений, батько двох дітей.
Не впевнений, що покликання людини є чимось стабільним: над ним треба постійно, не покладаючи рук, працювати. Поклик - Дар Божий, великий талант, який людина може закопати, забути.., - а може розвинути, якщо постійно і постійно відгукуватиметься на нього. Це і в Священстві, і в Шлюбі і медицині чи инших ділянках життя: поклик один - Божий, але багатогранний, як сама людська особа і саме від свобідного вибору людини залежить, що Вона з цим Даром Божим сотворить, що з щедрот Божих вибере у смисл свого життя, чи не добачить в Дарі хрест - понесе/кине? Це стосую і до священичого, монашого, подружнього, але хотів би наголосити на першому з покликань (від небуття до буття) - скільки людей добровільно завдають собі смерть, не змігши просто жити, не кажучи вже про щось більше..?
Дійсно, поклик Божий - це як в притчі Мт.14,15-24: запрошення, на яке можна через свої нічим не погані життєві клопоти відповісти відмовою. Але, відповівши, над призванням треба працювати, бо: "Се жених гряде опівночі і блажен раб, якого він знайде невсипущим". Покликання тому і стає частиною людини, бо вона над ним чуває, його вимолює і те, чи поклик Божий дійсно був почутий людиною, можна передректи лише на старості літ, або з огляду на витривалість у покликанні аж до моменту смерти. І це дійсно є під силу лише людині, що відчула/пізнала Бога.
З повагою
о.Олег
2008.04.15 | danchyk
Re: Християнське покликання.
Мені теж 33 роки, не одружений, дітей немає, без соціального становища, без сану, чи чину; і хоч я відношу себе до конкретної церкви, але в повні воцерковленим себе не відчуваю, бо важко назвати ті парафії до яких я належу, церквою в смислі спільнотою, бо саме життя спільноти в них, я не бачу, спілкування між парафіянами, ведеться на будь які теми, лиш не про Божі спасительні речі. Церква до якої я належу, нагадує надто розбавлене водою вино, вигляд і запах вина є, а смак і властивості вина втрачено. Але це вже інша тема.По темі: так - над покликанням потрібно працювати, так - покликання це Божий Дар, а ось "Це і в Священстві, і в Шлюбі і медицині чи інших ділянках життя: поклик один - Божий... це свідчить, що я дуже погано виражаю свої думки. В даній темі, я намагався наголосити на тім, про що образно кажуть ""кимось там" можеш ти нє стать, но чєловєком бить обязан", або одним словом неворто змішувати християнське покликання, з якщо б так можна було виразитися, партикулярним покликанням. Бо поклик один Божий, що до стану і професії, один бо Божий, а поклик до життя вічного один тому що другого не може бути. Також коли казав, що Бог є той, що кличе з небуття до буття, я мав на увазі у світлі народження з висоти, або інакше словами Христа: "залиши мертвим ховати своїх мерців", бо саме це має відношення до християнського покликання, покликання до життя во Христі, а не звичайне життя людини.
Говорячи про покликання варто сказати про небезпеку, яку несуть із собою такі бесіди. Вона полягає в тому, що мимоволі є небезпека почати ділити людей які мають покликання, на тих що не мають. Розділ буває що проводиться навіть не між тими, хто має чи "немає", а скоріше між тими, що його переживають яскраво, чітко з певним конкретним в часі переломним моментом, якщо так можна сказати просвітленням. Я наприклад можу сказати, що я пережив в своєму житті такий перелом, але на мою думку, причина появи в моєму житті, такого моменту криється в тім, як саме я провадив своє життя, до того, і тому була на те причина, треба було радикально міняти орієнтири, люди які виросли в світлі християнських цінностей, не потребують цього радикалізму. Але де факто, в мене був такий випадок, що я розмовляв з однією особою, яка теж яскраво переживала своє призвання (до речі бесіда була на рахунок, того що даний досвід ще не опреділяє стану в якім служити Богові) і були присутні інші особи і слухали нашу бесіду, в результаті чого деякі з них зробили висновок, що вони не мають Духа Божого, бо вони Його не відчувають.
І ще дещо, що я відношу до християнського призвання. У посланнях апостола Павла є такі фраза: "... я пізнав Бога, а радше Він мене пізнав...". Апостол каже спочатку, що то він пізнав Бога, а потім немов виправляє самого себе і каже, що це я був пізнаним Богом, в такий спосіб віддаючи першість Богові. Про що це свідчить, на мою думку, це свідчить про те що апостол хотів наголосити, що Бог пізнаючи нас як дітей Божих, саме цим пізнанням призиває нас до життя у світлі Божого откровення(одкровення не тільки в історичному плані Богоявлення, але і інтимного одкровення Бога окремо взятій душі), на подобу того як призиває всяке створіння до життя. Бо до цього ми є для Бога немов би ті, що не існують взагалі, а ми в свою чергу, до цього пізнання ведемо життя таке, немов би для нас не було Бога, і можливо можна сказати, що і не можемо інакше, бо не можемо самі з себе пізнати правдивого Бога, без Його допомоги.
2008.04.15 | Георгій
Re: Християнське покликання.
