(P)Аврамічні релігії! (починаю друкувати твір мого товариша) (/)
05/06/2008 | Анатолій
Назвемо релігії іудаїзм, християнізм та іслам не просто релігіями одного -- Авраамового -- кореня, а з'ясуємо значення цього кореня як основи расового інстинкту афро-азійців -- семітів -- у справі опанування світом, підкорення семітами народів інших рас.
До початку освоєння Америки (15 століття) та Австралії (16 століття) цивілізована частина Старого світу обмежувалась північчю Африки та Євразією (крім територій від Волги й Двіни до Чукотки й Камчатки). До 16 століття християнської ери ранній реформований іу-даїзм -- християнізм -- завоював північно-західну частину цивілізованого Старого світу, а піз-ній реформований іудаїзм -- іслам -- завоював протилежну, південно-західну частину. Іслам подекуди потіснив християнізм у Європі -- в Іспанії, на Балканах, в Криму.
Лінію поділу Старого світу на сфери впливу між двома різновидами іудаїзму можна провести в Євразії приблизно по 40-ій паралелі.
В Новому світі християнізм завоював собі на сході Австралію, Нову Зеландію та Філіппіни, і весь захід, всю Америку. А іслам -- тільки південний схід, -- Індонезію.
В Азії іслам межує з азійськими релігіями (і на малому проміжку з християнізмом на Філіппінах) аж до Австралії з відхиленням частини цієї лінії до Татарії на Волзі (Волга „стала Європою” тільки в Новітню епоху, коли Волго-Балтійський канал 19 століття та Волго-Донський канал 20 століття з'єднали Волзький азійський безстічний басейн (без виходу до оке-ану) з басейнами морів Атлантичного океану.
У східній частині екваторіальної Африки іслам межує з африканськими віруваннями, а в західній, -- поширений разом з християнізмом.
Якщо йдеться про іслам та християнізм як про світові релігії, то варто доповнити, що іслам є світовою, але не всесвітньою, як християнізм, релігією.
Поділ поділом, а сінагога наглядає за своїми дітьми -- церквою та мечеттю.
Розглянемо все за порядком. А думка видатного філософа налаштує на розгляд, до-дасть допитливості:
„ НЕ МОЖЕ БУТИ ВИБОРУ МІЖ ІСЛАМОМ ТА ХРИСТИЯНСТВОМ,
ТАК ЯК МІЖ АРАБОМ ТА ІУДЕЄМ”
(Фрідріх Ніцше, „Жадання влади” або „Прокляття християнству”, розділ 60)
Принципово, що іудеї за весь час мали всього-навсього один храм -- Єрусалимський, зруйнований спочатку вавілонянами, потім римлянами. Іудеї так званої іудейської діаспори мали храм в Єгипті, в місті Леонтополіс, але цей храм був значно молод-шим за Єрусалимський, не визнавався іудеями Ізраїлю і, зрештою, що також принципово, був зруйнований тими ж римлянами одночасно з Єрусалимським храмом. Тому вважається, що храм був лише один -- Єрусалимський. Сінагога не є храмом, а лише місцем зібрання іудеїв. Сінагога -- фарисейська альтернатива саддукейському храму і, що знову ж принципово, сінагога виникла за декілька століть до остаточного зруйнування храму і весь час вела з ним, храмом, боротьбу.
Не відволікаючись тут на з`ясування питання про відповідність до історичної пра-вди деяких фактів стародавньої жидівської історії (вона в Біблії перемішана з міфами, розпі-знати які не становить проблеми), і маючи перед собою мету з'ясувати дійсну суть Ісуса, по-бачимо не тільки не заплутаний, а навпаки, -- виразний вигляд створеної іудеями послідо-вності іудейського буття. Цей вигляд варто почати з вигляду, тобто із зовнішності, як самого Єгови, так і єговообраних, тобто єговоподібних, ласкаво наданих фондами розділу „Іудаїзм” Львівського музею історії релігії.
--- 1. Єгова створює (МІФОЛОГІЧНО, -- ДЛЯ АВТОРИТЕТНОГО ПРИКЛАДУ ІСТОРИЧНИМ ІУДЕЯМ) світ для Єговообраних.
--- 2. Адам і Єва. Вигнання з раю.
--- 3. Каїн-землероб і Авель-пастух. Єгова нехтує хлібом, принесеним йому в жерт-ву від землероба Каїна. Але Єгова приймає жертву з отари пастуха Авеля.
Каїн вбиває Авеля. Ця подія, як ніяка інша, визначає нехтування жидами землеробства і вказує на причину надання ними переваги світовому кочівництву і пастирству -- фізичному і духовному.
--- 4. Потоп. Ковчег. Ной і його троє синів, -- благородний Сім (Сем, від якого згідно з Біблією походять семіти), брутальний Хам (від нього негри) і такий собі поступливий Яфет, від якого походять українці й інші народи.
--- 5. Перший жид Авраам і його заповіт з Єговою про обрізання крайньої плоті дітородного (статевого) члена Авраама та його нащадків, серед яких син Ісаак і внук Іаків-Ізраїль доповнюють Авраама в започаткованому списку іудейських патріархів.
--- 6. Переселення ізраїлітів до Єгипту.
--- 7. Вихід з Єгипту -- Пасха -- під проводом Мойсея.
--- 8. Започаткування правління жреців-суддів з роду Мойсеєвого брата Аарона. Це так званий період існування жидів під керівництвом команди суддів.
--- 9. Виникнення перших іудейських царств.
До цього моменту іудейська історія була суто міфом (добре простеженим доктором філософії Іваном Франком у його праці „Біблійне сотворення світу в світлі науки”). Тепер мі-фи перемішуються з фактами: факт якоїсь події подається Біблією не інакше як результатом повеління Єгови, наприклад перенесення столиці до Єрусалиму, побудова храму, непорочне за-чаття і непорочне народження Ісуса, чуда та воскресіння Ісуса, інше (знявши міфологічні оку-ляри, кожен побачить виразну картину життя іудейських організмів).
Жреці-судді-Аароніди тепер почуваються незатишно.
Жидівські мудреці з народу -- пророки -- помазують на царство таких же вихідців з народу, якими є й вони самі на противагу Ааронідам. Це перші царі Саул, Давид, Соломон.
У випадку із Саулом та Давидом, помазання на царство здійснює мудрець Самуїл, Самуєль або Семюель (з цієї причини прожидовлену країну США, цей світовий жандарм, на-зивають „дядько Сем”), а у випадку із Соломоном, -- мудрець Цадок, або Садок, і заснована ним нова династія жерців, -- саддукеї. Це так званий період царів, коли відбувається розкол серед ізраїльтян з подальшим ворогуванням між північним Ізраїльським царством зі столицею в Самарії, і південним, створеним дещо пізніше, Іудейським царством Давида зі столицею у Хевроні.
Завоювання у ворожого до іудеїв фінікійського племені іевусян їхньої фінікійської фортеці в палестинській глибинці -- Єрусалиму -- декласованими і кримінально-налаштованими іудеями під проводом царя Давида.
Столиця іудейського царства переноситься з Хеврону до Єрусалиму. Цитадель фіні-кійців до завоювання Єрусалиму Давидом розташована на пагорбі Сіон, що поруч з пагорбом Морія. Пізніше на пагорбі Морія буде збудовано царем Соломоном храм Єгові, і цей пагорб, Морія, отримає назву Храмової гори. Тому поєднання Храму з Сіоном є частково помилко-вим, а частково символічним з причини його приурочення до перемоги обраного Єговою Да-вида над відкинутими Єговою фінікійцями. І там, на Сіоні, де раніше була захоплена Дави-дом цитадель фінікійців, -- тепер знаходиться могила Давида.
Нащадки Садока, саддукеї, віддадуть належне Давиду. Саме Давидові чвари з ін-шим претендентом на царський престол, Адонією, підтриманим священиком Евьятаром (по-дробиці див. Біблія, Перша книга Царів, 1:3-8), призводять до відсторонення Евьятара і одноча-сного обласкання Давидом свого сподвижника Садока з подальшою монополізацією храмо-вого культу нащадками Садока. Син Давида, Соломон, продовжить розпочату його батьком справу і прожене Евьятара з Єрусалиму в місто Анатом (там само, 2: 26-27), де й з`явиться пізніше пророк Єремія з роду Евьятара.
Під час однієї з війн, ведених Ізраїльським царством з фінікійцями, іудейська релі-квія -- ковчег заповіту Ноя-Мойсея -- потрапляє до рук ворога. І саме Давид організовує дружину для визволення ковчегу з рук ворога з наступним перенесенням його до Єрусалиму. За ковчегом до столиці Іудейського царства вирушають і жреці Ізраїльського царства, після чого Єрусалим, крім царського, стає ще й святим містом. Тут започатковується месіанська -- спасительська -- доктрина про спадковість подій від спасіння Ноєм всього живого на Землі і до події спасіння Давидом Ноєвого (з Мойсеєвими вдосконаленнями) заповіту.
Ісус якраз і походить з роду Давидового. Або, -- він є духовним сином Давида. Ісус єдиний, хто в Біблії говорить притчами, крім, звичайно ж, справжнього сина Давидового, Соломона, притчі якого навіть увійшли в окрему книгу Старого Заповіту. Тому-то Ісус в Новому Заповіті бере на себе непосильний тягар спасіння всього Світу від щасливої самобу-тності усіх складових цього світу. Спасіння через утворення сірої християнської маси народів. Насправді ж Ісус бере на себе тягар спасіння одних тільки… Кого? Це ми й розглядаємо.
--- 10. Період Першого Храму. Соломон будує в Єрусалимі храм для Єгови і для його жерців; і царський палац, для себе, біля храму. Жерці храму, саддукеї, вдячно назвуть Соломона мудрим і вигадають для підтвердження його геніальної мудрості масу всіляких підтверджень, як от, наприклад, у випадку з судом Соломоновим над двома жінками у їхній суперечці про справжнє материнство щодо дитини однієї з цих жінок. Іудейський же народ, для якого Соломон впроваджує необхідну при широкому будівництві трудову повинність, -- щось на зразок трудоднів в українських колгоспах, -- далекий від захоплення Соломоновою геніальністю.
Ще б пак! Для іудеїв царем є лише Єгова! А тут якийсь цар Соломон?! Ще й з трудовою повинністю! Це вже занадто! Тому іудеї у всі часи залишаються кочовою сектою.
Соломон, крім іншого, дуже мудро виконує отриманий ним від Давида геніальний заповіт про надання переваги іудеям перед спорідненими ізраїльтянами. І тому поглиблюється розкол між колись об`єднаними 12-ти колінами Ізраїлевими. Розколу сприяє ще й успадку-вання посади жерців храму представниками династії Саддукеїв (відданих соратників династії Давида-Соломона), що на відміну від династій Ізраїльського царства (які часто змінюються) незмінно очолює престол Іудейського царства, а значить і постійно ворогує з ізраїльтянами. Біблія в Другій книзі Царів, глава 14, вірш 11-14, навіть наводить факт такої ненависті і воро-жнечі між двома богообраними царствами, під час якої трапляється напад ізраїльтян на іуде-їв; ізраїльтяни вторглися в Єрусалим і...
„ … забрали усе золото і срібло та весь посуд і скарбницю Господнього Храму і скарбницю дому царевого та заручників і повернулися до Самарії...”
Саддукеї тривожаться лише за своє багатство і за свій вплив; вони свято бере-жуть очолюваний ними храмовий ритуал. Вони не сприяють припиненню богообраних між-усобиць. Ізраїльське царство першим падає під навалою Асірії. Та ця іудейська національна катастрофа нічому не навчить саддукеїв, і вони вперто продовжуватимуть визискувати свій бо-гообраний народ, незважаючи на його занепад і наростаючий розбрат у ньому. Не схаменуть-ся саддукеї навіть тоді, коли й над самою Іудеєю, як і раніше над Ізраїльським царством, нависне загроза іноземного поневолення. На цей раз -- Вавілонського. Та не перевелись ще мудреці серед синів Авраама. І у відкриту опозицію до саддукеїв іде пророк Єремія. Єре-мія не засновник опозиції саддукеям. Бо весь рід Єремії, ще від пра-пра-пра-діда -- опаль-ного священника Евьятара, прогнаного у свій час Соломоном, -- перебуває в опозиції до саддукеїв.
Знаючи інтриги Єрусалимського Двору (і Храму) з Єгиптом та невдоволення цими інтригами з боку Вавілону, Єремія застерігає схаменутися (в біблійному розумінні -- пророкує і закликає покаятись) як сам царський Двір з Храмом, так і народ.
„ … Оповістіть в Іудеї та в Єрусалимі… Засурміть у сурми… Підіймайте прапор до Сіону, поспішайте, не зупиняйтесь, бо з півночі зло приведу і велике нещастя...” (Біблія, „Книга Єремії”, 4: 5-6.)
„ … Бо так промовляє Господь Саваот, бог Ізраїлів про залишок скарбниці Храму та в домі царя Іудеї і Єрусалиму. До Вавілону буде він спроваджений...” ( Єремії, 27:21-22.)
Єремія -- як і через 640 років після нього Ісус -- ясно бачить, що саме Єрусалим-ський храм є перешкодою для уникнення іудейської катастрофи. Зараз Єремія, як і пізніше Ісус, бачить потребу усунути цю перешкоду. І Єремію, як і пізніше Ісуса, схоплюють храмові щурі -- саддукеї -- і засуджують на смерть.
„ … І як закінчив Єремія пророкувати, схопили його священики і народ і присудили йому смерть і допитували, навіщо пророкував він зруйнування Храму і Єрусалиму. А Єремія відповів їм, що Господь повелів йому пророкувати падіння Храму і Єрусалиму...” (Єремія, 26: 8-12)
Не дивлячись на смертельний вирок саддукеїв і перебування у в`язниці, Єремії вдається уникнути смерті втечею до Єгипту.
Пізніше Вавілон дійсно зруйнує Єрусалим і Храм, та забере в полон іудейську племінну аристократію і храмову олігархію. Фактично саддукеї є тією партією, яка об`єднує в собі жерців храму і впливових світських осіб з іудейського середовища. Єремія напише листа до Вавілону, до своїх полонених одноплемінників з визначенням причини національної тра-гедії, що полягає в...
„ … покаранні царсько-саддукейської панівної верхівки іудейства Богом Ізраїлевим за те, що слухали неправдивих пророків. І якщо не настане переосмислення, то Єгова зможе покарати їх руками Вавілонян...” (Єремія, 29:21-22)
Під неправдивими пророками Єремія розуміє свого опонента Єзекиїля і його спо-движників, які умиротворюють іудеїв в умовах військової загрози з боку Вавілону.
Переосмисливши в полоні своє становище, верхівка іудейства, серед якої і нащадок первосвящеників Храму, Йосадок, прийме рішення повернутися з полону (при такій нагоді) і змінити свою стратегію стосовно --!!!-- всього світу. Тобто за сприяння впливових іудеїв буде створено опозицію вищому храмовому жрецтву -- саддукеям. Це стане офіційним початком існування партії непримиримих опозиціонерів (щодо олігархічного саддукейства) -- партії фарисеїв, цих представників середнього класу іудейства. В перекладі з жидівської мови „фарисей” означає „паросток”, „відгалуження”. Та ми вже знаємо, що перший опозиціонер саддукейству, а значить і перший паросток нового мислення і (перший фарисей), це -- Єремія. Він дуже шанований християнізмом. Його ім'я пропонується попами для найменування українських дітей при їх хрищенні (затруєнні іудейством) і для утворення прізвищ: Ярема, Яременко, Яремчук, Яремич, Яремко, Ярмак… А ще ж є й безліч похідних від Єремії імен і прізвищ: Ярмола, Ярмоленко, Ярмолинський… Навіть українські міста не уникнули дуже приємної потреби бути упослідженими від богообраних іудеїв, як от місто Ярмолинці на Поділлі, або Яремча на Гуцульщині..
--- 11. Вавілонський полон синів Ізраїлевих. Зміна влади у Вавілоні, а також пере-осмислення (згідно Біблії) іудеями своїх дій сприятиме поверненню обрізаних богообранців до Палестини.
--- 12. Повернення з Вавілонського полону. Поступове нарощування сил фарисеїв. Вже з початку свого офіційного заснування фарисейство є роздвоєним на тих, хто вже ро-зуміє необхідність перемін (і при цьому, одночасно, і відкидає храмовий ритуал і ще міцно тримається біблійних приписів), та на тих, хто сповідує біблійну зовнішньополітичну заповідь Єгови про БЕЗУМОВНЕ підкорення всього світу синам Ізраїлевим. Звісно, ними розуміється підкорення світу за умови усвідомлення цими синами необхідності поступитись храмовим ритуалом на користь вчення, об`єднавчого для всіх іудеїв. Бажано, щоб це вчення було варі-ативним. І це вчення вже виникає. Так започатковується Усний Закон, або Святий Переказ -- коментар до Біблії -- предтеча Талмуду. Саддукеї дуже незадоволені такими нововведеннями. Але, -- караван іде.
Надважливою подією цього періоду є впровадження релігійних -- біблійних -- понять іудеїв в якості статей громадянського -- Кримінального -- Закону, тобто такого закону, пору-шення якого передбачає обов'язкове покарання, включно зі смертною карою. Тому згаданий Усний Закон плекає іудейську ідею панування над Світом одночасно з варіативним пояснен-ням порушень законів Тори (Письмового Закону), тобто кримінальних злочинів всередині іу-действа. Іншими словами, Письмовий Закон -- Тора (Біблія) -- тепер стає Кримінальним Коде-ксом іудеїв, а Усний Закон (майбутній Талмуд) стає Кримінально-Процесуальним Кодексом; а його носії, фарисеї, якраз і створюють апарат чиновників для контролю за дотриманням зако-нів. Це, зокрема, пояснює (в сучасному світі) особливий нахил іудеїв до професії законника, юриста, особливо в християнізованих країнах. Також це пояснює велику концентрацію іудеїв у середовищі юристів від давніх часів до новітніх. Як тут не згадати слова іудея з Росії, Вла-діміра Вольфовіча Жіріновского: „Моя мама русская, а мой папа -- юріст”.
Отже, Усний Закон не міг не виникнути в принципі.
Безумовно, фарисеї отримують можливість монополізувати іудейську доктрину, як зовнішньополітичну, так і внутрішньополітичну. Втім, як побачимо далі, грань між цими до-ктринами є досить тонкою, а з часом (час „X”, час Христа) ця грань взагалі зникає, сприяючи тому, що обидві іудейські доктрини перетворюються в одне ціле.
--- 13. Період Другого Храму. Повернувшись з Вавілонського полону, іудеї відбудовують зруйнований Храм. Представники залишків сусіднього, зруйнованого раніше (раніше за Іудейське царство) Ізраїльського царства, не допускаються до відбудови Храму. Саддукеї продовжують свою політику відокремлення іудеїв від ізраїльтян. Це своє ставлення до ізраїльтян, іудейські жерці -- саддукеї -- пояснюють змішанням ізраїльтян з їхніми сірійськими окупантами. Так триває доти, доки Олександр Македонський не підпорядковує собі Іудею, зробивши її складовою частиною провінції Сірія у своїй імперії. Саддукеї завзято співпрацюють із сірійськими намісниками Іудеї. Фарисеї безсилі впливати на перебіг подій аж до повстання Хасмонеїв та звільнення Іудеї від Сірійського володарювання. Династія Хасмонеїв править в Іудеї аж до воцаріння Ірода. При Хасмонеях саддукеї усунуті від Храмової служби. Їхню владу перебирають фарисеї. Тим часом Рим нарощує свою ге-гемонію у світі, і обіцяна Єговою Авраамові земля опиняється в римському володінні.
Ставлеником римлян є Ірод, проголошений ними царем і затверджений римським Сенатом з обов`язковим жертвоприношенням римським богам. Для здобуття підтримки іуде-їв Ірод одружується з Маріамною з роду Хасмонеїв, попередніх правителів Іудеї. Він запри-сяжує іудейський народ на вірність собі, Іроду. Народ присягає, але фарисеї відмовляються присягати з причини маріонеткового становища Ірода. Винахідливий Ірод жениться на доч-ці впливового саддукея Боєтуса і усуває з посад фарисеїв на користь саддукеїв. Тесть Іро-да, саддукей Боетус, стає первосвященником Храму. Таким чином саддукеї беруть реванш. Фарисеїв же Ірод наказує стратити. В різний спосіб фарисеям вдається частково уникнути цього вироку. В запалі своєї перемоги саддукеї ще більше прагнуть „поставити на місце” фа-рисеїв і тиснуть на Ірода у своєму прагненні перебудувати Храм за саддукейськими поняття-ми. Ірод перебудовує Храм і стає ворогом навіть есеям, єдиній з жидівських сект, яку Ірод звільнив від сплати податків на знак подяки за пророцтво одного з членів цієї секти -- Ме-нахема -- про досягнення Іродом царської влади, коли той був ще школярем.
Римська окупація Іудеї продовжується і посилюється. Занепад народу, пригніченого ще й керованим саддукеями храмово-податковим ритуалом, набуває ознак національної катаст-рофи з відповідними шуканнями-бродіннями пророків. На цей раз вже не Єремія, а Ісус нагло вказує саддукеям на потребу нововведень, тобто на нагальну потребу запровадження Нового Храму. Нового не архітектурно, а програмно. Єремії вдалося втекти до Єгипту. Ісусові одного разу також вдалося втекти до Єгипту, в дитинстві. Двічі в одну річку не ввійдеш. Ісуса схоплюють і насмерть прибивають цвяхами до хреста. За іншими даними, -- прив'язують мотузками. Так, чи інакше, але офіційний смертний вирок такий: богозневага у вигляді ви-словлювань Ісуса про зруйнування Храму -- цитаделі саддукеїв.
70 року нової ери римляни в ході Першої Іудейської війни зруйнують Храм і Єру-салим, та ще й у той самий день, що й вавілоняни сотні років перед цим.
Іудея спустошена. Її народ розігнаний війною, голодом і страхом, -- хто куди. Євреї опиняються вже не в осоружному (для них обмеженому) полоні в Єгипті чи Вавілоні, а вже у всесвітньому полоні, із значними, навіть бажаними -- для фарисеїв -- перспективами.
--- 14. Фінішна пряма.
Створена нова релігія з культом Ісуса завойовує світ з якоюсь дивною закономірні-стю. Вона шириться найперше в місцях проживання розпорошеного по світу жидівства з на-ступним залученням до своїх лав і нежидівського оточення. В 4-му столітті християнство на-буває статусу державної релігії в неосяжній Римській імперії і через впровадження державно-го статусу шириться найперше серед довірливих народів європейських країн.
Саме в 4-му столітті закінчується епоха античності і починається епоха з влуч-ною назвою -- морок Середньовіччя. В 7-му столітті, після вкорінення християнізму, впро-ваджується ще одна нова релігія Авраамового кореня -- іслам. Вона призначена для диких народів Азії та Африки.
Від 7-го до 11-го століття твориться розкол християнського світу на західний Римський (католицький), і на східний Візантійський (православний). 1054 року цей розкол офі-ційно проголошений.
Виникають три, необхідні для протистояння фактори: 1) католицький, 2) православ-ний, 3) мусульманський. Кожен психолог знає, що для існування антагонізму, протистояння і ворожнечі, необхідним є існування непарної кількості факторів -- 3, 5, 7…11… Бо при пар-ній кількості відбувається парування і врівноваження на підставі рівносильності утворених пар. Не даремно Ісусові вкладено в уста такі слова про непарність:
„ … Я приніс меч, а не мир. І де раніше було п`ятеро, там троє стануть супроти двох...” (Лука, 12: 49-52)
Чому морок Середньовіччя? Та тому, що в кривавих подіях цього періоду не вид-но жидів -- вони стали папами, патріархами, кардиналами, нунціями. Їхні вказівки виконують підпорядковані їм Єговоугодні християни та Єговоуподібнені мусульмани.
Хрестові походи християн 11-16 століть проти мусульман і проти інших християн. Переслідування єретиків і гоніння на відьом. Інквізиція. Впровадження протестантства в хрис-тиянстві і розкол Європи на протестантську північ і католицький південь. Хрестові походи 16 століття католиків проти православних та протестантів, і в результаті, -- українські православ-но-католики, тобто уніати.
Іудеям не слід перегинати палку. І в 14-16 століттях в країнах поширення католицизму запроваджується рух за реабілітацію християнізму, відомий як епоха Відродження. Художники, поети і філософи створють шедеври на біблійні теми, -- прекрасний Ісус, цнотлива Марія, блаженні апостоли і потворний Ірод, -- чим сприяють більшій романтичнос-ті християнізму. Це надає рожевих відтінків морокові і ще на декілька століть умиротворює християнізовані народи.
У 16-му столітті після досягнення абсолютної влади над Світом, включно з досяг-ненням влади над освоєним після недавнього відкриття Американським континентом, треба виходити з тіні, з мороку. Робити це треба обережно, аби підкорені народи не були вражені жидівською зовнішністю своїх керівників. Більше того, треба досягти такого стану речей, за якого жидівство у всіх його проявах буде здаватись цілком звичайним і навіть симпатичним. Для цього підготує грунт епоха Просвітництва. Пропаганда гуманізму, свободи, рівності і братерства, що стануть основними гаслами Великої Французької революції, сприятиме досяг-ненню жидами рівноправ'я з французами. Внаслідок революції король поступається державною владою перед жидівським середнім класом (буржуазією) -- монархія змінюється республікою. Тобто, після вікового накопичення капіталу треба робити ґешефт чистішим способом, -- ціка-вішим. Робити ґешефт на політиці від впровадження конститутуції і парламентаризму (з ши-рокою участю в ньому іудеїв), що прийшов на зміну одноосібній владі французького короля внаслідок довгожданої --???-- корінними французами революції.
На Франції жидівство не зупиниться.
В Росії, під час революції 1905 року, жидівська молодь виходила колонами на вулиці з гаслом: раньше ми далі вам бога -- тєпєрь дайом констітуцію! (Шмаков. „Свобода і єврєї”, глава 2, розділ Г. 1906 рік)
Перед німецьким рейхстагом німецький жид Август Бебель (не плутати з одеським жидом Ісааком Бабелем) проголосить своє відоме гасло: наша мета -- республіка, комунізм, атеїзм. Дещо пізніше офіційна „Історія КПСС” (розділ 2) назве Бебеля ідеологом Інтернаціоналу.
На зміну Середньовіччю приходить (впевненою ходою) Нова епоха.
Робити і робити свій ґешефт, заробляти на війнах нежидівських народів, шліфува-ти своє іудейське щастя -- хто як може! Це ваш зоряний час, милі іудеї! Хто марить щастям у втраченому Сіоні, -- нехай відбудовує Ізраїль. Хто хоче будувати соціалістичний рай в од-ній, окремо взятій країні, -- нехай будує. Хто хоче збудувати Сіон -- Біробіджан -- в соціаліс-тичному раю однієї, окремо взятої країни, -- нехай будує. Не забувайте при цьому про інші народи! Залучайте їх до активної допомоги вам у вашій нелегкій і благородній справі! А якщо ці народи спротивляться вашому залученню, -- звістіть їм Біблію з її єдиним на землі святим народом.
Це вже Новітня епоха прийшла на зміну Новій.
Підходячи впритул до суті Ісуса, слід дещо припідняти завісу над його партійною належністю. Знаючи про три основні партії-секти іудаїзму -- есеї, фарисеї і саддукеї, -- потрі-бно БЕЗУМОВНО зачислити Ісуса до однієї з них.
Оскільки наша справа передбачає обов'язкове встановлення принципових обставин і подробиць з наявністю доказової бази для з'ясування однозначного співробітництва Ісуса з іншими богообраними істотами, то ми лише визначимо ті партії, до яких Ісус однозначно не належить. Після цього Ісус сам скаже -- хто він?
Саддукеї явно не його партія. Майновий ценз цієї олігархічної партії не передбачає участі в ній волоцюг типу Ісуса. Тим більше, що розвиток відображених у євангеліях подій вказує на повну суперечність Ісуса і саддукеїв. На противагу фарисеям і есеям, саддукеї не вірять у воскресіння з мертвих. Саддукеї тримаються за храм і його ритуал. Ісус же прагне зруйнувати храм. Саддукеї твердо тримаються на відстані від народу. Ісуса ж прості іудеї на-зивають рабином, раббунею, тобто вчителем. Між Ісусом і саддукеями така різниця, як між вчителем і директором школи. Вони обоє, вчитель і директор, є старшими над школярами і обоє є вчителями по своїй суті, але безпосередньо спілкується зі школярами саме вчитель -- рабин.
Есеї лише частково мають підставу для розгляду їхнього середовища в якості Ісусового. Так, вони ведуть усамітнений спосіб життя. Так, вони присвячують себе вивченню біблійних приписів і вважають суворе слідування цим приписам вищою благодаттю. Проте есеї живуть чоловічими комунами, і вступити до такої комуни можна лише після проходження півтора-двох років випробовування з отриманням доказів про безгріховність кандидата. Ісуса ми знаємо таким, який п'є вино, знається з жінками і не цурається грішників, особливо, -- грішниць. Єднає Ісуса з есеями його однаковий з ними майновий стан, віра у воскресіння з мертвих, і пустельні усамітнення для самоосмислення. Більше підстав для уподібнення есеям має двоюрідний брат і хреститель Ісуса, Іван. Його мати, нужденна Єлизавета, овдовівши, найвірогідніше віддала Івана до школи есеїв. Та й подальше життя Івана вказує на його схожість з відлюдькуватими і невибагливими есеями. В одежині з верблюжого волосся Іван бродить пустелею, харчуючись підніжним кормом.
Ясно, що Марія ростить Ісуса змалку в нужденному становищі.
Ми зараз не будемо заглиблюватися в питання про участь Маріїного чоловіка, Йосипа, у вихованні Ісуса. Не виключено, що він помер, і Марія, овдовівши, так-сяк переби-ваючись в житті, має можливість вчити Ісуса лише в школі есейської комуни, тобто безкош-товно, або з певним відробітком за навчання. Ця обставина видається нам більш прийнятною з огляду на те, що Йосип міг вигнати Марію, дізнавшись про істинне походження Ісуса. Та-кож слід прийняти до уваги, що якщо навіть Йосип за часів школярства Ісуса був ще живим і не вигнав Марію, то він міг просто докоряти їй за Ісуса і не надавати підтримки для його навчання. Зрозуміло, що навчання в есейській школі накладає слід на психіку учнів і великою мірою визначає їхнє подальше життя. Тому й Ісус, взявши багато чого з кодексу есеїв, ство-рює враження про свою до них причетність. Та це тільки при поверховому погляді. Бо єван-гелія свідчать про Ісуса більше як про не-есея, аніж есея.
Тарас Шевченко наприкінці поеми „Марія” цілком точно визначає, що лише в есейській школі міг навчатися Ісус.
... Заробила
Чи то позичила вдова
Півкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу хлопця одвела
У іесейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала
Добру і розуму. Івась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,
То вдвох собі й ходили в школу
І вчились вкупочці. Ніколи
Ані пограється з дітьми,
Ані побігає. Самий,
Один-однісінький, бувало,
Сидить собі у бур'яні...
Тож, лише частково ми бачимо Ісуса фарисеєм. Бо християнізм дуже вміло і ви-важено подає нам його як ворога фарисейства, і таким чином нав`язує нам ілюзію доброго Ісуса на противагу всесвітнім визискувачам -- підступним фарисеям. Чи так це насправді, і чи не є Ісус ще більш радикальним фарисеєм на шляху до опанування світу іудеями? Або чи не є він на цьому шляху співробітником інших, більш консервативних фарисеїв, -- побачи-мо далі.
Одна зі складових Ісусової легенди полягає в тому, що старозаповітній заповіді «...око за око, зуб за зуб...» Ісус протиставляє нібито свою, новозаповітню заповідь «...люби ближнього свого, як самого себе...» Разом з цим Ісус постійно наголошує, що він прийшов не змінити Закон (Старий Заповіт), а виконати його.
Саме тут якраз і криється суть легенди. Бо жидівський Закон має двояке застосу-вання: любов жида до свого ближнього, до жида, і -- одночасно -- ненависть до чужого.
Потрібно віддати належне Ісусові. Його бездоганне знання Закону допомагає йому у створенні легенди. Саме в Старому Заповіті, який в тебе, українцю, є десь в хаті у ви-гляді Біблії (книга Левит, 19:18), Ісус знаходить двояку заповідь:
«…будеш любити ближнього, як самого себе! Я -- Господь!..»
Ісус бере з цього речення першу його частину, що стане відомою у всьому світі як власне Ісусова заповідь -- люби ближнього свого, а кінематограф жидо-большевицького Союзу візьме собі другу частину, і, дещо її переробивши, вкладе в уста героя кінокомедії «Операція «Ы» та інші пригоди Шуріка»: «Я -- Гріша!»
Про двоякість Закону Мойсеєвого, і про те, хто ж все-таки є ближнім жидові, Ісус дізнається з книги „Вихід”, 2:11-14, що в Старому Заповіті, тобто Законі (Біблії).
«…І сталося за тих днів, і підріс Мойсей. І вийшов він до братів своїх, та й при-глядався до їхніх терпінь. І побачив він є г и п т я н и н а, що бив жида з братів його. (Тут йдеться про одноплемінників Мойсея, а не про його рідних братів. Рідний у Мойсея лише один брат, Аарон. -- авт.) І озирнувся він туди та сюди, і побачив, що нікого нема, -- та й у б и в є г и п т я н и н а, і заховав його в пісок. І вийшов він другого дня, -- аж ось сва-ряться двоє жидів. І сказав він несправедливому:
«Нащо ти б'єш свого ближнього?» А той відказав: «Хто поставив тебе начальником над нами і суддею? Чи ти думаєш вбити й мене, як ти був убив єгиптянина?..»
Справжньою -- суто Ісусовою -- є заповідь «любіть і ворогів своїх». Збираючись підпорядкувати жидам увесь світ -- ідіть і проповідуйте це євангеліє усім народам, -- Ісус проявляє високі розумові здібності, передбачаючи спротив народів жидівським окупантам. То-му заповідь любити ворогів пригодиться і для перероблення психіки окупованих народів з відповідним зменшенням витрат на їх упокорення, і для раціонального життя самих окупан-тів. Бо й господар любить свою свиню, яку він годує, доглядає, від злодіїв стереже, і навіть називає ласкаво «вась-вась-вась, ти моя Льоха». І господар вже наперед бачить, які то будуть чоботи з її шкури, який то буде холодець із ніжок свинячих, та й чи сальце поміститься в бочку. І до ковбаски домашньої добре буде ще й огірочка і оковитої чарчину.
Та сталось непередбачене.
Ісус помер.
Ісус помер, але справа його живе. Ісусова жертва на хресті виправдана втіленням його ідеї в життя, виправдана досягненням жидами світового панування, а пам`ять про Ісуса живе протягом тисяч років після його смерті. Мільйони, мільярди віруючих щоденно повторюють його ім'я.
Як же це все могло статись, якщо Ісус помер, Іуда зрадив, Петро зрікся (тричі), Хома не вірив, а діяльність решти апостолів ніяк не проявлялась, і вони ледве животіли за рахунок милостині, гнані як своїми ж одноплемінниками-жидами, так і владними римлянами?
Павло, перш ніж стати ревним апостолом, хоча й самозваним, на протязі 17 років жорстоко переслідує навіть тих небагатьох Ісусових послідовників, яких він, Павло, просто вистежує, та без суда і слідства -- як і пізніше від нього большевики в Україні -- чинить розправу. Одного з Ісусових послідовників -- Степана -- Савл (перше ім'я Павла) зі своїми помічниками забиває камінням на смерть. Інших вкидає до в'язниці.
«…І побивали камінням Степана, що молився й казав: «Господи Ісусе, -- прийми Духа мого!» «Упавши ж навколішки, скрикнув гучним голосом…і…спочив.» «А Савл по-хваляв його вбивство. І утиск великий постав того дня проти Єрусалимської церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарянських.
І поховали Степана мужі побожні, і плакали за ним ревно.
А Савл нищив церкву, -- вдирався в доми, витягав чоловіків і жінок та давав до в'язниці...» (Дії святих апостолів, 7:58-60 та 8:1-3)
За таких обставин купка злиденних, здеморалізованих апостолів, як зграя бродячих собак ще якийсь час гуртується біля Єрусалимського храму, що певною мірою об'єднує їх. Але 70 року нової ери римляни вщент зруйновують і спалюють Єрусалимський храм, і не стає навіть об'єднавчого символу.
Малочисельні християнські громади столиці імперії -- Риму -- і визначного міста імперії -- Ефес, -- не тільки не виявляють підтримки християнам Іудеї (ерец-Ізраїль, або земля племені Ізраїля), але навіть не роблять ніякої пропаганди нового вчення. Навпаки, вони ніяк не проявляють своєї міжнародної солідарності навіть тоді, коли імператор Нерон звинувачує християн (як тепер в Україні звинувачують бомжів у всяких неподобствах) у підпаленні Риму, коли пожежа зруйновує половину міста. Не проявляють солідарності й тоді, коли христия-нами годують хижих звірів у Римському цирку.
Місто Ефес також зчиняє антихристиянський бунт за те, що християни ганьблять основний заробіток ефесян -- вироблення на продаж сувенірів і статуеток знаменитої на весь світ богині Артеміди Ефеської, храм якої в Ефесі приваблює мільйони прочан і туристів ще в ті старі часи. Тому-то ефесяни, переповнені гнівом на Ісусових агітаторів, проганяють їх з криком:
« ...Артеміда Ефеська величніша (за Ісуса)!..» (Дії апостолів 19:28)
Отже, як жалюгідні залишки ісусівців епохи первісного християнства, так і ми опинилися перед фактом, що підстав для виживання християнського вчення, і тим більше, перетворення його на світову релігію, -- немає.
Та це враження виникає лише за такого погляду на християнство, за якого і центральна його постать -- Ісус -- і всі доповнюючі апостольсько-проповідницькі явища роз-глядаються з точки зору арійця, цебто коли християнізм розглядається як явище самодостатнє.
Тому, оскільки рівень самодостатності християнства не дає можливостей для вижи-вання, і при цьому воно не тільки виживає, але й набуває ознак глобалізму, то цілком при-родньо проявляється однозначний висновок: Ісус має спільників, впливових попередників-вчителів, впливових, сучасних йому соратників-однодумців, і, що є особливо важливим, Ісус має впливових послідовників-виконавців. Але хто? хто вони, ці тіньові сподвижники?
Ясно що це не дванадцять покликаних апостолів, і не тринадцятий, самозваний апостол Павло, хоча його заслуги в наверненні світу на християнство відомі багатьом, а Но-вий Заповіт взагалі робить Павла монополістом у справі утвердження Ісусової ідеї.
