04/18/2008 | Михайло Депяк

Недавно львівські газети надрукували звернення відомих українців до Ватікану щодо беатифікації Митрополита Андрея. Текст звернення свідчить, що ми недостатньо добре розуміємо велич і значення постаті Митрополита. Для справи беатифікації його титанічна праця над створенням і підтримкою всеможливих українських громадських інституцій є досить слабким аргументом. Натомість унікальність Митрополита полягає, зокрема, у тому, що він ніколи не вагався наразитися на втрату популярності, а то й обструкцію з боку суспільства коли треба було стати в обороні принципів Віри, які це суспільство намагалося інтерпретувати відповідно до своїх уподобань, або пристосувати до потреб «боротьби за українську справу». Ця безкомпромісність Митрополита в утвердженні «щоденного» християнства створювала йому масу опонентів і проблем, але в історичній перспективі вивищила як Велетня Духу.

Не піддаючи сумніву важливість підтримки беатифікації Митрополита, пропоную поглянути на цю проблему з іншої, можливо трохи крамольної позиції. Подумати, чому 53 роки беатифікаційного процесу цієї пречудової людини не увінчалися дотепер успіхом? Чи тільки причина у колишній протидії Кардинала Вишинського та недостатній ревності наших молитов?

Господь «синів своїх» знає і надав Митрополитові належне місце у Царстві Своєму.
І, напевно, вислуховує його молитви за Україну і всіх нас – незалежно від того, чи визнано його на нашій грішній землі Блаженним або Святим.

Пропоную поміркувати над запитанням – а чи хотів би сам Митрополит визнання свого блаженства і прославлення таким чином у сучасній Україні? Чи хотілося б йому в ранзі Святого отримувати славослів’я і молитви від таких нащадків, якими зараз є ми – сучасні українці?

Бо якщо спробувати поглянути на теперішню Україну очима Митрополита, то стає моторошно.
Таке враження, що всі його заповіти, повчання і настанови ми ігноруємо, а то й зневажаємо у своєму повсякденному житті. Весь грандіозний спадок його духовного і морального вчення успішно забутий і цікавить лише дослідників.
Аморальність стала нормою поведінки. Йдеться не так про вольності інтимного життя, як у першу чергу про тотальну корупцію, подвійні стандарти, неправду і злодійство – звичні, щоденні явища нашого буття, особливо для представників так званої «еліти». І все це не встидливо, потайки, а відкрито і впевнено – бо ж усі так роблять. Концепцію побутової філософії сучасного українського суспільства можна охарактеризувати як «оправдання гріха».

Чи хотів би бути Митрополит визнаним Святим для такого легально-грішного суспільства? Суспільства, яке не робить жодних намагань поправитися, натомість вдосконалюється у фарисействі та пошуку кожен для себе талановито-переконливих оправдань.
Від часів Митрополита наше суспільство не лише не покращилося, незважаючи на високий рівень освіченості, а ще більше погрузло у темряву регресу.

Яка паства – такі й пастирі. Погляньмо на нашу Церкву, яку так ревнісно будував і укріпляв Митрополит Андрей. Яка потім пройшла через горнило страшних репресій та переслідувань і вийшла із них такою сильною, праведною, що її авторитету жахалися у свій час найбільші потуги Зла - компартія і КДБ.
Що трапилося за кільканадцять років державної незалежності із нашою святою Церквою? Чому в умовах свободи, увібравши в себе сотні нових священників і тисячі віруючих Церква не змогла їх очистити, а сама опинилась під впливом цих «совєтских людей»? Мало хто не чув про хабарі у семінаріях – за вступ, за екзамени, за висвячення. А роки міжконфесійних воєн, коли часто під проводом священників брат ішов на брата і сусід на сусіда. А спалені (чи деколи не з намови священників?) перлини нашої архітектури – старовинні дерев’яні церкви, що пережили австріяків, поляків і сов’єтів. А замальовані сучасними малярами-партачами старі безцінні фрески та ікони. А тотальне грошолюб’я тих, котрі покликані як добрі пастирі служити людям.

І як найяскравіша ілюстрація моральної деградації – крадіжка меблів самого Митрополита. Так і не вияснена і не розслідувана вже багато років – не з вини міліції, бо ж відразу було очевидно, що це справа рук «своїх».

Як Митрополитові сприймати від таких духовних нащадків декларації наслідування і причетності? Можливо, він сам просить Господа не чинити чудес на свою прославу і не хоче бути канонізованим як Святий для такого народу?

Коли таке трапляється у колишній підпільній Церкві, то що казати про інші конфесії, які не переживали чистилищного вогню репресій – там ситуація куди складніша. А великий Митрополит ніколи не розділяв нас на конфесії – проблеми всіх українських Церков однаково його боліли і, напевно, турбують на тому світі.
Ми не звикли говорити про ці болючі проблеми. Боїмося втрати церковного авторитету, зневіри нестійких прихожан, злорадства і критики з боку конкуруючих конфесій. Боїмося, що українські Церкви і українське суспільство програє у порівнянні із сусідами. Так, ніби замовчування проблем може цьому зарадити, а не поглиблює ще більще кризу і не створює передумов для подальшого нашого програвання та деградації.

Один із великих пастирів епохи підпілля владика Величковський уклав молитву на прощення гріхів, вчинених священниками. Ніби знав, наскільки вона стане актуальною в наш час – святі люди здатні передбачити майбутнє. Його молитви справді допомагають – добрих священників стає щораз більше, щораз стійкіші люди присвячуються служінню Господу.
І роблять кращими та стійкішими всіх нас.

Звернення до Папи – це добре. Щирі молитви за беатифікацію Митрополита – ще краще. Для успіху справи це необхідні умови, однак не достатні.
Мирослав Маринович вважає, що ми готові до того, «щоб прийняти Слугу Божого Митрополита Андрея як Святого». Напевне це так і є.
Але треба ще зуміти самим стати достойними такого блага.

Для завершення процесу беатифікації всі очікують чуда. Однак це не залежить від нашої волі – чудо є наслідком Волі Провидіння. Маймо певність, що у належний для цього час станеться багато чудес для прослави того, хто все своє життя присвятив нашій Церкві, нашому народові, а найбільше – універсальним правдам Віри. Митрополита, котрий став великим Пастирем і великим Вчителем не лише для українців.

Цей належний час прийде аж тоді, коли принаймні більшість із нас стане гідними статусу світських і духовних нащадків блаженної пам’яті Митрополита Андрея.

З надією,
Михайло Депяк.

Від Майдану. Звернення до Папи Бенедикта XVI з проханням завершити беатифікаційний процес Митрополита Андрея тут:
http://www.gopetition.com/online/17935.html
Модераторіял: обговорення автоматично знесене на форум "Філософія, релігія"