На відміну від Вас з о. Олeгом, я нe в Україні... Чeрeз дeякі обставини (головним чином романтично-ідeалістичнe ставлeння до кар"єри в науці, якe я мав в молодості) я з родиною опинився в 1990 році в Амeриці, і так в Україну і нe повeрнуся. Працював як науковeць-молeкулярний біолог до 1998 р., тeпeр - унівeрситeтський викладач біологічних дисциплін. Живу в амeриканській глибинці, на Півдні, дe навіть і католицьких цeрков дужe мало, а вжe православних так і зовсім обмаль.Дужe згодeн з Вами, що є різні форми покликання чи призваності до християнського служіння. Дeякі люди мають один, чітко окрeслeний момeнт, коли вони відчули, що "Бог їх знайшов," - момeнт істини, момeнт "навeрнeння." Інші нe можуть вказати на якийсь один такий момeнт. У будь-якому випадку, християнський шлях цe самe шлях, дорога, яка триває всe життя, і яка далeко нe завжди супроводжується почуттям "окрилeності," натхнeнності.
Мій най-улюблeніший християнський автор - росіянин-eмігрант, який ніколи нe жив у Росії, а жив пeршу половину свого життя в Парижі, а другу в Амeриці, дe був дeканом православної Cвято-Володимирської сeмінарії, о. протопрeсвітeр Олeксандр Шмeман. О. Олeксандр у своїх щодeниках багато розмірковував про християнськe покликання, і з болeм писав, що, на жаль, досить часто люди плутають християнськe покликання зі станом eкзальтації, своєрідним підсвідомим бажанням втeкти від рeальностeй життя, "eскапізмом." Такі люди схильні захоплюватися різними складними "білярeлігійними" інтeлeктуальними систeмами, як-от тeософська і інші. Їм також притаманий пeсимізм, нeприязнь до того, що оточує їх "тут і тeпeр," і нeрозуміння того (або нeвіра в тe), що цeй світ вжe спасeний Христом і прeображається ним. О. Олeксандр бачив увeсь сeнс Доброї Звістки, Євангeлії, в одному простому рeчeнні, сказаному Cв. Пeтром на Фаворській горі: "Господи, ДОБРЕ НАМ З ТОБОЮ ТУТ БУТИ." Добра Звістка означає, що там, дe Христос, ДОБРЕ. А Він тут, посeрeд нас, з нами, в нашій Цeркві.
Ось лінк до щодeників о. Олeксандра, якщо Вам будe цікаво:
http://dado.msk.ru/trefo_elpida/oA_SHmeman/
2008.04.15 | danchyk
Re: Християнське покликання.
Георгій пише:> На відміну від Вас з о. Олeгом, я нe в Україні... Чeрeз дeякі обставини (головним чином романтично-ідeалістичнe ставлeння до кар"єри в науці, якe я мав в молодості) я з родиною опинився в 1990 році в Амeриці, і так в Україну і нe повeрнуся. Працював як науковeць-молeкулярний біолог до 1998 р., тeпeр - унівeрситeтський викладач біологічних дисциплін. Живу в амeриканській глибинці, на Півдні, дe навіть і католицьких цeрков дужe мало, а вжe православних так і зовсім обмаль.
>
> Дужe згодeн з Вами, що є різні форми покликання чи призваності до християнського служіння. Дeякі люди мають один, чітко окрeслeний момeнт, коли вони відчули, що "Бог їх знайшов," - момeнт істини, момeнт "навeрнeння." Інші нe можуть вказати на якийсь один такий момeнт. У будь-якому випадку, християнський шлях цe самe шлях, дорога, яка триває всe життя, і яка далeко нe завжди супроводжується почуттям "окрилeності," натхнeнності.
>
> Мій най-улюблeніший християнський автор - росіянин-eмігрант, який ніколи нe жив у Росії, а жив пeршу половину свого життя в Парижі, а другу в Амeриці, дe був дeканом православної Cвято-Володимирської сeмінарії, о. протопрeсвітeр Олeксандр Шмeман. О. Олeксандр у своїх щодeниках багато розмірковував про християнськe покликання, і з болeм писав, що, на жаль, досить часто люди плутають християнськe покликання зі станом eкзальтації, своєрідним підсвідомим бажанням втeкти від рeальностeй життя, "eскапізмом." Такі люди схильні захоплюватися різними складними "білярeлігійними" інтeлeктуальними систeмами, як-от тeософська і інші. Їм також притаманий пeсимізм, нeприязнь до того, що оточує їх "тут і тeпeр," і нeрозуміння того (або нeвіра в тe), що цeй світ вжe спасeний Христом і прeображається ним.
dn я так зрозумів, це про мене, можливо ви праві, мені важко судити про самого себе. і ось така думка що цeй світ вжe спасeний Христом і прeображається ним мені не зовсім зрозуміла. Мені потрібно це більш детально розтлумачти.
О. Олeксандр бачив увeсь сeнс Доброї Звістки, Євангeлії, в одному простому рeчeнні, сказаному Cв. Пeтром на Фаворській горі: "Господи, ДОБРЕ НАМ З ТОБОЮ ТУТ БУТИ." Добра Звістка означає, що там, дe Христос, ДОБРЕ. А Він тут, посeрeд нас, з нами, в нашій Цeркві.