Сучасні, створювані міжнародною жидвою поняття економічного монополізму ґру-нтуються якраз на триманні 51% акцій. До чого вони? До того, що саме приписувані Павлу 14 із 27- ми книг Нового Заповіту якраз і складають 51%.
Та цей 51% є лише приписаний апостолу Павлу. І хоча його внесок є дійсно ве-личезний, бо саме йому доводилось виконувати всю найбруднішу роботу у справі світового вивищення жидів через впровадження християнства, -- місіонерські подорожі, ризиковані про-повіді серед ворожого оточення, втеча від гонінь і перебування у в'язниці, -- та все ж та-ки, починаючи з батька християнської історіографії, Кесарійського єпископа 4-го століття, Євсевія, і закінчуючи французьким професором 19 століття, Ренаном, визнання Павла автором «Павлових послань» зменшується до 48% у Євсевія і до 22% у Ренана.
Якщо Євсевій вказує лише на одне послання Павла, що в дійсності йому не нале-жить -- послання „до євреїв”, -- то Ренан, крім заперечуваного Євсевієм, заперечує ще й ав-торство апостола Павла стосовно новозаповітніх послань „до Колосян”, „до Ефесян”, обидва послання „до Тимофія”, і послання „до Тита”. Крім цього Ренан висловлює недовіру ще й обом посланням „до Солунян” і посланню „до Филипян”.
Тому слід визнати наявність певної впливової команди, що стоїть за Павлом, і працює на одну мету. Ця команда для свого маскування якраз і скидає на Павла основну заслугу.
Отже, ті невідомі, чиїм ставлеником є Ісус, і ті, хто самі є ставлениками і одно-думцями Ісуса, -- це і не апостоли, і не свідок Ісусового воскресіння блудниця Магдалина, і не всі ті біснуваті й потворні, кого Ісус виздоровив. Тоді хто ж? Хто, врешті-решт?
Тут, без сумніву, коріння слід шукати в глибині віків і в навмисній плутанині жидівської історії від Авраама, а по суті від Адама, і до так званого (прийнятого в жидівстві поняття) періоду Першого Єрусалимського Храму, Соломонового.
Звісно, цей пошук ускладнюється особливостями жидівської поведінки, -- підступ-ністю і фальшуванням подій, самозвеличуванням і презирством до оточуючих. Але він, цей пошук, дає свої результати у вигляді знахідок, які при раптовому їх виявленні шокують до-слідника своєю жахливістю або залишаються незрозумілими просто з причини їхньої раптово-сті. Тому поступовість і послідовність є не просто бажаними за цих умов, але й необхідни-ми. І тоді дослідження дає плоди ще й у вигляді, м'яко кажучи, задоволення, отриманого дослідником.
До початку освоєння Америки (15 століття) та Австралії (16 століття) цивілізована частина Старого світу обмежувалась північчю Африки та Євразією (крім територій від Волги й Двіни до Чукотки й Камчатки). До 16 століття християнської ери ранній реформований іу-даїзм -- християнізм -- завоював північно-західну частину цивілізованого Старого світу, а піз-ній реформований іудаїзм -- іслам -- завоював протилежну, південно-західну частину. Іслам подекуди потіснив християнізм у Європі -- в Іспанії, на Балканах, в Криму.
Лінію поділу Старого світу на сфери впливу між двома різновидами іудаїзму можна провести в Євразії приблизно по 40-ій паралелі.
В Новому світі християнізм завоював собі на сході Австралію, Нову Зеландію та Філіппіни, і весь захід, всю Америку. А іслам -- тільки південний схід, -- Індонезію.
В Азії іслам межує з азійськими релігіями (і на малому проміжку з християнізмом на Філіппінах) аж до Австралії з відхиленням частини цієї лінії до Татарії на Волзі (Волга „стала Європою” тільки в Новітню епоху, коли Волго-Балтійський канал 19 століття та Волго-Донський канал 20 століття з'єднали Волзький азійський безстічний басейн (без виходу до оке-ану) з басейнами морів Атлантичного океану.
У східній частині екваторіальної Африки іслам межує з африканськими віруваннями, а в західній, -- поширений разом з християнізмом.
Якщо йдеться про іслам та християнізм як про світові релігії, то варто доповнити, що іслам є світовою, але не всесвітньою, як християнізм, релігією.
Поділ поділом, а сінагога наглядає за своїми дітьми -- церквою та мечеттю.
Розглянемо все за порядком. А думка видатного філософа налаштує на розгляд, до-дасть допитливості:
„ НЕ МОЖЕ БУТИ ВИБОРУ МІЖ ІСЛАМОМ ТА ХРИСТИЯНСТВОМ,
ТАК ЯК МІЖ АРАБОМ ТА ІУДЕЄМ”
(Фрідріх Ніцше, „Жадання влади” або „Прокляття християнству”, розділ 60)
Принципово, що іудеї за весь час мали всього-навсього один храм -- Єрусалимський, зруйнований спочатку вавілонянами, потім римлянами. Іудеї так званої іудейської діаспори мали храм в Єгипті, в місті Леонтополіс, але цей храм був значно молод-шим за Єрусалимський, не визнавався іудеями Ізраїлю і, зрештою, що також принципово, був зруйнований тими ж римлянами одночасно з Єрусалимським храмом. Тому вважається, що храм був лише один -- Єрусалимський. Сінагога не є храмом, а лише місцем зібрання іудеїв. Сінагога -- фарисейська альтернатива саддукейському храму і, що знову ж принципово, сінагога виникла за декілька століть до остаточного зруйнування храму і весь час вела з ним, храмом, боротьбу.
Не відволікаючись тут на з`ясування питання про відповідність до історичної пра-вди деяких фактів стародавньої жидівської історії (вона в Біблії перемішана з міфами, розпі-знати які не становить проблеми), і маючи перед собою мету з'ясувати дійсну суть Ісуса, по-бачимо не тільки не заплутаний, а навпаки, -- виразний вигляд створеної іудеями послідо-вності іудейського буття. Цей вигляд варто почати з вигляду, тобто із зовнішності, як самого Єгови, так і єговообраних, тобто єговоподібних, ласкаво наданих фондами розділу „Іудаїзм” Львівського музею історії релігії.
--- 1. Єгова створює (МІФОЛОГІЧНО, -- ДЛЯ АВТОРИТЕТНОГО ПРИКЛАДУ ІСТОРИЧНИМ ІУДЕЯМ) світ для Єговообраних.
--- 2. Адам і Єва. Вигнання з раю.
--- 3. Каїн-землероб і Авель-пастух. Єгова нехтує хлібом, принесеним йому в жерт-ву від землероба Каїна. Але Єгова приймає жертву з отари пастуха Авеля.
Каїн вбиває Авеля. Ця подія, як ніяка інша, визначає нехтування жидами землеробства і вказує на причину надання ними переваги світовому кочівництву і пастирству -- фізичному і духовному.
--- 4. Потоп. Ковчег. Ной і його троє синів, -- благородний Сім (Сем, від якого згідно з Біблією походять семіти), брутальний Хам (від нього негри) і такий собі поступливий Яфет, від якого походять українці й інші народи.
--- 5. Перший жид Авраам і його заповіт з Єговою про обрізання крайньої плоті дітородного (статевого) члена Авраама та його нащадків, серед яких син Ісаак і внук Іаків-Ізраїль доповнюють Авраама в започаткованому списку іудейських патріархів.
--- 6. Переселення ізраїлітів до Єгипту.
--- 7. Вихід з Єгипту -- Пасха -- під проводом Мойсея.
--- 8. Започаткування правління жреців-суддів з роду Мойсеєвого брата Аарона. Це так званий період існування жидів під керівництвом команди суддів.
--- 9. Виникнення перших іудейських царств.
До цього моменту іудейська історія була суто міфом (добре простеженим доктором філософії Іваном Франком у його праці „Біблійне сотворення світу в світлі науки”). Тепер мі-фи перемішуються з фактами: факт якоїсь події подається Біблією не інакше як результатом повеління Єгови, наприклад перенесення столиці до Єрусалиму, побудова храму, непорочне за-чаття і непорочне народження Ісуса, чуда та воскресіння Ісуса, інше (знявши міфологічні оку-ляри, кожен побачить виразну картину життя іудейських організмів).
Жреці-судді-Аароніди тепер почуваються незатишно.
Жидівські мудреці з народу -- пророки -- помазують на царство таких же вихідців з народу, якими є й вони самі на противагу Ааронідам. Це перші царі Саул, Давид, Соломон.
У випадку із Саулом та Давидом, помазання на царство здійснює мудрець Самуїл, Самуєль або Семюель (з цієї причини прожидовлену країну США, цей світовий жандарм, на-зивають „дядько Сем”), а у випадку із Соломоном, -- мудрець Цадок, або Садок, і заснована ним нова династія жерців, -- саддукеї. Це так званий період царів, коли відбувається розкол серед ізраїльтян з подальшим ворогуванням між північним Ізраїльським царством зі столицею в Самарії, і південним, створеним дещо пізніше, Іудейським царством Давида зі столицею у Хевроні.
Завоювання у ворожого до іудеїв фінікійського племені іевусян їхньої фінікійської фортеці в палестинській глибинці -- Єрусалиму -- декласованими і кримінально-налаштованими іудеями під проводом царя Давида.
Столиця іудейського царства переноситься з Хеврону до Єрусалиму. Цитадель фіні-кійців до завоювання Єрусалиму Давидом розташована на пагорбі Сіон, що поруч з пагорбом Морія. Пізніше на пагорбі Морія буде збудовано царем Соломоном храм Єгові, і цей пагорб, Морія, отримає назву Храмової гори. Тому поєднання Храму з Сіоном є частково помилко-вим, а частково символічним з причини його приурочення до перемоги обраного Єговою Да-вида над відкинутими Єговою фінікійцями. І там, на Сіоні, де раніше була захоплена Дави-дом цитадель фінікійців, -- тепер знаходиться могила Давида.
Нащадки Садока, саддукеї, віддадуть належне Давиду. Саме Давидові чвари з ін-шим претендентом на царський престол, Адонією, підтриманим священиком Евьятаром (по-дробиці див. Біблія, Перша книга Царів, 1:3-8), призводять до відсторонення Евьятара і одноча-сного обласкання Давидом свого сподвижника Садока з подальшою монополізацією храмо-вого культу нащадками Садока. Син Давида, Соломон, продовжить розпочату його батьком справу і прожене Евьятара з Єрусалиму в місто Анатом (там само, 2: 26-27), де й з`явиться пізніше пророк Єремія з роду Евьятара.
Під час однієї з війн, ведених Ізраїльським царством з фінікійцями, іудейська релі-квія -- ковчег заповіту Ноя-Мойсея -- потрапляє до рук ворога. І саме Давид організовує дружину для визволення ковчегу з рук ворога з наступним перенесенням його до Єрусалиму. За ковчегом до столиці Іудейського царства вирушають і жреці Ізраїльського царства, після чого Єрусалим, крім царського, стає ще й святим містом. Тут започатковується месіанська -- спасительська -- доктрина про спадковість подій від спасіння Ноєм всього живого на Землі і до події спасіння Давидом Ноєвого (з Мойсеєвими вдосконаленнями) заповіту.
Ісус якраз і походить з роду Давидового. Або, -- він є духовним сином Давида. Ісус єдиний, хто в Біблії говорить притчами, крім, звичайно ж, справжнього сина Давидового, Соломона, притчі якого навіть увійшли в окрему книгу Старого Заповіту. Тому-то Ісус в Новому Заповіті бере на себе непосильний тягар спасіння всього Світу від щасливої самобу-тності усіх складових цього світу. Спасіння через утворення сірої християнської маси народів. Насправді ж Ісус бере на себе тягар спасіння одних тільки… Кого? Це ми й розглядаємо.
--- 10. Період Першого Храму. Соломон будує в Єрусалимі храм для Єгови і для його жерців; і царський палац, для себе, біля храму. Жерці храму, саддукеї, вдячно назвуть Соломона мудрим і вигадають для підтвердження його геніальної мудрості масу всіляких підтверджень, як от, наприклад, у випадку з судом Соломоновим над двома жінками у їхній суперечці про справжнє материнство щодо дитини однієї з цих жінок. Іудейський же народ, для якого Соломон впроваджує необхідну при широкому будівництві трудову повинність, -- щось на зразок трудоднів в українських колгоспах, -- далекий від захоплення Соломоновою геніальністю.
Ще б пак! Для іудеїв царем є лише Єгова! А тут якийсь цар Соломон?! Ще й з трудовою повинністю! Це вже занадто! Тому іудеї у всі часи залишаються кочовою сектою.
Соломон, крім іншого, дуже мудро виконує отриманий ним від Давида геніальний заповіт про надання переваги іудеям перед спорідненими ізраїльтянами. І тому поглиблюється розкол між колись об`єднаними 12-ти колінами Ізраїлевими. Розколу сприяє ще й успадку-вання посади жерців храму представниками династії Саддукеїв (відданих соратників династії Давида-Соломона), що на відміну від династій Ізраїльського царства (які часто змінюються) незмінно очолює престол Іудейського царства, а значить і постійно ворогує з ізраїльтянами. Біблія в Другій книзі Царів, глава 14, вірш 11-14, навіть наводить факт такої ненависті і воро-жнечі між двома богообраними царствами, під час якої трапляється напад ізраїльтян на іуде-їв; ізраїльтяни вторглися в Єрусалим і...
„ … забрали усе золото і срібло та весь посуд і скарбницю Господнього Храму і скарбницю дому царевого та заручників і повернулися до Самарії...”
Саддукеї тривожаться лише за своє багатство і за свій вплив; вони свято бере-жуть очолюваний ними храмовий ритуал. Вони не сприяють припиненню богообраних між-усобиць. Ізраїльське царство першим падає під навалою Асірії. Та ця іудейська національна катастрофа нічому не навчить саддукеїв, і вони вперто продовжуватимуть визискувати свій бо-гообраний народ, незважаючи на його занепад і наростаючий розбрат у ньому. Не схаменуть-ся саддукеї навіть тоді, коли й над самою Іудеєю, як і раніше над Ізраїльським царством, нависне загроза іноземного поневолення. На цей раз -- Вавілонського. Та не перевелись ще мудреці серед синів Авраама. І у відкриту опозицію до саддукеїв іде пророк Єремія. Єре-мія не засновник опозиції саддукеям. Бо весь рід Єремії, ще від пра-пра-пра-діда -- опаль-ного священника Евьятара, прогнаного у свій час Соломоном, -- перебуває в опозиції до саддукеїв.
Знаючи інтриги Єрусалимського Двору (і Храму) з Єгиптом та невдоволення цими інтригами з боку Вавілону, Єремія застерігає схаменутися (в біблійному розумінні -- пророкує і закликає покаятись) як сам царський Двір з Храмом, так і народ.
„ … Оповістіть в Іудеї та в Єрусалимі… Засурміть у сурми… Підіймайте прапор до Сіону, поспішайте, не зупиняйтесь, бо з півночі зло приведу і велике нещастя...” (Біблія, „Книга Єремії”, 4: 5-6.)
„ … Бо так промовляє Господь Саваот, бог Ізраїлів про залишок скарбниці Храму та в домі царя Іудеї і Єрусалиму. До Вавілону буде він спроваджений...” ( Єремії, 27:21-22.)
Єремія -- як і через 640 років після нього Ісус -- ясно бачить, що саме Єрусалим-ський храм є перешкодою для уникнення іудейської катастрофи. Зараз Єремія, як і пізніше Ісус, бачить потребу усунути цю перешкоду. І Єремію, як і пізніше Ісуса, схоплюють храмові щурі -- саддукеї -- і засуджують на смерть.
„ … І як закінчив Єремія пророкувати, схопили його священики і народ і присудили йому смерть і допитували, навіщо пророкував він зруйнування Храму і Єрусалиму. А Єремія відповів їм, що Господь повелів йому пророкувати падіння Храму і Єрусалиму...” (Єремія, 26: 8-12)
Не дивлячись на смертельний вирок саддукеїв і перебування у в`язниці, Єремії вдається уникнути смерті втечею до Єгипту.
Пізніше Вавілон дійсно зруйнує Єрусалим і Храм, та забере в полон іудейську племінну аристократію і храмову олігархію. Фактично саддукеї є тією партією, яка об`єднує в собі жерців храму і впливових світських осіб з іудейського середовища. Єремія напише листа до Вавілону, до своїх полонених одноплемінників з визначенням причини національної тра-гедії, що полягає в...
„ … покаранні царсько-саддукейської панівної верхівки іудейства Богом Ізраїлевим за те, що слухали неправдивих пророків. І якщо не настане переосмислення, то Єгова зможе покарати їх руками Вавілонян...” (Єремія, 29:21-22)
Під неправдивими пророками Єремія розуміє свого опонента Єзекиїля і його спо-движників, які умиротворюють іудеїв в умовах військової загрози з боку Вавілону.
Переосмисливши в полоні своє становище, верхівка іудейства, серед якої і нащадок первосвящеників Храму, Йосадок, прийме рішення повернутися з полону (при такій нагоді) і змінити свою стратегію стосовно --!!!-- всього світу. Тобто за сприяння впливових іудеїв буде створено опозицію вищому храмовому жрецтву -- саддукеям. Це стане офіційним початком існування партії непримиримих опозиціонерів (щодо олігархічного саддукейства) -- партії фарисеїв, цих представників середнього класу іудейства. В перекладі з жидівської мови „фарисей” означає „паросток”, „відгалуження”. Та ми вже знаємо, що перший опозиціонер саддукейству, а значить і перший паросток нового мислення і (перший фарисей), це -- Єремія. Він дуже шанований християнізмом. Його ім'я пропонується попами для найменування українських дітей при їх хрищенні (затруєнні іудейством) і для утворення прізвищ: Ярема, Яременко, Яремчук, Яремич, Яремко, Ярмак… А ще ж є й безліч похідних від Єремії імен і прізвищ: Ярмола, Ярмоленко, Ярмолинський… Навіть українські міста не уникнули дуже приємної потреби бути упослідженими від богообраних іудеїв, як от місто Ярмолинці на Поділлі, або Яремча на Гуцульщині..
--- 11. Вавілонський полон синів Ізраїлевих. Зміна влади у Вавілоні, а також пере-осмислення (згідно Біблії) іудеями своїх дій сприятиме поверненню обрізаних богообранців до Палестини.
--- 12. Повернення з Вавілонського полону. Поступове нарощування сил фарисеїв. Вже з початку свого офіційного заснування фарисейство є роздвоєним на тих, хто вже ро-зуміє необхідність перемін (і при цьому, одночасно, і відкидає храмовий ритуал і ще міцно тримається біблійних приписів), та на тих, хто сповідує біблійну зовнішньополітичну заповідь Єгови про БЕЗУМОВНЕ підкорення всього світу синам Ізраїлевим. Звісно, ними розуміється підкорення світу за умови усвідомлення цими синами необхідності поступитись храмовим ритуалом на користь вчення, об`єднавчого для всіх іудеїв. Бажано, щоб це вчення було варі-ативним. І це вчення вже виникає. Так започатковується Усний Закон, або Святий Переказ -- коментар до Біблії -- предтеча Талмуду. Саддукеї дуже незадоволені такими нововведеннями. Але, -- караван іде.
Надважливою подією цього періоду є впровадження релігійних -- біблійних -- понять іудеїв в якості статей громадянського -- Кримінального -- Закону, тобто такого закону, пору-шення якого передбачає обов'язкове покарання, включно зі смертною карою. Тому згаданий Усний Закон плекає іудейську ідею панування над Світом одночасно з варіативним пояснен-ням порушень законів Тори (Письмового Закону), тобто кримінальних злочинів всередині іу-действа. Іншими словами, Письмовий Закон -- Тора (Біблія) -- тепер стає Кримінальним Коде-ксом іудеїв, а Усний Закон (майбутній Талмуд) стає Кримінально-Процесуальним Кодексом; а його носії, фарисеї, якраз і створюють апарат чиновників для контролю за дотриманням зако-нів. Це, зокрема, пояснює (в сучасному світі) особливий нахил іудеїв до професії законника, юриста, особливо в християнізованих країнах. Також це пояснює велику концентрацію іудеїв у середовищі юристів від давніх часів до новітніх. Як тут не згадати слова іудея з Росії, Вла-діміра Вольфовіча Жіріновского: „Моя мама русская, а мой папа -- юріст”.
Отже, Усний Закон не міг не виникнути в принципі.
Безумовно, фарисеї отримують можливість монополізувати іудейську доктрину, як зовнішньополітичну, так і внутрішньополітичну. Втім, як побачимо далі, грань між цими до-ктринами є досить тонкою, а з часом (час „X”, час Христа) ця грань взагалі зникає, сприяючи тому, що обидві іудейські доктрини перетворюються в одне ціле.
--- 13. Період Другого Храму. Повернувшись з Вавілонського полону, іудеї відбудовують зруйнований Храм. Представники залишків сусіднього, зруйнованого раніше (раніше за Іудейське царство) Ізраїльського царства, не допускаються до відбудови Храму. Саддукеї продовжують свою політику відокремлення іудеїв від ізраїльтян. Це своє ставлення до ізраїльтян, іудейські жерці -- саддукеї -- пояснюють змішанням ізраїльтян з їхніми сірійськими окупантами. Так триває доти, доки Олександр Македонський не підпорядковує собі Іудею, зробивши її складовою частиною провінції Сірія у своїй імперії. Саддукеї завзято співпрацюють із сірійськими намісниками Іудеї. Фарисеї безсилі впливати на перебіг подій аж до повстання Хасмонеїв та звільнення Іудеї від Сірійського володарювання. Династія Хасмонеїв править в Іудеї аж до воцаріння Ірода. При Хасмонеях саддукеї усунуті від Храмової служби. Їхню владу перебирають фарисеї. Тим часом Рим нарощує свою ге-гемонію у світі, і обіцяна Єговою Авраамові земля опиняється в римському володінні.
Ставлеником римлян є Ірод, проголошений ними царем і затверджений римським Сенатом з обов`язковим жертвоприношенням римським богам. Для здобуття підтримки іуде-їв Ірод одружується з Маріамною з роду Хасмонеїв, попередніх правителів Іудеї. Він запри-сяжує іудейський народ на вірність собі, Іроду. Народ присягає, але фарисеї відмовляються присягати з причини маріонеткового становища Ірода. Винахідливий Ірод жениться на доч-ці впливового саддукея Боєтуса і усуває з посад фарисеїв на користь саддукеїв. Тесть Іро-да, саддукей Боетус, стає первосвященником Храму. Таким чином саддукеї беруть реванш. Фарисеїв же Ірод наказує стратити. В різний спосіб фарисеям вдається частково уникнути цього вироку. В запалі своєї перемоги саддукеї ще більше прагнуть „поставити на місце” фа-рисеїв і тиснуть на Ірода у своєму прагненні перебудувати Храм за саддукейськими поняття-ми. Ірод перебудовує Храм і стає ворогом навіть есеям, єдиній з жидівських сект, яку Ірод звільнив від сплати податків на знак подяки за пророцтво одного з членів цієї секти -- Ме-нахема -- про досягнення Іродом царської влади, коли той був ще школярем.
Римська окупація Іудеї продовжується і посилюється. Занепад народу, пригніченого ще й керованим саддукеями храмово-податковим ритуалом, набуває ознак національної катаст-рофи з відповідними шуканнями-бродіннями пророків. На цей раз вже не Єремія, а Ісус нагло вказує саддукеям на потребу нововведень, тобто на нагальну потребу запровадження Нового Храму. Нового не архітектурно, а програмно. Єремії вдалося втекти до Єгипту. Ісусові одного разу також вдалося втекти до Єгипту, в дитинстві. Двічі в одну річку не ввійдеш. Ісуса схоплюють і насмерть прибивають цвяхами до хреста. За іншими даними, -- прив'язують мотузками. Так, чи інакше, але офіційний смертний вирок такий: богозневага у вигляді ви-словлювань Ісуса про зруйнування Храму -- цитаделі саддукеїв.
70 року нової ери римляни в ході Першої Іудейської війни зруйнують Храм і Єру-салим, та ще й у той самий день, що й вавілоняни сотні років перед цим.
Іудея спустошена. Її народ розігнаний війною, голодом і страхом, -- хто куди. Євреї опиняються вже не в осоружному (для них обмеженому) полоні в Єгипті чи Вавілоні, а вже у всесвітньому полоні, із значними, навіть бажаними -- для фарисеїв -- перспективами.
--- 14. Фінішна пряма.
Створена нова релігія з культом Ісуса завойовує світ з якоюсь дивною закономірні-стю. Вона шириться найперше в місцях проживання розпорошеного по світу жидівства з на-ступним залученням до своїх лав і нежидівського оточення. В 4-му столітті християнство на-буває статусу державної релігії в неосяжній Римській імперії і через впровадження державно-го статусу шириться найперше серед довірливих народів європейських країн.
Саме в 4-му столітті закінчується епоха античності і починається епоха з влуч-ною назвою -- морок Середньовіччя. В 7-му столітті, після вкорінення християнізму, впро-ваджується ще одна нова релігія Авраамового кореня -- іслам. Вона призначена для диких народів Азії та Африки.
Від 7-го до 11-го століття твориться розкол християнського світу на західний Римський (католицький), і на східний Візантійський (православний). 1054 року цей розкол офі-ційно проголошений.
Виникають три, необхідні для протистояння фактори: 1) католицький, 2) православ-ний, 3) мусульманський. Кожен психолог знає, що для існування антагонізму, протистояння і ворожнечі, необхідним є існування непарної кількості факторів -- 3, 5, 7…11… Бо при пар-ній кількості відбувається парування і врівноваження на підставі рівносильності утворених пар. Не даремно Ісусові вкладено в уста такі слова про непарність:
„ … Я приніс меч, а не мир. І де раніше було п`ятеро, там троє стануть супроти двох...” (Лука, 12: 49-52)
Чому морок Середньовіччя? Та тому, що в кривавих подіях цього періоду не вид-но жидів -- вони стали папами, патріархами, кардиналами, нунціями. Їхні вказівки виконують підпорядковані їм Єговоугодні християни та Єговоуподібнені мусульмани.
Хрестові походи християн 11-16 століть проти мусульман і проти інших християн. Переслідування єретиків і гоніння на відьом. Інквізиція. Впровадження протестантства в хрис-тиянстві і розкол Європи на протестантську північ і католицький південь. Хрестові походи 16 століття католиків проти православних та протестантів, і в результаті, -- українські православ-но-католики, тобто уніати.
Іудеям не слід перегинати палку. І в 14-16 століттях в країнах поширення католицизму запроваджується рух за реабілітацію християнізму, відомий як епоха Відродження. Художники, поети і філософи створють шедеври на біблійні теми, -- прекрасний Ісус, цнотлива Марія, блаженні апостоли і потворний Ірод, -- чим сприяють більшій романтичнос-ті християнізму. Це надає рожевих відтінків морокові і ще на декілька століть умиротворює християнізовані народи.
У 16-му столітті після досягнення абсолютної влади над Світом, включно з досяг-ненням влади над освоєним після недавнього відкриття Американським континентом, треба виходити з тіні, з мороку. Робити це треба обережно, аби підкорені народи не були вражені жидівською зовнішністю своїх керівників. Більше того, треба досягти такого стану речей, за якого жидівство у всіх його проявах буде здаватись цілком звичайним і навіть симпатичним. Для цього підготує грунт епоха Просвітництва. Пропаганда гуманізму, свободи, рівності і братерства, що стануть основними гаслами Великої Французької революції, сприятиме досяг-ненню жидами рівноправ'я з французами. Внаслідок революції король поступається державною владою перед жидівським середнім класом (буржуазією) -- монархія змінюється республікою. Тобто, після вікового накопичення капіталу треба робити ґешефт чистішим способом, -- ціка-вішим. Робити ґешефт на політиці від впровадження конститутуції і парламентаризму (з ши-рокою участю в ньому іудеїв), що прийшов на зміну одноосібній владі французького короля внаслідок довгожданої --???-- корінними французами революції.
На Франції жидівство не зупиниться.
В Росії, під час революції 1905 року, жидівська молодь виходила колонами на вулиці з гаслом: раньше ми далі вам бога -- тєпєрь дайом констітуцію! (Шмаков. „Свобода і єврєї”, глава 2, розділ Г. 1906 рік)
Перед німецьким рейхстагом німецький жид Август Бебель (не плутати з одеським жидом Ісааком Бабелем) проголосить своє відоме гасло: наша мета -- республіка, комунізм, атеїзм. Дещо пізніше офіційна „Історія КПСС” (розділ 2) назве Бебеля ідеологом Інтернаціоналу.
На зміну Середньовіччю приходить (впевненою ходою) Нова епоха.
Робити і робити свій ґешефт, заробляти на війнах нежидівських народів, шліфува-ти своє іудейське щастя -- хто як може! Це ваш зоряний час, милі іудеї! Хто марить щастям у втраченому Сіоні, -- нехай відбудовує Ізраїль. Хто хоче будувати соціалістичний рай в од-ній, окремо взятій країні, -- нехай будує. Хто хоче збудувати Сіон -- Біробіджан -- в соціаліс-тичному раю однієї, окремо взятої країни, -- нехай будує. Не забувайте при цьому про інші народи! Залучайте їх до активної допомоги вам у вашій нелегкій і благородній справі! А якщо ці народи спротивляться вашому залученню, -- звістіть їм Біблію з її єдиним на землі святим народом.
Це вже Новітня епоха прийшла на зміну Новій.
Підходячи впритул до суті Ісуса, слід дещо припідняти завісу над його партійною належністю. Знаючи про три основні партії-секти іудаїзму -- есеї, фарисеї і саддукеї, -- потрі-бно БЕЗУМОВНО зачислити Ісуса до однієї з них.
Оскільки наша справа передбачає обов'язкове встановлення принципових обставин і подробиць з наявністю доказової бази для з'ясування однозначного співробітництва Ісуса з іншими богообраними істотами, то ми лише визначимо ті партії, до яких Ісус однозначно не належить. Після цього Ісус сам скаже -- хто він?
Саддукеї явно не його партія. Майновий ценз цієї олігархічної партії не передбачає участі в ній волоцюг типу Ісуса. Тим більше, що розвиток відображених у євангеліях подій вказує на повну суперечність Ісуса і саддукеїв. На противагу фарисеям і есеям, саддукеї не вірять у воскресіння з мертвих. Саддукеї тримаються за храм і його ритуал. Ісус же прагне зруйнувати храм. Саддукеї твердо тримаються на відстані від народу. Ісуса ж прості іудеї на-зивають рабином, раббунею, тобто вчителем. Між Ісусом і саддукеями така різниця, як між вчителем і директором школи. Вони обоє, вчитель і директор, є старшими над школярами і обоє є вчителями по своїй суті, але безпосередньо спілкується зі школярами саме вчитель -- рабин.
Есеї лише частково мають підставу для розгляду їхнього середовища в якості Ісусового. Так, вони ведуть усамітнений спосіб життя. Так, вони присвячують себе вивченню біблійних приписів і вважають суворе слідування цим приписам вищою благодаттю. Проте есеї живуть чоловічими комунами, і вступити до такої комуни можна лише після проходження півтора-двох років випробовування з отриманням доказів про безгріховність кандидата. Ісуса ми знаємо таким, який п'є вино, знається з жінками і не цурається грішників, особливо, -- грішниць. Єднає Ісуса з есеями його однаковий з ними майновий стан, віра у воскресіння з мертвих, і пустельні усамітнення для самоосмислення. Більше підстав для уподібнення есеям має двоюрідний брат і хреститель Ісуса, Іван. Його мати, нужденна Єлизавета, овдовівши, найвірогідніше віддала Івана до школи есеїв. Та й подальше життя Івана вказує на його схожість з відлюдькуватими і невибагливими есеями. В одежині з верблюжого волосся Іван бродить пустелею, харчуючись підніжним кормом.
Ясно, що Марія ростить Ісуса змалку в нужденному становищі.
Ми зараз не будемо заглиблюватися в питання про участь Маріїного чоловіка, Йосипа, у вихованні Ісуса. Не виключено, що він помер, і Марія, овдовівши, так-сяк переби-ваючись в житті, має можливість вчити Ісуса лише в школі есейської комуни, тобто безкош-товно, або з певним відробітком за навчання. Ця обставина видається нам більш прийнятною з огляду на те, що Йосип міг вигнати Марію, дізнавшись про істинне походження Ісуса. Та-кож слід прийняти до уваги, що якщо навіть Йосип за часів школярства Ісуса був ще живим і не вигнав Марію, то він міг просто докоряти їй за Ісуса і не надавати підтримки для його навчання. Зрозуміло, що навчання в есейській школі накладає слід на психіку учнів і великою мірою визначає їхнє подальше життя. Тому й Ісус, взявши багато чого з кодексу есеїв, ство-рює враження про свою до них причетність. Та це тільки при поверховому погляді. Бо єван-гелія свідчать про Ісуса більше як про не-есея, аніж есея.
Тарас Шевченко наприкінці поеми „Марія” цілком точно визначає, що лише в есейській школі міг навчатися Ісус.
... Заробила
Чи то позичила вдова
Півкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу хлопця одвела
У іесейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала
Добру і розуму. Івась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,
То вдвох собі й ходили в школу
І вчились вкупочці. Ніколи
Ані пограється з дітьми,
Ані побігає. Самий,
Один-однісінький, бувало,
Сидить собі у бур'яні...
Тож, лише частково ми бачимо Ісуса фарисеєм. Бо християнізм дуже вміло і ви-важено подає нам його як ворога фарисейства, і таким чином нав`язує нам ілюзію доброго Ісуса на противагу всесвітнім визискувачам -- підступним фарисеям. Чи так це насправді, і чи не є Ісус ще більш радикальним фарисеєм на шляху до опанування світу іудеями? Або чи не є він на цьому шляху співробітником інших, більш консервативних фарисеїв, -- побачи-мо далі.
Одна зі складових Ісусової легенди полягає в тому, що старозаповітній заповіді «...око за око, зуб за зуб...» Ісус протиставляє нібито свою, новозаповітню заповідь «...люби ближнього свого, як самого себе...» Разом з цим Ісус постійно наголошує, що він прийшов не змінити Закон (Старий Заповіт), а виконати його.
Саме тут якраз і криється суть легенди. Бо жидівський Закон має двояке застосу-вання: любов жида до свого ближнього, до жида, і -- одночасно -- ненависть до чужого.
Потрібно віддати належне Ісусові. Його бездоганне знання Закону допомагає йому у створенні легенди. Саме в Старому Заповіті, який в тебе, українцю, є десь в хаті у ви-гляді Біблії (книга Левит, 19:18), Ісус знаходить двояку заповідь:
«…будеш любити ближнього, як самого себе! Я -- Господь!..»
Ісус бере з цього речення першу його частину, що стане відомою у всьому світі як власне Ісусова заповідь -- люби ближнього свого, а кінематограф жидо-большевицького Союзу візьме собі другу частину, і, дещо її переробивши, вкладе в уста героя кінокомедії «Операція «Ы» та інші пригоди Шуріка»: «Я -- Гріша!»
Про двоякість Закону Мойсеєвого, і про те, хто ж все-таки є ближнім жидові, Ісус дізнається з книги „Вихід”, 2:11-14, що в Старому Заповіті, тобто Законі (Біблії).
«…І сталося за тих днів, і підріс Мойсей. І вийшов він до братів своїх, та й при-глядався до їхніх терпінь. І побачив він є г и п т я н и н а, що бив жида з братів його. (Тут йдеться про одноплемінників Мойсея, а не про його рідних братів. Рідний у Мойсея лише один брат, Аарон. -- авт.) І озирнувся він туди та сюди, і побачив, що нікого нема, -- та й у б и в є г и п т я н и н а, і заховав його в пісок. І вийшов він другого дня, -- аж ось сва-ряться двоє жидів. І сказав він несправедливому:
«Нащо ти б'єш свого ближнього?» А той відказав: «Хто поставив тебе начальником над нами і суддею? Чи ти думаєш вбити й мене, як ти був убив єгиптянина?..»
Справжньою -- суто Ісусовою -- є заповідь «любіть і ворогів своїх». Збираючись підпорядкувати жидам увесь світ -- ідіть і проповідуйте це євангеліє усім народам, -- Ісус проявляє високі розумові здібності, передбачаючи спротив народів жидівським окупантам. То-му заповідь любити ворогів пригодиться і для перероблення психіки окупованих народів з відповідним зменшенням витрат на їх упокорення, і для раціонального життя самих окупан-тів. Бо й господар любить свою свиню, яку він годує, доглядає, від злодіїв стереже, і навіть називає ласкаво «вась-вась-вась, ти моя Льоха». І господар вже наперед бачить, які то будуть чоботи з її шкури, який то буде холодець із ніжок свинячих, та й чи сальце поміститься в бочку. І до ковбаски домашньої добре буде ще й огірочка і оковитої чарчину.
Та сталось непередбачене.
Ісус помер.
Ісус помер, але справа його живе. Ісусова жертва на хресті виправдана втіленням його ідеї в життя, виправдана досягненням жидами світового панування, а пам`ять про Ісуса живе протягом тисяч років після його смерті. Мільйони, мільярди віруючих щоденно повторюють його ім'я.
Як же це все могло статись, якщо Ісус помер, Іуда зрадив, Петро зрікся (тричі), Хома не вірив, а діяльність решти апостолів ніяк не проявлялась, і вони ледве животіли за рахунок милостині, гнані як своїми ж одноплемінниками-жидами, так і владними римлянами?
Павло, перш ніж стати ревним апостолом, хоча й самозваним, на протязі 17 років жорстоко переслідує навіть тих небагатьох Ісусових послідовників, яких він, Павло, просто вистежує, та без суда і слідства -- як і пізніше від нього большевики в Україні -- чинить розправу. Одного з Ісусових послідовників -- Степана -- Савл (перше ім'я Павла) зі своїми помічниками забиває камінням на смерть. Інших вкидає до в'язниці.
«…І побивали камінням Степана, що молився й казав: «Господи Ісусе, -- прийми Духа мого!» «Упавши ж навколішки, скрикнув гучним голосом…і…спочив.» «А Савл по-хваляв його вбивство. І утиск великий постав того дня проти Єрусалимської церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарянських.
І поховали Степана мужі побожні, і плакали за ним ревно.
А Савл нищив церкву, -- вдирався в доми, витягав чоловіків і жінок та давав до в'язниці...» (Дії святих апостолів, 7:58-60 та 8:1-3)
За таких обставин купка злиденних, здеморалізованих апостолів, як зграя бродячих собак ще якийсь час гуртується біля Єрусалимського храму, що певною мірою об'єднує їх. Але 70 року нової ери римляни вщент зруйновують і спалюють Єрусалимський храм, і не стає навіть об'єднавчого символу.
Малочисельні християнські громади столиці імперії -- Риму -- і визначного міста імперії -- Ефес, -- не тільки не виявляють підтримки християнам Іудеї (ерец-Ізраїль, або земля племені Ізраїля), але навіть не роблять ніякої пропаганди нового вчення. Навпаки, вони ніяк не проявляють своєї міжнародної солідарності навіть тоді, коли імператор Нерон звинувачує християн (як тепер в Україні звинувачують бомжів у всяких неподобствах) у підпаленні Риму, коли пожежа зруйновує половину міста. Не проявляють солідарності й тоді, коли христия-нами годують хижих звірів у Римському цирку.
Місто Ефес також зчиняє антихристиянський бунт за те, що християни ганьблять основний заробіток ефесян -- вироблення на продаж сувенірів і статуеток знаменитої на весь світ богині Артеміди Ефеської, храм якої в Ефесі приваблює мільйони прочан і туристів ще в ті старі часи. Тому-то ефесяни, переповнені гнівом на Ісусових агітаторів, проганяють їх з криком:
« ...Артеміда Ефеська величніша (за Ісуса)!..» (Дії апостолів 19:28)
Отже, як жалюгідні залишки ісусівців епохи первісного християнства, так і ми опинилися перед фактом, що підстав для виживання християнського вчення, і тим більше, перетворення його на світову релігію, -- немає.
Та це враження виникає лише за такого погляду на християнство, за якого і центральна його постать -- Ісус -- і всі доповнюючі апостольсько-проповідницькі явища роз-глядаються з точки зору арійця, цебто коли християнізм розглядається як явище самодостатнє.
Тому, оскільки рівень самодостатності християнства не дає можливостей для вижи-вання, і при цьому воно не тільки виживає, але й набуває ознак глобалізму, то цілком при-родньо проявляється однозначний висновок: Ісус має спільників, впливових попередників-вчителів, впливових, сучасних йому соратників-однодумців, і, що є особливо важливим, Ісус має впливових послідовників-виконавців. Але хто? хто вони, ці тіньові сподвижники?
Ясно що це не дванадцять покликаних апостолів, і не тринадцятий, самозваний апостол Павло, хоча його заслуги в наверненні світу на християнство відомі багатьом, а Но-вий Заповіт взагалі робить Павла монополістом у справі утвердження Ісусової ідеї.
Сучасні, створювані міжнародною жидвою поняття економічного монополізму ґру-нтуються якраз на триманні 51% акцій. До чого вони? До того, що саме приписувані Павлу 14 із 27- ми книг Нового Заповіту якраз і складають 51%.
Та цей 51% є лише приписаний апостолу Павлу. І хоча його внесок є дійсно ве-личезний, бо саме йому доводилось виконувати всю найбруднішу роботу у справі світового вивищення жидів через впровадження християнства, -- місіонерські подорожі, ризиковані про-повіді серед ворожого оточення, втеча від гонінь і перебування у в'язниці, -- та все ж та-ки, починаючи з батька християнської історіографії, Кесарійського єпископа 4-го століття, Євсевія, і закінчуючи французьким професором 19 століття, Ренаном, визнання Павла автором «Павлових послань» зменшується до 48% у Євсевія і до 22% у Ренана.
Якщо Євсевій вказує лише на одне послання Павла, що в дійсності йому не нале-жить -- послання „до євреїв”, -- то Ренан, крім заперечуваного Євсевієм, заперечує ще й ав-торство апостола Павла стосовно новозаповітніх послань „до Колосян”, „до Ефесян”, обидва послання „до Тимофія”, і послання „до Тита”. Крім цього Ренан висловлює недовіру ще й обом посланням „до Солунян” і посланню „до Филипян”.
Тому слід визнати наявність певної впливової команди, що стоїть за Павлом, і працює на одну мету. Ця команда для свого маскування якраз і скидає на Павла основну заслугу.
Отже, ті невідомі, чиїм ставлеником є Ісус, і ті, хто самі є ставлениками і одно-думцями Ісуса, -- це і не апостоли, і не свідок Ісусового воскресіння блудниця Магдалина, і не всі ті біснуваті й потворні, кого Ісус виздоровив. Тоді хто ж? Хто, врешті-решт?
Тут, без сумніву, коріння слід шукати в глибині віків і в навмисній плутанині жидівської історії від Авраама, а по суті від Адама, і до так званого (прийнятого в жидівстві поняття) періоду Першого Єрусалимського Храму, Соломонового.
Звісно, цей пошук ускладнюється особливостями жидівської поведінки, -- підступ-ністю і фальшуванням подій, самозвеличуванням і презирством до оточуючих. Але він, цей пошук, дає свої результати у вигляді знахідок, які при раптовому їх виявленні шокують до-слідника своєю жахливістю або залишаються незрозумілими просто з причини їхньої раптово-сті. Тому поступовість і послідовність є не просто бажаними за цих умов, але й необхідни-ми. І тоді дослідження дає плоди ще й у вигляді, м'яко кажучи, задоволення, отриманого дослідником.
Відповіді
2008.05.06 | Анатолій
Re: Аврамічні релігії! (продовження)
Насправді, це -- тріумф. І дослідник святкує цей тріумф навіть тоді, коли він усвідомлює, що розвінчана ним жидохристиянська мафія буде жорстоко переслідувати його самого. Переслідувати доти, доки ця мафія сама не буде знищена дослідником і його зброєю, -- знаннями. Це закон природи: де щось прибуває, -- там щось і вибуває. Примітивні істоти сказали б на це: менше знаєш -- довше живеш. Втім, це тільки примітивні так визначають. Їх, примітивних, звичайно більше, аніж мислячих. Та все-таки провідна роль належить мислячій меншості. Усвідомлювати відносність свого існування є обов'язком для кожного мислячого. Так древній римський полководець повертається з перемогою до Риму через Тріумфальну арку, що при вході до міста. Він на баскому коні і в лицарських обладунках, засипаний квітами і привітаннями римлян, які його зустрічають. Але римська традиція передбачає, що осідланий переможцем кінь ведеться за повід рабом через Тріумфальну арку, і обов'язком цього раба є постійно говорити одне й те саме: «memento mori», «me-mento mori» -- пам'ятай про смерть, мовляв, -- не відволікайся, стеж за собою.Міжнародне іудейство через свою владу над світом нав'язує всьому світові пере-конання в однозначній оцінці книги „Майн кампф” Адольфа Гітлера і Нюрнберзьких законів: це чортівська книга і нелюдські закони.
Суть полягає в тому, що чортівською книгою з її нелюдськими законами є Біблія, яка подається тим же міжнародним жидівством як дуже свята, непорочна і божественна Суперкнига. А расові закони Третього Рейху є дитячою грою в порівнянні з расовими законами іудеїв, впровадженими іудеями щодо своїх же одноплемінників, та ще й з божого повеління.
Для пояснення цього факту належить простежити послідовність подій.
З біблійної книги „Буття” знаємо, що клан Авраамітів-Ісаакітів-Іаковітів-Ізраїлітів викристалізувався (МІФОЛОГІЧНО -- ДЛЯ АВТОРИТЕТНОГО ПРИКЛАДУ ІСТОРИЧНИМ ІУДЕЯМ) з близьких родинних зв'язків у часи свого блукання між пустелями Синайською та Аравійською.
Пізніше цей клан (міфологічно тут і далі, до Ездри) мандрує до Єгипту. Там йому добре живеться за сприяння Фараона і завдяки жидівському оточенню цього Фараона. Але до влади приходить інший, не захмарений жидівськими інтригами Фараон, змушує жидів викону-вати всі ті роботи, що їх виконують єгиптяни. Тут здіймається галас про рабство жидів Єги-пту. Постає питання про вихід жидів з Єгипту під проводом Мойсея, після чого ізраїліти стають ще й мойсеїтами, ще більше перемішаними між собою за ті 40 років блукання в пус-телі, на протязі яких триває цей вихід. Вихід відбувся. Відбулося прийняття на себе Мойсеєм виключного права на світову релігійність. Відбулася й монополія ізраїлітів-мойсеїтів на де-сять заповідей, даних Єговою Мойсею. Відбулися (ФАКТИЧНО) також утворення жидівських царств, завойування Єрусалиму і побудова Храму. Пізніше, інтригуючи одночасно з Вавіло-ном і з Єгиптом, жиди накликають на себе заслужений гнів вавілонян, які руйнують Єрусалим з його Храмом і ведуть жидівську правлячу верхівку у вавілонський полон. Невдовзі, через якихось 40 років, полон закінчується, і полонена жидівська верхівка – яка й у Вавілонському полоні досягла свого наближення до правлячого там царського кола – повертається (ФАКТИЧНО) на Землю, обіцяну (МІФОЛОГІЧНО) жидам Єговою. Це повернення очолює (ФАКТИЧНО) авторитетний серед іудейства Ездра.
Повернувшись разом зі своєю свитою з Вавілонського полону, Ездра не вірить своїм очам. Він вражений аж до розпачу і нездужання.
Ездра бачить, як за час від зруйнування Храму відбулось змішування нерозумних іудеїв -- тих злиденних, кого вавілоняни не забрали в полон -- з представниками чужих наро-дів. Найстрашніше те, що одружуючись з чужинцями, іудеї переймали і їхні вірування, чим порушували відразу весь комплекс настанов, що визначали іудеям норми життя від часів Авраама і до Ездри: не змішуватись з чужинцями і не поклонятися чужим богам. Це два основних взаємодоповнюючих правила расової чистоти.
Отже, Ездра бачить, що досягнуте Мойсеєм (?) стало прахом.
І що ж робить Ездра? -- Він впроваджує серед ізраїльтян такі расові закони, які за своєю жорсткістю стократ перевершують расові закони Гітлера. Нюрнберзькі закони передба-чають особливий статус метисів, напів-жидів, тобто дітей від расово різних батьків. Більше того, расові закони Третього Рейху приймаються у вересні 1935-го року з внесенням у них в листопаді 1935-го року поправки про належність до єврейства дітей від різних батьків. І ці закони набувають чинності лише через 9 місяців, потрібних для зачаття дитини і виношуван-ня її в лоні матері. Іншими словами, -- кожному дається можливість уникнути змішання рас. І лише народжені після 31 липня 1936-го року метиси вважаються євреями. Та Ездра не дає рідним іудеям ані 9 місяців, ані 9 днів, ані 9 годин.
Не будьмо голослівними. Нехай Біблія покаже себе у всій своїй красі. Особливо ж нехай це зробить лагідний Ездра з однойменної біблійної книги, глава 9, вірш 1 -15, та глава 10, вірш 1- 12:
„ ... Цей народ, Ізраїль, і священики та левити, не відділилися від народів цих країв з їхніми гидотами, від хананеян, ієвусян, моавітян, єгиптян та амореян, бо побрали з їх дочок собі та своїм синам, змішалося святе насіння з народами цих країв, а рука зверхників та представників була перша в цьому спроневіренні... І роздер я плаща на собі і рвав я волосся на голові своїй і сидів я остовпілий...
... А тепер що скажемо, Боже наш, по цьому? Бо ми покинули заповіді твої, які ти наказав через своїх рабів пророків, говорячи: цей край, що ви йдете посісти, цей край нечис-тий через нечистість народу цих країв, через їхні гидоти, що наповнили його від краю до краю своєю нечистю. А тепер дочок своїх не давайте їхнім синам, а їхніх дочок не беріть для своїх синів... І тепер ми не ламатимемо заповіді твої і не посвоячимося з цими мерзотни-ми народами. А якщо не так, то розгніваєшся на нас аж до вигублення нас, так щоб ніхто не позостався і не врятувався. Ось ми в провині стоїмо перед тобою.
А коли Ездра молився та сповідався, плакав та припадав перед Божим домом, зі-брався до нього з Ізраїля дуже великий збір, -- чоловіки, жінки і діти. І сказав до нього: „Ми спроневірилися нашому Богові, бо взяли ми чужинок собі за жінок. Але є ще надія для Ізраї-ля в цьому. А тепер складемо заповіта Богові, що випровадимо від себе всіх жінок та наро-джене від них. І заприсягаємось про виконання цих слів...
... І встав священик Ездра та й сказав до них: „Ви спроневірилися і взяли чужинок за жінок, щоб побільшити провину Ізраїля. А тепер повиніться Господеві Богові і віддаліться від народів цього краю та від тих чужих жінок. І відповіла громада: „ Так, за словом твоїм чинити будемо...”
Сподвижник Ездри, Неємія, книга якого в Біблії йде за книгою Ездри, стоїть на тих же позиціях, що й Ездра, -- як і належить істинному сподвижнику:
„ ... А Ізраїлеве насіння відділилося від усіх чужинців, і поставали й визнавали грі-хи свої та провини своїх батьків...” (Книга Неємії, 9:2) „ ... І сталося, як почули вони За-кон, то відділили від Ізраїля все чуже...” (Книга Неємії, 13: 3) „ ... І очистив я їх від усього чужого. І встановив черги для священників та левітів, кожного в службі їх...” (Там само)
На доказ нерозумним ізраїльтянам слід навести приклади кровозмішання їхніх пат-ріархів -- Авраама зі своєю сестрою Саррою, Ісаака зі своєю племінницею Ребеккою, Іакова-Ізраїля зі своїми племінницями Лією і Рахіллю. Навіть народження дітей від парування бать-ка з дочкою є прийнятним для жидів. Прикладом цього є історія Авраамового племінника Лота і його двох дочок, що зачали дітей від свого батька.
„ ... І прийшла старша дочка і поклалася з батьком... І поклалася молодша з ним... І завагітніли обидві дочки від батька свого і вродили...” (Біблія, „Книга Буття”, 19: 30-38)
Ось Лот веде їх -- вагітних від себе! приблизно на п'ятому місяці вагітності -- за руку, щоб вони, бува, не відволіклися на мерзотних, гидотних, проклятих чужинців. Щоб не осквернили -- через змішання з огидними чужинцями -- святе насіння Авраамове.
Хоча відголосок Першої Іудейської війни 70 року першого століття нової ери ще прозвучить через 70 років і навіть отримає назву Друга Іудейська війна під керівництвом Симона Бар-Кохби, але вже сам той факт, що ця Друга війна, хоча й не набагато років, але все ж таки ближча до нас, і при цьому не є освітленою прискіпливими іудейськими автора-ми-істориками, ясно дає зрозуміти її непотрібність як для самих жидів, так і для їхньої іс-торії. Непотрібність їм, скерованим в новий історичний процес Соломоновим історикам; їм вона бачиться вже як моральна застарілість, і навіть образ її ватажка не є відтвореним. Тому ця війна, а по суті просто бунт, є лиш відголоском епохальної Першої війни 66-73 років, подробиці якої є збереженими, а головна діюча особа -- жидівський історик Йосиф Бен Маттафій, який бере участь у цій війні та ще й почергово на різних сторонах її учас-ників, -- навіть лишає після себе хроніку цієї війни.
Перейшовши на бік римлян, Йосиф не тільки жениться на наложниці римського полководця Веспасіана Флавія, а навіть бере собі його родове ім'я, після чого він стає Йо-сифом Флавієм. Пізніше він заслуговує прихильність з боку тепер вже імператора, Веспасіа-на, отримує ряд привілеїв і разом з цим отримує можливість написання книг-хронік про по-дії в Палестині: «Іудейська війна», «Іудейські старожитності» і «Проти Апіона». Це вони, ці книги-хроніки Йосифа Флавія стануть нам в пригоді, бо інших на цю тему не маємо ні ми, ні хто інший у Світі. Ні Талмуд, ні будь-яка жидівська енциклопедія не можуть уникнути потреби скористатися творами цього древнього жидівського історика.
Це про нього, Йосифа Бен Маттафія-Флавія, наш Тарас говорить:
Кому чи чином, чи грошима,
Кому в аренду Палестину,
Байстрятам дещо. А кому
Самі благоволили дать
Свою підложницю в супруги,
Хоча й підтоптану. Нічого,
Аби з під кесаря…
(Т, Шевченко. «Неофіти», розділ 8)
Немає нічого дивного в тому, що на початку 20 століття нової -- християнської -- ери вихрещений іудей Фейхтвангер називає свою працю так само, як і Флавій назвав її у 70-х роках Першого століття нової ери, -- за 1860 років до Фейхтвангера, -- «Іудейська вій-на». Бо в ній Фейхтвангер крім війни багато говорить і про самого Флавія. І це не просто Флавій, це освічена, і навіть дуже освічена людина. І з причини своєї освіченості і знайомст-ва з філософією Арістотеля, це -- один з перших жидівських глобалістів. Це він, Йосиф Флавій, створив (чи відтворив) псалом громадянина Всесвіту, наведений Фейхтвангером в «Іудейській війні», в розділі «Олександрія»:
Славте бога і розпорошуйте себе над землями,
Славте бога і не щадіть себе над морями
Рабом є той, хто до одної країни прив'язав себе!
Не Сіоном зветься царство, обіцяне мною вам:
Ім'я його -- всесвіт.
Характерно, що дослідники ставлять під сумнів Флавієве авторство наведеного псалма і схиляються до думки про його вигадку самим Фейхтвангером. Мовляв, глобалізм є модерним явищем, і не треба шукати його коріння десь у часах Ісуса. А це і є найцінніше. Бо для нас не важливо, хто є насправді автором. Для нас важливим є саме явище такої позиції в середовищі іудейства; позиції, яка була в часи Флавія. Бо ця позиція знаходить цілковите розуміння поглядів Флавія серед іудейства новітніх часів. І якщо ми придивимося уважніше, а ми це обов'язково зробимо, то побачимо на цій позиції і самого Ісуса Христа, в якого увірував молодий іудей Фейхтвангер в 1908 році. На час написання „Іудейської війни” (1932 рік) з поміщеним в ній псалмом громадянина Всесвіту 48-річний іудей Фейхтвангер є християнином з 24-річним досвідом. Тобто половину свого віку, яка припадає на зрілий, свідомий період, іудей Фейхтвангер прожив християнином.
Більше цього, знаючи про цінність роботи зі створення ідеї ми знаємо також і про важливість вміння втілити в життя цю ідею. Висловити ідею через псалом і втілити її в жит-тя своєю участю становить не просте завдання. А що це є не чим іншим як завданням, ми переконаємося. І якщо Ісуса можна лише теоретично вважати автором ідеї псалма, то завдан-ня з реалізації ідеї Ісус виконає практично. Чому Ісус? Звичайно ж, не він один. Але будь-кому це не під силу. Треба знати, -- як, що і коли робити? Ісус знає. З огляду на це, ще ці-кавішим видається факт існування твердого переконання в колах -- іудейських -- дослідників древнього Флавія про пізнішу вставку до твору Флавія „Іудейські старожитності” (книга 18, глава 3, розділ 3), де згадується Ісус Христос, роблені ним чуда і воскресіння Ісуса на третій день після його смерті. Цікавість полягає в тому, що якщо навіть і є факт вставки, то ця вставка зроб-лена не тільки з причини ровесництва, чи майже ровесництва Ісуса і Флавія, а ще й тому, що Ісус і Флавій, -- однодумці, соратники, взаємодоповнюючі явища. Вставка зроблена до твору саме Флавія, а не до твору якогось іншого автора. Це означає й інше: пізніший від Флавія ав-тор вставки -- скоріше за все, це колектив авторів-редакторів-коректорів-упроваджувачів -- є послідовником, тобто соратником Ісуса і Флавія, та попередником Фейхтвангера.
Ми зараз не будемо з'ясовувати причетність Арістотеля до жидівства на підставі співзвучності його імені Арістот-ель з авраамістськими іменами Дані-ель, Габрі-ель, Міка-ель, Саму-ель, Езикі-ель, Емману-ель і прочая і прочая і прочая. Для нас важливішим є те, що учень Арістотеля Олександр Македонський саме під впливом філософії свого вчителя і її центральної ідеї -- ідеї виховання громадянина всесвіту, космополіта, інтернаціоналіста, глобаліста, --- якраз і створив на цій пропагандистській основі свою імперію на півсвіту.
Кожна імперія вже за своєю початковою суттю є наднаціональною, інтернаціональ-ною, а при її широкому розмаху, -- космополітичною, глобалістською. І питання про її утримування є важливішим від питання про створення цієї імперії. Якщо імперія створюєть-ся зброєю, то чим же вона утримується?
Провідна роль в утримуванні такої імперії належить мові, і тільки їй. Тобто, для перемішування культурних здобутків різних націй потрібна якась одна мова, щось схоже на дії з дробами і зведення до одного спільного знаменника. Переважно це мова того завойовни-ка, який створив цю імперію своїми завоюваннями. У випадку з Македонським, це -- мова грецька. У випадку з Лєніном-Сталіном, це -- мова московська.
Македонський помирає, не встигнувши захопити весь світ. Але перед своєю смертю він засновує в Єгипті місто (передбачалось як столиця імперії Олександра) і називає його сво-їм ім'ям -- Олександрія.
Створена в Олександрії найбільша в світі бібліотека налічує в ті часи мільйони то-мів. Автори цих томів представляють всі відомі країни і міста: Греція, Персія, Індія, Китай, Єги-пет, Вавілон. Але простежується тенденція до перекладу цих книг на одну мову, -- грецьку.
Македонський помер, але його, запозичена в Арістотеля ідея, живе і процвітає.
Тим часом Олександрійська іудейська громада на початку нової ери налічує близько півмільйона осіб. І саме Олександрійські іудеї, а не Єрусалимські, здійснюють для Олексан-дрійської бібліотеки переклад своєї Біблії на грецьку мову. Цей переклад відомий під назвою Септугіанта, або переклад семидесяти. Саме він покладений в основу православної Біблії. Власне Олександрійські іудеї й читають свою Біблію грецькою мовою. Вони вже й не корис-туються рідною гебрейською мовою і зрозуміли вигоду свого проживання серед інших наро-дів на відміну від проживання в тісному скупченні своїх одноплемінників у Палестині. Ті з них, хто мислить найбільш раціонально, переймають філософію Китаю, Греції, України, і її, України, древню мудрість -- створену древніми аріями українцями-трипільцями -- осягають через індійську і перську (іранську) філософії, що увібрали в себе мудрість священних Вед. Мудрість, принесену арійцями -- переселенцями з України.
Цей факт українського впливу дуже не афішується в сучасному світі, бо ж Гре-ко-Візантія і Рим принесли в Україну світло цивілізації через світло Христове, дарма що вони це зробили після п'яти тисяч років від просвітлення їх самих світлом України. Отже, простежується явний плагіат.
Це про них, нахабних, іудаїзованих християнством греко-римлян, українці кажуть: яйце курку вчить.
Древній Геродот у своїй «Історії» присвячує добру третину своєї праці потужній на той час Україні, що її він називає Скіфією. Але цього намагаються не помічати, і дослі-дження з цього питання видаються в Україні і в світі по-хитрому -- визнається потужність скіфів і їхня спадкоємність з українцями; на цю тему багато різних видань, проте... незнач-ними тиражами.
Єгипетські іудеї, ці раціонально мислячі новатори, не хочуть замикатися в колі іудейських заскорузлих понять і догм, досить таки страхітливих в порівнянні зі світлим, що передбачає особисту свободу, світоглядом арійців, китайців, греків. Вони, ці іудейські мисли-телі, хочуть мати доступ до здобутків інших народів і цивілізацій ще й тому, що їхня власна національна традиція, Біблійна (і більше ніяка інша, бо, згідно з Біблією, хай не буде в тебе інших богів), не може вважатися здобутком; вона в собі нічого не несе, крім збочень, кро-вожерності, залякувань, презирства до нежидівських народів.
Бажання цих іудейських філософів долучитися до здобутків світової мудрості не є якимось відстороненим від реального життя, не є абстрактним. Це бажання долучитись має на меті осмислити світові здобутки мудрості, і осмисливши, -- взяти їх собі на озброєння. Потім, -- почати діяти, зробити світовий переворот, захопити владу над світом, а свій біблійний іудаїзм (пережиток в цілому, але несе в собі іудейський завойовницький, прибережений для іудеїв програмний стрижень) видати за єдину світову мудрість (так звана мудрість Біблії), затруїти духом іудаїзму захоплений світ, прихопивши і привласнивши при цьому світові здобутки, найперше ж Веди.
Серед таких іудейських мислителів -- Філон, відомий також, як Філон Іудей.
Буде помилкою думати, що оточення іудеїв в Олександрії, -- греки, римляни, фіні-кійці, єгиптяни, -- не помічає ці хитро-злонамірні пошуки обрізаних. Не лише помічає, але й активно реагує на державному рівні, впроваджує обмеження жидівському коверзуванню.
Наприклад, римський намісник Флакк рішуче приборкує вередливих ізраїлітів. На цього Флакка якраз і вимістить своє зло премудрий Філон.
Взагалі, неприязнь (міфологічна -- для прикладу історичним іудеям) єгиптян до жи-дів простежується ще з часів міфологічного Мойсея та виведення ним своїх одноплемінників з Єгипту. І їхнє повернення (фактичне, впевнене, бо підкріплене міфологічно) до Єгипту після його завоювання Македонським лише роздмухує жевріючий вогонь взаємної неприязні -- природної неприязні єгиптян до заброд-іудеїв та виплеканої Біблією неприязні з боку іудеїв. Судячи з біблійних настанов -- злоба іудеїв перевищує злобу всіх народів, разом взяту, і тому викликає справедливу протидію, як, наприклад, з боку Флакка.
В своєму зміїному сичанні іудей Філон викладе справедливу щодо жидів позицію римського намісника Флакка як тривіальну боротьбу за владу і намагання Флакка досягти авторитету серед Олександрійців через гоніння на Філонових одноплемінників. Цій темі Філон присвячує свою роботу «Проти Флакка», де в розділі 4, він говорить:
«…Якщо ти обдаруєш чимось олександрійців, вони вступляться за тебе. Пожерт-вуй їм жидів -- і кращого подарунку їм не треба...»
Філон народився 20 року до нової ери, а помер 40 року вже нової ери. Навряд чи перетнулись шляхи Філона і Флавія, бо Флавію було лише три роки коли помер Філон. Хо-ча, за іншими даними, Філон помер близько 50-го року, коли Флавію було вже 13 років, що в жидів вважається повноліттям, а значить Флавій міг цілком свідомо перейнятися іудейським космополітизмом від Філона, особливо, якщо враховувати відсутність у Флавія матеріальних обмежень для подорожей до Єгипту. Так чи інакше, але очевидним є перетин їхніх помислів. Псалом громадянина всесвіту Йосифа Флавія перегукується з мисленням Філона:
Славте бога і розпорошуйте себе над землями
Славте бога і не щадіть себе над морями
Рабом є той, хто до одної країни прив'язав себе!
Не Сіоном зветься царство, обіцяне мною вам:
Ім'я його -- всесвіт.
Тут варто приділити увагу ще й тій події, яка відбулась наприкінці життя Філона, а саме, його відвідин Риму з метою переконати імператора Калігулу прибрати свої статуї з олександрійських сінагог та з Єрусалимського храму.
Як відомо, правителі Риму, зокрема Калігула, відверто і заслужено зневажають жи-дів, і не тільки своїми статуями оскверняють синагоги і жидівський храм, але й своїми оргі-ями в них з розпутними жінками.
Тоді, на прийомі в імператора, на противагу Філону і проти жидівського сва-вілля у Єгипті виступив відомий на той час історик, мислитель і просто освічена людина, Апіон. Досить сказати, що він відомий своїми коментарями до «Одісеї» Гомера. Його одного, Апіона, імператор і слухає. А Філон зі своєю іудейською свитою отримує облизня. За ін-шими даними, Іудейська делегація на чолі з Філоном вимушена рятуватися втечею.
Одна з частин Флавієвого твору „Про древність іудейського народу” присвячена якраз виступу проти Апіона, тобто на захист іудея Філона. Але майже як за дві тисячі ро-ків використання її жидами проти нападок на себе, книга «Про древність іудейського народу» згадується здебільшого як «Проти Апіона».
Зараз, в прожидовленій Україні ми не знайдемо видань «Одісеї» Гомера з комента-рями Апіона. Все більше з коментарями Ошерова (Ошер, він же Асир, один із синів Якова-Ізраїля, правнук Авраама), або, скоріше Кошерова, Кошерного. Кошерними є ті, хто дотримуєть-ся приписів кошерного харчування. Кошерними називаються спеціалізовані магазини з продажу жидівських продуктів. В Києві -- це поруч із сінагогою, зліва, якщо стояти до неї спиною.
Фейхтвангер говорить, що Йосиф Флавій навіть поставив під загрозу написання своєї книги, що здійснювалось грецькою мовою, коли дізнався про те, що найнятий грек-секретар і заодно вчитель грецької мови у Флавієвого сина, використовує для навчання ко-ментар такого ненависного жидам Апіона. Флавій, незважаючи на відсутність іншого відпові-дного знавця грецької мови, хотів його навіть вигнати за це.
Роки життя Філона збігаються з періодом життя Ісуса Христа, і це дає мені пра-во стверджувати, що навіть не зустрічаючись з Філоном, Ісус зазнав його впливу. На користь цього свідчить і древній, хоча молодший від Ісуса на 100 років, Цельз. У своєму «Правдиво-му слові» Цельз підводить мене до думки, що проживаючи в єгипетській Олександрії, Філон міг зустрічатись з Ісусом під час його перебування в Єгипті у зрілому віці. Бо й біблійно-євангельська розповідь повідомляє про Ісусове перебування в Єгипті, щоправда лише в перші роки свого життя, втікаючи від Ірода. Особливо ж недоречним є замовчування Євангеліями того, де був і чим займався Ісус між 12-им і 30-им роками свого життя, тобто між датами відомих євангельських подій, означених: а) «12 –річний Ісус веде розмови з вченими мужами в Єрусалимському храмі»; б) «Хрещення Ісуса від Івана в 30- річному віці».
В такому разі повідомлення Цельза видається мені гідним довір'я.
«…Ісус, найнявшись по бідності поденщиком в Єгипті і навчившись там деяких здібностей, що ними єгиптяни славляться, -- повернувся гордий своїми здібностями…»
З приводу впливу Філона на Ісусове оточення Шапіро в книзі «100 видатних євреїв» вказує саме на Філоновий особистий винахід поняття «Логос», яким так завзято оперує єван-геліст Іоан. Дуже важливим є таке наше відкриття порозуміння між Ісусовим апостолом та іудеєм Філоном:
«… Сучасник Ісуса з Назарету і його перших послідовників, Філон висував ідеї про Бога, створення світу, історію, природу, душу, знання, доброчинність і правління, які служили основою філософської думки іудаїзму, християнства та ісламу…
…Він також зібрав ідеї людства про життя, землю, космос в те, що може осягнути розум, і назвав цю доступну для розуміння сферу «Логос»…
…Філософія Філона має сильний, ключовий вплив на отців раннього християнства, Святого Іоана, і мусульманських мислителів...»
І ще. Разюча подібність, щоб не сказати, що це є одне й те саме, проступає в кончині Флакка, як Філонового (іже іудеїв) ворога, та кончині Іуди, як Ісусового (іже хри-стиян) ворога-зрадника. Разюча подібність не тільки в подіях, але і в їхній кровожерливості.
Філон, предтеча судді Нюрнберзького процесу, «Проти Флакка», розділ 21:
«… Так справедливість побажала зрівняти число ударів, нанесених Флакку, з чис-лом беззаконно вбитих ним жидів. Все навколо Флакка було залите кров'ю, що ключем би-ла з його жил, посічених на частини. Коли ж труп потягли в яму, він тут раптом розпався, бо сухожилля, зв'язуючі його тіло в одне ціле, були розірвані...»
Новий Заповіт:
Тут Євангельським поданням смерті Іуди через його самоповішання ситим не бу-деш. Хочеться крові. Але де її взяти? Ну де жжж?.. Нарешті! Ось вона! Дії Святих Апо-столів, 1: 18:
«… Іуда поле набув за заплату злочинства, а впавши сторчма, він тріснув надвоє, і все нутро його вивалилось…»
Таким чином стає зрозумілою спорідненість світогляду певних іудейських діячів: Філона, Ісуса, Флавія, і деяких їхніх впливових, дуже впливових однодумців, поки що заті-нених. Бо були й інші, ортодоксальні, консервативні іудеї, які прагнули будь-що триматись Єрусалимського Храму, його догм, його заморочливої ієрархієї служителів, жертвоприношен-ня, і утримувати в цій замкненості своїх одноплемінників-одновірців.
Ця замкненість, цей голий ритуал, це жертвоприношення без усвідомлення його суті, -- що тепер панує і в іудаїзованій Україні, -- звичайно ж викликають в мислячого жида тривогу, а в мислячого українця -- огиду.
Це до них, саддукеїв і частини фарисеїв, багатих і ситих (вони заграють з римсь-ким окупаційним режимом для збереження свого панівного становища серед іудейських на-родних мас, закостенілих в своїй ненависті навіть до одноплемінних самарян, які тільки тим і відрізняються від решти мойсеїтів, що вважають саме свій край, Самарію, а не Єруса-лим, святішою з причини Мойсеєвого її освячення і залишення тут скрижалів його Запові-ту), бідняк і фанатичний патріот Ізраїлю, Ісус, звертається:
«...о змії, о роде гадючий...»
(Матвій. 23:33)
Це тому Ісус пояснює свій стан, стан істинного жидівського патріота-фанатика, для якого єдність його народу, -- понад усе, понад храмовий ритуал і понад жертву:
«...милості хочу, але не жертви...»
(Матвій. 9:13)
І знову Ісус через Матвія повторює, що милість, розуміння, любов жида до жида, тільки це, а не бездумний ритуал Храму і не ще більш бездумна жертва, можуть вознести ізраїльтян до небес над землею, до влади над світом:
«...Я вам кажу, що я тут більший за Храм. Коли б знали ви, що то є: «Милості хочу, а не жертви», то ви не судили б невинних…»
(Матвій, 12: 7)
Це їм, нерозумним сіоністам, для яких Єрусалимський храм і могила їхнього царя-сіоніста Давида на горі Сіон є основою їхнього існування (тільки теперішнього, тимчасово благополучного існування за рахунок храмових ритуалів і жертвоприношень з боку все більш потерпаючого в умовах окупації чужинцями низового іудейства), Ісус, який шаленіє від ба-жання вивести свій богообраний народ з рабства, вказує на ганебність такого становища. Він розуміє необхідність зруйнування храму, цього зміїного кубла недалекоглядних колабо-рантів. Крім усього, ще й глибоке розуміння суті свого народу, яка полягає в можливості до-сягнення ним добробуту через паразитування на інших народах і, значить, через розсіяння іу-деїв у світі, примушує Ісуса діяти. Його невидимі -- до пори невидимі -- спільники з гідніс-тю оцінять його жертовну смерть, через три дні після якої він, згідно віри фарисеїв, воскрес-не і започаткує своїм воскресінням новий, невидимий, а значить і непорушний Храм. І про-вокація війни з Римом, в якій зруйнується Єрусалимський храм, буде для цього прийнят-ною, бо для досягнення мети всі засоби є добрими.
«Зруйнуйте цей храм, -- і за три дні Я поставлю його».
(Іоан, 2; 19)
Ісус знає при цьому, бо й Марко (13; 10) стверджує, що «Євангелія мусить бути проповідана усім народам» для затруєння іудейським духом усіх народів з наступним -- пі-сля цього затруєння -- возвишенням Ісусових одноплемінників і перетворення їх у всесвіт-ніх суддів та «священнослужителів». Ісус враховує при цьому, що на відміну від жидівської секти саддукеїв, секта фарисеїв вірить у воскресіння на третій день після смерті.
Залишаючи на деякий час Ісуса, ми просто вимушені з'ясувати, що відбувається в 60-ті роки Першого століття нової ери, саме під час Іудейської війни і зруйнування Другого Єрусалимського храму, в час, коли Ісуса вже немає серед живих. І тут я вважаю своїм обо-в'язком звернути твою, мій читачу, увагу на дуже «випадковий» збіг обставин у зруйнуванні Першого Єрусалимського храму вавілонським царем Навуходоносором в 586 році до нової ери і зруйнуванні в 70-му році нової ери Другого Єрусалимського храму римським полко-водцем Титом Флавієм, сином імператора Веспасіана Флавія, що його родове ім'я -- «Флавій» -- взяв собі історик Йосиф Бен Маттафій.
Крім чужого родового імені, Йосиф Флавій взяв собі за жінку ще й наложницю власника цього чужого родового імені. Крім усього Йосиф Флавій провокує (з чиєїсь підказ-ки) виникнення Іудейської війни, він є її активним учасником в якості полководця в жидів-ській армії, і, ставши перебіжчиком до ворожого табору, він продовжує брати участь у війні вже в якості спостерігача і перекладача в римській армії.
Він, Йосиф Флавій, є учасником зруйнування Другого єрусалимського храму, відновленого 516 року до нової ери, через 70 років після зруйнування 586 року Першого. І це зруйнування Другого храму відбувається на 70 рік від народження Ісуса.
Отже, Другий храм відбудовано через 70 років після зруйнування Першого. І зруй-нування цього Другого храму -- на Ісусове 70-ти річчя -- є якраз початком того Третього Храму, не існуючого у просторі, але існуючого у свідомості Ісусових керівників, храму, який починає своє існування через 70 років від початку життя Ісуса, як початку руйнування Дру-гого храму. (Тут Ісус фігурує як символ. Символ торжества іудейської мрії важливіший за Ісуса-історичного. Адже Ісус-історичний старший за Ісуса-символічного, принаймні, на 4 роки. Очеви-дно початок християнської ери пов'язується не з народженням Ісуса, а з його поверненням з Єгипту, куди він разом з матір'ю втік від гонінь Ірода. Ірод помер в 4 році до нової ери.)
Тепер нас цікавить лише одне -- дата.
Дата зруйнування Першого і Другого храмів збігається. Ця дата, -- 9 день місяця ава за жидівським календарем, що коливається відносно людського календаря з причини висо-косних жидівських 13-місячних років, і здебільшого припадає на початок місяця з гарною українською назвою -- серпень.
Тепер нас цікавить інше: хто є Йосиф Флавій крім того, що він початково Бен Маттафій, історик, письменник і космополіт.
Йосиф є нащадком первосвящеників Єрусалимського храму, а первосвященство є ой-якою високою посадою із найвищими законодавчими і судовими повноваженнями. Він і сам -- до свого незаконного одруження на своїй одноплемінниці, але чужій наложниці -- яв-ляється священником вищої храмової ієрархії. Ясно, що дата зруйнування Першого храму є йому відомою. Ясно й інше, -- йому, космополіту, глобалісту, храм ні до чого, якщо не пе-рейматися традицією предків і не пускати сльози (соплі) з приводу втрати храму як символу іудейства. Більше того, -- йому, Флавію, є пряма користь від зруйнування храму, так само, як і Ісусу. Бо вони з Ісусом мислять однаково.