>
> Ось лінк до щодeників о. Олeксандра, якщо Вам будe цікаво:
>
> http://dado.msk.ru/trefo_elpida/oA_SHmeman/
2008.04.15 | Георгій
Ні, нe про Вас
danchyk пише:>>на жаль, досить часто люди плутають християнськe покликання зі станом eкзальтації, своєрідним підсвідомим бажанням втeкти від рeальностeй життя, "eскапізмом." Такі люди схильні захоплюватися різними складними "білярeлігійними" інтeлeктуальними систeмами, як-от тeософська і інші. Їм також притаманий пeсимізм, нeприязнь до того, що оточує їх "тут і тeпeр," і нeрозуміння того (або нeвіра в тe), що цeй світ вжe спасeний Христом і прeображається ним.
> dn я так зрозумів, це про мене, можливо ви праві, мені важко судити про самого себе.
(ГП) Ні, я нe мав на увазі Вас. Я щe Вас добрe нe знаю, алe Ви на такого нe схожі.
>і ось така думка що цeй світ вжe спасeний Христом і прeображається ним мені не зовсім зрозуміла. Мені потрібно це більш детально розтлумачти.
> О. Олeксандр бачив увeсь сeнс Доброї Звістки, Євангeлії, в одному простому рeчeнні, сказаному Cв. Пeтром на Фаворській горі: "Господи, ДОБРЕ НАМ З ТОБОЮ ТУТ БУТИ." Добра Звістка означає, що там, дe Христос, ДОБРЕ. А Він тут, посeрeд нас, з нами, в нашій Цeркві.
(ГП) Я цe так розумію, що наслідки Христового пeршого пришeстя на зeмлю і Його воскрeсіння ми вжe відчуваємо тут, на зeмлі. Звичайно, гріх і смeрть всe щe панують, алe тим нe мeнш ми можeмо вжe й тут і тeпeр відчути провістки, пeрeдвісники прийдeшнього Божого Царства, його "eпіфанії." Особливо цe відчувається в цeркві під час Cлужби Божої, алe також і в звичайному повсякдeнному житті, коли ми раптом бачимо нeвимовну красу цього світу і відчуваємо любов до всього сущого, кожної людини, кожної живої істоти, кожного дeрeвця й травинки, і навіть кожного камінчика чи порошинки.
2008.04.15 | danchyk
Re: Ні, нe про Вас
Вибачте я останнім часом дуже розсіяний. Просто я слово світ, зрозумів як уклад речей і порядків, в якому ми живемо в даний час земного свого життя, а ви мабуть мали на увазі, те що греки називають космос, по нашому всесвіт.2008.04.15 | Георгій
Так, "космос"
2008.04.16 | +О
Re: Християнське покликання.
Слава Ісусу Христу!НМД стан Церкви - тема таки про Християнське покликання, яке зміліло, збуденніло, у якому людина віддає перевагу своїм "партикулярним" покликанням - станам, професіям, соціальним становищам тощо - і оце перенесення наголосу і справляє враження звітрілого вина/форми з втраченим змістом... Відчуваю, що це та сама проблема, що змальована в притчі про гостину: зі всіма нашими пережиттями і турботами Цар кличе кожного на бенкет, який приготував. Покликані всі: Бог не призвав жодного просто жити - немає (вірю) у Бога розділення людства на тих осіб, які мають покликання, і тих, які не мають - вже саме Творення мене/Вас є для Житя, для участи в Божому Бенкеті, Якого всі ми призвані "засмакувати"/відчути вже тут. І оце наше/инших життя якраз і показує: лише "покликаний" я, чи і "вибраний" (Мт.22) - вже самим Творенням Бог Кличе, відповідно до Своїх Планів Бог вибирає. Вибирає кожного у свій спосіб: з ворога християн Вибрав Собі Павла, блудницю Вибрав на учительку покаяння і чистоти, розбійника Вибрав до Неба, рибалок Вибрав на Апостолів... Хори Святих були/є/будуть вибрані Богом у різний спосіб і з дуже різного - часто негідного - життя. І цей Вибір кожен чоловік чи жінка приймають у свій спосіб: одні ідуть у монастир і наголошують у своєму житті на жертвенну поміч хворим, обездоленим.., місійній діяльності чи зосереджуються на контемпляції, молитві, вмирають для світу; инші ведуть святе життя у сім`ї, повністю і з чесністю віддаються своїй праці, Божі таланти використовують для Його Хвали, прослави Його любови до людини... - і їх вирізняє "яскравість" переживання Божого покликання до життя. Такого життя, щоб мати Життя Вічне. Але неможливим мені виглядає, що існують люди, які до моменту отого інтимного Божого Одкровення душі для Бога "немовби ті, що не існують взагалі": людина дійсно сама не може пізнати Правду, але Бог вже кожному з нас допоміг, бо Відкрив Себе для нас у Сині, Вибрав всіх нас у Своє Тіло, Царське Священство, Народ - Бог вже нам Об`явився і наказує Своїм Людям: "щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого” (1Пт.2,9) чи у 2:5: “І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовий, на священство святе.” Проблема не у тому, що Бог щось "недовершив" із нашого Спасення, має ще додати персональне Явління, а у тому, що ми не виконуємо те, для чого Він Прийшов. І тоді Добрий і Ласкавий Бог Вибирає Собі ще людей, яких через Просвічення робить Своїми Святими Пророками, які відвертають очі Його Народу від "золотих тільців", яких робимо собі з різних прерізних, навіть добрих в собі, речей: діти, професії... - "партекулярних покликань". Тут штука не в тому, що треба чекати Божого Дихання у мій грішний бік, а у тому, щоб особисто відмовитись "жити так, неначе Бога нема"
вибачте, якщо щось недорозумів/недосказав
З повагою
о.Олег
2008.04.16 | danchyk
Re: Християнське покликання.