Але є ще й особиста, неполітична причина, яка вказує не тільки на сприйняття Йосифом храму як перешкоди для глобального маршу іудеїв, але й на його особисту нена-висть до храму як до символу Ірода. Ця причина є спільною для двох явищ: перше, це -- ненависть до храму, друге, це -- висока, але не найвища посада первосвященика, з роду яких походить Флавій.
Помітним є те, що Флавій, будучи нащадком первосвящеників Єрусалимського хра-му, сам не є первосвящеником (тут розглядається час до його незаконного одруження з авто-матичним позбавленням сану), і обіймає посаду в храмовій ієрархії хоча й високу, але не найвищу, тобто він є ніби заступник вищих осіб, -- «зам». Він є не просто нащадком перво-священиків, і не просто дуже багатим і дуже впливовим чоловіком. Він є нащадком роду Хасмонеїв, що їх відомий представник Іуда Маккавей очолив збройне повстання іудеїв про-ти іноземних, сірійських загарбників, і здобувши перемогу, встановив владу в Іудеї на чолі з династією Хасмонеїв, в тому числі й на посаді первосвященика. З подачі іудаїзму через Ісусівську церкву українці відзначають щорічно їхній, Маккавеїв день, думаючи при цьому, що відзначають старе, дохристиянське, українське свято Маковія -- той, хто мак віє, провіває від полови. Це дуже проста церковна спекуляція. Взагалі, християнізм в його чистому, іудей-ському вигляді не існує в Україні і ніде в світі. І причина тут не тільки у відсутності жидів-ського обрізання і заборони вживати свинину, а якраз у спекуляції, вигляданні, де б, коли б і що саме б приклеїти жидівського до рідної віри українців, німців, литовців, будь-кого. Тому, науковці визначили це явище як двовір'я, що видається церквою як християнізм.
По суті, ми вже мали можливість раніше переконатися, і ще будемо мати її надалі, що так і було задумано командою Ісуса, щоб лише залучити народи до іудаїзму, а не зробити їх повноцінними духовними іудеями з можливістю осмислення ними суті іудейського замислу про світову іудейську велич за рахунок інших народів, як складових частин світового баласту.
Ні! Всі інші народи мають ходити в пітьмі! І цієї пітьми вони не повинні усвідомлювати. Більше того, -- їх треба переконати в протилежному. Переконати в тому, що вони є ощасливлені можливістю ходити під світлом Христовим, як під Сонцем. Ще більше, -- їх треба осліпити цим світлом Христовим, зробити незрячими. І грабувати їх, грабувати, визискувати, і по можливості винищувати, -- в першу чергу тих, хто зможе розгадати весь чортівський задум.
А першими можуть розгадати цей чортівський задум ті, хто першими серед людей планети Земля почали думати, мислити, усвідомлювати, творити! Творити життєві зручності і творити першу в світі віру -- Ведичну.
Першими є арійці. А першими з них, і одночасно тими, хто залишився на своїй предківській арійській землі, є ми -- українці.
От нас і треба знищити.
Для початку треба розсіяти нас по світу для знищення культурного і духовного іс-нування, а разом з цим, -- для обробітку землі в Канадах, Америках, Австраліях, Сибірах, Сі-рих і Зелених Клинах. Непогано було б ще й здерти з нас якомога більше грошей за візи, переїзди і всілякі дозволи.
Але ж хіба всі роз'їдуться? Ніколи в житті.
Патріоти залишаться.
Ну що ти будеш з ними робити? Га?
Для патріотів залишиться війна. Не допоможе громадянська війна, -- допоможе сві-това війна. Не допоможе війна, -- допоможе голодомор. Не допоможе один голодомор, -- до-поможе другий. В арсеналі є ще шахти, хімічні заводи і підводні човни. Не чучмекам же на них працювати.
А основне, -- потрібно забезпечити вимирання арійців у наступних поколіннях. Для цього є Чорнобиль.
Флавій по материнській лінії належить до роду Хасмонеїв, і одночасно доводиться родичем одній з багатьох Іродових жінок, Маріамні з роду Хасмонеїв, або просто Маріам.
Дуже часто для доказу Іродової кровожерності, бо він вирячивши очі переслідував Ісуса і побивав немовлят, щоб і Ісуса вбити, християнізованими дослідниками наводиться приклад нестримної любові Ірода до Маріам, та ще й такої любові, що будучи не в змозі терпіти муки від нещадного почуття ревнощів, -- Ірод убиває Маріам. Що ж, дійсно Ірод убиває Маріам, свою любов. І не тільки ревнощі є тому причиною. І не тільки вбивство да-лекої родички Флавія викликає в нього, Флавія, ненависть до Ірода. Тоді, що ж саме? І в чому ж спільність причини ненависті Флавія до Храму і до Ірода.
Розібрати ці причини нам допоможе історія Ірода, яка, крім іншого, вказує на існу-вання міфу про неабияку солідарність жидів.
Батько Ірода, Антипатр, є вихідцем з низів. У співдії з римлянами він стає прави-телем Іудеї, після чого призначає свого сина Ірода правителем однієї з іудейських областей, -- Галілеї.
В очах жидів Ірод є вискочка, і не більше.
Галілея є батьківщиною Ісуса, що пояснює причину ненависті євангелістів до Ірода.
Галілея, як ми побачимо це далі, є ще й батьківщиною Талмуду, що пояснює та-кож і ненависть талмудистів до Ірода.
Отже, Ірод не догодив усім. Але це ще не все.
За поняттями богообраних істот, Ірод не має права бути царем не тільки з причини свого низького соціального стану, але й, що є найважливіше, -- з причини свого неповноцін-ного жидівства.
Флавій („Іудейські старожитності”, книга 14, глава 15, розділ 2) повідомляє, що:
„... Ірод є цілковито приватною особою і при цьому ідумеянином, тобто, напів-іудеєм, тоді як по справедливості і за звичаями країни царська влада повинна належати лише кровним іудеям...”
Що ж це за напівжидівство, і чим кровні іудеї відрізняються від некровних ідумеян?
Відповідь на це запитання якраз і пояснює причини багатьох жидівських міжусобиць.
За повідомленням Біблії, перший жид планети Земля, Авраам, має жінку Сару (до-водиться рідною сестрою своєму чоловікові, -- Авраамові) і служницю, єгиптянку з похо-дження, Агар. Сара довго не народжує дітей, і тому пропонує Авраамові переспати зі служ-ницею і таким чином мати потомство. Агар завагітніла і починає зверхньо ставитись до без-плідної наразі Сари, за що Сара виганяє Агар геть, у пустелю, серед якої блукають всі ці богообранці.
Авраамові було 86 літ, коли Агар народжує сина Ізмаїла і за повелінням жидівсь-кого фюрера Єгови-Саваота повертається до табору Авраама щоб терпіти знущання над со-бою з боку Сари, що є аргументом у всіх війнах жидів з арабами-ізмаїлітами.
Тим часом, коли Авраамові виповнилося 99 років, Сара й собі завагітніла. Неві-домо, чи від Авраама вона завагітніла (могла ж вона й раніше, в молодші роки, зачати від Авраама), бо Авраам не тільки перший жид на планеті Земля, але ще й перший сутенер. В якості живого товару Авраам (подробиці див. Біблія, книга „Буття”, 20: 1-18) використовує не кого-небудь, а... свою ненаглядну Сару.
Веселенька історія з цими богообраними жидорлятами, що плодяться навіть в та-кому віці, коли вони можуть народити тільки виродків. До цього ж Сара є рідною (див. Біб-лія. „Буття, 20: 12) сестрою Авраама. Але ніщо на може заважати плодитися веселій парі богобранців, на 40 років старшій, наприклад, за ось цю пару богообраного мотлоху з квазіук-раїнського міста Дніпропетровська.
Чому квазі? Для отримання відповіді досить поглянути на богообрану реконструк-цію центральної, старої частини міста Дніпропетровська, коли зносяться старі будівлі для по-будови на їхньому місці нових. Тільки стара -- з новим кондиціонером -- сінагога залишається незайманою.
2008.05.06 | Анатолій
Re: Аврамічні релігії! (продовження 2)
Сара народжує Ісаака. В цей час Агар знову не догоджає своїй пані -- Сарі -- і та виганяє її геть разом з Ізмаїлом.Досягнувши зрілого віку Ісак жениться (див. „Буття”, 24: 15) на своїй двоюрідній племінниці Ревеці.
Так само як природа 99 років противилась зачаттю Сари від свого рідного брата Авраама, так вона 60 років противилась зачаттю Ревеки від свого двоюрідного дядька Ісака.
Коли Ісаку виповнилось 60 років (див. „Буття”, 25: 23-28), Ревека народжує відразу двох виродків, близнюків, первородного Ісава і другородного Іакова.
Ісав, -- рудий і волохатий. По жидівськи, -- Едом (див. „Буття”, 25: 30).
Іаков, -- кульгавий. Тут, щоправда, Біблія („Буття”, 32: 23-32) намагається виправ-дати вроджену хибу Іакова його боротьбою з богом, під час якої Іаков пошкодив собі ногу. І тому друга назва Іакова, -- Ізраїль, тобто той, хто боровся з богом. Ясність у цю муть вно-сить перша назва, -- Іаков, що, згідно з Біблією („Буття”, 27: 35-36), означає -- брехун.
Купивши в Ісава первородство, коли той знемагаючи з голоду продав (за миску юшки) Іакову на його вимогу це первородство, а значить і спадщину свого батька (Ісаака), Іаков обдурює вже сліпого на старості літ Ісаака, видаючи себе за первородного Ісава, і отримує від батька благословіння.
З цього часу Ісав стає ворогом своєму братові Ізраїлю-Іакову і їхні дороги розхо-дяться, тим більше, що Едом-Ісав жениться всупереч іудейським традиціям на чужих ханаан-ських жінках. Через 1500 років одній з таких ханаанських жінок, яка попросить в Ісуса допо-моги, він, Христос, відповість: „... Я посланий тільки до овечок Ізраїлевих...” Знав, що казати.
Отже, Едом-Ісав і його змішані по крові (міфологічні -- для авторитетного прикладу історичним іудеям) нащадки, едоміти, надалі стають нецікавими для авторів (історичних) Біблії, ізраїлітів, які прагнуть (фактично) расової чистоти. Тому надалі едоміти зникають з біблійної розповіді. Нащадки Едома осядуть в Аравійський пустелі на південному березі Мертвого мо-ря. Цей край назветься Едом, а його мешканці, -- едомітами. Вони не братимуть участь в пе-реселенні синів Ізраїлевих до Єгипту. І, відповідно, вони не братимуть участь і в здійсненні пасхального виходу з Єгипту під проводом міфічного Мойсея.
Едоміти фактично мають більше підстав вважати себе корінними мешканцями Па-лестини, аніж ізраїліти. Едоміти також мають більше підстав для уникнення подібності сво-го клану до клану виродків-Ізраїлітів.
Вихід з Єгипту триває 40 років. За цей час відбувається гарантована зміна поколінь в середовищі учасників цього виходу.
Перетрахавшись між собою за ці 40 років пустельного блукання, представники кла-ну Іакова-Ізраїля стають ще чистокровнішими виродками. Вони вже фанатично тримаються свого сімейно-племінного союзу. Вони фанатично цураються навіть споріднених едомітів. І вони фанатично підпорядковуються своїм Мойсеям-Давидам-Соломонам.
Ірод якраз і є едомітом.
Тепер, відмежовуючись від одних авраамітів, едомітів, інші аврааміти, ізраїліти, не бажають бентежити собі пам'ять своїм огидним минулим. Вони прагнуть спотворити назву едомітів.
Едоміти перетворюються на ідумеян, серед яких є й Ірод, напівжид.
Та шила в мішку не приховаєш, і картографічний матеріал Старого Заповіту подає першу назву -- Едом.
Та вже на картах стосовно Нового Заповіту з'являється нова, спотворена назва -- Ідумея.
Перед приходом Ірода до влади первосвященство належить правлячій в Іудеї ди-настії Хасмонеїв. Ірод стає царем не просто за підтримки римлян. Він є не просто маріонет-ковим правителем Іудеї. Ірод лише через три роки запеклої боротьби з династією Хасмонеїв, і тільки після одруження з представницею цього дому -- Маріамною -- стає царем. Йосиф Флавій в «Іудейських старожитностях» ( книга 14) вказує, що Ірод почергово є учасником всіх сторін-учасниць війни римського вищого владного ешелону: Юлія Цезаря, Антонія, Клео-патри, Октавіана. І зокрема, в цій же книзі (глава 12, розділ 2) Флавій зазначає:
« … Антоній дуже добре ставиться до Ірода… Незважаючи на чисельні скарги на Ірода і звинувачення його незалежно від можливості виправдатись, йому вдалось домогтися, що звинувачення не приймалось до уваги. Цього досяг Ірод шляхом підкупу…»
Далі, глава 14, розділ 4-5, йдеться про таке:
«… Антоній негайно з'явився в сенат із вказівкою, що для майбутньої парфянської війни корисним є оголосити Ірода царем… Так ревно дотримувався Антоній інтересів Ірода, що не тільки посприяв Іроду в отриманні ним царської влади, на що він і не розраховував, але й допоміг в якості царя виїхати через сім днів з Італії… Коли закінчилось засідання се-нату, Антоній і Цезар вийшли звідти в супроводі Ірода, консулів і решти посадових осіб для того, щоб принести необхідну жертву і помістити прийняте рішення в Капітолії. Відтак Ірод в перший день свого царювання обідав у Антонія...»
І тепер, -- про три роки запеклої боротьби і одруження з Маріамною.
Все вказує на політичну необхідність цього одруження для Ірода. Бо без цього три роки могли б розтягтися на тридцять три. Тому, якщо й була любов, то це добре само по собі, але це не є причиною одруження, і, відповідно, не є причиною ревнощів та викликаного ними вбивства Маріамни Іродом.
І ми бачимо у Флавія (там само, книга 15, розділ 14), що...
«… По закінченні зими Ірод вирушив походом на Єрусалим, і прибувши, розташу-вався табором з приготуваннями для штурму. То був вже третій рік, як його призначили в Римі царем… Він віддав розпорядження про будівництво наступальних валів навколо Єрусали-му і спорудження веж, до того ж робота йшла вкрай енергійно і всі навколишні дерева бу-ли зрубані. Доручивши ці роботи спеціалістам, сам Ірод, поки його військо ще стояло тут табором, поїхав на своє весілля в Самарію, щоб женитися там на дочці Олександра, внучці Арістобула, Маріамні з роду Хасмонеїв, з якою він був уже заручений...»
Гроші і владне становище є сильною принадою у всі часи. Отож, Ірод не є ви-нятком з правил. Оженившись на Маріамні і заручившись підтримкою її роду, Ірод не забу-ває про опір, чинений йому на шляху до влади, і не перестає відчувати презирство до себе, як до напів-жида та ще й низького походження, тобто як до вискочки. Подібно до Ірода і древній його попередник, цар Давид, відчував те ж саме. Тому цар Іудеї Ірод починає чист-ку, як пізніше після нього робитиме інший вискочка -- цар совєтської Іудеї Сталін. Ірод па-м'ятає про те, як не зважаючи на його об'єднання з домом Хасмонеїв через одруження з Ма-ріамною, широке коло священиків (об'єднаних в секту фарисеїв, що користуються авторитетом народу завдяки точному знанню і тлумаченню Біблії та, як і народ включно з пізнішим Ісу-сом, вірять -- на відміну від олігархічної секти саддукеїв -- у воскресіння з мертвих) відмови-лось присягнути йому. Ця секта фарисеїв якраз і є правлячою первосвященицькою партією на протязі фактично всього, з незначними відступами, 130-річного періоду Хасмонеїв.
Флавій («Іудейські старожитності», книга 17, глава 2, розділ 4) констатує:
«… Коли всі іудеї клятвено підтвердили свою вірність Цезарю і підкорення поста-новам царя Ірода, ці особи, фарисеї, в кількості більше шести тисяч, відмовились від прися-ги. Коли цар присудив їх до сплати грошового штрафу, одна багата жінка з числа їхніх при-хильників внесла за них потрібну суму. На знак подяки, фарисеї віщували їй, що влада в Іро-да буде забрана і його царство перейде до дітей заступниці фарисеїв. Це віщування стало ві-домим Іроду, і він повелів стратити найбільш винних фарисеїв…»
Прийшовши до влади, Ірод мусив відправити до Риму нащадка царського дому Хасмонеїв, Антігона, для розгляду його подальшої долі. Флавій (там само, книга 14, глава 16, розділ 4) показує інший перебіг подій:
«… Ірод остерігається, щоб Антоній не помилував Антігона, не привіз його до Ри-му, де той міг би бути оправданим лише заявивши, що сам він походить з царського роду. Ірод же простий чоловік, і не дивлячись на деякі провинності Антігона перед Римом, все ж таки за походженням царська влада належить дітям Антігона. Остерігаючись такого повороту справи, Ірод великою сумою грошей умовляє Антонія стратити Антігона. Після цього Ірод позбавляється свого страху, а панування династії Хасмонеїв припиняється через 130 років...»
Не зупиняючись на досягнутому, Ірод торує собі шлях далі. Почавши з Антігона, продовживши фарисеями, посікши паростки Хасмонеїв у вигляді євангельського побиття не-мовлят, що є прямим доказом фарисейського (одного з напрямків фарисейства, розгалуженого подібно до сучасного розгалуження соціал-революціонерів на соціалістів і комуністів) похо-дження Євангелій, Ірод залишає собі на десерт Маріамну з роду Хасмонеїв.
Так, дійсно, поширеною є думка про страту Іродом коханої Маріамни через шале-ну любов і через не менш шалені ревнощі. Чи дізнається колись про нього Отелло, чи й сам дотумкає своїм негритянським -- хамітським, подібним до іудейського, семітського -- розумом про вирішення питання Дездемони? Недаремно вони, Отелло-Іродо-подібні об'єднані в одну расову сім'ю -- семіто-хамітську.
Вчинивши різню дому Хасмонеїв, Ірод страчує крім Маріамни та її дітей ще і її матір, свою тещу -- Олександру. І це прямо вказує на іншу, відмінну від ревнощів, причину винищення Іродом роду Хасмонеїв. Бо шалена любов зятя до тещі ще не оспівана ніким у світі.
Стає зрозумілим, що Ірод потребує підтримки; не тільки зовнішньої, від римлян, але й внутрішньої, від іудеїв. І він її непомітно для інших вже отримав, більше того, -- ця підтримка власне й є причиною Іродової різні. Бо ця підтримка надходить від ворожого угруповання. Ворожого як по відношенню до правлячої при Хасмонеях священицької верхі-вки фарисеїв, так і по відношенню до самого Ірода в ранній період його царювання, а саме, від вищої, олігархічної секти іудейства -- саддукеїв. І це ще не все.
З причини власного багатства саддукеї віддалені від широких мас іудейства. Во-ни не вірять у воскресіння з мертвих і вважають себе володарями життя з повною свободою своїх дій. Для них релігія взагалі, і Біблія зокрема, є лише засіб для того, щоб залишатися там, у височині свого становища, дивлячись на маси зверху вниз. Вони були готові співпра-цювати з окупаційною владою сірійських Селевкідів перед визволенням Іудеї від цієї оку-пації повстанцями під проводом Хасмонеїв; співпрацювати, незважаючи на визискування іу-дейських мас окупантами. І саддукеї це робили. Окупаційна аристократія і рідна саддукей-ська олігархія визискують стражденних синів Ізраїлевих, возвишаючись над ними у своїй владі. Саддукеї виконували роботу посередників між своїм народом і окупантами. Тримаю-чи в своєму колі первосвященство храму і зберігаючи свій особистий вплив і своє багатст-во, саддукеї відповідали перед окупантами за збір податків і за порядок в країні. І лише рішучі Хасмонеї очолили війну проти іноземних окупантів, а здобувши перемогу, сприяли первосвященству фарисеїв, цих наближених до народу (здатних впливати на народ) вчителів (раввинів, до яких належатиме й Ісус Христос) та ієрархів Єрусалимського храму.
Фарисеї є найбільшими ворогами саддукеїв. Але фарисейство не є монолітним. Воно розгалужується на течії, до одної з яких, -- і далі ми це побачимо, -- належить Ісус.
Флавій («Іудейські старожитності», 11: 4; 8) оцінює цей порядок таким чином:
«… Іудеї жили в Єрусалимі, завівши у себе напіваристократичний, напіволігархіч-ний лад правління. Справа в тому, що на чолі їх, включно до початку царювання Хасмоне-їв, стояли первосвященики…»
Отже, Хасмонеї виганяють окупантів і на час хасмонейського правління саддукеї відсторонені від первосвященства. Їхнє місце тепер займають фарисеї.
Та приходить ставленик нових, римських окупантів, Ірод, і для затвердження свого становища йому будуть корисними ті особи чи партії, які перебувають в подібному до Іродового -- хиткому -- становищі; навіть якщо це становище іноземних ставлеників є й в минулому. Бо добре відомо про тісний зв'язок минулого з теперішнім і майбутнім.
Ірод використовує Хасмонеїв для свого приходу до влади і, досягнувши її, зару-чається підтримкою тепер вже саддукеїв, які не втрачали час надаремне і об'єднувались зі своїми однодумцями. Таким однодумцем саддукеїв є батько нової жінки Ірода. Його ім'я -- Боетус. Цей Боетус успадкував погляди тієї частини вищої храмової ієрархії, що поверну-лась з вавілонського полону, і для якої Сіон і храм разом з фанатичними служителями, -- понад усе.
Це чистий Сіонізм.
Боетус пристає до саддукеїв, чиї переконання він поділяє, і віддає свою дочку заміж за Ірода. І він, Боетус, призначається Іродом на посаду первосвященика Єрусалимсь-кого храму.
Саме тут і починається зміщення фарисеїв і реванш саддукеїв.
Знакова подія відбувається саме тепер, в час реваншу саддукеїв і очолення ними храмового ритуалу через свій вплив на його первосвященство. Вони прагнуть зробити храм своїм не тільки юридично, але й зробити його своїм буквально, щоб всім було відомо про справжнього володаря Єрусалимського храму, а відтак, і про володаря всього іудейства. Во-ни вимагають від Ірода перебудови вже існуючого Храму. І не якої-небудь перебудови, а такої, щоб перебудований храм символізував собою їхню велич, їхню зверхність над іудеями і над Іудеєю. Велич і зверхність -- хоча б і примарну -- над світом! Велич саддукеїв.
На 18 році свого правління Ірод таки розпочинає будівництво-перебудову. Білий камінь переважає серед матеріалів. Присутність в храмі саддукеїв не припиняється ні на один день під час ведення будівельних робіт. Єрусалимський народ мусить щодня бачити свою вищу храмову ієрархію в поєднанні з храмом.
Одночасно з перебудовою храму продовжується дорізання Іродом залишків Хасмонеїв.
Флавій вказує на те, що одна з 10 жінок Ірода є дочкою первосвященика, а та-кож на заколот проти Маріамни з роду Хасмонеїв з боку інших жінок. Що ж, це виглядає ці-лком природньо -- сука суку ненавидить, а крім цього, не буде помилкою припустити, що заколот проти Маріамни зчинила саме та дружина Ірода, яка доводиться дочкою первосвяще-никові Боетусу.
З жидівської енциклопедії (видання Асоціації єврейських общин, Єрусалим. Див., на-приклад, www.eleven.co) стало відомо, що...
„ ...після смерті Ірода право на призначення первосвящеників перейшло до римських прокураторів. Але в останні роки існування Другого храму це право знов переходить до царів з династії Ірода і вони призначають первосвященика з числа найродовитіших, впливових і ба-гатих священицьких сімей, і в першу чергу це рід -- ! -- Боєтуса, Фіаби і Ханан...”
І навіть піддавшись скептицизмові і поставивши під сумнів достовірність відомос-тей, ми відразу відкидаємо будь-який сумнів, побачивши в одному ряду Боетуса і Ханан. Бо-етуса ми вже бачили первосвящеником при житті Ірода. А ось Ханан, він же Анан, є не хто інший, як євангельський саддукей Анна, чий зять, Кайяфа, є суддею Ісуса. Анан (Анна) і Ханан відрізняються так само, як Іоан та Іоханан. Це різні звучання одного й того ж імені. Правовірним іудеям взагалі властиво вставляти в свої імена частину імені їхнього племінного божка Яхве-Єгови для надання чоловічому імені певної релігійності, а відтак і значущості. Наприклад: Іуда + Єгова = Ієгуда, Іосиф + Єгова = Ієгосиф, Іоан + Яхве = Іоханан. Інакше ка-жучи, Іуда, Іосиф та Іоан є спрощенням від Ієгуда, Ієгосиф, Іоханан.
І ті останні роки Другого храму, про які в згаданій енциклопедії йдеться як про роки первосвященства з династії Ірода, -- якраз і є тими останніми, 40 із 586-ти років існу-вання Другого храму, на які припадають роки проповіді Ісуса; що він їх, як і саме своє життя присвятив чіткості виконання іудейського маршу.
«… І повели його перше до Анни, бо тестем він доводився Кайафі, що первосвя-щеником був того року…» (Іоан, 18: 13)
Іудейські шеренги карбують свій крок у світовому марші. І їм не треба бути розга-даними натовпом, що їх зустрічає.
Анна не первосвященик, але саме він першим приймає Ісуса. Бо саме з його роду призначаються первосвященики. Він тесть первосвященика Кайяфи, і тримає первосвященика Кайяфу під своїм контролем, бо й сам Анна, раніше від Кайяфи, був первосвящеником.
Для того, щоб краще відчувати прихований зміст подій, а також щоб показати свою зверхність у владних відносинах, Анна є першим, хто допитує Ісуса.
Євангеліст Іоан (18: 12-24) з усією повнотою відтворює суть процесу над Ісусом, і ми бачимо, як… у Йосифа Кайяфи відбулася нова рада. Було вирішено негайно взяти під варту Ісуса… Первосвященицька влада фактично у всій своїй повноті перебувала в руках Анни. Певно, й наказ про взяття під варту віддавав саме він… Анна розпочав допит -- !!! -- не з питання про божественність Ісуса, а з питання про суть Ісусового вчення. Ісус відповів, що проповідував відкрито, ніколи не маючи таємної доктрини, і запропонував екс-первосвященникові розпитати тих, хто чув ту проповідь.
Професор іудаїки Ернест Ренан („Життя Ісуса”, розділ 23) збагачує художніми осо-бливостями євангельську -- позбавлену колориту -- картину суду: Анна, хоча й був істинним винуватцем юридичного вбивства Ісуса, яке готувалося, не мав, одначе, повноважень винести смертний вирок Ісусові. Він відіслав Ісуса своєму зятеві Кайяфі, що мав офіційне первосвяще-ницьке звання. Ця людина – сліпе знаряддя в руках свого тестя – мала, ясна річ, ухвалити все, що наказано. Сінедріон зібрався в нього… Розпочалося слідство… Фатальна фраза, справ-ді виголошена Ісусом: «Зруйную храм Божий і за три дні збудую його» (Матвій, 26: 61) була підтверджена двома свідками. Згідно з іудейським Законом, ганьбити храм означає ганьбити Бога…
Повертаючись тепер до Флавія, ми ясно бачимо, що Флавій, -- фарисей. Він, змі-щений саддукеями, цими прислужниками маріонеткового режиму Ірода, залишається в храмо-вій ієрархії, але тільки на другорядних посадах. Його перспектива, -- вічний заступник вищих за нього начальників.
Українцям відоме це становище вічних заступників, «замів» у перших осіб в дер-жаві на всіх рівнях, тоді як на головні ролі після втрати Україною своєї незалежності внаслідок урочистої зустрічі іудейського маршу, призначаються як самі іудеї, так і їхні під-лабузники.
Ми чітко усвідомлюємо не відсутність обставин, які стримують Флавія від зруйну-вання храму. Ні. Ми чітко бачимо обставини, які спонукають Флавія до зруйнування хра-му. Але ми знаємо також, що Флавій під час війни, перед зруйнуванням храму, опиняється на правах полоненого, бранця, у ворожому, римському таборі. І тому він може брати лише пасивну участь в подіях. Ісус є його ідейним, символічним союзником, так само, як моїми союзниками є Шевченко, Леся, Руданський, Франко і мільйони розумних українців.
Але мають бути ще й інші союзники, які не могли, як неімущий, злиденний Ісус, відкрито висловити своє ставлення до храму і до його ієрархії.
Вони -- впливові й багаті союзники Ісуса і Флавія -- зараз десь є; вони роблять свою невидиму роботу. Вони готують натхнення шеренгам. І готуючи це натхнення, вони не забувають про того, хто пожертвував собою на хресті аби заронити зерно ідеї про світле майбутнє іудеїв. Зерно, яке вже проросло, та паростки його бачать не всі. І ті, хто бачать ці паростки, -- турбуються за їх зміцнення. Вони мусять віддячити Ісусові за його героїчний вчинок. І вони віддячать йому саме тепер, в 70-му році нової ери. Ця подяка є найвищою нагородою Ісусу, бо 70 років стояла руїна від Першого храму і до початку Другого. І саме 70 років від народження було б у цьому році Ісусові. Він страчений за звинуваченням у спробі зруйнувати Другий храм.
Тож нехай, як і в сиву давнину відбулась через 70 років побудова Другого, оскверненого Іродом і саддукеями храму, так і зараз, через 70 років від народження Ісуса відбудеться руйнування саддукейського і початок фарисейського храму. Храму -- Третього -- невидимого, який не можна побачити і не можна зруйнувати збройно. Його можна тільки відчути свідомістю, і зруйнувати його можна тільки ідейно. Тільки такий храм і може вознес-ти до найвищих висот богообраний Ізраїль і служити проголошеним Біблією іудейським ідеалам -- іудейській мрії. Початок третього храму і воскресіння з мертвих активного йо-го пропагандиста на третій день, це -- випадковість; не для всіх, звичайно.
І нехай цей, 9-ий день місяця ава 70 року нової ери, день кінця ери саддукеїв-сіоністів і початку ери фарисеїв-глобалістів, зійдеться в часі з днем падіння Першого храму. Бо тоді, в далекому 586-му році до нової ери, було втрачено ту унікальну можливість, яка з'явилась тепер.
Це справжній подарунок справжньому Фарисею.
70 року нової ери Другий храм зруйновано того самого дня, якого зруйновано і Перший. Цей день -- 9 ава за іудейським календарем. Це день всеіудейського трауру, що відзначається іудеями у всьому світі. Це скорбота не за Храмом, а за втраченими дорого-цінними 656 роками, що віддаляють дати падіння Першого і Другого єрусалимських храмів. Це скорбота за втраченою можливістю почати свій марш ще тоді, на 656 років раніше від початого тепер, в 70 році нової, христо-глобалістської ери. Глобальний траур 9 ава гово-рить про свою неабияку роль в історії іудейства, а ще більше -- є символом переломного моменту на вікову користь іудеям. І якщо, згідно з іудейськими законами, кожен правовір-ний іудей мусить сексуально задовольняти свою жінку не менше 2 разів на тиждень, а у ви-падку вивчення ним Тори -- тяжка і виснажлива робота -- не менше одного разу на тиждень, то 9 ава секс забороняється категорично. Якщо якийсь іудей ігнорує Талмуд і закони, то йому про заборону сексу 9 ава нагадають жидівські енциклопедії чи, принаймні, жидівські поети, наприклад, вихрещений жид Генріх Гейне в поемі „Диспута”, строфа 75:
Бог наш і господь гуляє --
Крім дев'ятого денька
В місяцеві Ав, коли то
Спалено його святиню, --
В той день він бурчить сердито.
Тому, якщо якомусь Абраму остогидла його дорогоцінна Сарра, то в такому випа-дку для нього день 9 ава є не просто траурним, але ще й дуже святковим; а якщо цей день при вивченні Тори зійдеться в часі з єдиним днем тижня для сексу, то святковим для Абрама стане весь тиждень.
Що ж завадило іудеям розпочати підкорення собі світу тоді, і що допомогло їм тепер, в час, який вони, а за ними і весь світ, назвали початком нової ери.
Ясно, що кожен робить підсильний для себе внесок. Внесок Ісуса -- чорнова робо-та. Подібно до нього, але з меншим ризиком для життя, через 2000 років після Ісуса єговісти носять по брудних вулицях книжечки з готовими, надрукованими ідеями тих, хто за ними стоїть у Нью-Йорку. З дещо більшим ризиком для життя європейські місіонери працюють в Африці, несучи світле Ісусове вчення в темні голови негрів.
Внесок Ісуса, бідняка по життю, є в його проголошенні нової іудейської стратегії, і то відкритого, привселюдного проголошення іудейської стратегії, суть якої полягає в не-обхідності відійти від вікового запаморочення Сіоном, і звернути погляди іудеїв на оточую-чий світ, світ, який можна зробити своїм рабом. І за таких умов відпадуть самі по собі віко-ві іудейські міжусобиці. Досить лише триматися разом у своєму розпорошенні по світі, і тоді ніякі полони їм не будуть страшні.
Не треба храму на Храмовій горі в Єрусалимі і об'єднання всіх іудеїв навколо цьо-го храму.
Треба храм у свідомості кожного іудея, в його голові.
Але як цього досягти? Це питання з питань. Над ним треба думати.
На те Ісус і походить з роду Давида, бо так його й звали -- син Давидів -- що він знайшов рішення, на відміну від іншого, дуже мудрого Давидового сина, -- Соломона. І знайшов його він не внаслідок особистих пошуків. Ні. Він знайшов це рішення вже в го-товому вигляді в колі іудейських мудреців, які це рішення витворили і які мають багатство і вплив для впровадження цього рішення в життя. Це і є їхній внесок. Ісус є лиш носій їх-ньої ідеї, їхній учень. Може й не дуже здібний учень, але сміливий і рішучий -- справжній глобаліст. Багатство і вплив його вчителів, соратників, однодумців, дозволяє зробити йому подарунок, -- зруйнувати храм, зробити Ісуса Новим Храмом, організувати місії по світу апо-стола Павла з проповіддю, написати і надрукувати книги-програми для тих, хто впроваджува-тиме в життя існування Нового Храму, і для тих, кому ці ж самі книги-програми будуть Святим Письмом. Назва цих книг дещо спрощена -- Новий Заповіт Ісуса Христа.
Багатство і вплив будуть навертати цілі народи до справи служіння Новому Храмо-ві, і будуть запроваджувати Інквізиції. Багатство і вплив будуть примножувати самі себе за рахунок навернення і підкорення навернутих, і за рахунок Інквізиції з привласненням майна нею засуджених християн, які неправильно навернулися.
Але де воно, це коло, дійсно впливове, дійсно людоїдське?
Це коло треба викрити. Його треба знати. Знати, щоб знищити.
Воно є, і ми його побачимо. Тепер вже недовго лишилося чекати.
Поки що фарисейське коло вимушене залишатись нерозкритим.
Ех!.. Якби не ці вперті саддукеї з їхнім обмеженням, храмом і Сіонізмом навколо цього храму! Тільки б вдуматись їм, а потім діяти:
Славте бога і розпорошуйте себе над землями,
Славте бога і не щадіть себе над морями.
Рабом є той, хто до одної країни прив'язав себе!
Не Сіоном зветься царство, обіцяне мною вам:
Ім'я його -- всесвіт.
Отже, Філон, Флавій і Фейхтвангер, -- перші в списку тих, кого ми шукаємо. Їх-ній вплив ще буде нами досліджений.
І не важливо, що ці троє належать до різних епох. Їхня дія є співнаправленою. Так і яблука, на різних гілках яблуні в різні роки дають різний урожай, але падають вони з яблуні всі співнаправлено -- під яблуню.
Та першим в списку цих розглядуваних нами космополітів є саме Флавій. Бо найближче до поверхні саме він. І він розриває коло, роблячи можливим доступ до нього.
З давніх давен, відколи існує богообране плем'я, і до часів Другого храму, перво-священство в цьому племені належить, згідно Закону (Біблії), Мойсеєвому брату Аарону і його синам.
Необхідно зауважити, що жрецтво поєднує в собі також і обов'язки царя в мирний час, і воєначальника в час війни.
Фактично так і є, жрецтво править жидами, незважаючи на існування ролі вождя, наприклад, того ж Мойсея, чи Ісуса Навіна.
Іншими словами, --- ізраїльтяни є кочова секта, як в минулому, так і тепер.
І лише через декілька століть після Мойсея відбудеться сходження на офіційне царство одного з кочівників, на ім'я Саул. Бо ж цар є царем лише за наявності якоїсь, не-хай і найменшої ділянки землі для цього царства. Тобто, якщо й кочуєте, -- то не дуже відво-лікайтесь. Наразі ж первосвященство належить Аарону і його синам. Належить воно і через баранячу жертву, і через ритуальне освячення, обмазування баранячою і бичачою кро-в'ю пиптика саме правого вуха і пальця правої руки і пальця правої ноги членів Аароно-вого племені, з використанням всіх нутрощів бичачо-баранячих, включно з рогами і копита-ми, і використання цього всього добра для вогню (язики полум'я підносяться до неба, до бога) поза табором, як і у циганів, -- «Табор уходіт в нєбо»:
«… Аарона і синів його приведи до входу скинії і обмиєш їх водою … попідпері-зуєш їх поясом, Аарона та синів його… і буде для них первосвященство… і заріжеш бичка і візьмеш крові бичка і помажеш на рогах пальцем кров'ю… і печінку його і обидві нирки його, не одну, і шкуру його спалиш в огні поза табором, … і візьмеш барана і заріжеш барана і візьмеш його кров жертівника, … і окропиш нею синів Аарона …і буде їсти Аарон жертовного барана…» (Біблія, книга «Вихід», 29: 1-37)
« ...Господь промовив до Мойсея «Візьми Ааронових синів і баранів... І зробив Мойсей. І привів Мойсей синів Ааронових на освячення, і зодягнув їх у хітони, і оперезав їх, і покрив їх голови, як наказав Господь… І взяв Мойсей крові і помазав нею роги… і печінку, і лій, і обидві нирки, не одну, ….поза табором спалив нечистоти й шкуру з потро-хами… І взяв Мойсей крові і покропив нею пиптик правого вуха і великого пальця руки і великого пальця правої ноги…» (Біблія, книга «Левіт», 8: 1-36)
Вірогідно, не лише ці ритуальні заморочки, а ще й справедливі домагання інших достойних авраамітів-ісаакітів, приводять до повстання проти Мойсейо-Ааронових керівників богообраних. Повстання під проводом іншого богообраного, на ім'я Корей:
«… І не стерпів Корей монополії Мойсейо-Ааронової… І сказав до нього Мой-сей… Чи не обділив вас Бог Ізраїлів… Чого ви ремствуєте проти Аарона… І відступіться… І принесли кадило проти Аарона… І вийшов огонь від Господа і поїв тих, що принесли ка-дило…» (Біблія, книга «Числа, 16: 1-35)
Тож, від часів Мойсеєвих, первосвященство (міфологічно -- для авторитетного при-кладу історичним іудеям) є династійним. А вже від часів розколу 12-ти колін Ізраїлевих на 10 колін суто ізраїльтян, і на 2 коліна суто іудеїв, первосвященство викристалізовується (фактично) із секти саддукеїв і зосереджується навколо храму, збудованого дещо пізніше на Храмовій горі біля Сіону в Єрусалимі, і навколо храмового ритуалу.
Столицею царства 10 колін Ізраїлевих було місто Самарія з пізнішим переймену-ванням в цю назву і залишків всього розбитого сірійцями Ізраїльського царства, і з наступ-ною асиміляцією предків Ісусових одноплемінників. Через це вважається, що 10 колін загуб-лені, або загинули. Про них Ісус каже: «… я посланий тільки до загинулих овечок дому Із-раїлевого» (Матвій. 15: 24)
Решта ж, 2 коліна суто іудеїв, послідували за царем Давидом до Єрусалиму з на-ступним помазанням на царство його сина Соломона саме Давидовим сподвижником, перво-священиком на ім'я Садок, він же Цадок. Успадкуванням нащадками Садока -- Саддукеями -- превосвященницького сану започатковується коло вищого жрецтва, або секта саддукеїв.
Храм Соломона або Перший Єрусалимський храм ще не збудовано. Він, храм, за-мінить собою с к и н і ю -- переносну (у вигляді невеликого куріня, де зберігаються причанда-ли іудейського культу) подобу храму. Тому Соломон помазується на царство по-простому:
«…І сказав цар Давид: «Покличте мені священика Садока … і візьміть мого сина Соломона… І ведіть його до Гіону …І помаже його Садок на царя… І він буде за царя за-мість мене …і володарем -- !!! -- над Ізраїлем (10 колін) і над Іудою (2 коліна)…» І взяв священик Садок рога оливи із с к и н і ї та й помазав Соломона. І засурмили в сурми і кричав увесь народ «Нехай живе цар Соломон...» (Біблія, Перша книга Царів, 1: 32-40)
Зайве казати про наявність опозиції Давиду і про намагання інших ізраїльтянсь-ких партій, наприклад партії Адонії (див. там само, 1: 24-30), досягти владного становища, а значить і усунення від влади як самого Давида, так і його нащадків і прибічників, як, напри-клад, у розглянутому раніше випадку суперництва партій Аарона і Корея. Суперництво бу-ло, є, і буде завжди. Та найгостріша і найжорстокіша боротьба точиться саме між представ-никами одного виду, і винятком не є навіть богообраний вид. Це закон природи. Це Дар-він, якщо так хочеться. Це все, що завгодно, але це -- правда.
Давид ризикує дуже. Ризикує всим, що має. Він балансує на межі прірви. Його старість є союзником його ворогів. Ці вороги чекають зручного моменту ще з часів боро-тьби за владу між царем Саулом, помазаним на царство пророком Самуїлом, і вискочкою Давидом. Опозиція проти Давида і його Садока обумовлюється не лише укоріненими в Ізра-їльському царстві владними традиціями, згідно з якими в одних царських руках зосереджують-ся всі види влади, -- духовна, військова і, власне царська влада. Це називається: цар, бог і воїнський начальник.
Давид, крім того, що надає жрецтву окремі повноваження (це надання з метою за-ручитись підтримкою жрецтва є зайвим доказом нестійкого становища Давида), викликає ще й шалене невдоволення противників саме своїм низьким походженням (як і у випадку зі значно пізнішим від нього царем Іродом). Для них він чабан, пастух, -- пастухом був і пастухом за-лишиться. Хоча, по суті, гвардія царя Саула бореться за одного і проти іншого за умови, що один недалеко пішов від іншого. Це про Саула говорить Шевченко; про першого царя жидів, про їхній душевний стан кочівників, що не мають своєї землі. Бо без ділянки землі, нехай і найменшої, неможливим є царство як таке, що його охороняє царська влада, армія, і за яке цар несе відповідальність. Богообрані, але безземельні істоти, кочуючи між царствами інших народів, постійно відчувають презирство до себе з боку цих народів, і тому:
Жидам сердешним заздро стало,
Що й невеличкого царя
І з кізяка хоч олтаря
У їх немає. Попросили
Таки старого Самуїла,
Щоб він, де хоче, там і взяв,
А дав би їм, старий, царя.
Отож, премудрий прозорливець,
Поміркувавши взяв єлей,
Та взяв од козлищ і свиней
Того Саула здоровила,
І їм помазав на царя.
(Т. Шевченко. „Саул”)
Різниця між Саулом і Давидом, що підростає, невелика.
І цей Давид не просто підростає. Він ще й підриває, підкопує під Саула. Бо хіба ж цей Саул не з таких, як і сам Давид? То чому б і ні? Чому б і не Давидові царем бу-ти? Це про нього скаже Тарас у своєму дослідженні:
У сінях царських. Заревла
Сивоборода, волохата
Рідня Саулова пузата,
Та ще й гусляра привела,
Якогось чабана Давида.
-- І вийде цар Саул, і вийде, --
Чабан співає, -- на войну… --
Саул прочумався, та й ну.
Як той москаль, у батька, в матір
Свою ріденьку волохату
І вздовж і впоперек хрестить.
А гусляра того Давида
Трохи не вбив. Якби він знав,
Яке то лихо з його вийде,
З того лукавого Давида,
То мов гадюку б, розтоптав
І ядовитую б розтер
Гадючу слину. А тепер
Плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву: проросла
Колючим терном. Горе! Горе!
Дрібніють люди на землі,
Ростуть і висяться царі!
Але й це ще не все в протистоянні владних угруповань.
Уважно прочитавши Тараса, розуміємо, що Давид провокує Саула на військові по-ходи щоб відволікти його, і таким чином, скориставшись відсутністю царя, зробити переворот.
Давидова опозиція пам'ятає про це.
Пам'ятає вона й інше, а саме: в той же спосіб, в який Давид відволікає Саула, Давид відволікає й першого чоловіка Вірсавії (Соломонової матері), стаючи її другим чоло-віком. Давид, ставши царем і коханцем Вірсавії, відсилає на фронт чоловіка Вірсавії, визна-чного вояка Урію, знаючи наперед про перевагу сил Урієвого противника і про героїчний характер Урії та його бажання стояти насмерть.
Тут розрахунок правильний. На фронті Урію вбито і шлях Давида до Вірсавії -- вільний. Але залишаються соратники Урії. Вони в рядах опозиції, в рядах ворогів Давида. І їм не потрібний спадкоємець трону Давида, син блудниці і зрадниці, син злочину -- майбут-ній, дуже мудрий, геніальний цар Соломон. Бо не кожна блудниця є зрадницею, але кожна зрадниця є блудницею. Навіть Біблія, не дивлячись на все своє збоченство, називає Соломона сином Давида від Урієвої жінки. Можливо, Біблія таким чином натякає на сумнівне похо-дження Соломона? -- Хто їх знає, цих богообраних? Свічок на них не настачиш.
Пізніше бібліозациклений літописець Нестор напише, що київський князь Володи-мир-Хреститель недолюблював сина свого, Святополка, бо був він -- подібно до біблійного Соломона -- від двох батьків: Володимира і Ярополка.
Отже, Соломон для Давидових противників не просто спадкоємець трону їхнього ворога. Соломон для них -- символ. Символ перемоги підступності і жорстокості якогось чабана, вискочки; символ спадкоємності його злоякісних проявів. І якщо Біблія подає пома-зання на царство Соломона просто як відповідний ритуал, проведений Садоком біля Гіону, то Йосиф Флавій наголошує саме на побоювання Давида з приводу можливого перевороту, вчиненого опозицією. Тому цей Гіон є не що інше як та криниця, що знаходиться за містом, подалі від гріха, тобто подалі від очей ворожих. Бо й Вірсавія надриває своє материнське серце переживаючи, щоб трон лишився саме її дитині, Соломону, а не комусь іншому з ти-сячі Давидових дітей.
Флавій («Іудейські старожитності», 7: 14; 5) з цього приводу зауважує:
«… Давид повелів покликати Вірсавію і сказав їй: «Присягаюсь тобі всемогучим Господом Богом, що царем буде твій син Соломон… І при тому ще сьогодні ж». Потім він велів покликати первосвященика Садока і загін охоронців і повезти Соломона за місто до криниці, що зветься Гіон… Миропомазання повинен здійснити Садок, і при поверненні до міста повинні сурмити в сурми і проголошувати довголіття новому цареві… І щоб весь народ знав, що сам батько оголосив Соломона царем… Соломону ж Давид дає потрібні настанови стосов-но способу управління і -- ! -- наполегливо рекомендує йому давати своїм благочестям і справедливістю приклад всьому жидівському народові, і -- ! -- особливо коліну Іудиному…»
Давид перемагає своїх супротивників не лише тепер. Його боротьба точиться всі со-рок років його царювання, бо й сам він, бувши пастухом царських овець, став царем внаслі-док своєї боротьби з першим царем Ізраїлю, Саулом. І першу роль в цій боротьбі грає син Саула, Джонатан, що його любовні стосунки з Давидом якраз і посприяють досягненню Да-видом царського трону. Про їхню надзвичайну і незвичайну любов стає відомо Саулові.
Флавій (там само, 6:11; 9) зазначає, що дізнавшись про стосунки Джонатана з Давидом...
„. ... Саул не міг приховати свій гнів, і називав Джонатана розпусником...”
Далі (6:13; 2) Флавій повідомляє:
„ ... Обмінявшись ще раз клятвами і обіцянками все життя своє любити один одно-го, вони розлучились...”
Ще далі, книга 7, глава 4, розділ 3:
„ ... Міхала, дочка Саула, докоряла Давидові, що він, такий могутній цар, непри-стойно танцював і роздягався на голо перед натовпом рабів і рабинь...”
2008.05.06 | Анатолій
Re: Аврамічні релігії! (продовження 3)
Давид перемагає, а переможців, як відомо, не судять. Саме тому Ісус Христос і мусить бути з роду Давидового, що саме рід Давида претендує на монополію влади серед всіх 12 колін Ізраїлевих. І апостолів своїх Ісус припиняє підбирати тільки після набору 12-ти. І кількість днів -40- перебування Ісуса в пустелі і спокушання його особою неукраїнсь-кої міфології -- дияволом -- збігається з кількістю років -40- блукання (міфологічного -- для авторитетного прикладу історичним іудеям) Мойсеїтів у пустелі, і кількістю років -40- ца-рювання (фактичного) Давида. І проживе Ісус рівно стільки, скільки процарював цар Давид -- 33 роки. І якщо з тривалістю дохрестового життя Ісуса сумнівів не існує, це дійсно 33 роки, то з царюванням Давида просто вимагається знайти 7 років, бо ж тривалість його царювання визначається Біблією як 40 років. І ці 7 років знаходяться, знаходяться в Біблії, а царюються вони в Хевроні (див. Біблія, Перша книга Царів, 2: 11). Отже і розіпнеться Ісус у віці 33 роки не де-небудь, а саме в Єрусалимі, де Давид доправив свої 33 роки після 7 років царю-вання у Хевроні.Ісус дуже добре знає історію свого народу (щоб не сказати про її добре знання творцями Ісусової легенди), він добре усвідомлює велику потужність символу (щоб не сказа-ти про її усвідомлення творцями легенди), а ще, -- він добре усвідомлює своє бідняцтво і неможливість в інший спосіб прислужитись (це вже суто Ісусова свідомість?) об'єднанню всіх 12 колін Ізраїлевих. Можливості Ісуса не відповідають його бажанням, шаленим ба-жанням, висловленим у його проповіді:
«…Тоді сядете й ви, що за мною пішли, на 12 престолів щоб судити 12 колін Ізраїлевих...» (Матвій, 19: 28)
Ісус розуміє свою роль лише як ідейного натхненника, а не безпосереднього керів-ника і судді, що для виконання цієї ролі є 12 апостолів. Ісус відокремлений від них. Він -- 13-тий. Його мета, -- об'єднати всі коліна і, рознісши по світу дух іудаїзму, покласти цей світ до ніг 12-ти.
Мусимо визнати, що йому це вдалось. І це тому ми зосередили свою увагу на Та-расових словах:
Плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву: проросла
Колючим терном. Горе! Горе!
І лише своєю свідомою самопожертвою і розп'яттям Ісус символізує те, що він не просто походить з роду Давида, як це вузько подає Євангеліє, але що він є істинним його сином, духовним сином, який відповідає за помилку батька, допущену при заповіданні Давидом Соломону віддавати перевагу іудеям перед ізраїльтянами. Він виправляє цю зроблену батьком Давидом і продовжену його мудрим, геніальним сином Соломоном, помилку. Помил-ку, що коштувала його народові багатьох жертв і поневірянь, пов'язаних з розбратом в та-борі колись єдиних 12-ти колін: Сірійський полон 10-ти колін, зруйнування Першого, керо-ваного обмеженими саддукеями-сіоністами Єрусалимського храму, Вавілонський полон 2-ох колін, римська окупація Іудеї, свавілля Ірода.
Ісусові болить за свій зневажений, заслужено зневажений народ.
Але цей його біль є незрозумілим вищому іудейському жрецтву -- саддукеям. Це тому саме саддукеї найбільш жорстоко переслідують Ісуса, що саме їх династія ще від предка Садока є жрецькою саме завдяки Давиду, патріоту 2-ох, і ворогу 10-ти колін ізраї-левих. Саддукеї -- чисті олігархи. Для них богом є їхнє особисте багатство і особистий вплив. Для них Єрусалимський храм є лиш годівниця і засіб для утримання свого багатства і впливу, а сан первосвященства, як і сама релігія іудаїзму, є для них лиш засобом для утримання свого власного авторитету і консолідації навколо себе народних мас нестримно занепадаючого іудейства.
Це вони, саддукеї, прагнуть поставити, і врешті решт -- ставлять Ісуса на його місце. Вони розуміють, що об'єктивно міркуючи, -- храм з його заморочливим ритуалом є перепоною для пропагованих Біблією постанов про возвеличення богообраних синів Ізраїля над світом. Проте саддукеї ризикують втратити разом з храмом свій особистий авторитет, багатство і вплив. Вони відстоюють лише інтереси свого вузького кола. І це закономірно: людиноподібним істотам властиві обмеженість і розуміння лише сьогочасної доцільності.
Це вони, саддукеї, бажають запобігти можливій небезпеці для свого, існуючого тільки для них, храму. І знайшлися свідки, що свідчили про Ісуса перед судом сінедріону:
«… Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, -- і за три дні збудувати йо-го...» Тоді первосвященик устав і до нього сказав: «Ти нічого не відповідаєш на те, що свід-чать проти тебе?..» (Матвій, 26: 60-62)
Чи ж могли вони зрозуміти, що для возвеличення Ізраїля над світом недостатньо зруйнувати Єрусалимський храм. Необхідно створити інший храм, храм у свідомості і у сер-ці кожного мойсеїта, того мойсеїта, який може забезпечити своє процвітання за рахунок чу-жих народів і в середовищі цих народів тільки за однієї умови -- залучення світу до духу іудаїзму з наступним упослідженням від жидів усіх народів. І досягти цього можна лише через віру в божественність того, хто залучить цей світ. А божественність в іудеїв якраз і визначається воскресінням з мертвих на третій день після смерті. І якраз саддукеї -- перед їхнім судом постав Ісус -- самі не вірять у воскресіння. І це їхня особлива відмінність від інших сект -- фарисеїв і есеїв.
Знаючи, що іудейський народ знемагає від іноземного та храмового гніту і па-м'ятає своє минуле об’єднаного Ізраїлю та називає Ісуса царем Ізраїльським (загальним для 12-ти колін), і будучи ревними поборниками Давидової спадщини в особі лише царя Іудей-ського, царя 2-ох колін, саддукеї і цю обставину з царем ізраїльським використовують аби поставити Ісуса на його місце. І ставлять; ставлять у вигляді розп'яття Ісуса. Вони між собою засуджують Ісуса за богозневагу у вигляді висловлювань Ісуса про зруйнування храму, і видають його Понтію Пілату. Але видають Пілату Ісуса вже як самозванця, державного злочинця, який посягає на державну -- належну римлянам -- владу. Бо тільки в цій ролі Ісус може бути карним злочинцем для Пілата.
І чи розрізняє Пілат заморочки Ісуса і його сопле-мінників. І чи потрібні йому, римському намісникові, якісь коліна, 2, 10, 12, 40, 1000000??? Яка різниця і яке діло йому -- енергійному і рухливому -- до того, що краще: цар всєя Ізраїля, чи цар лише Іудейський? Що доброго може відчувати римський намісник до цих зомбованих і обмежених, які ви-пльовують своє презирство на всі інші народи, а самі, живучи в пустельному краю з пекель-ним сонцем і маючи великі храмові скарби, -- не миються як слід з причини власних лінощів і обмеженої кількості води та ще й проклинають Пілата за побудований ним, на кошти храму, водогін???
Правильно. Він, Пілат, просто не хоче мати з ними справи. Але він мусить, бо він на службі.
І саддукеї чекають. Вони чекають, поки Ісус скаже Пілату у своє виправдання і для свого спасіння, що він не цар існуючої римської провінції Іудея, але, що він цар неіс-нуючого Ізраїльського царства. Та Ісус не скаже Пілату нічого конкретного, бо, по-перше, він усвідомлює, що Пілат не розуміє тепер і не зрозуміє ніколи мети Ісуса, а по-друге, Ісусові особисто потрібна його власна, умовна, театралізована смерть: -- і як самопожертва, і як мо-жливість привернути до себе більшу увагу саме в час прибування мільйонів іудеїв до Єру-салиму на свято Пасхи, і як можливість відбудови задуманого ним храму через своє воскре-сіння, і через залучення світу до духу іудаїзму во славу Ізраїля і на погибель ненависним поганам. А ще, -- як символ потрібна йому його смерть. Смерть саме тут, в Єрусалимі, а не в Назареті чи Віфлеємі. Смерть саме тепер, коли він, найвеличніший з іудеїв, на 33-тє, остан-нє в своєму житті свято Пасхи приносить в жертву Господу-Фюреру Ізраїля не ягня і не бика, а самого себе. Саме тепер, а не на наступну його 34-ту Пасху, бо царювання Ісуса, сина Давидового, мусить бути витриманим в кількості років царювання Давида в Єрусалимі. Інак-ше, -- це не буде символ, і смерть його буде безславною. А вона, смерть, -- неминуча. Не-минуча вже зараз. Ісус це розуміє. Тому Пілат, знаючи лише про наміри Ісуса щодо храму, схиляється до того, щоб відпустити Ісуса. Та саддукеї не дають йому цього зробити. Своїм повідомленням про зазіхання Ісуса на державну владу вони круто змінюють позицію Пілата.
Але ні, -- цього замало. Ні, саддукеї ще хочуть поставити Ісуса на місце гане-бністю саме стовпового (хрестового), колодного, розп'яття. І вони ще покажуть всьому світо-ві -- хто з 12-ти колін Ізраїлевих є кращий чабан, а хто гірший. І вони ще доведуть всьому світові суть Давидового заповіту. І скажуть вони Пілатові -- «розіпни його!!! кров його на наших дітях!!!»
І попросять його ласкаво: «Напиши на хресті, будь добрий, що він говорив -- я цар Іудейський. І будь милосердний, о Пілате!.. напиши це трьома мовами, гебрейською, лати-ною і грецькою, щоб увесь світ знав, що ми, тут, в Іудеї, не потерпимо Ізраїльського ца-ря, а самозваного, Іудейського, -- ганебно розіпнемо на хресті, як жабу на очеретині!»
І здібний був до письма Пілат.
Та й розваг немає інших.
Тут ще й ця жидівська Пасха з мільйонним натовпом...
І який же дурень вивів їх з Єгипту, що це вони тепер самі між собою колотнечу заводять, і весь світ колотять? А я їм ще водогін будував?! Може хтось колись здогадаєть-ся їм концтабір збудувати? Вони б там працювали, -- все ж якась користь.
Але ж якби я раніше зустрів цього їхнього Ісуса, то, я певен, він обов'язково розказав би мені тую… е-е… як це в них… причту… притчу про тії перли, що їх не треба сипати перед свиньми. Бо це ж я, будуючи їм, свиням, водогін, якраз і займався розси-панням перлів перед свиньми. Та ж я навіть не припускав що цей розіп'ятий Ісус знає про свиней! Бо в цих місцях їх ненавидять! А виявляється, що знає, бо вони, ці іудеї, самі замість свиней, то й не хочуть зайвої конкуренції.
Краще б ними, цими небритими, нестриженими і немитими, у Єгипті крокодилів годували, -- нільських, з блискучими очима і з дорогоцінною шкірою.
Жаль, немає Клеопатри -- вона б мою ідею підхопила, це вже точно.
Може, підказати Тіберію? Імператор, безумовно, мені подякував би. Його майстри наробили б із шкіри крокодилячої багато гаманців і торбинок для жіночок його чисельних, та й черевики теж можна, на зиму, бо зараз в них жарко…
... Ага, ось і фарбу принесли, і пензлик довгий. Це добре. Не люблю короткий -- якось він руку тримає в напрузі. Зовсім не те, що довгий. Рука з ним вільна, просто тво-рить те, що є в уяві. Ну що ж, почну: звати його Ісус, це я пам’ятаю, так і напишу:
IESUS.
Кажуть, що він був з Назарету. А інші кажуть, що з Віфлеєму, бо з роду він їх-нього царя, Давида, а той був Віфлеємець. Але зачитували мені якось, коли не спалось уночі, про цього Давида, з їхньої Біблії, що совратив він, чи розтлив -- хоча, яка різниця? -- якогось хлопчика, царевого чи то вельможі сина, та й разом з ним вони до рук прибрали царство батька. Та й решта все про нього -- одна мерзота. Краще б не читали, бо аж до ран-ку не заснув: так нудило від того Вафля... Віфля... Віфлеєму.
Через це в них і емблема Ізраїлю -- зірка Давида -- зображається як злиття двох трикутників. Ця гомосексуальна любов Давида до Саулового, царського сина Джонатана, що й посприяла стрімкому сходженню простого чабана Давида до царського трону, якраз і сим-волізується зіркою Давида.
Дарма, що батька Джонатанового довелося змістити з трону. Основне, що любов залишилась. Дуже ніжна любов Давида до Джонатана, а ще більше -- Джонатана до Давида. Цікаве злиття трикутників. Один з них, символізує жінку, це Джонатан. Другий символізує чоловіка, це -- Давид. Тому на прапорі сучасного Ізраїлю ця зірка зображена саме голубою (свідомо не називаю її блакитною). Такі символи у вигляді трикутників є на дверях громад-ських туалетів для позначення, -- де жіночий і де чоловічий.
Саме небіблійним названий цей символ. Бо він є древнім символом поєднання ті-лесного з духовним, людини з богом, землі з космосом, -- трикутник з вершиною догори і трикутник з вершиною донизу.
Дійсно, не кожному народові дано хист спотворити навіть те, що, здавалось би, і спотворити неможливо.
Хай, краще, буде цей Ісус не з Віфлеєму, а з Назарету, бо й кличка ця -- Назаря-нин -- є двозначна, отже й влучна в кожному випадку: по-перше, Назарянин, бо з Назарету, а по-друге, Назар-Назір, бо це в них, жидів, фанатики Єговині так звуться, що не стрижуться зроду і бороди не голять, і предків своїх померлих не хоронять. Тьху! Нехай би мати не ро-дила їх. Але звучить простіше, а значить і напишеться простіше. Ану… О-о… Записано:
NAZARENUS.
Ну, далі вже все просто. Мутили, правда, ті, що все кричали: „Розпни його, роз-пни, хай кров його на нас і наших дітях! Цар, якийсь, та не такий...” Та ще там щось… Дурні вони, та й по усьому. Яка мені різниця? Не в Спарті я, і не на Криті; і Вавілон тут ні до чого, бо, -- в Іудеї я! То тільки й до такого маю справу. Ось і напишу про царя іу-дейського, про дурня цього, бо ж лише Римський імператор є царем над ними, цими вилу-патими і горбоносими, з немитими своїми кучерями... ффф... геть негри вони суть, та лише трохи видозмінені. Як добре я зробив, що не наївся донесхочу на обіді, бо геть все виригав би, прямо тут, від цеї жидорби...
... То що ж? Х...м... Готово -- Цар Іудейський:
REX IUDAEORUM.
… Що, знов не так? От, дійсно, рід зміїний! Таки правий був цей Ісус, бо з їхнього кубла і сам він! Тож, помилитися не міг він.
Так зразу б і казали: „Пиши що він казав -- я цар...” А не як звать його, та зві-дки він, та що він цар не той, а той... Справжні гади. Чекали, поки я старався, а вже як написав, то переписуй знов. Чи ж не намісник я в Тіберія, над ними?!
Геть! Обнагліли!.. Тварі! Слухайте мене:
«Що написав -- те написав!»
(Іоан, 19: 20-22)
... І переписувать не буду!
Геть мені з очей! Розійдись!.. Смердючі богообрані!.. Ну й бог у вас! чи то Гос-подь, чи паном звете ви його, що вас, таких огидних, обирає!.. Лінуєтесь помитися!.. Та ви скоріше задихнетесь від свого власного смраду, аніж збудуєте собі такий потрібний водо-гін... Та щоб не я, то ви б не знали, що це є, -- водогін у місті, бо в селах річка і криниця є, для чистоти людської... Але хіба ж ви люди, разом з вашим Назаряном... Ви між собою -- гадське плем'я! -- згоди не знайдете!..
Знав би, то написав лиш перші букви -- I. N. R. I. -- та й не потів би тут, на цьому пеклі... Як треба їм, то хай і перепишуть...
... Піду, ковтну вина. Кортить червоного. Напевно, з їхнього, Ешкольського, бо те, що з Риму, -- вже скінчилось за довгі роки в Іудеї. А те, армянське, -- нехай самі армяни й п'ють.
Малописьменним був Пілат, бо не знав української мови. А якщо й знав, то уникав як її самої, так і українського письма, бо страждав могутній Рим від ще могутнішої Оріяни-України-Скіфії-Русі.
Та з часом підступні жиди з греками накинуть паралітичний християнізм на Україну і довершать роботу саддукеїв і Пілата; і з добрим серцем зроблять переклад на українську. Бо українці мусять знати, хто тепер над ними цар -- І. Н. Ц. І.
Поки що саддукеї розійдуться для виду, та згожом знов, як ті єхидни, прийдуть до свого, підбитого, що також хижим промишляє. Так і вони прийдуть до розіп'ятого й по-ставлять його на місце, востаннє, як і має бути:
«...Коли цар він Ізраїлів, нехай зійде він тепер із хреста, -- і ми повіримо йому...»
(Матвій, 27: 42)
Дійсно, -- зміїний рід. Говорили так, щоб в народі склалось враження, ніби вони сумніваються в божественності Ісуса. А самі, лукаві, собі на умі, говорили, що вони сумні-ваються в загрозі їхньому пануванню Сіоном з боку іудейських кіл, орієнтованих на підко-рення собі не самої Іудеї та Сіону, а всього світу; тих кіл, про існування яких -- хто-хто, -- а вони знають. І ми це ще побачимо.
Цифри, що збігаються у явищах і подіях в житті Ісуса і Давида, колін і споку-шань, страждань і царювань, є цілком випадковими. Але ми вже зустрічали також якийсь дивний, напевно, випадковий збіг.
Єрусалимський Храм. 70 років між зруйнуванням Першого і відбудовою Другого.
Зруйнування Другого відбувається в той самий день місяця ава, що й зруйну-вання Першого -- 9 ава.
Зруйнування Першого відбувається за 586 років до народження Ісуса.
Зруйнування Другого відбувається через 586 років після його відбудови на ула-мках Першого.
Дійсно, всі ці цифри -- 12, 33, 70, інші -- випадковість. Та кожен з нас добре знає, що випадково можна лише закохатися; все решта є закономірним. І якраз дуже випад-ково Ісус не хоче закохуватись. І це для нас є не просто цікавим. Це -- символ. Символ закономірності.
Якась бабця казали, і я це чув на власні вуха, та з рештою це, напевно, є й прав-дою, що, народом правлять люди з грішми, людьми з грішми правлять ідеї, а людьми з грішми та ідеями правлять символи, що вони, ці символи, якраз і поєднують між собою все разом.
Знаємо, що слово, сказане вголос, є сукупністю звуків; а слово написане -- сукупні-стю букв, символів, що означають собою ці звуки. Слово може як підтримати людину в скру-тний час, так і пригнітити, тиранити її. Психологічна підтримка завжди йде поруч з психоло-гічною тиранією. Та чи тільки слово має психологічний вплив? Чи тільки букви є символа-ми? Ні, звісно ж. Символом є ще й образ; символом є ще й число. І так як сказане слово впливає на слух -- звуками -- і написане слово (засимволізоване буквами) впливає на зір -- символами звуків, буквами, -- так і образ та число впливає на зір, а крім цього, на свідомість -- психологічно. І ця свідомість може бути свідомістю багатьох людей, свідомістю мас. Зроби-вши свідомість масовою, можна через тиранію символами тримати цю свідомість в покорі, а значить, тримати в покорі й самі маси, яким належить ця масова свідомість.
Виходячи з логічних міркувань, згідно з якими спілкування звуками в історичному розвитку випереджає спілкування символами, можемо зробити висновок, що спілкування сим-волами виникає і найефективніше застосовується на тому історичному етапі, коли людство з вагомих причин -- зміна клімату, демографічні вибухи, екологічні зрушення -- перебуває в стані протистояння однієї чисельної спільноти іншій чисельній спільноті. Що ж це за проти-стояння? І що це за чисельні спільноти? Природньо, це протистояння -- расове.
Символи, закладені в татуювання на тілі вождя, в кольори прапора, в магію герба, є зрозумілими для однієї раси, і одночасно незрозумілими для іншої, ворожої раси. Отже, спілкування символами, зрозумілими для однієї раси, є психологічною підтримкою для цієї ра-си, і разом з цим, а скоріше за рахунок цього, ці ж символи є психологічною тиранією щодо іншої, ворожої раси. Кожен з нас може відтворити у своїй свідомості той стан розгубленості, -- що межує з пригніченістю, -- коли ми перебуваємо навіть не в оточенні німих людей, які спі-лкуються зрозумілими тільки їм жестами та символами, а всього лиш у близькому сусідстві з декількома такими людьми.
Яскравим і доречним прикладом анахронізму, тобто такого явища, яке для більшос-ті народів відійшло в минуле, але в середовищі інших народів проявляє себе й донині, є ви-користання римських букв в якості чисел. Донині римські букви, знаходять широке -- не ди-влячись на всю незручність -- використання в якості чисел: від нумерації папи римського і годинникового циферблата до нумерації сторінок книг в західній традиції книгодрукування. I = 1, V = 5, X = 10, L = 50, C = 100, D = 500, M = 1000. І якщо ми захочемо позначити, наприклад, число 1868 (ці цифри араби запозичили від індусів, а індуси, очевидно від аріїв), то воно буде мати такий вигляд: MDCCCLXVIII, тобто, замість чотирьох арійських (індо-арабських) символів міститиме одинадцять римських, -- втричі більше.
Свого часу іудеї-семіти запозичили від своїх сусідів, фінікійців, спосіб означення чисел буквами. Потім цей спосіб переноситься іудео-семітським християнізмом до Риму. І до-нині Рим не в змозі звільнитися від павутини символів.
Отже, розглянуті нами числа 3, 7, 9, 10, 12, 33, 40, 70, 586, які присутні одночас-но в іудейській історії і в біографії (легенді) Ісуса, а також числа, які ми зустрінемо попереду, є символами, зрозумілими для команди Ісусівців, і одночасно є незрозумілими для тих, проти кого спрямована іудейська мрія, -- для аріїв. Ці символи є зрозумілими інструментами для тих, хто з їхньою допомогою -- тиранією символів -- навертатиме нерозумних аріїв на расово чужий, семітський іудео-християнізм. Тиранія символами супроводжує як богообране іудей-ство взагалі, так, зокрема, і його найефективніший, найгнучкіший прояв -- стійкий у своїй іудейській мрії, але гнучкий, лабільний щодо неіудейського оточення -- християнізм. Супро-воджує впродовж всієї історії його існування, аж донині.
Про те, що Ісус є символ, не виникає ніяких сумнівів. Але виникають питання про те, хто ж є ті, згадані, люди з грішми та ідеями? Дійсно, хто?
Ми вже бачили події Іудейської війни 70 року від народження Ісуса, і помітили дивну обставину саме у зв'язку з подіями, що передують цій війні і зруйнуванню цією вій-ною Єрусалимського храму, на цей раз – остаточному.
Ці події, що передували війні, пов'язані з життям Ісуса. Але найголовніше те, що вони пов'язані з його смертю, передбаченою ним самим як можливістю привернути до себе увагу.
Але чию саме увагу, крім безтолкового натовпу?
І якщо ми почнемо збирати ланцюг, то будемо це робити не на порожньому міс-ці, бо маємо вже одну ланку для нього -- смерть Ісусову. Смерть за намагання зруйнувати храм. Бо це офіційна провина Ісуса, а також причина, на підставі якої саддукейське перво-священство прилюдно видає Ісуса на страту. Інші погляди Ісуса, його наміри, поки що ві-домі лише вузькому колу.
І лишається приєднати до першої ланки -- смерті Ісуса -- одну, досить дивну об-ставину з подій Іудейської війни і зруйнування храму, як ми вже будемо мати цілих дві ланки. А дві ланки -- це вже початок ланцюга.
І цей ланцюг не для прикраси. Він мусить бути досить повноцінним, щоб замкну-тись на шиї Ісуса. І він, ланцюг, мусить бути досить масивним, щоб його, Ісуса, задуши-ти. Тільки так можна помститись за Україну, яка знемагає під гнітом христо-глобалізму.
Бо помста, це -- святе діло. Помста за Україну, це -- найсвятіше. А помста за Україну саме Ісусові -- найсвятіший обов'язок кожного українця.
Тут саме час познайомитися з тією дивною, а скоріше -- закономірною обстави-ною, яка власне і є другою ланкою збираного нами ланцюга.
64 рік нової ери. Кесарія на Середземному морі.
Як і Єрусалимський храм, це древнє, завойоване про-фарисейськими Хасмонеями при-морське місто з його портом і відповідними перспективами для розвитку відмежованих від моря палестинських іудеїв, зазнає перебудови про-саддукейським Іродом і перейменування його зі Стратонової Вежі на Кесарію, на честь римського кесаря, маріонеткою якого являється Ірод.
Кесарія стає резиденцією римських прокураторів, а після зруйнування Єрусалиму в 70 році нової ери, -- столицею спочатку римської, а потім і візантійської провінції Іудея.
Стратегічна важливість Кесарії є очевидною, і боротьба за вплив на це місто то-читься між іудеями і греко-римським населенням міста, подібно до того, як і в Україні стра-тегічно важливі міста Київ, Севастополь, Керч, Львів, Одеса є бажаними форпостами держав-окупантів України з підтримкою цими державами забродних елементів і відповідним залу-ченням польсько-жидо-кацапських елементів до керівництва важливими містами. В такому випадку сутички є неминучими.
Іудей Фейхтвангер („Іудейська війна”, розділ „Рим”) вказує, що на 64 рік нової ери питання про Кесарію стає питанням №1 у всій східній політиці Риму. Це питання розгляда-ється на вищих щаблях влади імперії. Воно надовго зависає в повітрі. Імперський міністр у східних питаннях Філіп Талассій довго не знаходить вирішення цього питання саме в такий спосіб, щоб і вовки були ситі, і вівці були цілі. Дослівно Фейхтвангер:
„ ... Вільне населення Кесарії складається на 40 процентів з жидів і на 60 процентів з греків і римлян. Однак в міському управлінні жиди мають більшість. Вони багаті, а закон про вибори дає право голосу на підставі майнового цензу. Цей закон виправдав себе в інших римських провінціях. Але, в Кесарії виборчий закон являється великим тягарем для більшості (греко-римського) населення, тому що жиди, які керують магістратом, вдаються у викорис-танні суспільних коштів до нечуваного свавілля. Вони -- !!! -- витрачають їх не на потреби мешканців, а посилають -- !!! -- безглуздо великі внески до Єрусалиму, на храм і релігійні потреби іудеїв. Тому не дивно, що під час виборів справа завжди доходить до кривавих су-тичок. З гіркотою згадують греки та римляни Кесарії про свою першість в місті в часи ца-рювання Ірода і побудову гавані, прибутком від якої й дотепер живе Кесарія. Крім того, там резиденція римського губернатора, і ті утиски, що їх зазнають з боку євреїв греки і рим-ляни, особливо неприпустимі в головному місті провінції. Самолюбство євреїв, дійсно, є до-статньо врахованим при наданні їм повної автономії в Єрусалимі.
Іти й далі назустріч цьому вічно невдоволеному народу неприпустимо. Історія мі-ста Кесарія, походження і релігія більшості його мешканців, її основа і потужність не мають нічого спільного з жидівством. І місто Кесарія, від якої залежить спокій і безпека всієї прові-нції, буде до гіркоти здивована, якщо найлояльніша, вірнопіддана частина його населення не отримає нарешті заслужених нею виборчих прав...
... У випадку зміни виборчого закону греко-римське населення отримає право розпо-ряджатися усіма жидівськими податками, а це на практиці означало б широко проведене від-чуження засобів жидівських капіталістів...”
В цей час, коли Кесарія є не просто гарячою точкою провінції Іудея і всієї Римської імперії, а ще й предметом марення іудейських фанатиків про минуле і майбутнє Іу-деї і всього її населення, зрозумілим є те, що Рим напружено чекає можливості схопитися за будь-яку іншу вимогу жидів, щоб задовольнити її на користь іудеїв з одночасним вирі-шенням питання Кесарії на користь римлян і греків. Звичайний обмін, до якого звертаються всі люди ще з часів свого дитинства -- дай мені олівець, а я тобі дам пензлик.
Саме тепер вирушає до Риму високопоставлений чиновник Єрусалимського храму Йосиф Флавій з дорученням іудейської верхівки домогтися звільнення з-під арешту і від примусових робіт трьох бунтівних іудеїв, старців, які вже однією ногою стоять в могилі з причини своєї старості.
Флавій зовсім не дурний і розуміє, яким може бути наслідок цього звільнення: перехід Кесарії під греко-римське управління з можливими кровопролитними сутичками, або навіть і війною.