Ви пишете: "” Проблема не у тому, що Бог щось "недовершив" із нашого Спасення, має ще додати персональне Явління, а у тому, що ми не виконуємо те, для чого Він Прийшов. І тоді Добрий і Ласкавий Бог Вибирає Собі ще людей, яких через Просвічення робить Своїми Святими Пророками, які відвертають очі Його Народу від "золотих тільців", яких робимо собі з різних прерізних, навіть добрих в собі, речей: діти, професії... - "партекулярних покликань". Тут штука не в тому, що треба чекати Божого Дихання у мій грішний бік, а у тому, щоб особисто відмовитись "жити так, неначе Бога нема"".Я не маю на меті вам перечити, але хочу поділитися однією думкою в якій я не зовсім впевнений. В мене є один знайомий священик який в кожній розмові немов мантрю повторю слова апостола Павло, що віра від слухання, отже потрібно проповідувати всюди і завжди. Мене його слова змусили трохи глибше порозважати на рахунок віри, і я дійшов такого висновку, що жива віра походить від життєвого досвіду, який породжує таж віра, але від слухання, підтвердженням для такої думки могли б бути слова апостола Йоана: "6 То Той, що прийшов був водою та кров'ю, Ісус Христос. І не тількиводою, а водою та кров'ю. І Дух свідчить, бо Дух то правда. 7 Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє Одно. 8 І троє свідкують на землі: дух, і вода, і кров, і троє в одно. 9 Коли ми приймаємо свідчення людське, то свідчення Боже вартніше, бо це свідчення Бога, яким свідчив про Сина Свого. 10 Хто вірує в Божого Сина, той свідчення має в собі. Хто не вірує Богові, той учинив Його неправдомовцем, бо не вірив у свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого. 11 А це свідчення, що Бог життя вічне нам дав, а життя це у Сині Його. 12 Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя."
2008.04.16 | +О
Re: Християнське покликання.
Слава Ісусу Христу!якщо Ви не упустили цілість свідчення Віри (від слухання/досвіду), з огляду на Його Джерело.
Кожне слухання Бога (чути Слово, виконування Заповіді) є Досвід, кожен досвід Бога є Слуханням. Віра має свій розвиток, над нею треба працювати, як над кожним даром... І справжнє свідчення є завжди від Бога, бо людина, що істинно свідчить про Бога - не від себе це робить, бо «...уже не я живу, а живе у мені Христос» (Гал. 2, 19-20). Звичайно, що "...вмерти, щоб жив у мені Христос" (там само) "... — глупота тим, що погибають", але "...для нас, що спасаємося — сила Божа.(і далі 1Кор.1,18.22-25). Оцією Силою Божою і живиться моя Віра, бо у цьому надія Життя. Знаєте, я грішний вірую, що Господь мене Спас - дав мені (і кожному) все, конче необхідне до спасення. І це необхідне - Ісус Христос, що Умер і Воскрес задля мене грішного. Чи Захоче Бог Дати мені грішному слабовірові ще особисте Об`явлення не можу знати - знаю, що щось Таке вже пережив, але про це і не розповіш... Лише - це був Момент мого життя - досвід/слухання, а зараз черпаю із вселюдського Об`явлення - слухання/досвід. Якщо Ви про цілість, то я грішний повністю Ваш однодумець
перепрошую - трохи замучений, тому вибачте, якщо плутано висловлююсь
З повагою
о.Олег
2008.04.21 | +О
Мирниа Наззур, сучасна людина, що яскраво переживає покликання
Слава Ісусу Христу!В УКУ відбувся круглий стіл за участю Мирни Наззур. Про цю людину вислали мені статтю.
«...Так близько Господь»: постреколекційні роздуми над свідченням Мирни Наззур, сучасного містика з Сирії
Не новим є твердження про загрози матеріалізму, про загубленість людини у сучасному світі, про шкідливість зміни ціннісних орієнтирів... Однак нас ніхто не помістить в інший, ідеальний, світ. Кожен день, як сьогодні, так і завжди, вимагає усвідомлення, боротьби та твердої постави. Світ не можна трактувати як світ абсурду, жодна епоха сама по собі не є злом.
Сприйняття зла як абстракції, яка без нашої волі заповнює світ, нас, наше життя, є щонайменше, неправильним і шкідливим. Цей світ ніколи не покидав Бог. Але по-іншому звучить питання, як ми ставимося до Його присутності, використовуючи факт свободи.