Флавій не може уникнути поїздки до Риму з огляду на необхідність дотримуватися субординації -- він виконавець наказу вищого начальства. Але він може уникнути звільнення старців, якщо, звичайно, Флавій не хоче Римо-Іудейської війни. Наприклад, поїхати до Риму, зробити вигляд, що все робиться для звільнення старців, але імператор не дає згоди, або ім-ператриця, або якийсь міністр, або ще щось. Одним словом -- невдача, хоча й робилося все можливе. І тоді ціною трьох старців вдасться уникнути війни.
Це як першокласник за можливість побувати в зоопарку мусить виконати урок з математики, 2+2=4, отримати за це добру оцінку від вчителя в щоденнику і показати її бать-кам, які вже запланували екскурсію до зоопарку на після уроків. Але якщо за м'ячем, квачем і самокатом з піжмурками урок є невивченим і зривається похід до зоопарку, то треба щось видумати: списати урок, прогуляти урок або зірвати його, або, або, або... зоопарк!
Зараз лише від Флавія і від його вибору -- прогуляти чи зірвати урок -- залежить вирішення питання про звільнення трьох старців, а значить і питання про Кесарію... і про війну. А можливо, -- ще більше?..
Чи не шанс це? Шанс Флавія бути одночасно і теоретиком, -- якщо не творцем, то носієм ідеї громадянина Всесвіту, -- і практиком, долучившись практично до втілення ідеї в життя? Війна! Хіба вона не краще за слова пісні відірве іудеїв від Сіону і розпорошить над землями і над морями? Можливо, війна зруйнує й Храм? У-ух, зміїне кубло саддукеїв! Тоді це повний успіх! Такого шансу більше не буде. Війна! Тільки вона потрібна зараз Фла-вію! Та й не гуманно якось -- залишити трьох старців на погибель у ворожому полоні.
Навіть якщо станеться нещастя і війна не вибухне, Флавій здобуде хоча б і мале-ньку, та все ж перемогу. Згідно особливостей своєї служби в храмі, він знає, що буде при-пинення грошових внесків до храму з боку Кесарійських іудеїв у випадку позитивного вирі-шення питання зі звільненням старців. І якщо й не виникне війна в Кесарії внаслідок обмі-ну іудейських старців на відсторонення від влади Кесарійських іудеїв, то, принаймні, храм позбудеться суттєвої матеріальної підтримки. Так, цей ненависний Флавієві Єрусалимський храм Ірода з його самозакоханими саддукеями мусить на своїй шкурі відчути скруту. І мож-ливо ця скрута буде не лише матеріальною. Значить, це все рівно буде черговим кроком до заповітної мети: мати над собою лише Єгову-Саваота, а під собою, -- весь світ.
Славте бога і розпорошуйте себе над землями,
Славте бога і не щадіть себе над морями
Рабом є той, хто до одної країни прив'язав себе!
Не Сіоном зветься царство, обіцяне мною вам:
Ім'я його -- всесвіт.
Флавій ще лише наполовину впевнений в успіху запланованої ним провокації вій-ни Іудеї з Римом. Та це не зменшує його рішучості. Він прибуває до Риму і налагоджує зв'язки з місцевими іудейськими громадами, що мають доступ до Імператора.
Далі події розгортаються так, як розтікається музика по нотах.
Імперський міністр у справах східних територій Філіп Талассій навіть подумки не сподівається на таке просте вирішення питання Кесарії, яке випадає йому зараз. Якихось троє пархатих в обмін на Кесарію? Це все рівно, що Жар-Птиця сама залітає до твого кабінету і просить тебе розпоряджатися нею на свій розсуд. Треба закрити вікно, щоб не вилетіла. Тако-го шансу більше не буде!
Фейхтвангер (там само) говорить, що Талассій...
„ ... знає євреїв зі свого азіатського минулого! Він знає, що з ними неможливо жити в мирі, це фанатичний, забобонний, до навіженості, ні, -- до божевілля зарозумілий і бундюч-ний народ, і вони не заспокояться доти, доки їх повністю не приборкають, доки не зрівняють із землею їхню нахабну столицю...”
Флавій ніби читає думки Талассія.
Талассій з дорогою душею подає клопотання імператору Нерону про звільнення трьох мудрих і бунтівних іудейських старців з одночасним затвердженням статусу Кесарії як міста з управлінням представниками греко-римського населення з усіма, що випливають з цьо-го для іудеїв, наслідками.
Наслідки не забарилися.
В Римській провінції Іудея спалахує повстання, розмах якого досягає такого рівня, що для його придушення замало буде одного столичного Кесарійського гарнізону і декількох римських гарнізонів всередині провінції. На допомогу римським військам вирушає підмога, дорога якої в Іудею пролягає через Галілею. Флавій призначається керівником одного з під-розділів жидівських повстанців саме на цю передову лінію вогню, в Галілею. Не витримуючи наступу добре організованих римлян, Флавій зі своїм військом поступово втрачає позиції і з часом потрапляє в їхнє оточення. Після недовгого спротиву космополіт-глобаліст здається на милість переможців і навіть співпрацює з ними в якості перекладача проти решти загонів воюючих іудеїв.
Ось одного разу, як повідомляє християнин Фейхтвангер у своїй праці „Іудейська війна”, розділ „Кесарія”, -- з Єрусалиму, що перебував в облозі...
„ ... в штабі римлян з'явився, прийнятий римськими чиновниками вкрай шанобливо, древній старець іудей, дуже маленький, дуже шанований Іоханан бен Заккаї, ректор храмово-го університету, верховний суддя Іудеї, єрусалимський богослов...
... Він просив про розмову з командуючим римськими військами фельдмаршалом Веспасіаном, і той відразу запросив його до себе. Іудейський старець, пожовтілий і зморще-ний, але з молодими очима, сказав:
-- Я прийшов, консуле Веспасіане, щоб поговорити з вами про мир і покірність. З огляду на римську облогу Єрусалиму було дуже тяжко вийти з міста і мені довелось в до-мовині, в ролі мерця, бути винесеним своїми учнями за межі міста. Я не маю ніякої влади, бо влада в Єрусалимі належить повстанцям, одначе закон ще не помер і я приніс з собою печатку верховного судді. Це небагато. Але ніхто краще від Риму не знає, що обширна дер-жава врешті решт не розпадається тільки в тому випадку, коли вона спирається на право, за-кон і печатку; тому, можливо, я приніс не так вже й мало...”
Іоханан каже правду про те, що він не має ніякої влади в Єрусалимі. Але не тіль-ки з причини знаходження цієї влади в руках повстанців, а ще й тому, що подібно до Флавія, Іоханан бен Заккаї, -- фарисей, і храм разом з саддукеями ще, на жаль, існує.
У зв'язку з цим дуже символічним, точніше, -- хитро-символічним, -- видається розміщення зображення монети, що карбувалась в Римі після підкорення Іудеї. Йдеться про розміщення цього зображення в статті, присвяченій Іоханану бен Заккаї, який посідає 52-ге місце в книзі Шапіро „100 видатних євреїв”. З одного боку, Шапіро розраховує на відсутність у читача допитливості і видає в статті про Заккаї монету за печатку, принесену старцем консулові Веспасіану взамін за Ямнійський університет. А з іншого боку, -- монета з написом „IUDAEA CAPTA”, тобто „ІУДЕЯ ПЕРЕМОЖЕНА”, якраз і відтворює суть місії
Заккаї (а можливо й самого Шапіро), що полягає в умисній здачі самими ж іудеями -- фа-рисеями -- храму римлянам, а разом з храмом, -- своїх ворогів саддукеїв. Бо нащо вони ко-му потрібні, ці саддукеї?
Суцільне фарисейство.
Шапіро повідомляє про Іоханана Бен Заккаї:
„ ... Винесений своїми учнями таємно в домовині із заблокованого повстанцями Єрусалиму заступник голови сінедріону раввин Іоханан бен Заккаї, справедливо названий рятівником іудаїзму, заснованого не на культі жертвоприношення в зруйнованому римлянами Храмі Єрусалиму, а на фортеці Тори і законі Мойсея.
Після втечі з Єрусалиму, Заккаї ризикнув з'явитися в табір римського полководця Веспасіана. Задоволений арештом такого видного іудейського діяча, Веспасіан прийняв його. Раввин попросив надати йому захист від повстанців і передрік, що Веспасіан стане цезарем.
Віддай мені Ямнію і місцевих мудреців, -- попросив раввин. Римський полководець, що невдовзі дійсно був проголошений своїми військами імператором, задовольнив його про-хання про передачу укріплення поблизу узбережжя на захід від Єрусалиму під назвою Ям-нія, поряд із сучасною Яффою.
Користуючись підтримкою римської влади, Іоханан бен Заккаї влаштував на верх-ньому поверсі будинку і в прилеглому винограднику в Ямнії академію для вивчення іудей-ського закону. Вперше за сотні років Ямнія стала центром іудейської думки поза Єрусалимом. Саме в Ямнії відбулося перше кодування закону Мойсея і -- найважливіше в історії західної цивілізації – заключна редакція Старого Заповіту. Назавжди були затверджені події іудейського календаря, включаючи чудесні свята Пасхи і Пурім.
Занурення в саму серцевину іудаїзму, подалі від безплідних сутичок з потужними військовими державами, і подалі від влади центрального Храму в Єрусалимі, -- дало релігії нове дихання...”
Тим часом -- поки триває Іудейська війна -- в Римі після смерті імператора Нерона розгорілась війна за успадкування престолу. Одним з претендентів на трон імператора якраз і є, поки що лише фельдмаршал, Веспасіан. Надаючи значущості своїй іудейській персоні та Іу-деї взагалі, Іоханан бан Заккаї пророкує Веспасіану не що-небудь, а титул римського імпера-тора, і не коли-небудь, а після підкорення ним Іудеї. Ясно, що цим він вселяє впевненість Веспасіана в собі і в своїх діях, і тим самим Заккаї прискорює рішучість дій римського фельдмаршала.
Іоханан бен Заккаї передає Веспасіану печатку і гарантійний лист Єрусалимської Великої ради і вчених про їхнє підкорення римському сенату і народу. Взамін за це іудей-ський мудрець, за повідомленням іудея-християнина Фейхтвангера („Іудейська війна”, розділ „Кесарія”), просить Веспасіана:
„ ... Залишіть мені маленьке містечко, де б я зміг заснувати університет і дайте мені свободу викладання в ньому...”
Не позбавлений почуття гумору Веспасіан, здивований:
„ ... Щоб ви мені знов витворили найзагрозливіші рецепти боротьби з Римом?..”
Іоханан бен Заккаї начебто став ще меншим і жалюгіднішим.
„ ... Щоб ви хотіли? Я посаджу крихітний росток від потужного єрусалимського де-рева. Дайте мені, ну, скажімо, містечко Ямнію, в ньому буде зовсім маленький університетик... – Він умовляв римлянина, показуючи жестами всю нікчемність його університету: -- Ох, він буде таким маленьким, цей університет в Ямнії. -- І він стискав і розтискав крихітне рученя.
„ Добре, я передам Риму вашу пропозицію.”
„ Не передавайте, -- просив Іоханан, -- я хотів би мати справу лише з вами, консуле Веспасіане. -- І вперто повторив: Ви -- імператор.”
„ Але, чому саме я?..”
Наївний консул не знав, що саме цього питання чекає Іоханан. Через мережу своїх сінагог і гетто відомості про перерозподіл політичних сил в Римі доходять до бен Заккаї швидше, аніж їх доносять імперські гінці до Веспасіана.
І мудрець пророкує Веспасіану титул Римського імператора. Він залучає до своїх пророцтв ангелів, біблійних єгиптян і спасіння від них іудеїв та всякі помутніння для запа-морочення голови римського -- поки що -- консула. В запалі свого пророцтва про небесне покровительство Веспасіану в його досягненні імператорського титулу, Іоханан промовляє аж якось ніби втаємничено:
„ ... Для вас буде мати певний смисл привезти до Риму якщо й непідкорений Єру-салим, то хоча б якусь правову підставу Вашої влади, а вона, можливо, варта тієї маленької поступки, про яку я прошу...”
Навіть без Фейхтвангера відчувається, що старець вклав у цю розмову всі свої сили і натхнення. Він виглядає виснаженим.
Веспасіан відповідає старцю так, як міг би передбачити кожен з нас:
„ ... Будь ваші колеги такі ж хитрі, як і ви, -- скінчив він з посмішкою, -- то я, напевне, ніколи б не зміг би стати вашим повелителем...”
Все-таки небезпідставною є думка, що Сталін сприяв авторові „Москва 1937 рік” у її ідеологічному взаємообміні з „Іудейською війною”.
Далі буде...
2008.05.06 | Анатолій
Re: Аврамічні релігії! (продовження 4)
Так чи інакше, але зустріч двох знатних іудеїв -- Флавія і Заккаї -- є неминучою як з огляду на їхнє одночасне перебування в римському таборі в якості військовополонених, так і з огляду на співнаправленість їхнього мислення, а також з огляду на їхню нібито зрад-ницьку поведінку стосовно іудейських повстанців. Провина зрадництва буде ставитись їм на докір ще не одну тисячу літ. Флавію, -- більше. Заккаї, -- менше. Інша справа, -- ким саме буде ставитись цей докір? Ясно, ким, -- іудеями з протилежного табору іудеїв, тобто садду-кеїв, есеїв і частини фарисеїв.Наразі ж ці двоє, навіть якби й хотіли, не можуть мислити по різному. Йосиф свого часу був улюбленим студентом доктора бен Заккаї в єрусалимському університеті. На запрошення Заккаї Йосиф прибуває на зустріч (в таборі римлян) з ним.
Вихрещений іудей Фейхтвангер (там само) передає суть їхніх переговорів:
„ ... Старець мовив:
-- Єрусалим і храм ще до Вашої провини визріли для падіння. Ворота храму від-криваються, варто лише дмухнути на них. Ви занадто горделиві навіть у своїй провині. Я хо-чу поговорити з Вами, докторе Йосифе, учню мій, -- продовжував він, -- в Єрусалимі вважа-ють, що Ви маєте невірне серце, і на Вас чекає відлучення. Але я вірю в Вас і хочу з Вами говорити.
Ці слова підкріпили Йосифа, ніби роса, що спадає на поле в потрібну пору року, і він розкрив своє серце.
-- Іудейське царство загинуло, -- повторив Іоханан, -- але не царство об'єднає нас. Створювались й інші царства, вони рушились, виникнуть нові, що також загинуть. Царство -- це не найважливіше.
-- А що ж найважливіше, батьку мій?
-- Не народ і не держава створюють спільноту. Суть нашої спільноти -- не царство, суть нашої спільноти -- Закон (Біблія, -- авт.). Поки існують закони і вчення, наш зв'язок є непорушним, він міцніший, ніж якби він йшов від держави. Закон живе, поки є голос, який сповіщає його. Поки звучить голос Якова (брехуна, -- прим. авт.), руки Ісава (обдуреного, Едо-ма, предка Іродового, -- прим. авт) є безсилими.
Йосиф мовив нерішуче.:
-- А я маю цей голос, батьку мій?
-- Люди вважають, -- заперечив Іоханан, -- що Ви зрадили своє іудейство, але, як-що сіль і розчиняється у воді, то все ж таки вона в ній залишається.
-- Ви не поділитесь зі мною вашими планами, батьку мій?
--- !!! ---
-- Так, -- озвався Іоханан. -- Тепер я можу тобі сказати. Ми віддаємо храм. Ми спорудимо замість видимого дому божого -- невидимий, ми оточимо навіваюче дихання боже стінами слів замість гранітних стін. Що таке дихання боже? Закон і вчення. Нас неможливо розсіяти, поки ми маємо язик для слів і папір для закону. Через це я й просив у римлянина місто Ямнію, щоб заснувати там університет. І я думаю, що він мені його віддасть.
-- Ваш план, батьку мій, потребує праці багатьох поколінь.
-- Нам поспішати нема куди.
-- Але, хіба римляни не будуть перешкоджати? – запитав Йосиф.
-- Звичайно, вони спробують: влада завжди недовірлива до духу. Але дух є еласти-чним. Не існує такого засуву, через який би він не зміг проникнути. Нехай вони зруйнують наш храм і нашу державу: на місце храму і держави ми зведемо вчення і закон. Вони забо-ронять нам слово -- ми будемо знаходити порозуміння знаками. Вони заборонять нам письмо – ми придумаємо шифр. Вони перекриють нам прямий шлях -- але бог не здрібніє, якщо ві-руючі в нього будуть вимушені пробиратися до нього обхідними шляхами. -- Старець при-плющив очі, тоді розплющив їх, сказав: -- Нам не випадає завершити цю справу, але ми не маємо права від неї відректися. Ось для чого ми обрані...”
Падіння храму разом із згуртованими навколо нього повстанцями є лише питанням часу. Зруйнування храму є гарантованим з причини фанатизму його захисників, підсиленому зрадою вищого керівництва -- фарисеїв. Один з них, Іоханан бен Заккаї, вже продовжує справу Ісуса в таборі римлян.
Цікаво, що Шапіро називає Заккаї заступником голови сінедріону, а Фейхтвангер називає його верховним, тобто громадянським, світським суддею Іудеї. Тут може виникнути думка про розбіжність в правдивому висвітленні подій. Насправді ж обидва автори мають рацію, тому що Заккаї обіймає обидві посади. Він одночасно є головою світського суду і за-ступником голови релігійного суду, Сінедріону. Сам же голова Сінедріону -- Шимон бен Гамліель, -- заступником якого є бен Заккаї, зараз на передовій, в охопленому полум'ям Храмі. Він вже виконав першу частину свого завдання з винесення Іоханана бен Заккаї за межі приреченого храму з можливістю продовжити розпочату Ісусом справу. Тепер йому ли-шається виконати другу, останню частину свого завдання, -- підтримувати фанатизм повстан-ців тут, у храмі, аж до його повного зруйнування. Цьому сприятиме робота Заккаї іззовні храму. Шимон Бен Гамлієль доведе роблену Ісусом справу до кінця. Він стоятиме на-смерть. На смерть свою особисту і на смерть Храму.
Можливо, що в останній момент, коли храм зникає в язиках полум'я, Шимон ро-бить спробу врятуватися втечею. Підставою для такого припущення є відсутність одностай-ності серед іудеїв в зачисленні Шимона до числа десяти мучеників, що найбільше прислу-жилися богообраному племені. Одні з них, сторонники мучеництва Шимона, стверджують, що він вбитий римлянами. Інші ж наполягають на тому, що Шимона вбили самі ж повста-нці при його спробі залишити храм, що завалюється.
Безпосередньо перед падінням, блокада міста і викликаний нею голод призводять до поїдання одними жидами інших жидів.
Сам же Йосиф Флавій, будучи безпосереднім учасником цієї війни а також її літо-писцем, ставши пізніше придворним римським істориком, частково для демонстрації непотрі-бності -- з точки зору фарисеїв -- затятого опору повстанців, частково для возвеличення стій-кості своїх одноплемінників, напише в своїй „Іудейській війні” (книга 6, глава 3; -- не плутати з „Іудейською війною” Фейхтвангера) про поїдання матір'ю-жидівкою своєї грудної дитини:
„ ... Нещасний малюк!.. То будь же їдою для мене, духом помсти для повстанців... З цими словами вона умертвила свого сина, засмажила його і з'їла одну половину: другу поло-вину вона прикрила і відклала. Не довелося довго чекати, і перед нею з'явились повстанці, що почули запах смаженого м'яса. „Я зберегла для вас ще пристойну порцію. Їжте, бо й я їла. Не будьте м'якішими від жінки і сердечнішими від матері. Вам страшно за мою жерт-ву? Ну то я сама її доїм.” Вражені побаченим і почутим, розбійники відійшли. Це було для них вже занадто і вони залишили обід матері...”
Проминуть роки, століття, і захопивши владу в світі і в Україні, богообрані наща-дки руйнівників єрусалимського храму доведуть тепер вже українських матерів до такого стану, коли на найродючіших у світі чорноземах вони будуть від голоду поїдати своїх малю-ків, українців, які могли б у майбутньому усвідомити суть християнізму і протистояти цій жидівській чумі.
Після падіння Єрусалиму в 70-му році нової ери, іудейська війна триватиме ще до 73-го року.
Поки що, -- взяттям Єрусалима керує син Веспасіана, Тит.
9 дня місяця ава 3830 року за іудейським календарем, або 29 дня місяця Августа 823 року від заснування Риму, о п'ятій годині палає вже весь Єрусалим. З настанням сутінок постовий подає сигнал: падіння храму. І спалахує сусідній сигнальний вогонь, за ним ще і ще, на відстані погляду, і протягом години про падіння храму знає вже вся Іудея і вся Сирія.
Те, що Іоханан бен Заккаї дізнається про падіння храму тоді, коли перебуває вже в Ямнії, прямо вказує на узгодженість його плану і зруйнування храму римлянами.
Саме ж місто Ямнія вибране Іохананом не випадково. Розташована на узбережжі Середземного моря на південь від Кесарії, Ямнія постійно знаходиться під крилом і опікою Риму. Свого часу Ямнія була подарована римлянами Іродові і переходить після його смерті у спадок Іродовій сестрі Соломії, після смерті якої місто переходить знову до римлян. Отже, Заккаї правильно вибирає місце для звивання зміїного кубла, для спокійного його дозрівання з розповзанням змій по всьому світу. Основним його завданням є навчити своїх змій стриму-вати сичання, щоб не відлякувати жертву. Подібно і вартових та слідопитних псів навчають іти за слідом мовчки, не гавкаючи.
Фейхтвангер („Іудейська війна”, розділ „Єрусалим”) підсумовує:
„ ... В Ямнії Іоханан бен Заккаї дізнався: храм знищено. Маленький древній старець розірвав на собі одяг і посипав голову попелом. Тієї ж ночі він скликає нараду.
-- До цього дня, -- заявив він, -- Велика Єрусалимська рада мала владу тлумачити слово боже і визначати життя іудеїв. Від сьогодні це право переходить до ради в Ямнії.
-- Наше перше завдання – встановити кордони Святого письма. Храму більше не існує. Єдине царство, яким ми володіємо, --- це Писання. Його книги – наші провінції, його вислови -- наші міста і села.
Наше друге завдання -- зберегти коментар вчених у віках і щоб Ізраїль міг опира-тися на нього повік.
Очистіть серця ваші, щоб стати нам царством більш непорушним, аніж Рим.
Вони сказали „амінь”.
Зайвим було б робити тут висновок про руйнування жидівського храму руками са-мих жидів та про перекручування жидами цієї події на завдану римлянами шкоду, що нібито стала національною трагедією іудеїв і навіть божим покаранням за розп'яття ними Ісуса.
По суті тут є просте відволікання нормальних людей від гри в одні ворота рі-зними іудейськими командами.
Після падіння Єрусалиму і Храму промине не одна тисяча років, але історики про-довжуватимуть ламати списи у своєму прагненні з'ясувати: чи була домовленість між прогре-сивними, радикальними фарисеями і вищим керівництвом Риму у справі зруйнування Храму?
Досить сказати, що для спростування твердження про змову прогресивних фари-сеїв з римськими полководцями -- зокрема Іоханана бен Заккаї з Веспасіаном -- у справі зруйнування храму, можна зустрітися з доказом про затвердження римлянами на вищому рі-вні постанови про те, щоб залишити храм неушкодженим. Також можна зустріти докази і про покарання римлянами своїх легіонерів, винуватців пожежі храму. Так чи ні, але ці до-кази нічого не варті, бо мета Ісуса і фарисеїв досягнута, храм зруйновано. І неважливо, -- римляни хотіли цього чи ні, особливо якщо звертати увагу не на докази, хоча вони також чо-гось варті вже з огляду на їхнє іудейське походження (Флавій, Фехтвангер), а на факт. Йдеться про дуже цікавий факт. Громада єгипетських іудеїв побудувала свій храм (єдиний, крім єрусалимського, і не визнаний Єрусалимом) в єгипетському місті Леонтополісі поблизу Олександрії. Але фарисеям муляє очі і це саддукейське кубло, хоча воно і в далекому Єги-пті. ! Падіння храму в Леонтополісі збігається в часі з падінням храму в Єрусалимі!
З жидівської енциклопедії дізнаємось:
„ ... відразу після зруйнування Другого Єрусалимського храму було зруйновано за наказом Веспасіана храм в Леонтополісі...”
В коментарях до книги Флавія „Іудейська Війна” (книга 6, глава 4, розділ 3) їх автор Чортко, зазначає, що храм в Леонтополісі було лише зачинено, а не зруйновано, і він стояв у бездіяльності.
Не завадить звернути увагу на повідомлення французького професора іудаїки, Ерне-ста Ренана, зроблене ним майже за 100 років до Фейхтвангера у роботі „Євангелія і друге покоління християнства”, глава 8:
„ ... Іудейська війна не тільки не зменшила значення євреїв у Римі, але в деякому відношенні збільшила його. Рим був найбільш єврейським містом у світі, він успадкував все значення Єрусалиму... Колишній цар Іудеї, Агріппа, був прикрашений належністю до преторс-тва і отримав від імператора надбавку до своїх володінь. Його сестри, Друзілла і Вереніка, також проживали в Римі. Вереніка, не дивлячись на свій похилий вік, настільки володіла сер-цем римського лідера, Тита, що розраховувала вийти за нього заміж. Іудейка Вереніка не тільки перебувала в палаці, але й афішувала свої стосунки з руйнівником своєї вітчизни. (А чи римлянин був руйнівником Іудеї, якщо іудейка -- її серце, згідно Закону, б'ється заради досяг-нення іудеями панування над світом -- не полишає тирана ?! заповіданої Єговою землі, та ще й вірно йому служить, настільки вірно, що ця вірність переростає у зворотню вірність, і тепер вже правитель Риму вірно служить іудейці. Саме закоханий у Вереніку Тит наполегливо про-понує своєму батькові, Веспасіану, скасувати унікальний податок на жидівські туалети. Тоді Веспасіан відповів словами, що стали крилатими: „Гроші не пахнуть”. -- Прим. Авт). Фавори-тка-єврейка повністю користувалась правами коронованої особи... Ясно, що навколо Тита існу-вала єврейська партія (фарисейська, -- авт), що підлещувала йому і намагалася переконати йо-го, що він не тільки не був жорстоким руйнівником іудейства, а навпаки, хотів врятувати храм, що іудейство (саддукейство і частина фарисейства, -- авт.) погубило само себе, і у будь-якому випадку скрізь простежується божий (фарисейський, -- авт) вирок, а Тит є його знаряддям...”
Так чи інакше, але саддукеям настав кінець. І в першу чергу це вигідно фарисеям. Важливість для жидів Храму, його унікальну роль в їхньому житті, його монополію на багато життєвих аспектів -- крім ритуалу це влада, суд, фінанси, політика, зв'язки з діаспорою, управління внутрішнім життям -- легше собі уявити, якщо зважити, що при всьому своєму розсіянні, іудеї не мали іншого Храму. Бо Храм, як центр жидівства, є один. З математики знаємо, що всі правильні фігури мають лише один центр, а неправильні -- більше одного, тобто ні одного в рузумінні центру правильної фігури.
Тепер нам буде легше зрозуміти висновок Ернеста Ренана з його дослідження „Євангеліє і друге покоління християнства”, глава 1:
„Саддукеї є лише класом; фарисеї є нацією.”
Те, що сталося тепер з Храмом, -- якщо так хочеться, то з Храмами, -- мало відбу-тись рано чи пізно. Фарисеї відчули не тільки роздвоєність центру, але й необхідність його видозміни. Центр має бути у свідомості, -- один центр.
Слід зауважити, що занепад арійства розпочинається саме відтоді, коли внаслідок свого найвищого розквіту арійство розходиться з України у всі світи. Веди з усної форми, з пам'яті волхвів, переходять в письмову форму. Довший час після записання Вед вважалося, що кожен, хто не знає Веди напам'ять і потребує манускрипта для прочитання цих древніх гімнів, визнає цим своє невігластво. Храм, який досі усвідомлювався як вся божественна Природа, починає втілюватися в архітектурну форму, в камінь. Бачимо, що в міру віддалення від свого ядра, -- України, -- арійство в Індії, Шумері, Близькому Сході і Північній Африці мимоволі віддає перевагу формі перед суттю -- волхви втрачають свій авторитет, бо їхні тає-мні знання, Веди, переходять на пергамент (дарма, що не всі зможуть прочитати їх з розумін-ням); храм Природи поступається своєю божественною суттю перед архітектурним храмом. Природа -- єдина; храмів -- безліч. Тому поява храмів роз'єднує арійство, знесилює його, і, зрештою, веде до його занепаду. Цю фатальну помилку арійства використає спостережливе жидівство. Бувши покидьками і не бажаючи ними залишатися, жиди (вище керівництво жи-дівства) змогли проаналізувати цю помилку арійства; не тільки проаналізувати, але й зробити для себе правильний висновок. Фарисейство, з Ісусом у центрі, є підтвердженням тому.
Не зайвим буде звернути увагу на те, що слово „фанатизм”, а особливо поняття чи явище, означене цим словом, походить від латинського „fanum”, тобто „храм”. І якщо в дові-льній формі визначити прояв фанатизму, то це буде не що інше як безумовне підпорядкуван-ня вищій ідеї, вищій меті, вищому керівництву, яке (вище керівництво) провадить до втілення вищої ідеї в життя, провадить до досягнення вищої мети. Знаємо, що все вище -- спочатку (на жаль) арійське, а потім (на щастя) й іудейське -- свого часу втілилося в храмі. Основне, -- усвідомити: те, що комусь на щастя, одночасно комусь іншому на біду. Іудеї усвідомили.
І не тільки іудеї. Бо коли іудейська чума -- християнізм -- набула державного ста-тусу в Римській імперії, противник цієї чуми імператор Юліан (час правління 361-362 роки християнської ери), прозваний церковниками Відступником, вчинив спробу витравити чуму. І якщо Йозеф Лордз („Історія Церкви”, § 22) вказує на важливу особливість боротьби Юліана з християнізмом, коли... „ ... свідомою спробою звести до абсурду християнські пророцтва був наказ Юліана відбудувати Храм в Єрусалимі...”, то іудейські довідники доповнюють повід-омлення Лордза не менш важливою особливістю боротьби, коли Юліан виділив на відбудову необхідні кошти і будівельні матеріали, і... збирався особисто брати участь у службі в Храмі.
Це тепер забамбулене іудейською чумою людство не завжди може зорієнтуватися в тому, що діється в цьому світі. А тоді Юліан чітко визначив, що криси розповзлися по світу, бо зруйновано крисятник. І запобігти подальшому поширенню пошесті, а значить і сприяти боротьбі з нею, можна відбудовою крисятника. (Не для того він руйнувався!) І ось доблес-ний 32-літній Юліан, прокерувавши імперією всього 1 рік з лишком, -- помирає, нібито на війні. Чи ж війна обов'язково передбачає вправні дії імператора мечем? І чи ж на війні не подають імператорові наїдки та напитки? А разом з ними яд?.. Це ж так неболяче!..
Іудейське кровозмішання (шлюби між близькими родичами) та обрізання крайньої плоті статевого органу (навмисне каліцтво -- фізіологічне і психологічне), зокрема Ісусового, взаємодоповнюють одне одного в процесі звиродніння. Звиродніння не є чимось однобоким. Звиродніння є комплексним явищем, в якому фізіологічні аномалії супроводжуються психічни-ми аномаліями. Іудейський безумовний фанатизм якраз і є такою психічною аномалією. Інак-ше кажучи, пропаговане іудейським Законом (Біблією) звиродніння -- безумовне кровозмішання і обрізання як Заповіт з богом Єговою -- є необхідною умовою для існування іудейського фанатизму. В свою чергу, іудейський фанатизм є необхідним для досягнення іудейської мети. Іудейське, зокрема Ісусове, суворе (майже суворе, бо Ісус не дотримувався суботи і не мив рук перед їдою) виконання Закону, безумовне втілення іудейської мрії в життя є наслідком утвореної звироднінням психічної аномалії -- безумовного фанатизму. Наслідком кровозмішан-ня є ще й інше явище -- фанатизм сімейний, клановий. Внаслідок постійного безумовного безперервного кровозмішання, іудей бачить своє плем'я не як сукупність різних іудейських родів, а як одну іудейську сім'ю, клан, де закони кровного єднання -- кровна помста, кровна ідея, кругова порука -- визначають все його життя.
Отже, розпочате кимось, до кого ми вже впритул наблизилися, і продовжене Ісу-сом діло не вмерло, і навіть набирає обертів на шляху до свого процвітання.
Встановлена нами закономірність зруйнування Другого храму є другою ланкою до збираного нами ланцюга, який є можливим лише за наявності щонайменше трьох ланок. Пер-шою ланкою є життя і смерть Ісуса.
Тут навіть не важливо, чи був Ісус насправді, чи він є тільки символ, чи тільки збірний образ. Факт пригнічення ним України і світу для користі богообраного угруповання за умови вшановування Ісуса і молитви до нього з наявністю всіх підстав для відкинення Ісуса, нехтування ним, дає мені право використовувати всі аргументи незалежно від того, чи сто-суються вони Ісуса-істоти, чи Ісуса-символу, чи Ісуса-образу.
Цікаво, що існує версія, згідно з якою Ісус був розіп'ятий, але не помер на хресті, а був викрадений, женився, мав дітей, і помер у віці 70 років. Передумова цікавості полягає саме в цифрі 70. Адже Храм був зруйнованим саме в 70 році нової ери, тобто від народжен-ня Христа. Навіть якщо припустити, що Ісус не брав безпосередньої участі в знищенні Храму, а був лише свідком цієї події, то можна лише уявляти його радість, більше того, -- щастя, торжество від здійснення заповітної мрії, якій присвячене все його життя. А якщо уявити, що Ісус брав безпосередню участь в зруйнуванні Храму? Тоді його психічний стан може зрозуміти лише той, хто власноруч відкопував скарб, або рятував життя своїй дитині.
Нам залишається не зупинятися на досягненні третьої ланки і збирати ланцюг яко-мога з більшої кількості ланок. Буде довший і звисатиме з Ісусової шиї до землі зі зменшен-ням тягаря на шию? -- Доведеться обплутати навколо Ісусової шиї. Обплутати так, щоб Ісус і не встав.
Тому наша кузня продовжує кувати ланки. Різниця між нами і ковалем заліза по-лягає в тому, що коваль заліза має право на помилку і може перекувати невдалу річ. Ми ж не маємо можливості зробити помилку. Бо не зійдеться ланцюг в одне ціле, а іншого при-значення, як лише для Ісуса, він не має.
Вкотре переконуємося, що дуже доброю є відсутність створених українцями інтер-національних релігій. Бо ніяке жиденя чи вірменя з циганчам не закине нам причину невдо-воленості своїм життям через причетність до українства засновника україно-жидо-вірмено-циганської релігії.
Навіть для внутрішніх національних потреб Рідна Українська Віра не є наслідком роботи пророка чи реформатора. Вона є витвором світогляду всієї нації.
Сонце, Вітер і Вода.
Лише повага до світла й тепла Сонця, до свіжості Вітру і до чистоти Води, по-клоніння їм і вшанування їх, -- Божественних Сил, -- ведуть українців до власного процвітан-ня та до поваги з боку інших націй.
Для українців, які проживають на надмірно зволожених землях, властиве виглядан-ня Сонця і поклоніння йому, тільки йому, а не фарисею Ісусу.
На засушливих землях українцям властиве виглядання дощу і поклоніння йому, а не іудейському волоцюзі Ісусові.
В місцях морського і річкового судноплавства з використанням вітрила українці обожнюють вітер, а не примарного водохідного Ісуса.
Тож, -- розпалюємо горнило. Надимаємо міхи. Бо вже молот знудився за ковадлом.
Потужною відволікаючою силою в дослідженні може стати наше зосередження на причинах ворожнечі древніх заброд іудеїв з корінним населенням того ж Шумеру, Єгипту чи Ханаану, і на причинах, що уможливили довготривале оселення кочових Авраамітів у тій же Палестині, а пізніше й в Україні та у всьому світі. Також з причини явної очевидно-сті зв'язку між шлюбами близьких родичів (кровозмішання виродків) і національним фа-натизмом іудеїв не варто зупинятися на феноменах іудейського релігійного шовінізму та марнославства.
Тому, дуже коротко, і лише для узагальнення, ми можемо скористатися запропо-нованою Дарвіном допомогою з глави 4 його праці „Про походження видів”:
„ ... Якщо кордони країни відкриті, то нові форми безсумнівно проникнуть в неї ззовні, а це також серйозно порушить відносини між деякими з попередніх мешканців...
... Дійсно, оскільки всі жителі будь-якої країни перебувають у взаємній боротьбі і їхні сили тонко врівноважені, незначні відмінності в будові або у звичках одного виду час-то забезпечують йому перевагу над іншими; а такого ж роду подібні видозміни будуть нері-дко ще більше нагромаджувати його перевагу доти, доки цей вид залишається в тих же умо-вах життя і користується тими ж способами харчування і засобами захисту. Не існує жод-ної країни, в якій би туземні жителі були настільки пристосовані один до одного і до фізич-них умов свого життя, щоб жоден з них не міг би ще краще пристосуватися або вдоскона-литися; це видно з того, що у всіх країнах туземці були в такій мірі пригнічені натуралізо-ваними організмами, що дозволяли деяким забродам міцно заволодіти країною. І оскільки чужоземці в будь-якій країні перемагали деяких туземних жителів, ми повноправні дійти ви-сновку, що і туземці з користю для себе могли б видозмінитися настільки, щоб краще проти-стояти нашестю...”
Хоча Дарвін і не вказує прямо на жидів, та все ж таки нам зовсім не важко дій-ти висновку, що впроваджені серед іудеїв ще з часів Авраама шлюби між близькими, щоб не сказати, занадто близькими родичами, сприяють притупленню видозмін аж до їх повного зни-кнення, або в крайньому разі до ускладненого сприйняття туземцями цих видозмін та уне-можливлення використання їх ними для протистояння забродам-іудеям.
Проте багатьом організмам властива ненаситність. Комар п'є кров аж поки не лус-не. Миші точать все підряд аж поки зточене ними не роз'їдає їм нутрощі і не кладе їх за-мертво. Зозуля має таку форму спини, що лише вилупившись із яйця вона здатна -- для присвоєння собі всієї принесеної батьками поживи -- певними вигинаннями спини викидати своїх братів з гнізда, і захопившись такими своїми вправами на свіжому повітрі, вона й сама часто опиняється мертвою на землі.
Ненаситні -- бо вони богообрані -- нащадки Авраама сколотили палестинців, єгип-тян, потім знову повернулись (вийшли з Єгипту) до Палестини. І все їм ніби чогось бракує. А бракує їм всього світу.
Хоча всі старозаповітні оповіді і викликають суттєвий сумнів у їхній правдивості, проте ми не будемо займатися їх спростуванням, а навпаки, з'ясуємо причину потрібності цих писань для самих жидів. І ця причина лежить на поверхні.
Її суть полягає в необхідності історичного обґрунтування своїх домагань на володін-ня світом. Інакше й бути не може. Тисячолітній заповіт спонукає їх до цього. І тому те, що во-ни роблять є наслідком не їхніх бажань, а повелінням їхнього Господа-Фюрера, -- Ягве-Єгови.
Та не всі обранці Господа Єгови однаково розуміють свою ціль і шлях до неї.
Від Мойсея і до Давида висока ідея авраамітів ще якось горить в їхніх серцях. Але премудрий син Давидів -- Соломон -- будує храм Господу і та ідея, яка покликана вести іудеїв по світу, покидає серця святих організмів і переселяється в храм. Храмові служителі з династії Давидового сподвижника Садока, саддукеї монополізують священне право іудеїв на світове панування. Саддукеї впроваджують грошовий збір на храм, який заодно є й скарбни-цею іудейського царства, і -- з усією впевненістю можна сказати – банком. Бо скарби храму не повинні лежати мертвим тягарем. Вони повинні збагачувати храмових служителів через надан-ня ними кредитів з отриманням лихви. Ця фінансова функція Храму буде (пізніше, після його остаточного зруйнування) перекладеною на сінагогу. Про те, що скарби є далеко не кишенько-вими, можна зробити висновок з підземних розмірів сінагог, рівновеликих з надземними роз-мірами, як, наприклад, ось у цій сінагозі міста Острог. Зараз вона в занепаді і не ремонту-ється. А навіщо? -- Вже давно на зміну сінагогній системі прийшла банківська система.
Взамін за несповнені мрії простого іудейського народу про всесвітнє панування, саддукеї впроваджують ідею спасительства іудеїв через прихід Месії, -- месіанство. Чому б і ні? Ось і Єрусалим святий, і храм святий, і народ святий. Все вказує на прихід Месії. Його треба лише чекати, вірити в нього, і він обов'язково прийде, візьме богообраний народ за ру-ку і поведе його до щасливого майбутнього. Головне при цьому, -- щоб регулярними були грошові надходження до храму.
Так чи інакше, але одним вигляданням Месії-Спасителя ситим не будеш.
Зневіра закралась в серця благословенних іудеїв, а занепад, -- в їхнє існування.
Багато разів нависала загроза над іудеями. Та вони її відкидали. Але зневіра і за-непад ослабили захисників царства. Одночасне із занепадом народу збагачення служителів храму не додало мудрості цим служителям. Чергова загроза іноземного вторгнення не забари-лася. Вона, за 586 років до Христа, нависла з півночі, з Вавілону. Як хмара. Смертельна.
І як перед грозою кожен відчуває її неминучість і оглядається навколо себе з ме-тою приглянути собі місце, придатне для укриття, так і патріот Єремія, не саддукеї, ні, -- Єремія, цей перший паросток, перший фарисей, на противагу саддукеям, -- закликає владу і засліплений храмовим культом народ схаменутися перед лихом, перестати надіятися на при-марного Спасителя і почати діяти:
„ ... Покайтесь, бо ворог іде!
Оповістіте в Юдеї та в Єрусалимі звістіть
Та й скажіть: Засурміте в сурму у краю!
Кричіть гучним голосом та говоріть:
Зберіться та підемо до міст до твердинних!
Підіймайте прапор до Сіону,
Поспішайте, не станьте
Бо з півночі зло приведу
І велике нещастя.
(Біблія. Книга Єремії, 4: 1-6)
Виходець зі священицького роду Евьятара, що є опозиційним до саддукеїв ще з часів Давида і Соломона, Єремія критично ставиться до Храму. Він бачить його явну пере-пону на шляху іудеїв до свого прогресу. Тому Єремія з ризиком для життя пророкує падіння Храму і про необхідність віддати перевагу виконанню Закону Мойсеєвого перед відправою храмового культу і жертвоприношенням. Єремія пророкує не в самому храмі, підвладному саддукеям, а у храмовому дворі. В якості прикладу Єремія наводить зруйнування давнього храму в сусідньому ізраїльському царстві, в місті Шіло.
„ ... Так говорить Господь: Якщо ви не будете прислуховуватися до Мене щоб хо-дити за Законом Моїм, то вчиню з оцим Храмом, як з Шіло, а місто це дам на прокляття для всіх народів землі... І чули священики, і пророки, і весь народ Єремію, що говорив ці слова в Господньому домі...” (Єремія, 26: 4-7)
Саддукеї схоплять Єремію, як і пізніше вони це зроблять з Ісусом, і допит йому влаштують і засудять на смерть:
„ ... Нащо пророкував ти господнім ім'ям що місто це буде зруйноване?.. Присуд смерти цьому чоловікові, бо він пророкував проти цього міста, як ви чули своїми вухами...” (Єремія. 26: 8-11)
Та Єремія незламний. Він у своєму фанатизмі перетерпить і гоніння на нього з боку саддукеїв, і в'язницю, і смертельну небезпеку. Своїм одноплемінникам, що опиняться у Вавілонському полоні, Єремія писатиме листи з настановами і закликом переосмислити (там само, 29: 1-9) свою богообраність і будь-що триматися разом, жити і народжувати дітей для можливості продовжити в майбутньому справу Господнього заповіту про іудейське панування над світом. Єремія обмежує час на переосмислення іудеями своєї місії на землі. Він вказує на 70 років, як на час початку нового життя в Єрусалимі:
„ ... Бо так промовляє Господь: По сповненні 70 літ Вавілону я до вас завітаю і справджу своє добре слово про вас щоб вернути вас до цього місця, бо я знаю ті думки, які думаю про вас, -- говорить Господь, -- думки спокою, а не зло, щоб дати вам надію. І ви кликатимете мене і будете молитись мені, а я буду прислуховуватись до вас. І знайдете мене, якщо будете шукати всім серцем своїм. І я дамся вам знайти себе, -- говорить Господь, -- і верну вас і зберу вас зо всіх народів та зо всіх місць, куди я вигнав був вас, -- говорить Гос-подь, -- верну вас до того місця, звідки вас я був вигнав...” (Єремія, 29: 10-14)
Єремія не просто хоче слави і величності рідним іудеям. Він усвідомлює необхід-ність цілковито нового підходу для досягнення омріяного і, основне, -- Заповітного. Тому він сам особисто стає новатором. Він вказує шлях переосмислення. Він протиставить храмові явному, мурованому, храм невидимий, храм, що в серці кожного іудея завжди є присутнім і завжди вказує йому на його особливу, богообрану роль, на відміну від іншої, богозневаженої ролі усіх інших народів. Та не всі іудеї зрозуміють Єремію:
„ ... Ось дні настають, -- говорить Господь, -- і складу я з домом Ізраїлевим і з Юдиним домом Новий Заповіт. Не такий Заповіт, що його з їхніми батьками я склав був у той день, коли міцно за руку їх узяв щоб їх вивести з краю Єгипетського. Та вони полама-ли Мого Заповіта і я їх відкинув, говорить Господь! Бо це ось отой Заповіт, що його по цих днях складу з домом Ізраїля, -- каже Господь:
Дам Закона в середину їхню і на їхньому серці його напишу
І я стану їм богом, вони ж будуть мені народом...” (Єремія, 31: 31-33)
Промине багато років, поки інший фанатичний патріот дому Ізраїля й дому Іудеї -- фарисей Ісус -- принесе себе в жертву за здійснення пророцтва Єремії і підштовхне своєю жертвою інших фарисеїв до рішучих дій:
„ ... Це кров моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення грі-хів...” (Матвій, 26: 28)
Наверненим на християнізм українцям попи скажуть, що Ісус приніс себе в жертву не за гріхи блудних іудеїв.
Ні! Де ж ви бачили!? Він помер за ваші, українці, гріхи. Помер у віці 33 років.
Проминуть роки, власне 33 їх після закінчення 33-річного життя Ісуса, і по-чнеться в 66-му році від народження Ісуса (33+33=66) Іудейська війна. Ще до завершення в 73-му році цієї війни, фарисей Іоханан бен Заккаї з фарисеєм Йосифом Бен Маттафієм (Флавієм) у спілці з іншими фарисеями, що далі ми їх побачимо, сприятимуть на Ісусове 70-річчя (чи на здійснення пророцтв Єремії?) зруйнуванню саддукейського храму.
Бо Єремія пророкував іудеям не відбудову непотрібного фарисеям храму через 70 років після його зруйнування вавілонянами. Він пророкував надання можливості згуртува-тися іудеям після повернення з Вавілонського полону і почати докорінно нове життя. Нато-мість саддукеї почали відбудовувати храм і, вміло спекулюючи пророцтвом Єремії, залучили іудейський народ до сплати храмових зборів.
Тому й початок нового життя богообраних істот закладається через 70 років, але не від падіння Першого храму, а від народження Ісуса. Саме ж народження Ісуса стане початком нового літочислення нової, христо-глобалістської, ери.
Не промине і півроку після зруйнування фарисеями саддукейського храму, як рішу-чість фарисеїв відсторонить будь-які сумніви щодо своєї невгамовності. Фарисей Іоханан бен Заккаї зробить в Ямнії заключну редакцію Старого Заповіту і назве фарисея Єремію пророком.
Але зараз, ще за життя Єремії, Єрусалим і Перший його храм зруйновані, а за-войовані Вавілоном іудеї перебувають у Вавілонському полоні. Не всі, звичайно, а лише їхня знать, служителі храму, і здатні до виконання робіт ремісники. Серед них є й нащадок дина-стії саддукеїв, Йосадок. Флавій („Іудейські старожитності”, книга 10, глава 8, розділ 5-6) роз-повідає, що батько Йосадока, Сарей, є первосвящеником Єрусалимського храму в час його за-хоплення вавілонянами. Сарея обезголовили завойовники, а його син Йосадок опинився у Ва-вілоні в якості полоненого.
Єремія рятується від вавілонського полону і від іудейських ворогів втечею до Єгипту. Але доля своїх одноплемінників непокоїть його, і він у своїх письмових зверненнях закликає вавілонських іудеїв переосмислити свою позицію щодо храму та виконання заповітної мрії іудейства. Єремія так і не повернеться з Єгипту, де він знайде свою смерть. Але його справу продовжить його учень Барух. Не просто, ой-як не просто буде Барухові відстоювати позиції Єремії, антисаддукейські позиції. Потужну протидію щодо суті пророцтв Єремії про-явить інший іудейський пророк, вавілонський бранець, Єзекиїль. Відстоюваний Єзекиїлем кон-серватизм не залишає іудеям надії на зміни в їхньому житті після їхнього повернення до Па-лестини з Вавілонського полону та після відбудови храму. Пророк Єзекиїль не залишає місця нікому для керівництва майбутнім храмовим ритуалом. Нікому, крім саддукеїв:
„ ... І Господня святиня буде серед храму. І священикам, посвяченим із синів Садока, що виконували мою сторожу, що не блукали блуканиною Ізраїлевих синів, то буде їм приношення цієї землі, найвища святість...” (Біблія. Книга Єзекіїля, 48: 10-12)
В сучасній Україні серед її численних непроханих гостей, безпосередньо причетних до героїв непотрібної українцям Біблії, широкою популярністю користується ім'я Борис. Це Барух в його іншому звучанні.
Не просто учнем Єремії стає Барух. Він його секретар. Завдяки йому дійшли до українців записані Барухом переживання Єремії за дім Ізраїля і за дім Іудеї.
„ ... Слово, що говорив Єремія до Баруха, коли той писав ці слова в книзі з Єремі-їних уст, кажучи: „Так говорить Господь, Бог Ізраїлів, про тебе, Баруху: Ти сказав: „Ой горе мені, бо додав Господь смутку до болю мого! Я змучивсь зітханням моїм і не знайшов від-починку...” (Єремії, 45: 3)
І перейнялось серце Барухове біллю серця Єремії. І щемить воно. І шукає близьке за щемом серце серед Вавілонських полонених іудеїв. І знаходить його. Це серце Ездри, переписувача Тори, особистого друга Перського (Вавілон тепер окупований Персією) царя.
Проминули роки.
Перша хвиля іудейських репатріантів (після переміни влади у Вавілоні) ринула з Вавілону до Палестини. Не буде помилкою назвати цю першу хвилю саме розвідувальною. До цієї хвилі не належить і богообраний Ездра, який не поспішає вернутися до Єрусалиму і залучитися до відбудови зруйнованого храму. Вивчення Тори він, як і на 600 років пізні-ший від нього Іоханан бен Заккаї, ставить вище за Храм.
І лише з другою хвилею репатріантів з Вавілону, в часи царювання Артаксеркса, іудей Ездра -- особистий друг царя -- виводить блудних синів Ізраїлевих з Вавілону до Па-лестини. Серед них є й священики, звичайно ж, -- саддукеї.
Чи розуміють вони, саддукеї, ставлення до них Ездри. Чи розуміють вони його фарисейське переосмислення іудейської перспективи?
Так, розуміють. Та не надають цьому значення. Але чому не надають? Бо особис-то їм нічого не загрожує. Їхні діти з голоду не помруть. Так, Єремія має рацію, але що з того? Мусить пройти багато часу, століття, багато століть, тисячоліття, поки ідея храму ду-ховного, не мурованого, заполонить серця іудейських мудреців і утворить суттєву противагу саддукеям.
Але не так сталось, як гадалось. Бо кожному ясно, що події останніх десятиліть -- падіння Єрусалиму, пророча діяльність Єремії і його листування з полоненими -- сприяють зародженню в середовищі жидівських верхів (саддукейства і фарисейства) думки про необхід-ність суттєвих змін в житті іудеїв.
Нагальна потреба змін породжує відмінне від саддукейського, підтримуване Ездрою тлумачення закону Мойсея. Так виникає відмінний від Письмового Закону (святого пистма) Усний Закон, або святе передання, започатковане відгалуженим від саддукейства паростком, -- фарисейством. Це початок творення Талмуду і початок виникнення сінагоги як альтернативи храму. А ще, -- це початок серйозного протистояння в середовищі служителів культу: садду-кеїв і фарисеїв.
Відтепер і до падіння Другого храму тупорилі і прямолінійні саддукеї, що зазнали історичної поразки (засвідченої падінням Першого храму, і що зникнуть взагалі, а скоріше, видозміняться остаточно після падіння Другого храму), протистоять фарисеям, цим гнучким і винахідливим молодцям, що доносять суть іудейської мрії до зневіреного іудейського народу; що впроваджують протилежну єрусалимському храмові сінагогу, тобто дім зібрань і молитви БЕЗ жертвоприношень. Милості хочу, а не жертви, -- скаже згодом Ісус, висловлюючи таким чином суть фарисейського розуміння досягнення іудеями світового блаженства.
Фарисеї якраз і започатковують інститут раввинату. Раввин -- законовчитель на відміну від саддукея, керівника ритуалу. Саме вчителем названо Ісуса в євангеліях. А Марія Магдалина й зовсім прямо називає Ісуса рабином, ласкаво, --
„ ...Раббуні, учителю мій...” (Іоан, 20: 16)
Проте саддукеї не згодні здавати без бою свої позиції, особливо з огляду на відсу-тність храму (їхнього кубла), втративши який, вони оскаженіли і, подібно до підбитого каба-на, ладні й землю гризти, і дерева ламати, і людей калічити. Вони не дуже багато-численні, ці саддукеї. Але вони дуже багато-ядовиті. Як пізніше Ісуса, вони тепер під’юджують фа-рисеїв, сіють смуту. Вони можуть собі це дозволити, бо вони багаті і не обтяжені щоден-ною необхідністю здобування хоча б якогось статку.
З цими затятими саддукеями треба щось робити. Але зробити з ними хоча б що-небудь може лише він, Ездра. Бо серед тих, хто повернувся з Вавілону, лише він, крім сад-дукеїв, має вагу, -- як наближений до Вавілонського (Перського) царя і як ініціатор виді-лення царем коштів на відбудову єрусалимського храму.
Ездра скликає Великий Збір, жидівська назва якого -- Кнесет -- донині використо-вується в Ізраїлі.
Йосиф Флавій („Іудейські старожитності”, книга 11, глава 5, розділ 1-5) розповідає:
„ ... Ездра, особистий друг Ксеркса, вирішивши повернутися до Єрусалиму, попро-сив царя видати йому супроводжувального листа з указаними сумами грошей, золота і срібла для відбудови Єрусалимського храму... До Ездри приєдналося багато священиків, левітів і храмових прислужників... Після відповідної молитви вирушили в путь... Прибувши до Єруса-лиму Ездра вручив скарбникам, що належали до священицького роду, 650 талантів (1 талант = 50 кілограмів у старозаповітні часи і 25 кілограмів у новозаповітні часи, -- прим. авт) срібла, на 100 талантів срібних судин, 20 талантів золота і 12 талантів такого металу, який дорожчий від золота... Потім Ездра видав наказ про Єрусалимський Збір з числа усіх тих, хто прибув з Вавілону... Найбільше непокоїло Ездру питання про одруження іудеїв з чужоплемінними жінками під час відсутності керівної іудейської верхівки, коли ця верхівка перебувала у Ваві-лонському полоні... Великий Збір постановив вигнати від ізраїльтян усіх чужоплемінних жінок разом з їхнім приплодом і принести баранів у жертву Господу, що сприяло б приверненню його ласки до себе...”
Проведений Ездрою Великий Збір іудеїв, вигнання від ізраїльтян чужоплемінних жі-нок разом з їхнім приплодом, відповідна жертва і клятва, все це разом є надважливою поді-єю. Це є не що інше, як безпрецедентне впровадження релігійних -- біблійних -- понять іудеїв в якості статей громадянського -- Кримінального -- Закону, тобто такого закону, порушення якого передбачає обов'язкове покарання, включно зі смертною карою.
Почнемо з простого порушення Закону Мойсеєвого -- недотримання суботи.
„ ... І були Ізраїлеві сини в пустелі, та й знайшли чоловіка, що збирав дрова в суботу. І сказав Господь до Мойсея: „Конче буде забитий цей чоловік -- закидати його ка-мінням усій громаді поза табором”. І випровадила його вся громада поза табір, та й закидала його камінням, -- і він помер, як Господь наказав був Мойсеєві...”
(Біблія, 4 книга Мойсея („Числа”), 15: 32-36)
За недотримання іудеями суботи -- смерть.
За кровозмішання іудеїв з чужоплемінними „гидотами”, як ми вже знаємо -- смерть.
За перелюб (Біблія, 5 книга Мойсея (Повторення Закону), 22: 13-26) -- смерть.
За поклоніння чужим богам -- тут і казати нічого (там само, 13: 1-12) -- смерть.
За вбивство іудея іудеєм, -- безумовно -- смерть.
За вбивство неіудея іудеєм, -- ну-у... Тут треба подумати... -- честь.
Все те, що є не безумовним вироком і передбачає різні „ну-у... треба подумати”, включно з випадками щодо суботи (шабаш), перелюбу, поклоніння чужим богам, вбивства, на-родження, обрізання, одруження, розлучення, святкових і траурних днів, поводження в туалеті, мільйон інших випадків з життя святих іудеїв, якраз і є Усним Законом, тобто тлумаченням Письмового Закону -- Біблії. З часом, з наростанням сил фарисейства, Усний Закон від ко-лосального нагромадження тлумачень постане перед необхідністю бути записаним. І запи-шеться. Бо початково існувала заборона на запис і на поширення. Заборона з двох причин: 1) тримати суть Закону в таємниці від навколишніх народів; 2) тримати за фарисеями ви-ключне право -- монополію -- на Законодавство, а значить і на його тлумачення.
2008.05.06 | Анатолій
Re: Аврамічні релігії! (продовження 5)
. Небезкоштовне тлумачення. Бо якщо саддукеї -- олігархічна верхівка іудейства, а фарисеї -- середній клас, то існують ще й іудейські низи, які можуть не осягнути всього задуму Закону, та їм це й ні до чого. Завдання іудейських низів -- працювати, сплачувати податки і виконувати задумане верхами. Хоча конспектно фіксація Усного Закону й велась, чим порушувалась заборона на запис, але поширення не відбувалось, чим виконувались як заборона на поширення, так і дотримання природніх зовнішньополітичних і внутрішньополітичних інтересів іудейства. Заборона на запис і поширення Усного Закону втратить силу тільки після розсіяння іудеїв по світу, тобто після зруйнування Другого Храму. Бо тоді іудеї перебуватимуть не в оточенні якихось народів, а всередині всіх народів. Відповідно й назва -- Усний Закон -- зміниться на Талмуд.Дійсно, впровадження іудейського релігійного Закону -- Письмового та Усного -- в якості громадянського, Кримінального Закону, є безпрецедентною, а крім цього ще й надваж-ливою подією. Надважливою для втілення в життя іудейської мрії про володіння світом, цієї заповітної, точніше старозаповітної іудейської мрії про іудейську благодать. Бо Старий Запо-віт є Закон, а Новий Заповіт, -- Благодать. Промине час, і жидоупосліджений митрополит київський, Ілларіон, напише своє знамените, зрозуміле іудеям і незрозуміле неіудеям „Слово про Закон і Благодать”, в якому закликатиме похвалити „кагана землі нашої”, хрестителя Русі, рівноапостольного князя Володимира.
Біблія досить чітко і в подробицях (див. книга Ездри, книга Неємії) вказує на обста-вини впровадження серед іудеїв релігійного Закону в якості громадянського, кримінального. Досить прозоро Біблія вказує й на сприяння правителів Вавілонії (країни недавнього полону іудеїв, що тепер сама полонена Персією) у впровадженні Закону. Але Біблія не вказує точної дати впровадження. Жидівські енциклопедії, а з ними й усі „Історії християнства”, запо-внюють прогалину. Це 444 рік до нової ери, тобто до Христа.
Зараз ми можемо впевнено сказати, що коли дослідники Біблії прагнуть з'ясувати час написання Біблії і називають при цьому епоху Єзекиїля чи Ездри (вони майже ровесники), а не епоху міфічного, віддаленого на 1000 років Мойсея, то ці дослідники є на правильному шляху, хоча в своїй аргументації вони й ігнорують факт впровадження Закону.
Одні з них роблять особливий акцент на тому, що старозаповітні явища і персонажі (всесвітній потоп, знайдення немовляти Мойсея у просмоленому кошику в єгипетській річці Ніл) подібні до Вавілонсьих явищ і персонажів -- стихійне, непередбачуване, потопне розлиття Вавілонських рік з бурхливою повінню; вавілонський цар, знайдений в дитинстві в просмоле-ному кошику у вавілонській річці. Також важливим аргументом цих дослідників є факт пере-несення на іудейський, біблійний грунт, понять перського (сусіднього щодо Вавілонії) зороаст-ризму, сформованого остаточно в 6 столітті до нової ери, тобто під час вавілонського полону іудеїв. В зороастризмі (заратустріанстві) є дуалізм Добра і Зла, Світла і Тьми. Цей дуалізм проявляється в іудаїзмі як дуалізм Бога і Диявола. Безумовно, все це вказує на те, що напи-сання Біблії, або, її остаточне редагування, відбулось не раніше Вавілонського полону іудеїв, тобто в епоху Єзекиїля, через 1000 років після гіпотетичного Мойсея. Або ж, це написання відбулося безпосередньо після Єзекиїля, тобто в епоху Ездри.
Інші дослідники, вказуючи на епоху Ездри як на епоху написання Біблії, і на само-го Ездру як на основного автора, чи, принаймні, на головного редактора Біблії, аргументують свою позицію стилістичними особливостями написання різних книг, що входять до Біблії. Якщо двома словами висловити позицію цих дослідників, то вона буде така: Мойсей -- псевдонім Ездри.
Сама ж Біблія, 5 книга Мойсея (Повторення Закону, 34: 1-8), прозоро вказує як на міфічність самого Мойсея, так і на цілковиту непричетність Мойсея до написання Закону. Бо не було, немає і не буде нікого, хто описав би свою особисту смерть, поховання і оплакуван-ня з уточненням різних історичних обставин та географічних особливостей описуваних подій.
„ ... І впокоївся там Мойсей, Господній раб, у моавському краї на приказ Господа. І похований він у долині в моавському краї навпроти Бет-Псору, і ніхто не знає гробу його аж до цього дня. А Мойсеєві було стодвадцять літ, коли він помер, та не затемнилось око його, і вологість його не зменшилась. І оплакували Мойсея Ізраїлеві сини в моавських степах три-дцять днів, та й закінчилися дні оплакування жалоби за Мойсеєм...”
В резерві Законовчителів -- раввинів -- завжди буде аргумент: Мойсей, мовляв, дав серцевину Закону, десять Заповідей Господніх, розвинутих пізніше в Закон. Ким розвинутих і коли це „пізніше”, все це -- Господня таємниця. Звичайно ж, не для нас, допитливих українців.
Той факт, що місцезнаходження могили видатного іудейського національного діяча, героя, пророка і Законодавця, Мойсея, залишається невідомим для такого закоханого в свою історію народу, яким є іудейський народ, вказує тільке на те, що Мойсей не факт, Мойсей -- артефакт. Відповідно, артефактом є й Мойсеєве авторство іудейського Законодавства. Нашої уваги не уникла й та обізнаність і впевненість, з якою Біблія категорично заявляє, що ніхто, н і х т о н е з н а є гробу аж до цього дня. Чи не тому ніхто не знає, що й не може зна-ти з простої причини -- відсутності факту. Чи не тому ніхто не знає місце гробу Мойсеєвого, що це місце знаходиться не десь, а в голові, в свідомості, -- стратегічно розвинутій і пропа-гандистськи налаштованій свідомості.
Але чия ж це голова? Чия свідомість?
І чи цей приказ Господа, на виконання якого упокоївся Мойсей, не є насправді усвідомленням необхідності поступитися своїм місцем міфічного Законодавця Мойсея на ко-ристь реального Законодавця. Чи це усвідомлення, приказ Господа, не є результатом роботи свідомості тієї голови, якій потрібен був високий пропагандистський авторитет Законодавця, нехай і легендарно-міфічного, артефактного.
То кому ж належить ця голова, ця свідомість?
Ми не відкидаємо ні цих важливих аргументів Біблії, ані аргументів її дослідників. Але разом з цим ми залучаємо до нашого дослідження щось інше, щось своє, -- свою логіку.
І ми не просто можемо впевнено стверджувати, а власне й стверджуємо, що Біблія -- Письмовий Закон -- написана Ездрою.
Кінець її написання -- 444 рік до нової ери -- є початком впровадження Ездрою Письмового Закону в якості Кримінального Закону іудейства з відповідним започаткуванням Усного Закону, тобто тлумачення Письмового Закону, що згодом сформується у вигляді Талмуду.
Ясно, що Ездра при написанні Закону врахував древні іудейські перекази, а також зміст книг іудейських пророків, які у відредагованому Ездрою вигляді, разом з П'ятикнижжям Мойсея (Ездри) створюють Старий Заповіт -- Біблію.
Адам, Ной, ковчег, Авраам, Ісак, Ізраїль, іудейські патріархи, жертвопринесення, обрі-зання статевого органу, Мойсейєве „убий чужого та не вбий іудея”, героїчний вихід іудеїв з Єгипту -- Пасха Господня -- і завоювання Палестини зі скрижалями Заповіту, отриманого міфі-чним Мойсеєм від Єгови, все це -- ідеологічна, пропагандистська основа, без якої Ездра ні на що не здатен, як небо без сонця. Пропаганда богообраності, ідеологія підкорення світу, приклад же-ртовності патріархів, приклад жорстокого покарання на смерть за порушення Закону Єговиного, тобто Мойсеєвого (написаного Ездрою), все це -- необхідні добрива для грунту, на який впаде зер-но іудейського релігійного Закону щоб прорости в якості Кримінального Закону святих іудеїв.
Коли говорить логіка -- змовкає все навколо.
Логіка говорить про те, що якщо матуся варить манну кашу, то вона це робить для своєї наймолодшої, ще беззубої дитини. Бо для старших діточок матуся варить кукурудзяні качани, готує вареники з капустою і грибами. Скоро й татко прийде з роботи додому. Для нього вже борщик готовий, упрів; сальце підкопчене, огірочки свіжі й малопідсолені -- хрум-тять на зубах. Склянку вина кисленького, або чарчину оковитої -- для настрою, щоб дітям ве-селу байку розповідав. На десерт -- свіженькі яблучка і грушки. Гризіть. А найменшому, беззубому -- м'якоть, натовчена з яблук, і сік.
!!! Але не навпаки!!! Не сало і вареники з оковитою для беззубого, делікатного і несформованого! Не м'якоть і сік з манною кашою для дорослих і зубатих!!!
Якщо матуся щось готує, то перед її очима той, для кого вона це, конкретно це, готує!
Якщо конструктор конструює велосипед, що здатен рухатися зі швидкістю 300 кіло-метрів на годину, то цей конструктор мусить мати перед очима такого велосипедиста, який був би здатен розвивати таку швидкість. Бо інакше конструкторові треба конструювати щось інше!
Якщо програміст розробляє програмне забезпечення певного рівня складності, тобто певного покоління, то він має перед очима певного споживача свого продукту, -- комп'ютер відповідного покоління!
Не міг Ездра впроваджувати в якості Кримінального Закону серед іудеїв той архаї-чний Закон Мойсея, після написання якого проминуло 1000 років, 50 разів змінилась влада, 10 разів змінилась географія кочування 12 колін Ізраїлевих, відбулись 2 полони іудеїв -- Асірій-ський і Вавілонський, -- після яких лише 2 коліна з 12-ти вважаються збереженими, рещта ко-лін -- втраченими. 10 разів змінились кліматичні умови, 10 разів змінились сусіди. Все ра-зом змінилося 1000000 разів.
Основне те, що нібито заповідана Мойсеєм монополія священицтва, яка належала Ааронідам, синам Мойсеєвого брата Аарона -- каганам та левітам, -- перехоплена саддукеями. Це їм, саддукеям, Єзекиїль пророкував владу в Іудеї після повернення з вавілонського полону. Монополія похитнулася. Вона вже не є монополією. З впровадженням релігійного Закону в якості Кримінального, з відповідним запровадженням крім самого Усного Закону ще й великої кількості відгалужених від саддукейства законовчителів -- раввинів, саддукеї тепер ділять владу з цим своїм відгалуженням. Якраз слово „фарисей” в перекладі є „паросток” „відгалуження”. Відгалуження від саддукеїв. Від кого ж іще?
Згадавши каганів і левітів, не буде зайвим звернути увагу на те, що автором пер-шого канонічного Євангелія -- а першість, як така, завжди принципова, дуже принципова -- є Матвій, повне ім'я якого -- Левій Матвій. Ім'я Левій вказує на походження Матвія з ко-ліна Левія, від якого походять левіти -- особлива, священицька верства іудейського суспільст-ва. Левітам належать окремі міста Іудеї. Третя від початку біблійна книга, або третя книга Мойсея (Ездри) так і називається „Левіт”. Наявність левітів серед перших послідовників Ісуса вказує власне на відгалуження фарисеїв -- разом з Ісусом -- від саддукеїв, цих спадкоємців каганів і левітів на посту служителів Господа Єгови. Крім цього, творці Ісусової легенди че-рез залучення левітів до підтримки фарисейства вдало використовують тактичний маневр -- демонстрацію неспроможності саддукеїв перемогти фарисеїв. Ось, мовляв, левіти, древні та ав-торитетні служителі, священицтво яких затверджене постановою самого пророка Єговиного, Мойсея! переходять до нашого табору. Вони є нашими союзниками! Ви програли, саддукеї! Ви це розумієте?!
Хоча всі жидівські довідники й визнають Ездру першим законовчителем, та ми вже й самі добре бачимо, що це дійсно так. Ездра є перший фарисей в повному розумінні цього слова. Він і паросток (відгалуження від Єзекиїля, останнього кагана) і законовчитель. Бо згаданий раніше Єремія, названий нами першим фарисеєм з причини своєї опозиції саддукейс-тву, є лише початком фарисейства (відгалуженням від саддукейства), початком фарисейства у повному розумінні, в тому розумінні, в якому є Ездра.
Щодо Єзекиїля, то він останній каган власне серед іудеїв-семітів. Бо кагани, як вер-ховні жерці іудаїзму, зазнають свого відродження в середовищі тюркських народів. Очолені каганами держави цих тюркських народів так і називатимуться -- каганат. Один з цих кагана-тів, найвагоміший в передумові його впливу на історію середньовічної України і всієї Пів-денно-Східної Європи, а пізніше й усього Нового та Новітнього Світу -- Хозарський каганат -- ще чекає нашої уваги.
Будучи не в змозі протистояти стрімкому зростанню сили фарисеїв, кагани та їхні спадкоємці -- саддукеї -- в більшості своїй не повернуться до Іудеї з Вавідонського полону. Сам останній каган, Єзекиїль, помре у Вавілонії. Біблійна книга Єзекиїля з її пророцтвами про повернення іудеїв з Вавілонського полону вказує на те, що смерть Єзекиїля передує закінчен-ню Вавілонського полону. Жидівські довідники визначають це закінчення 538-им роком до но-вої ери. Так чи інакше, але й без жидівських довідників ми знаємо, що це не могло бути ра-ніше 539 року, до здійнення загальновідомого факту -- завоювання Вавілону перським царем Кіром Першим в 539 році до нової ери. Отже Єзекиїль помирає між 586 і 538 роками до но-вої ери. Враховуючи те, що нумерація років до нової ери має протилежний напрям відносно нумерації років нової ери, тобто час плине ніби задом наперед, а завоюванню Вавілонії Кіром передувало його, Кіра, воцаріння 558 року в самій Персії з початком у 550 році завойовниць-ких походів на сусідні держави включно з Вавілоном, ми опиняємося перед важливим виснов-ком. Цим висновком встановлено, шо далеко не рядова особа святого іудейства -- Єзекиїль -- залишається в привілейованому, каганському, царському становищі навіть у Вавілонському по-лоні. Він пророкує й там. Він пророкує не тому, що має дар провидця. Ні! Він пророкує тому, що має можливість пророкувати. Ця можливість обумовлена не тільки привілейованим, матеріально благополучним становищем Єзекиїля, а ще й тим, що він володіє знанням про перебіг подій. Бо вавілоняни не сидять склавши руки в той час, коли в сусідній Персії Кір (майбутній володар Вавілону) захоплює в 558 році владу і готується до завойовницьких похо-дів, перший з яких скоро має розпочатись. І розпочнеться, -- в 550 році до нової ери. Ваві-лоняни готуються до війни. І це видно кожному, а не тільки привілейованому Єзекиїлю.
Той факт, що Єзекиїль знає про майбутню переміну влади у Вавілоні, вказує на смерть Єзекиїля між 558 та 539 роками до нової ери. Той факт, що Єзекиїль не вказує на конкретні особи та події, а пророкує, тобто говорить узагальнено, -- бо Кір ще не виступив у свій перший завойовницький похід 550 року, -- вказує на значно вужчий проміжок часу у визначенні дати смерті Єзекиїля. Він визначений між 558 та 550 роками до нової ери. Той факт, що в майбутній переміні влади у Вавілоні (з вавілонської на перську) Єзекиїль бачить для милих іудеїв благодать з можливістю повернення до Іудеї, може вказувати на шпигунську діяльність Єзекиїля у Вавілонії на користь майбутнього її окупанта -- Персії, за що Єзекиїля було вбито вавілонянами. Проміжок часу, до якого належить смерть Єзекиїля, звузиться до меж 556 – 550. Бо 586 – 30 = 556. Саме на 30 році полону (586) Єзекиїль починає пророцьку (шпи-гунську, агентурну, колаборантську) діяльність, про що йдеться відкритим текстом в біблійній книзі Єзекиїля, розділ 1. Очевидно 555 рік до Христа є цілком реальною датою смерті Єзекиїля. Так чи інакше, але нові господарі Вавілону -- перси -- безумовно виправдали сподівання Єзе-киїля і його святого племені. Перські правителі, як сам Кір, названий Великим (чи не іудея-ми названий? і чи не за заслуги перед іудейством?), так і його спадкоємці Дарій та Артак-серкс сприятимуть спадкоємцям Єзекиїля у відбудові Єрусалимського храму та у впроваджен-ні Закону Ездрою в 444 році до нової ери. Не зайвим буде звернути увагу й на те, що кни-га Єзекиїля введена до Біблії саме в епоху впровадження Закону, тобто введена Ездрою чи кимось із його спадкоємців.
Заслуга Кіра гідно оцінена іудейством. Через 2400 років після Кірової емансипації вавілонських іудеїв настане час емансипації російських іудеїв. Видатний большевик, сподвиж-ник Лєніна і Сталіна -- товаріщ Кіров -- братиме участь у всіх трьох російських революціях, що передуватимуть встановленню іудео-большевицької диктатури в Росії, а згодом в СССР і в так званих братніх країнах. Що може означати істінно-русская фамілія Кіров? Нічого. Вєлікій і могучій нє знаєт такого слова, -- кір. Точка. Бо насправді Сєргєй Міроновіч Костріков набуває нового прізвища -- Кіров. Якщо він сам не іудей, або не повністю іудей, або забув про Кіра, то його вєгная жена -- настоящая євгєйская жєнщіна, Магья Львовна Магкус (Кіго-ва), значно старша за товаріща Кострікова (ну нє звучіт же -- Когстгіков!!!) -- нагадає своєму благовірному чоловічкові, молодшому за неї, а значить слухняному, про великого друга всіх іудеїв -- Кіра Великого.
Але для чого нам треба смерть Єзекиїля, вірніше, її дата, означена проміжком часу між 556 та 550 роками до нової ери. Ця дата насправді нам зовсім не потрібна. Нам треба знати ті підстави, на яких жидівські довідники або замовчують цю дату взагалі, або вказують її ймовірне число -- 555 рік до нової ери. Вона з проміжку 556 — 550.
Використовуючи числову тиранію, всесвітні священики -- святі іудеї -- показують спадкоємність Старого Заповіту -- Єзекиїля -- з Новим Заповітом Ісуса Христа. А хто ж це між Єзекиїлем та Ісусом? Так, це -- Ездра з його Законом, виконати й доповнити якого при-йшов Ісус.
555 рік для всесвітніх попів і всесвітніх суддів є дуже придатним для означення дати смерті Єзекиїля, цього останнього кагана, цього останнього представника консервативного іудейства на посту вождя святого народу, цього останнього жерця Першого Єрусалимського храму, вхід до святая святих якого оздоблено 5-кутниками, пентаграмами (подробиці див. Біб-лія, Перша книга царів. 6: 31), утвореними в середині перетину всіх ліній, що сполучають промені 5-променевої, так званої Соломонової, зірки. Чому так званої? З'ясуємо згодом. За-раз лише побачимо цю середину -- серцевину.