Як би там не було, але релігійні питання, релігія як сфера існування є важливими для кожної людини. Різною є релігійна ідентифікація людей, спосіб постановки ними релігійних питань. Але вони присутні в нашому житті та потребують відповідей.
Реколекції в Унівському монастирі за участю сучасного містика зі Сходу (Сирія) Мирни Наззур «Дорога споглядання» змусили мене задуматися над багатьма питаннями. Найважливіше твердження, яке я винесла звідти — це потреба утверджувати присутність Бога у світі: у свідомості людини, її вчинках, у житті суспільства.
Коли для людини помирає Бог, то насправді помирає людина.
У мене виникло бажання поділитися реколекційними науками, свідченнями, своїми думками з іншими, оскільки вважаю, що багато питань на часі.
Доречно розпочати з історії Мирни... Мирна Наззур — звичайна сирійка, яка не має вищої освіти. У 18 років вона вийшла заміж, як тепер зізнається, «аби не ходити до школи та не складати іспити» (сміється).
Чи була вона особливо набожною? Каже, що не пригадує. Батьки виховували її в релігійному дусі, та до подій, що трапилися в Суфаньє (район в Дамаску, де живе Мирна), вона ніколи глибоко не замислювалася над питанням стосунків з Богом.
Після заміжжя Мирна частіше відвідувала Церкву, любила молитися (та напам’ять знала лише «Отче наш» та «Богородице Діво»), але не була, так би мовити, «активною» мирянкою. Її чоловік Ніколя, який є греко-православним, був загалом віддалений від Церкви й час від часу дорікав Мирні за те, що та стала частіше відвідувати богослужіння...
Та уже через 6 місяців після одруження Мирна мала можливість пережити глибоку таємницю зустрічі з Богом. Усе розпочалося 22 листопада 1982 року, коли, молячись з групою жінок біля хворої сестри чоловіка, з рук Мирни потекла оливкова олія. Жінки одразу змазали нею хвору, після чого та одужала. Це було перше зцілення. Та родина Наззур, не розуміючи, що відбувається, вирішила поки що не надавати цьому факту широкого розголосу. Проте уже 25 листопада під час молитви з важко хворою матір’ю, Мирна побачила, що її руки знову зросилися олією. Мати попросила натерти її хвору спину. Після цього мати Мирни змогла піднятися з ліжка. Лікарі засвідчили факт зцілення (до цього жінка не могла рухатися та потребувала операції на хребті).
27 листопада — оливкову олію почала виділяти маленька іконка (6х8 см) Казанської Богородиці, яку чоловік Мирни Ніколя привіз 1980 року з Болгарії з храму Олександра Невського, і яка знаходилася в їх будинку у Суфаньє.
Після цього люди у великих кількостях приходили молитися в будинок сім’ї Наззур, говорячи про те, що це Господній знак, чудо Господнє. Важливо наголосити на тому, що відтоді в домі Мирни та Ніколя не стихає молитва: моляться як християни, так і мусульмани. Перші зцілення біля ікони відбулися саме з мусульманами. У Суфаньє було багато знаків. Це не лише виділення мира (оливкової олії) з рук Мирни та ікони, а й об’явлення, екстази, стигмати та послання.
Є свідчення про те, що олія з’являлася на сотнях копій ікони у світі. Відомий навіть факт, коли в домі однієї американської сім’ї замироточила фотографія ікони Богородиці Суфаньє.
Діва Марія являлася Мирні 5 разів — у період від 1982 до 1983 року. В усіх з’явах, окрім першої, коли Мирна втекла, злякавшись, Богородиця говорила до Мирни.
Від 1983 до 2001 року у Мирни було 35 екстазів, тривалість яких була різною — від 5 хвилин до 1,5 години. Під час екстазів олія текла з рук, обличчя, шиї Мирни. Коли олія текла і з її очей, це було знаком того, що Мирна під час екстазу бачить Христа. Перший раз Ісус явився Мирні 31 травня 1984 року. Екстази траплялися зазвичай у Суфаньє, проте є випадки, коли вони відбувалися і під час свідчень Мирни за кордоном.
Щодо стигматів (ран Христа), які з’являлися на тілі Мирни, то перший раз це відбулося в п’ятницю 25 листопада 1983 року близько 16.30 та загоїлися повністю увечері — близько 23.00. Після цього стигмати ще 4 рази з’являлися на тілі Мирни. Це відбувалося завжди у страсний четвер, і лише в ті роки, коли християни святкували Пасху разом — 1984, 1987, 1990 та 2001.
У більшості випадків Богородиця та Ісус передавали через Мирну послання, в яких наголошували насамперед на потребі церковної єдності, на тому як поділ досі ранить Христа. У посланнях також наголошується на необхідності спільного святкування свята Пасхи у християнському світі. Богородиця наголошує на потребі сімейної єдності, цінності сім’ї.
Як зазначила Мирна, події в Суфаньє найперше показують про потребу любові, яка дозволяє нам сприймати іншого таким, яким він є. Також Мирна свідчить про те, що побачила, як Господь любить нас, що постійно готовий прийти на допомогу людині. Він — завжди поряд, лише слід відкрити Йому наші серця.
Події в Суфаньє привабили до себе низку вчених, які проводили тут дослідження. Олію, яка витікала з рук Мирни та з ікони, неодноразово піддави експертизі. Висновки відомих вчених були ідентичні — це 100% оливкова олія, яку не може виробляти людське тіло, тому наука констатувала лише факт, визнавши своє безсилля, щоб встановити причини цього феномену. Мирну обстежували різні лікарі, які досліджували рани, що відкривалися на її тілі, її психічний стан. Висновки були тими ж — наука не має пояснення до того, що відбувається. Не було виявлено ніяких психічних відхилень. Фахівці ствердили єдине — це надприродний факт.
Окрім зцілень, у Суфаньє відбулось також багато навернень людей, які стали свідками чудес, що відбувалися там.
На сьогодні є відповіді Церкви щодо феномену Суфаньє. Церква, звичайно, довго вивчала події, що тут відбуваються. Та на сьогодні навіть ті Церкви, що офіційно не визнали подій в Суфаньє, водночас не заперечують їх. З самого початку подружжя Наззур звернулися до православного Патріархату (Ніколя є греко-православним). Події у Суфаньє, які тривають більш ніж 25 років, одержали глибоке особисте визнання багатьох Патріархів та Апостольських Нунціїв, один з яких, запалений свідченням Суфаньє 15 жовтня 1999 року посприяв відкриттю в Римі Екуменічного центру на честь Богородиці Суфаньє. Під час свого візиту до Сирії 2001 року Мирну благословив Папа Римський Іван Павло ІІ.
Важливо також наголосити, що ідеї, які несуть послання в Суфаньє не виходять за межі Біблії, не суперечать Євангелію.
Молитва в домі Мирни та Ніколя проходить цілком безкорисно. З першого дня, відколи потекла олія, Ніколя почепив біля ікони табличку з написом: «Ми не приймаємо жодних дарів». Навіть квіти та свічки почали приймати не одразу. Гроші, як зазначає Мирна, не можуть мати нічого спільного з дарунком Бога, це справа Господня, і тут не може бути мови про якусь грошову винагороду. Мирна багато подорожує по країнах Європи, США, Канаді, куди її запрошують свідчити. Тоді вона просить організаторів оплатити витрати на дорогу та проживання.
...Отож реколекції... в тиші. Слід визнати, що іспиту мовчанки ми не пройшли. Проте цей факт не спростовує цінність того, чим я хочу поділитися.
Унівська лавра, наче зумисне, уже з перших годин перебування викликає людину на діалог з собою, до роздумів. Ця місцевість зцілює. Я навіть не думала, що так старанно виконуватиму молитовне правило монастиря, особливо вранішні богослужіння о 6.00. Коли, вихоплений з виру життя міста, та ще й напередодні сесії, ти опиняєшся у цьому світі, це наче інтенсивний курс лікування для важко хворих. Інколи, здавалося, слух не витримає цієї тиші природи, яка усім промовляє до тебе. Ти просто не віриш, хоча ще раз переконуєшся, наскільки важливою є природність, натуральність. А головне – людина може одержати це значно легше, аніж думає...
У такій атмосфері ми молилися, розмовляли, слухали – жили... Свідчення Мирни прозвучало в багатьох країнах, вона побувала на усіх континентах. Суфаньє – це не давня історія, а реальність, в якій ми живемо, поряд з цим свідченнм. Що ж почули ми від цієї простої радісної жінки з таким дивовижним досвідом?
Чому Схід?
Мирна каже, що не може відповісти на багато «чому», вона просто не знає відповіді. «Занадто мало часу, аби витрачати його на «чому», я виконую те, до чого мене покликав Господь, – свідчу», — ділиться Мирна.
Проте факт, що феномен Суфаньє мав місце саме в арабському світі, дає багато поживи для роздумів. Сім’я Мирни та Ніколя – християнська арабська родина. Але Сирія загалом – мусульманська країна. Досвід Суфаньє – це досвід єдності. У помешканні родини Наззур, яке впродовж дня відчинене для молитви, моляться поряд як християни, так і мусульмани.
Наголошуючи на цьому, о. Еліас Заглауі, духівник Мирни, підкреслив, що така спільність молитви християн і мусульман показує, що на перший план вийшли стосунки людини з людиною, досвід міжособистісного порозуміння, який веде до порозуміння на вищих рівнях.
Важливість досвіду Суфаньє загострюється з огляду на сучасну ситуацію на Сході: ситуацію конфлікту, ворожнечі... ситуацію війни.
О. Еліас каже: «Ще кілька років тому іслам не був загрозою для християн, а навпаки — змушував їх триматися разом... Та іслам може становити загрозу для християн через політику Заходу».
Він так само розповів, що християни Сирії не відчувають якихось утисків, «єдине, що їм недоступне, — це посада Президента країни».
Останнє послання (10 квітня 2004 року) Христа Мирні стосувалося Сходу. «...поверніться кожен у свій дім, носіть Схід у ваших серцях, звідси йде світло знову. Ви — його проміння у світ, який думає лише про матеріальне, про бажання слави, про хіть. Цей світ мало не втратив усі свої досягнення», — сказано у посланні... Як стверджував Іван Павло ІІ, цей світ «дихає двома легенями» і ніхто не має права претендувати на першість в іншому, не його світі.