444 рік (до нової ери час плине „задом наперед”) є кроком вперед, кроком посту-пу іудеїв від 555 до 444, звісно ж, кроком в пропагандистському значенні, а при потребі, -- кроком розміру 111 для числової тиранії. Бо -- як навчено мільйони українців та мільярди інших християнізованих людей по всьому світі -- Бог любить трійцю. Отже й починати треба з 1, тричі в ряд. Бо нуль, скільки його не брати, хоч тричі, хоч мільйонно, так і залишиться нулем.
444 року спадкоємець Єзекиїля на посту вождя іудеїв, Ездра, впроваджує Закон, се-рцевина якого -- 10 заповідей Мойсея. Впроваджує, звичайно ж, у своїй власній редакції. Тому це власне й Закон. Реальний Закон в реальній -- пророкованій Єзекиїлем -- Іудеї, а не просто 10 заповідей, даних міфічному Мойсеєві потворним Господом Єговою на далекій і нереальній в часі горі Синай. І якщо Єзекиїль є останнім представником косервативного сад-дукейського іудаїзму на посту вождя, то Ездра є першим представником так званого ортодок-сального, фарисейського іудаїзму. Ездра перший Законодавець і перший Законовчитель. Але впровадження фарисейського Закону відбувається синхронно з відбудовою саддукейського Хра-му. Ця відбудова в очах фарисеїв є не що інше, як 2 кроки назад після 1 кроку вперед. тобто після одного кроку вперед, 555 – 111 = 444, два кроки назад 444 + 111 + 111 = 666. Пізніше вождь світового пролєтаріату, іудей-хозарин Владімір Лєнін знайде для цього словесну форму, яка стане назвою його твору „Шаг впєрьод -- два шага назад”. Числом 666 означено не рік, а Другий Єрусалимський, саддукейський, диявольський (з позиції фарисеїв), храм, це зміїне кубло саддукеїв, до яких пристала й частина фарисеїв.
Коли ми говоримо про частину фарисеїв, що пристала до саддукеїв, то робимо це, покладаючись на жидівські довідники у випадку розгляду епохи від побудови Другого храму до Ісуса, і покладаючись на Новий Заповіт Господа Ісуса Христа у випадку розгляду епохи від Ісуса до зруйнування Другого храму.
Може це плід нашої хворобливої допитливості?
Так, допитливості. Але не хворобливої. Бо, крім допитливості, ще й стороння до-помога приводить нас до побаченого. Досі це була допомога Старого Заповіту. А тепер і Новий Заповіт поспішає на допомогу.
Ось Іоан Хреститель побачив саддукеїв та фарисеїв, та й промовив до них:
„ ...Роде зміїний, -- хто вас надоумив утікати від гніву майбутнього?!” (Матвій, 3: 7)
Ось Ісус, хрещеник і послідовник Іоана, повторює за Іоаном:
„ ... Горе вам, книжники та фарисеї... О змії, о роде гадючий, -- як ви втечете від засуду до геєнни?” (Матвій, 23:29 – 33)
Ось Ісус застерігає нас:
„ ... Стережіться науки саддукеїв та фарисеїв!..” (Матвій, 16: 11)
Ось Ісус звертається до своїх супротивників -- саддукеїв і фарисеїв, -- Антихристів:
„ ... Ваш батько -- диявол, і пожадливості батька свого ви хочете виконувати...”
(Іоан, 8: 44)
Ось послідовник Ісуса, Іоан Богослов у своєму Об'явленні, глава 6 (цікавий но-мер), вказує на 6 печаток і на 6 нещасть.
Ось цей же Іоан в тому-таки Об'явленні, глава 13 (13 -- так звана диявольська або чортова дюжина), розділ 18, вказує на Ісусових опонентів, саддукеїв і частину фарисеїв -- Ан-тихристів разом з їхнім Храмом. Цей саддукейський храм -- число звірини (диявола) 666. В запеклій міжусобній боротьбі іудеї використовують всі методи без розбору. Ось і Богослов вказує на намагання саддукеїв вибороти у фарисеїв першість у всьому, монополію на все се-ред іудейства, хоча фарисеї включно з самим Іоаном Богословом виборюють у саддукеїв те ж саме. Хіба що їхні переспективи -- різні.
„ ... І бачив я звірину І вона мала два роги, подібні ягнячим, та говорила, як змій. І вона (саддукейська братія, -- авт) виконувала всю владу першої звірини (диявола, -- авт). ... І зробить вона, щоб усім -- малим і великим (іудеям, -- авт), багатим і вбогим (іудеям, -- авт), вільним і рабам -- було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити ані продати, якщо він не має знамена ймення звірини (монополії саддукеїв, -- авт), або числа ймення його (код монополії саддукеїв, -- авт) ... Тут мудрість! Хто має розум (фарисеї, -- авт), нехай порахує (444 + 111 + 111 = 666, -- авт) число звірини, бо воно число людське (саддукейське, -- авт). А число її -- шістсот шістдесят шість -- 666...”
Далі Іоан Богослов у своєму Об'явленні -- як ми тепер бачимо, зовсім не містично-му Об'явленні -- дає зрозуміти, що Ісус прийшов доповнити і виконати Закон. Прийшов дове-ршити ряд 444, 555, 666, правильніше -- 555, 444, 666... Довершити чим? Звісно ж, дове-ршити 777. Бо...
„ ... царство небесне на 7 сурмі...” (Об'явлення Іоана, 11: 15)
Дійсно, якшо фарисеї з метою прогресу іудейства здійснили 1 крок вперед від 555 до 444 і змушені були терпіти регрес іудейства через зроблені саддукеями 2 кроки назад, від 444 до 666, то фарисеї мусять взяти переконливий реванш і відповісти саддукеям трьома кроками вперед, від 444 до 777 (а не навпаки, три (3 х 111) кроки від 444 до 111, бо треба поставити Ісуса-777 понад Храм-666, тобто випередити, вивищити храм на крок розміру 111). Взяти реванш з відповідною об'явою. Спочатку про Христородицю, вона...
„ ... дитину вродила чоловічої статі, що всі народи має пасти залізним жезлом...” (Об'явлення, 11: 5)
Потім, продовжити реванш з відповідною об'явою про те, що саме Ісус -- тільки Ісус -- є Альфа і Омега, початок і завершення усього. Остаточне завершення. Суто Ново-Заповітнє завершення, яке не перегукується зі Старим Заповітом. Бо Ісус прийшов доповнити і виконати Закон, довершити його. Яким чином довершити? Як буде потрібно фарисеям, то так і довершити:
„ ... Я Альфа і Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, Хто був, і Хто має при-йти, Вседержитель...” (Об'явлення, 1: 8)
Потім, -- завершити реванш з відповідною об'явою, яка у вигляді Об'явлення Іоана Богослова буде продовжувати числову тиранію главою 17, розділом 9 -- 11. Тиранію як Єго-вообраних саддукеїв з частиною фарисеїв, так і ні в чому не винних -- Єговозневажених -- народів:
„ ... Тут розум, що має він мудрість. 7 голів -- це 7 гір, що на них сидить жінка (Христородиця, -- авт). Також 7 царів -- 5 їх упало (натяк на 5-кутник, пентаграму -- символ Першого Храму, що впав під натиском ворога, Вавілону, бо Другий був зруйнований власне фарисеями, -- авт), один є ( 7-ий цар, Ісус, -- авт), а один (6-ий цар) ще не прийшов, а як прийде, то не довго йому бути (натяк на невизнання фарисеями Другого храму і саддукеїв, та на огиду до 666, як до символу і втілення Антихриста, -- авт). І звірина, восьма із сімох (неіснуюча, бо невизнана фарисеями, -- авт), йде на погибіль (повторення сказаного щодо 6-го царя, бо й Закон Мойсея-Ездри передбачає повторення Закону, -- 5 книгу Мойсея, -- авт)...”
Отже, іудейський Єгова у вигляді іудео-християнської трійці -- 777 -- є довер-шення і виконання Закону Ісусом. Закону Ездри.
Якщо українці відчують огиду до цієї „богообраної” каламуті, то це буде цілком природно.
Повернувшись із заслання Тарас Шевченко перевідав Володимира Даля (письменника і етнографа, автора відомого „Толкового словаря...”), який запропонував Тарасові прочитати свій переклад Об'явлення святого Іоана, він же й Апокаліпсис, відомий своїми містифікаціями, зок-рема числом ЗВІРА, -- 666. Заохочуючи до читання свій переклад Апокаліпсису, Даль, за словами Шевченка, заходився пояснювати ПОЕЗІЮ етой БОГОВДОХНОВЄННОЙ ГАЛІМАТЬЇ, і просив Шевченка дати відгук. Задля ввічливості, Тарасові довелося, як він ка-же, подивитись, що це за ЗВІР в перекладі? (Подробиці див. Тарас Шевченко, „Щоденник”, 16/ХІІ. 1857)
Вже на третій день (запис у „Щоденнику” 18/ХІІ. 1857) Шевченко стромляє ковінь-ку в печінку охристосеній поліції:
„ ... С какой же целію такой умний чєловєк, как Владімір Івановіч, перєводіл і тол-ковал єту АЛЛЄГОРІЧЄСКУЮ ЧЄПУХУ? Нє понімаю. І с какім намєрєнієм он прєдложил мнє почітать ето БЄДНОЄ ТВОРЄНІЄ? Нє думаєт лі он открить кафєдру тєології і сдєлать мєня своім нєофітом? Єдва лі. Про нєго даже какой-то здєшній остряк і епіграму смастєріл; вот она:
У нас било трі артіста
Двух нє стало -- ето жаль.
Но пока здєсь будєт Даль,
Всьо как будто би нє чісто.”
Природний гумор Шевченка імпонує кожній нормальній людині. Втім, добродушний сміх -- потішання -- сприймається чорноризниками (жидівськими посіпаками) не інакше як глум. Це при тому, що самі ж чорноризники не тільки визнають наявність підстав вважати Об'явлення Іоана чи Апокаліпсис галіматьєю (за Шевченком), але й передбачають можливість глуму над цим Апокаліпсисом. Батько церковної історіографії -- єпіскоп 4 століття християн-ської ери, Євсевій Кесарійський -- писав за 1500 років до Тараса:
„ ... Апокаліпсис не згадує Послань апостола Павла і не має думки про нього, хоча Павло в Посланнях і привідкриває дещо. Можна вказати також на різницю між стилем Єван-гелія та Послання і стилем Апокаліпсису.
Я кажу все це не для глуму (та ніхто так і не подумає)...”
(Євсевій Кесарійський. „Церковна історія”, книга 7, глава 25)
Про всяк випадок, „свята” писанина подається з урахуванням того, що якийсь ро-зумний чоловік, як Шевченко, назве її „боговдохновєнной галіматьйой”. Тобто авторів „святої” галіматьї непремінно зображують натхненними голубом (ангелом), мовляв, що ж з голуба ві-зьмеш?
Про те, що християнство і Новий Заповіт з Апокаліпсисом є не інакше як новий іудаїзм, котрий на зміну жидівським „богообраним” клановим амбіціям щодо царювання в Па-лестині (Старий Заповіт, нібито даний жидам від їхнього царя Єгови, тобто Мойсей і Пророки) приніс жидівські загальні амбіції щодо їхнього царювання у всьому світі і масове -- конфесій-не -- упослідження нежидівських народів від жидів (Новий Заповіт нецьогосвітнього Ісуса Хри-ста і Апокаліпсис), славна Леся зазначає:
„ ... Християнська утопічна література перших віків до блаженного Августина не з'являє нічого оригінального з літературного боку супроти „старозавітної” пророчої поезії. Ідейно вона значно відмінна тим, що національно-династичні домагання поступилися перед домаганнями одного релігійного напрямку, що вже потроху перестав прив'язувати себе до яко-їсь одної національності; національна виключність замінилась конфесійною виключністю, а „царство боже на землі” перетворилось у „царство боже не від світу цього”. Але давня термі-нологія, давній пророчий спосіб вислову лишились без зміни: такі вирази, як „народ обран-ців”, „Ізраїль”, „нащадок Давидовий”, „новий Єрусалим”, „Сіон” і „дочка Сіону”, „месія” і „син людський” -- все це перенесено було цілком з пророчої поезії в поезію апокаліптичну. Апокаліптична утопія так само мало зрозуміла без утопії пророчої, як твір коментатора твору оригінального автора...”
(Леся Українка. „Утопія в белетристиці”)
Тепер найголовніше про авторство Ездри.
Найефективніше впровадження закону здійснюється власне законодавцем. Найпе-реконливіше впливає на виконавців закону власне автор закону. Це -- аксіома. Так і фарма-цевт найпереконливіше доводить -- ліки не смертельні! -- споживачам його медикаментів, ви-пиваючи особисто винайдену ним мікстуру. Це також аксіома.
Чи є хтось на планеті Земля, хто стверджував би, що іудейський Закон є неефекти-вним? Чи є хтось, хто заперечить перемогу, тріумф фарисеїв?
Таких немає.
Ездра є тим таємничим Законовчителем, тим таємничим автором Біблії у її законо-давчому значенні, тим її головним редактором, який під маскою Мойсея є невидимим для ба-гатьох, тільки не для Ісуса. Він, Ісус, прийшов не руйнувати Закон, а доповнити його і вико-нати. І якщо для виконання програми максимум -- підкорення світу іудеями -- доведеться знехтувати програмою мінімум -- порушення іудеями суботи, перелюб, -- то він, Ісус, не ва-гаючись це зробить.
Розуміємо, що так чи інакше Ісус був приреченим на смерть. Приречений як не за „богозневагу” у вигляді заклику до зруйнування Храму, то за порушення суботи чи за підтри-мку блудниці.
Доречним буде звернути увагу на простоту і синхронність процесуальної частини Закону Ездри (Мойсея).
Простота полягає в достатності простого усного свідчення про злочин. Без слідства, без дізнання, без врахування презумпції безвинності, без іншої рутини.
Синхронність полягає в паралельному впровадженні покарання за неправдиві свід-чення. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього (на іудея), -- говориться в заповіді №9 так званої серцевини Закону Мойсея, десяти заповідей Господніх. Для більшої ваги та з метою профілактики це покарання розвинуте Ездрою і розповсюджується на обмовляння та плітки, навіть якщо вони чиняться щодо мертвих.
Якщо українці не повірять, доки власноруч не пощупають, то іудеї не повірять, до-ки на власні очі не прочитають.
Ось вони й читають в Біблії про те, як Ізраїлеві сини продали (покарали) свого брата Йосипа до Єгипту за те, що...
„ ... Йосип доносив недобрі звістки про них до їхнього батька...” (книга „Буття” або 1 книга Мойсея, 37: 2)
В іншому місці, в книзі „Вихід” (2 книга Мойсея, 23: 1-3), іудеї для кращого за-своєння Закону водять пальцем по тексту, аби краще відчути святість іудейського Закону:
„ ... Не будеш розносити неправдивих поголосок. Не об'єднаєшся з несправедливим, щоб бути свідком неправди. Не будеш з більшістю, щоб чинити зло, підтримуючи неправди-вий позов. І не потуратимеш вбогому в його позові...”
Ще далі, з книги „Левіт” (3 книга Мойсея, 19: 16) богообрані виконавці Закону за-своюють, гризуть науку Законодавця Ездри (Мойсея):
„ ... Не будеш ходити пліткарем серед народу свого (іудейського, бо серед інших можна, -- авт). Не будеш наставати на життя свого ближнього (іудея, бо на інших можна, -- авт)...”
Та чи є щось яскравіше за власний приклад у справі пропаганди? Буде добре, якщо цей приклад стане багатофункціональним: по-перше, покарання здійснюється принципово; по-друге, покарання здійснюється вибірково, залежно від статусу того, хто провинився. Бо те, що можна вождю племені, не можна рядовому члену.
Ось і Мойсей був женився (мусив женитися, -- Ездра його примусив) на дочці ги-дотного народу, на ефіопці (негритянці), чим, безумовно, згрішив проти Закону Господнього. Проте покарано не самого Мойсея, а тих, хто нарікав йому за це, як прописано Ездрою в книзі „Числа” (4 книга Мойсея, 12:1-15).
„ ... І нарікали Маріам та Аарон на Мойсея за жінку ефіопку... І запалав гнів Гос-подній на них, і стала Маріам прокажена... І відцурався народ від Маріам...”
В книзі „Повторення Закону” (5 книга Мойсея, 22: 13-19), Мойсей перед описанням свого власного погребіння встановлює покарання за бездоказове звинувачення жінки про відсу-тність її дівоцтва. Мойсей встановлює покарання у вигляді накладення штрафу на чоловіка, який бездоказово звинувачуває жінку у відсутності незайманості; грошового штрафу та зобо-в'язання жити цьому чоловікові з цією жінкою без можливості розлучення, тобто до гробу.
„ ... І накладуть на нього штраф, сто шеклів срібла, -- і дадуть батькові тої дівчини, бо він пустив неславу на Ізраїлеву дівчину, а вона йому буде за жінку, -- він не зможе від-пустити її (розлучитись з нею, -- авт.) всі свої дні...”
Цікавить грошовий вимір штрафу -- 100 шеклів. Вони будуть не відважені. Бо це є складною процедурою із залученням до неї священика, кривдника і скривдженого; із зважу-ванням ваги злитків срібла з відповідним відрубуванням зайвого срібла і засвідченням про отримання зваженої ваги скривдженим. Ні, вони, шеклі, будуть просто дані скривдженому, дані, як вже готові відкарбовані гроші встановленого номіналу. Досить буде провести прості арифметичні дії, щоб переконатися про відповідність даного кривдником і отриманого скрив-дженим. Бо шекль, як одиниця ваги і як грошова одиниця багатьох країн стародавнього Бли-зького Сходу -- від Вавілонії до Фінікії -- використовується іудеями починаючи з періоду Першого Єрусалимського храму (через 300 років після уявного Мойсея). Використовується як складова частина вагової -- не грошової -- вавілонської системи. І лише в період Другого храму шекль перетворюється на монету з номіналом. Жидівські енциклопедії вказують не точ-ну, а приблизну дату запровадження грошового шекля в Іудеї -- друга половини 5 століття до нової ери. При всій своїй неточності, ця дата для нас є достатньою. Бо 444 рік до нової ери -- рік впровадження Закону Законодавцем Ездрою -- належить саме до цієї таємничої другої половини 5 століття до нової ери.
Якщо іудей не зрозуміє чогось в іудейському Законі, а не зрозуміє він багато чо-го, то Законовчителі -- раввини -- для того й існують власне з часів Ездри, щоб розтлумачи-ти, розталмудити іудеєві всю святу іудейську мудрість (з неіудеєм раввин не буде говорити взагалі, не те що на тему Закону). Раввин і розкаже, і на пальцях покаже. Небезкоштовно, зві-сно ж. Головне, щоб іудей засвоїв Закон.
Тут саме знаходимо пояснення, чому українці бідні й дурні. Бідні, бо дурні, а дур-ні, бо бідні. Бо українці мають своїх пророків, -- Шевченка, Франка, Лесю, -- але не мають вчителів, які донесли б до українців мудрість українських пророків. Бо навчені жидівською владою вчителі можуть донести до українців мудрість українських пророків в перевернутому та обкроєному -- вигідному рабинам -- вигляді.
Але так не буде завжди! Бо так і не було завжди!
Читав рабин свої книги
Двадцять і сім років,
Перечитав всіх талмудів
І усіх пророків...
Читав двадцять і сім років,
Ні з ким ані слова!..
З ним не сміла говорити
Й сама рабинова.
І чи то він свою мову
За той час забувся,
Чи з великої науки
З розуму схибнувся,
А як вийшов уже на світ
Жидову учити,
Він зачав уже на мигах
З нею говорити!..
Чудуються, дивуються
Жиди бородаті --
І давай по цілім світі
Гонців розсилати!
Ганяються гонці всюди,
Мудрих зволікають;
Та щось мови його й мудрі
Не дуже втинають.
Але іде запорожець
Та й почав питати:
„А що у вас, жиденята,
Доброго чувати?..”
Жиди й кажуть козакові:
„Таке й таке діло!..”
„Ет! Дурні ви, жиденята! --
Козак каже сміло. –
А скажіть-но, -- каже, -- тому
Величному пану,
Що я із ним хоть і зараз
До розмови стану!..”
Пішли жиди до рабина,
Разом повклякали,
Доткнулись його капців,
З страхом запитали,
Чи звелить він козакові
Мовити з собою...
Рабин тільки подивився,
Махнув бородою...
І вернулись жиденята
Козака просити,
Щоби козак із рабином
Ішов говорити...
Прийшов козак, поклонився,
Рабина вітає...
Але рабин встає з крісла,
Палець наставляє...
Наставляє -- біс то знає,
Чого рабин хоче!..
Але козак йому сунув
Аж два перед очі!..
Кивнув рабин головою,
Махнув бородою;
Показує йому вгору
Правою рукою!..
„Він угору! Тра донизу!” --
Козак розважає
І нагнувся і рукою
В землю утикає!..
Махнув рабин головою,
Подивився всюди
І складає собі руки
Наохрест на груди!..
Тогді козак приступився --
Як заїде в пику!..
Ціле місто зворухнулось
З галасу та крику!..
Але рабин знов спокійно
Махнув бородою!
Поклонився козакові,
Пішов з жидовою.
Приступили жиденята,
Рабина питали:
„Що пан рабин з запорожцем
Розмовляти мали?”
І сів рабин коло школи
Та й став говорити:
„Я питався: хто б тебе мав
Такий сотворити?..”
А він мало так сказати:
„Що питаєш много?
Той мене мав сотворити,
Хто тебе самого!..”
Я, герехт! Що правда, правда!
Я ще був питати:
Хто б то був, що мав над нами
Небо збудувати?
А воно пак так розумно
Мені відказало:
„Той і небо, хто і землю
Сотворити мало!..”
Я ще був йому казати,
Що бог не гнівливий,
А воно мені сказало,
Що і справедливий!..”
Підступили й наші люди,
Козака питали:
„А що то ви із рабином
Розмовляти мали?..”
„А що ж, люди? Та жид жидом!
Я лиш показався,
А він пальцем вже до ока
Мені добирався...
Та мене-то не схитрити,
Знаю чого хоче,
Та йому аж два козацьких
Сунув перед очі!..
Видить рабин -- не злякає!
„Повішаю!” -- каже.
А я тебе, йому кажу,
Закопаю, враже!
А він каже: „Зв'яжу руки!”
Чи чули огиду?..
А я його за то в пику:
„Брешеш, скурвий жиду!..”
(Степан Руданський. „Рабин і Запорожець”)
2008.05.06 | Михайло
Наочний приклад КГБ-шної пропаганди! Містифікація і ЗОМБАЖ!!!
Не потрібно багато розуму, що друкувати подібну стряпню!!!Напевно тому, що дуже вже охота відновити ІМПЕРІЮ БЕЗБОЖЖЯ! А для цього ДЕМОНАМИ і спокушаються люди, що придумують міфи про самозародження Всесвіту та саморозвиток матерії і т.і. МІСТИФІКАЦІЯ і ЗОМБАЖ!
2008.05.06 | Анатолій
Мишко, ти спочатку прочитай та перевари, а ти тільки
факаєш розум. Я ще не встиг надрукувати, а Мишко вже відповів. От який він швидкий, як тий пронос...Читаймо, А ПОТІМ РОБИМО ВИСНОВКИ.
2008.05.06 | Михайло
Аморальна більшовистська пропаганда!- Не варто читати!
Анатолій пише:>Не відволікаючись тут на з`ясування питання про відповідність до історичної правди деяких фактів стародавньої жидівської історії (вона в Біблії перемішана з міфами, розпізнати які не становить проблеми),
Багатообіцяючий та інтригуючий підхід, що базується на тому, що автор не має насправді інструменту для розпізнання де правда, а де міф, зате обіцяє, що те, що він визнає за правду- залишиться істиною, а інші - проголоситься брехнею!
> і маючи перед собою мету з'ясувати дійсну суть Ісуса, по-бачимо не тільки не заплутаний, а навпаки, -- виразний вигляд створеної іудеями послідовності іудейського буття. Цей вигляд варто почати з вигляду, тобто із зовнішності, як самого Єгови, так і єговообраних, тобто єговоподібних, ласкаво наданих фондами розділу „Іудаїзм” Львівського музею історії релігії.
Крізь сарказм ЧІТКО проглядається матеріалістична теза про "вигаданість" Бога для експлуатації багатих бідними! Типова комуністична брехня!
>--- 1. Єгова створює (МІФОЛОГІЧНО, -- ДЛЯ АВТОРИТЕТНОГО ПРИКЛАДУ ІСТОРИЧНИМ ІУДЕЯМ) світ для Єговообраних. -- 2. Адам і Єва. Вигнання з раю. --- 3. Каїн-землероб і Авель-пастух. Єгова нехтує хлібом, принесеним йому в жертву від землероба Каїна. Але Єгова приймає жертву з отари пастуха Авеля. Каїн вбиває Авеля. Ця подія, як ніяка інша, визначає нехтування жидами землеробства і вказує на причину надання ними переваги світовому кочівництву і пастирству -- фізичному і духовному.
Насправді ж Біблія описує спрощено процес створення матеріального світу для утримання злочинців, тобто грішників, що переступили закони Бога. Жертва Каїна не приймається тому, що він не любив Бога, а приймається жертва від Авеля, що любив і серйозно ставився до Бога. Висновки ж автора тенденційні під його ідеологію!
>--- 4. Потоп. Ковчег. Ной і його троє синів, -- благородний Сім (Сем, від якого згідно з Біблією походять семіти), брутальний Хам (від нього негри) і такий собі поступливий Яфет, від якого походять українці й інші народи. -- 5. Перший жид Авраам і його заповіт з Єговою про обрізання крайньої плоті дітородного (статевого) члена Авраама та його нащадків, серед яких син Ісаак і внук Іаків-Ізраїль доповнюють Авраама в започаткованому списку іудейських патріархів. 6 Переселення ізраїлітів до Єгипту.--- 7. Вихід з Єгипту -- Пасха -- під проводом Мойсея. --- 8. Започаткування правління жреців-суддів з роду Мойсеєвого брата Аарона. Це так званий період існування жидів під керівництвом команди суддів. --- 9. Виникнення перших іудейських царств.
Звичайні історичні події будь-якого народу!
>До цього моменту іудейська історія була суто міфом (добре простеженим доктором філософії Іваном Франком у його праці „Біблійне сотворення світу в світлі науки”).
Я не довіряю матеріалістоам, хто б він не був. Франко перегнув палку!!! Немає доказів того, що Біблія є міфом!
>Тепер міфи перемішуються з фактами: факт якоїсь події подається Біблією не інакше як результатом повеління Єгови, наприклад перенесення столиці до Єрусалиму, побудова храму, непорочне зачаття і непорочне народження Ісуса, чуда та воскресіння Ісуса, інше (знявши міфологічні окуляри, кожен побачить виразну картину життя іудейських організмів).
Тут ясно простежується бажання зняти з Ісуса Божественне походження!
Чергова містифікація, матеріалістична!!!
>Жреці-судді-Аароніди тепер почуваються незатишно. Жидівські мудреці з народу -- пророки -- помазують на царство таких же вихідців з народу, якими є й вони самі на противагу Ааронідам. Це перші царі Саул, Давид, Соломон. У випадку із Саулом та Давидом, помазання на царство здійснює мудрець Самуїл, Самуєль або Семюель (з цієї причини прожидовлену країну США, цей світовий жандарм, називають „дядько Сем”), а у випадку із Соломоном, -- мудрець Цадок, або Садок, і заснована ним нова династія жерців, -- саддукеї. Це так званий період царів, коли відбувається розкол серед ізраїльтян з подальшим ворогуванням між північним Ізраїльським царством зі столицею в Самарії, і південним, створеним дещо пізніше, Іудейським царством Давида зі столицею у Хевроні.
Теперп зрозуміло, звідки ростуть роги і вуха: з Росії, з Кремля, отже з КГБ, бо вони вважають ворогом якраз НАТО і США! А заразом усіх, кого Москва ще не підкорила!!!
>Завоювання у ворожого до іудеїв фінікійського племені іевусян їхньої фінікійської фортеці в палестинській глибинці -- Єрусалиму -- декласованими і кримінально-налаштованими іудеями під проводом царя Давида. Столиця іудейського царства переноситься з Хеврону до Єрусалиму. Цитадель фіні-кійців до завоювання Єрусалиму Давидом розташована на пагорбі Сіон, що поруч з пагорбом Морія. Пізніше на пагорбі Морія буде збудовано царем Соломоном храм Єгові, і цей пагорб, Морія, отримає назву Храмової гори. Тому поєднання Храму з Сіоном є частково помилковим, а частково символічним з причини його приурочення до перемоги обраного Єговою Давида над відкинутими Єговою фінікійцями. І там, на Сіоні, де раніше була захоплена Давидом цитадель фінікійців, -- тепер знаходиться могила Давида. Нащадки Садока, саддукеї, віддадуть належне Давиду. Саме Давидові чвари з ін-шим претендентом на царський престол, Адонією, підтриманим священиком Евьятаром (подробиці див. Біблія, Перша книга Царів, 1:3-8), призводять до відсторонення Евьятара і одночасного обласкання Давидом свого сподвижника Садока з подальшою монополізацією храмо-вого культу нащадками Садока. Син Давида, Соломон, продовжить розпочату його батьком справу і прожене Евьятара з Єрусалиму в місто Анатом (там само, 2: 26-27), де й з`явиться пізніше пророк Єремія з роду Евьятара.
Це - заздрісний і упереджений опис з метою породження юдофобства! Тобто застосування принципу: "Розділяй і володарюй!"
>Під час однієї з війн, ведених Ізраїльським царством з фінікійцями, іудейська реліквія -- ковчег заповіту Ноя-Мойсея -- потрапляє до рук ворога. І саме Давид організовує дружину для визволення ковчегу з рук ворога з наступним перенесенням його до Єрусалиму. За ковчегом до столиці Іудейського царства вирушають і жреці Ізраїльського царства, після чого Єрусалим, крім царського, стає ще й святим містом. Тут започатковується месіанська -- спасительська -- доктрина про спадковість подій від спасіння Ноєм всього живого на Землі і до події спасіння Давидом Ноєвого (з Мойсеєвими вдосконаленнями) заповіту.
Тут чітко створюється міф про неправдивість і "класову" спрямованість укладачів Біблії! Це йде з КГБ!
>Ісус якраз і походить з роду Давидового. Або, -- він є духовним сином Давида. Ісус єдиний, хто в Біблії говорить притчами, крім, звичайно ж, справжнього сина Давидового, Соломона, притчі якого навіть увійшли в окрему книгу Старого Заповіту. Тому-то Ісус в Новому Заповіті бере на себе непосильний тягар спасіння всього Світу від щасливої самобутності усіх складових цього світу. Спасіння через утворення сірої християнської маси народів. Насправді ж Ісус бере на себе тягар спасіння одних тільки… Кого? Це ми й розглядаємо.
Тобто проводиться теза про "ЖИДОВСЬКУ ЗМОВУ" закабалення усіх народів світу! Більшовистська ПРОПАГАНДА!!! ПРИТОМУ НИЗЬКОПРОБНА!!! ТХНЕ АМОРАЛЛЮ ТА ЗЛОЧИННІСТЮ!!! НЕ ВАРТО І ЧИТАТИ!!!
2008.05.07 | Анатолій
На жаль, я ще раз пересвідчився, з огляду на Михайла, -
Що ВСІ вклоняльники БУДЬ-ЯКОЇ релігії є хворими. Всі, і мені чомусь від цього сумно...і шкода вас, панове!2008.05.06 | Георгій
Нагадування про Правила "Майдану" щодо пeрeдруків
ІІІ. ОСОБЛИВЕhttp://maidan.org.ua/wiki/index.php/%D0%94%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D0%B0:MaidanForumRules#9._.D0.9F.D0.B5.D1.80.D0.B5.D0.B4.D1.80.D1.83.D0.BA.D0.B8
9. Передруки
--------------------------------------------------------------------------------
Якщо ви подаєте на форум передрук із іншого джерела, обов"язково додавайте посилання на першоджерело та автуру та робіть позначку "(/)" Якщо цей передрук не може бути класифікований як поточні новини, додавайте також ваші коментарі - чому ви вважаєте цей текст цікавим для читачів сайту. "Воно і так зрозуміле" за коментар не вважається.
У разі відсутності таких посилань та/чи коментарів або позначки ваш передрук може бути видаленим адмінами.
2008.05.07 | Анатолій
Re: Нагадування про Правила "Майдану" щодо пeрeдруків
Я просто хотів всіх познайомити з цією працею і спонукати до включення мізків через обговорення. Невже мені це не вдалося?2008.05.07 | Tatarchuk
Караїмізм ваш автор забув
Анатолій пише:> Назвемо релігії іудаїзм, християнізм та іслам не просто релігіями одного -- Авраамового -- кореня
окрім ціх існує кілька релігій близьких до цього кола, зокрема алевітів, язідів, караїмів, хоей, бахаїв - вони містять в собі міфологію "авраїмітів" як елемент але не входять до ціх трьох "світових лідерів". Зокрема караїми визнають пророками персонажів Тори, а також Ісуса, Мохаммада та суто тюркських святих.
2008.05.09 | Георгій
І щe є, здається, самаряни?
2008.06.09 | Анатолій
Пане 0+б може зволите надати коментарі на постинг цієї гілки?
2008.06.09 | Анатолій
Не0 є, здається, самаряни, а булиииии!
2008.06.09 | Анатолій
Пане Татарчук - з релігією бахаї у Вас помилочка...
2008.06.09 | Tatarchuk
це в чому ж саме, цікаво?
2008.06.10 | Анатолій
Re: це в чому ж саме, цікаво? Вона не є аврамічною...
2008.06.10 | Tatarchuk
не відпалюйтеся "шифровками"
Бахаї визнають своїми пророками Ісуса та багатьох персонажів аврамічних релігій - які ще критерії ви застосовуєте при визначенні?2008.06.10 | Анатолій
Re: не відпалюйтеся "шифровками"
Аврамічні релігії, пане Татарчук, це ті, котрі за свого первісного Патріарха признають Авраама.Бахаї НІЯКОГО стосунку не мають до Авраама.
2008.06.10 | Георгій
Тоді християнство нe підходить під Вашe визначeння "авраамічної"
Івана 8:58, "Ісус їм відказав, "Поправді, поправді кажу вам: Пeрш, нж був Авраам, - Я є.""2008.06.11 | Анатолій
Re: Тоді християнство нe підходить під Вашe визначeння "авраамічної"
Ісус, рукою будь-якого писаря, міг сказати, що він є будь що, чи будь хто. А біблія у християн є канонічною книгою. Ця книга складається з 66 книг (розділів), Євангелії в якій складають ТІЛЬКИ 27.Так от, в канонічні біблії Авраам є родоначальником і жидів, і жидівської релігії... читайте цю фігню, мо пізнаєте. Гадаю, що Ви не заперечуєте, що християнство було створене жидами, точніше жидом Павлом, котрий навіть не заперечував, що він є фарисеєм...
Якщо не зрозуміли, я пропоную Вам сходити до християнського лікнепу. Там Вас підучать, абюо обріжуть...
2008.06.11 | Георгій
Re: Тоді християнство нe підходить під Вашe визначeння "авраамічної"
Анатолій пише:> Ісус, рукою будь-якого писаря, міг сказати, що він є будь що, чи будь хто.
(ГП) Цe найпоширeніша помилка. Чомусь люди думають, що християнські писання утворювалися в якомусь вакуумі: хтось, якийсь "писар," щось там придумав і записав, потім інший "писар" його виправив, і т.д. Алe насправді Новий Завіт формувався дужe повільно, сторіччями, і формувався він шляхом взаємодії між письмовою і усною - особливо літургічною - традицією Цeркви. Ті висловлювання Христа, які Цeрква важає справжніми, ввійшли в писанe Cв. Письмо тільки тому, що ці тeксти витримали пeрeвірку на відповідність цій Традиції, тобто живій вірі, яка пeрeдавалася в поколіннях і яку поділяла - і тeпeр поділяє - жива, діюча Цeрква. Дужe багато з написаного різними людьми, такого, що відображувало пeвні людські філософії, НЕ витримало такої пeрeвірки. Тому ми, люди, які "воцeрковлeні," живуть - стараються жити - життям Цeркви, маємо впeвнeність, що записанe в канонічних Євангeліях є справжнім Христовим словом, а нe продуктом уяви тих чи інших "писарів."
>А біблія у християн є канонічною книгою. Ця книга складається з 66 книг (розділів), Євангелії в якій складають ТІЛЬКИ 27.
(ГП) Протe Цeрква розглядає ВCЕ Cв. Письмо як "Христоцeнтричнe," тобто такe, що вeдe до Христа. І Cтарий Завіт ми розглядаємо самe під таким кутом зору. Він нe цікавить нас як тільки історія чи апологія гeбрeйського народу, а тільки як зібрання пророцтв, які у своїй сукупності пояснюють, чому Христос нeобхідний, для чого Він став людиною і прийшов у світ, і як трeба жити з Ним і в Ньому.
> Так от, в канонічні біблії Авраам є родоначальником і жидів, і жидівської релігії...
(ГП) Так, алe є і іншe, символічнe значeння Авраама - як духовного пeрeдтeчі людeй, які люблять Бога і служать йому. Новий Завіт пояснює, що справжній Народ Божий, "свящeнство царськe," цe нe нащадки Авраама за тілом, нe суто гeнeтичні спадкоємці Авраама, а всі люди, які приходять до Христа, до Його Цeркви. Як сказав св. Іван-Пeрeдтeча, Бог можe Cобі і з каміння зробити "синів Авраама."
>читайте цю фігню, мо пізнаєте. Гадаю, що Ви не заперечуєте, що християнство було створене жидами, точніше жидом Павлом, котрий навіть не заперечував, що він є фарисеєм...
(ГП) Та дався Вам апостол Павло. Християнство було насправді створeнe всeлeнською Цeрквою, працeю тисяч людeй різних національностeй на протязі кількох сторіч. Ceрeд цих людeй були грeки (Ви ж чули про Трьох Cвятитeлів - вони всі троє були грeки), єгиптяни, сірійці, латиняни, вірмeни, і багато хто щe. Вони спільно виробили християнську догматику на Всeлeнських Cоборах.
2008.06.11 | Анатолій
Жоро, тобі ще не набридло вішати жидо-брехню на вуха людям?
2008.06.11 | Георгій
Нe Жора, нe на "ти" з Вами, і нe вішаю
2008.06.18 | Анатолій
Як це не Жора. У нас Георгій та Жора є тотожними іменами!