О. Еліаса питали про те, якою повинна бути наша відповідь мусульманам, чи повинні ми їх «навертати». «Наша постава, наше життя — це найкраще свідчення для будь-кого, для мусульман також», — відповів священик.
Спільна молитва у Суфаньє показує, що кожен потребує Бога, потребує допомоги і відповідей... Це об’єднує нас.
Церква
Церква завжди обережно ставиться до об’явлень. У Суфаньє також Церква не одразу дала відповідь. Але про те, що на сьогодні Церква визнала Суфаньє, уже було сказано.
У посланнях, які отримала Мирна, Церкві відведено особливе місце. Єдність Церкви — це те, на чому наголошує і Христос, і Богородиця. «Сьогодні і ми, і Церква маємо велику потребу у Воскресінні. Щоб Церква віднайшла своє багатство, потрібно, щоб вона ... збідніла. Тоді вона знову відчує потребу своїх дітей», — каже Мирна.
Наша єдність йде насамперед з нашого серця. Світ гостро відчуває брак любові. Мирна каже: «Ми любимо так, як ми хочемо любити, а не так, як любить Бог».
Отець Еліас розповів, що Схід особливо гостро відчуває проблему роз’єднання. У Сирії, наприклад, 17 різних християнських спільнот. «Це послаблює голос християн, в той час коли нам так потрібен єдиний голос, щоб могти свідчити голосно, аби нас почули... на Сході зокрема, аби конкретизувати присутність християн у Церкві», — ствердив о. Еліас.
Мирна наголошувала на потребі спільного святкування Пасхи усіма християнами, до чого закликали Ісус та Марія, і що є «першим кроком до єдності».
«Якщо поглянути на Церкву людським оком, то об’єднання видасться неможливим», — каже Мирна.
Говорячи про об’єднання, о. Еліас наголосив, що для цього не потрібно відмовлятися від своїх традицій, єдність вимагає спільності у любові. «Світ на міжнародному рівні, на рівні політиків дедалі менше цікавить релігійність», — каже отець. Тому слід починати з особи, з конкретних спільнот.
Мирна розповідає, що часто людей більше цікавлять деталі, аніж суть. Зокрема, як виглядала Богородиця. Один бельгійський художник хотів намалювати Діву Марію за описом Мирни. Та, як каже Мирна, ще нікому не вдалося змалювати красу Богородиці. «Так, вона має багато схожого з нами, адже вона людина. У багатьох людях я помічаю часто схожі риси. Але Богородиця відрізняється від нас, головна її відмінність — це покора, цілковите віддання себе в руки Бога... Я переконана, що зобразити Діву Марію, її красу не можна», —стверджує Мирна.
Вона також розповіла, що завжди молиться за священиків. «Церкві дуже потрібні добрі священики», — каже вона. Священичий досвід, яким поділився з нами о. Еліас утвердив мене в думці, що в Церкві — безліч доріг, багато потреб і кожен може знайти собі застосування. «Кожен священик має знайти свою «формулу» священичого служіння, яку може запропонувати Церкві», — підсумовує отець.
Велику увагу він приділив темі грошей, тобто тому, як часто вони стають причиною розбрату. «Гроші не можуть стати метою, особливо у Церкві», — наголосив отець. Він навів багато прикладів, коли людина може жити достойно, не очікуючи на милостиню, не шукаючи нечесних шляхів. Не можна потребою грошей виправдати зло, виправдати обман, крадіжку, не можна ними підмінити життя...
Сім’я
«Після початку подій у Суфаньє ми з чоловіком вирішили, що наше подружнє життя уже є неможливим», — розповідає Мирна. Але невдовзі їй явилася Богородиця, кажучи: «Я не прийшла роз’єднувати. Твоє подружнє життя залишиться таким, як було». А у наступній з’яві каже: «Я дам тобі подарунок за твою працю».
«І цим подарунком стала моя донечка Міріам», — розповідає Мирна.
Вона каже, що Богородиця прийшла в сім’ю, щоб підтвердити і наголосити, якою цінною є вона. «Ми маємо молитися за сім’ї, особливо розділені сім’ї», — продовжує Мирна.
Одразу відчуваєш тепло, з яким Мирна розповідає про свою сім’ю. «Я дружина, мати, я жінка», — каже, посміхаючись, вона.
«Моя сім’я дуже підтримує мене, інколи мені видається, що мій чоловік більше вірить в те, що відбувається, аніж я (сміється)». Мирна розповідала про різні побутові незручності, які виникають, але це не перешкоджає. «Я вдячна Богу за свою сім’ю», – ділиться Мирна.
«Я не знаю, як подарунками, якими є діти, можна нехтувати, відмовлятися від них. Як можна йти на аборт», — роздумує ця жінка. Мирна розповідає, скільки діти принесли в її сім’ю, скільки тепла подарували.
Ти дивишся на цю усміхнену жінку і чуєш поряд слова подруги: «Боже! Як мало я знала про сім’ю. Тепер я знаю, як я хочу її будувати і як легко можна окреслити любов у її глибині... Тепер я знаю».
Людина
Суфаньє, як на мене, показало ще раз людині, наскільки мало може осягнути її знання, хоча не заперечило їх. Воно не заперечило і пізнання, та показало його обмеженість. Водночас, як багато може людина, йдучи з Богом!
Кожен у якийсь період життя ставить питання про страждання. Мирну також просили відповісти на нього. «На нашій дорозі трапляється багато болю. Але Христос сказав: «Кожному, хто бере участь в моєму стражданні, я дам брати участь в моїй славі». Поряд з цим Мирна не стверджує потреби невпинних страждань людини, навпаки. «Люди більше люблять Христа Розп’ятого, аніж Воскреслого. Можливо, причина в тому, що в житті ми багато страждаємо і таким чином хочемо зробити Христа Ближчим... Однак ми повинні бути свідками Воскресіння. Бог є Живим для нас і хоче, щоб ми були живими для Нього... Водночас ми повинні умертвити в собі багато речей, щоб стати такими».
Людина має безліч способів зменшити страждання Христа, проте так само може додати до Його страждань. Роздумуючи над криком юрби: «Розпни його!», Мирна каже: «Вони не знали, що роблять, але ми кричимо це, знаючи»...
Згадую слова з книги, яку ми читали під час реколекцій: «Бог не буде щоразу сходити за нас на хрест». Христос уже відкупив нас і очікує вільної відповіді людини...
Наостанок
Переді мною текст — думки, які я знову і знову переосмислюю... Нічого нового, але так ... «так близько Господь». І від цього по-щасливому страшно...Страшно за кожну втрачену мить. Радісно – від реальності вічно Живого Бога, який не покидає світ, оновлює нас і чує.
Я пригадую думки, враження молодих людей, з якими я прожила цей час, — не лише під час ділення після реколекцій, а й під час їх проходження (адже, як я уже зізналася, мовчанки нам дотриматися не вдалось).
По-перше, маю зізнатися, що в кожному для мене відкрилася глибинна неповторність його особистості. Я побачила, що кожен носить свої питання. Одна і та ж атмосфера здатна давати відповіді на багато різних запитів. Нам не сказали нічого нового, але цієї голої очевидності потребував кожен з нас; кожен радів з підтвердження багатьох речей, які, здавалася б, так важко носити в сьогоднішньому світі.
«Це так природно, що я є, що Бог захотів створити саме мене, а не когось іншого, дозволив стільки бачити... І це дивовижно водночас», — сказала мені одна учасниця реколекцій.
Дуже багато слів я чула про мир, та поряд з цим я бачила багато миру. Скільки миру можна видобути з людської душі — безмежність! Я побачила спраглість за любов’ю, тією, яка, за словами Мирни, «дає нові очі, нове серце, дозволяє прийняти іншого таким, яким він є».
«Після цього я не маю сказати щось нового, але я бачу, скільки можна зробити і як потрібую жити з цим», — почула я від особи поряд.
Однак запитую себе: як втримати мир душі, непохитне свідчення людини, яка сьогодні особливо загострено відчуває «дилеми побуту», на яку насідає «об’єм інформації часу»? Та на думку спадають слова о. Василя Сагана: «Чому ми назвали сьогоднішні виклики для Церкви унікальними? Невже впродовж своєї історії Церква не давала численних свідчень переборювання не менш важких віянь часу?»
Є свідчення явні, але кожен, як сказав отець-ректор УКУ Борис Ґудзяк, має свій досвід, кожному Бог відкриває себе, кожен може і повинен свідчити. Щоденні свідчення є не менш важливими. Щоразу ми не чутимемо свідчень Мирни чи подібних їй, не буде мудрих порад о. Еліаса, ачи інших, частіше за все ми будемо наодинці з конкретною миттю... І їй треба давати відповідь. Мирна якось сказала: «Наші дії — також молитва, і не менш промовиста за слова». На усіх шляхах можна зберегти свою молитву. І це варте зусиль...
Що означає чудо, феномен, екстраординарність? Мирна каже: «Якщо ми шукаємо чуда, то найбільшим чудом є перетворення хліба і вина на тіло і кров Христа під час Літургії, і його ми можемо досвідчувати щодня; якщо ми шукаємо знаків, то найбільшим є Воскресіння, яке ми можемо переживати щодня...» «Одного дня усе пройде... Але вічними залишиться Слово Боже», — додає Мирна.
Роздумую над цим і розумію, як часто ми уже не дивуємося, засвоюючи стереотипи, поняття, нас душить глобальність. У той же час одне маленьке «чому?», яке поставимо до найнепомітнішої, на перший погляд, речі у світі, здатне розбудити усвідомлення чудес довкола...
Чудо — наша молитва, наше серце, дивом є кожен з нас. Спокій Унева, посмішка перших кроків весни... А я питаю, де Бог?!
«Не слід шукати Бога поза собою. Він ще ближче до нас, аніж ми самі до себе», — каже Мирна.
Сьогоднішній світ вимагає відповідей на багато питань. Установка ХХ століття — «Бог помер» — дала свої результати.
«Бог Живий», — лише таке переконання дозволяє утверджувати життя.
Тетяна Луцик